Негативні тенденції в економіці

Головною ознакою сучасної демографічної кризи є те, що в Україні відбуваютья негативні зміни не тільки у кількості, але й у якості населення. Під час обстеження стану здоров'я населення виявилося, що рівень загальної захворюваності в Україні - один із найвищих серед країн на теренах колишнього Радянського Союзу. Поширюються соціальні хвороби. Так, за рівнем захворюваності алкоголізмом і наркоманією Україна перебуває на 2-му місці серед зазначеної групи країн. Існує тенденція значного погіршення здоров'я нинішніх дітей і підлітків. Лише один з чотирьох-п'яти може вважатися цілком здоровим. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження.

На погіршення основ подальшого відтворення населення України вплинули також негативні зміни в його генофонді, що загрожують якісним виродженням українського народу. Цілеспрямоване винищення найосвіченішої, професійно підготовленої частини населення України, її інтелігенції, заможних селян під час політичних репресій і голодоморів 30-40-х років, величезні втрати працездатної частини населення під час другої світової війни, організовані переселення українців до Росії, Казахстану та інших республік колишнього СРСР, зрештою, нинішній відтік інтелекту за кордон, - все це завдало і продовжує завдавати багато в чому непоправної шкоди українській нації.

Техногенне і радіоактивне забруднення атмосфери, грунтів, водойм у більшості областей України спричиняє численні мутантні ушкодження генів, які можуть у майбутньому лавиноподібно поширюватись. Наслідком цього стане біологічно зумовлене зниження народжуваності, зростання потворності серед новонароджених, поширення спадкових хвороб і виявлення їхніх нових форм.

Якщо раніше для розвитку і збереження людського суспільства мусили виживати найбільш інтелектуально розвинені та вправні його члени, то нині у зв'язку з погіршенням соціального і природного середовища реальні можливості вижити і залишити після себе потомство зберігають переважно люди фізично здорові, що віддає пріоритет чинникові фізичного розвитку людини над розумовим.

Формування призовних контингентів. Негативним наслідком демографічних змін є звуження бази для формування призовних контингентів. Становлення і розвиток самостійної Української держави передбачає створення армії, здатної забезпечити її обороноздатність при раціональному використанні демографічного потенціалу країни. На жаль, сьогодні склалася така ситуація, коли чисельність сучасних Збройних Сил може визначатися не стільки воєнно-політичною обстановкою та військовою політикою держави, скільки обсягами наявних вікових контингентів населення країни.

Зіставлення даних двох останніх переписів населення - 1979 і 1989 рр. - свідчить про загрозливу тенденцію зменшення загальної чисельності молоді призовного віку. Відповідні контингенти молоді чоловічої статі у віці 15-19 років у 1989 р. становили лише 85% її чисельності у 1979 р. Чисельність чоловіків допризовного віку (17-літніх) в Україні у 1993 р. порівняно з 1980 р. зменшилася на 13,8%, призовного віку (18-літніх) відповідно на 8,5%.

Особливо швидке зменшення чисельності призовних контингентів спостерігалося у сільській місцевості. Регіональний аналіз свідчить, що до областей, де зменшується чисельність чоловічого населення допризовного та призовного віку в міських поселеннях, відносяться західні області України, а також Вінницька і Одеська, а в сільських місцевостях - Харьківська, Луганська, Донецька, Київська, Вінницька, Миколаївська, Львівська, Хмельницька і Тернопільська області.

У динаміці чисельності мобілізаційних контингентів (чоловіків у віці 18-49 років) небажані зрушення характерні тільки для сільської місцевості. В містах чисельність цих контингентів у 1993 р. порівняно з 1980 р. збільшилася на 7,9%, а в селах - зменшилася на 15,5%.

Демографічна криза і песимістичні прогнози розвитку населення до 2000-2015 рр. ще більше загострюють проблему формування контингентів призовників і офіцерського корпусу, оскільки питома вага дітей у віці до 15 років за прогнозними розрахунками зменшиться з 23,2% у 1991 р. до 17,6% у 2016 р. При цьому той факт, що середня кількість дітей у сім'ї практично буде зведена до однієї дитини (1,3 в середньому на одну сім'ю з дітьми), ще більше загострює проблему формування військових контингентів.

Проблеми розвитку титульної нації. Непокоять тенденції, характер і перспективи розвитку титульного населення України - українців, а саме.

1. Існує тенденція до кількісних втрат української нації, тобто до зменшення питомої ваги українців (за період між переписами населення 1970 та 1989 рр. - майже на 3%) і зростання частки осіб інших національностей у складі населення України.

2. Спостерігається зменшення частки осіб, які вважають українську мову рідною (з 90% у 1970 р. до 87% у 1989 р), а мовний вибір істотно впливає на формування національного менталітету.

3. Реєструються нижчі показники демографічного відтворення українського населення щодо деяких національностей, зокрема росіян, молдаван, представників Кавказького і Середньоазійського регіонів, які останніми роками інтенсивно іммігрують до України.

4. Значний приплив до України осіб з абсолютно відмінними релігійними, етнічними та етичними переконаннями підвищує вірогідність виникнення додаткової соціальної напруженості в державі. Україна все більше стає спільною домівкою для населення республік колишнього СРСР, яке піддається дискримінації, страждає від збройних конфліктів та інших політичних потрясінь. Лише за перший квартал 1996 р. до України з країн СНД прибуло близько 32 тис. чоловік, у тому числі 63% - з Росії (у тому числі з Кавказького регіону), понад 7% - з Узбекистану,6% - з Молдови, понад 4% - з Казахстану.

5. Відновлюється історична справедливість і щодо репресованих народів, котрі проживали раніше на теренах власне України, - повертаються до місць постійного мешкання кримські татари, кримчаки, німці, вірмени, болгари, греки та ін. Через це в місцях, куди вони повертаються, а також у місцях компактного розселення біженців і вимушених мігрантів можуть виникати очевидні або приховані протистояння з місцевим населенням.

