Політика пам’яті Народної Республіки Болгарія щодо доби національного Відродження: джерельний комплекс

У «Короткій історії Болгарії», що вийшла друком 1987 р. у Москві, ідеологеми про «братній російський народ» та про Росію як подвійного «визволителя» зникають, епоха все більше починає осмислюватись як доба оформлення болгарської нації, а не у соціально-економічних категоріях, як було раніше [98, с. 186]. Протягом другої половини 1980-х рр. розпочинається активна розробка раніше ігнорованої науковцями проблеми формування націй та національних держав в Центральній і Південно-Східній Європі, зрештою після довготривалого перебільшення ролі соціально- економічного чинника болгарське Відродження набуває свого національного значення [55; 98; 114; 184; 185].

З середини 1960-х і до кінця 1980-х рр. відбувалося поступове розходження шляхів розвитку болгарської та радянської історичної науки. Все більше зростали відмінності між болгарською і радянською історіографією, що проявлялося, по-перше, у відмінності тематичних пріоритетів. Болгарська історіографія на хвилі загальної лібералізації історичних досліджень в НРБ розширила тематичний ракурс проблематики Відродження і розпочала дослідження раніше табуйованих тем (а саме, церковні, культурні, національні процеси; історія повсякденності тощо), в той час як радянська історіографія і далі продовжувала вивчати головним чином революційний рух і російсько-турецьку війну (хоча в 1980-х рр. розпочинається розробка проблем націй та націєтворення). У болгарській історіографії поступово відновлювалося національне значення процесу Відродження, в той час як соціально-економічний зміст применшувався.

Відмінності також проявилися і у тому, що болгарська історична наука поступово позбувалася ідеологічної догматики на сторінках наукових досліджень, тоді як радянська продовжувала насичувати дослідження кон'юнктурними міркуваннями. На нашу думку, причиною збереження політичної кон'юнктури у дослідженнях радянських науковців було намагання влади через праці істориків довести думку про братерські зв'язки і віковічну дружбу обох народів, а також пов'язати розвиток НРБ із СРСР на їх «шляху до соціалізму». Разом з тим, з середини 1980-х рр. в радянській історіографії відбувається послаблення партійно-державного контролю над науковими дослідженнями, що проявилося у введенні до поля наукових дискусій нових проблем, зокрема, проблеми формування націй на Балканах. Тобто, Болгарське Відродження починає розглядатися як доба формування болгарської нації.

Отже, можемо зробити висновок, що протягом 1940-1960-х рр. болгарська історіографія розвивалася під контролем радянської історичної науки, для цього етапу характерним було «опікування» радянського імперського наукового дискурсу над болгарським. Це проявлялося перш за все у тому, що перша «Історія Болгарії», написана з марксистських позицій, підлягала не лише партійній цензурі, а й обговоренню в Академії наук СРСР. За зразок була рекомендована робота саме радянського академіка Н. Державіна. Більш того, у працях, що вийшли друком протягом першого етапу розвитку болгарської історіографії доби соціалізму простежувалися неабияка насиченість кон'юнктурними міркуваннями та ідеологемами. Однак вже з 1960-х рр. поступово позбувається свого підімперського колонізованого статусу і починає виходити з-під впливу радянського гранднаративу.

2.6 «Революція» У8 «Відродження»: понятійне осмислення доби

Інтерпретація доби національного Відродження болгарськими науковцями періоду соціалізму ґрунтувалася на марксистсько-ленінському підході до історії. Болгарське Відродження прагнули репрезентувати як класову революцію, стверджуючи, що воно було передкомуністичним революційним рухом за соціальну справедливість, який мав на меті знищити класовий гніт. Марксистська думка розуміла поняття «революція» як спосіб переходу від суспільно-економічної формації, що історично віджила себе, до більш прогресивної; корінний якісний переворот всієї соціально-економічної структури суспільства. Саме тому основна увага у дослідженні процесів Відродження надавалася вивченню його соціально-економічних, а також революційних аспектів.

