Політика пам’яті Народної Республіки Болгарія щодо доби національного Відродження: джерельний комплекс

Досліджуючи Відродження як «місце пам'яті», ми вивчаємо його осмислення як образу, а також соціально-політичний контекст звернення до нього, а саме: як ця доба використовувалася і використовується у дискурсах та які відмінності існують в її інтерпретаціях. Іншими словами, концепцію «місць пам'яті» можна розуміти як історію другого ступеня («історію історії») [528, с. 21-22, 25; 529, с. 264]. При аналізі образів національного Відродження ми спираємося на тезу П. Нора про необхідність розуміння «місць пам'яті» у трьох смислах: матеріальному, символічному та функціональному. Ми також застосовуємо типологію змін національних «місць пам'яті» Ф.Б. Шенка та класифікацію lieux de mйmoire, запропоновану О. Любовець.

Матеріальність Болгарського Відродження втілена у безпосередніх матеріальних рештках цієї доби - будинках болгарських революціонерів, що стали нині хатами-музеями, церквах і монастирях, пов'язаних з історією болгарського церковно-національного руху та її комеморацією, й т. ін. Відзначимо, що ціла сукупність матеріальних «місць пам'яті», пов'язаних з Відродженням інтегрувалася соціалістичною владою до переліку туристичних об'єктів, вартих відвідання. Туристичний рух культивувався державою, переслідуючи соціальні, патріотичні та виховні цілі. Оскільки нова влада не мала глибинних традицій у болгарській історії, до яких могла би апелювати при формуванні туристичних маршрутів, то комуністичний «туристичний пантеон» окрім місць партизанської слави поповнювався місцями героїчного минулого, пов'язаного з Відродженням. Серед них значилися місця, пов'язані з життям і революційною діяльністю болгарських революціонерів В. Левського та Х. Ботєва і його чети; місця, де мали місце найсильніші прояви Квітневого повстання 1876 р., а також об'єкти, пов'язані з російсько-турецькою війною 1877-1878 рр. [621, р. 182-183].

Влада НРБ заохочувала розвиток так званих хат-музеїв болгарських революціонерів доби Відродження, створених ще попередньою владою. Так, функціонували хата-музей Х. Ботєва у Калофері [404] і хата-музей В. Левського у Карлово [373]. Відвідувачі мали проникнутися, з одного боку, величчю славних синів народу, а з іншого, простотою їхнього життя. Неодмінним атрибутом репрезентації болгарських революціонерів доби Відродження було пов'язати їх справу з діяльністю болгарських партизан - антифашистів, а також з сучасністю НРБ.

До «місць памяті» Квітневого повстання належать хата-музей Райни- княгині у Панагюріште, присвячений діяльності болгарської вчительки, що виготовила знамено учасникам повстання, та сама взяла активну участь у ньому; місцевість Обориште, де 14-16 квітня 1876 р. відбулося зібрання ватажків і було прийнято рішенні про початок повстання;. хати-музеї болгарського революціонера Любена Каравелова, одного з керівників Квітневого повстання, автора «кровавого листа», що став сигналом початку повстання Тодора Каблєшкова, іншого ватажка повстання Георгія Бенковського в Копривштиці тощо.

В Болгарії налічується понад 450 пам'ятників, пов'язаних з російсько- турецькою війною 1877-1878 рр. [575, р. 51]. Важливим місцем пам'яті є мавзолей у Плевені, де поховані російські тп румунські воїни, котрі загинули при визволенні міста. Варто зауважити, що 1966 р. був створений болгарський національний туристичний рух «Пізнай Болгарію - 100 національних туристичних об'єкта», до якого увійшли такі місця, пов'язані з російсько-турецькою війною 1877-1878 рр.: Свіштов, місце де російські війська перетнули Дунай; меморіальна церква на Шипченському проході, вершина Столєтов, церква Св. Олександра Невського.

Одночасно влада соціалістичної Болгарії створювала і нові пам'ятки. Зокрема, на честь 100-річчя переможної облоги Плевни, що тривала з 20 червня по 10 грудня 1877 р., на місці вирішальних боїв за це місто побудували панораму «Епопея Плевни 1877», котра стала найбільш видовищним військовим меморіалом НРБ. Ідеологічне значення, яке артикулювалося при створенні панорами, полягало в тому, що це мав бути перш за все монумент, котрий символізував непорушність та віковічність болгарсько-радянської дружби. Як відзначає болгарська дослідниця М. Ангелова, окрім приголомшуючих візуальних ефектів, панорама відігравала також надзвичайно важливу ідеологічну роль у сферу «патріотичного виховання» [575, р. 53]. Хоча панорама виглядала дуже видовищно та справляла велике враження на глядачів, на той час головні зусилля

Окрім того, матеріальність Відродження ілюструють також речі болгарських гайдуків, ватажків чет, керівників Квітневого повстання 1876 р. і революціонерів, вояків російської армії та Болгарського ополчення: зброя, саморобна уніформа, знамена тощо, котрі зберігалися в Музеях епохи болгарського національного Відродження у Варні, Пловдиві. До того ж ледве не кожний міський історичний музей мав відділ Болгарського Відродження та національно-визвольної боротьби. Таким чином, не лише предмети музейної колекції, а й вже самі музеї ставали цими точками кристалізації памяті болгарського суспільства про Відродження.

Окрім того, під час комеморативних заходів у НРБ, які приурочувалися пам'яті того чи іншого діяча чи певній події Відродження, організовувалися походи «по місцям бойової слави» болгарських революціонерів. Так, 2 червня 1956 р., у День пам'яті полеглих у боротьбі проти турецького рабства, капіталізму, фашизму і Вітчизняній війні та у 80-ту річницю із дня загибелі Х. Ботєва учасники походу «По стъпките на Ботевата чета» («Стопами чети Ботєва») вшанували його пам'ять, пройшовши бойовим шляхом чети Х. Ботєва [239]. Подібний похід здійснили з нагоди вшанування 85-ї річниці з дня страти «апостола свободи», болгарського революціонера В. Левського жителі с. Кикріна, де «апостол» був схоплений османськими військами, та навколишніх сел і міст Ловечської області [357]. З нагоди річниць важливих битв російсько-турецької війни 1877-1878 рр. організовувалися також подібні походи (шляхами героїв Шипки і т.і.).

