Політика пам’яті Народної Республіки Болгарія щодо доби національного Відродження: джерельний комплекс

Зауважимо, що з приходом комуністів до влади відбулися докорінні зміни і в інституціональній структурі болгарської історичної науки. 1947 р. створено Інститут болгарської історії при БАН, основним завданням якого початково був збір та публікація джерел з болгарської історії. 1960 р. як спеціальний відділ, що займався вивченням історії національного Відродження, при Інституті оформилася секція «Відродження» на основі колишнього інституту «Ботєв-Левський». Останній в 50-х рр. ХХ ст. досліджував життя та діяльність двох революціонерів. Протягом 60-80-х рр. ХХ ст. Інститут історії БАН продовжує залишатися провідною дослідницькою установою у сфері національної історії. 1964 р. засновується Інститут балканістики при БАН. Співробітники останнього починають вивчати болгаро-балканські відносини, в тому числі й за доби Відродження [457, с. 56-63].

Характеризуючи розвиток історичної освіти НРБ слід зауважити, що довгий час Софійський університет був єдиним місцем підготовки кадрів із вищою історичною освітою [457, с. 56-57]. Хоча, вже 1963 р. у Велико Тирново засновується новий вищий навчальний заклад. Утворений як педагогічний інститут, 1971 р. він отримав статус університету, котрий став джерелом підготовки як вчителів історії, так і наукових співробітників [ 560, с. 7]. Суттєвою рисою навчання у вишах (як і у початкових та середніх навчальних закладах) було те, що під тиском БКП воно ґрунтувалося на засадах марксизму-ленінізму; інші ж ідейно-політичні теорії розглядалися виключно як об'єкт гострої критики. За цим стояло бажання влади зробити суспільство слухняним волі партії, сформувати новий тип людини - «будівника комунізму».

Отже, розвиток болгарської історичної науки після державного перевороту 9 вересня 1944 р. віддзеркалював загальні тенденції розвитку країни: становлення тоталітарного режиму супроводжувалося підпорядкуванням історичної науки державі відповідно лібералізація режиму після квітневого пленуму ЦК БКП (1956 р.) відобразилася у послабленні втручання держави в науково-освітню сферу. Хоча, історична наука у НРБ протягом всього часу існування комуністичного режиму функціонувала у поєднанні з політикою та ідеологією. Важливе значення відігравав «зовнішній чинник», а саме роль СРСР у перебудові «історичного фронту», оскільки саме за радянським зразком відбувалося оформлення державного управління науково-освітньою галуззю.

2.2 Основні етапи та напрями досліджень національного Відродження

Дослідники, посилаючись на різні критерії, пропонують кілька варіантів періодизації розвитку болгарської історичної науки після 9 вересня 1944 р. У доповіді «Основні етапи болгарської історичної науки після Другої світової війни», представленій на конференції «Проблеми болгарської історіографії після Другої світової війни» у травні 1972 р. у Софії, подається наступна періодизація. Виокремлюється чотири періоди: перший (19441948 рр.) - «до першої національної наради з історії і П'ятого з'їзду БКП»; другий (1949-1955 рр.) визначається як «етап цілковитої методологічної перебудови та структурних змін»; третій (1956-1964 рр.) - «до Другої національної наради з історії», який характеризується як етап «подолання культу особи в історичній науці»; четвертий, що розпочався з 1964 р. і розвивався у сучасні авторам доповіді часи [532, с. 3]. В основу цієї періодизації автори, як вони це декларували, поклали такі принципи: характер і завдання, що ставилися перед наукою; зміни суспільно-політичних умов у державі та стан світової історіографії [532, с. 3]. Однак насправді, як бачимо, при побудові цієї схеми «розвиток світової історичної науки» взагалі залишився поза увагою. Головний акцент у періодизації робиться на національних нарадах істориків, які власне і окреслювали завдання, що ставились перед науковцями, а також на політичних оцінках розвитку країни, представлених компартією.

Іншу періодизацію пропонує болгарський вчений Н. Генчев. Загалом у розвитку болгарської історіографії після Другої світової війни він виокремлює два періоди. Критерій виділення періодів для нього - результати роботи істориків, тобто засвоєння методології, втілені ідеї, досліджені теми, проблеми. Перший етап (1940-ві - 1950-ті рр.) отримав своє узагальнення у виході двотомної «Історії Болгарії» (Т. 1, 1954; Т. 2, 1955). Другий, котрий розпочався з 1960-х рр., характеризувався подоланням помилок і слабкостей, що проявилися у розвитку історичної науки на першому етапі; повернення до дослідження невирішених значущих проблем минулого, а також такої ігнорованої науковцями НРБ теми, як історія болгарської церкви [478, с. 4546].

Болгарський історик В. Хаджиніколов простежує наступні етапи в розвитку болгарської історичної науки за доби соціалізму: перший (від 9 вересня 1944 р. до П'ятого з'їзду БКП у грудні 1948 р.); другий (після П'ятого з'їзду БКП до Квітневого пленуму ЦК БКП 1956 р.); третій (від Квітневого пленуму до 1968 р., коли за рішенням ЦК БКП було ініційовано написання багатотомної «Історії Болгарії»); четвертий (від 1968 р. до 1987 р., коли «країна перейшла до якісно нового зростання у всіх сферах життя - розпочалась революційна перебудова») [560, с. 4-19].

Виходячи не лише із запропонованих раніше періодизацій, а також зі змін, що відбулися після усунення від влади Т. Живкова 10 листопада 1989 р., болгарська дослідниця Р. Комсалова пропонує виділяти два етапи: перший тривав з 1944 р. до початку 1960-х рр., другий - з 1960-х рр. до листопада 1989 р. Початок 60-х рр. ХХ ст. як роздільну лінію між двома періодами дослідниця пояснює, по-перше, «зовнішнім фактором», тобто рішеннями ХХ з'їзду КПРС, які призвели до «значного прориву у сталінській моделі командно-бюрократичної та диктаторської системи»; по-друге, «більш толерантним і об'єктивним відношенням до довоєнної історіографії, пошуком об'єктивної історичної істини про минуле», у обґрунтуванні тези джерелами, а не цитатами з «класиків».