Дискусії навколо проблеми визначення характеру цієї революції були пов'язані з тезою про зрадницьку роль буржуазії за доби Відродження. Окрім того, це визначення мало гармонувати зі «завданнями», продиктованими епохою та з ідеєю про «гегемона» й «рушійні сили» революції. Стосовно негативного визначення революції як антифеодальної не було жодних суперечок, в той час як позитивне визначення викликало жваву дискусію серед болгарських науковців. Так, існувала ціла низка різних визначень: «національно-демократична», «селянська», «буржуазна», «народна», «буржуазно-демократична», «селянсько-буржуазно-демократична» тощо. Теза про селянський характер національної революції була нав'язана болгарській історіографії доби соціалізму «зверху»: до вжитку вона ввійшла після промови генерального секретаря ЦК БКП та голови держави Вилко Червенкова з нагоди 80-річчя із дня смерті Васила Левського 1953 р. Революція проголошувалася буржуазно-демократичною (за метою) та селянською (за рушійною силою), в той час як буржуазія декларувалася зрадником революції. Однак оскільки селянство при відсутності пролетаріату не було спроможним вміло та послідовно очолювати революцію, саме народна інтелігенція взяла у ній керівну роль. Не маючи «вдалого» керівництва (під «вдалим» розумілося керівництво, очолюване робітничим класом), болгарська буржуазно-демократична революція не змогла перемогти як селянська революція у вигляді Квітневого повстання [200].

Винайдена Вилко Червенковим інтерпретація Квітневого повстання як «селянсько-буржуазної» революції ввійшло у вжиток в академічних і наукових працях з історії Болгарії разом із критичним ставленням до ролі болгарської буржуазії (як класу зрадників). Хоча, крок за кроком болгарська історіографія відмовлялася від цієї трактовки. Знаковий поворот у інтерпретації Квітневого повстання зробив Н. Генчев 1978 р. [37]. Він, спираючись на дані про соціальний склад революційних комітетів, стверджував, що буржуазія була головним революційним елементом.

Більшого поширення у болгарській історичній науці доби соціалізму набула інтерпретація Відродження як буржуазної/буржуазно-демократичної революції. Такий підхід до осмислення Відродження «винайшов» ще основоположник марксистської думки в Болгарії та засновник БКП Д. Благоєв. Він розглядав Відродження як «результат економічного і соціального розвитку болгарського суспільства, виникнення та зростання нових продуктивних сил». Сутністю процесів, що відбувалися у тогочасному болгарському суспільстві Д. Благоєв вважав перехід від феодалізму до капіталізму [13, c. 27]. Тобто, сутністю Відродження він вважав буржуазну революцію.

Концепція, запропонована Д. Благоєвим, знайшла своє відображення у працях болгарських істориків-марксистів довоєнного і, особливо, післявоєнного часу. Зокрема, історик-марксист довоєнного періоду Г. Бакалов сприйняв цей підхід, трактуючи Болгарське Відродження як «результат численних історичних причин та впливів, в основі яких лежав розвиток капіталізму» [7, с. 109].

Відображення ідей Д. Благоєва можна прослідкувати майже в усіх істориків НРБ. Більш того, визначаючи епоху Відродження, історики соціалістичної Болгарії прагнули використати теоретичні надбання марксистсько-ленінської думки. Ідею пояснення Відродження як переходу від феодалізму до капіталістичного ладу болгарський літературознавець П. Зарєв доповнює використанням поняття «буржуазно-демократична революція», яке він навіть виносить у назву своєї праці [65, с. 3, 5-8].

Зауважимо, що під «буржуазно-демократичною революцією» марксистсько-ленінська філософія розуміла таку буржуазну революцію, в котрій народні маси, суспільні «низи», придушені гнітом і експлуатацією, піднімалися самостійно та наклали на весь перебіг революції відбиток своїх вимог, своїх спроб по-своєму побудувати нове суспільство на місці старого, яке знищувалося. Болгарський історик (а також активний діяч БКП) Ж. Натан дещо деталізував бачення Болгарського Відродження як «буржуазно-демократичної революції», використавши для пояснення своєї концепції такі ключові терміни марксистської думки, як «форма» та «зміст». Так, зокрема, науковець визначав поняття «Відродження»: «Процес соціально-економічних перетворень, який за своїм змістом являв собою звільнення країни від турецького феодалізму, а за формою - боротьбу за національне та культурне визволення болгарського народу, що знемагав під гнітом турецьких султанів, пашів і беїв, а також під духовним гнітом грецького духовенства» [118, с. 25]. Таким чином, Ж. Натан підкреслив, що основним у процесі Відродження був перехід від феодалізму до капіталізму, а національно-визвольний рух - лише «форма» цього процесу.

