2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Організаційно-правові засади провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника в Україні

Світлак Ірина Іванівна

Ірпінь - 2005

ЗМІСТ

митна справа посередницька діяльність

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Становлення інституту посередницької діяльності щодо надання послуг в галузі митної справи

1.1 Юридична природа та поняття посередницької діяльності

1.2 Історія виникнення посередницької діяльності при здійсненні митних процедур

1.3 Види посередницької діяльності в митній галузі та їх сутність

1.4 Митні послуги: колізії теорії та проблеми практики

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 2. Організаційно-правові аспекти посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника

2.1 Роль і місце митних брокерів при здійсненні митних процедур

2.2 Правовий статус митного брокера в Україні

2.3 Організаційно-правові засади посередницької діяльності митного перевізника

2.4 Організаційно-правові основи взаємодії митного брокера і митного перевізника з митними органами України щодо організації та здійснення митних процедур

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 3. Удосконалення механізму посередницької діяльності митних брокерів та митних перевізників

3.1 Теоретичні та практичні проблеми діяльності митних брокерів та митних перевізників

3.2 Стан та шляхи удосконалення правового забезпечення посередницької діяльності митних брокерів та митних перевізників

3.3 Роль та місце Асоціації митних брокерів України в удосконаленні посередницьких послуг по декларуванню товарів

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Конституція України закріпила право кожного на підприємницьку діяльність, як найважливіше право людини і громадянина, право на діяльність, не заборонену законом. У свою чергу держава забезпечує захист конкуренції у цій сфері діяльності, виключно законами визначає гарантії та правові основи підприємницької діяльності в Україні [1, Ст. 42].

В умовах подальшого формування ринкової економіки держави відповідно продовжує розвиватися і підприємницька діяльність. Але ефективність її здійснення досить часто залежить не тільки від здібностей та фінансових можливостей підприємців, а й від ефективності діяльності органів законодавчої та виконавчої влади всіх рівнів, від належного законодавчого та нормативно-правового забезпечення діяльності посередницьких підприємств.

Сучасний стан ринкової трансформації економіки України передбачає, насамперед, подальшу розбудову таких елементів економічної системи, які, з одного боку, здатні забезпечувати рівні умови для здійснення господарської діяльності для усіх суб'єктів господарювання, а з іншого - виступають інструментами державного впливу на загальну ситуацію в економіці держави.

Це повною мірою стосується посередницької діяльності щодо надання послуг по декларуванню товарів і транспортних засобів та перевезенню товарів, що переміщуються через митний кордон України або перебувають під митним контролем.

Державне регулювання підприємницької діяльності в Україні забезпечується за допомогою спеціального державно-правового механізму, зазначає В.К. Колпаков, складовими якого є: по-перше, організаційно-структурні формування в особі виконавчо-розпорядчих органів держави і місцевого самоврядування, що наділені управлінськими повноваженнями у сфері підприємництва. По-друге, адміністративно-правові засоби впливу на відносини, що складаються в даній сфері. Це, перш за все, акти управління, призначені врегулювати відносини в сфері підприємницької діяльності [142, с. 637].

Інститут посередницької діяльності щодо надання послуг з декларування та перевезення товарів, що переміщуються через митний кордон України або перебувають під митним контролем, формувався на основі тієї нормативно-правової бази, яка залишилася у спадок від радянських часів, коли питання про регулювання посередницької діяльності в митній сфері державою не ставилося і практично не вирішувалося. Це стало причиною дещо невпорядкованого, “хаотичного” прийняття нормативно-правових актів, що регулюють зазначену діяльність в митній сфері.

На сьогодні правове регулювання посередницької діяльності в митній сфері будується на принципах виключної юрисдикції України на її митній території; виключної компетенції митних органів України щодо здійснення митної справи; законності; системності; ефективності; додержання прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб; гласності та прозорості.

Чітка та системна регламентація посередницької діяльності дасть можливість уникнути суперечок та непорозумінь між посадовими особами митних органів, з одного боку, та суб'єктами підприємницької діяльності й громадянами з іншого щодо правомірностей митних правовідносин.

Практика правового регулювання посередницької діяльності вказує на необхідність глибокого вивчення і всебічного врахування всього нового, що відбувається в сьогоденній діяльності як в нашій державі, так і за її межами. Це повною мірою стосується і організаційно-правових засад посередницької діяльності в митній сфері взагалі, так і діяльності митного брокера та митного перевізника зокрема. Але при цьому не можна, як показує практика, механічно переносити зарубіжний досвід такої роботи в діяльність державних органів України. Необхідно, як стверджують фахівці, не лише враховувати позитивні аспекти, а й негативні наслідки правового регулювання подібних процесів, що мають місце в діяльності зарубіжних країн.

Перебудова організаційно-правових засад діяльності державного апарату, органів виконавчої влади на місцях, як складова адміністративної реформи в Україні, обумовлює необхідність значною мірою підвищити ефективність діяльності митних органів у сфері контролю за переміщенням товарів та транспортних засобів через митний кордон України, забезпечити їх кваліфікованими кадрами, здатними працювати професійно, грамотно, чесно, прозоро.

Як зазначалося, будь-який суб'єкт господарської діяльності функціонує у відповідному правовому середовищі, яке формується на основі законодавчої бази держави.

