Негативні тенденції в економіці

Створення інформаційних технологій є одним з найбільш розвинених, динамічних, прибуткових й експансивних секторів економіки постіндустріальних країн.

Таким чином, головним призначенням інформаційних систем у цих країнах є забезпечення постійної і масової дії мікроекономічних механізмів від'ємного зворотного зв'язку через конкурентне змагання за найбільший особистий чи корпоративний прибуток. А головним наслідком є макроекономічна стабільність системи і водночас її оперативна чутливість до науково-технічного прогресу.

Сьогодні неможливо уявити інформаційний простір без комп'ютерної мережі. Саме ці технології дали поштовх виникненню та розвиткові багатьох видів бізнесу: електронним розрахунковим карткам, оперативним міжбанківським розрахункам, обслуговуванню бірж, брокерським конторам тощо.

З огляду на функціональне призначення інформації вирішуються питання безпеки і технологій її створення та споживання. Відповідним чином розробляються принципи безпеки, на яких базуються нові технології та обслуговування інформаційних ресурсів.

Без новітньої надбудови національного інформаційного простору історичні перспективи суверенного існування України досить примарні. Практичне здійснення технологічної надбудови національного інформаційного простору вимагає визначеності у таких питаннях: що реєструвати у вигляді записів, як реєструвати, де і як зберігати, де і як споживати, як верифікувати адекватність і повноту інформації. Ключовим із зазначених є питання зберігання інформації, оскільки відповіді на інші питання залежать від механізмів його вирішення

Розділ 2. СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМКИ

ЗМІЦНЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

1. Шляхи підвищення політичної стабільності

Головні причини політичної нестабільності в Україні зумовлені нині не стільки політичними, скільки економічними чинниками. Заборгованість щодо заробітної платні є ключовим серед них, що вкрай негативно впливає на політичну ситуацію.

Конфліктогенність самої структури політичної сфери суспільства посилюється соціальною поляризацією, збільшенням дистанції між збагатілою меншістю та зубожілою більшістю. Якщо якісна структуризація населення (диференціація за основними інтересами різних соціальних верств) є об'єктивною умовою стабільності, то кількісна (поділ на багатих і бідних) призводить до негативного соціального і політичного напруження. Держава мусить бути арбiтром соцiальних і політичних конфлiктiв, а не їхнім учасником.

Нинішня політична ситуація в Україні потребує впровадження ефективного політико-правового інструментарію, який сприяв би реалізації демократичного потенціалу нової Конституції. Це повинна зробити реформа виборчої системи, яка регламентує політичну діяльність у державі і може принципово впливати на зміцнення політичної стабільності.

Передусім йдеться про реформу виборчої системи, яка сприятиме:

- встановленню політико-правового бар'єра на шляху політичного радикалізму;

- підвищенню громадянської та політичної культури населення і самих політиків;

- підвищенню якості стратегічного планування політики, а також передбаченню можливих негативних наслідків тієї чи іншої політичної стратегії;

- зменшенню об'єктивних і суб'єктивних передумов виникнення некерованих політичних конфліктів;

- перетворенню можливих політичних конфліктів на політичне суперництво або конкуренцію.

Виборча система повинна стати інструментом нейтралізації радикалізму і подолання маргінальності політичних еліт. Політичний радикалізм є прерогативою політичних угруповань, очолюваних харизматичними лідерами, які, як правило, орієнтуються на інтереси регіональних фінансово-промислових кіл або на ірраціональні ідеологічні доктрини. Отже, формування загальнонаціональних суб'єктів політичного процесу сприятиме його передбачуваності, підвищенню політичної та громадянської культури політиків і населення. Саме політичні об'єднання, які мають загальнонаціональний статус, взмозі охопити максимально великий спектр проблем суспільного життя і зробити це на більш-менш професійному рівні.

Можна вказати такі вимоги до виборчої системи сприятимуть стабілізації політичного процесу, формуванню загальнонаціональних впливових, а головне, авторитетних суб'єктів політики:

- передбачуваність процесу прийняття рішень Верховною Радою України;

- максимально можливий рівень професіоналізму депутатського корпусу;

- автентичне відображення політичних інтересів владними структурами виконавчої вертикалі;

- максимальне відображення політичних інтересів різних соціальних груп і регіональних еліт.

Загальні виміри виборчої системи, яка буде запорукою створення об'єктивних умов політичної стабільності:

- змішаний варіант виборчої системи (комбінація мажоритарного і пропорційного принципів формування депутатського корпусу);

- високий реєстраційний та виборчий ценз для суб'єктів політичної діяльності;

- жорсткі вимоги щодо дотримання етичних норм електоральних технологій суб'єктами політичної діяльності (неможливість купівлі партійних списків, фінансовий контроль за виборчими фондами тощо);

- чітко регламентований механізм, який би унеможливлював криміналізацію політичного процесу.

Серед найбільш доцільних заходів у сфері політичної безпеки слід відзначити такі.

1. У нинішніх соціально-економічних умовах з урахуванням зниження рівня довіри населення до політичної влади громадська думка чітко зорієнтована на сильного і авторитетного політичного лідера, який був би спроможний проводити в суспільстві рішучу та ефективну політику. Від влади люди чекають передусім заходів для поліпшення реального рівня життя. Стратегія соціально орієнтованої політики зараз є надзвичайно актуальною для українського суспільства.

Численні соціологічні опитування переконливо свідчать, що пріоритети вимог населення до державної влади визначаються ефективністю боротьби із злочинністю та корупцією, функціонуванням системи соціального захисту, подоланням кризових явищ в економіці.

2. Суспільна свідомість характеризується високим ступенем прихованого невдоволення владою, яке викликане вкрай низькою ефективністю роботи органів виконавчої влади. Соціологічні дослідження свідчать, що громадська думка визнає такі чинники, які мають визначальний вплив на оцінку ефективності виконавчої влади: корумпованість та мафіозність владних структур, суперечності між гілками влади, зростання злочинності, погіршення рівня життя народу.