Як бачимо, в усіх розглянутих періодизаціях розвитку болгарської історіографії доби соціалізму простежується акцент на політичному/партійному чиннику при їх побудові, а саме, партійні з'їзди/пленуми та ініційовані БКП національні наради істориків виступають як критерії виокремлення певного етапу, що певною мірою відображає реальний стан і тенденції розвитку історичної науки тих часів, які характеризувалися надмірним контролем держави над історичними дослідженнями. Дещо вирізняються із запропонованих періодизації Н. Генчева та Р. Комсалової, які співпадають хронологічно, а також беруть до уваги не лише партійно-державні події, а й зрушення всередині історичної науки.

Поглянемо, які періоди виділяються у дослідженні Відродження у НРБ і як вони співвідносяться із загальними періодизаціями болгарської історіографії доби соціалізму. У своїй праці «Бьлгарското Вьзраждане» («Болгарське Відродження») Н. Генчев виділяє три етапи у розвитку болгарської післявоєнної історіографії Відродження. Перший період (19441954) позначився перебудовою та «марксистським переозброєнням» історіографії. Другий етап (1955-1964) характеризувався розширенням інтересу та можливостей наукового дослідження. З 1964 р. розпочинається третій період розвитку історіографії Відродження, з'являється нова генерація кваліфікованих дослідників, створюється більш сприятливий духовний клімат, що призвело до масштабнішого критичного переосмислення [37, с. 28-35].

Болгарська дослідниця В. Бонєва у розвитку болгарської історіографії національного Відродження за доби соціалізму виділяє такі етапи: перший етап (друга половина 1940-х - 1960-ті рр.), другий етап (1960-ті - 1980-ті рр.) [457, с. 56-71]. Це виокремлення засноване на змінах і певній лібералізації, що відбулися у болгарській історичній науці в 1960 -х рр., і особливо стали помітними після другої національної наради істориків (1964 р.). Беручи до уваги умовність будь-якої періодизації, у нашому дослідженні ми візьмемо за основу концепцію болгарської дослідниці В. Бонєвої.

Перший етап (друга половина 1940-х-1960-ті рр.) розвитку болгарської історіографії національного Відродження після Другої світової війни характеризувався «марксистським» переозброєнням історичної науки та критикою досягнень «старої» школи. Проголошувалася необхідність засвоєння марксистсько-ленінської методології та застосування марксистсько-ленінського вчення про суспільно-економічні формації як основи періодизації болгарської історії; у дослідженнях істориків пріоритетність надавалася «проблемам і темам, не вивченим до цього», а саме: феодалізму в болгарських землях, особливостям османського феодалізму, ідеології діячів Відродження і особливо представників його революційної течії В. Левського, Х. Ботєва та Л. Каравелова, робився наголос на історії революційного руху [560, с. 4-5]. Як вже зауважувалося, основні засади перебудови болгарської історичної науки були викладені під час національної наради «робітників історичного фронту», що проходила під наглядом одного з лідерів БРП (к) В.Червенкова у березні-квітні 1948 р. Болгарський науковець В. Бонєва відмічає, що загалом розвиток болгарської історичної науки відбувався у цей час під прямим контролем такої «явно політичної постаті» як президент Болгарської академії наук Т. Павлов, а також радянських істориків. Дослідниця зауважує: невипадково, що опублікована в 1945-1948 рр. «Історія Болгарії» (Т. І-ІУ) академіка АН СРСР Н. Державіна була рекомендована як модель «марксистського» аналізу болгарського минулого [457, с. 57].

Окрім того, активно відбувалося перевидання творів істориків - марксистів, написаних до війни. Серед них, зокрема, і праця Ж. Натана «Болгарське відродження». Наукова творчість цього дослідника, що стояв на марксистських позиціях, розпочалась за доби монархічної диктатури царя Бориса ПІ. Ще в молоді роки історик захопився соціалістичними ідеями, був політичним секретарем Центрального комітету Комсомолу. Після повернення з СРСР 1930 р., куди він емігрував через репресії в Болгарії внаслідок спроби комуністичного путчу 1923 р., займався пропагандистсько- просвітницькою роботою партії. Отже, можемо припустити, що значний вплив на формування наукової позиції Ж. Натана мали його політико- ідеологічні уподобання. З 1937 по 1941 р. дослідник поєднує партійну роботу з науковою діяльністю: саме в цей час виходять його праці, присвячені економічній історії Болгарії (значне місце у цій монографії займає доба османського феодалізму та епоха Відродження), а також Болгарському Відродженню. Праця науковця «Болгарське Відродження» вперше вийшла друком 1938 р. і перевидавалася після 1944 р. кілька разів. Однак перевидання містили суттєві корективи, зумовлені новою політичною ситуацією, проводилася низка паралелей між сучасністю і добою Відродження.

Перевидавалися твори й інших істориків-«марксистів» довоєнного періоду, передусім них праці засновника БКП Д. Благоєва та болгарських істориків-марксистів Г. Бакалова і М. Димитрова, що мало засвідчити існування певної традиції історіописання з «марксистських позицій». Важливою рисою цих перевидань було те, що роботи авторів, які вже пішли з життя, виходили з пояснювальними вступними статтями, що підкреслювали актуальність праць для того часу. Дослідження ж істориків, які продовжували працювати, публікувалися із суттєвими змінами, які також мали відобразити взаємозв'язок досліджуваної епохи із сучасною політичною ситуацією [457, с. 58].

Виконуючи рішення П'ятого з'їзду БКП (грудень 1948 р.), розпочалась робота по підготовці до написання нової праці з болгарської історії згідно з домінуючими політичними принципами, яка б «науково» пояснила минуле Болгарії і спрогнозувала її майбутній розвиток. Це завдання було покладене на Інститут болгарської історії БАН. Авторський колектив був схвалений рішенням Політбюро БКП. На чолі Інституту поставили «здатного виконати відповідальне завдання» професора Д. Косєва [507, с. 620]. Праця була спершу надрукована у вигляді «макету» для «службового користування». Початковий варіант книги підлягав суворій партійній цензурі та обговоренню в Інституті слов'янознавства Академії наук СРСР [591, р. 5; 507, с. 620]. Звідси, праця «Історія Болгарії» (Т.1, 1954) насичена кон'юнктурними міркуваннями. Однак даній роботі не судилося довгий час залишитися незаперечною інстанцією з питань болгарського минулого. Практично одразу ж після її виходу у світ, в процесі заходів по розвінчанню культу особи Й. Сталіна, розпочалося і основне її перероблення. Болгарський революціонер Х. Ботєв зображується як попередник болгарського соціалізму, Болгарської комуністичної партії та Вітчизняного фронту [67, с. 447]. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. трактується в роботі як буржуазнодемократична революція. Росія зображується як подвійний визволитель, який спершу 1878 р. визволив болгарський народ з-під турецького ярма, а 9 вересня 1944 р. - з-під фашистського [67, с. 506].