Економічні можливості посередницьких підприємств, що здійснюють свою діяльність у митній сфері, обмежені відповідними правами та обов'язками, які встановлюються органами державного управління. Це дає змогу в певній мірі упорядкувати складну систему взаємодії різних видів діяльності в митній сфері. При цьому, основне завдання полягає у створенні сприятливих умов для реалізації економічних та фінансових інтересів суб'єктів господарської посередницької діяльності.

Посередницька діяльність у митній сфері здійснюється при наявності відповідної ліцензії, виданої Державною митною службою України. Введення та нормативне закріплення ліцензування зазначеної діяльності зумовлено, на наш погляд, змінами в характері впливу держави на суспільні відносини, що складаються в сфері економіки і соціального розвитку суспільства. Проникаючи не лише у сферу виробничої діяльності, але також і в соціальну сферу, воно дає можливість дотримуватися балансів інтересів споживачів, підприємців і інших суб'єктів - з одного боку, і держави, в особі митних органів у нашому випадку, - з іншого.

Проблеми організації та удосконалення посередницької господарської діяльності з точки зору адміністративно-правової науки, теорії управління досліджували такі науковці, як В.Б. Авер'янов, Д.М. Бахрах, Ю.П. Битяк, В.М. Горшенєва, І.П. Голосніченко, Л.В. Коваль, В.В. Копейчиков. Окремі питання, що відносяться до посередницької підприємницької діяльності в митній сфері (як у загально-теоретичному, так і галузевому аспектах) знайшли своє відображення в працях Б.М. Габричидзе, Є.В. Додіна, С.В. Ківалова, А.Н. Козиріна, Т.В. Корнєвої, С.І. Пахомова, К.К. Сандровського, С.С. Терещенка, Р.Б. Шишки та інших.

Окремим аспектам посередницької діяльності в митній сфері приділяли увагу в своїх дослідженнях І. Безкоровайна, Н. Білоусова, В. Богатов, І. Бондаренко, Н. Гончарова, А. Джабраілов, О. Ланко, О. Спіцин, О. Чигак та інші. Так, І. Безкоровайна досліджує договірну сторону взаємовідносин митних органів з митними посередниками, І. Бондаренко - аналізує чинне й перспективне законодавство, що регулює посередництво в галузі митних правовідносин, Н. Гончарова розглядає правові аспекти добровільного представництва в митній галузі, О. Ланко - загальні питання здійснення посередництва в митній сфері тощо.

Однак нині залишається ще багато дискусійних та практично невирішених питань, що стосуються окремих аспектів посередництва в митній сфері, його правового регулювання.

Не применшуючи ролі і значимості доробку зазначених науковців, необхідно визнати, що в Україні на цей час відсутні спеціальні монографічні дослідження організаційно-правових засад провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника.

Таким чином, недостатня теоретична розробленість обраної теми, її теоретична, прикладна і практична значимість та актуальність зумовлюють потребу в проведенні її поглибленого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено згідно з планами наукових досліджень Державної митної служби України. Тема затверджена вченою радою Національної академії державної податкової служби України 17 березня 2004 року, протокол № 7.

Робота виконана в контексті заходів щодо реалізації Концепції з адміністративної реформи, затвердженої Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98 [45].

Крім того, цей напрямок дослідження відповідає основним засадам державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, затверджений Законом України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” від 11 вересня 2003 року № 1160-ІV [15].

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні організаційно-правових засад, юридичної природи, значення та змісту провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника в Україні.

Відповідно до поставленої мети, завданням дослідження є:

- аналіз юридичної природи посередницької діяльності;

- теоретико-правовий аналіз організаційно-правових засад діяльності митного брокера та митного перевізника;

- дослідження сутності посередницьких послуг, що надаються митним брокером та митним перевізником;

- визначення ролі та місця митного брокера та митного перевізника при здійсненні митних процедур;

- вироблення конкретних рекомендацій, спрямованих на подальше вдосконалення посередницької діяльності по декларуванню та перевезенню відповідних товарів, що переміщуються через митний кордон України або перебувають під митним контролем.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають при провадженні посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника.

Предметом дослідження є норми права, що регулюють посередницьку діяльність в митній сфері; практика діяльності митних брокерів та митних перевізників стосовно надання посередницьких послуг.

Методи дослідження. Відповідно до поставленої мети та з урахуванням специфіки і об'єкта дослідження використовувалися наступні методи: діалектичний, порівняльно-правовий, системно-структурний, формально-догматичний.

Діалектичний метод використовувався для аналізу стану та розвитку посередницької діяльності в митній сфері взагалі, та митних брокерів і митних перевізників зокрема.

Порівняльно-правовий метод дозволив проаналізувати вітчизняне законодавство в зазначеній сфері в порівнянні його з зарубіжним.

Застосування системно-структурного методу надало можливість визначити місце та роль правових приписів, що регулюють процедуру провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника.

За допомогою формально-догматичного методу з'ясовувався зміст посередницьких послуг в митній сфері.

Зазначені методи застосовувалися не ізольовано, а, відповідно, в поєднанні з іншими.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній літературі комплексним, монографічним дослідженням організаційно-правових засад провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника в Україні.