Серед заходів по вдосконаленню політичної системи особливе значення надається посиленню впливу на перебіг подій владних органів виконавчої вертикалі, створенню системи правового захисту особи, розвитку громадянського суспільства.

Саме тому безкомпромісні дії Президента та владних органів виконавчої вертикалі щодо утворення ефективного механізму соціального захисту та подолання економічної кризи, дотримання більш жорсткої лінії у боротьбі зі злочинністю та корупцією будуть, безумовно, підтримані населенням.

3. Нагальною є потреба вироблення політики державотворення. Повноцінне здійснення державою своїх функцій у суспільстві можливе сьогодні лише за умов підвищення довіри населення до легітимних владних інституцій та їхніх дій.

За таких обставин:

- необхідна широка роз'яснювальна робота державних органів з питань державотворення та формування нових соціально-економічних відносин у суспільстві, обов'язкове висвітлення у засобах масової інформації досягнень і позитивного досвіду, набутого у процесі реформування суспільства;

- стабілізуючий вплив можна очікувати від створення міжпартійного "круглого столу", який дозволяв би представникам різних партій і громадських об'єднань політичного спрямування регулярно оприлюднювати своє невдоволення й декларувати позиції (а це вже має стабілізуюче значення); участь у "круглому столі" була б ознакою і чинником лояльності його учасників.

- створення ефективної системи соціального партнерства сприятиме зменшенню соціальної напруженості в суспільстві.

4. Внаслідок того, що при прийнятті Конституції України було допущено певних неузгодженостей, ще довго виникатимуть політичні колізії й демарші неконституційного характеру, що підриватиме авторитетність Основного Закону, стимулюватиме кризу легітимності влади.

Для підвищення конституційного авторитету державної влади потрібно:

- подбати про створення дієвого механізму виконання державних рішень, дотримання настанов виконавчої влади;

- вжити додаткових, а, можливо, й надзвичайних заходів для подолання корупції, шахрайства, економічного криміналу;

- створити ефективно дiючі на засадах муніципальності мiсцеві органи влади, чiтко визначивши сферу їхніх повноважень; конфлікти між керівниками в структурах місцевих влад (як типовий приклад можна навести конфлікти в Одесі і Вінниці) вкрай негативно впливають на ефективність роботи місцевої влади, підривають авторитет центральної влади в очах населення;

- прагнути до створення позитивного іміджу влади в очах населення;

- формувати позитивний ідейно-моральний клімат у суспільстві, коли надмірне загострення питання, "перетягування каната" на себе наштовхуватимуться на осуд як спроби дестабілізації;

- запобігати продукуванню й поширенню недостовірної, відверто перекрученої, брехливої й провокаційної інформації (схильність до таких дій стимулюється політичним суперництвом та доступністю ЗМІ);

- штучно не обмежувати й не препаровувати інформацію

2. Створення системи забезпечення економічної безпеки

Належний рівень економічної безпеки досягається здійсненням єдиної державної політики, підкріпленої системою скоординованих заходів, адекватних внутрішнім та зовнішнім загрозам. Без такої політики неможливо домогтися виходу з кризи, стабілізувати економічну ситуацію в Україні, створити ефективні механізми соціального захисту населення.

Зважаючи на тривалу економічну кризу, доцільно на базі Концепції економічної безпеки розробити державну стратегію національної економічної безпеки, яка б конкретизувала положення першого документа.

Стратегія національної економічної безпеки повинна базуватися на багатоваріантності прогнозів соціально-економічного розвитку України і коригуватися залежно від розвитку подій за тим чи іншим варіантом.

Державна стратегія національної економічної безпеки повинна передбачати:

- характеристику та класифікацію внутрішніх і зовнішніх загроз;

- визначення і моніторинг факторів, які підривають соціально-економічну систему держави;

- визначення критеріїв і параметрів, які характеризують національні економічні інтереси;

- формування економічної політики та необхідного механізму, що усуває або пом'якшує дію факторів, які підривають соціально-економічну систему держави;

- управління та координацію діяльності органів державної влади по забезпеченню економічної безпеки на національному, регіональному і глобальному рівнях.

Доцільно також розробити Державну програму першочергових і довгострокових заходів щодо забезпечення економічної безпеки.

Контроль за виконанням цієї програми та Державної стратегії національної економічної безпеки необхідно покласти на управління економічної безпеки Ради національної безпеки і оборони України. Слід також передбачити функціонування Міжвідомчої комісії РНБіО України з питань національної економічної безпеки.

У зв'язку з тим, що Конституція України покладає на Верховну Раду України визначення основ національної безпеки, доцільно створити в її складі постійний Комітет з питань національної і глобальної економічної безпеки. Слід зазначити, що нині постійні комісії Верховної Ради з економічних питань не займаються проблемами економічної безпеки.

До сфери компетенції такого Комітету слід було б, зокрема, віднести:

- розробку законодавчої бази економічної безпеки;

- розгляд законопроектів щодо їхньої відповідності вимогам економічної безпеки та національних економічних інтересів;

- контроль за процесом приєднання України до системи ГАТТ/СОТ та вступу до інших міжнародних економічних організацій;

- контроль за укладанням та підготовкою пропозицій щодо ратифікації міжнародних угод, які стосуються питань економічної безпеки тощо.

Формування системи забезпечення національної економічної безпеки повинно здійснюватися шляхом розробки необхідних правових норм, створення відповідних органів державної влади й управління, а також налагодження механізмів контролю за їхньою діяльністю.

Система забезпечення економічної безпеки повинна відповідати таким основним вимогам:

- функціонувати в рамках, визначених законом;

- забезпечувати надійний захист національної економіки;

- прогнозувати і своєчасно відвертати загрози економічній безпеці.