Д. Косев у своїй роботі «Лекції з нової болгарської історії» більшу увагу приділяє історії революційної боротьби, однак водночас не оминаються і питання духовно-культурної сфери. Праця, звичайно, відчула на собі вплив доби і була написана з матеріалістичних позицій. Інтерпретативні моделі, задані більш ранніми роботами радянських і болгарських учених, у ній також простежуються. Зокрема, робітничий клас та його «передовий загін» - Комуністична партія Болгарії, а також Вітчизняний фронт зображуються наступниками справи болгарських революціонерів [90, с. 408].

Загалом на першому етапі розвитку болгарської історичної науки Відродження трактувалося з точки зору класової теорії, окремі соціальні верстви апріорно пов'язувалися з певними політичними угрупованнями, особливо підкреслювалася неабияка роль «революційної партії» у визвольному русі, буржуазія (особливо крупна буржуазія) зазвичай піддавалася нищівній критиці. Епоха Відродження інтерпретувалась у болгарській історіографії цього періоду в економічних і соціальних (класових) поняттях, роль особистості П. Хілендарського, якого нині вважають зачинателем процесу самоусвідомлення болгарської нації, довгий час нівелювалася, або ж він згадувався як ідеолог болгарської буржуазії. Основними тематичними пріоритетами дослідження епохи Відродження цього періоду були соціально-економічний розвиток (праці Б. Цвєткової [197-199], В. Мутафчієвої [111-113], С. Димитрова [52, 53], Х. Гандєва [32], Х. Христова [190], Л. Берова [11], В. Паскалєвої [132, 133], Д. Косєва [87], Ж. Натана [119-121] та ін.) і революційний рух (роботи П. Зарєва [65], І. Унджиєва [180, 181, 183], М. Димитрова [47, 49-51], Н. Кондарєва [80, 81], Д. Косєва [89, 90], Х. Гандєва [30], А. Бурмова [17-19], С. Трендафілова та Б. Куюмджиєва [177]).

У зв'язку з необхідністю переосмислення історії Відродження з «марксистських» позицій та написання гранднаративу з нових методологічних перспектив у цей час мали місце дискусії стосовно періодизації та хронологічних рамок нової історії Болгарії, а також ролі різних суспільних класів у Відродженні, котрі були відображені на сторінках журналу «Исторически преглед» [88, 89, 119, 120].

Болгарська історіографія національного Відродження до середини 1960-х рр. розвивалася у регламентованих межах запропонованих тез і догматичних постановок. До подій та феноменів епохи, що підлягали системному політичному використанню, додавалися офіціозні постановки, винайдені комуністичними функціонерами і партійними чиновниками, з якими професійні історики вимушені були рахуватися, а також активно посилатися на «вождів».

Другий етап розвитку болгарської історичної науки відзначився загальною лібералізацією історичних досліджень, відходом від сталінських догм, поступовим зламом директивної манери управління гуманітарними науками і розширенням тематики наукових робіт. Розпочалося вивчення заборонених раніше тем (церковна, культурна історія, історія повсякденності тощо). Інтерпретація подій за парадигмою соціально -класового підходу почала відходити поступово на другий план, водночас помітним стало повернення до національних цінностей.

Ця тенденція проявилася вже у надрукованому в період 1961-1964 рр. трьохтомному варіанті першої марксистської «Історії Болгарії» [ 68]. Робота була доповнена та перероблена, деякі з найбільш необґрунтованих тез, пов'язаних із політичною кон'юнктурою 1950-х рр., автори вилучили з тексту. Зокрема, було вилучено паралелі між першим визволенням Болгарії російською армією 1878 р. і другим «визволенням» Радянською армією 1944 р. Однак сама російсько-турецька війна продовжувала розумітись як буржуазно-демократична революція, яка виконала завдання, що покладалися на Квітневе повстання 1876 р. [68, с. 503]. Окрім того, Х. Ботєв продовжував бачитися як попередник болгарського соціалізму, Болгарської комуністичної партії та Вітчизняного фронту [68, с. 447].

Згідно з рішенням Політбюро ЦК БКП (травень 1968 р.) розпочалась підготовча робота зі створення багатотомної історії Болгарії. Планувалося, що праця складатиметься із 10 томів (однак згодом їх кількість збільшили до 14). Окрім того, були розроблені партійні теоретико-ідеологічні та практичні рекомендації для написання роботи [629, р. 22-23]. У 1985 та 1987 рр. вийшли у світ п'ятий [70] та шостий томи «Історії Болгарії» [71], що охоплювали період Відродження. Видання було позбавлене прямих ідеологічних настанов і за своєю якістю наближало цю працю до західноєвропейських аналогів. Однак пріоритетним залишалося висвітлення революційної боротьби, робота вирізнялася надмірним біографізмом, як і певними нездоланними кліше у висвітленні окремих фактів і процесів. Отже, незалежно від свого зламу комуністичні ідеологеми продовжували існувати в історичній науці.

Праця Н. Генчева «Болгарське відродження» [37] відрізняється схильністю автора до неканонічного (немарксистського) історіописання: історик відмовляється від пропонованих владою трактувань епохи та вперше у болгарській історіографії реабілітує роль буржуазії у національному Відродженні [37, с. 392-396]. До цього, науковці НРБ неоднозначно ставились до внеску цього класу, особливої критики зазнавало чорбаджійство (крупна буржуазія, з середовища якої обиралися місцеві голови), яке сприймалося як «агент турецької влади». Робота позбавлена диспропорцій, які містили попередні, увага приділяється не лише розвиткові революційного руху та соціально-економічним чинникам Відродження, а й процесу націєтворення, культурній сфері, церковно-національному рухові та діяльності різного спектру політичних угруповань болгарської еміграції. Згідно з Н. Генчевим, сутність Відродження полягає, по-перше, у вирішенні національного питання, а по-друге, у переході від феодалізму до капіталізму. Головним результатом розвитку економічних, соціальних та культурних процесів доби Болгарського Відродження стало формування болгарської нації [37, с. 10-11].