Матеріальність Відродження хоч і побіжно, проте представлена також і церковними аспектами, зокрема, келія Паїсія Хілендарського в Рильському монастирі, хата-музей Іларіона Макаріопольського в Елені, в якій представлена експозиція, присвячена діяльності цього діяча Відродження, котрий виступав за створення незалежної церкви. На наш погляд, така невелика кількість «місць пам'яті», пов'язаних з церковно-національним рухом, пояснюється пропагуванням режимом атеїстичних настроїв серед населення, а сам факт присутності саме цих двох місць серед переліку можна розглядата як, з одного боку, певне визнання церковної складової національного Відродження, а з іншого, як намагання надати цим постатям світського характеру. А саме, келія Паїсія, хоч і є часткою сакрального простору храму, однак внесок самого монаха до національного Відродження розглядався з виключно світських позицій. Хата-музей митрополита Іларіона Макаріопольського мала не лише розповісти про його революційний подвиг, коли він під час великоднього богослужіння 1860 р. не назвав імені Константинопольського патріарха, а послався на султана як на єдину особу, що управляє болгарською паствою, а також підкреслити буденності життя та зростання цього народного героя.

Важливою рисою усіх перелічених об'єктів було те, що у НРБ зазвичай відвідування тієї чи іншої пам'ятки, міста, музею і т.і., планувалося таким чином, щоб, по-перше, легітимізувати нинішню владу, провівши паралелі з подіями Відродження і ключовими сторінками історії нового режиму. В даному випадку, найбільш вживаним були паралелі між російсько -турецькою війною 1877 - 1878 рр. і приходом болгарських комуністів до влади 9 вересня 1944 р. Цей наратив доповнювався відсиланням до сучасного стану регіону, про який йде мова, що визначав здобутки нової влади у промисловій, сільськогосподарській, житлово-комунальній й інших сферах як виконання заповітів і ідеалів Відродження.

Як бачимо, матеріальний зміст національного Відродження як «місця пам'яті» у НРБ зводився у тематичному плані до репертуару подій та персоналій, позначених революційною патетикою. Серед них найголовніші: російсько-турецька війна 1877-1878 рр., Квітневе повстання 1876 р., болгарські революціонери В. Левський та Х. Ботєв тощо. Окрім того, їх важливою рисою було те, що вони так чи інакше підкреслювали неабияку роль Російської імперії в національному Відродженні. Зокрема, були відібрані виключно ті персоналії, котрі мали проросійські погляди, а «місця пам'яті», пов'язані з російсько-турецькою війною, і без того мали потужну проросійську символічну ауру.

Символічний зміст Відродження розкривається в усвідомленні доби як часу «воскресіння», «народження заново». Саме таке її тлумачення було запропоновано першими історіографами цієї епохи та її сучасниками, а згодом поширилося на всю подальшу історіографію Ця доба інтерпретувалася як вихід із «темних століть» османського «рабства», як «народження заново» («воскресіння», «відродження») болгарської нації після довгого часу її пригнічення «турецькими загарбниками». Функціональне значення цього образу можна бачити в імпульсі до консолідації суспільства навколо спільного репертуару історичних цінностей та святинь. У НРБ на функціональне значення національного Відродження як «місця пам'яті» покладалося додаткове навантаження: окрім об'єднання болгарського суспільства навколо цінностей Відродження та виховання його членів на їх основі та прикладі, мали актуалізуватися також цінності та пріоритети соціалістичної влади Болгарії.

Найбільший інтерес викликає символічний зміст Відродження як «місця пам'яті». У даному контексті цінним є трактування символу, запропоноване французьким філософом Р. Бартом: символ відноситься до свого змісту за принципом аналогії, тобто форма (або акустичний образ) завжди схожа на зміст і є похідною від нього [451, с. 247-249]. Метафоричне окреслення історії кінця ХУІІІ-ХІХ ст. у Болгарії повсякчас зберігало його значення як відродження болгарської нації, незважаючи на ідеологічні навантаження доби соціалізму.

Вкрай важливими параметрами, за якими може бути охарактеризоване побутування в культурі «місць пам'яті», є репертуари образів, котрі або актуалізуються, зберігаються для сучасників та прийдешніх поколінь, або, навпаки, піддаються забуттю з плином часу чи підлягають свідомому замовчуванню. Конфігурації згадуваних і вилучених подій, персоналій та інтерпретацій формують міфологічні структури, завданням яких є створення цілісного та послідовного уявлення про минуле, яке поділяють члени тієї чи іншої спільноти.

У болгарському національному наративі, котрий відводив Відродженню ключове місце, османське панування над болгарськими землями традиційно криміналізувалося, а самі болгари поставали в ролі жертв турецької сваволі. Часи іноземного домінування зображувалися як «темні віки», на противагу яким Відродження виступало як доба відчайдушної боротьби народу за незалежність. Таким чином, у побутуванні образу Болгарського Відродження як «місця пам'яті» можна виділити два смислові рівні: по-перше, героїзація наративу про визвольну боротьбу та, по - друге, репрезентація турків як ворогів, що поневолили болгарський народ.

У період між двома світовими війнами історики, як правило, вбачали основний зміст Болгарського Відродження у церковній боротьбі. Велика увага приділялася дослідженню церковно-національних та культурно- просвітницьких аспектів Відродження. Водночас історіографія цієї доби нівелювала роль болгарських революціонерів у розгортанні процесів національного Відродження, наголошуючи на негативному значенні їхньої діяльності. Національне Відродження інтерпретувалося у працях цієї доби як культурний процес, «духовне відродження» [123, с. 311; 118, с. 5-6].

За часів комуністичного режиму у Болгарії історики описували національно-визвольний рух як боротьбу, головним чином, болгар-християн проти турків-мусульман. Намагання зобразити турків-мусульман ворогами, однак, породжувало політичну проблему, адже в той самий час держава прагнула трактувати помаків - болгаромовних мусульман - складовою частиною болгарської соціалістичної нації. Відповіддю на цю суперечність стала теза, відповідно до якої за доби Відродження помаки разом із болгарами-християнами боролися проти турецького феодального гніту. Разом із тим владою був ініційований так званий «відроджувальний процес», який передбачав «повернення» мусульман (останні трактувалися як болгари, колись примусового навернені до ісламу) до свого «етнічного коріння». Випадки насильницької ісламізації слов'янського населення за османської доби як у комуністичній, так і посткомуністичній історіографії всіляко підкреслювалися, а факти добровільного переходу болгар до мусульманської віри замовчувалися або згадувалися побіжно [67, с. 259-262; 68, с. 267-270; 95, с. 25; 163, с. 22].