Дане дослідження обґрунтовує ряд наукових положень та висновків, нових у теоретичному та практичному аспектах, які виносяться на захист. Результати проведеного дослідження сформульовані у таких положеннях:

вперше:

- проаналізовано сутність провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника по наданню послуг з декларування товарів, транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, або перебувають під митним контролем;

- досліджено та сформульовано особливості правового забезпечення діяльності митного брокера і митного перевізника, детально розкрито його зміст та сформульовано висновок про необхідність вдосконалення нормативно-правових актів, що регламентують процедуру надання посередницьких послуг з декларування та перевезення товарів;

- представлена історична періодизація формування підприємницької діяльності в державі з 1991 року і по теперішній час, визначені основні завдання та значення кожного періоду у становленні інституту посередництва;

- сформульовані напрямки подальшого удосконалення організаційно-правових засад провадження посередницької діяльності при наданні послуг з декларування товарів і транспортних засобів та їх перевезення;

- запропоновано та обґрунтовано необхідність прийняття Закону України „Про управлінські послуги”, який би чітко врегулював критерії віднесення конкретних видів посередницької діяльності до таких, що потребують дозвільного характеру. Закон дозволить запобігти суб'єктивізму при прийнятті рішень, уникнути суперечностей і неузгодженостей між органами виконавчої влади і суб'єктами господарювання, що виникають при цьому, а також дозволить визначити вичерпний перелік видів послуг, що можуть надаватись при організації митної справи.

- запропоновано авторське розуміння понять „посередницька діяльність у сфері митних правовідносин”, „митні послуги”, „підприємницька діяльність в митній сфері” та „посередницька діяльність при здійсненні митних процедур”. З нових позицій сформульована юридична оцінка посередницької діяльності при здійсненні митних процедур, її видів та особливостей кожної з них.

- запропонована дефініція категорій „митне адміністрування” та „публічно-сервісна діяльність митних органів”. Запровадження вказаних дефініцій усуне неоднозначне тлумачення та змішування понять „митні послуги”, „управлінські послуги митних органів”, „послуги митних посередників”.

Обґрунтовано та запропоновано доповнення до ст. 322 Митного кодексу України „Види стягнень за порушення митних правил” такими видами стягнень як: „призупинення дії ліцензії” та „анулювання ліцензії”, оскільки зазначені заходи адміністративного впливу до порушників митних правил широко застосовуються в практичній діяльності митних органів та стимулюють підвищення якості надання посередницьких послуг митними брокерами та митними перевізниками.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що розглянуті в ньому положення дозволяють визначити підходи до вирішення як науково-теоретичних, так і практичних організаційно-правових проблем:

- у науково-дослідній сфері - для подальших досліджень організаційно-правових засад провадження посередницької діяльності митного брокера та митного перевізника при здійсненні ними митних процедур;

- у правотворчій діяльності - для подальшого вдосконалення законодавчих актів та нормативно-правових документів, що регулюють посередницьку діяльність при здійсненні митної справи в Україні (про що свідчить акт впровадження у законодавчу діяльність пропозицій за результатами дисертаційного дослідження, виданий Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності при Верховній Раді України від 19 квітня 2005 року № 06-19/15-550);

- у сфері практичної діяльності митних органів - під час здійснення відповідних митних процедур;

- у навчальному процесі - матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні дисциплін “Міжнародне митне право”, “Митна справа” та “Митне право України”, а також при підготовці відповідних посібників, науково-методичних розробок із зазначених дисциплін (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в навчальний процес Вінницького соціально-економічного інституту Відкритого міжнародного університету розвитку людини „Україна” від 1 листопада 2005 року).

Основні положення проведеного дослідження використовуються особисто автором у навчальному процесі при проведенні лекційних та семінарських і практичних занять з курсу “Митна справа” та “Митне право” у Вінницькому соціально-економічному інституті університету “Україна”, а також при підготовці відповідних навчально-методичних документів.

Особистий внесок здобувача. Сформульовані у дисертації положення, узагальнення, оцінки та висновки, рекомендації і пропозиції обґрунтовані дисертантом на підставі особистих досліджень у результаті опрацювання та аналізу відповідних правових актів та наукових джерел. Ідеї та розробки, що належать Шкарупі В.К., у співавторстві з яким було підготовлено наукову статтю, у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, на відповідних етапах, неодноразово обговорювалися на засіданні кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Національної академії Державної податкової служби України, де і виконана робота. Основні положення роботи, теоретичні та практичні висновки оприлюднено на наукових і науково-практичних конференціях.

Емпіричною базою дисертаційного дослідження стало проведення опитування працівників митної галузі та представників посередницьких структур, що надають відповідні послуги в митній сфері.

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертації знайшли своє відображення у п'яти наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, та чотирьох доповідях, опублікованих за матеріалами конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 240 найменувань. Повний обсяг дисертації 190 сторінок. Обсяг основного тексту 168 сторінок.

Розділ 1. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОСЕРЕДНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЩОДО НАДАННЯ ПОСЛУГ В ГАЛУЗІ МИТНОЇ СПРАВИ

1.1 Юридична природа та поняття посередницької діяльності

Перш ніж приступити до дослідження та розгляду юридичної природи, сутності та видів діяльності в галузі митної справи, необхідно виокремити і визначити такі поняття:

- підприємницька діяльність ;

- господарська діяльність;

- посередництво;

- послуги.

Протягом останніх років в Україні тривали і продовжують тривати складні політичні та економічні процеси, пов'язані із визначенням перспектив подальшого розвитку нашої держави. За цих умов важливою була і залишається роль підприємництва як одного з вирішальних чинників соціально-економічних перетворень.

