Негативні тенденції в економіці

1. Забруднення атмосфери. За даними Мінстату України, у 1995 р. загальний обсяг викидів шкідливих речовин в атмосферу становив 7,5 млн т., причому 5,7 млн т. надходять від стаціонарних джерел забруднення, що на 9% менше, ніж у 1994 р., та 1,8 млн тонн - від автотранспорту (нестаціонарних джерел). Така тенденція збереглася в 1996 р.

Найбільше забруднюють повітря підприємства енергетики (33,7%), металургії (24,8%), вугільної промисловості (22,8%), Держнафтогазпрому (4%), Держхарчопрому (2,6%), хімічної і нафтохімічної промисловості (2,2%).

Високий рівень забруднення атмосфери спостерігається у 13 містах України, які знаходяться в основному в Донецько-Придніпровському промисловому регіоні: Кривому Розі, Донецьку, Маріуполі, Єнакієві, Горлівці, Макіївці, Алчевську, Кураховому, Енергодарі, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Дебальцеві, Запоріжжі, а також у смт Бурштин Івано-Франківської області.

Середньорічні концентрації специфічних шкідливих речовин загалом у містах, де велися спостереження, перевищували санітарні норми з бенз-a - пірену, формальдегіду, фенолу, аміаку, фтористому водню, двооксиду азоту, пилу. Найнебезпечнішою домішкою з тих, що контролюються, є бенз-a - пірен-канцерогенна речовина першого класу небезпеки. Вміст цієї домішки визначений у 43 містах. В усіх містах середньорічна концентрація бенз-a - пірену перевищувала гранично допустимі концентрації (ГДК).

Нині спостерігається загальна тенденція зменшення викидів забруднюючих речовин в атмосферу в областях і містах України.

Шкідливі викиди зменшилися на підприємствах майже всіх міністерств та відомств. Найбільше зменшення викидів порівняно з 1994 р. - в металургії (на 197,5 тис. т. (14,2%) ), на підприємствах хімічної та нафтохімічної промисловості (на 78,2 тис. т. (64,4%) ), у Держнафтогазпрому (на 40,8 тис. т. (17,9%) ), у Держвуглепрому (на 93,9 тис. т. (7,3%) ), що зумовлено в основному значним спадом виробництва та закриттям деяких підприємств.

Проте фактичного поліпшення ситуації в цілому по Україні за величиною відношення кількості вловлених шкідливих речовин до їхньої загальної кількості, яка надходить від стаціонарних джерел забруднення, не сталося. Цей показник протягом 1990-1995 рр. залишався на рівні 77%. Якщо в цілому по Україні за період 1990-1995 рр. спостерігалося зниження викидів відповідно на 8 млн т. (в основному за рахунок падіння обсягів виробництва), то в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та ряді інших областей ситуація практично не змінилася і залишається досить небезпечною.

Аналіз викидів забруднюючих речовин рухомими джерелами свідчить, що автотранспорт є одним з найбільших забруднювачів атмосфери в Україні. Так, викиди автотранспорту у 1995 р. становили 24,2% від загального обсягу викидів шкідливих речовин в атмосферу. У 1994 р. в атмосферу потрапило 2146,0 тис. т. забруднюючих речовин внаслідок роботи автотранспорту, що на 560,7 тис. т. менше, ніж у 1993 р., а у 1995 р. - 1796,5 тис. т., тобто на 349,5 тис. т. менше, ніж у 1994 р. Понад 51% окислів вуглецю та вуглеводнів й понад 21% окислів азоту від загальної кількості цих речовин по країні надходять в атмосферу від автотранспорту.

За 1991-1996 рр. викиди забруднюючих речовин в атмосферу від рухомих джерел поступово зменшувалися. Так, у 1995 р. порівняно з 1990 р. викиди зменшилися на 64,9%.

2. Забруднення грунтів України. Значної шкоди зазнають грунти внаслідок їхнього забруднення промисловими викидами та засобами хімізації, відходами великих тваринницьких комплексів та птахофабрик.

Ситуація із забрудненням територій значно ускладнилася після аварії на ЧАЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4,6 млн га земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн га орних. З користування вилучено 119 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. га ріллі. Понад 12% орних угідь України мають показники забруднення в діапазоні від 0,1 до 15 Кі/км2.

Визначення залишкової кількості пестицидів у грунтах сільгоспугідь має важливе значення для оцінки стану довкілля та екологічної безпеки. Так, у відібраних пробах грунтів визначався вміст хлорорганічних пестицидів (ХОП) (ДДТ, його метаболіт ДДЕ, ізомери альфа і гамма-ГХЦГ, тіодан), триазинових гербіцидів (ТРЗ) (симазин разом з атразином і пропазином, прометрин), а також інші гербіциди - ТХАН, трефлан, пірамін.

Середній вміст залишків ДДТ у грунтах сільгоспугідь України становив 0,2 ГДК навесні і 0,3 ГДК восени. Загальна забруднена площа становила 3% від обстеженої. Випадків забруднення грунтів ГХЦГ, тіоданом, трефланом, піраміном на обстеженій території не виявлено.

Значну стурбованість викликає нині як стан земельних ресурсів, так і система землекористування, що склалася в Україні. Загальний земельний фонд України становить 60,4 млн га. У структурі земельного фонду орні та родючі землі становлять 55%, пасовища і сіножаті - 12%, ліси - 15%, деревно-чагарникові насадження - 1,5%, багаторічні насадження - 2%, затоплені землі - 4%, болота - 1,5%, інші землі - 9%. Сільськогосподарські угіддя становлять 41,9 млн га (69,5%), зокрема рілля - 33,36 млн га (55,3%).