У концепціях Болгарського Відродження, представлених у працях болгарських істориків Н. Генчева, З. Маркової та у багатотомній праці «История на България» (Т. 5, 6), розширюється його розуміння шляхом зрівняння його буржуазно-демократичного та національно-визвольного змістів. Такий інтегративний погляд на Відродження полягав у наступному: з одного боку, стверджувалося, що воно йшло за загальними закономірностями буржуазно-демократичної революції; з іншого, його основним змістом проголошувалася назрівання, підготовка та здійснення «болгарської національної революції» [106, с. 6, 192-193; 70, с. 13; 71, с. 13]. Основним змістом Болгарського Відродження вважався «історичний перехід від середньовіччя до буржуазного світу, розвиток та утвердження буржуазних економічних і соціальних відносин, створення самобутньої національної культури, формування болгарської нації, тривалу боротьбу за визволення від чужоземної влади». Тобто, Відродження є певним «синтезом культурно-духовних і політико-ідеологічних досягнень», які відобразилися у «національно-визвольній та буржуазно-демократичній революції» [37, с. 11].

Більш того, Н. Генчев запропонував розуміти Відродження в контексті світового розвитку: проводяться паралелі між цією епохою і Ренесансом, Просвітництвом і Революційним буржуазним переворотом. Отже, Відродження розглядалося науковцями НРБ головним чином як буржуазна/буржуазно-демократична революція, хоча історики уточнювали, що ця революція поєднувала також завдання боротьби з іноземними загарбниками. На наш погляд, вживаючи поняття «буржуазно-демократична революція» для характеристики Відродження вони мали на меті провести паралель між Відродженням та новою «народно-демократичною» владою. Разом з тим, зрівняння національного та «буржуазно-демократичного» вимірів свідчило про поступове повернення національного значення Відродження.

Бачення останнього як буржуазної/буржуазно-демократичної революції вписувалося у загальне розуміння розвитку суспільства марксистською думкою, втілене у формаційному підході. Історичний процес бачився як послідовна й закономірна зміна суспільно-економічних формацій. Виділялися наступні формації: первісно-общинний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм, комунізм. Декларувалося, що перехід від однієї формації до іншої здійснюється шляхом соціальної (класової) революції, яка вирішує антагоністичні протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами, а також між економічним базисом і політичною надбудовою.

Більш того, розгляд Відродження у рамках так званої «п'ятичленки» підкреслював прогностичну та телеологічну функції історії й допомагав владі у здійсненні її легітимаційної політики. Ще К. Маркс і Ф. Енгельс висунули концепцію безперервної (перманентної) революції, яка поступово переходить від вирішення буржуазно-демократичних до вирішення соціалістичних завдань. Розвиваючи цю тезу, В. Ленін запропонував теорію переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Передумовою такого переростання є гегемонія пролетаріату в буржуазно-демократичній революції. На болгарському ґрунті концепцію «безперервної революції» доповнив філософ-марксист Тодор Павлов, який протягом тривалого часу очолював Болгарську академію наук (1947-1962). Він розглядав Квітневе повстання 1876 р. і російсько-турецьку війну 1877-1878 рр. як буржуазно-демократичну революцію, котра згодом переростає в соціалістичну [ 128, с. 123].