Квінтесенцією наративу про національне Відродження була відчайдушна боротьба болгар за національне визволення, першими дійовими особами якої поставали гайдуки. Характерно, що як до, так і після 1989 р. діяльність чет гайдуків (практично розбійників, що спустошували маєтки як мусульманських багатіїв, так і християн) зображувалася як захист болгарського населення від турецьких загарбників. Гайдуки виступали як національно свідомі борці за болгарську незалежність та попередники революціонерів епохи пізнього Відродження [67, с. 263; 68, с. 271; 95, с. 3940].

За доби соціалізму головна увага приділялася революційному рухові, тоді як церковно-національний знаходився на маргінесі. Відродження інтерпретувалося головним чином у марксистських термінах, як буржуазно - демократична революція, хоча історики й уточнювали, що вона вирішувала, поряд із іншими, завдання боротьби з іноземними загарбниками. Звернення до національної проблематики мало лише епізодичний характер. Науковці також проводили паралель з «соціалістичною революцією» в Болгарії (1944 р.).

Маркування Відродження як «революції» дозволяло ідеологам та суспільствознавцям вибудовувати аналогії між трансформаціями XIX ст. та подіями 1944 р., які привели до влади комуністів. Режим намагався встановити континуїтет із минувшиною, винаходячи для себе «генеалогії» та претендуючи на «спорідненість» із революційними діячами Відродження. Паралелі проводилися між народом доби Відродження і сучасним пролетаріатом. Діячі попереднього століття виступали навіть як провісники «великої реформаторської справи» болгарського Вітчизняного фронту. Здобуття Болгарією незалежності, «братній союз» між слов'янськими народами, встановлення справжньої «народної демократії», втілення в життя ідеалів повної людської свободи та соціального визволення, висунутих Христо Ботєвим, а також ненависть до зрадників та ворогів народу з «табору буржуазії» слід було сприймати як втілення завдань, успадкованих комуністичним режимом від доби Відродження [118, с. 272 - 273, 302, 306; 90, с. 408; 67, с. 447; 68, с. 447]. Таким чином, минуле використовувалося владою НРБ для легітимації свого режиму та реалізації поточних політичних цілей.

У постсоціалістичній Болгарії інтерпретація Відродження як революції поступово відходить на другий план. Більше того, порівняно з добою соціалізму, наукові праці уникають прямих аналогій із сучасною політичною ситуацією та намагань наділити сучасних політиків рисами діячів Відродження. Для сучасного етапу характерні спроби «глобалізувати» цей наріжний камінь національного наративу, наново вписавши його у траєкторію розвитку модерного Заходу, позначену семантично значущими віхами Ренесансу та Просвітництва [163, с. 24-32; 110, с. 5-6].

Як ми могли переконатися вище, образ Відродження із плином часу зазнавав відчутних перетворень. Його матеріальний та функціональний змісти набували своїх значень завдяки символічному значенню цієї події в болгарському історичному наративі. Зокрема, акцент на революційному осмисленні національного Відродження та ігнорування його церковно - національних і культурно-просвітницьких аспектів у НРБ сприяли оформленню відповідного переліку матеріальних об'єктів пов'язаних із Відродженням.

Водночас незаперечною залишається його роль як одного з чільних «загальнонаціональних» (за класифікацією О. Любовець) «місць пам'яті» болгарського суспільства, тобто такого, яке відповідно до типології змін lieux de mйmoire Ф. Б. Шенка безперервно зберігає своє місце в колективній уяві. Зроблений висновок слугує підтвердженням тези про темпоральну мінливість тих значень, котрі спільнота асоціює з певними «місцями пам'яті».

Ізраїльські науковці Н. Геді та І. Елам протиставляють колективну пам'ять історії, стверджуючи, що вона є нічим іншим як міфом або «сфабрикованим наративом» [599, р. 40, 47]. Інша ізраїльська дослідниця А. Шапіра доводить, що навіть враховуючи той факт, що суттєво покращились методи дослідження та розширились сфери історичного дослідження, академічна історіографія не має впливу на оформлення колективної пам'яті [633, р. 20-21]. Колективна пам'ять, на її думку, формується «агентами пам'яті» (до яких в першу чергу відносяться політики, громадські діячі, митці, письменники, а також історики) у відповідності з завданнями сучасності, а претензія на неупередженість наукового дослідження відходить на другий план. А тому, можна радше говорити про вплив колективної пам'яті на історіографію.

Український науковець Л. Зашкільняк не протиставляє історіографію та історичну пам'ять одне одному. Він стверджує, що «...на перший погляд..., історична пам'ять виступає самостійною ділянкою історичної свідомості., і в цьому відношенні вона ніби протиставляється історіографії.Насправді ж таке враження є оманливим» [ 501, с. 859]. Далі він зауважує, що попри вдавану самостійність цих сфер, історіографія виступає одним із джерел формування історичної пам'яті, оскільки остання не можлива без певних загальних уявлень про минуле [501, с. 859].

Канадський історик С. Єкельчик у своєму дослідженні «Імперія пам'яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві» хоч і не робить спеціального методологічного розділу, однак з його підходу стає зрозумілим, що наукові праці він ототожнює з історичною пам'яттю [498, с. 29].

Проаналізувавши образи Відродження у історіографії та політиці пам'яті НРБ, ми резюмуємо, що вплив між історичною наукою та політикою пам'яті відбувався в обох напрямках. Так, як для історіографії, так і для політики пам'яті НРБ було характерне намагання пов'язати події Відродження з нинішньою ситуацією у країні та здобутками влади, зобразивши її представників як наступників діячів Відродження та продовжувачів їх ідей та заповітів. Так, ще в жовтні 1944 р. у газеті «Работническо дело» болгарські комуністи проголошувалися «найпослідовнішими продовжувачами справи славетних болгар епохи Відродження» [384]. Стверджувалося, що боротьба проти турецького панування була «сповнена прогресивного для свого часу соціального змісту» й «за необхідністю» прийняла національну форму. Як в науковій літературі, так і у пресі революціонери Відродження бачилися як соціалісти (комуністи) і як попередники «великої справи трансформації», представленої прорадянським Вітчизняним Фронтом [118, с. 273, 302; 67, с. 447; 68, с. 447; 90, с. 408; 399, с. 69; 360, с. 10; 234, с. 8; 407, с. 75; 268, с. 76].

Загалом, якщо для історіографічних образів Відродження 1940 -х-1950- х рр. були характерні соціально-економічні детермінації, то вже починаючи з другої половини 1960-х рр. національне значення Відродження потроху реабілітувалося у працях болгарських істориків. Болгарська етнічність, болгарська нація та інші аспекти «болгарськості» починають поступово з'являтися знов в історіографії, повертаючи національний фокус і націоналістичний ухил. Науковці все більше віддаляються від «правильних» зразків, запропонованих БКП, та починають відмовлятися від проведення паралелей, забезпечених владою. Одночасно публічний дискурс залишався без жодних змін у інтерпретаціях.

