Негативні тенденції в економіці

Сучасні тенденції розвитку

Сьогодні виразно простежується формування трьох глобальних геоекономічних зон, що безпосередньо впливатиме найближчими десятиліттями на політичний клімат планети: Європейської, Північноамериканської та Азіатсько-Тихоокеанської (АТР).

Ядрами інтеграційних процесів в цих зонах стали регіональні організації - Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) відповідно. В межах цих організацій виникає й нова система лідерства.

Згідно з прогнозами експертів десятка світових економічних лідерів виглядатиме у 2020 р. так: Китай, США, Японія, Індія, Індонезія, Південна Корея, Німеччина, Таїланд, Франція, Бразилія.

Найбільш динамічним є Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР). На початку наступного століття в країнах АТЕС вироблятиметься понад 60% світового ВНП і на них припадатиме 50% світової торгівлі. Вже сьогодні країни АТР демонструють найвищі темпи економічного зростання. Нові індустріальні економіки (НІЕ) АТР зберігають високі темпи економічного зростання, починаючи з 70-х років - у середньому 8,55% при середньосвітовому показнику 3%.

АТР потрапив до розряду пріоритетів провідних країн світу та економічних угруповань. ЄС ще в 1994 році визначила відносини з країнами АТР як пріоритетні, а в 1996 році в Бангкоку відбулася перша зустріч лідерів країн ЄС та АТЕС.

Чинник інтенсивного розвитку країн Тихоокеанського кільця здатний каталізувати дію євроатлантичного чинника, що у більш віддаленій перспективі може спричинитивиникнення трансатлантичного економічного співтовариства шляхом об'єднання НАФТА та ЄС при домінуючій ролі США.

Сполученими Штатами задекларована також ідея створення Нового Атлантичного Співтовариства - трансатлантичної структури безпеки, що об'єднає Північну Америку та інтегровану Європу і кістяком якої буде НАТО. США чітко сформулювали пріоритетність збереження своєї присутності в Європі та участь у європейських справах незалежно від дії кон'юнктурних чинників.

Як одну з пріоритетних цілей США в майбутній структурі проголошено забезпечення інтеграції України з Європою шляхом надання їй доступу на західні ринки та налагодження партнерства з НАТО.

Глобальною стратегією адміністрації США в 1995 році визначено десятку пріоритетних нових великих ринків, що зароджуються у світі. З позицій глобальних економічних інтересів США на міжнародній арені до їхнього числа потрапили такі країни та регіональні економічні угруповання:

- в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні: економічна зона Китаю (КНР, Тайвань, Сянган), Південна Корея, регіональне угруповання АСЕАН, Індія;

- в Латинській Америці: Мексика, Бразилія, Аргентина;

- в Африці: Південно-Африканська Республіка;

- на Середньому Сході: Туреччина;

- в Центральній Європі: Польща.

Наявність у числі пріоритетів сусідніх з Україною Польщі та Туреччини свідчить про поступове формування в Європі Балто-Чорноморської смуги інтересів США. Проміжне положення України сприяє поглибленому співробітництву з цими двома державами, а також із США, що є вкрай важливим з огляду на національну безпеку та державні інтереси. Вірогідно, що у міру здійснення економічних реформ Україна теж стане новим крупним ринком, що зароджується.

В Латинській Америці, де також спостерігається висока динаміка розвитку, утворився Спільний ринок Південного конусу Америки (МЕРКОСУР), який за своїми параметрами майже на порядок поступається названим вище інтеграційним зонам і, таким чином, не може скласти їм достатньої конкуренції в осяжній перспективі.

Інші геоекономічні формації, що виникли останнім часом - СНД, Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), Організація економічного співробітництва (ОЕС) країн Центральноазіатського регіону - теж не можуть розглядатися як конкурентні названій тріаді не тільки за своїми кількісними показниками, а й через неоднозначність процесів, що відбуваються на регіональному рівні. Останнє особливо стосується СНД.