Назагал, в цей час інтенсивний поштовх отримує вивчення раніше заборонених тем: культурні процеси доби Відродження (роботи Н. Генчева [36, 23], Р. Димчевої [54]), церковно-національний рух (праці Т. Жечева [57]; З. Маркової [105, 106]; Ж. Атанасова [6], Р. Генова [34], Н. Генчева [38]), історія повсякденного життя за часів Відродження (дослідження В. Паскалєвої [129]) тощо. В той же час продовжують досліджуватися соціально-економічна проблематика (роботи К. Косєва [93]; Л. Берова [10] тощо), політичні аспекти Відродження та революційний рух (напрацювання Х. Гандєва [29]; К. Косєва [94, 96]; Й. Мітєва [108, 109]; В. Трайкова [176]; І. Унджиєв [182], С. Дамянова [42], Н. Жечева [56], В. Паскалєвої [131], О. Маждракової Чавдарової [102-104], Д. Косєва [84-86, 91],

В. Хаджиніколова [188, 189], Х. Христова [193, 195, 196], К. Шарової [212]) і російсько-турецька війна 1877-1878 рр. (робота Ц. Генова [35]).

Окрім того, поряд з діяльністю революційної течії починаються розроблятися проблеми історії інших течій Відродження, зокрема, виходять у світ праці, присвячені організаціям консервативного спрямування (роль яких у національному Відродженні раніше оцінювалася здебільшого негативно) присвятили свої дослідження Н. Генчев (робота про Одеське болгарське настоятельство [39, 40]) та Г. Плетньов (робота про «Добродійну дружину» [134]). У цей час починає також приділятися увага процесам націєтворення, що зрештою являли основну сутність процесу Відродження (роботи Х. Гандєва [31, 33] та К. Шарової [214].

У кінці 1970-х рр. широко обговорювалася проблема ролі буржуазії у болгарському національно-визвольному русі, зміст якої був представлений у журналі «Исторически преглед» [41, 76, 77, 79, 130, 135, 213].

Таким чином, другий етап розвитку болгарської історичної науки доби соціалізму відзначився відміною інструктивного стилю введення до наукового дискурсу догматичних тез партійними функціонерами. Роль особистості П. Хілендарського як зачинателя процесу Відродження, як і саме національне значення цього процесу поступово реабілітувались, в той час як соціально-економічний зміст применшувався. Революційний рух продовжував займати важливе місце в історичному наративі про Відродження, однак все більше уваги приділялось дослідженню тем, що раніше були певним табу: церковні та культурні, національні процеси, історія повсякденності, болгаро-європейські контакти.

2.3 Національне Відродження: від події до історіографічного образу

В результаті османського завоювання наприкінці XIV ст. у болгарських землях ліквідувалася традиційна для цього регіону етнополітична організація суспільства: османи створили систему, що засновувалась на теократичних засадах. Зважаючи на конфесійну гетерогенність, для «невірних» було сформовано систему мілетів (мілет - конфесійна громада, народ). Будучи часткою єдиного економічного та політичного простору, мілети займали кожний свою автономну конфесійну, а також пов'язану із нею адміністративну, культурну, в окремих випадках і етнічну нішу [584, р. 157]. Спершу кількість мілетів відповідала чотирьом основним, представленим в імперії конфесіям: ісламу, православ'ю, іудаїзму та григоріанству. Проте за рахунок легітимізації дрібних етнорелігійних угруповань їх кількість почала зростати [518, с. 50]. Отже, в Османській імперії Церква була чимось більшим аніж просто релігійна установа. Вона мала досить значні світські повноваження: судові (цивільні та сімейно-шлюбні справи), нотаріальні, поліцейські (видача та візування дорожніх листів для вільного пересування по Туреччині), адміністративні, фіскальні (збір державних податків; накладання та збір своїх податків), культурно-просвітницькі, представницькі (делегування представників у меджліси) [517, с. 42].

Система мілетів закріплювала за християнами статус подвійної юрисдикції - щодо світської влади в обличчі султана і щодо духовної в обличчі Константинопольського патріарха, що подекуди навіть формувало усвідомлення подвійного підданства на суб'єктивному рівні [517, с. 42-43].

З середини XV ст., часу, коли Константинопольська патріархія остаточно набула ролі офіційного представника всього православного населення Османської імперії, до середини XVIII ст. серйозні протиріччя не мали місця у болгаро-грецьких відносинах. Відомі навіть випадки зайняття болгарами патріаршого престолу. Однак поступово на протязі XVII та особливо XVIII ст. в політиці патріархії стались вагомі зміни. З ліквідацією !пекської патріархії в 1766 р. та Охридської архієпископії в 1767 р. всі болгарські землі переходять під управління Цариградської патріархії. Керівництво цілковито перейшло до рук фанаріотів (так називали представників старої грецької аристократії, які проживали в одному з кварталів Константинополя, що мав назву «Фенер») [548, с. 8].

У середовищі патріархії почала процвітати корупція: вищі церковні посади стала об'єктом відкритої торгівлі [15, с. 283-285]. Крім того, в цей час широко розповсюджується серед грецького суспільства ідея відновлення колись могутньої Візантійської імперії, яка в XIX ст. оформлюється у так звану «мегалі ідею». Грецьке духовенство сприйняло останню як програму елінізації православного населення Османської імперії [549, с. 248]. Поступово через школу та церкву грецька мова стає домінуючою серед болгар, її знання стає синонімом освіченості [620, р. 28]. Запроваджується богослужіння грецькою мовою. Все це стало підґрунтям грецько - болгарського церковного конфлікту. Зростаюче усвідомлення культурної ідентичності змусило поставити під сумнів грецьке панування над православною церквою.

Окрім того, болгарське населення, маючи статус «райї» («стадо»), зазнавало не лише релігійної, а й національної дискримінації. Османська влада хоч і прямо не втручалася в церковні справи болгар, залишивши це Константинопольській патріархії, однак проводила політику ісламізації та асиміляції щодо них. Ще одним чинником, що ускладнював становище болгарського населення в Османській імперії, був економічний гніт. Зокрема, щоразу збільшувався розмір й так непомірних податків, які мали сплачувати болгари, та розширювали перелік повинностей, котрі воно вимушене було виконувати. У відповідь на таку політику з боку Порти та Константинопольської патріархії серед болгарського суспільства поступово формується ідея спротиву поневолювачам і відродження болгарської держави.

Вперше ідея визволення болгар з-під турецького та грецького «ярма» була висловлена у «Історії слов'яноболгарській» монаха Паїсія Хілендарського 1762 р. У цій праці проголошувалося право болгарського народу на свободу та рівність. Прийнято вважати, що з появою «Історії слов'яноболгарської» і розпочався період національного Відродження [5 67, с. 15-16].