В цьому, зокрема, й полягає розбіжність між науковим і суспільно - політичним і художнім дискурсом у НРБ, адже, якщо протягом другої половини 1940-х - середини 1960-х рр. обидва дискурси були ідентичними, то з другої половини 1960-х рр. (і особливо з 1970-х рр.) вони поступово розходяться.

Традиційне сприйняття османського управління як «турецького рабства» (чи «ярма»), а представників турецького етносу як «ворогів», значно полегшувало зусилля влади НРБ щодо виправдання проваджуваної нею політики асиміляції та її апогею т. зв. «відроджувального процесу» щодо турецької меншини та помаків. Опубліковані БАН дві роботи, «Проблеми розвитку болгарської народності та нації» (1988) і «Сторінки болгарської історії. Нарис про ісламізованих болгар та національно-відроджувальний процес» (1989), були покликані сформувати серед населення соціалістичної Болгарії переконання у правомірності проведення кампанії з перейменування. Ключовий аргумент полягав у тому, що болгарські турки та помаки - це нащадки ісламізованих за часів турецького управління болгар, а тому вони за власним бажанням прагнуть «повернутися» до свого «болгарського коріння». Важливою рисою цих робіт було те, що вони фактично дублювали ідеї партійних очільників щодо «природності» та «легітимності» процесу насильницького перейменування болгарських турків і помаків, яке мало місце 1984-1985 р.

Серед представлених у публічному дискурсі НРБ образів Відродження домінували такі: російсько-турецька війна 1877-1878 рр., Квітневе повстання 1876 р., постаті болгарських революціонерів Х. Ботєва та В. Левського. Культурно-просвітницька та церковно-національна тематика мала підпорядковану роль. Особливістю образів російсько-турецької війни 18771878 рр., Квітневого повстання 1876 р., а також болгарських революціонерів В. Левського та Х. Ботєва було те, що вони згадувалися у контексті святкування річниць чи ювілеїв цих подій і постатей. Інша характерна риса полягала у нав'язуванні нових змістів і значень подіям і постатям, що мало на меті побудувати континуїтет між епохою Відродження і сучасністю та легітимізувати існуючий лад.

З огляду на те, що художні образи є більш яскравими, виразними та вражаючими, а також їх ширшу сферу розповсюдження у суспільстві порівняно з науковими історіографічними чи публічними образами, представленими в періодиці, уявлення населення про ту чи іншу подію, епоху, постать оформлюються саме завдяки їх репрезентаціям у художній літературі та кіно. Це сприяло великій затребуваності художніх образів національного Відродження з боку влади, зокрема, історичні романи з відповідної тематики, якщо їх контент не суперечив лінії БКП, видавалися масовими тиражами. Варто відзначити, що першим кінофільмом, відзнятим після встановлення НРБ, була картина, присвячена проблематиці Відродження.

Ми розглянули Болгарське Відродження з позицій концепції П. Нора «місць пам'яті», проаналізувавши його матеріальним, символічний та функціональний змісти. Було виявлено, що крізь часи розуміння цієї доби зазнавало перетворень, тобто відбувалися зміни у її символічному змісті. Матеріальний та функціональний змісти епохи набували своїх значень завдяки символічному значенню Відродження в болгарському історичному наративі. Водночас незаперечною залишається його роль як одного з чільних «місць пам'яті» болгарського суспільства.

Вивчивши існуючі теоретичні дебати щодо взаємодії/взаємовпливу між образами в історичній науці та політиці пам'яті, щодо доречності/недоречності ототожнення цих двох сфер, а також проаналізувавши образи Відродження у історіографії та політиці пам'яті НРБ, ми вважаємо, що вплив між історичною наукою та політикою пам'яті відбувався в обох напрямках.

Висновки

1. Поєднання методів історіографічного дослідження та сучасних теоретико-методологічних підходів (зокрема методології студій пам'яті, історії взаємодій, постколоніальних і імперських студій та ін.) дозволило вирішити поставлені у роботі завдання. Обрання методології студій пам'яті за головний і об'єднавчий для всіх цих методологічних парадигм ракурс сприяло виходу за рамки класичної історіографії та вирішенню дослідницької проблеми про можливість/неможливість взаємовпливу історичної науки та політики пам'яті.

2. Аналіз стану наукової розробки проблеми образів національного Відродження в історіографії та політиці пам'яті НРБ засвідчив, що наявні праці не розкривають її повною мірою. Образи Відродження, репрезентовані в науковому, суспільно-політичному, художньому дискурсі НРБ, ще не були об'єктом спеціального цілісного вивчення. Не робилися спроби поглянути на них із компаративістичної перспективи, зіставивши їх наявність у науковому і неакадемічному дискурсах. Усе це підтвердило необхідність розгляду поставленої проблеми у ширших методологічних і тематичних рамках.

Джерельна база дослідження є репрезентативною і достатньою для здійснення комплексного дослідження теми дисертації. Особливості джерельної бази зумовлені двома основними перспективами вивчення образів національного Відродження, а саме в історіографії та політиці пам'яті. У першому випадку джерельну базу представлено історіографічними та документальними джерелами. У другому - окрім історіографічних джерел, залучалися також періодика, в якій представлена історія національного Відродження, прозові твори та художні фільми, присвячені цій проблематиці.

3. Розвиток болгарської історичної науки протягом 1944-1989 рр. визначався державним контролем, що поступово встановлювався над нею одночасно з формуванням тоталітарного режиму в Болгарії. Її підпорядкування державі досягалося шляхом проведення «чистки» в науково-освітніх установах, ліквідації автономії Софійського університету та БАН, закриття приватних видавництв і встановлення цензури на одержавлених видавництвах, кількість яких суттєво зменшилася. Фактично історична наука була інструменталізована владою задля досягнення певних політичних цілей, серед яких першочерговими вважалися легітимація нововстановленого режиму (і відповідно оформлення соціалістичної ідентичності). Лібералізація режиму після квітневого пленуму ЦК БКП (1956 р.) виявилася у певному послабленні втручання держави в науково- освітню сферу. Ці зрушення стали помітними після другої наради болгарських істориків. Однак і наприкінці 1960-х рр. влада все ще намагалася регламентувати сферу наукових пошуків болгарських істориків, що відобразилося у партійному рішенні про створення багатотомної «Історії Болгарії» та розроблених БКП рекомендаціях щодо її написання.