З переходом до ринкової економіки в Україні намітились тенденції до розширення сфери діяльності фізичних і юридичних осіб, які займаються взагалі підприємництвом та безпосередньо професійним посередництвом у різних сферах.

Перебуваючи у постійних економіко-правових відносинах з органами державної влади підприємець фактично виступає перед державою в ролі виразника загальносуспільних інтересів. Адже, коли виникають або поглиблюються розбіжності між інтересами суспільства й держави, це відразу ж, іноді фатально, позначається на успіху його справи та, певна річ, особистому житті. Немає потреби зайвий раз переконувати, що саме середній клас у розвинутих країнах світу становить найчисленнішу „аудиторію” та впевнено тримає перше місце за рівнем наповнення державного бюджету.

Держава також відіграє важливу роль у попередженні негативних наслідків діяльності монопольних організацій, захисті найважливіших сфер життя, внутрішнього ринку та національних інтересів. Вирішуючи зазначені проблеми, держава не протистоїть розвитку ринкових відносин, а навпаки, за допомогою наявних можливостей стимулює їх ефективне функціонування. Практика останніх років довела, що втрата належного управління суспільством, а також надмірне втручання держави в зазначені процеси тягнуть за собою негативні, інколи незворотні наслідки.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва державні органи влади:

- надають підприємцям земельні ділянки;

- передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

- стимулюють модернізацію технологій, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг.

У свою чергу підприємці зобов'язані не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ та організацій.

Певні проблеми при вирішенні даних питань виникають в практичній діяльності у зв'язку з неоднаковим тлумаченням понять „підприємницька” та „господарська” діяльність. Ці поняття слід визначати на підставі положень законів України „Про підприємництво” та „Про підприємства в Україні” (втратили чинність з 1 січня 2004 року) та Господарського кодексу України [21; 22; 3]. З'ясуємо, що означає термін “підприємництво.”

У статті 1 Закону України „Про підприємництво” зазначено, що підприємництво - це безпосередня, самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. В наступних статтях Закону визначаються її суб'єкти (Ст. 2 ) та встановлюється їх відповідальність (Ст. 10), а також зазначається, що вона не повинна суперечити чинному законодавству (Ст. 3) [21].

Що стосується господарської діяльності, то її поняття містяться в декількох законодавчих актах і сутність їх майже однакова. Так, згідно зі статтею 1 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” під господарською діяльністю розуміється будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару [17].

Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” визначає таку діяльність, як будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах у разі, коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Безпосередню участь слід розуміти як зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи [20, Ст. 1].

В юридичній літературі господарську діяльність визначають майже так, як і в законодавстві. Так, на погляд В.К. Мамутова, „необхідно враховувати, що (законодавчі) визначення не є вичерпними, вони схематичні, оскільки більшість суттєвих характеристик не знайшли в них свого відображення. Вони корисні тим, що в них зазначені сфери прояву господарської діяльності та названі її формальні ознаки.” [121, с. 10].

Мамутов В.К. визначає господарську діяльність як діяльність, перш за все, в сфері матеріального виробництва, пов'язану з організацією використання майна для виготовлення і реалізації продукції, виконання робіт та надання послуг [121, с. 11].

Таким чином, господарська діяльність визначається, як будь-яка діяльність її суб'єктів з виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг, в тому числі підприємницьких.

В той же час слід зазначити, що поняття господарської діяльності в статті 1 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” передбачає , що дія останнього поширюється лише на тих суб'єктів господарювання, якими є зареєстровані в установленому законодавством порядку юридичні особи, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, що проводять господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності [18].

Важливим є розуміння сутності підприємництва та господарської діяльності Господарським кодексом України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року. Так, у статті 3 визначено, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність [3].

У свою чергу у статті 42 вказаного кодексу зазначається, що підприємництвом, як видом господарської діяльності, є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку [3].

Суб'єктами підприємництва є підприємці, які мають право самостійно, без обмежень здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить закону.

Відповідно до Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності та самостійного формування програми такої діяльності [3, Ст. 44].

Як показують результати дослідження, становлення підприємництва в Україні умовно можна розділити на три етапи:

І етап - 1991-1994 роки - початок формування державної політики підтримки підприємництва. У цей час Верховною Радою України приймаються Закони „Про підприємництво” та „Про підприємства в Україні”, створюється Державний комітет щодо сприяння малим підприємствам та підприємництву як орган центральної виконавчої влади [21; 22].

ІІ етап - 1995-1997 роки - активна підтримка та захист підприємницької діяльності стали важливими напрямами державної політики. Стратегічне завдання полягало у тому, щоб зробити підприємництво ефективним, його розвиток - самодостатнім, а відносини з державою - цивілізованими (схвалюється Концепція державної політики розвитку малого підприємництва, Програма розвитку малого підприємництва на 1997-1998 роки);

III етап - з 1998 року дотепер - сформовано основні напрями реалізації державної політики щодо розвитку підприємництва (введено спрощену систему оподаткування, обліку та звітності підприємців, прийнято Закони України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”) [15; 14].

Як відомо, на розвиток та динаміку діяльності підприємців суттєво впливає державна реєстрація суб'єктів господарської діяльності, оскільки від спрощення процесу входження майбутніх підприємців у бізнес залежать темпи розвитку їх діяльності.