Внаслідок необгрунтованої, екологічно невиваженої діяльності відбуваються значні втрати грунту, які щороку становлять близько 600 млн т., у тому числі 50 млн т. гумусу. За даними Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, різке зростання сільгоспугідь та ріллі призвело до скорочення лісів, багаторічних насаджень тощо.

Значної шкоди земельним ресурсам завдають також вітрова та водна ерозії, засолення, пересушення чи перезволоження грунтів.

3. Забруднення вод України. На одному з перших місць серед екологічних негараздів України - проблема води. Водні об`єкти України забруднені переважно нафтопродуктами, фенолами, органічними речовинами, сполуками азоту та важкими металами. За даними Мінводгоспу, найбільш забруднені річки басейнів Західного Бугу, Приазов'я, Сіверського Дінця. Середньорічний вміст основних забруднюючих речовин у воді річок Західний Буг, Полтава, Кальчик, Кальміус, Кринка, Булавин, Уди, Міус, Лопань, Казенний Торець, Кривий Торець, Бахмут, Лугань перевищує ГДК.

Найбільше забруднення води в Україні спостерігається у басейні Дніпра, а також на півдні України та в Криму. Ріка Дніпро є головною водною артерією України, водостоком майже для половини всієї території країни. Однак вода в ньому забруднюється комунальними, промисловими та сільськогосподарськими стоками, зокрема у середній течії річки.

У 1995 р. обсяг стічних вод, що скидаються у природні поверхневі водойми, зменшився порівняно з 1994 р. на 221 млн м3 і зрівнявся з обсягом 1993 р., у тому числі без очищення - на 141 млн м3.

Найбільше забруднених вод скидається в Дніпропетровській та Донецькій областях (відповідно 776,9 та 962,4 млн м3). Високий рівень забруднених стічних вод у Луганській, Київській, Харківській та Одеській областях (відповідно 616,4,558,8,328,8 та 263,7 млн м3). По всіх регіонах України спостерігається тенденція до зниження обсягу скинутих забруднених стоків у природні поверхневі водойми, за винятком Автономної Республіки Крим, Хмельницької та Рівненської областей, де у 1995 р. порівняно з 1994 р. кількість скинутих неочищених стоків збільшилася.

Азово-Чорноморський регіон традиційно був санаторно-курортною зоною. Щороку близько 12,5 млрд м3 стоків, з яких 2 млрд м3 необроблені, потрапляють до Чорного моря. Основним забруднюючим компонентом Чорного моря є нафтопродукти. Забруднення нечистотами Азовського моря становить 4 млрд м3, з яких 1,9 млрд м3 необроблені.

Спостерігається збільшення випадків аварійних залпових скидів. Основна їхня частина скидається в річки Донецько-Придніпровського регіону (близько 66%), менша - в річки Південного регіону (13,5%). Найбільше забруднених скидів у 1995 р. припадало на річки Дніпро, Кальміус, Міус, Дністер, Чорне та Азовське моря.

Значного техногенного впливу нині зазнають підземні водоносні горизонти. В долинах Сіверського Дінця, річок Західного Донбасу, Кривбасу, Криму, Прикарпаття та інших зафіксовано понад 200 осередків стійкого забруднення експлуатованих водних горизонтів, що призвело до забруднення 6% розвіданих запасів підземних вод, а близько 24% опинилися під загрозою якісного виснаження.

Застосування мінеральних добрив і пестицидів при порушенні відповідних режимів внесення їх у грунт призвело до широкомасштабного забруднення грунтових вод. За експертними оцінками, в річки та водойми щорічно виноситься близько 2,4 млн т. калію,0,24 млн т. азоту та 0,12 млн т. фосфору.

4. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Аналіз основних загроз довкіллю України не можна проводити без урахування наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС), оскільки вона негативно вплинула на загальну екологічну ситуацію в державі, її національну безпеку.

Аварія на ЧАЕС є найбільшою техногенною й екологічною катастрофою, десятиліття якої припадало на 1996 р. В результаті понад 41 тис. км2 території було забруднено радіонуклідами. Близько 46 тис. га орної землі та 46 тис. га лісу за рівнями забруднення, що перевищують 15 кюрі на квадратний кілометр (Кі/км2), вилучено з виробництва.

Зона відчуження Чорнобиля становить серйозну загрозу для навколишнього середовища внаслідок наявності 800 поховань радіоактивних відходів із загальною активністю понад 200 кКі.

Всередині саркофага відбуваються процеси, які не можуть повністю пояснити фахівці. Цей об'єкт є радіаційно небезпечним внаслідок наявності тріщин і значної кількості пилу. При падінні конструкцій може статися значний викид пилу, хмара якого за несприятливих метеоумов може вийти за межі 30-кілометрової зони. Одним із шляхів проникнення радіонуклідів у довкілля може бути вода, яка там вже була, і та, що потрапляє через отвори у даху. Вона містить ізотопи Cs-137, Cs-134 i Sr-90, а також солі урану (приблизно 1 мг/л).

Екологічну небезпеку становить також ядерне паливо та радіоактивні речовини, викинуті під час аварії, які осіли навколо блоку, а потім були закриті піском та бетоном. З паливномісткими матеріалами з часом можуть статися такі зміни: роздрібнення паливних частинок, утворення на їхній поверхні нових сполук, які можуть розчинятися у воді, вимивання радіонуклідів водою. Усе це може викликати міграцію радіонуклідів.