Основний зміст Болгарського національного Відродження полягав у формуванні болгарської нації (або її «відродженні») на основі культурно - освітнього руху (чи «просвітництва»), боротьби за створення незалежної Болгарської Церкви та національно-визвольної боротьби проти османського «ярма». Культурно-освітній рух проявився у створенні болгарських шкіл, сприянні здобуття болгарами освіти за кордоном, розвитку книговидання та появі національної преси, виникненні читалень, поширенні наукових знань (багато в чому завдяки створенню Болгарського літературно-наукового товариства у м. Браїла 1869 р., що стало праобразом БАН).

Початково основні вимоги церковного руху зводилися до надання болгарському населенню пастирів-болгар і права ведення богослужіння болгарською мовою. Однак через незадоволення цих вимог болгари осмілились сформулювати мету відокремлення болгарської церкви від Царгородської патріархії, що зрештою було проголошено султанським ферманом 1870 р. Утворення незалежного Болгарського екзархату неабияке значення для подальшого розгортання болгарського національно - визвольного руху. Факт створення 1870 р. нового болгаро-православного мілету (Екзархії) означав у системі османських реалій придбання болгарами не лише якісно нового церковно-адміністративного, а й національного статусу. Зважившись на цей крок, Порта тим самим офіційно визнала їх окремою від греків православною нацією.

Національно-визвольний рух проти османського панування відобразився у створенні кількох проектів вирішення проблеми національного визволення: консервативного (визволення за допомогою Російської імперії чи іншої «великої сили»), ліберального (створення шляхом переговорів із владою дуалістичної болгаро-турецької держави) та революційного (здобуття незалежності власними силами шляхом підняття народного повстання). Після двох невдалих повстань (Старозагорське 1875 р. і Квітневе 1876 р. повстання), ініційованих представниками революційної течії, Болгарія дістала незалежність в результаті російсько-турецької війни 1877-1878р.

Отже, саме цією датою (1878 р.) і завершується період національного Відродження, коли силами російської армії Болгарію було звільнено з -під османського гніту. Зауважимо, що згідно з рішеннями Сан-Стефанського прелімінарного мирного договору (підписаного 3 березня 1878 р.) передбачалося на основі об'єднання болгарських етнічних земель у Мізії, Фракії та Македонії створення Болгарської держави. Проте ці плани не отримали своєї реалізації через перегляд умов цього договору на Берлінському конгресі (13 червня-13 липня 1878 р.). Зрештою, за Берлінським трактатом (14 липня 1878 р.) територія Болгарії поділялася на три частини: 1) автономне князівство з центром у Софії (від Дунаю до Балканського хребта); 2) болгарські землі на південь від Балканського хребта утворювали провінцію Османської імперії Східна Румелія з центром у Фліппополі (Пловдиві) 3) землі Македонії залишалися у складі Османської імперії без зміни свого статусу. Таке суттєве зменшення території Болгарії спричинило поширенню серед болгарського тогочасного політикуму ідеї «Великої Болгарії», тобто об'єднання болгарських етнічних земель.

З огляду на це частина болгарських істориків (Б. Йоцов, П. Мутафчієв, М. Арнаудов) дотримувалася думки, що до Болгарського Відродження слід включати також і національно-визвольну боротьбу болгарського населення Східної Румелії та Македонії проти османської влади, кінцевою метою якої було приєднання цих земель до Болгарського князівства. А тому верхньою хронологічною рамкою доби Відродження не може бути 1878 р. Так чи інакше питання визначення хронологічних рамок національного Відродження залежало від змісту, який вкладався в таке означення цієї епохи.

Історіографічне осмислення цієї епохи розпочалося вже під час самого Відродження. Першим історіографом доби став російський науковець українського походження Ю. Венелін, який у своїй праці «Днешние и нынешние болгаре в политическом, народностном, историческом и религиозном их отношении к россиянам» (1829) розповідає та про славну минувщину середньовічної болгарської держави, котра зникла в результаті османського завоювання, про тяжке становище болгар під владою турків, їхнє церковне життя і корупцію при зайнятті церковних посад у Константинопольській патріархії. Ю. Венелін закликає не забувати колись могутній та освічений народ, який наразі (тобто на час написання цього твору у другій чверті ХІХ ст. ) майже стертий з пам'яті європейців, оскільки «турки зайняли його місце та укривали болгар від поглядів Європи» [25, с. 6; 544, с. 5]. Він стверджує, що цього забуття не можна вибачити російському народу, адже саме від болгар «...ми отримали хрещення, які нас навчили читати, писати, на природній мові яких відбувається наше богослужіння,. колиска яких пов'язана нерозривними узами з колискою російського народу» [25, с. 11].

У статті «О зародыше новой болгарской литературы», котра вперше була опублікована 1837 р. у журналі «Московский наблюдатель», а наступного року вийшла окремою брошурою в Москві, Венелін щиро жалкував з приводу того, що болгарська література, яка так рано зародилась і мала б мати блискуче майбутнє, зараз знаходиться у плачевному стані [26, с. 19; 544, с. 5-6.]. Причинами такого її становища є двохсотлітнє візантійське ярмо, багатовікове турецьке панування, ліквідація болгарської патріархії, запровадження богослужіння грецькою мовою, знищення болгарських рукописів [26, с. 19; 544, с. 6-7]. За таких таких обставин, на думку Венеліна, не можна сподіватися, що нова болгарська література зародиться у межах Османської імперії. Однак він дає чіткий план дій, як можна її відродити: заможні болгари в еміграції могли б зайнятися виданням азбук, граматик та інших навчальних книг [26, с. 19].

Ці дві праці Ю. Венеліна мали не стільки наукове значення, скільки стали імпульсом, програмою дій з відродження болгарської нації та культури. Російський культуролог і літературознавець Г. Гачев стверджує, що праця Ю. Венеліна «Днешние и нынешние болгаре...» надала ідеологічне обґрунтування процесу Болгарського Відродження, забезпечивши болгар національним міфом [476, с. 47]. До подібних висновків приходить і болгарський науковець А. Везенков, зауважуючи, що саме у Ю. Венеліна вперше звучить формулювання, що болгарам необхідно «відродитися».

А. Везенков йде у своїх висновках далі: посилаючись на те, що Венелін виріс і отримав освіту в Габсбургській імперії, в якій мали місце національні рухи різних народів, він припускає, що концепція Болгарського Відродження стала продуктом застосування центральноєвропейської пояснювальної моделі до процесів, котрі відбувалися у болгарських землях [465, с. 794].