У той же час ЧЕС та ОЕС займають вигідне комунікаційне положення між ресурсомісткими південно - та східноазіатськими регіонами і індустріально розвиненою Західною Європою, що потенційно містить сприятливі можливості для економічного розвитку. В названих регіонах присутні вагомі економічні та політичні інтереси України.

10.1. Українсько-російські відносини

Усвідомлення існуючого стану та подальших перспектив українсько-російських відносин потребує врахування всього комплексу проблем, пов'язаних як з внутрішньополітичною ситуацією в Російській Федерації (РФ), так і її зовнішніми завданнями. Характерною ознакою останніх є намагання РФ домінувати або принаймні утримувати контроль за ситуацією у межах пострадянського простору. Красномовним свідченням збереження керівництвом РФ таких підходів до міжнародних відносин може стати теза з "Послания Президента РФ Федеральному Собранию": "Нас тревожат раздающиеся в ряде стран призывы к игнорированию, а то и прямому противодействию законным российским интересам в СНГ".

Усвідомлення Українською державою власних геостратегічних інтересів, інтенсифікація протягом останніх років відносин з європейськими та євроатлантичними структурами, поглиблення двосторонніх відносин з країнами, геополітичні інтереси яких збігаються з інтересами України, створили передумови для проведення керівництвом держави більш незалежної політики на пострадянському просторі.

Орієнтації України на Захід, реальні кроки у напрямку європейської інтеграції призводять до руйнування геополітичного простору, в якому РФ ще донедавна зберігала монопольні позиції. З існуванням же такого простору, за домінуючої ролі в ньому Російської Федерації, російські політичні еліти пов'язують як відновлення її статусу наддержави, так і запобігання процесам дезінтеграції. РФ, на відміну від інших країн колишнього СРСР, не є національною державою, і тому проблема внутрішньої інтеграції ще довго залишатиметься однією з нагальних проблем, яка істотно впливатиме на зовнішньополітичну поведінку.

Слід враховувати, що саме із зменшенням традиційної сфери впливу - а розширення НАТО також розглядається як один з елементів цього процесу - провідні російські аналітики пов'язують появу згубних для Росії відцентрових тенденцій за логікою етнодержавного дроблення та регіоналізму. Останнє для РФ є не менш небезпечне, ніж перше.

Ряд офіційних документів, а також заяв представників російського керівництва засвідчує, що стимулювання реінтеграційних процесів у межах пострадянського простору багато в чому зумовлене явищами внутрішнього порядку, насамперед необхідністю запобігання дезінтеграційним процесам у самій РФ.

За таких умов стратегічні інтереси України, яка не зацікавлена у відтворенні в тій чи іншій формі імперського простору, кардинально відрізняються від стратегічних інтересів РФ (як вони усвідомлюються більшістю її нинішніх політичних еліт).

Також потрібно врахувати і те, що поле збігу інтересів обох країн, яке мало місце за часів перебування в складі СРСР, поступово стає все меншим, оскільки економічні комплекси обох країн у міру їх самостійного розвитку з часом стають більш незалежними або й конкурентними (звичайно, за окремими винятками).

Це викликає закономірне занепокоєння з боку Москви, оскільки суперечить її стратегічним намірам, а тому спонукає до відповідних протидій.

Традиції російської державності у контексті економічної скрути в сучасній РФ залишають у цьому відношенні небагатий набір можливостей. Фактично вони зводяться до одного - впровадження лінії жорсткого реагування по декількох напрямках. Ця теза підтверджена авторами відомої доповіді "СНГ: начало или конец истории? ", серед яких - члени Ради з зовнішньої та оборонної політики РФ. Доповідь містить окремий розділ "Испытание Украиной", серед положень якого є й таке: ". . . следует признать, что без жесткой терапии российско-украинские отношения не выздоровят. . . Хотя распад Украины - проблемный для России вариант, но лучше способствовать ему, чем терпеть постоянный вызов Украины и эррозию наших усилий в ближнем зарубежье". Серед засобів згаданої "терапії" авторами, зокрема, пропонується "не затягивать, а форсировать установление реальной границы с Украиной".