Безпосередня загроза екологічній безпеці з боку ЧАЕС є приводом для виникнення суперечностей між Україною і сусідніми державами, які можуть значною мірою ускладнити міждержавні відносини з ними.

5. Загальна характеристика. Техногенні катастрофи та стихійні лиха. Внаслідок диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, які допускалися протягом багатьох років у командно-адміністративній економіці, територія України зазнала значних техногенних навантажень на природне середовище, яке у 4-5 разів перевищує аналогічні навантаження у розвинених державах. У середньому в країні на 1 чоловіка припадає основних виробничих фондів на суму 43,1 грн., а на 1 км² території - 3721 грн. (у цінах 1993 р). Найвище техногенне навантаження характерне для таких індустріальних областей, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька.

У структурі промислового потенціалу України потенційно небезпечні виробництва мають значну питому вагу. В цілому по країні на них припадає близько 40% вартості промислово-виробничих основних фондів, близько третини обсягів виробництва. Особливо багато потенційно небезпечних виробництв зосереджено в Луганській, Донецькій, Івано-Франківській, Київській областях. Вартість промислових виробничих основних фондів у Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях становить понад половину їхньої вартості в Україні в цілому.

Криза в економіці, яка супроводжується збільшенням частки застарілих технологій і обладнання, зниженням рівня модернізації, оновлення виробництва підвищує ризик техногенних катастроф. Аналіз вікової структури обладнання народного господарства свідчить про старіння основних фондів. Наприклад, у 1992 р. середній вік усього обладнання на промислових підприємствах України становив 12 років. На промислових підприємствах середній вік парових турбін становив 27 років, парових котлів - 18 років. Середній вік обладнання на хімічних заводах становив 12 років, а генераторів до парових і газових турбін - 19 років.

Значною є частка застарілого обладнання в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській і Харківській областях, тобто в областях з високим рівнем індустріального розвитку.

Ризик виникнення техногенних аварій визначається також рівнем зносу основних виробничих фондів. Аналіз їхнього стану свідчить, що фонди промисловості України зношені в середньому на 35,6%. Особливо високий знос фондів у Дніпропетровській (37,1%), Донецькій (37,8%), Запорізькій (37,5%), Львівській (37,2%) і Чернігівській (38,6%) областях.

Критичним є рівень зносу фондів на значній кількості теплових електростанцій. Дані свідчать про високий рівень зносу основних фондів на ГЕС, підприємствах чорної металургії, хімічної, нафтохімічної і мікробіологічної промисловості.

Нині стан промислового обладнання характеризується наявністю значної кількості старого обладнання, яке було виготовлене у 60-70 роки і якому заміни немає, а також різким зниженням дисципліни праці у 80-90 роки. Остання обставина призвела до того, що обладнання у ці роки виготовлялося із значними відхиленнями від стандартів, з дефектами.

Тому ймовірність аварій у промисловості зростає і можна очікувати збільшення їхнього числа із значними наслідками. Це припущення підтверджується численними техногенними аваріями і природними катастрофами, що сталися протягом усього року в Україні.

Одним із найвагоміших здобутків розвитку України як незалежної держави є збереження громадянського миру і міжнаціональної злагоди, відсутність гострих регіональних ускладнень в країні. Як відзначалося у зверненні Генерального секретаря ООН з нагоди п'ятої річниці незалежності України, після закінчення "холодної війни" у світі відбувся безпрецедентний спалах військових конфліктів, які здебільшого мають внутрішній і міжетнічний характер, зокрема на територіях держав, що утворилися після розпаду Радянського Союзу. Але протягом усього цього перехідного періоду Україна залишалася джерелом регіональної стабільності.

Водночас ці позитивні результати розвитку України як суверенної і незалежної держави аж ніяк не применшують значення і важливості врахування регіональних чинників у державній політиці. Тривала економічна криза призвела до особливо значних та небезпечних економічних і соціальних втрат в окремих регіонах. Різко зросли внаслідок цього міжрегіональні диспропорції в економічному розвитку й життєвому рівні населення.

Важливим і поки що недостатньо вирішеним завданням процесу державотворення залишається забезпечення надійних внутрішніх зв'язків між регіонами, їх взаємної інтеграції та доцентрової спрямованості. В окремих регіонах протягом тривалого часу зберігається соціально-політична напруженість, спостерігається періодична активізація антидержавних політичних сил. Все це визначає необхідність формування й утвердження регіональної безпеки як важливої складової цілісної системи національної безпеки України.

Кризовий стан української економіки визначає особливу небезпеку економічних загроз. Серед надзвичайно гострих і складних економічних проблем, які треба вирішувати для всієї країни, слід виділити проблему забезпечення регіональної спрямованості економічної політики. Спад промислового виробництва в окремих регіонах значно перевищує відповідні показники по Україні в цілому. До того ж динаміка зниження обсягів промислового виробництва по деяких областях вкрай нерівномірна і суперечлива. Якщо в Україні обсяг промислової продукції зменшився у 1995 р. порівняно з 1990 р. на 47,3%, то у 14 областях - на понад 50%. Найбільший промисловий спад спостерігався у Волинській, Закарпатській, Луганській і Львівській областях, де він перевищив 60%.