Під впливом праці Ю. Венеліна ідея «відродження» у болгарському контексті згодом зявляється у творчих доробках таких діячів епохи як А. Апрілов і І. Селиминський. В. Апрілов датував початок духовного Відродження у болгарських землях 30-ми рр. ХІХ ст. і пов'язував його з суспільними змінами, що відбулися в результаті реформ у Османській імперії (т. зв. танзімат). Зокрема, Апрілов наголошував, що саме в цей час у болгарському суспільстві виникли нові ідеї та настрої, які свідчили про поступове усвідомлення болгарами своїх національних інтересів [567, с. 15].

Підхід В. Апрілова був сприйнятий болгарськими революціонерами і активними діячами національного Відродження Г. Раковським і Х. Ботєвим. Г. Раковський відкрито визначав Танзімат початком Відродження [466, с. 885]. Тоді як Х. Ботєв позначав початок «слов'янського відродження» (саме це поняття він вживає) 30-ми рр. ХІХ ст., не пояснюючи, чому він обирає цю хронологічну межу, однак, як зауважує сучасний болгарський дослідник А. Везенков, стає зрозумілим, що Х. Ботєв аргументує початок Відродження саме реформами в Османській імперії [567, с. 15; 466, с. 881]. Варто відзначити, що Х. Ботєв у своїх творах з історії Болгарського Відродження надавав перевагу вживанню поняття «повстання» у порівнянні з поняттям «відродження». А у творчості іншого болгарського революціонера В. Левского поняття «відродження» взагалі відсутнє [466, с. 881-882]. Ми припускаємо, що це пояснюється тим, що «відродження» вони розглядали більше як культурно-національний, духовний процес, а їхня особиста діяльність, котра йшла у контексті процесів національного «відродження» та була націлена на досягнення незалежності Болгарії шляхом революції, не сприймалася ними як складова цього процесу.

У концепції болгарського історика, професора Харківського університету М. Дринова, котрий як і його попередники розглядав Болгарське Відродження як культурно-національний процес, все ж відбувається зміна акценту в його інтерпретації. Зокрема, на противагу своїм сучасникам він згадує Паїсія Хілендарського та його працю «Історію слов'яноболгарську» 1762 р. як поштовх і початок Відродження, тим самим цілковито відкидаючи османський контекст. Таким чином, початок Відродження був перенесений майже на століття раніше.

Роботи, написані до 1878 р. (тобто до визволення Болгарії з-під османського панування) мали більше публіцистичний, аніж науковий характер, а тому їх важко назвати історіографією національного Відродження у повному змісті цього слова. Однак сформульовані у них тези знайшли подальше відображення в історіографії національного Відродження.

Подібно до діячів Відродження, котрі першими осмислили його зміст, чеський історик К. Іречек (праця «История болгар» вперше видана 1876 р. чеською та німецькою мовами, а 1878 р. перекладена російською) трактує його як пробудження національного почуття, тобто як духовне, національне відродження, вміщуючи у це поняття лише діяльність Паїсія Хілендарського і Софронія Врачанського, котрий став наступником ідей монаха Хілендарського монастиря та доповнив його «Історію слов'яноболгарську». Г оловною причиною цього процесу він називає потяг до освіти, до вивчення рідної мови тощо [487, с. 39-40].

Після 1878 р. (протягом 1880-1890-х рр.) були опубліковані історичний роман І. Вазова «Под игото» та поема «Епопея на забравените», а також історико-мемуарна праця одного з учасників Квітневого повстання 1876 р.

З. Стоянова «Записки по бьлгарските вьстания». Твори обох авторів присвячені подіям напередодні, під час і після Квітневого повстання 1876 р. і розкривають величні потуги болгарського народу та подвиги таких його героїв, як Паїсій, В. Левський, Т. Каблєшков, Г. Бенковський та інших, на ниві національних змагань. Хоча ці роботи були художніми творами, а тому не претендували на наукову концептуалізацію доби, все ж сформований у них, з одного боку, героїчний образ подій повстання та уславлення його ватажків, а з іншого, травматична інтерпретація часів, зображених у творах (а саме, криміналізація турецької влади та її політики стосовно болгар), заклали підвалини подальшого осмислення всієї епохи Відродження.

Теза М. Дринова про Паїсія як зачинателя епохи Відродження знаходить своє відображення у роботах болгарського науковця І. Шишманова. Його нововведенням і інтерпретацію національного Відродження стало намагання уподібнити Болгарське Відродження західноєвропейському Ренесансу. Зрештою, він прийшов до висновку, що процеси у болгарських землях відбувалися із запізненням, однак слідували загальним тенденціям західноєвропейських [482, с. 10-11]. Окрім того, визнаючи роль Паїсія як основоположника Відродження, І. Шишманов вважає необхідним чинником для початку процесу Відродження соціально - економічний розвиток [482, с. 13; 37, с. 20].

У наукових доробках першої половини ХХ ст. закріплюється теза про Паїсія Хілендарського як зачинателя Болгарського Відродження. Більше того, її дотримуються навіть представники «марксистського» напряму Д. Благоєв (праці «Нашите апостоли» та «Принос към историята на социализма в България») і Г. Бакалов, а за ними і вся подальша історіографія другої половини ХХ ст., підкріплюючи такий підхід додатково економічною детермінацією Відродження.

У виданій 1907 р. «История на Априлско възстание» Д. Страшимірова [165, 166, 167] відчутний вплив романтизованого героїчного образу Квітневого повстання 1876 р., оформленого в шедеврах болгарської художньої літератури «Епопея на забравените» та «Под игото» І. Вазова й «Записки по българските въстания» З. Стоянова. Поціновуючи героїзм ватажків і учасників повстання, історик все ж називає їх «гордовитими фантазерами з жрецьким натхненням, яке межувало з божевіллям». На думку вченого, повстання вибухнуло передчасно, для його перемоги необхідно було ще близько 40 років серйозної підготовки [29, с. 183]. Маркуючи початок епохи Відродження діяльністю Паїсія Хілендарського у своїй праці про болгарського революціонера Х. Ботєва [168, с. 68-70], Д. Страшиміров у передмові видання документів «Архив на Възражданието» головну увагу зосереджує на 1860-1890- х рр. (або на «політичному Відродженні», використовуючи його термінологію), стверджуючи, що процес Відродження охоплює також приєднання Східної Румелії, а також національно-визвольний рух болгар Македонії [4; 5, с. хіу]. Таким чином, процес Відродження за Д. Страшиміровим ще не завершився.