Вона повинна охоплювати органи законодавчої, виконавчої і судової влади, організації окремих громадян та їхні об'єднання і функціонувати в таких режимах:

- повсякденному;

- підвищеної готовності;

- глобального та локального застосування.

Забезпечення економічної безпеки особи, суспільства, держави здійснюється на основі розмежування повноважень між суб'єктами системи.

Особливу увагу слід звернути на законність функціонування системи національної економічної безпеки, на наявність відповідної нормативно-правової бази.

Нормативно-правова база регулює взаємовідносини між суб'єктами національної економічної безпеки, визначає їхні права, обов'язки та відповідальність.

Насамперед необхідно прийняти Концепцію економічної безпеки України. Цей документ мусить стати стратегічним орієнтиром на 10-20 років, закласти основи економічної безпеки на більш тривалий період.

Концепція економічної безпеки повинна визначати життєво важливі національні економічні інтереси, індикатори та загрози економічній безпеці, передбачати створення системи національної безпеки, вказувати механізми забезпечення економічної безпеки. Вона повинна узгоджуватися з прийнятою Верховною Радою Концепцією національної безпеки.

На її основі доцільно розробити Закон "Про економічну безпеку України". Таким чином, ці два документи повинні стати основними при розробці національного законодавства у сфері економічної безпеки. Зазначені концепція і закон покликані стати своєрідними орієнтирами, за якими звірятимуть свої дії всі, починаючи від вищих посадових осіб держави та вищих органів державної влади й управління до державних службовців, органів місцевої державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій. Підлягатимуть коригуванню відповідно до цих основних документів всі раніше прийняті закони, укази, постанови, програми тощо.

Доцільно розробити також Концепцію законодавства у сфері економічної безпеки та відповідну Програму підготовки нормативно-правових актів, пов'язаних із забезпеченням економічної безпеки, що дасть можливість уникнути хаотичності і безсистемності в цій справі. Зважаючи на необхідність оперативного вирішення питань економічної безпеки в умовах відсутності відповідної правової бази, важливо скористатися з положень Конституції України, які надають Президентові України право протягом трьох років після набуття чинності Конституції видавати укази з економічних питань, що не врегульовані законами, з одночасним поданням відповідних законопроектів до Верховної Ради України.

Слід здійснити наукову експертизу всіх раніше виданих нормативно-правових актів на предмет відповідності їх вимогам економічної безпеки. У разі виявлення будь-якої невідповідності, а також порушень законності, протиріч слід готувати пропозиції щодо скасування цих актів чи внесення до них відповідних змін. Необхідно також здійснювати наукову експертизу всіх нормативно-правових актів, що розробляються. Це дасть можливість забезпечити якість, обгрунтованість, узгодженість, своєчасне прийняття, виявлення позитивних і негативних наслідків дії таких актів, визначення їхнього місця в системі чинного законодавства

3. Захист національних інтересів у сфері зовнішньої торгівлі

На економічну безпеку держави впливає використання переваг міжнародного поділу праці та національної економіки, які реалізуються в сфері зовнішньоторговельних відносин.

Аналіз показників розвитку зовнішньоторговельних відносин свідчить про порушення відносної стабільності товарообороту, властивої 1992-1993 рр. За спадом товарообміну у 1994 р. спостерігалося його зростання у 1995-1996 рр. У 1996 р. порівняно з 1995 р. зовнішній товарообмін збільшився на 23,1% (у тому числі експорт - на 23,7%, імпорт - на 22,6%). Однак за цим криється низький темп зростання обміну товарами у матеріальній формі (14,5%).

При незначному від'ємному сальдо балансу від торгівлі товарами та послугами у 1995-1996 рр. (відповідно 260 та 150 млн дол) навантаження його на товарооборот внаслідок зростання останнього зменшилося у 2,1 разу. Однак це досягнуто за рахунок збільшення в 1,8 разу (з 2,6 млрд дол. до 4,7 млрд дол) обсягів послуг. Їхнє зростання дало змогу значною мірою нейтралізувати різке збільшення за цей період (з 2,3 млрд дол. до 4,1 млрд дол) від'ємного сальдо в торгівлі товарами.

Як і в минулі роки, на зовнішньоторговельних зв'язках позначається комплексний вплив двох різнонаправлених процесів - поступової інтеграції національної економіки в систему міжнародного поділу праці та одночасного втягування України, внаслідок її ресурсної залежності, в систему регіонального товарообміну.

Прискорене зрівняння імпортних цін із світовими, зменшення обсягів поставок, посилення економічного і політичного тиску з метою нав'язування нерівноправних умов товарообміну стали основними причинами незбалансованості зовнішньої торгівлі. Вони посилили ресурсну і фінансову залежність від постачальників критичного імпорту внаслідок заборгованості за енергоносії.

Однак можливості забезпечення більш вигідних для постачальників умов товарообміну за рахунок цінового фактора були використані ще у 1993-1994 рр. Підтвердженням служить певне зниження питомої ваги країн-постачальників енергоносіїв у загальному обсязі товарообміну.

Постачальники критичного імпорту в Україну останнім часом активізували пошук засобів зміни товарообміну в регіональних торговельних зв'язках на свою користь. Саме цим зумовлені, наприклад, рішення Російської Федерації щодо введення податку на додану вартість (ПДВ) на експорт енергоносіїв, а також кількісні обмеження на вагомі статті українського експорту.

Позитивні зрушення, пов'язані з поліпшенням у першій половині 1996 р. регіональної структури товарообміну, не дали того позитивного ефекту, який міг би бути досягнутий раніше при активному сальдо торговельного балансу з іншими країнами світу. Це зумовлено погіршенням кінцевих результатів зовнішньоторговельних операцій. Воно знайшло прояв у пасивному сальдо торговельного балансу не тільки у відносинах з республіками колишнього СРСР, але і в товарообміні з країнами Європи та Америки.