Ці поради побачили світ наприкінці березня цього року, а вже через два місяці, наприкінці травня, президентами двох країн було підписано довго очікуваний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Ним, зокрема, розблоковується проблема демаркації та делімітації державного кордону, з вирішенням якої незважаючи на неодноразові звернення української сторони РФ зволікала.

Можна вказати на ряд українських зовнішньополітичних орієнтирів, які об'єктивно суперечать російським стратегічним інтересам. Серед них, зокрема, такі:

- визначення Україною як основних пріоритетів векторів європейської та євроатлантичної інтеграції, поглиблення відносин з європейськими країнами і поступовий вихід з євразійської зони впливу РФ;

- вихід у відносинах із США на рівень стратегічного партнерства на тлі посилення протиріч між Вашингтоном і Москвою;

- фактична підтримка Україною просування НАТО на Схід, інтенсифікація відносин України з Альянсом;

- дисонуюча з російською позиція України в СНД;

- послаблення латентних механізмів російського впливу на політику України (нормалізація ситуації в АРК, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Україні у зв'язку з прийняттям Конституції).

Слід відзначити, що внутрішньополітична ситуація в РФ змушуватиме керівництво цієї держави принаймні демонструвати твердість. До відповідних внутрішніх чинників можна віднести:

- травму російської національної свідомості, викликану фактичною поразкою російської військової машини у чеченській війні, що потребує певної моральної-психологічної компенсації (у цьому відношенні ситуація після зняття РФ претензій на місто Севастопіль ще більш ускладнилася, оскільки кримська тема перманентно використовувалася як "компенсаторне" поле для російських зовнішньополітичних невдач);

- радикальні позиції переважної більшості у російському парламенті, що відповідним чином впливатиме на дії виконавчої влади;

- зростання націонал-патріотичних настроїв серед широких верств російського населення, культивування і використання яких стає однією з умов політичної легітимності, у тому числі вищого політичного істеблішменту;

- невдоволення угодою, укладеною між РФ та Північно-Атлантичним Альянсом щодо розширення НАТО, яка інтерпретується як чергова поразка російської дипломатії і російське приниження у суперництві із Заходом.

Враховуючи те, що стратегічні інтереси України переважно не збігаються з російськими, її політика у сфері двосторонніх відносин мусить бути особливо виваженою, націленою на відстоювання власних інтересів та врахування інтересів тих країн, стратегічні цілі яких адекватні українським. Саме така позиція дасть змогу запобігати ідентифікації Заходом України як держави-сателіта РФ, сприятиме підвищенню рівня національної безпеки.

Слід звернути увагу на те, що критично високий рівень незбігу інтересів двох держав супроводжується збереженням критично високого рівня залежності України від РФ, у першу чергу в економічній, військово-промисловій та енергетичній сферах. Така залежність вже сама по собі спонукатиме РФ до відповідної лінії поведінки щодо України. Плани розвитку співробітництва у зазначених сферах не враховують рівнів політичних ризиків.

Беручи до уваги перманентно нестабільну ситуацію в РФ та її політичний курс щодо України, не можна виключати критичного загострення відносин України з РФ. Це вимагає розробки і реалізації комплексу заходів превентивного характеру з метою запобігання загострення двосторонніх відносин. Вони мають бути спрямовані на зменшення рівнів залежності від РФ у ключових для життєзабезпечення країни сферах.

У цьому контексті знову-таки не можна перебільшити значення підписаного перзидентами обох країн широкомасштабного Договору, яким створено головне - запроваджено правові засади для поступового здійснення зазначеного комплексу заходів. Адже досі залишаються нереалізованими, всупереч прийнятим державним рішенням та відповідним міждержавним угодам, проекти диверсифікації енергоресурсного, зокрема нафтового, забезпечення України. Викликає занепокоєння, за відсутності замкненого ядерно-паливного циклу в Україні, орієнтація на отримання тепловиділяючих елементів з РФ.