Історична наука від приходу БРП (к)/БКП до влади і до падіння комуністичного режиму 1989 р., по суті, виконувала владні настанови, будучи фактично «державно-партійним механізмом». Це дозволяє розглядати болгарську історіографію як «репресовану» (вживаючи термін російського дослідника Ю. Афанасьєва, яким він позначав радянську історичну науку), тобто як певний науково-політичний феномен, гармонійно вписаний у систему тоталітарної держави та пристосований до обслуговування її ідеологічних і політичних потреб.

Зіставивши різні підходи до періодизації історіографії Відродження у НРБ, ми застосували для аналізу концепцію болгарської дослідниці В. Бонєвої та слідом за нею виділили два етапи у її розвитку: 1) середина 1940-х - середина 1960-х рр., 2) середина 1960-х - кінець 1980-х рр. Роздільною межею слугує друга національна нарада істориків 1964 р. Для першого етапу характерний акцент на соціально-економічному, революційному чиннику. Проте болгарські історики 1960-х-1980-х рр. поступово поверталися до вивчення культурної і національної складової Відродження, у цей час болгарська історична наука розширила проблемно - тематичний спектр осмислення епохи. До сфери досліджень увійшли нові теми, які раніше були маргінальними або взагалі не розглядались: церковна історія, просвітницький рух, історія повсякдення тощо.

4. Образ Відродження у роботах істориків НРБ основувався на попередній історіографічній традиції. Наступність в інтерпретаціях доби Відродження у науковому дискурсі НРБ полягала в тому, що наслідувалася віктимізаційно-криміналізаційна риторика, тобто сприйняття болгар як жертв турецьких злочинів. Перервність виявилася у відході від абсолютизації культурно-національної складової епохи та в намаганні пояснити сутність Відродження передусім соціально-економічними чинниками (принаймні це було характерно для 1940-1960 рр.).

Складовою образу національного Відродження була концепція «подвійного рабства», що основувалася на твердженні про перебування болгарського народу під зверхністю Константинопольського патріарха («грецьке рабство») й під політичним і соціально-економічним османським «гнітом» («турецьке рабство»). Турки репрезентувались у болгарському гранднаративі періоду НРБ в образі «ворога», який поневолив болгарський народ і протягом п'яти сторіч стримував його розвиток. Перебування болгарських земель у складі Османської імперії фактично прирівнювалося до уярмлення турками. Відзначимо, що початково болгарські історики намагалися надати епосі класового відтінку, додавши до традиційного сприйняття османської влади як «рабства» чи «ярма» означення «феодальне». Однак поступово національний характер «рабства» став переважним у його осмисленні.

Грецька церковна влада інтерпретувалася як «духовне рабство». Одночасно робився наголос на її економічних зловживаннях: непомірних податках і повинностях, які стягувалися з болгарського населення.

Інша складова образу національного Відродження, антитеза «подвійного рабства», була представлена як боротьба болгарського народу за визволення з-під цього «рабства». Відповідно вона зображувалася як найгероїчніший етап болгарської історії. Учені НРБ розглядали Відродження одночасно у трьох значеннях: як певне політичне явище, як соціально- економічний процес, а також як культурний феномен. Протягом 1940 -х- 1960-х рр. домінувала економічна детермінація сутності Відродження, що було втілено в життя завдяки концепції «революції». Упродовж 1980 -х рр. у болгарському науковому дискурсі формується інтегративний підхід, що повертає культурно-національний аспект до інтерпретації Відродження, акцентуючи на його головній ролі порівняно з соціально-економічною складовою.

Понятійний спектр інтерпретації Відродження охоплював два ключові поняття: «Відродження» та «революція». Як історики-марксисти науковці соціалістичної Болгарії намагалися репрезентувати цю добу як революцію. Характер цієї революції визначався дослідниками по -різному: для першого етапу історичної науки НРБ було характерно вживання означень «буржуазна», «буржуазно-демократична» та «селянська», тоді як на другому етапі, поряд із вищезазначеними означеннями, з'являються й такі: «національна», «національно-демократична». Поняття «революція» стосовно Відродження вживалося у двох смислах: 1) «революція» ідентична всьому періоду Відродження; 2) «революція» як характеристика Квітневого повстання 1876 р. і російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Головною складністю, з якою зіткалася історична наука за часів правління БКП, була проблема розміщення боротьби за церковну незалежність у рамки тези, що Відродження є класовою революцією. Окрім того, атеїстична спрямованість соціалістичного режиму виключала артикуляцію церковних аспектів епохи. Зрештою, болгарськими інтелектуалами було «винайдено» концепцію «мирної революції», до якої вписувалася боротьба за Болгарську Церкву.

Одночасно, намагаючись не поривати традиції, та задля встановлення континуїтету з епохою Відродження, історики НРБ використовували поняття «Відродження» для позначення цього періоду.

5. Вагомий вплив на оформлення концепції національного Відродження мали погляди, висловлювані радянськими науковцями. Протягом 1940-1960-х рр. болгарська історіографія розвивалася під контролем радянської історичної науки, для цього етапу характерним було «опікування» радянського імперського наукового дискурсу над болгарським. Це проявлялося перш за все у дублюванні радянських тез болгарськими науковцями. Окрім того, перша «Історія Болгарії», написана з марксистських позицій, підлягала не лише партійній цензурі, а й обговоренню в Академії наук СРСР. Проте вже з середини 1960-х рр. болгарська історична наука поступово позбувається свого колонізованого статусу і починає виходити з - під впливу радянського гранднаративу, що відобразилося у поверненні до дослідження національно-культурних аспектів Відродження. Радянська болгаристика цього часу все ще ґрунтувалася на попередній парадигмі.

6. Як складова образу Відродження концепція «турецького ярма» зазнавала неабиякої ідеологізації та міфологізації. Важливою рисою міфологізації османських часів у роботах істориків НРБ було те, що замість означення «османський» вживалося «турецький». Вживання поняття «турецьке рабство (ярмо)» породжувало асоціації з Турецькою державою, яка 1952 р. увійшла до НАТО. Належність Болгарії до блоку-супротивника пояснювала причини такої підміни понять. Давня пам'ять про турків як про ворогів актуалізувалася сучасною зовнішньо- та внутрішньополітичною ситуацією, що полягала у проведенні асиміляційної політики щодо турецького населення соціалістичної Болгарії, вершиною котрої став «відроджувальний» процес 1984-1985 рр. (заміна турецьких імен на болгарські). Усе це уможливило використання комуністичної версії міфу про «турецьке рабство» як наукове виправдання політики БКП стосовно турецької меншини в НРБ.