Найбільший річний спад промислового виробництва в Україні спостерігався у 1994 р., коли він досяг 27,3%. У Волинській, Кіровоградській, Харківській, Херсонській і Чернівецькій областях лише за один цей рік обсяги промислового виробництва зменшилися більше ніж на 30%, а в Закарпатській області - навіть на 40%.

У 1995 р. спостерігалося уповільнення темпів спаду в усіх регіонах України, а в трьох з них (Одеській, Миколаївській, Івано-Франківській областях) навіть зростання обсягів промислової продукції на 0,2 - 5,4%. Водночас і у 1995 р. річний спад у промисловості у трьох регіонах (Закарпатській, Львівській і Харківській областях) перевищував 20%.

У 1996 р. економічна криза починає набувати структурного характеру. Якщо в одних галузях (машинобудуванні та металообробці, промисловості будівельних матеріалів, легкій промисловості, деревообробній та целюлозно-паперовій промисловості) триває подальше значне скорочення обсягів виробництва, то в інших галузях усе виразніше з'являються ознаки економічного зростання (в чорній і кольоровій металургії, хімічній та нафтохімічній промисловості). Зрушення в структурі економіки завжди мають виражений регіональний аспект: поряд з кризовими визначаються регіони з полюсами (галузями, виробництвами) економічного зростання. За 1996 р. у двох регіонах (Запорізькій та Тернопільській областях) спостерігалося деяке зростання промислового виробництва (відповідно на 0,2% та на 2,0%). Водночас у п'яти областях за цей період спад тривав і перевищив 20% (у Вінницькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Львівській, Херсонській областях). Причому жодній з трьох областей, де у 1995 р. спостерігалося деяке зростання промислового виробництва, не вдалося уникнути відновлення тенденцій зниження обсягів продукції. Так, якщо в Одеській області у 1995 р. промислове виробництво збільшилося на 5,1%, то за 1996 р. воно скоротилося на 15,4%, у Миколаївській області відповідно замість збільшення на 0,2% - скорочення на 14,0%, а в Івано-Франківській області зростання на 0,7% змінилося скороченням на 29,2%.

Політика регіональної безпеки повинна всебічно враховувати тенденції порушення однорідності економічного простору країни, які в період кризи та структурних зрушень в економіці призводять до зростання міжрегіональних диспропорцій. Необхідно завчасно передбачати дієві державні заходи, щоб унеможливити виникнення регіонів економічного (а отже і соціального) бідування. Однак до останнього часу регіональні особливості і наслідки економічної кризи ані в структурах державної влади, ані в наукових колах належним чином не аналізувалися. Особливо це стосується соціально-політичних наслідків порушення однорідності економічного простору України.

Закарпатська і Волинська області навіть у докризовий період належали до регіонів з найнижчим рівнем соціально-економічного розвитку. За 1991-1995 рр. обсяг промислового виробництва в них знизився відповідно на 63,3% та на 66,2% (найгірші показники в Україні). Отже, вирішення завдань державної політики щодо усунення міжрегіональних диспропорцій щодо цих регіонів ще більш ускладнилося, посилилися небезпеки неприйнятного порушення однорідності економічного простору України. До того ж слід ураховувати прикордонне розташування обох областей, що збільшує регіональні загрози національній безпеці.

У 1996 р. спад промислового виробництва в Закарпатській і Волинській областях, як і в попередні роки, був значно більшим, ніж по Україні в цілому, і становив: у Закарпатській області - 19,0%, а у Волинській - 12,8%.

Особливо слід вважати небезпечним з точки зору національної безпеки прогресуючий занепад господарського комплексу Закарпатської області, оскільки цей регіон є одним з наскладніших в етнополітичному відношенні в Україні.

Угорська національна меншина в Закарпатті налічує 155 тис. чоловік або 12,5% населення області. Двосторонні стосунки України з Угорщиною розвиваються по висхідній та відзначаються динамізмом у політичній, торговельно-економічній та інших сферах. Саме з Угорщиною Україна чи не вперше уклала угоду про захист прав та інтересів національних меншин. Водночас певні політичні сили по обидва боки кордону намагаються поширити серед угорців Закарпаття сепаратистські настрої чи хоча б вимоги національно-територіальної автономії. Внаслідок цього кілька районів Закарпаття останніми роками встановили значну кількість угорських пам'ятників і меморіальних дошок, а на сільрадах сіл з угорським населенням з'явилися державні прапори Угорщини. У 1996 р. певним піком такої діяльності стали пристрасті навколо встановлення на Верецькому перевалі між Львівською і Закарпатською областями пам'ятника з нагоди 1100-ліття віднайдення угорцями Батьківщини. Як зазначалося Міністерством закордонних справ України, це призводить до міжетнічного і міжнаціонального напруження в суспільстві і може негативно вплинути на розвиток відносин між Україною і Угорщиною.

Не слід недооцінювати небезпечність і такого явища суспільно-політичного життя Закарпаття, як "політичне русинство". За сприяння певних політичних сил Угорщини і Словаччини та за підтримки окремих місцевих можновладців і промисловців (у тому числі і з державних структур) "політичне русинство" набрало рис антидержавництва і сепаратизму. Досить зазначити, що навіть створено "нелегальний уряд Підкарпатської Русі", до якого увійшли, крім місцевих політиків, також декілька іноземних громадян. Здійснюється активна ідеологічно-пропагандистська діяльність "русинських організацій", насамперед видається і розповсюджується друкована продукція з відвертими антиукраїнськими та антидержавними випадами, зокрема і проти вищих посадових осіб держави. Дуже небезпечним уявляється друкування "наукових праць" історичного характеру, в яких робляться спроби обгрунтувати відокремленість Закарпаття від України. Причому ці видання виходять у державних навчальних закладах і державним коштом.