Критично високий рівень залежності України від РФ у виробництві військової продукції та у космічній галузі. Виваженості й обережності потребують процеси створення спільних з РФ фінансово-промислових груп у зазначеній сфері, оскільки вони можуть сприяти відтворенню структур ОПК колишнього СРСР. Особливого підходу потребує процес створення Митного союзу (МС) СНД.

Згідно з "Перспективным планом интеграционного развития СНГ" (України цей план стосується в частині, яка не суперечить чинному національному законодавству) формування МС є першочерговим завданням і не випадково саме РФ у рамках СНД активізує цю проблему. Це пов'язано з її геокомунікаційним положенням, в якому вона опинилася після розпаду СРСР. Смуга нових незалежних держав відокремлює РФ від традиційних європейських та азіатських ринків.

Для України, через територію якої йде левова частка російського експорту в Європу та європейського в РФ, така ситуація є вигідною, причому не тільки в економічному, але й у геополітичному контексті. Прокладення "геокомунікаційного коридору" між Заходом та Сходом, Північчю та Півднем реально працює на статус незалежної і самостійної держави. Передача Україною контролю над власним митним простором міждержавному органу СНД є одним з етапів поступової втрати інтересу до неї з боку провідних країн як до повноцінного правового суб'єкта міжнародних економічних відносин.

Важливим є аспект національної безпеки, зокрема безпеки економічної, оскільки з утворенням МС виникають додаткові умови для збереження орієнтації української економіки на російський ринок, питома вага якого в загальному обсязі зовнішньоекономічних зв'язків є й без того критично високою.

Якщо, за умови існування єдиного експортного мита, РФ застосує протекціоністські заходи з метою сприяння національним виробникам, то це значно погіршить конкурентоспроможність аналогічної української продукції на ринках третіх країн, що може призвести до істотних втрат валютних надходжень та збільшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі і зниження платоспроможності України по зовнішніх боргах.

Слід зазначити, що приєднання України до Митного союзу відповідає певним корпоративним інтересам, які ототожнюються з державними і ущемлюють економічні інтереси держави.

В умовах гіпертрофованої залежності економіки України від РФ доцільно здійснювати курс на диверсифікацію зовнішньої торгівлі з метою зменшення залежності від російського ринку. У зазначеному контексті слід звернути увагу на досвід центральноєвропейських країн (членів колишньої РЕВ) та країн Балтії, які свідомо позбулися надмірної торгово-економічної залежності від РФ або оптимізували свої зв'язки з Росією.

Приймаючи рішення про розширення та поглиблення економічного співробітництва з РФ, як критерій використовується принцип економічної доцільності. При цьому ігнорується інший, не менш важливий критерій - економічної безпеки держави.

Отже, одним з найважливіших державних пріоритетів у сфері національної безпеки слід вважати курс на послаблення залежності від РФ.

Західний вектор зовнішньої політики України

Нова доба в Європі позначена двома тенденціями розвитку - інтеграцією та диференціацією європейського простору від Атлантики до Уралу. На сьогодні стає очевидним домінування на континенті інтеграційних процесів, рушієм яких є західноєвропейські та євроатлантичні структури: Європейський Союз (ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС) та НАТО. Проте перспектива інтеграційного розвитку, прискореного Маастрихтською Угодою та відповідними рішеннями ЄС і НАТО про розширення на Схід, є неоднозначною, оскільки існують різні інтереси, учасники процесу неоднаково розуміють сенс та мету інтеграції, наявні інші протиріччя.

Необхідно виробити такий політичний курс України щодо нової Європи, який був би розрахований не тільки на успіх панєвропейської інтеграції, а й на її можливі відхилення від означеної мети та схеми об'єднання чи навіть на крах процесу, вірогідність якого нині хоча й видається незначною, однак не може бути знехтувана.