Погіршення наслідків обміну товарами викликане як подальшим розвитком відзначених раніше деструктивних процесів (скорочення фізичних обсягів експорту багатьох видів продукції, "втеча капіталу", переважно сировинний характер вивозу при подальшому проникненні некритичного імпорту, вплив антидемпінгових санкцій, розповсюдження невигідних для держави товарообмінних операцій), так і зниженням конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

Динамізм зростання від'ємного сальдо від торгівлі товарами, яке охоплює нині країни СНД, Європи, Америки, зумовлений звуженням можливостей цінової конкуренції. Якщо у 1994-1995 рр. зниження експортних цін на українські товари до рівня світових (а саме це було основною причиною зростання вартості поставок при превалюючій тенденції до скорочення їхніх фізичних обсягів) сприяло збереженню і нарощуванню експорту, то різке погіршення наслідків товарообміну в поточному році викликане насамперед звуженням можливостей використання цінового фактора.

Слід враховувати також вплив інших чинників:

- стабілізації національної грошової одиниці, яка зменшила стимули до нарощування експорту і призвела до подорожчання імпорту;

- подальший спад виробництва, загострення кризи неплатежів і зростання на цьому фоні експорту продукції з давальницької сировини;

- несприятлива загальногосподарська кон'юнктура в ряді країн та кон'юнктура світових товарних ринків, що стала причиною загострення конкуренції;

- зниження конкурентоспроможності українських товарів внаслідок деградації науково-технічного потенціалу і погіршення умов поставок енергоносіїв та іншої продукції критичного імпорту у 1996 р.

Незмінними залишаються такі негативні тенденції розвитку зовнішньої торгівлі України:

- ослаблення фінансових можливостей забезпечення необхідних обсягів ввозу внаслідок скорочення виробництва і погіршення структури та ефективності товарообміну, яке посилює ресурсну і фінансову залежність від постачальників імпорту (передусім критичного);

- зростання деструктивного впливу на процеси макроекономічної стабілізації однобічної, перекошеної структури експорту сировини та напівфабрикатів, який втягує в структурну кризу високотехнологічні галузі і формує невигідну для економічних інтересів держави структуру товарообміну;

- прогресуюче в умовах переважання експорту сировини і напівфабрикатів проникнення на внутрішній ринок продукції некритичного імпорту, яке прискорює деградацію переробних галузей і сприяє перетворенню України на постачальника дешевої сировини.

За приростом експорту товарів у 1996 р. на 10,5% криються не тільки позитивні наслідки зростання обсягів виробництва продукції металургії за рахунок нарощування поставок вітчизняної продукції на зовнішній ринок, але і несприятлива для економічних інтересів держави структура вивозу. В ньому переважають сировина, напівфабрикати та продукція АПК (понад 60%), щодо яких ряд ринків має відносно обмежений потенціал росту при існуванні численних кількісних та якісних обмежень. Якщо ж врахувати низьку питому вагу в експорті продукції машинобудування і металообробки (до 10%), то не можна не помітити, що наслідком прояву відзначених негативних тенденцій розвитку зовнішньої торгівлі є зростаюче її "колоніальне" забарвлення.

Несприятлива структура зовнішньоторговельного обміну погіршує економічне становище держави, ускладнює вихід з кризового стану, сприяє збереженню розриву між експорто - та імпортомісткістю економіки. Це обмежує можливості структурної перебудови народногосподарського комплексу, становлення його ефективної зовнішньоекономічної спеціалізації та загрожує економічній безпеці України.

Подальший прояв несприятливих тенденції розвитку зовнішньої торгівлі загрожує деградацією вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу і руйнуванням не тільки окремих підприємств, які спеціалізуються на виробництві наукомісткої та високотехнологічної продукції, але й цілих галузей обробної промисловості. Результатом цього може стати консервація гіпертрофованого розвитку важкої промисловості, посилення структурного перекосу економіки та закріплення за Україною ролі постачальника сировини і напівфабрикатів та споживача готової продукції розвинених країн.

Як нові явища в зовнішній торгівлі України, так і тенденції її розвитку свідчать про те, що зміцнення безпеки у зовнішньоекономічній сфері можливе лише за умови зменшення деструктивного впливу зовнішніх чинників. До основних з них відносяться такі:

- високий рівень ресурсної залежності від поставок продукції критичного імпорту з Російської Федерації, зумовлений її фактично монопольним становищем постачальника енергоносіїв та збереженням загрозливої для економічних інтересів України питомої ваги цієї держави в загальному обсязі вітчизняного товарообміну (майже 40%);

- зниження ефективності зовнішньої торгівлі товарами внаслідок несприятливої її структури, переважно сировинного характеру експорту та низької конкурентоспроможності української продукції.

Вирівнювання торговельного балансу з постачальниками критичного імпорту і зменшення ресурсної залежності від них можливе при обмеженні потреб в енергоносіях та в іншій життєво необхідній для економіки продукції, нарощуванні її власного виробництва та диверсифікації зовнішніх джерел постачання. Для цього необхідна реалізація на загальнодержавному рівні як структурної політики, спрямованої на ресурсозбереження та імпортозаміщення, так і ефективної зовнішньоекономічної політики, орієнтованої на зменшення ресурсної і фінансової залежності від імпорту та поліпшення структури і ефективності товарообміну на основі:

- забезпечення економії енергоносіїв та іншої імпортованої продукції виробничо-технічного призначення;

- розширення обсягів виробництва на власній ресурсній базі експортоспроможної та імпортозамінної продукції;

- підвищення рівня якості та конкурентоспроможності вітчизняних товарів і зменшення потреб в імпортних поставках їхніх аналогів;

- збільшення частки продукції переробних галузей та диверсифікація виробництва з урахуванням кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків з метою нарощування експортного потенціалу та зменшення імпортної залежності.