6. Зміцнення національної самосвідомості українців часто-густо сприймається неукраїнськими національностями, переважно російськомовним населенням України, як прояв націоналізму. Ці побоювання абсолютно безпідставні, оскільки російськомовне населення має достатню кількість шкіл з викладанням російською мовою і відповідні друковані видання. Поступово встановлюється справедливість щодо титульного населення держави.

Серед національних меншин України відбувається відродження їхніх культур і релігій, зростає кількість театрів, бібліотек і періодичних видань. Впровадження спеціальних програм матеріальної та організаційної допомоги розвитку національних культур і мов підтримується державними фондами. Але прогресивні тенденції розвою всіх національностей в Україні останнім часом зустрічають значні економічні труднощі, що заважають нормальному перебігові зазначеного процесу.

Безробіття. Сьогодні серйозну проблему для ефективної внутрішньої політики становлять різке соціальне розшарування і диференціація суспільства, що переростають у небезпечну соціальну поляризацію - на дуже бідних та дуже багатих. Нині в Україні практично немає середнього класу населення, який, з досвіду розвитку західних країн, є основним рушієм соціальних і політичних перетворень. Швидкість, з якою більшість громадян України зубожіє, і реальність перспектив масового безробіття на тлі зруйнованої системи соціального захисту можуть спричинити могутні вибухи народного невдоволення.

У зв'язку з розвитком нових тенденцій на ринку праці з липня 1991 року в Україні запроваджено реєстрацію безробітних і громадян, які шукають роботу. Кількість осіб, що перебувають на обліку служб зайнятості, щороку зростає і на 01. 09. 96 становила близько 300 тис. чоловік. Чисельність зареєстрованих безробітних з 1 січня 1992 р. до 1 січня 1996 р. зросла більше, ніж у 30 разів (з 6,8 тис. до 216 тис).

Рівень безробіття в Україні, тобто відношення чисельності зареєстрованих безробітних до всього економічно активного населення, на кінець першого кварталу 1996 р. становив 0,8%, що на 0,3% вище, ніж на початку року. Найвищим безробіття залишається в Івано-Франківській (2,4%), Львівській (1,8%) та Волинській (1,7%) областях. Проте офіційно визначений відносно невисокий рівень безробіття в Україні не відповідає реальній ситуації на ринку праці внаслідок існування неповної зайнятості працюючих (прихованого безробіття) і функціонування нерегульованого ринку робочої сили. Згідно з оцінками фахівців Світового банку реальне безробіття в Україні сягає 30%.

Соціально небезпечним і суспільно несправедливим є поширення безробіття серед жінок. Якщо в загальній кількості громадян, не зайнятих трудовою діяльністю і зареєстрованих у службах зайнятості, їхня частка досягала 70%, то серед працевлаштованих Службою зайнятості осіб, зокрема за 9 місяців 1996 р., жінки становили лише 45%. До 3/4 безробітних становлять особи з вищою та середньою спеціальною освітою.

Нижча в середньому на 25-30%, порівняно з чоловіками, оплата праці жінок, їхня концентрація у непрестижних галузях виробництва, часто з несприятливими умовами праці, формують в Україні нову численну та вибухонебезпечну демографічну групу ризику. Зростання цін на товари першої необхідності, на комунальні послуги, на товари дитячого асортименту найсильніше вдарило по жінках, особливо по матерях, що виховують дітей без чоловіків. В Україні такою сім'єю є кожна дев'ята.

Еміграція. Ще однією загрозою для перспектив розвитку країни є реальна можливість втрати інтелектуального потенціалу наявного населення. Якщо економічні реформи в Україні зазнають невдачі, то значна частина її громадян може прийняти рішення емігрувати до сусідніх країн, у тому числі Заходу, сподіваючись знайти там краще життя. Згідно із статистичними даними лише у першому кварталі 1996 р. за межі України виїхало 51,5 тис. чоловік. В країни далекого зарубіжжя виїхало 11,5 тис. чоловік, у тому числі кожний третій - до Ізраїлю, кожний четвертий - до США, кожний шостий - до Німеччини. Згідно з даними ряду соціологічних опитувань, ще готові виїхати на роботу за кордон на термін до кількох місяців кожний третій респондент, на кілька років - кожний п'ятий, назавжди - кожний десятий. Причому найвищий відсоток тих, хто має бажання працювати за кордоном, зосереджений у найпродуктивнішому віці, серед осіб із закінченою професійною освітою. Отже, найближчими роками цілком реальне зростання трудової еміграції з України, причому як індивідуальної, так і в організованій формі для виконання підрядних робіт.

Отже, соціально-демографічна ситуація, що склалася в Україні, настійно вимагає врахування демографічного чинника при визначенні перспектив побудови суверенної Української держави, створення відповідних умов для збереження та виживання населення, без чого підтримання її національної безпеки буде справою безперспективною

4. Головні напрямки демографічної політики

Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обгрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.

У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналiз реалій з науково обгрунтованими цiлями та завданнями. У зв"язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.

В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.

При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.

У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.

Питання пропаганди засобами масової інформації здорового способу життя повинно розглядатися як одна з головних цілей стратегії зміцнення здоров'я та продовження повноцінного життя і включати такі аспекти:

- передача знань щодо профілактики захворювань та піклування про здоров'я як населення в цілому, так і конкретних груп ризику, наприклад підлітків;

- засвоєння та застосування знань відповідними адресатами з тим, щоб домогтися змін у поведінці людей, що зловживають курінням, алкоголем та наркотиками;

- розвиток різних форм піклування про власне здоров'я.