Виходячи з цього, стратегічний курс української зовнішньої політики на європейському напрямку можна визначити як поступальний рух у напрямі євроструктур.

Оптимальним варіантом для України є входження в європейський економічний простір (за аналогією із входженням країн Європейської Асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) до зони ЄС), включення в європейський політичний простір (членство в ЗЄС) та отримання "парасольки" безпеки.

Стратегічною метою є використання Україною силового поля європейської інтеграції для поступового ослаблення впливу Російської Федерації з одночасною протидією політиці розмежування сфер впливу в Центрально-Східній Європі (ЦСЄ) між РФ та Заходом, з чийого боку це б не виходило.

Сучасна Європа є досить диференційованою, не дивлячись на те, що процеси інтеграції сприяють уніфікації економік держав, законодавства, оборони тощо. Їхня відповідність ухваленим стандартам є однією з найважливіших умов входження до євроструктур. В Європі після закінчення періоду "холодної війни", розпуску ОВД та РЕВ, дезинтеграції СРСР, СФРЮ та ЧСФР утворилася багаторівнева ієрархічна система, в якій кожна з держав перебуває на певному рівні, займаючи "нішу", що не завжди відповідає її потенціалу, національним інтересам та прагненням. Тому рух до об'єднаної Європи означає й вихід на вищий рівень в існуючій ієрархії, яка з плином часу теж зазнає постійних змін.

Аналіз нинішньої європейської ситуації свідчить, що безпосереднє входження України до інтегрованої зони є неможливим для обох сторін. Попередньо необхідно пройти етап уніфікації, що розпочався з моменту прийому України до Ради Європи.

Проте етапу уніфікації передує самодиференціація, тобто визначення власної "ніші" в європейській ієрархії, де Україна нині займає неадекватні її потенціалу нижчі щаблі.

Доки Україна здійснюватиме "маятникову політику" - симетричних коливань між російським та західним полюсами, - доти вона зазнаватиме тиску з боку Заходу, оскільки останній не зацікавлений у сильній Україні як потенційній складовій частині Росії у випадку українського дрейфу в бік РФ.

Разом з тим слід мати на увазі, що сукупний ресурсний потенціал та можливості євроспільноти хоча і є найбільшими у світі, проте обмежені. Реабсорбція Східної Німеччини, поступова інтеграція центральноєвропейських країн, нівелювання різниці в економічному розвитку південних і північних членів Європейської економічної зони тощо потребують від Євросоюзу та окремих його учасників значної мобілізації всього ресурсного потенціалу. До того ж ЄС після підписання Маастрихтської Угоди вступило в інтравертну фазу розвитку (заглиблення у внутрішні проблеми) в рамках Європи 15-ти та найближчої центральноєвропейської периферії.

Україна з огляду на її становище (перехідна економіка, недостатня політична стабільність, нечітка визначеність зовнішніх пріоритетів, належність до російської сфери впливу тощо) є другорядною країною для європейського економічного і політичного простору. Ситуація може зазнати раптових змін лише у випадку аномального розвитку РФ.

Пріоритетом європейського розширення є центральноєвропейська периферія. Враховуючи це, Україна мусить розглядати перспективу свого наближення до об'єднаної Європи крізь призму входження до центральноєвропейських регіональних структур, що є проміжним етапом реінтеграції України в Європу в довготривалій перспективі.

Пріоритетними країнами в регіоні ЦСЄ для України є Польща, Угорщина, Австрія та Хорватія.

Характерною рисою європейського розширення є відсутність намірів ЄС та НАТО досягнути цього за будь-яку ціну. Переважають раціональні підходи на відміну від ірраціональності РФ в її реінтеграціоністській політиці на пострадянському просторі.