Вітчизняна система реєстрації підприємців була започаткована у 1991 році із прийняттям Закону України „Про підприємництво” і до 1996 року формувалась хаотично. Уряд України тричі своїми постановами протягом майже 13 років впорядковував систему реєстрації. В державі точилися тривалі дискусії стосовно того, хто повинен бути головним методологом у справі реєстрації суб'єктів підприємництва. Цю відповідальність намагалися взяти на себе Державна податкова адміністрація України та Міністерство юстиції України. Але, як показує проведене дослідження, в Європі немає жодної країни, де органом реєстрації був би податковий орган, поліція або орган юстиції - повсюди цим займається окремий державний орган.

З метою усунення перешкод на шляху розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до його регулювання, законодавцем були внесені суттєві зміни до Закону України „Про підприємництво”. І все ж таки, правове забезпечення системи державної реєстрації було зосереджено в різних законодавчих та нормативно-правових актах. В Україні реєстрацію забезпечували більше півтора десятка типів реєстраторів (від Кабінету Міністрів України до місцевих органів самоврядування). Майже половина органів реєстрації здійснювала процедури реєстрації за сумісництвом. Звідси низька кваліфікація посадових осіб, плинність кадрів, значна кількість помилок при реєстрації тощо.

Для того, щоб розпочати діяльність, суб'єкт підприємництва має одержати значну кількість дозвільних документів та висновків експертиз, які, в основному, базуються на положеннях чинного законодавства. Процес одержання таких документів є надто бюрократичним та довготривалим і суперечливим, зазначає А. Ластовецький, і супроводжується численними додатковими вимогами, які, в свою чергу, також базуються на нормах законодавства [197, с. 18].

Що ж до відносин комерційного посередництва (агентським відносинам) у сфері господарювання та відповідним договорам, що їх оформляють, безпосередньо присвячено гл. 31 Господарського кодексу України та ст. 243 Цивільного кодексу України щодо комерційного представництва; також на загальному рівні відповідні відносини регулює гл. 68 Цивільного кодексу України [3; 9].

Відповідно до статті 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє [3]. Така діяльність охоплюється більш широкою загальноцивільною категорією „доручення” (ч. 2 ст. 305 Господарського кодексу України) зі специфікою, обумовленою, зокрема, сферою існування агентських відносин - підприємницька діяльність, сферою застосування - надання послуг в укладенні угод та іншими чинниками, про що йдеться далі. Тому на неї, як вже зазначалося вище, поширюються загальні положення Цивільного кодексу України, що регулюють відносини доручення, та спеціальні положення Господарського кодексу України щодо відносин доручення.

Отже, в широкому розумінні про посередницьку діяльність можна говорити тоді, коли для укладення договору між двома контрагентами необхідною є участь третьої особи - посередника, який вчиняє певні дії (юридичного і фактичного характеру).

Характеризуючи в цілому чинну законодавчу базу підприємництва, необхідно відзначити нестабільність цієї бази, багаточисельну декларативність її положень, незначну кількість норм прямої дії, механізмів реалізації, контролю і відповідальності за невиконання положень законодавчих актів як з боку посадових осіб органів державної влади, так і з боку підприємців. Означена проблема на сьогодні є найважливішою та найскладнішою. В той же час її необхідно негайно розв'язувати, і чим скоріше це буде зроблено, тим буде краще для суспільства та кожного громадянина.

Враховуючи зазначене, основою її розв'язання, на нашу думку, є систематизація законодавства у сфері підприємництва як одного із засобів підвищення ефективності правового регулювання підприємницьких відносин, що виникають між суб'єктами підприємницької діяльності, між ними та державою, між підприємницькими структурами та іншими суб'єктами майнових відносин.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що з метою усунення перешкод на шляху розвитку вітчизняного підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництвом Верховною Радою України у 1997 році була прийнята нова редакція статті 4 Закону України „Про підприємництво”. Таким чином, вперше було встановлено принципи ліцензування (обмеженню повинні підлягати тільки ті види підприємництва, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище та безпеку держави), втричі скорочено перелік видів діяльності, анульовано всі види робіт, що підлягали ліцензуванню, значно спрощено умови отримання ліцензій. Тотальне ліцензування було ліквідовано.

1 червня 2000 року Верховною Радою України прийнято фундаментальний Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [18]. Це єдиний закон прямої дії у сфері ліцензування, який дозволив кодифікувати нормативні акти щодо ліцензування:

- спростити умови входження суб'єктів господарської діяльності на ринок;

- чітко встановити їх права і відповідальність;

- впорядкувати дозвільну систему саме у сфері господарської діяльності (скасування великої кількості дозволів, атестатів, сертифікатів, посвідчень тощо, які, фактично, є ліцензіями).

Нині переважну більшість ліцензій на провадження господарської діяльності видають центральні органи виконавчої влади, і лише на 6 видів - обласні державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, державні адміністрації міст Києва та Севастополя.

Загальновідомо, що подібні дії - реєстрація, ліцензування тощо - адміністративно-правовою наукою традиційно розглядались і розглядаються як звичайна складова владно-розпорядчої діяльності органів державного управління. Разом з тим, поки що вітчизняні учені і фахівці-практики не виробили загальновизнаного тлумачення поняття „управлінських послуг”, - зазначає В. Авер'янов [159, с. 126]. Питання надання таких послуг в галузі митної справи будуть досліджені в подальших розділах дисертації.

1.2 Історія виникнення посередницької діяльності при здійсненні митних процедур

Щоб з'ясувати сучасний стан підприємницької посередницької діяльності в митній сфері та її можливості у взаємодії з митними органами, необхідно, передусім, проаналізувати історію її виникнення.