Для економії енергоносіїв та іншої продукції критичного імпорту засобами структурної, інвестиційної, промислової, зовнішньоекономічної, митної та податкової політики пропонується:

- сприяти зменшенню питомої ваги ресурсомістких виробництв за рахунок скорочення їхніх застарілих потужностей, технічного переозброєння та запровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій;

- оптимізувати обсяги виробництва та експорту енергомістких видів продукції (алюміній, титан, магній тощо), зменшивши імпортну залежність від поставок енергоносіїв та інших видів ресурсів;

- стимулювати зростання частки ресурсозберігаючих виробництв обробних галузей, орієнтованих на випуск кінцевої продукції;

- стимулювати розвиток виробництв, орієнтованих на розширення власної міжгалузевої кооперації;

- розробити та запровадити систему економічних стимулів, спрямованих на підвищення науково-технічного рівня виробництва за рахунок впровадження ефективних ресурсозберігаючих технологій;

- сприяти залученню інвестицій для структурної перебудови економіки та нарощування експортного потенціалу;

- забезпечити системне узгодження структурної, інвестиційної, фінансово-бюджетної, митної, промислової, зовнішньоекономічної та податкової політики, підпорядкувавши її завданням ресурсозбереження, імпортозаміщення, диверсифікації джерел постачання та ефективної структурної перебудови економіки як основної умови поліпшення структури та ефективності зовнішньої торгівлі.

Держава активніше, ніж раніше, мусить керувати розвитком науки і технологій, а також управляти інвестиційними процесами з метою переходу на цілісну виробничо-інвестиційну модель розвитку. Запровадження останньої є основною умовою структурної перебудови господарства, подолання структурного перекосу виробництва та зовнішньоторговельного обміну і переходу від нинішньої торговельної до відтворювальної (геоекономічної) стратегії зовнішньоекономічних зв'язків.

Створення відповідних виробничо-господарських та організаційно-функціональних структур на рівні підприємства, галузі, регіону, держави, впровадження виробничо-інвестиційної моделі для забезпечення структурної перебудови економіки є основною умовою оперування на світовому ринку такими складними товарними формами, як "товар-група", "товар-програма", "товар-об'єкт" тощо. Для вирішення цих проблем необхідне формування розгалуженої системи суб'єктів господарювання та органів управління, здатних забезпечити на сучасному етапі широкомасштабну інтеграцію народного господарства в систему світових господарських зв'язків.

Незмінною залишається і потреба в удосконаленні механізмів регулювання зовнішньої торгівлі на основі створення системи стимулів, спрямованих на ліквідацію розриву між експорто - та імпортомісткістю економіки, підвищення ефективності зовнішньоторговельних контактів, зменшення залежності від імпорту, поліпшення платіжного балансу і зміцнення економічної безпеки держави.

До основних завдань формування механізму регулювання експорту відносяться:

- розширення вивозу товарів, виробництво яких перевищує внутрішні потреби і які можуть знайти збут на зовнішньому ринку на прийнятних для економічних інтересів держави умовах;

- географічна диверсифікація ринків збуту з метою підвищення ефективності експорту та зменшення частки бартерних операцій;

- відмова від експорту традиційної продукції на демпінгових умовах, які є причиною нееквівалентності товарообміну і втрати ринків збуту внаслідок антидемпінгових заходів країн-імпортерів;

- захист внутрішнього ринку від надмірного вивозу продукції, дефіцит якої призводить до імпорту аналогічних товарів на невигідних для економічних інтересів держави умовах;

- захист внутрішнього ринку від реекспорту імпортованої продукції на умовах демпінгу та експорту вітчизняної продукції, обсяги виробництва якої недостатні для потреб внутрішнього ринку або не мають надійної ресурсної бази;

- забезпечення більш високого рівня повернення валютної виручки від експорту на основі запровадження системи штрафних санкцій з врахуванням строків затримки в репатріації валютних коштів і середньої облікової ставки банківського проценту;

- збільшення в загальному обсязі експорту частки послуг у сфері патентно-ліцензійної торгівлі, інжинірінгу, ноу-хау, геолого-розвідувальних, науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектних, транспортно-експедиторських, маркетингових, інформаційних та інших робіт і послуг.

Для поліпшення механізму регулювання імпорту необхідні заходи, спрямовані на:

- диверсифікацію джерел поставок продукції виробничо-технічного призначення (насамперед товарів критичного імпорту) з метою зменшення ресурсної залежності від монопольних постачальників;

- приведення структури ввозу у відповідність з потребами виходу економіки з кризового стану та її структурної перебудови.

- запровадження диференційованого підходу до встановлення ввізних митних тарифів та ставок акцизного збору для поліпшення структури і умов імпорту з урахуванням важливості продукції, що імпортується, для розвитку окремих галузей виробництва і всієї економіки в цілому; відсутності виробництва продукції українськими товаровиробниками; недостатності обсягів виробництва продукції для насичення внутрішнього ринку; небажаності імпорту товарів за умов платіжної кризи внаслідок наявності власної виробничої бази;

- поступове скорочення імпорту продукції окремих галузей і видів виробництва за рахунок нарощування виробництва імпортозамінної продукції на основі збільшення відповідних виробничих потужностей на вітчизняних підприємствах (продукція судно - та літакобудування, верстатобудування, турбінобудування, електроніки, транспортного, металургійного, енергетичного, тракторного та сільськогосподарського машинобудування, дорожньо-будівельна техніка, ковальсько-пресове та електротехнічне обладнання тощо);

- підтримку вітчизняних товаровиробників за рахунок системи пільг по оподаткуванню і кредитуванню виробництва тих видів продукції, імпорт яких можна обмежити за умови насичення внутрішнього ринку дешевшими вітчизняними товарами (сільськогосподарська сировина, продукція харчової і легкої промисловості тощо).

Реалізація зазначених заходів, спрямованих на підвищення ефективності експорту та регулювання імпорту, посилить цілеспрямований вплив держави на розвиток зовнішньоторговельних відносин у вигідному для національних інтересів напрямку, прискорить входження господарського комплексу України у систему міжнародної торгівлі

4. Напрями стабілізації соціальної ситуації

Результати аналізу розвитку соціальних процесів в Україні у 1994-1996 рр. дають підстави зробити такі висновки щодо подальшої соціальної політики в Україні.