Досить чисельною в Закарпатті є також румунська національна меншина - 29,5 тис. чоловік або 2,4% населення області. Цей чинник теж повинен ураховуватися при оцінці етнополітичної ситуації в Закарпатті.

Важливим чинником суспільно-політичної стабільності в Закарпатті є також зумовлені багатонаціональним складом населення його релігійні орієнтації і широкий спектр міжконфесійних відносин. Всього в області налічується 1109 зареєстрованих і 324 незареєстрованих релігійних організацій. Серед них найбільша частина (476 зареєстрованих і 11 незареєстрованих) припадає на Українську Православну Церкву (Московський Патріархат). Другою за чисельністю є Українська Греко-Католицька Церква (261 зареєстрована і 31 незареєстрована організація). Значне місце в релігійній сфері регіону посідає також Римо-Католицька Церква - 73 релігійні організації. Окремо слід відзначити також діяльність Закарпатської реформатської (угорської) церкви, до якої входить 101 релігійна організація.

Занепад економіки Закарпатської області зумовив і найнижчий в Україні рівень грошових доходів населення в цьому регіоні. Якщо в Донецькій і Дніпропетровській областях середня заробітна платня становить 125% від загальноукраїнського показника, то в Закарпатті - лише 70%. Отже, перепад рівня заробітної платні становить 1,8 разу, що значно більше, ніж рекомендовані межі (1,2-1,4 разу).

Усе небезпечнішою потенційною загрозою соціально-політичній стабільності в області є зростаючі труднощі працевлаштування та збільшення чисельності громадян, не зайнятих трудовою діяльністю. За оцінками спеціалістів місцевої держадміністрації, питома вага незайнятого працездатного населення становить 30%. Близько 200 тис. закарпатців змушені працювати за межами області, причому більшість з них - за кордоном.

Враховуючи несприятливі соціально-економічні чинники, надзвичайну складність міжетнічних і міжконфесійних відносин в області та реальну небезпеку деструктивних проявів з боку певних політичних сил, необхідно здійснити дієві заходи, які б забезпечили державну керованість соціально-економічними і суспільно-політичними процесами в Закарпатті, унеможливили виникнення в цьому політично стабільному досі регіоні небезпечних ускладнень і конфліктів.

Акцентованого державного впливу на основі відповідних цілеспрямованих заходів політики національної безпеки потребують також інші "проблемні" регіони України, насамперед Донбас і Крим.

Луганська і Донецька області відносяться до старих індустріальних районів, де зосереджено виробничі потужності переважно важкої промисловості. Провідними галузями Луганської області є паливна, нафтохімічна і хімічна промисловість, а також важке машинобудування, що поки що не змогли пристосуватися належним чином до нових економічних умов. У Донецькій області найбільш важливими галузями є чорна металургія, паливна промисловість, машинобудування й електроенергетика. Причому питома вага чорної металургії в промисловості Донецької області зросла з 35% у докризовий період до 42% у 1995 р. Ця галузь останнім часом навіть дещо збільшила обсяги виробництва, її продукція є основною складовою експорту з регіону.

Економічний спад у промисловості обох областей Донбасу виявися більшим, ніж у середньому по Україні. За 1991-1995 р. обсяги промислової продукції знизилися в Донецькій області на 50,6%, а в Луганській - на 62,0%. Причому, якщо в Донецькій області у 1995 р. спад промислового виробництва був меншим, ніж в цілому по Україні (8,3% проти 11,5%), то в Луганській області він виявився в цей період найбільшим серед усіх регіонів України (26%).

У 1996 р. така ситуація значною мірою збереглася: якщо в Донецькій області обсяг промислового виробництва знизився на 6,7%, то в Луганській - на 17,0%.

Серед населення обох областей трохи більше 50% становлять українці,43-44% - росіяни. Розподіл учнів денних загальноосвітніх навчально-виховних закладів за мовами навчання свідчить про майже суцільну російськомовність населення цих регіонів. Питома вага учнів, що навчаються українською мовою, в Луганській області становить всього 9,2%, а російською мовою - 90,8%. У Донецькій області - відповідно 6,0% і 94,0%.

Населенню обох областей, особливо тим, хто працює на підприємствах важкої індустрії, притаманні почуття соціальної згуртованості. Тут досить поширені комуністичні ідеї та ностальгічні настрої за колишнім Радянським Союзом. Значна частка російськомовного населення у Донбасі, велика кількість етнічних росіян, безпосередня близькість Росії, де життєвий рівень (і в першу чергу оплата праці) поки що вищі, ніж в Україні, різноманітні соціально-побутові зв'язки з російським прикордонням, у тому числі і маятникова трудова міграція, - всі ці чинники зумовлюють потенційні загрози соціально-політичній стабільності.

Донбас є традиційним осередком партій лівого спрямування, а також тих політичних сил, що виступають прихильниками федералізму в Україні. Саме в областях Донбасу було обрано понад 40% загальної чисельності комуністичної та соціалістичної фракцій у Верховній Раді. Вони становлять майже половину депутатів від Донецької та більше двох третин - від Луганської областей.