Болгарські науковці першої половини ХХ ст. П. Ніков («Възраждане на българския народ. Църковно-национални борби и постижения» 1929 р.), Б. Пєнєв («История на новата българска литература», т. 1, 1930 р.), Х. Гандєв (монографія «Ранно възраждане» 1939 р. та «Фактори на Българското вьзраждане 1600-1830» 1943 р.) розглядали Відродження як епоху національного, духовного, культурного (зокрема літературного) відродження болгарського народу [487, с. 40-41; 37, с. 23-27]. Зокрема, П. Ніков підкреслює особливу роль церковної боротьби у процесах Відродження, стверджуючи, що за своєю сутністю вона була національною. Х. Гандєв переміщує традиційну нижню хронологічну рамку цієї доби майже на півтора століття назад (тобто на кінець XVI - початок XVII ст.), зауважуючи, що саме в цей час з'явилися перші прояви болгарської національної самосвідомості. Тим самим він ставив під сумнів міф про османський час як «темні століття».

У 40-х-50-х рр. XX ст. відбувається трансформація образу національного Відродження. На перший план висувається його соціально - економічний зміст, про що вже до цього мимохідь згадував І. Шишманов, і оформив у більш розвинуту концепцію Д. Благоєв. Паїсій Хілендарський хоча прямо не називався родоначальником епохи Відродження, однак був присутнім у наративах про Відродження, навіть коли його нижня хронологічна рамка датувалася кінцем XVIII ст. Поступово з 60-х рр. XX ст. відбувається реабілітація ідей істориків першої половини XX ст. І. Шишманова, П. Нікова, Б. Пєнєва та трактування Відродження як національного процесу.

2.4 Проблема наступності та перервності у формуванні образів Відродження в історіографії НРБ. Домінуючі образи

Колективні уявлення про минуле відіграють значну роль у процесі конструювання національної ідентичності. Зазвичай вони оформлюються у комплекс міфів , що мають на меті сакралізувати та легітимізувати існуючий порядок речей. Широко розповсюдженим у історичних наративах є міф про «золотий вік», про давні часи, коли людство жило у спокої та достатку. Так званий «золотий вік» протиставляється періоду занепаду. До такої схеми цілком вписуються концепції «турецького рабства» та Болгарського національного Відродження, що, на наш погляд, дає змогу розглядати їх як міфи.

Концепція «турецького рабства» («ярма») була висунута ще в «Історії слов'яноболгарській» Паїсія Хілендарського, якого вважають зачинателем Болгарського Відродження [72, с. 56]. Фактично, описуючи тяжке становище болгарського народу під «турецьким рабством» і «грецькою архієрейською владою» [72, с. 72], він висловив ідею «подвійного рабства», що стала домінантною у працях істориків декількох подальших поколінь, а подекуди трапляється і в сучасних дослідженнях [489, с. 63-79]. Утвердженню образу османського управління як «рабства» серед широкого загалу болгарського народу сприяла праця болгарського письменника та поета І. Вазова «Под игото» («Під ярмом»), котра вперше вийшла 1889 р., а згодом перевидавалась декілька разів (в тому числі й за доби НРБ).

Однак, на разі перед істориками НРБ стояло завдання обстояти «спорідненість» соціалістичної влади з революційними діячами часів Відродження, довівши помилковість «буржуазних» істориків у репрезентації Відродження та неспроможність попередньої влади «виконати заповіти доби Відродження».

Науковцями соціалістичної Болгарії була сприйнята традиційна парадигма бачення османської влади як злочинної, а болгарського населення імперії як поневоленого та уярмленого. Однак розрив із традицією трактування епохи Відродження йшов по лінії визначення квінтесенції цієї доби. Так, ще з часів «Історії слов'яноболгарської» Паїсія Хілендарського у болгарській історіографії аж до 1944 р. домінували традиційні риси та проблематика, а саме: сильний націоналізм, спроби посилити національну самосвідомість, виправдання національних претензій, цінності середнього класу, захопленість політичною історією за рахунок економічних і соціальних тем [626, р. 682]. Болгарським дослідникам першої половини ХХ ст. було властивим приділяти чималу увагу дослідженню Відродження як етапу формування болгарської нації. Зокрема, у 1920-х - 1930-х рр. вийшли праці вчених П. Нікова, П. Мутафчієва, І. Шишманова, Б. Пєнєва, М. Арнаудова, присвячені зазначеній проблематиці. Дослідники цього періоду робили акцент на вивченні церковно-національних та культурно- просвітницьких аспектів Відродження. Останнє розглядалося ними як культурно-просвітницький рух, котрий виник в результаті пробудження духовних сил болгарського народу чи як культурний процес, «духовне відродження» (П. Ніков, Б. Йоцов) [567, с. 21]. П. Ніков вважав, що в основі Болгарського Відродження лежала боротьба за самостійну, незалежну від грецької патріархії, Болгарську Церкву.

Історики НРБ навпаки довгий час нехтували роллю церковного руху, висунувши зрештою концепцію церковної боротьби як «мирної революції», в той час як сутністю епохи вони вбачали заміну феодальної формації капіталістичною, стверджуючи, що у болгарських землях в умовах іноземного поневолення цей процес приняв національну форму. Таким чином, розбіжність проявлялася у тому, кого історики вважали головним ворогом і відповідно боротьба проти нього являла основний зміст епохи Відродження. Для науковців соціалістичної Болгарії ним була османська влада (а точніше, османський феодалізм), а так зване «фанаріотське ярмо» репрезентувалося як похідне від турецького. Вчені попередніх епох наголошували на культурно-національному, духовному змісті Відродження, розглядаючи греків як «безпосередніх» ворогів (оскільки грецьке духовенство очолювало Константинопольську Патріархію та перешкоджало розвитку освіти болгарською мовою), а турків як «віддалених».

Будуючи свою легітимаційну риторику на формаційному підході до аналізу розвитку суспільства, де центральним поняттям було «революція», через яку здійснювався перехід від однієї формації до іншої, історики НРБ прагнули актуалізувати значення революційного руху за доби Відродження, тим самим претендуючи сформулювати нову «правильну» візію епохи Відродження. У даному контексті в історіографії НРБ відбувається оформлення та закріплення цілковито нової традиції інтерпретації цієї доби, основи якої були закладені ще Д. Благоєвим, оскільки болгарська історіографія кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. (мається на увазі її ліберальний напрям, котрий був провідним на той час) фактично зводила нанівець значення болгарських революціонерів у розгортанні процесів національного Відродження, наголошуючи на тому, що їх діяльність відігравала негативну, ворожу роль. Діяльність революціонерів і кульмінаційний етап національно-визвольної боротьби - Квітневе повстання 1876 р. - всіляко засуджувалися. Зокрема, П. Мутафчієв звинувачував їх в авантюризмі, називаючи їх «...фантазерами, котрі потрапили під владу запозиченої зі сторони книжної премудрості.» [Цит. за: 454, с. 207].