Фінансово-грошова стабілізація супроводжується не лише певними позитивними соціальними результатами, пов'язаними із значним зниженням інфляції на споживчому ринку, а й погіршенням динаміки основних соціальних індикаторів: середньої заробітної платні, грошових доходів на душу населення, середньої й мінімальної пенсій. Виникла низка соціальних проблем, вирішення яких потребує відповідного коригування державної політики.

Найбільш гострою і масштабною серед них є проблема затримок виплати заробітної платні, пенсій, допомог. Хоча вжито ряд заходів, необхідно створити цілісну систему законодавчих, організаційних, економічних і правових засад, які б унеможливили це небезпечне не лише в соціальному, а й у політичному планах явище. Йдеться про визначення джерел фінансування соціальних потреб, недопущення прихованого дефіциту в бюджетах усіх рівнів, скорочення соціальних витрат до обсягів, що можуть реально забезпечуватися фінансуванням, здійснення контролю за використанням бюджетних коштів на соціальні потреби та встановлення відповідальності конкретних посадових осіб за порушення, створення організаційного і правового механізму, який би передбачав обов'язковий розгляд органами виконавчої, законодавчої і судової влад справ щодо перевищення встановлених граничних обсягів і строків заборгованості.

Необхідним продовженням фінансово-грошової стабілізації є структурна санація підприємств, яка повинна супроводжуватися державними заходами щодо соціального захисту їхніх працівників. Так, на закриття однієї шахти з урахуванням вирішення соціальних питань необхідно 35 млн гривень. Порушення строків і необхідних обсягів фінансування може мати непередбачені соціальні і політичні наслідки. Механізм вирішення відповідних соціальних питань повинен бути розроблений для всіх галузевих і регіональних програм структурного оздоровлення економіки.

Потребує більш чіткої визначеності державна політика оплати праці. Вона повинна передбачати не лише пряме, а й опосередковане регулювання заробітної платні в окремих галузях. Динаміка змін абсолютних і відносних рівнів заробітної платні в окремих галузях повинна всебічно аналізуватися в структурах виконавчої влади з метою своєчасної розробки необхідних заходів (недопущення необгрунтованого зростання заробітної платні в окремих галузях внаслідок їхнього монопольного становища або економічних привілеїв, здійснення державного впливу на розвиток галузей з прогресуючим зниженням заробітної платні).

Відповідно до вимог фінансово-грошової стабілізації необхідно внести корективи у політику регулювання заробітної платні в бюджетних галузях. Це стосується урахування реальних фінансових можливостей при встановленні посадових окладів, збалансування необхідних пропорцій між оплатою праці в окремих галузях, установах і організаціях бюджетної сфери, а також між оплатою праці в бюджетній і виробничій сферах.

Потреба забезпечення достатніх джерел фінансування бюджету, у тому числі і соціальної сфери, визначає необхідність перегляду податкової політики.

Доходи та інші надходження фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності - згідно із статистичною звітністю становлять всього 0,4% грошових доходів населення України. В Російській Федерації питома вага підприємницького доходу, який ураховується державною статистичною звітністю, вже перевищила третину всіх доходів населення. Без адекватного урахування підприємницьких доходів в Україні навряд чи може бути обгрунтована політика доходів і вдосконалена система оподаткування.

Адекватного обліку потребують доходи не лише підприємців, а й усіх зайнятих у недержавному секторі економіки.

Дуже важливим напрямком соціальної політики повинно стати створення системи визначення форм бідності, оцінки і спостереження за сім'ями і громадянами, які мають недостатні для нормальної життєдіяльності доходи. Лише на таких засадах можна буде забезпечити адресне надання соціальної допомоги, а, отже, підвищити ефективність використання відповідних державних коштів. В основу надання допомоги повинно бути покладено встановлення реального ступеня нужденності громадян, а не лише документальне свідчення про рівень доходів, яке в умовах масової нереєстрованої вторинної зайнятості часто не є адекватним реаліям.

У 1996 р. визначилася необхідність підтримки реального розміру пенсій, оскільки негативні тенденції щодо цього виду доходів дуже численної соціальної групи проявилися найбільш виразно. Водночас потрібно адекватно оцінювати реальний рівень достатку громадян, що належать до цієї категорії, надаючи підтримку тим з них, хто дійсно її потребує. Незважаючи на непопулярність таких заходів, як скасування пільг на проїзд у транспорті, оплату житлово-комунальних послуг, споживання електроенергії, подальше зволікання з їхньою реалізацією може лише утруднити дієву підтримку нужденних громадян.

Багатоплановість соціальних процесів, глибина і масштаби соціальних втрат, деформацій і руйнувань визначають необхідність урахування в державній політиці національної безпеки соціальних аспектів, потребують формування соціальної безпеки як окремого її напрямку.

Надзвичайно важливо визначити соціальні інтереси держави і суспільства та узгодити їх з іншими національними інтересами.

Якщо в економічній сфері головним національним пріоритетом є створення сучасної ринкової економіки, інтегрованої у міжнародну економічну систему, то в соціальній сфері національним пріоритетом такого ж значення є формування сучасного середнього класу як основної складової реформованого суспільства.

Створення середнього класу, що базується на способі життя, притаманному розвиненим країнам і який буде охоплювати найрізноманітніші верстви населення (у тому числі і вразливі соціальні групи: пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей), можна визначити як стратегічну соціальну мету реформування економіки і суспільства. Саме численний середній клас є тією сучасною соціальною формою, в якій зможуть реалізуватися потреби народу України в гідних умовах життя, а також цивілізовані шляхи і способи створення таких умов.