В умовах, коли жінки становлять більшість серед тих, хто звільняється з виробництва, і меншість серед працевлаштованих, необхідно на практиці забезпечувати їхнє право на працю у поєднанні з виконанням материнської функції. Йдеться, по-перше, про профілактичні заходи, спрямовані на раціоналізацію праці жінок, які здійснюються на державному рівні і мають довготривалий характер. По-друге, про активну політику на ринку праці, спрямовану на зменшення безробіття серед жінок, більш повне урахування їхнього професійно-кваліфікаційного складу, надання можливостей перепідготовки і працевлаштування в конкретних умовах.

Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.

Це у свою чергу передбачає удосконалення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту. Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення - створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікація працездатних, особливо в тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше безробіття.

Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які заторкують права та інтереси населення

5. Загрози національній безпеці в гуманітарній сфері

Стан науки, освіти, виховання та їхній вплив на національну безпеку. Провідні країни світу, рівень розвитку яких є орієнтиром для оцінки сучасного стану цивілізації, досягли високого технологічного й економічного розвитку завдяки створенню й ефективній державній підтримці власного інтелектуального потенціалу. Відставання в цій сфері ставить країну в залежність від більш розвинених і може перетворити її на другорядну. Інтелект нації слід розглядати як найважливіший стратегічний потенціал, що забезпечує необхідний рівень розвитку суспільства, усіх його сфер. Прагнення підвищувати наукомісткість національного продукту є запорукою суспільного поступу.

Останніми роками продовжується руйнування науково-технічного потенціалу України, відбувається падіння престижу науки, катастрофічно зменшується її фінансування, що призводить до подальшого скорочення наукових кадрів та їхнього відпливу у комерційні структури і за кордон.

Аналогічно відбувається і зниження рівня освіти, яка також недостатньо фінансується. Стають непрестижними професії вчителя та викладача, виховний процес нового покоління все більше диктується "вулицею", яка нав'язує свої цінності, часто кримінального гатунку. З іншого боку, замість колишньої ідеологізованої освіти нині маємо "ідеологізацію навпаки" масової культури.

Слід якнайшвидше впроваджувати новітні технології навчання, орієнтовані на саморозвиток людини, розробити масштабну стратегію розвитку системи освіти.

З часів "перебудови" вже сформувалося покоління, виховане в атмосфері нігілізму до історії, держави, суспільних ідеалів. Остаточно зруйнувалася колишня система виховання, багато в чому хибна й заідеологізована. Та протягом кількох років не формується альтернативної концепції виховання. Держава не завжди може безпосередньо втручатись у виховний процес, але в інтересах суспільства в цілому вона повинна взяти під контроль формування людини як свідомого члена громадянського суспільства і громадянина Української держави.

В українському суспільстві існують різні форми культури, не обов'язково пов'язані з українською. В різних сферах суспільного життя, в побуті у багатьох регіонах ще домінує російська мова - наслідок русифікаторської політики колишнього режиму. З іншого боку, загрозу створює посилення космополітизації культури, що пов'язано з відмовою від традицій і самобутності. Це призводить до панування утилітарних цінностей у суспільстві, до зниження культурного рівня країни.

Загрозливими також є порушення механізмів трансляції культури від покоління поколінню, культурно-національний ізоляціонізм та позиція культурної самодостатності.

Стратегічне значення для держави має подальший розвиток української культури, який повинен йти демократичним шляхом без застосування методів примусу. Будь-які перекручення тут неодмінно викликатимуть до життя асиміляторство та посилюватимуть українофобські настрої серед певних верств населення.

Небезпека погіршення міжнаціональних взаємовідносин. Міжетнічні стосунки в багатьох регіонах світу нині є чи не найбільшим конфліктогенним чинником. Міжетнічний конфлікт, як правило, має затяжний, хвилеподібний і гострий характер. Останніми роками виникли нові осередки міжетнічних конфронтацій в Європі. На території колишнього СРСР міжнаціональні конфлікти набувають особливої гостроти, бо обтяжені різними формами соціального протистояння в умовах кризи. Міжетнічна конфронтація здебільшого виливається у політичну боротьбу й переноситься на міждержавні стосунки.

Складність етнополітичної ситуації в Україні полягає насамперед в об'єктивних умовах, що склалися внаслідок багаторічної імперської політики з її основним принципом "поділяй і володарюй", депортації цілих народів, а також примусової русифікації. Процеси останніх років призвели до зростання національної свідомості, пошуку нових форм національної самоорганізації.

Відбувається етнічна консолідація кримських татар, утворюються їхні етнополітичні інституції. Кримські татари прагнуть утвердити своє існування в межах Криму і часто-густо наштовхуються на протидію місцевої влади.

Цей етнос консолідується також під гаслами духовного й культурного відродження, прагне зберегти свою цілісність і самоідентичність у чужому національному середовищі.

Поруч з цими етнополітичними процесами, що мають більш-менш природний характер, існують і такі, що викликані штучно, виникають на грунті політичних інтересів окремих владних структур на місцях. Таке забарвлення має політичне русинство на Закарпатті, рух за незалежність Криму або поривання деяких політичних кіл Донбасу використати фактор "російськомовності".

Спроби активної протидії нормальним етнічним процесам з боку держави або певних політичних сил є марними, якщо зважити на історичний досвід взагалі і нашої країни зокрема. Але обов'язком державних структур є створення механізмів узгодження інтересів різних етносів з тим, щоб запобігти можливим конфліктам.

Стратегія етнічного плюралізму в умовах України повинна гармонійно узгоджуватись із стратегією підвищення ролі і значення власне україномовного культурного та політичного середовища.

Ситуація в Україні в цілому мало відрізняється від ситуації в будь-якій європейській країні: провідна нація, створивши власну державу, утворює також загальні структури, що формують поліетнічний простір країни. З метою консолідації суспільства повинна існувати єдина платформа для спілкування етносів, але справа ускладнюється тим, що фактично в Україні такою платформою є колишня радянська ментальність. В інтересах Української держави - якнайшвидше формувати власні структури взаємодії етносів. Безумовно, це натикається на жорсткий опір з боку певних кіл, які виступають проти так званої "українізації".