Процес інтеграції Європи зазнає відчутного впливу з боку факторів, які можна умовно назвати зовнішніми. Найістотнішими з них є євроатлантичний та євразійський, полюсами впливу яких є США та РФ відповідно і які мають протилежну спрямованість. США підтримують процес європейської інтеграції та розвитку вільної і неподільної Європи, виходячи із засад євроатлантизму, про що було заявлено держсекретарем США У. Крістофером 6 вересня 1996 р. у Штуттгарті під час його офіційного візиту до Німеччини. РФ протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу в Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. Стратегія РФ у протидії розширенню євроструктур ставить за мету не зупинення їхнього руху на Схід, що нині вже є неможливим, а максимальне уповільнення цього руху з метою отримання додаткового часу для відновлення свого домінуючого положення на пострадянському просторі.

Вплив США є для Європи системорегулюючим фактором, що вкрай важливо для неї, враховуючи її інтравертний стан. (Це наочно підтвердилось на Балканах, де євроструктури продемонстрували свою малоефективність і тільки втручання США запобігло розростанню конфлікту)

Вплив США тривалий час буде домінуючим у Європі. Певне його послаблення можливе лише у випадку посилення неоізоляціоністських акцентів в американській зовнішній політиці, чим, безперечно, намагатиметься скористатися РФ з метою розширення своєї сфери впливу.

Американський фактор є істотним і в центральноєвропейських справах. При декларуванні позитивних підходів щодо європейського розширення Україна отримає можливість розраховувати на американський фактор з метою запобігання тенденціям європейської політики щодо розподілу сфер впливу між ЄС та РФ по лінії на південь від Балтії.

Україна виходить з неприпустимості створення соціоекономічних та політичних бар'єрів у Європі і виступати за Європу із "змінною геометрією" за рахунок поступового розширення членів Євросоюзу та НАТО у міру готовності претендентів до членства в них.

За нинішніх умов потенціал рівноспрямованої (як на Захід, так і на Схід) політичної поведінки практично вичерпаний. У випадку продовження Україною "маятникової" політики рівноамплітудних рухів між Росією та Заходом для неї існує ризик стати предметом "тіньового" політичного "торгу". У цьому відношенні варто згадати висловлювання Є. Примакова, зроблені ним при призначенні на посаду міністра, які можна розглядати як виклад орієнтирів російської зовнішньої політики. Є. Примаков наголосив на необхідності "расширять поля совпадающих интересов с Западом", для чого необхідний тісний діалог із США. Це знайшло підтвердження під час контактів російського МЗС з держдепартаментом Сполучених Штатів Америки.

10.2. Кримська проблема в контексті

українсько-російських відносин

По мірі реалізації проектів транзиту каспійської (як азербайджанської, так і казахстанської) та близькосхідної нафти Чорне море поступово перетворюватиметься на зону інтенсивних нафтових перевезень у східно-західному та південно-північному напрямках. Початок реалізації цих масштабних комунікаційних проектів зумовить нові геополітичні реалії і перегрупування інтересів провідних країн регіону.

Найближчі сім років (за умовами "контракту століття" транспортування так званої "великої нафти" на світові ринки має розпочатися у 2003 р) стануть періодом боротьби за ключові позиції не тільки щодо видобутку та транспортування нафти, але й щодо спрямування нафтового транзиту у вигідних для тієї чи іншої країни напрямках. Це означатиме зіткнення інтересів країн регіону і виникнення нових геополітичних конфігурацій на основі спільних інтересів. Якщо означені комунікаційні проекти реалізовуватимуться повною мірою, то можна виділити принаймні дві групи країн, чиї інтереси будуть конкурувати в регіоні Чорного моря:

1) Російська Федерація (РФ) - Болгарія - Греція (до них тяжіє Вірменія);

2) Туреччина - Україна - Азербайджан (до них тяжіє Грузія).

Створення геополітичного трикутника Анкара-Київ-Баку дає змогу максимальною мірою реалізувати економічний та політичний потенціал України у Чорноморському регіоні. До того ж це важливо з огляду на те, що Туреччина, Азербайджан та Польща визначені як зовнішньополітичні пріоритети США в цій частині світу. Геополітично Україна є з'єднувальною ланкою в Балто-Середземноморській дузі інтересів США, що створює додаткові передумови для зацікавленості їх у збереженні й підтриманні цілісної та стабільної України.