Перехід до ринкової економіки має дві основні альтернативи: або формування середнього класу як панівної соціальної сили, або утворення соціально поляризованого суспільства. Надзвичайно складні умови переходу до ринку України створюють небезпеку появи соціально поляризованого суспільства з двома головними соціальними групами: багатими і бідними. Утвердження соціально поляризованого суспільства на скільки-небудь тривалий проміжок часу може перекреслити і розвиток демократичних засад державного устрою, і намагання створити соціально орієнтовану економіку, і становлення України як стабільної міцної держави.

Стратегічним завданням державної політики повинно бути збереження соціальної основи середнього класу, її трансформація згідно із закономірностями утвердження сучасної демократичної держави.

Надзвичайно важливо, щоб була сформована структура середнього класу як виробника матеріальних і духовних цінностей суспільства. Збереження і трансформація згідно з ринковими умовами трудового потенціалу країни повинно розглядатися як один з найважливіших напрямків формування середнього класу.

Перехід економіки на вищу ступінь техніко-технологічного розвитку потребує не лише створення сучасної матеріально-технічної бази, впровадження новітніх високопродуктивних технологій, а й наявності висококваліфікованого трудового потенціалу, який був би спроможний задовольнити потреби виробництва. Причому втрати від руйнування трудового потенціалу, порушення процесу відтворення кваліфікованих спеціалістів можуть виявитися більшими від суто економічних втрат внаслідок кризи.

Завдання ринкової трансформації середнього класу набуває особливого значення для науково-технічної сфери. Її ефективне функціонування, якщо науково-технічні працівники не будуть посідати чільне місце у структурі середнього класу, практично неможливе. Однак суспільний статус науково-технічної діяльності останніми роками неприпустимо знизився. За нею все більше закріплюється суспільна оцінка як діяльності не тільки з низькими, але й з нерегулярними і негарантованими доходами.

Надзвичайно болісним на нинішньому етапі перетворень є вирішення питання щодо забезпечення прийнятних доходів вразливих верств населення (пенсіонерів, інвалідів, багатодітних і неповних сімей). Однак без розробки і реалізації довгострокової стратегії створення належних соціально-економічних умов цим соціальним групам, які б забезпечили врешті-решт для більшості їхніх представників належність до середнього класу, навряд чи можна вести мову про Україну як цивілізовану демократичну державу. Призупинення остаточного збідніння вразливих верств населення, їхньої соціальної деградації попри всі труднощі повинно бути підкріплене відповідним законодавчим і організаційним механізмом.

Об'єктом державної політики повинні стати процеси формування тих прошарків середнього класу, життєвий рівень яких за умов економічної кризи не тільки не знизився, а, навпаки, став значно вищим. Ці прошарки об'єднують людей з активною життєвою позицією, тих, чиї індивідуальні особливості та професійні навики в умовах послаблення регламентації економічних і соціальних процесів змогли реалізуватися та забезпечити їхнім власникам відповідний рівень доходів. За своїм складом "благополучні" прошарки середнього класу дуже різноманітні. До них належать підприємці та комерсанти приватних, малих і спільних підприємств, службовці банківських структур, спеціалісти та кваліфіковані робітники певного фаху, що працюють переважно у недержавному секторі економіки. Оскільки "благополучні" прошарки середнього класу завдяки здійсненню економічних перетворень підвищили свій життєвий рівень і суспільний статус, вони схильні підтримувати подальше зміцнення ринкової економіки. Ці прошарки становлять важливу складову поки що не дуже численної соціальної бази ринкових реформ.

Водночас у державній політиці необхідно враховувати і те, що паростки "нового" середнього класу виникли в період економічної нестабільності, що зумовило їхню певну деформацію. Фінансово-грошова стабілізація може призвести до ускладнення соціально-економічного становища значної частини нового середнього класу, яка або безпосередньо використовувала особливості економічної нестабільності для забезпечення власного високого добробуту, або була пов'язана з недержавними структурами, що звикли працювати лише в умовах інфляції.

Державна політика повинна адекватно оцінювати це явище перехідного періоду, правильно передбачати його майбутні наслідки та своєчасно вживати необхідні заходи.

Можна визначити такі найбільш небезпечні соціальні загрози національним інтересам:

- руйнування соціальної бази політичної стабільності в державі;

- занепад кваліфікованого трудового потенціалу країни, знецінення національної робочої сили та порушення необхідних умов для її відтворення;

- руйнування науково-технологічного і інтелектуального потенціалу, порушення процесу відтворення науково-технічних кадрів, зниження суспільного статусу їхньої діяльності; відтік молоді із сфери науки, техніки, освіти і культури;

- знецінення стимулів до продуктивної праці, руйнація обгрунтованої міжгалузевої, міжкваліфікаційної, міжпосадової диференціації заробітної платні;

- прояви підприємницької активності, пов'язаної з перерозподілом суспільного доходу, а не із збільшенням його виробництва;

- дестабілізація соціально-трудових взаємовідносин; вихід їх за межі правового поля; затримки виплат заробітної платні, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат; неправові форми вирішення трудових конфліктів та здійснення актів громадянської непокори (блокування автомобільних і залізничних магістралей, порушення нормального функціонування систем виробничого і соціально-побутового життєзабезпечення, підприємств, установ і організацій);

- загострення ситуації на ринку праці; зростання офіційного і прихованого безробіття, скорочення попиту на робочу силу (кількості вільних робочих місць і посад); втрата сталого соціально-професійного статусу численними соціальними групами;

- масове збіднення населення; зниження споживання найважливіших продуктів харчування нижче мінімально допустимих фізіологічних норм; соціально-психологічні наслідки руйнування забезпеченого життя; поширення насильств, соціальних хвороб (алкоголізм, наркотики, злочинність), руйнування інституту сім'ї;

- соціальне розшарування у суспільстві, протистояння різних соціальних груп (багатих і бідних), активізація на цьому грунті діяльності радикальних політичних сил;

- соціальні ускладнення в процесі приватизації, конфліктні ситуації між новими власниками і працівниками підприємств;

- руйнування галузей соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я, культури); соціально-політичні наслідки ускладнення умов задоволення соціальних потреб основних соціальних груп;

- поширення корупції і злочинності та, як наслідок, відчуття незахищеності громадян; зрощування кримінальних структур з підприємницькими колами та проникнення їх в органи державної влади.