Базою для такої стратегії мусить бути політика національного відродження української культури та її модернізації, бо тільки ментальні структури розвиненої та цивілізованої нації можуть бути підгрунтям для спілкування різних культур

6. Релігійна ситуація в україні та міжцерковні конфлікти

Прийняття Конституції України закріпило високі стандарти в галузі прав людини, що стосуються свободи совісті та віросповідань. Таким чином, норми Хартії прав людини стають невід'ємною частиною корпусу національного законодавства Української держави. І це має позитивне значення, оскільки гарантовані широкі права людини і громадянина в Україні забезпечують стабільний поступ української нації, інтегруючи її у європейську та світову спільноту.

Церковно-державні відносини мають багату історію в нашій державі, яка стала християнською понад тисячу років тому. Був час, коли церковне право значною мірою регулювало і цивільні правовідносини не лише вірних православної церкви, а й усіх громадян. Сьогодні також проблеми сім'ї, моралі, міжнародних і міжнаціональних шлюбів, прав дитини, військової та альтернативної служби тощо входять до компетенції як цивільного, так і церковного права.

Якщо церква враховує інтереси нації, то вона підтримує прагнення розбудови власної держави і розглядає її як цивілізований інструмент реалізації своїх життєвих інтересів. Та часто церква відображає не інтереси нації, на теренах якої вона функціонує, а лише власні чи іншої нації (представники або вихідці якої домінують у її духовному істеблішменті). Негативною специфікою України є те, що протягом тисячоліття релігійні центри, яким підпорядковувалися українські церкви, знаходилися поза її межами. Отже, весь могутній арсенал церкви, особливо протягом останніх століть, використовувався для асиміляції українців і навіть зміни їхніх глибинних ментальних структур. Тому таким значимим і водночас болісним для української нації є процес становлення її державності та невід'ємного атрибута суверенності - самостійної помісної церкви.

Сьогодні ті, хто вважає незалежну Українську державу тимчасовим явищем, намагаються маніпулювати громадською думкою та спекулювати невіглаством більшості у сфері конфесійно-церковного устрою, щоб інспірувати розбрат всередині українського народу. Наприклад, духовенство частини УПЦ Московського Патріархату та деякі політики намагаються протиставляти православних один одному, залякуючи, що нібито українське духовенство приведе їх до "розколу" або унії з поголовною і негайною українізацією церкви, заборонивши використання старослов'янської мови. Таке твердження є, звичайно, нісенітницею.

Представники певних політичних і релігійних сил всупереч національним інтересам України і здоровому глузду нав'язують греко-католикам думку, що найпершим їхнім суперником є УПЦ Київського Патріархату, а деякі уніатські діячі у свою чергу підбурюють своїх вірних і проти Московського (за їхньою оцінкою - імперського) і проти Київського (нібито зв'язаного з колишнім КДБ) патріархатів.

Конфлікт між віруючими православної та греко-католицької церков набуває в Україні особливого характеру. З об'єктивних союзників у змаганнях за легалізацію національних церков і становлення Української держави вони нерідко перетворюються на духовних і, на жаль, політичних суперників. Проглядаються три рівні протистояння: а) природний, тобто боротьба за сфери впливу; б) рівень політики Риму через РКЦ і УГКЦ; в) рівень політики Московського Патріархату (Росії) через УПЦ. Таким чином, при незмінності нинішньої ситуації продовжуватимуться маніпуляції єпископатом, який очолює митрополит Володимир (Сабодан), а також спроби поділу українських віруючих на прихильників Москви та Риму.

Але ще небезпечнішими є конфлікти між православними церквами і твердження, що нібито нинішня частина УПЦ, котра орієнтована на Московський Патріархат, є єдиною правонаступницею колишньої Київської митрополії. Щонайменше на це, окрім неї, можуть претендувати Польська Православна та Українська Греко-Католицька церкви, Українська Православна Церква в Америці, Українська Греко-Православна Церква в Канаді, інші церкви в діаспорі та найперш, звичайно, УПЦ, УПЦ-КП та УАПЦ в Україні. Позаяк діаспорні українські церкви мають канонічні території в інших державах, то все ж решті церков в Україні необхідно шукати компромісу, включаючи в орбіту своїх інтересів і діаспорні церкви. Такий процес започатковано, але найбільшою перешкодою його динамічному розвитку є позиція єпископату УПЦ московської орієнтації, частина якого виступає проти будь-якого діалогу.

Нині в Україні має бути пріоритетною консолідація всього суспільства з націленням його політичної волі на реалізацію національних інтересів та максимальним використанням духовно-інтелектуальних потенцій. Серед першочергових завдань консолідації нації - нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством та зміцнення духовно-морального здоров'я народу. Поважну роль у цей складний і відповідальний період здатні відіграти виважена і водночас динамічна політика України в релігійній сфері та обстоювання власних національних інтересів. А про можливості українських церков свідчать соціологічні дослідження і статистичні дані. Понад 50% громадян України вважають себе віруючими. Серед суспільних інститутів українські громадяни найбільше довіряють церкві. Хоча далеко й не всі сприймають глибину та значимість культурних і релігійних факторів, які, як правило, опосередковують і концентрують інші проблеми.

Динаміка релігійно-церковних процесів в Україні свідчить, що за короткий проміжок часу в її цивільно-правовому просторі з'явилося багато нових суб'єктів правовідносин. На жаль, не всі вони володіють належною правовою культурою, а тому їхні взаємини з площини юридичної часто переходять у площину політичну.

Нині в Україні розробляється Концепція державної політики щодо церкви та релігійних організацій, яка має враховувати особливості релігійно-церковного буття нашої держави, спираючись на її духовно-історичний досвід і традиції.