У свою чергу, утворення такого трикутника зменшить домінуючу роль РФ у регіоні Чорного моря і викличе протидію з її боку. Така протидія, по суті, вже має місце і наростатиме у міру реалізації нафтових та комунікаційних проектів у регіонах Каспію, Закавказзя та Чорного моря.

Геоекономічні та геополітичні інтереси України та РФ є незбіжними, а почасти і конкурентними. Так, Москва намагається максимально замкнути через свою територію транзит каспійської нафти, у той час як Україна зацікавлена у функціонуванні кількох маршрутів її транспортування і хоче частково пропускати через свою територію нафтовий транзит в Європу. Що стосується транспортування близькосхідної нафти у південно-північному напрямку (через Туреччину та Україну), то Росія докладатиме зусиль, щоб зірвати даний проект, оскільки арабська чи іранська нафта значно відсуне російську на центральноєвропейському ринку та зменшить залежність країн Центрально-Східної Європи від РФ. Стратегічне значення для Москви у цьому контексті має зрив за будь-яку ціну процесу становлення політичних відносин лінією Київ-Анкара.

Будівництво нафтового терміналу в Одесі та з'єднувального нафтопроводу Одеса-Броди є одним з головних пріоритетів стратегічного розвитку України. Значення цих проектів полягає не тільки в можливості диверсифікації нафтопостачання в Україну, а й у замиканні на себе частини нафтового транзиту. Крім того, слід мати на увазі і перспективні ресурсні можливості Азово-Чорноморського басейну, основні нафтогазоносні площі якого зосереджені на шельфі в північно-західному секторі Чорного моря та поблизу кримського узбережжя.

10.3. Невикористаний потенціал близькосхідного регіону

Останнім часом спостерігаються ознаки підвищеного інтересу до України з боку близькосхідних країн, зокрема країн Перської затоки. В цілому слід відзначити, що протягом останніх років Україна не використовувала потенціал співробітництва з ними. Цей регіон продовжує незаслужено перебувати на периферії зовнішньоекономічних інтересів України.

Інтерес до України з боку країн Перської затоки знаходиться в руслі загальної стратегії Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) по розширенню співпраці з державами Центральної та Східної Європи. РСАДПЗ об'єднує 6 країн регіону - Саудівську Аравію, Кувейт, ОАЕ, Катар, Бахрейн та Оман. Така еволюція зумовлена низкою чинників, найважливіші з яких:

- небажання головних економічних партнерів країн РСАДПЗ - США, ЄС та Японії - розвивати та диверсифікувати економіку регіону, намагання зберегти сировинний характер (нафто-, газовидобуток) господарського комплексу при його високій технологічній залежності від західних компаній;

- поступовий відхід країн РСАДПЗ від односторонньої орієнтації на Захід та наміри диверсифікувати і розширити зв'язки з метою пошуку нових ринків збуту енергоносіїв та джерел передових технологій, зокрема в Центральній та Східній Європі;

- низька привабливість регіонального ринку для західних країн з огляду на його незначні розміри (населення 6 країн РСАДПЗ налічує всього 25,52 млн чол);

- прийняття планів індустріалізації та розвитку нових галузей промисловості, які не зв'язані з видобутком та переробкою нафти.

Таким чином, для України з'являється певна ніша, яку вона може заповнити з метою завоювання позицій на цьому перспективному для країн ЦСЄ ринку. Слід зазначити, що Російська Федерація теж активізує свої зусилля на цьому напрямку. Так, у травні 1996 р. мали місце консультації Генерального Секретаря РСАДПЗ Д. Худжейлана з російськими представниками щодо визначення шляхів співробітництва РФ з країнами регіону. Майже половина всіх візитів російських урядовців останніми роками до країн Близького Сходу припадає саме на країни Перської затоки.