Система соціальної безпеки, як і національної взагалі, мусить базуватися на взаємодії всіх гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Необхідна розробка її технології, яка б нейтралізовувала деструктивний вплив органів державної влади на соціальну безпеку. Так, на рівні Верховної Ради України повинні бути створені законодавчі та організаційні механізми унеможливлення прийняття популістських рішень, не підкріплених реальними можливостями держави.

На рівні Кабінету Міністрів України повинні бути чітко визначені соціальні гарантії, встановлена відповідальність за підтримку соціальних пропорцій і своєчасність заходів по виправленню соціальних деформацій.

Надзвичайно важливо, щоб соціальна безпека реалізовувалася як напрямок діяльності головного спеціалізованого органу в системі національної безпеки - Ради національної безпеки і оборони України. Розробка основних напрямків стратегії та програм щодо забезпечення соціальної безпеки, узагальнюючі оцінки розвитку соціальних процесів в Україні, прогнозування наслідків втілення рішень державної влади у галузі соціальної безпеки, підготовка рекомендацій щодо запобігання виникненню соціальних загроз національний безпеці, а також надзвичайних ситуацій (соціальних конфліктів) - це лише деякі основні питання щодо соціальної безпеки, які потребують узгодженого вирішення

5. Заходи щодо зміцнення воєнної безпеки

Основними завданнями воєнного будівництва є:

- формування нової державної воєнної політики і воєнної ідеології України;

- якісні перетворення Збройних Сил та інших військових формувань;

- створення нової єдиної системи управління воєнною організацією країни, цілісного механізму прийняття рішень у галузі воєнної безпеки;

- відтворення ефективної системи економічного забезпечення потреб військових формувань, інших елементів оборонного комплексу країни як у мирний, так і воєнний час;

- адаптація мобілізаційної підготовки країни до умов нового економічного устрою;

- здійснення оперативного облаштування території країни і розвиток воєнної інфраструктури у нових геополітичних умовах;

- створення єдиної системи воєнно-наукових організацій і закладів оборонного призначення;

- подальше вдосконалення системи підготовки кадрів для Збройних Сил та інших військових формувань держави;

- активізація діяльності держави щодо підвищення престижу військової служби, авторитету Збройних Сил та інших військових структур;

- створення надійної системи соціального захисту військовослужбовців, членів їхніх сімей, працівників оборонної сфери держави тощо.

Воєнне будівництво в Україні повинно передбачати докорінні якісні перетворення в усіх складових воєнної системи держави.

Система управління. Розбудова і розвиток системи управління повинні здійснюватися при дотриманні таких принципів:

- інтеграції системи управління військовими формуваннями у загальнодержавну систему управління країною при збереженні і максимальному використанні існуючої їхньої структури;

- збалансованого розвитку основних компонентів системи управління вищої ланки, військових формувань при пріоритеті високотехнологічних автоматизованих систем управління військами і зброєю, засобів зв'язку, розвідки, навігації, радіоелектронної боротьби, систем наведення високоточних засобів ураження і підготовки даних для їхнього бойового застосування;

- визначення місця та ролі всіх органів законодавчої та виконавчої гілок влади у вирішенні завдань оборони і воєнної безпеки держави;

- скорочення термінів розробки і виробництва, а також зменшення витрат на створення сучасних систем і засобів управління за рахунок підвищення ступеня їхньої уніфікації та стандартизації.

Системи управління мають розвиватися за одним задумом у рамках комплексної програми. При цьому основні зусилля і ресурси необхідно зосередити на:

- удосконаленні органів управління військами (силами), приведенні їхньої структури, складу і чисельності у відповідність до нових завдань, беручи до уваги угруповання військ (сил), що створюються для використання у воєнний час;

- забезпеченні стійкості функціонування системи пунктів управління військовими формуваннями, підвищенні життєздатності стаціонарних пунктів управління стратегічними силами і створенні уніфікованих рухливих пунктів управління, які б забезпечували керівництво військами (силами) в умовах ведення сучасної війни;

- модернізації і нарощуванні можливостей автоматизованих систем управління військами та зброєю з урахуванням забезпечення їхньої сумісності і можливості наступної інтеграції в рамках об'єднаної системи державного і військового управління.

Виробництво озброєнь і військової техніки (ОВТ). Одне з головних завдань - підвищення ефективності систем ОВТ, рівня технічної оснащеності Збройних Сил сучасними зразками, а також модернізація ОВТ.

Пріоритетами у цій сфері є:

- розробка і виробництво високоефективних багатофункціональних систем озброєнь, систем управління військами та зброєю, засобів зв'язку, розвідки, навігації, стратегічного попередження, радіоелектронної боротьби, високоточних, мобільних звичайних засобів ураження, а також їхнього інформаційного забезпечення;

- розвиток і використання техніки та технологій подвійного призначення, з можливістю цілеспрямованої передачі результатів воєнних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) у цивільні галузі народного господарства;

- досягнення більшої технологічності та тривалості "життєвого" циклу озброєнь, високого рівня уніфікації їхніх елементів та стандартизації;

- розробка і впровадження програм, які підвищують ефективність наявних озброєнь за рахунок їхнього удосконалення і модернізації;

- розробка засобів оперативної мобільності (особливо авіаційних), а також авіатранспортабельної зброї різного призначення для швидкого розгортання військ на напрямках можливих воєнних конфліктів;

- підвищення оснащеності військовослужбовців за рахунок більш ефективних засобів вогневого ураження супротивника, засобів індивідуального бронезахисту, зв'язку та розвідки.