Дослідження існуючих історичних поглядів на становлення та розвиток митної справи, дає підстави стверджувати, що першим праобразом, зародком посередницьких послуг у митній сфері були митні склади.

Виникнення даного інституту пов'язано з ім'ям великого українського гетьмана Богдана Хмельницького. Адже саме за його часів у митній практиці країни зустрічаються як інститути вільних портів, так і вільних митних складів.

У середньовічній Європі одним з основних завдань введення режиму порто-франко (вільний порт) був розвиток міжнародного торгового обороту, для чого у ряді портових міст, розташованих на найважливіших перехрестях міжнародних морських шляхів, передбачалися митні пільги, виняткового характеру у порівнянні з особливо суворими в ту епоху митними тарифами. Таким був, наприклад, вільний порт Гамбург, що користувався широкою автономією [146, с. 21].

В межах такого виділеного району ввіз та вивіз всякого роду товарів і інших предметів проводився без дотримання митних формальностей і звільнявся від сплати митних зборів, якщо такі предмети призначалися для виробництва і споживання усередині зони порто-франко.

При цьому допускалося зберігання ввезених вантажів на складах таких портів без обмеження терміну, їх переупакування, промислова переробка, вивіз в треті країни або углиб даної країни, за межі порто-франко. Проте в останньому випадку мито стягувалось на загальних підставах. Територія порто-франко відрізнялася від решти території держави тільки вищезгаданими особливостями митного режиму, у всіх інших відносинах вона підпорядковувалася загальному для даної держави режиму управління, оскільки скорочення, звуження митної території жодним чином не означало втрати суверенітету над територією порто-франко.

Так, ще перед початком визвольної боротьби продукти сільського господарства України вивозилися по Дніпру, Бугу і Віслі до портів на Балтиці, в Крольовець (Кенігсберг) і Гданьськ.

Але оскільки з початком війни з Польщею цей шлях для українців був втрачений, то Б.Хмельницький вирішив прокласти новий торговий шлях через Білорусію і Пруссію до моря. Одним стратегічно важливим пунктом на цьому шляху для київських купців і ділових людей був Старий Бихов у верхній течії Дніпра, в Білорусії. Саме там універсалом від 15 березня 1657 року був установлений вільний порт.

Оцінюючи даний документ, Іван Крип'якевич в спеціально присвяченій статті пише: „Се був один з останніх тріумфів політики Богдана Хмельницького, результат складної мілітарної і дипломатичної акції. Старий Бихів відразу почав відігравати велику роль в торгівлі через те, що в Бихові „порт створився” [146, с. 22]. Ще знаменніше те, що у договірній практиці Війська Запорізького спостерігалися перші паростки такого роду митних процедур, які у наш час, в сучасному митному праві утворюють поняття вільних складів - інституту, що вельми близько стоїть до інституту вільних зон (зокрема в його ранній формі, відомій під найменуванням порто-франко, або вільного порту, як в тому ж Старому Бихові).

При підготовці до укладання договору Війська Запорізького з імперією Османа з питання торгівлі і безпеки в 1649 році було складено ряд дуже цікавих, з погляду досліджуваних питань, документів. Так, окрім права українських купців на безмитну торгівлю з турками, в документах йшлося: „Цісар й.м. дозволяє козацькому війську встановлювати і купувати під склади в містах і портах Цісаря й.м. Турецького, що знаходяться як над Чорним так над Білим морем, та їх купцям проживати з усякою вільністю, без будь-яких податків, до ста згаданих років” [146, с. 22].

Дане положення дає підстави вважати, що тут йдеться саме про праобраз інституту, відомого нині як „митні склади”.

Доцільно також згадати і про створення митних складів та вільних портів у 19 столітті на території України в Одесі.

На початку XIX століття унаслідок свого надзвичайно зручного місця розташування Одеса, не дивлячись на украй протекціоністський митний тариф Росії, займала одне з перших місць у зовнішньоторговельному обороті імперії. Це стало особливо помітно після введення у 1816 р. пільгового митного тарифу, коли посилились надходження іноземних вантажів, і військовий губернатор Херсонського краю, граф Ланжерон поставив перед Петербургом питання про запровадження порто-франко в Одесі.

Незабаром, 16 квітня 1817 р., надійшов Високий маніфест, який затверджував план, що визначав межу порто-франко в Одесі щодо міста і порту. Маніфест передбачав, що „свободный беспошлинный привоз всех иностранных товаров без различия, не исключая и тех, кои по общему тарифу к вывозу в Россию запрещаются. Привозные товары впускаются в город и его округ без таможенного осмотра и без подачи установленных объявлений (кроме хлебного вина и водки, других крепких напитков, запрещенных к вывозу тарифом до 1 января 1821 г.)” [146, с. 23].

Проте незабаром виявилося, що разом з безперечними вигодами від розширення зовнішньої торгівлі, спочатку почали виявлятися властиві будь-якому виду вільних зон або портів недоліки, зокрема втрати фіскального характеру, зростання контрабанди тощо.

Необхідно, мабуть, погодитися з авторами, що відзначали свого часу як позитивні, так і негативні сторони інституту порто-франко та митних складів, зокрема на прикладі Одеси, але у будь-якому випадку досвід цей може виявитися корисним при удосконаленні даного інституту в сучасних митних відносинах в Україні.