Чільне місце в цій роботі посідає орієнтація на Міжнародну Хартію прав людини та інші міжнародні документи, що запобігають порушенням прав людини.

Міжнародна Хартія прав людини (зокрема, Загальна декларація прав людини в галузі права на свободу совісті та релігії) ставить високі вимоги до гарантії прав особи і громадянина. Звичайно, основна частина законів України відповідає нормам міжнародного права. Відома, наприклад, оцінка верховного комісара ОБСЄ пана Ван дер Стула щодо українського законодавства в галузі забезпечення прав національних меншин, яке, на його думку, є зразком для багатьох країн Європи.

Як приклад можна навести закони України "Про громадянство України" або "Про мови в Україні". Стаття 23 Закону України "Про освіту" називає священнослужителів суб'єктами навчально-виховного процесу нарівні з діячами науки, культури, працівниками державних і громадських організацій. Відповідає високим світовим стандартам також Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації". Дія таких норм законів України повернула духовенство до лона національної інтелігенції, а певні пласти останньої - до вічних цінностей релігії. На жаль, деякі закони ще не позбавилені рудиментів комуністичного режиму. Одразу після Всенародного референдуму Верховна рада України 12 грудня 1991 р. прийняла Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", що стало справжнім проривом радянських стереотипів щодо релігії. Але ворожість до сповідних переконань ще вплинула на нього. Стаття 6 цього Закону є завуальованою дискримінацією саме за релігійні переконання: адже її норма утверджує термін альтернативної служби у два рази триваліший, ніж дійсної строкової військової служби. А тому бажано, щоб Верховна Рада України внесла поправку до Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу", яка б урівнювала терміни альтернативної і дійсної строкової військової служб.

З виходом на політичну арену України не лише церков та їхніх лідерів, а й партій, рухів і підприємців, орієнтованих на релігійні цінності, зростає політичний інтерес усіх політичних сил (включаючи крайніх лівих і крайніх правих) до релігійних рухів, церков та їхніх потенцій. Особливого значення це набуває під час передвиборних кампаній, які проходять у суспільстві із зародковими формами багатопартійності при пануванні тоталітаристської психології мас із значними люмпенськими стереотипами. Отже, особливої ваги набуває проблема якнайшвидшого усунення впливів релігійних структур і формувань, залежних від іноземних релігійних центрів, зокрема орієнтованих на церковно-політичний істеблішмент Російської Федерації, оскільки підпорядкування національних православних церков різних держав одна одній тягне за собою політичну залежність нації.

Україна завжди мала непрості стосунки з Апостольською столицею - Римом (Ватиканом). Нині це один з наймогутніших міжнародних релігійних центрів. Тому відмежовуватися від нього новою "залізною завісою" недоцільно. З Римом необхідно співпрацювати як з усіма іншими світовими та регіональними структурами. Особливу увагу слід звернути на співпрацю з Всесвітньою Радою Церков (ВРЦ) та Конференцією Європейських Церков (КЄЦ). На жаль, Україна не представлена у цих впливових організаціях. Понад те, Російська Федерація, входячи до них, представляє Україну як невіддільну свою частину.

Для налагодження прямих контактів з Римським Апостольським престолом необхідно прискорити відкриття при ньому посольства України. Це дасть українському Урядові ефективні інструменти для вирішення внутрішніх і міжнародних проблем. На основі укладення конкордатів стануть можливими цивілізоване впорядкування діяльності в Україні римо-католицької церкви, оптимізація міжнародних взаємин із сусідніми державами (Польщею, Румунією, Російською Федерацією, Словаччиною, Угорщиною).

Взагалі, достатньо правових, канонічних та інших підстав для вирішення проблеми незалежного функціонування православних церков в Україні та їхнього подальшого об'єднання, визнання цього факту усіма православними церквами, а особливо Константинопольською. Таке визнання зміцнить духовно-ідеологічну базу і міжнародний авторитет Української держави.

Розвиток демократичної правової держави і громадянського суспільства в Україні унеможливлює будь-яке репресивне подавлення релігійно-церковних структур, які, окрім впливу на внутрішню ситуацію, відіграють значну роль і в загальнополітичних процесах у всьому світі. Вирішення церковних проблем змінить на краще усю геоконфесійну ситуацію в країні. А для цього необхідно розширяти співпрацю і розширяти діалог з усіма конфесіями та церковними лідерами як на теренах України, так і в усьому християнському світі. Така політика й створить стабільні умови поступу українського суспільства, виходячи з національних інтересів і безпеки народу.

Криза самоідентифікації людини. Сучасність потребує нових форм мислення й поведінки, але цього не можна досягнути одномоментно. Таке протиріччя зумовлює певну нестабільність людської психіки і суспільної свідомості. В умовах перехідного періоду треба сприймати як належне наявність у широких верств населення "подвоєної" або "багатошарової" самоідентифікації, коли особистість недостатньо "відцентрована" щодо певного стрижня. Це призводить до значних коливань суспільних настроїв то у бік прогресивних перетворень, то до ностальгії за минулим. Ці процеси відбуваються і на рівні окремої особи, і на рівні суспільства.

Слід визнати, що формування стабільного та відцентрованого світовідчуття українського громадянина не є справою одного покоління. Багато хто ще схильний ідентифікувати себе як "радянську людину" і не може відповідно сприймати нових реалій життя. Такі люди потребують особливої уваги з боку держави, толерантного і виваженого ставлення до себе, бо це здебільшого особи похилого віку, ветерани війни та праці. Нове покоління демонструє більш гнучке мислення і прагне отримати надійні та стабільні орієнтири для побудови власного майбутнього.