Якщо звернутися до понятійного осмислення феномену Відродження, то бачимо, що, з одного боку, слідуючи традиції, болгарські інтелектуали продовжували використовувати поняття «Відродження» для маркування епохи. Як зауважує болгарський науковець Р. Даскалов, котрий працює у постмодерній парадигмі, поняття «Відродження» ввійшло у вжиток ще до 1878 р. (тобто у період самого болгарського Відродження), а її першими історіографами стали Васил Апрілов, Георгій Раковський, Марко Балабанов, Марин Дринов. Воно розумілося як синонім «пробудження», «ренесансу», «воскресіння», «народження заново» тощо. Вперше він був використаний метафорично для позначення раптових та неабияких змін, які відбулися у болгарському суспільстві [585, р. 1-2]. В той же час, у світлі того факту, що болгарські історики доби НРБ підкреслювали революційні аспекти Відродження і розглядали його більше як інтернаціонально налаштований революційний, ніж як націоналістичний рух, для інтерпретації епохи Відродження вони віддавали перевагу використанню поняттю «революція» (від пізньолат. гєуоіиііо - «поворот», «переворот», «оберт»). Спочатку поняття «революція» вживалося у астрономії (праця Н. Коперника «Про обертання небесних сфер»), однак, як відзначали німецький дослідник Р. Козеллек і польський історик Е. Топольський, коли в ранньомодерну добу воно стало застосовуватися у політиці, то зберегло своє натуралістичне, циклічне значення [512, с. 119; 556, с. 221].

Важливо з'ясувати взаємозв'язок між поняттями «Відродження» і «революція». Головною важкістю комуністичної міфології була проблема, як розмістити боротьбу за церковну незалежність в рамки заяви, що болгарське Відродження є класовою революцією. Комунізм як атеїстична ідеологія тим не менше вимушений був мати справу з релігійним аспектом національного Відродження. Релігія бачилася комуністичною думкою як знаряддя класового пригноблення, котрий використовувала буржуазія, щоб зберегти маси неосвіченими та перешкодити політичному розвитку народу; як символ відсталості, яку «соціалістична свідомість» має подолати. Марксизм асоціював релігію з ранніми, примітивними стадіями розвитку людства [632, p. 144]. Однак особливість болгарського випадку полягала у тому, що церковний рух був невід'ємною частиною

Відродження, останнє ж було ключовим сюжетом гранднаративу соціалістичної Болгарії та її політики пам'яті. Виходячи з цього, релігія розумілася болгарськими інтелектуалами доби соціалізму як необхідний крок у розвитку суспільства, а православна церква розглядалася як інституція, котра несла національну історичну місію протягом періоду османського панування. Згідно з таким поглядом, саме завдяки зусиллям церкви була збережена національна самосвідомість болгар [629, р. 99, 112-113, 119; 632, р. 144]. З іншого боку, образ історичної місії болгарської церкви деформувався тезою про «реакційну» роль духовенства після створення Екзархії. Ось чому болгарські науковці доби соціалізму були схильні применшувати роль церковного руху у Відродженні. Вони репрезентували добу Відродження як часи дозрівання та підготовки соціально-економічного перевороту, який мав за формою національний характер (боротьба проти турецького та грецького ярма), як результат певних соціально-економічних умов і буржуазно-демократичної революції. Однак, як зауважує сучасний грецький історик Я. Сигкелос, така інтерпретація суперечила сталінській доктрині, згідно з якою нація є продуктом капіталістичної ери, оскільки вона зображала соціально-економічні формації, інституції та класи донаціональної ери в національних термінах, наприклад, турецьке ярмо, турецька феодальна система, грецький патріархат тощо [636, р. 174].

Традиційні хронологічні рамки Відродження - з 1762 по 1878 рр. (від появи «Історії словяноболгарської», написаної монахом Паїсієм Хілендарським, до закінчення російсько-турецької війни 1878 р.), були переглянуті болгарськими «комуністичними міфотворцями». Останні посилалися на ті ж самі хронологічні рамки, але пояснювали початок процесу Відродження соціально-економічною трансформацією. Водночас комуністична міфологія намагалася «революціонізувати» постать Паїсія. Тодор Павлов поставив його на один щабель поряд з болгарськими революціонерами Христо Ботєвим і Василем Левським. Президент Болгарської академії наук підкреслив, що Паїсій «не впав з неба, його справа була історично підготована низкою фактів і подій» [ 128, с. 71, 76]. Голова держави та генсек БКП Вилко Червенков кваліфікував Паїсія як національну гордість, яка «в тіні політичного та духовного рабства нашого народу запалила першу іскру національного самоусвідомлення. З цієї іскри розгориться полум'я національно-визвольної боротьби болгар» [Цит. за: 128, с. 71-72].