Населення обох областей Донбасу є чи не найбільш політизованим серед регіонів України та схильним до страйків, мітингів, інших актів громадянського протесту. У найбільших страйках, що відбулися в Україні у 1993 р., переважна частка (понад 70%) страйкуючих припадала на Донбас: 63,2 тис. чоловік - на Луганську та 136 тис. чоловік - на Донецьку області (з 260,3 тис. страйкуючих тоді в Україні).

Лише у 1994 р. питома вага страйкуючих Донбасу в їхній загальній чисельності в Україні становила 22,2%. Але вже у 1995 р. цей показник знову збільшився до 72,6%. Зростання страйкового руху, що спостерігалося в Україні у 1996 р., відбувалося знову переважно за рахунок Донбасу, де питома вага страйкарів перевищила 75% їхньої загальної кількості в Україні.

За 1996 р. у Донецькій області зареєстровано 379 страйків. У них взяли участь 80,7 тис. чоловік з 300 підприємств, установ та організацій. Втрати робочого часу внаслідок цих страйків становлять 854,1 тис. людино-днів, з них 786,5 тис. - у вугільній промисловості. Не вироблено продукції і не виконано робіт на загальну суму 76,5 млн гривень.

По Луганській області за січень-листопад у страйках брало участь 33,7 тис. чоловік з 152 підприємств, втрати робочого часу становили 642 тис. людино-днів, недодано продукції (робіт, послуг) на 46,4 млн гривень.

Чи не найгострішою соціально-економічною проблемою не лише Донбасу, а й України взагалі є необхідність докорінного реформування вугільної галузі. Сьогодні стабільно працюють лише 18 шахт з 286, що є в Донбасі, майже три чверті шахт - нерентабельні.

Наприкінці 1995 р. було підготовлено програму реструктуризації вугільної галузі, якою визначено: близько однієї п'ятої шахт мають всі підстави для самостійного рентабельного функціонування, близько половини слід реконструювати із залученням іноземних кредитів та бюджетних асигнувань, більше як третина підлягає закриттю. Першочергово треба вивести з експлуатації 50 шахт, де зайнято 34 тис. працівників. Вже припинено вуглевидобуток на 9 шахтах Луганської області, причому у містах Теплогорськ і Антрацит вони були практично єдиною виробничою складовою економіки міста, від якої прямо чи опосередковано залежить трудова діяльність усього населення.

Найвірогідніше, що реалізація програми реструктуризації вугільної промисловості в Донбасі може посилити тут на певний час соціально - політичну напруженість. Водночас і зволікання з реформуванням галузі загрожує не менш значними і небезпечними економічними і соціально-політичними втратами. Політика регіональної безпеки повинна виходити з того, що, по-перше, необхідно створити необхідні умови для послідовної і рішучої перебудови вугільної промисловості; по-друге, враховувати можливі деструктивні прояви й конфліктні ситуації в Донбасі.

Попри всю складність і гостроту соціально-економічних питань, пов'язаних з вугільною галуззю, проблему забезпечення соціально - політичної стабільності в Донбасі ніяк не можна зводити лише до неї. Потребує докорінної реконструкції, а отже і дуже значних інвестицій, чорна металургія Донбасу, оскільки за останні 20 років капіталовкладення у галузь були мізерними, технічний ресурс її обладнання майже вичерпаний, технологія виробництва застаріла, дуже енергоємна і не відповідає екологічним вимогам.

У критичному стані перебувають підприємства важкого машинобудування та ВПК Донбасу. Технологічна унікальність багатьох виробництв визначає необхідність їхнього збереження як важливих компонентів забезпечення економічної безпеки держави. Однак сьогодні відсутні необхідні фінансово-економічні умови функціонування цих підприємств, їхнє подальше існування без дієвих масштабних заходів з боку держави стає все проблематичнішим.

Поєднання в Донбасі депресивних галузей та виробництв з такими, що знайшли свою ринкову нішу, насамперед з експортно орієнтованими підприємствами, посилює внутрішньорегіональні суперечності. Це може також призвести до відповідних деструктивних проявів, зростання соціальної напруженості.

Поза увагою регіональної безпеки не повинен залишатися також такий важливий індустріальний центр Донбасу, як більш ніж півмільйонний Маріуполь. Зосередження потужних металургійних підприємств, що майже повністю працюють на експорт і забезпечують значні валютні надходження до бюджету, у поєднанні з масштабними перспективами Маріуполя як морського порту міжнародного значення, а також безпосередня близькість міста до українсько-російського кордону визначають стратегічне значення Маріуполя в регіональній державній політиці.

Серед регіональних загроз національній безпеці, які чи не найбільш небезпечного розвитку набули в Донбасі, слід визначити формування симбіозу регіональних, місцевих політичних і економічних еліт, що значною мірою підпорядкували своїм інтересам економічне і політичне життя регіону. Виникнення страйків у Донбасі зумовлене глибоко кризовим станом вугільної промисловості. Водночас навряд чи можна заперечувати значний вплив на загострення соціально-політичної ситуації в регіоні певної частини промисловців і підприємців та їхні намагання використати ці події у власних інтересах. Як відзначалося міжвідомчою комісією з питань контролю за своєчасною виплатою заробітної платні, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат (жовтень 1996 р), останнім часом 670 кримінальних справ було порушено лише у вугільній промисловості Донецької та Луганської областей, що пов'язано із зловживаннями з коштами на соціальні потреби. А саме заборгованість по зарплатні була головною причиною страйків.