Наступним етапом у формуванні інституту митних посередників став період становлення митної служби колишнього СРСР. В кінці 80-х років постановою Ради Міністрів СРСР від 7 березня 1989 року № 203 суб'єктам підприємницької діяльності Радянського Союзу було надано право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності за умови реєстрації у Міністерстві зовнішньоекономічних зв'язків та оформлення відповідної ліцензії. Зазначеною постановою митним органам було надано право брати плату за здійснення митних процедур та дозволено використовувати ці кошти на розвиток митних органів.

Проведене дослідження показує, що ні в законодавстві колишнього Радянського Союзу, ні в правовій літературі того періоду, дії державних структур по сприянню громадянам в реалізації своїх конституційних прав посередницькими послугами не визнавалися, оскільки вважалося, що зазначені структури, у даному випадку, просто виконують свої повноваження.

Традиційно до підприємницької діяльності в галузі митної справи відносять, перш за все, діяльність митних брокерів, функціонування митних ліцензійних складів та магазинів безмитної торгівлі. Це пов'язано з тим, що організаційно-правові засади функціонування цих інституцій в нашій державі були закладені ще у Митному кодексі України 1991 року [5] і розвивались вони поступово, разом із процесом створення та становлення незалежної митної системи України.

Слід зазначити, що у Митному кодексі України 1991 року, який залишався чинним до 1 січня 2004 року, взагалі не наводилося визначення термінів “митний брокер”, “митний ліцензійний склад” та “магазин безмитної торгівлі”. Однак це не означає, що їх діяльність здійснювалась виключно на підставі нормативних документів тодішнього Державного митного комітету України.

Так, діяльність митних ліцензійних складів визначала стаття 88 зазначеного Кодексу, якою встановлено, що власником митного ліцензійного складу (далі - МЛС) може бути будь-яка юридична чи фізична особа, що є учасником зовнішньоекономічної діяльності, а також будь-який іноземний суб'єкт господарської діяльності [5]. Передбачалось також, що митні ліцензійні склади здійснюють свою діяльність відповідно до положення, що затверджується Державним митним комітетом України, та за умови наявності ліцензії на право експлуатації такого складу.

Не існувало до затвердження чинного Митного кодексу України 2002 року і чіткого законодавчого визначення поняття “митний брокер”. Організаційно-правову основу для здійснення підприємницької діяльності митного брокера, а точніше - надання ним послуг по декларуванню і митному оформленню товарів, складали статті 46-49 Митного кодексу України 1991 року. Так, відповідно до статті 46 поняття “митний брокер” слід було розуміти як “підприємства, що допущені митницею до декларування” [6, Ст. 46]. При цьому статтею 47 Кодексу уточнялося, що допущення митницею підприємства до декларування здійснювалось шляхом видачі такому підприємству свідоцтва про визнання його як декларанта [6, Ст.47].

До речі, зазначена стаття (47) залишається чинною до цього часу у зв'язку із внесенням змін до Державного бюджету України на 2005 рік, які передбачають стягнення митних зборів за видачу зазначених свідоцтв і у поточному році [13]. З набуттям чинності нового Митного кодексу України з 1 січня 2004 року “стара”, але все ще чинна на цей час, стаття 47 створила певні юридичні колізії, які ми детальніше розглянемо нижче, оскільки проблемні питання діяльності митних брокерів є, поряд з іншим, предметом даного дослідження.

Більш складною щодо свого організаційно-правового забезпечення виявилася ситуація з діяльністю магазинів безмитної торгівлі (далі - МБТ).

Першим нормативним актом, який відкрив дорогу до розвитку таких магазинів, став наказ тодішнього Державного митного комітету України від 4 вересня 1992 року № 174. Цей наказ було прийнято без законодавчої основи, а лише під тиском зарубіжних країн і продиктовано це було бажанням Держмиткому України не відставати від світової практики щодо надання звичайних торгівельних послуг для іноземців. На основі цього наказу були створені і почали функціонувати зазначені магазини. Лише в 1997 році наказом Держмитслужби України від 18 липня 1997 року № 336 було скасовано попередній наказ і затверджено нове положення про порядок відкриття, функціонування та контролю за діяльністю магазинів безмитної торгівлі [83].

Новий наказ з'явився як розумний компроміс щодо вимог життя і відсталої законодавчої бази країни. Продовживши функціонування діючих безмитних магазинів, Державна митна служба України все-таки ввела заборону на відкриття нових магазинів.

Лише в жовтні 1997 року, після набрання чинності Законом України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР вперше в нашому законодавстві, на офіційному рівні, закріплено визначення терміну „безмитний магазин”, його призначення та порядок оподаткування ПДВ товарів, які до нього ввозяться [23].

На виконання зазначеного закону Кабінет Міністрів України 30 червня 1998 року прийняв постанову, якою було затверджено Порядок продажу товарів безмитними магазинами [37]. Але і цього було далеко недостатньо для нормального функціонування безмитних магазинів, оскільки Законом України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР було надано пільги цим магазинам лише по сплаті ПДВ за товари, ввезені з-за кордону [23]. Проблема справляння акцизних зборів залишилась невирішеною. Вона була врегульована лише Указом Президента України від 7 серпня 1998 року № 857, а потім Кабінет Міністрів України постановою від 15 березня 1999 року № 369 вніс зміни і доповнення до своєї постанови від 30 червня 1998 року № 984: зокрема йдеться про те, що тепер в зазначених магазинах дозволяється відкривати не лише звичайні торговельні зали, але й бари та пункти громадського харчування [37]. Крім того, на відміну від попередньої норми щодо шестимісячного зберігання товарів під митним контролем, у магазинах дозволено їх зберігання терміном до трьох років.