Отже, поняття «революція» у своєму відношенні до епохи Відродження розумілося болгарським істориками принаймні у двох різних значеннях:

1) «Революція» як ідентична всьому періоду Відродження (Д. Благоєв, Т. Павлов, Д. Косєв, К. Косєв, Н. Генчев)

2) «Революція» як характеристика Квітневого повстання 1876 р. і російсько-турецької війни (1877-1878).

В даному випадку нас цікавитиме перше розуміння поняття «революція» як синонім доби Відродження. Прагнучи інтегрувати до розуміння національного Відродження як революції рух за незалежну Церкву, Д. Благоєв пояснював церковний рух через концепцію так званої «мирної буржуазної революції», згідно з якою завдяки розвитку просвітницького руху (у ньому він вбачав цю «мирну революцію») національний дух і «національні потуги набули неабиякої сили, що знайшло своє вираження у національній боротьбі з «фанаріотами», боротьбі за церковну самостійність» [13, с. 180-181]. Згодом ця теза про «мирну» фазу болгарської національної (національно-демократичної) революції поширилася на всю історіографію НРБ аж до кінця 1980-х рр. Так, у праці

З. Маркової та в академічному чотирнадцятитомному виданні «История на Бьлгария» (Т. 6, 1987) підкреслюється, що «церковно-національна боротьба велася «мирними» засобами, але ця боротьба не була цілковито «мирною»» [71, с. 180-181; 106, с. 192-193]. Пояснювалося, що церковний рух мав революційне значення, оскільки завдяки ньому було визнано болгарську націю, що стало передумовою до політичного визволення [106, с. 193]. Подекуди епітет «мирна» не використовувався науковцями, а просто стверджувалося, що рух за незалежність церкви був одним із проявів (чи етапом) болгарської національно-визвольної, буржуазно-демократичної революції [6, с. 208].

Г оловними поняттями, якими позначали рух за незалежність болгарської церкви окрім поняття «мирна революція» були поняття «боротьба» та «рух» (до яких повсякчас додавалися означення «всенародна», «масова», «загальнонаціональна»). Тобто, використовуючи ці поняття болгарські науковці намагалися «революціонізувати» церковний рух, тим самим вписавши його у загальний «революційний» наратив про Болгарське Відродження.

Отже, ключовим поняттям, яким оперували для інтерпретації епохи, було «революція». На нашу думку, використання саме цього поняття болгарськими істориками можна пояснити тим фактом, що вони більше відповідали легітимаційній риториці болгарських комуністичної влади. Водночас, поняття «Відродження» все ще було присутнім у наративах соціалістичної доби, що свідчить про бажання комуністів не поривати з попередньою традицією розуміння епохи.

Польський дослідник Є. Топольський говорить про міф революції характерний для історіографії, суттю якого він уважає переконаність в існуванні в історії таких подій, фактів, процесів, що спроможні ділити перебіг історії на відрізки, в яких виразно видно відмінності між ситуацією до і після революції [556, с. 220]. Він також відзначає, що під впливом істориків, які тією чи іншою мірою асоціювалися з релігією, націоналізмом чи соціалізмом, осмислення революцій дедалі більше міфологізувалося та ідеологізувалося, що суттєво впливало на історіографію [556, с. 223].

Підтвердженням даної тези в болгарському контексті слугує намагання зобразити соціалістичну владу як продовжувачів традицій Відродження через інтерпретацію епохи як буржуазної/буржуазно-демократичної революції та проведення паралелей з «соціалістичною революцією» 1944 р., тобто приходом БРП (к) до влади.

Церковно-національний рух мислився як невід'ємна частка Відродження, однак він займав другорядне значення у репрезентації доби Відродження, оскільки головний акцент робився на революційних аспектах Відродження. Саме апеляція до цих революційних аспектів і складала основу легітимаційної політики пам'яті влади. Водночас, розуміючи рух за незалежну церкву як складову процесу Відродження, болгарські інтелектуали намагалися «революціонізувати» церковний рух, надати йому нового «революційного значення», використовуючи для його маркування поняття «рух», «боротьба», а також концепцію «мирної революції».