Вивчення публічного дискурсу НРБ засвідчило, що був усталений певний канон презентації образів Відродження, котрий мав такі риси: відбір тем і сюжетів, позначених героїчною патетикою, та насичення героїчним змістом травматичних подій; проблемно-тематичні пріоритети обмежувалися російсько-турецькою війною 1877-1878 рр., Квітневим повстанням 1876 р., діяльністю болгарських революціонерів; зображення подій, персоналій та місць, пов'язаних із Відродженням, у взаємозв'язку з історією, політикою та сучасними (головним чином, промисловими) досягненнями НРБ. Ідеологізація образу національного Відродження проявилася у наділенні подій новими значеннями та змістами, інтерпретації Відродження головним чином у марксистських термінах як буржуазно-демократичної революції. Національні аспекти посідали другорядну роль. Подібно до історіографії у політиці пам'яті артикулювалася паралель з «соціалістичною революцією» в Болгарії (1944 р.), а також із досягненнями сучасного «соціалістичного будівництва», які бачилися можливими завдяки героїчній боротьбі діячів Відродження.

Яскравість та виразність художніх образів, а також їх більша сфера поширення в суспільстві порівняно з науковими історіографічними чи публічними образами, представленими в періодиці, сприяли великій затребуваності художніх образів національного Відродження з боку влади, зокрема історичні романи відповідної тематики, якщо їх зміст не суперечив лінії БКП, видавалися масовими накладами. Варто відзначити, що першим кінофільмом, відзнятим після встановлення НРБ, була картина, присвячена проблематиці Відродження.

7. Теоретики студій пам'яті неодноразово порушували питання про співвідношення колективної (історичної) пам'яті та історіографії. На наш погляд, вплив відбувався в обох напрямках: безперечно, політика пам'яті виходила з певних фактологічних знань про минуле, пропонованих історіографією, водночас образ тієї чи іншої події великою мірою залежав від владних інтенцій. Наше припущення підтверджується емпіричними даними аналізу образів Відродження в історіографії та політиці пам'яті НРБ. Образи Відродження, репрезентовані в історичній пам'яті НРБ, були насичені владними ідеологемами та мали легітимаційну спрямованість, хоч і брали за основу наукові образи доби. Певною мірою це характеризувало й історіографічні образи Відродження, оформлені впродовж 1940-1950-х рр., що демонструє вплив політики пам'яті на історіографію. Однак уже з 1960 - х рр. наукові образи національного Відродження все більше дистанціюються від його публічних і художніх репрезентацій, представлених в історичній пам'яті НРБ.

Розглянувши Болгарське Відродження з позицій концепції П. Нора «місць пам'яті», виявлено, що крізь часи розуміння цієї доби зазнавало перетворень, тобто відбувалися зміни в її символічному змісті. Матеріальний та функціональний змісти епохи набували своїх значень завдяки символічному значенню Відродження в болгарському історичному наративі. Водночас незаперечною залишається його роль як одного з чільних «місць пам'яті» болгарського суспільства.

8. Вивчення проблем рецепції образів Відродження, сформульованих істориками та «агентами пам'яті» НРБ; наявності образів Відродження у наукових і неакадемічних дискурсах «бездержавних націй» колишньої Османської імперії; образів Відродження в історіографії та політиці пам'яті сучасної Болгарії вважаємо перспективним для подальших досліджень.

Список використаних джерел і літератури

І. Джерела

1. Антова Ц. Николай Христофорович Палаузов / Цв. Антова // Списание на БАН. - 1972. - № 1. - С. 57-62.

2. Арнаудов М.Г. С. Раковски / Михаил Арнаудов // Библиотека «Български писатели» / Под ред. на М. Арнаудов. - Т. 2. - София: Факел, 1929 (Библиотека «Български писатели». - Т. 2 / Под ред. на Н. Аретов. - Варна: LiterNet, 2004).

3. Арнаудов М. Любен Каравелов. Живот, дело, епоха. 1834-1879 / Михаил Арнаудов; [Ред. Пантелей Зарев]. - София: Българска академия на науките, 1964. - 863 с.

4. Архив на Възражданието / Под ред. на Д-р Д. Т. Страшимиров. - Т. 1: Документи по политическото Възраждание. - София: Държавна печатница, 1908. - ХХІ+497 с.

5. Архив на Възражданието / Под ред. на Д-р Д. Т. Страшимиров. - Т. 2: Документи по Съединението. - София: Държавна печатница, 1908. - ХVI 412 с.

6. Атанасов Ж. Неофит Бозвели / Жечо Атанасов. - София: Изд-во на Отечествения фронт, 1974. - 220 с.

7. Бакалов Г. Двете линии на Българското Възраждане / Георги Бакалов // Бакалов Г. Студии, рецензии, статии. В 2 т. - Т. 1. - София: Български писател, 1983. - С. 107-112.

8. Бакалов Г. Студии, рецензии, статии / Георги Бакалов. - В 2 т. - Т.1. София: Български писател, 1983. - 479 с.

9. Барбасов А.П. Шипка - символ русско-болгарского братства / А.П. Барбасов // 100-летие освобождения Болгарии от османского ига 18781978. - М.: Наука, 1978. - С. 191-202.

10. Беров Л. Икономическото развитие на България през вековете. - София: Профиздат, 1974. - 343 с.

11. Беров Л. Към въпроса за аграрните отношения у нас по времето на Освобождението // Трудове на Висшия икономически институт «Карл Маркс». - 1956. - Т. 2. - С. 65-150.

12. Бібліографія опублікованих праць професора Володимира Чорнія / Уклала Світлана Винниченко // Проблеми слов'янознавства. - 2011. - Вип. 60. - С. 328-342.

13. Благоев Д. За Българското Възраждане / Димитър Благоев [Съст. Д. Райков]. - София: Партиздат, 1982. - 244 с.

14. Болгаро-российские общественно-политические связи 50-70-е гг. XIX в. / Ред. кол.: Б.Н. Билунов, И.Є. Левит, Л.И. Степанова, Н.Н. Червенков. - Кишинев: «Штиинца», 1986. - 266 с.

15. Бонева В. Възраждане: България и българите в преход към новото време: академичен обзор / Вера Бонева. - Шумен: Университетско издателство «Епископ Константин Преславски», 2005. - 502 с.

16. Бужашки Е. Буржоазно-фашистки фалшификации на българското национално-революционно движение / Евлоги Тод. Бужашки // Исторически преглед. - 1951/1952. - № 3. - С. 289-320.

17. Бурмов А. Български революционен централен комитет: 1868 - 1877 / А. Бурмов. - София: Народна култура, 1950 - 223 с.