Хоча деякі з істориків цього часу все ж зверталися до розробки історії революційної національно-визвольної боротьби болгар проти турецького ярма, зокрема Д. Страшиміров, перу якого належать роботи, присвячені історії Квітневого повстання 1876 р. і болгарському революціонеру Х. Ботєву [165-168]. Науковець, детально розглянувши підготовку, перебіг і результати повстання, стверджує, що воно було «політичною авантюрою», здійсненою «тихою протестуючою масою». Така інтерпретація Квітневого повстання не могла бути сприйнятою істориками НРБ, які прагнули зобразити його ледве не ключовим стовпом революційного наративу про Відродження (а саме, верхньою точкою народної революції), а тому піддавалася нищівній критиці з їхнього боку. Водночас ученими НРБ неодноразово доводився факт недостатньої підготовки повстання, що зрештою і спричинило його поразку. Окрім того, теза про відсутність значних протиріч у поглядах та цілях різних верств суспільства щодо національно-визвольного руху, висловлена Д. Страшиміровим, відверто суперечила інтенціям істориків соціалістичної Болгарії представити Відродження як революцію, спричиненою класовим антагонізмом [29, с. 183].

Більше того, на відміну від істориків НРБ болгарська історіографія першої половини ХХ ст. мало цікавилася соціально-економічним підґрунтям політичних подій. Лише болгарські історики І. Шишманов і Б. Пєнєв відзначали певну роль матеріальних умов і класів у розвитку Відродження. Саме завдяки їх доробкам, історики НРБ могли виводити історіографічну традицію розуміння цієї епохи як часу буржуазно-демократичної революції не лише з праць істориків-марксистів довоєнного часу (Д. Благоєв, Г. Бакалов, Ж. Натан), а й посилатися на болгарських істориків першої половини ХХ ст. - І. Шишманова і Б. Пєнєва.

Важливе значення має сприйняття болгарською міжвоєнною та повоєнною історіографією монаха Паїсія Хілендарського. Як відомо, тезу про П. Хілендарського як родоначальника Відродження висунув ще 1871 р. М. Дринов. Однак історіографія НРБ, зважаючи на атеїстичну риторику у державі, не могла визнати піонером процесу Відродження священнослужителя. Тут історики вдались до певних маніпуляцій: зародження епохи вони пояснювали соціально-економічними зрушеннями в болгарському суспільстві, проте фактично не змінювали хронологічної рамки початку Відродження 1762 р.

Верхня хронологічна рамка доби, представлена у більшості праць дослідників НРБ, - 1878 рік, тобто завершення російсько-турецької війни. Вибір цієї дати як завершення Відродження, з одного боку, полегшував зображення епохи як «революції», оскільки саме після російсько -турецької війни 1877-1878 рр. відбулася ліквідація турецького феодалізму та був розчищений шлях для розвитку капіталістичних відносин; з іншого ж боку, хоч ця дата і не вживалася всіма істориками попередніх епох, однак вона відповідала загальній логіці репрезентації цієї епохи як часу саме національного руху болгарського народу.

Болгарські історики першої половини ХХ ст. І. Шишманов, Б. Пєнєв, П. Ніков, трактуючи Відродження як духовно-національний процес, дотримувалися думки, що його завершення припадає на кінець 18601870 рр., коли була створена незалежна від Константинопольської патріархії Болгарська церква. Водночас Б. Йоцов, П. Мутафчієв, М. Арнаудов і Д. Страшиміров не лише включали до цієї епохи російсько -турецьку війну 1877-1878 рр., а й вважали, що ця доба не продовжується і після неї [37, с. 7; 567, с. 21]. Зокрема, Д. Страшиміров включав до національного Відродження возз'єднання зі Східною Румелією 1885 р., а також національно-визвольний рух болгар Македонії (іншими словами вважав, що македонці не є окремою націєї, а частиною болгарського етносу) [4; 5, с. хіу]. За концепцією М. Арнаудова Відродження тривало до Першої світової війни, до часу поки існував рух болгар Македонії за приєднання до Болгарського князівства. Згодом він розширює хронологічні межі епохи, датуючи її кінець 1941 р., коли Болгарія як союзник Німеччини приєднала Східну Сербію, Західну Фракію та Вардарську Македонію (хоча ці землі пробули в її складі лише до 1944 р.) [487, с. 156].

Початково включення національно-визвольного руху в Македонії до Болгарського Відродження відкидалося істориками НРБ з огляду на те, що керівництво НРБ, підтримавши ідею Й. Сталіна про створення Балканської федерації, мусило зробити суттєві поступки: не лише ліквідувати територіальні претензії до новоствореної Соціалістичної Республіки Македонія, а й визнати також болгарських македонців національною меншиною, дозволивши розповсюдження югославської пропаганди серед населення Піринської Македонії. Після провалу ідеї створення Південнослов'янської федерації та кількох невдалих спроб досягти порозуміння між болгарською та югославською владою з приводу «македонського питання» НРБ, скориставшись тим, що Югославія впала у немилість, 1968 р. зайняла позицію, згідно з якою не існувало македонської нації, а лише болгарське населення Македонії. Таке нове бачення Болгарського національного Відродження представлене, зокрема, у працях «Болгарии 1300 лет» Х. Христова [192] та «Бьлгарско Вьзраждане» Н. Генчева [37]. Зокрема, Х. Христов говорить про ідейну наступність між революціонерами 1860-1870-х рр. і діячами болгарського національно- визвольного руху в Македонії, стверджуючи, що їх мета полягала у національному визволенні болгарського народу з-під влади Османської імперії [192, с. 168]. Н. Генчев, окреслюючи верхню хронологічну рамку Відродження 1878 роком, наголошує на релевантності цієї дати лише для території Болгарського князівства, в той час як для етнічних болгарських земель, що залишилися за межами новоствореної держави, зокрема, для Македонії цією межею є Перша світова війна [37, с. 7-8].