Не лише в Донбасі, а й у деяких інших регіонах, насамперед у Криму, набули поширення такі форми економічної діяльності, які дали можливість отримувати надприбутки, особисто збагачуватися, завдавати удари економічним конкурентам виключно лідерам структур, що знаходяться під впливом регіональних еліт. Наслідками боротьби кримінальних кланів за сфери впливу стали "резонансні" вбивства підприємців, зокрема на стадіоні і в аеропорту Донецька.

Надзвичайно серйозною загрозою національним інтересам України є також небезпека економічної, інформаційної та політичної експансії з боку інших держав в окремих регіонах України. Виходячи з того, що на Донбас припадає 30% промислового виробництва і 26% експорту України, а також ураховуючи соціально-політичні особливості регіону, стає очевидною небезпека формування тут зон і сфер економічного і політичного впливу іншої держави та необхідність цілеспрямованої і виваженої державної політики щодо економічного, соціального і політичного розвитку Донбасу, забезпечення його єдності з іншими регіонами країни.

Важливе значення для підтримки стабільності в державі має нормалізація ситуації навколо Криму та розвитку соціально-економічних і суспільно-політичних процесів у цьому регіоні. Політико-правові й економічні проблеми Криму вже давно стали стратегічним питанням не тільки національної безпеки України, а й загальноєвропейської безпеки. На сторінках відомого журналу Wall Street Journal Europe (7 червня 1995 р) відзначалося, що вже понад два роки Крим є "киплячим казаном" політичної нестабільності й балансування на межі війни, розпалювання ворожнечі проросійських кримських сепаратистів щодо українського уряду. В міжнародному дипломатичному співтоваристві, як наголошував автор, напруженість у Криму викликала страх перед можливістю появи в Європі другої Боснії, що буде загрожувати всьому Чорноморському регіону, де переплітаються інтереси Болгарії, Румунії, Туреччини, Грузії, України і Росії.

За час, що минув, ці страхітливі перспективи не справдилися, а ситуація в Криму значною мірою стабілізувалася. Вирішальне значення мав копіткий діалог з різними політичними силами та владними інституціями півострова, соціально-економічна допомога автономії з боку держави, узгодженість дій владних структур України.

Певним свідченням стабілізації ситуації в Криму стала ефективна діяльність санаторно-курортного комплексу у 1996 р. Було здійснено конкретні кроки щодо економічної інтеграції Криму з іншими регіонами України, залучення в його економіку іноземних інвестицій. Особливо слід відзначити проведення в жовтні 1996 р. Міжнародного ділового та інвестиційного форуму "Крим-96", у роботі якого взяли участь представники різних галузей економіки і фінансової сфери 20 країн світу, в тому числі Світового банку, Євробанку, ЮНІДО, ОПІК, міністерства енергетики США, дипломатичних місій. У рамках форуму відбулися робочі засідання представників країн Чорноморського економічного співробітництва, де були обговорені питання регіональної інвестиційної політики. Загальна сума запропонованих інвестицій в економіку Криму, щодо яких досягнуто домовленості під час форуму, становить близько 1 млрд доларів США. Найбільше зацікавили інвесторів нафтогазовий і агропромисловий комплекси, транспортна система та курортно-рекреаційна зона Криму.

Своєрідною заявкою Криму щодо залучення іноземних інвесторів стала також участь представників Криму на чолі з прем'єр-міністром автономії у складі української делегації на 5-му Всесвітньому конгресі з проблем економічного розвитку (Вашингтон,1996 р), де проведено переговори з потенційними партнерами, представлені конкретні інвестиційні проекти.

Попри ці позитивні явища соціально-політична ситуація в Криму залишається складною. Зниження обсягів промислового виробництва в Криму за 1991-1995 рр. становило 51,6%. Причому особливо відчутним промисловий спад виявився у 1994 та 1995 рр. - відповідно 29,6% та 17,8%. За роки кризи обсяг продукції машинобудування зменшився на 81%, легкої промисловості регіону - на понад 90%. За 1996 р. обсяг промислового виробництва зменшився ще на 18,2%. Приховане безробіття в Криму службою зайнятості автономії оцінюється у 350-400 тис. чоловік. З року в рік Автономна Республіка Крим не виконує своїх зобов'язань перед Державним бюджетом України.

На початок навчального року у 1996 р. 255 із 576 кримських шкіл не працювали внаслідок страйків вчителів та відсутності необхідних матеріально-побутових умов (палива для шкіл, харчування і підручників для учнів). Ці проблеми розглядалися на засіданні Президії Верховної Ради Криму, але ефективних заходів щодо їхнього вирішення не було вжито. Владні структури Криму поки що не взмозі забезпечити керованість соціально-економічним розвитком регіону. У міжкланову боротьбу на півострові втягнуті керівники всіх рівнів, що заважає керувати економічними процесами.

Зберігається надмірна політизація діяльності органів влади регіону, насамперед Верховної Ради Криму, вплив на них кримінальних структур. Як зазначав представник Президента України в Криму, після прийняття Конституції України сепаратистські сили у Криму, спираючись на кримінальні авторитети й тіньові структури, вдалися до шантажу і залякування депутатів Верховної Ради автономії.

Внаслідок не лише спаду виробництва, а й неефективного використання коштів і неправильного їхнього спрямування органами влади АР Крим триває зростання заборгованості по соціальних виплатах. Лише за жовтень 1996 р. вона збільшилася на 16% і в середньому становить майже три місяці.