18. Бурмов А. Таен централен български комитет: Образуване и първи период от развитието му / А. Бурмов // Исторически преглед. - 1960. - №. 2. - С. 41-65.

19. Бурмов А. Формиране на Ботевата чета / А. Бурмов // Исторически преглед. - 1956. - №. 4. - С. 67-77.

20. Българска историческа наука. Библиография 1970 - 1974. Т. 3. / Съставител Емилия Костова. - София, 1975. - 741 с.

21. Българска историческа наука. Библиография 1975 - 1979. - Т. 4. / Съставители: Мария Матакиева, Кръстина Гечева, Боянка Тонинска-Дончева, Дора Аладжемова, Веселин Вълчев. - София, 1981. - 901 с.

22. Българска историческа наука. Библиография 1980 - 1984. - Т. 5. / Съставители: Емилия Костова, Кръстина Гечева. - София, 1985. - 1136 с.

23. Българската възрожденска интеллигенция: учители, свещеници, монаси, висши духовници, художници, лекари, аптекари, писатели, издатели, книжари, търговци, военни: Енциклопедия / Р. Аврамова, В. Василева, Д. Давчева, К. Даскалова, Д. Димитрова, В. Еленкова, М. Куюмджиева; Съст.: Н. Генчев, К. Даскалова. - София: Държавно изд-во «Д-р Петър Берон», 1988. - 739 с.

24. Валев Л.Б. К характеристике социально-политических взглядов Христо Ботева // Валев Л.Б. Исследования по новой и новейшей истории Болгарии / Л.Б. Валев / Отв. ред. Е.Л. Валева. - М.: Наука, 1986. - С. 173199.

25. Венелин Ю. Днешние и нынешние болгаре в политическом, народностном, историческом и религиозном их отношении к россиянам / Юрий Венелин. - М.: Университетская типография, 1829. - 256 с.

26. Венелин Ю. О зародыше новой болгарской литературы / Юрий Венелин. - М.: Типография Н. Степанова, 1838. - 51 с.

27. Виноградов В.И. Русско-турецкая война 1877-1878 рр. и освобождение Болгарии / В.И. Виноградов. - М.: Мысль, 1978. - 295 с.

28. Воробьев Л.В. Любен Каравелов: мировоззрение и творчество / Лев Валентинович Воробьев. - М.: Гос. изд-во худож. лит-ры, 1963. - 279 с.

29. Гандев Х. Априлското въстание 1876 / Христо Гандев. - София: Наука и изкуство, 1974. - 227 с.

30. Гандев Х. Априлското въстание през 1876 г.: исторически очерк / Христо Гандев. - София: Изд-во на ЦК ДСНМ «Народна младеж», 1956. - 174 с. (Библиотека «Нашето героично минало»)

31. Гандев Х. Българска народност през XV век: демографско и етнографско изследване / Христо Гандев. - [второ преработено издание]. - София: Наука и изкуство, 1989. - 328 с.

32. Гандев Х. Зараждане на капиталистически отношения в чифлишкото стопанство на северозападна България през XVIII века / Христо Гандев. - София: Изд-во на Българска академия на науките, 1962. - 186 с.

33. Гандев Х. От народност към нация / Христо Гандев. - София: Наука и изкуство, 1988. - 107 с.

34. Генов Р. Българското църковно-национално движение в края на 60-те години на Х1Х век през погледа на английска дипломация / Р. Г енов // Исторически преглед. - 1986. - № 5. - С. 73-77.

35. Генов Ц. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и подвиг освободителей / Цонко Генов. - София: София Пресс, 1979. - 241 с.

36. Генчев Н. Българската култура XV-XIX в.: Лекции / Николай Генчев. - София: Университетско издателство «Климент Охридски», 1988. - 300 с.

37. Генчев Н. Българско Възраждане / Николай Генчев. - София: Издателство на Отечествения фронт, 1988. - 437 с.

38. Генчев Н. Франция и българо-гръцките църковни отношения през 50-те-70-те години на Х1Х в. / Н. Генчев // Исторически преглед. - 1976. - № 4. -С. 31-56.

39. Генчев Н. Одеското българско настоятелство / Н. Генчев // Генчев Н. Научни трудове. - София, 2003. - Т. 1. - С. 287-397.

40. Генчев Н. Одеското настоятелство в борбите за освобождението на България (1856-1878 г.) / Н. Генчев // Исторически преглед. - 1972. - № 6. - С. 11-34.

41. Дамянов С. Необходими са повече краеведчески изследвания за ролята на буржоазията в българската национална революция / Симеон Дамянов // Исторически преглед. - 1977. - № 5-6. - С. 263-267.

42. Дамянов С. Франция и българската национална революция / Симеон Дамянов. - София: Издателство на Българската академия на науките, 1968. - 258 с.

43. Державин Н.С. История Болгарии / Н.С. Державин. - М.-Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1948. - Т. 4: Национально-освободительное движение в Болгарии (от конца XIII в. до 1877 г.). - 242 с.

44. Державин Н. С. Христо Ботев: Поэт-революционер (1847-1876) / Н. С. Державин. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1948. - 101 с.

45. Димитров Г. Болгарский народ хранит глубокую любовь и признательность к советской армии-освободительнице // Димитров Г. Избранные произведения / Георгий Димитров. - В 2 т. - Т. 2. - София: Госполитиздат, 1957. - С. 499-501.

46. Димитров Г. Христо Ботев - это знамя, которое все выше будет развеваться над новой, демократической Болгарией // Димитров Г. Избранные произведения / Георгий Димитров. - В 2 т. - Т. 2. - София: Госполитиздат, 1957. - С. 207-208.

47. Димитров М. К вопросу об идеологии Любена Каравелова / Михаил Димитров // Ученые записки Института славяноведения АН СССР. - 1958. - Т. XVI. - С. 78-108.

48. Димитров М. Комитет на «старите» - Добродетелна дружина / М. Димитров // България 1000 години (927-1927). - София, 1930. - С. 737779.

49. Димитров М. Любен Каравелов: биография / М. Димитров. - София: Изд-во на Българска академия на науките, 1959. - 408 с.

50. Димитров М. Христо Ботев: Биография / Михаил Димитров. - София: Институт «Христо Ботев», 1948. - 201 с.

51. Димитров М. Христо Ботев: Идеи-личност-творчество / Михаил Димитров. - София: Научно-философска библиотека, 1945. - 320 с.

52. Димитров С. Към въпроса за отменяването на спахийската система в нашите земи / С. Димитров // Исторически преглед. - 1956. - № 6. - С. 27-58.

53. Димитров С. Чифлишкото стопанство през 50--70-те години на XIX в / С. Димитров // Исторически преглед. - 1953. - № 2. - С. 5-34.