Співробітництво з країнами РСАДПЗ є важливим для України і дає ряд істотних переваг:

- реальну можливість диверсифікувати джерела нафтопостачання, оскільки три країни регіону - Саудівська Аравія, Кувейт та ОАЕ - є найбільшими світовими нафтоекспортерами;

- перспективу надходження інвестицій, загальний обсяг яких оцінюється у 342 млрд дол. ;

- відкриває ринок збуту окремих видів промислової (метал, цемент), сільськогосподарської (зерно, олія, цукор) та військової продукції;

- можливість реалізувати ряд спільних проектів у деяких галузях промисловості та надавати передові технології (трубопровідна мережа, металургія, меліорація, суднобудування).

Крім цього, розвиток співробітництва України з країнами РСАДПЗ не викличе протидії США, оскільки традиційно всі вони є американськими союзниками. До того ж Україна створила певні передумови для розвитку співробітництва в регіоні, відкривши посольство в таких впливових країнах РСАДПЗ, як ОАЕ та Саудівська Аравія. В Україні працює посольство Кувейту.

У той же час слід враховувати конкуренцію інтересів РФ і України у зазначеному регіоні. Росія як монопольний постачальник нафти та продуктів нафтопереробки в Україну болісно реагуватиме на будь-які спроби держави залучити альтернативні джерела нафтозабезпечення. Значна частина видів промислової продукції, з якою обидві країни можуть вийти на відповідні ринки збуту, є тотожною.

В Україні наявна ісламська меншина суннітського спрямування (кримські татари), що є вагомим чинником стимулювання інтересу до України. Арабський бізнес традиційно базується на постулатах Корану і надає перевагу у співробітництві з немусульманським світом тим країнам, де мешкають ісламські меншини, використовуючи їх як необхідну комунікаційну ланку.

Проте в деяких ісламських країнах збереглося уявлення про Україну як про країну-продовжувача політики царської Росії щодо мусульман. Та й сама вона за інерцією часто ідентифікується з РФ. Подолання подібних стереотипів є однією з важливих передумов налагодження ефективного співробітництва з країнами РСАДПЗ, де правлять найконсервативніші в ісламському світі режими.

Слід звернути увагу на можливість залучення Кувейту до участі в процесі приватизації нафтопереробки в Україні, оскільки він практикує придбання акцій нафтопереробних підприємств під виключне право власних нафтових поставок на ці підприємства (уповноважені компанії "Кувейт петролеум інвестмент Ко" та "Кувейт інвестмент оффіс"). Це певною мірою сприяло б вирішенню проблеми диверсифікації нафтових поставок. Кувейт виявляє зацікавленість на світових фондових ринках до цінних паперів металургійних та хімічних підприємств, що слід враховувати Україні як державі, яка має потужні металургійну та хімічну галузі. Важливо встановити контакти з "Інвестиційною корпорацією Затоки" (ІКЗ), керівником якої є міністр фінансів та промисловості ОАЕ, а штаб-квартира знаходиться в Кувейті. ІКЗ розробляє інвестиційну стратегію РСАДПЗ і здійснює пошук відповідних проектів в усіх галузях економіки в цілому світі. На сьогодні ІКЗ бере участь у фінансуванні 18 крупних промислових проектів.

Інтерес для України становлять також великі промислові проекти, що здійснюються Саудівською Аравією з метою створення диверсифікованої економіки, розрахованої на післянафтову еру. В містах Янбо та Джубайль будуються підприємства чорної та кольорової металургії, нафтохімії, мінеральних добрив тощо. Розширюється інфраструктура. Отже, Україна могла б запропонувати свої послуги в реконструкції існуючих та будівництві нових залізниць і нафто-, газопроводів. Попри всі відмінності, зумовлені різноцивілізаційною належністю України та країн Затоки, до цього регіону слід підходити більш уважно

11. Стан і проблеми забезпечення інформаційної безпеки