Через зменшення фінансування практично згорнуто програму облаштування депортованих кримських татар і представників інших національностей, які повертаються в Крим. У 1979 р. в Криму проживало всього 5,4 тис. кримських татар або 0,3% населення півострова. У 1989 р. - вже 38,4 тис. чоловік або 1,6% населення. В наступні роки процес повернення депортованих кримських татар став інтенсивнішим. Їхня чисельність у 1996 р. досягла 250 тис. чоловік, а з урахуванням офіційно незареєстрованих - близько 300 тис. осіб. Таким чином, кримські татари, питома вага яких у Криму сьогодні становить 11-14%, перетворились у важливий не лише етнічний, а й політичний компонент регіону. Однак незважаючи на те, що українське законодавство у частині визначення прав національних меншин повністю відповідає міжнародно-правовим стандартам, соціальна, культурна і політична реабілітація кримських татар поки що відбувається незадовільно.

Проблеми реінтеграції кримських татар та загрозливе зростання в Криму впливу організованої злочинності призвели в червні 1995 р. до масових порушень громадського порядку в Феодосії, Судаку та інших населених пунктах, що супроводжувались підпалами, погромами, знищенням майна, використанням зброї, тимчасовим блокуванням роботи окремих органів правопорядку. Внаслідок цього загинули люди, завдано шкоди здоров'ю багатьох громадян, спричинено також значні матеріальні збитки.

Для вивчення причин і наслідків цих масових порушень громадського порядку відповідно до Указу Президента України № 487/95 було утворено Урядову комісію. В результаті роботи цієї комісії за участю Уряду АР Крим, міністерств і відомств України були розроблені заходи щодо вирішення політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим, які були затверджені постановою Кабінету Міністрів від 11 серпня 1995 р. Ці заходи охоплювали широке коло питань у загальнополітичній сфері щодо облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, а також у гуманітарній сфері.

Однак забезпечити ефективну реалізацію зазначених заходів не вдалося і у 1996 р. проблеми кримськотатарської частини населення автономії ще більше загострилися, що призвело до поширення серед нього радикальних настроїв. Зокрема, на III Курултаї (загальнонаціональному з'їзді кримськотатарського народу), який відбувся у червні 1996 р., третину складу щойно обраного Меджлісу становили представники радикальної Організації кримськотатарського національного руху. У зверненні Курултаю до ООН, ОБСЄ і міжнародних урядових і неурядових організацій містяться дуже жорсткі й несхвальні оцінки позиції керівництва України щодо вирішення проблем кримських татар. Подальша відсутність чіткої, осмисленої та відповідальної політики щодо реінтеграції кримських татар може вже в найближчому майбутньому призвести до непередбачуваних екстремальних ситуацій, загрожує виникненню небезпечних осередків соціально-політичної напруженості в Криму.

Враховуючи особливу складність соціально-економічних, етнополітичних та інших суспільних процесів в окремих регіонах України, політика регіональної безпеки повинна передбачати розробку відповідних програм і стратегій щодо "проблемних" регіонів. Щодо таких регіонів, як Крим, Донбас і Закарпаття слід створити механізм, який би забезпечував постійне відстеження визначальних показників (індикаторів) суспільно-політичних процесів у цих регіонах, їхній системний аналіз і розробку необхідних державних заходів щодо виправлення регіональних деформацій, завчасної локалізації та нейтралізації деструктивних проявів.

Всі три згадані вище регіони України є прикордонними. До найважливіших завдань політики регіональної безпеки слід віднести їхню всебічну інтеграцію з іншими регіонами України, тобто перетворення кожного з них у невід'ємну частину єдиного суспільно-державного організму.

Окрім внутрішніх деструктивних чинників, у "проблемних" регіонах необхідно також враховувати небезпеки регіональної спрямованості зовнішніх загроз, дестабілізуючий вплив, а також економічну, політичну й інформаційну експансію іноземних держав.

Завдання щодо забезпечення соціально-політичної стабільності у "проблемних" регіонах, а також щодо їхньої інтеграції з іншими регіонами України повинні посісти важливе місце в діяльності органів виконавчої влади, а також враховуватися при підготовці правових і нормативних документів Верховною Радою.

В умовах надто затяжної і глибокої кризи, різкого зниження життєвого рівня населення і виникнення соціальних деформацій, труднощів функціонування систем виробничого і соціального життєзабезпечення ситуації, що загрожують національній безпеці, можуть виникати у будь-якому регіоні країни. Таким чином, регіональна безпека не може обмежуватися лише "проблемними" регіонами, а повинна охоплювати всі, навіть до цих пір "благополучні" регіони. Тим більше, що руйнівні наслідки системної кризи, окрім наведених вище "проблемних" регіонів, призвели до появи деструктивних чинників і в інших регіонах.

Потужний виробничий, науково-технічний, інтелектуально-культурний потенціал Харківської області визначає особливе значення цього регіону як в економічному, так і в суспільно-політичному житті України. Водночас, якщо промисловий спад у Харківській області у 1992-1993 рр. був навіть дещо менший, ніж в Україні загалом, то у 1994-1996 рр. темпи зниження обсягів промислового виробництва значно зросли і становили 33,5% проти 27,3% в Україні у 1994 р.,20,7% відповідно проти 11,5% у 1995 р. та 18,2% проти 10% у 1996 р. Найбільше постраждали від кризи підприємства машинобудування, серед яких значна частина відноситься до ОПК.