Завдання політики гуманітарної безпеки полягає в тому, щоб, спираючись на певні вузли стабільності в менталітеті особистості та суспільства, створювати гнучкі механізми адаптації людини до умов, що змінюються, надати їй можливість розкрити власний творчий потенціал

7. Стан і тенденції розвитку воєнної безпеки

На нинішньому етапі Україна розбудовує систему своєї національної безпеки в порівняно нестабільному міжнародному середовищі за умов неучасті в оборонних союзах і при різноспрямованих та неузгоджених військово-політичних орієнтаціях країн свого найближчого оточення.

Характерними ознаками нинішньої ситуації в Центрально-Східній Європі (ЦСЄ) є відсутність структурованих механізмів безпеки, простежується чітка політична спрямованість переважної більшості країн ЦСЄ на приєднання до західних структур колективної оборони і безпеки, а також посилення тенденцій до відновлення в нових історичних умовах домінуючого центру сили, у тому числі в питаннях безпеки в цій частині Європи.

Незважаючи на позитивні зміни, що сталися в Європі останніми роками (зниження рівня воєнного протистояння, активізація процесу роззброєння тощо), захист суверенітету, незалежності і територіальної цілісності та недоторканості кордонів залишається одним з найважливіших завдань держави.

Національні інтереси України формуються під впливом реально існуючих для неї воєнних небезпек та загроз. Оцінюючи сучасну воєнно-політичну обстановку у світі, можна зробити висновок, що для України конкретної воєнної загрози з боку інших країн зараз немає. Однак воєнна небезпека існує. Вона випливає із складного і суперечливого характеру історичних, економічних, соціальних, політичних, релігійних, ідеологічних, власне воєнних та інших явищ, маючи свої джерела, причини, ознаки.

Політична, економічна і соціальна нестабільність у деяких країнах Центральної та Східної Європи, національно-територіальні конфлікти на зразок тих, що мали місце у Придністров'ї, Абхазії, колишній Югославії, Нагірному Карабаху, Чечні, можуть зумовлювати воєнно-політичну нестабільність навколо кордонів України й опосередковано чи прямо втягувати її у довготривалі конфлікти з непередбачуваними наслідками.

Нейтралізація загроз (існуючих і потенційних) національним інтересам України вимагає комплексу заходів щодо зміцнення безпеки держави. Реагування на загрози повинно бути адекватним їхнім характеру та масштабам, своєчасним, упереджуючим. Відповідна стратегія мусить бути орієнтована на оптимальне поєднання інтересів внутрішньорегіональної й загальнонаціональної безпеки, гарантоване забезпечення воєнної безпеки України.

Сьогодні головну небезпеку і загрозу становлять різноманітні локальні конфлікти. Великомасштабна війна чи то на Заході, чи то на Сході нині є малоймовірною. Проте, якщо говорити про власну безпеку, то слід враховувати: збройні сили світових держав зберігаються. Їхній воєнний потенціал не тільки не скорочується, але й з точку зору бойових можливостей зростає.

Наявність воєнного потенціалу у разі зміни воєнно-політичних обставин (а вони швидко змінюються) може раптово поставити під загрозу безпеку будь-якої держави, у тому числі й України. Тому можна зробити висновок: доки у світі не стануться незворотні позитивні зміни, які унеможливлять розв'язання воєнних конфліктів і війн, слід подбати про використання глобальних та регіональних механізмів забезпечення воєнної безпеки України. Забезпечення воєнної безпеки насамперед є завданням політичним і повинно вирішуватися політичними засобами. Безпека повинна бути тільки загальною, рівною та однаковою для всіх і гарантуватися балансом сил, причому військовий потенціал сторін повинен бути обмеженим.

На шостому році військового будівництва в Україні слід відзначити, що українську армію створено. Траплялися помилки, особливо на початковому етапі будівництва, але сьогодні ситуація докорінно змінюється. До позитивних зрушень слід віднести запровадження цивільного контролю над Збройними Силами, збільшення ступеня відкритості армії для суспільства, ліквідацію відчуження між Збройними Силами та іншими державними структурами.

Важливого значення для забезпечення воєнної безпеки держави набуває Воєнна доктрина України, де викладено офіційну позицію держави щодо запобігання воєн, збройних конфліктів, підготовки країни до оборони, організації протидії загрозам воєнній безпеці, використання Збройних Сил та інших військових структур для захисту життєво важливих інтересів України.

Разом з тим нині постає завдання розробки загальної концепції і програми військового будівництва в широкому розумінні (а не лише Збройних Сил України) з урахуванням економічних, політичних, воєнних та інших заходів, з опорою на положення концепції національної безпеки України, загальної теорії військового будівництва і теорії воєнного мистецтва.

Слід відзначити, що все ще відсутнє чітке уявлення про використання та скоординовані дії численних збройних формувань (внутрішніх, прикордонних військ, Національної гвардії тощо). Реорганізація різних елементів військової організації здійснюється без належної координації, що не сприяє зміцненню воєнної безпеки країни, призводить до розпорошення і без того мізерних бюджетних асигнувань на оборону.

При детальному розгляді військового будівництва як комплексу заходів необхідно визначити місце кожного з них у загальній системі цього будівництва, з'ясувати характер зв'язків між елементами цієї системи. Зупинимося на окремих аспектах, що є характерними або істотно впливають на сучасний стан Збройних Сил та інших військових формувань.

Розбудова і вдосконалення системи управління. Введення посади цивільного міністра оборони не сприяло посиленню керованості Збройними Силами і сьогодні в них більше проблем, ніж досягнень. Особливо це стосується їхнього забезпечення необхідними ресурсами, а також вирішення гострих проблем ВПК.

Оцінюючи дiяльність Збройних Сил у 1996 р. Президент України Леонiд Кучма визначив її як украй незадовiльну. Адже протягом року не вдалося розмежувати повноваження мiж Мiнiстерством оборони та Генеральним штабом, призупинити вiдтік з армiї молодих офiцерiв, налагодити систему вiйськової освiти.