54. Димчева Р. Из историята на Просвещението в България и Гърция през XVIII и XIX век / Р. Димчева. - София: Изд-во на БАН, 1985. - 170 с.

55. Достян И.С. Основные проблемы формирования национальных государств в Юго-Восточной Европе (конец XVIII - 70-е годы XIX века) / И.С. Достян, В.И. Фрейдзон // Советское славяноведение. - 1987. - № 1. - С. 21-33.

56. Жечев Н. Апрельское восстание в Тырновском революционном округе / Н. Жечев // 100-летие освобождения Болгарии от османского ига 1878-1978. - М.: Наука, 1978. - С. 155-174.

57. Жечев Т. Българският Великден или страстите български / Тончо Жечев. - София: Изд-во на ЦК на ДКМС «Народна младеж», 1975. - 486 с.

58. Живков Т. 80-години от обесването на великия български революционер-демократ Васил Левски: Из доклада пред тържественото събрание в Народния театр «Иван Вазов» 19 февруари 1953 година // Живков Т. За Отечествения фронт / Тодор Живков. - София: Изд-во на Отечествения фронт, 1971. - С. 77.

59. Живков Т. Славен юбилей на свободата (Тържествено заседание в столицата по случай 100-годишнината от Освобождението на България. Доклад на първия секретар на ЦК на БКП и председател на Държавния съвет) / Тодор Живков // Работническо дело. - 1978. - № 58. - 3 март.

60. Живков Т. Слово за България / Тодор Живков // Ново време. - 1981. - № 12. - С. 5-16.

61. Забунов И. . Болгарский комитет в Одессе в 1867-1868 гг. / И. Д. Забунов // 100-летие освобождения Болгарии от османского ига 18781978. - М.: Наука, 1978. - С. 95-108.

62. Забунов И.Д. Болгары юга России и национальное болгарское Возрождение в 50-70-е гг. Х1Х в. / И. Д. Забунов. - Кишинев: Штиинца, 1981. - 160 с.

63. Забунов И.Д. О помощи бессарабских болгар русской армии в Крымской войне / И.Д. Забунов // Известия Академии наук Молдавской ССР. - Сер. обществ. наук. - 1977. - № 3. - С. 33-38.

64. Забунов И.Д. Одесское болгарское настоятельство в период Крымской войны (1853-1856) / И.Д. Забунов // Балканские страны в новое и новейшее время: Сборник статей. - Кишинев: Штиинца, 1977. - С. 3-24.

65. Зарев П. Българското Възраждане и развитието на национал - освободтелни борби (развитието на буржуазно-демократическата революция) / Пантелей Зарев. - София: Държавно издателство «Народна просвета», 1949. - 203 с.

66. История Болгарии. - Т. 1. - М.: Изд-во Академии наук СССР, 1954. - 576с.

67. История на България. - Т. 1. - София: Изд-во на БАН, 1954. - 560 с.

68. История на България. - Т. 1. - София: Изд-во на БАН, 1961. - 551 с.

69. История на България. - Т. 4. - София: Изд-во на БАН, 1983. - 401 с.

70. История на България. - Т. 5. - София: Изд-во на БАН, 1985. - 401 с.

71. История на България. - Т. 6. - София: Изд-во на БАН, 1987. - 641 с.

72. История славеноболгарская, собрана и нареждена Паисием иеромонахом / Стъкми за печат по първообраз Й. Иванов. - София: Държавна печатница, 1914. - LXVI+91 с.

73. Йоцов Б. Петко Рачев Славейков / Борис Йоцов // Библиотека «Български писатели» / Под ред. на М. Арнаудов. - Т. 2. - София: Факел, 1929 (Библиотека «Български писатели». - Т. 2 / Под ред. на Н. Аретов. - Варна: LiterNet, 2004).

74. Йоцов Б. Славянските литератури и славянското съзнание в България

75. Йоцов Д. Графъ Игнатьев и нашето освобождение

(Дипломатическа студия - по личната архива на графа) / Димитър Йоцов. - София: Печатница «Стопанско развитие», 1939. - 231 с.

76. Ковачева М. Драган Цанков и Руско-турската освободителна война 1877-1878 г. / М. Ковачева // Векове. - 1977. - № 5. - С. 5-13.

77. Ковачева М. Драган Цанков: общественик, политик, дипломат до 1878 / М. Ковачева. - София: Наука и изкуство, 1982. - 277 с.

78. Козьменко И. Русское общество и Апрельское восстание 1876 года / И. Козьменко // Вопросы истории. - 1947. - № 5. - С. 95-108.

79. Койчева В. За формирането на българската буржоазия и за нейната роля през Възраждането в Старозагорско / Величка Койчева // Исторически преглед. - 1977. - № 5-6. - С. 258-263.

80. Кондарев Н. За националноосвободителната епоха (наименование, граници и съдържание) / Никола Кондарев // Годишник на катедрите по марксизъм-ленинизъм при висшите учебни заведения. - 1964. - № 3-4. - С. 221-273.

81. Кондарев Н. Към въпроса за революционното движение в България през 1867-1871 / Н. Кондарев. - София: Издателство на Българската академия на науките, 1962. - 144 с.

82. Конобеев В.Д. Россия и национально-освободительное движение болгарского народа (От Апрельского восстания 1876 г. до русско-турецкой войны 1877-1878 гг.) / В.Д. Конобеев, В.И. Мазаев // 100-летие освобождения Болгарии от османского ига 1878-1978. - М.: Наука, 1978. - С. 9-25.

83. Конобеев В. Русско-болгарское боевое содружество в войне 1877-1878 годов / В.Д. Конобеев // Вопросы истории. - 1951. - № 10. - С.42-64.

84. Косев Д. Априлското въстание - връхна точка на българската национално-демократическа революция / Димитър Косев // Априлското въстание 1876-1966: Доклади и изказвания на юбилейната научна сесия в София. - София: Изд-во на Българската академия на науките, 1966. - С. 7-18.

85. Косев Д. Георги Стойков Раковски и българската национална демократическа революция / Д. Косев // Исторически преглед. - 1981. - № 6. - С. 43-57.

86. Косев Д. Деветдесет години от освобождението на България (Встъпително слово) / Д. Косев // Освобождението на България 1878-1968: Доклади от юбилейната научна сесия в София. - София: Изд-во на Българската академия на науките, 1970. - С. 7-13.

87. Косев Д. Класовите отношения в България през Възраждането / Д. Косев // Исторически преглед. - 1950-1951.- № 4-5 - С. 443-463.