Таким чином, прийняття 11 липня 2002 року Митного кодексу України ознаменувало новий етап становлення інституту митного посередництва в Україні.

1.3 Види посередницької діяльності в митній галузі та їх сутність

Як зазначалося у попередньому підрозділі до підприємницької посередницької діяльності в митній сфері традиційно відноситься діяльність митних брокерів, митних ліцензійних складів та магазинів безмитної торгівлі. З 1 січня 2004 року набрав чинності новий Митний кодекс України (2002 року), який відкрив дорогу новим видам підприємницької діяльності в галузі митної справи, серед яких слід назвати наступні:

- митні перевізники;

- склади тимчасового зберігання;

- вантажні митні комплекси, автопорти, термінали.

Крім цих видів можна з певною долею впевненості стверджувати, що опосередковане відношення до підприємницької діяльності в галузі митної справи також мають:

- експедиційна діяльність або діяльність експедиторів;

- митні аукціони.

Отже, визначивши види підприємницької діяльності в галузі митної справи, розглянемо їх сутність.

Митний брокер - підприємство, що здійснює декларування товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України, і має ліцензію на право здійснення митної брокерської діяльності, видану спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи [6, Ст. 176]. Детально діяльність митного брокера буде викладена у розділі 2 дисертації.

Митний ліцензійний склад (далі - МЛС) - спеціально обладнані приміщення, резервуари, майданчики, що використовуються для зберігання товарів у режимі митного складу [6, Ст. 216]. Ліцензування діяльності, пов'язаної з відкриттям та експлуатацією такого складу, здійснюється відповідно до Закону України від 1 червня 2000 року № 1775 „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та ліцензійних умов [18]. Саме склади, як зазначалося у попередньому підрозділі дисертації, були найдавнішим видом підприємницької посередницької діяльності при здійсненні митних процедур.

Безпосередньо діяльність митних ліцензійних складів в Україні регулюється положенням, затвердженим наказом Державної митної служби України від 31 грудня 1996 року № 592, в якому визначено, що митний ліцензійний склад - це спеціально обладнане приміщення або інше місце, призначене для зберігання товарів в режимі митного складу [54].

Власниками такого складу є суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали ліцензію на право відкриття та експлуатації митного ліцензійного складу. Територія складу є зоною митного контролю.

Склад може бути як відкритого типу (використовується для зберігання товарів будь-якою особою), так і закритого типу (зберігаються товари тільки власника складу). Декларування товарів на складі закритого типу здійснює власник складу. При розміщенні товарів на складі відкритого типу декларування здійснюється виключно власником складу на підставі свідоцтва про визнання його декларантом, а при випуску зі складу - як власником складу, так і власником товару.

Склади закритого типу, як правило, розміщуються на території підприємств, що самостійно укладають зовнішньоекономічні угоди на імпорт товарів в Україну.

З дозволу митного органу на митному ліцензійному складі можуть проводитись операції з товарами по забезпеченню їх зберігання, підготовки до продажу і транспортування. Ці операції не повинні змінювати характеристик товарів, пов'язаних зі зміною їх класифікації за товарною номенклатурою (далі - ТН) зовнішньоекономічної діяльності (далі - ЗЕД) на рівні дев'ятого знаку цифрового коду.

Відповідно до наказу Держмитслужби України від 5 листопада 1996 року № 510 митні ліцензійні склади підлягають щорічній перереєстрації. За статистичними даними протягом 2004 року послуги зі зберігання товарів і транспортних засобів на митних ліцензійних складах надавали 292 підприємства-посередники, 55 з них отримали ліцензію на право відкриття та експлуатації митного ліцензійного складу протягом року. Митними органами за цей період було проведено 778 перевірок діяльності митних ліцензійних складів. У 20 випадках рішенням суду або митного органу власника митного ліцензійного складу було визнано винним у порушенні митного законодавства. У результаті вжитих митними органами заходів закрито 25 митних ліцензійних складів [123].

Таким чином, сутність підприємницької діяльності власників митних ліцензійних складів полягає, перш за все, в утриманні та експлуатації цих складів (приміщень, споруд тощо) та наданні таких послуг, як зберігання товарів під митним контролем, їх обов'язкове декларування і митне оформлення (саме власником) при прийнятті (розміщенні) товарів на склад і ті ж послуги, що надаються власнику товарів вже за бажанням останнього щодо декларування і оформлення при випуску товарів зі складу. Зрозуміло, що така послуга, як зберігання, включає в себе, наприклад, провітрювання товару, підготовка до продажу, подрібнення партії тощо.

Термін “магазин безмитної торгівлі” (далі - МБТ) має подвійне значення. У митно-правовому регулюванні чинний Митний кодекс України зазначає, що це - митний режим, відповідно до якого товари, а також супутні товарам роботи, не призначені для споживання на митній території України, знаходяться та реалізуються під митним контролем у пунктах пропуску на митному кордоні України, відкритих для міжнародного сполучення, інших зонах митного контролю, визначених митними органами України, без справляння мита, податків, установлених на експорт та імпорт таких товарів, та без застосування заходів нетарифного регулювання [6, Ст. 225].