Військово-технічна політика. Найгострішими проблемами в цій сфері є падіння обсягів виробництва озброєнь і військової техніки, розрив усталених коопераційних зв'язків, швидке руйнування могутнього воєнно-наукового комплексу країни. Через відсутність поповнення необхідними запасними частинами та іншими матеріальними засобами, несвоєчасне проведення регламентних робіт і ремонту бойовий потенціал України, за розрахунками фахівців НІСД, щорічно знижується на 9% і становив у 1996 р. 55% від того, який був у 1991 р., а по окремих видах Збройних Сил (наприклад, у військово-повітряних силах) цей показник ще нижчий.

Раціональна військово-технічна політика повинна враховувати баланси між: новими розробками та модернізацією існуючих озброєнь, системами зброї та існуючою інфраструктурою, рівнем бойових характеристик систем озброєнь та їхніми експлуатаційними якостями, розвитком ударних комплексів та їхньою інформаційною базою тощо.

Мобілізаційна підготовка. Система мобілізаційної підготовки, що існувала раніше в Україні, була цілком зорієнтована на забезпечення оборонних потреб колишнього СРСР. З розпадом останнього, а також у процесі здійснення економічних реформ вона була зруйнована і нині не задовольняє мобілізаційних потреб України. Стан мобілізаційної підготовки, а також нормативно-правова база не відповідають як структурі державного управління, що докорінно змінилася, так і обстановці, що склалася.

Загострилися проблеми накопичення мобілізаційних резервів особового складу у зв'язку з погіршенням демографічної ситуації у країні.

Нині деякі з'єднання Збройних Сил укомплектовані військовослужбовцями запасу 1-го розряду на 68,5%,2-го и 3-го розрядів - на 31,5%. До того ж військовослужбовцями 1-го розряду, які пройшли строкову службу 13-15 років тому, дивізії укомплектовані на 21%. У майбутньому, враховуючи скорочення Збройних Сил України, якість комплектування знижуватиметься, а середній вік військовозобов'язаних збільшуватиметься. На це істотно впливає і дисбаланс між мобілізаційними потребами Збройних Сил та наявними військовими резервами, що постійно поглиблюватиметься.

Назріла також необхідність перегляду використання матеріальних ресурсів, визначення меж відповідальності, прав та обов'язків мобілізаційних органів військових формувань України, міністерств і відомств, комерційних структур.

Військовий бюджет. Аналізувати бюджети окремих військових формувань не має сенсу, оскільки проблеми в них однакові. Як приклад можна розглянути Збройні Сили України. Виділення Міністерству оборони (МО) України у 1996 р. коштів у розмірі 1,37 млрд грн. було вкрай недостатнім і спрямовані вони були тільки на:

- виплату грошового утримання військовослужбовцям та заробітної платні працівникам;

- оплату продовольства та речового майна;

- оплату комунальних послуг та підготовку житлового фонду до зими.

Фінансування закупівлі озброєнь, розвитку науки, науково-дослідної роботи, бойової підготовки здійснювалося за залишковим принципом.

Таке фінансування Збройних Сил України тривало протягом 1992-1995 рр. При цьому забезпечення потреб МО України з кожним роком погіршувалося: у 1992 р. - 43,8% від необхідної потреби, у 1993 р. - 34,1%, у 1994 р. - 28,2%, у 1995 р. - 21,8%.

На 1997 р. планується встановити видатки на оборону у розмірі 1,4% від ВВП, хоча у Держбюджеті 1996 р. вони становили 1,9%.

Для порівняння: у Польщі військовий бюджет на 1996 р. становив 8,6 млрд злотих (3,44 млрд доларів), що приблизно у п'ять разів більше. І це при тому, що чисельність збройних сил Польщі у два рази менше, ніж в Україні.

Україна, проводячи миролюбну політику, скоротила у 1992-1994 рр. оборонний бюджет у 4,9 разу, а у 1994-1996 рр. він був скорочений ще на третину.

Витрати на оборону зменшуються, і це не дозволяє підтримувати боєздатність і боєготовність Збройних Сил України на належному (не кажучи вже про високий) рівні, здійснювати планову заміну застарілих озброєнь і військової техніки. Різке скорочення військового бюджету сильно зашкодило обороноздатності держави, хоча метою його було - послаблення тиску на національну економіку, забезпечення соціальних гарантій. Можна навести характерні приклади витрат військового бюджету на душу населення в інших країнах у 1996 р.: у США - 1050 доларів, у Франції - 674, у ФРН - 413. В Україні вони становлять приблизно 15 доларів, в Росії - 113, а в Молдові - 3 долари.

Щоб об'єктивно оцінити військовий бюджет України, слід враховувати фактори прямого негативного впливу на нього.

1. Різке падіння ВВП і національного доходу. ВВП 1994 р. становить лише 45% від ВВП за 1992 р. У той час як у США військові витрати становлять 5,4% від ВВП, Великобританії - 4%, Туреччині - 3,5%. До того ж у цих країнах відбувається зростання ВВП, а в Україні - його різке падіння.

2. Вплив інфляції, масштабів якої не знала жодна держава. Якщо у США рівень інфляції досягав 3,4%, то у військовому бюджеті було передбачено компенсацію. В Україні інфляція за 1992 р. становила - 5000%, за 1993 р. - 10240%, за 1994 р. - 500%, за 1995 р. - 281,7%, за 1996 р. - 39,7%, а коштів на покриття інфляції у державному бюджеті навіть не передбачалося.

3. Лібералізація цін спрямована тільки на зростання. Вартість військової техніки і озброєнь зросла настільки, що їхнє придбання стало неможливим.

4. Триває зростання цін і тарифів, незважаючи на те, що темпи інфляції уповільнилися і курс американського долара стабілізувався.

Крім того, додаткових асигнувань потребують: скорочення чисельності Збройних Сил, реалізація Договору щодо СНО-1, а також конверсія військово-промислового комплексу. Згідно з розрахунками фахівців, скорочення військових замовлень на 100 млн гривень потребує 160-210 млн гривень витрат на конверсію.

Удосконалення системи всіх видів забезпечення. Нині в країні діють паралельні, не завжди скоординовані системи тилового забезпечення (Збройні Сили, Внутрішні війська МВС та ін), що призводить до розпорошення сил і засобів.

В основу формування єдиного тилового забезпечення необхідно покласти систему загальнотилових структур забезпечення. До складу такої системи повинні входити: центральні склади та інші органи тилу військових округів Збройних Сил, внутрішніх та прикордонних військ, регіональні бази і склади військ Цивільної оборони. Забезпечення з'єднань, частин і закладів, незалежно від їхньої відомчої приналежності, матеріальними засобами загальновійськової номенклатури необхідно здійснювати за узгодженим планом. Постачання військам специфічних матеріальних засобів можна здійснювати згідно з існуючим нині порядком.

Створення в державі єдиної системи матеріально-технічного забезпечення всіх військових формувань озброєнням та військовою технікою, продовольством, паливно-мастильними матеріалами, речовим майном тощо дасть змогу:

- розробити основи воєнно-економічної політики в інтересах Збройних Сил і всіх інших військових формувань України, враховуючи можливості держави;

- забезпечити узгодження взаємних інтересів військових формувань, військово-промислового комплексу та інших державних закладів у цілому, раціонально використовувати наявні кошти і ресурси;

- здійснити уніфікацію військової продукції;

- значно зменшити витрати на доведення матеріальних засобів до військових споживачів;

- проводити єдину цінову політику та запровадити надійний державний контроль за використанням коштів і ресурсів.

Кадрова політика. Кадрова ситуація в Збройних Силах України залишається складною. Нераціональне і непродумане використання кадрового складу призвело до звільнення останніми роками понад 50 тис. офіцерів і прапорщиків. Спостерігається відтік молодих офіцерів, а відсутність їх безпосередньо в підрозділах негативно впливає на бойову підготовку особового складу і виховний процес. Джерела поповнення офіцерського складу майже вичерпані.

Нині Збройні Сили України укомплектовані офіцерами на 80,9%. Але проблемою кадрового забезпечення Збройних Сил та інших військових формувань України є порівняно низька (68,9%) укомплектованість первинної командної ланки (командир взводу) та стійка тенденція до її зниження. Відбувається значне перевантаження наявного офіцерського складу та зниження ефективності його роботи з підготовки та виховання підлеглих. Комплектація Збройних Сил України солдатами та сержантами строкової служби становить лише 70,5%.

Військова освіта. Спроба скопіювати американську систему навчання курсантів без урахування місцевих умов зазнала невдачі. Нині проводиться всебічний аналіз власного досвіду у цій галузі і вживаються заходи щодо налагодження системи підготовки офіцерських кадрів. 15 військових вузів України випустили у 1996 р. 4700 лейтенантів, що отримали освіту за 150 спеціальностями. Це дещо поліпшило ситуацію у військах, де 60% посад ланки командирів взводів були вільними.

27 червня 1996 р. відбувся перший випуск слухачів оперативно-стратегічного і оперативно-тактичного рівня Академії Збройних Сил України. Це означає, що Україна має власні можливості для підготовки висококваліфікованих керівних військових кадрів.

Воєнна наука. Сьогодні перед воєнною наукою постала низка проблем. Найважливіша з них - пошук шляхів запобігання війни, зміцнення стратегічної стабільності, забезпечення колективної безпеки. Без всебічного наукового обгрунтування неможливо вирішити і проблему військової реформи, вжити заходів щодо підтримання бойової готовності з'єднань і частин у нових політичних, економічних і соціальних умовах. Одним із завдань наукової роботи є детальний аналіз напрямків розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, характеру можливих конфліктів і тенденцій удосконалення озброєнь і військової техніки (ОВТ).

Особливого значення набуває об'єктивний аналіз внутрішньополітичної та економічної ситуації в державі, її впливу на військову організацію країни. Пріоритет у наукових дослідженнях слід віддавати фундаментальним проблемам теорії і практики військового будівництва в Україні, розробці нових технологій, основоположних законодавчих актів, нових методів ведення бойових дій.

На жаль, у цій сфері поки що істотних змін не відбулося. Відсутні обгрунтовані цілісні оперативно-стратегічні вимоги до сучасних військових формувань України. Не опрацьовано багато питань стратегії, оперативного мистецтва й тактики у специфічних умовах України, немає єдиної воєнної термінології. Чекають свого вирішення питання збалансованого розвитку видів, родів військ та Збройних Сил у цілому, відсутня незалежна експертиза пропозицій щодо програм їхнього розвитку. Повільне становлення воєнної науки зумовлено недоліками, які властиві всій науці України, зокрема втратою наукових кадрів.

На морально-психологічний стан як офіцерського складу, прапорщиків, так і військовослужбовців строкової служби впливає усвідомлення ними кризи суспільства, стану справ у військовій сфері та свого соціального становища, що у першу чергу позначається на їхньому ставленні до військової служби. Продовжує знижуватися рівень задоволеності військовослужбовців матеріально-побутовими умовами і грошовим забезпеченням.

Стан військової дисципліни викликає серйозне занепокоєння. Особливо це стосується так званих позастатутних відносин, "дідівщини", що часто виникає й існує з відома та потурання окремих командирів. Спостерігається посилення кругової поруки, розмежування між військовослужбовцями строкової служби за майновим цензом їхніх сімей.

Почастішали випадки крадіжок особистого, військового майна, зброї, боєприпасів з метою продажу їх кримінальним структурам. Не знижується також кількість ухилень призовників від військової служби, які становлять майже кожний другий злочин (44,2%)