Після державного перевороту 9 вересня 1944 р. перед БРП (к) стояло завдання об'єднати болгарський народ навколо гасел побудови соціалістичної республіки. Зважаючи на відсутність у комуністів глибоких коренів у болгарській історії, до яких вони б могли апелювати в своїй політиці пам'яті, а також усвідомлюючи непопулярність комуністичних гасел серед болгарського суспільства, вони вдались до звернення до національного минулого, центральною подією якого й було Відродження.

Національне Відродження стало ключовим пунктом політики пам'яті болгарських комуністів та історіографії НРБ. Допустиме трактування Болгарського Відродження було представлено у промовах болгарських комуністичних лідерів, а також на шпальтах провладних періодичних видань «Работническо дело» та «Ново време». З метою утвердження «правильного» образу епохи БРП (к) перетворила історичну науку на сферу, підконтрольну державі та партії. Завдяки чому пропоновані владою ідеологеми були інтегровані до праць науковців.

Характерною особливістю болгарської історіографії, на думку сучасних болгарських науковців І. Еленкова та Д. Колєвої, є її національний ухил. «Комуністична» історіографія хоча дещо й відхилилась від національної спрямованості: домінуючим став принцип історичного матеріалізму, однак з 1960-х рр. відбувається відродження національного фокусу історіографії, заміна класового наративу національним [590, р. 409]. Ця теза є цілком релевантною стосовно історіографії Відродження у НРБ: роблячи акцент на соціально-економічному чиннику, болгарські історики 1960-х-1980-х рр. поступово поверталися до дослідження культурної і національної складової Відродження.

На оформлення «комуністичного» образу Відродження мали вплив два чинники: по-перше, осмислення цієї доби науковцями першої половини ХХ ст. і, по-друге, радянські розробки цієї проблематики. При створенні свого бачення цієї епохи історики НРБ брали за основу попередній образ Відродження, залишаючи його відправну точку, а саме візію турецької адміністративної і грецької духовної влади як «ярма» в якості змістоутворювального елемента. Одночасно відкидалося національне, духовно-культурне значення Відродження, котре особливо артикулювалося дослідниками першої половини ХХ ст. Епосі надавався соціально- економічний зміст. Таке «винайдення» Відродження як соціально - економічного процесу було спричинено також і радянським нав'язуванням інтерпретацій. Поряд із економічною детермінацією з історичної науки СРСР запозичувалася риторика болгарсько-російської дружби та бойового побратимства, котрі оформилися за доби Відродження і трансформувалися згодом у болгарсько-радянську дружбу та співробітництво.

Невід'ємною складовою образу національного Відродження було «турецьке рабство». Як зауважує М. Савова-Махон Борден, комуністична версія образу «турецького ярма» вирізнялася тим, як мало зусиль було здійснено для інтерпретації османського управління як результату класового конфлікту. Згідно з комуністичною теорією іноземне правління зазвичай розумілося як вираз класового антагонізму. Болгарські комуністи зробили значну поступку націоналізму акцентуючи на багатовіковому стражданні болгарської нації під владою Османської імперії [632, р. 150].

Турки репрезентувались у болгарському гранднаративі періоду НРБ в образі «ворога», який поневолив болгарський народ і протягом п'яти сторіч стримував його розвиток. Знаходження болгарських земель у складі Османської імперії фактично прирівнювалася до уярмлення турками. Відзначимо, що початково болгарські історики намагалися надати епосі класового відтінку, додавши до традиційного сприйняття османської влади як «рабства» чи «ярма» означення «феодальне». Однак поступово національний характер «рабства» став домінуючим у його осмисленні.

Грецька церковна влада інтерпретувалася як «духовне рабство». Одночасно значний акцент робився на її економічних зловживаннях: непомірних податках і повинностях, які стягувалися з болгарського населення.

Перші два десятиліття після приходу комуністів до влади Відродження намагалися зобразити як революцію (у першу чергу в соціально-економічній сфері, тобто перехід від феодалізму до капіталізму). Однак поступово сприйняття образу Відродження дослідниками НРБ еволюціонує від бачення його як буржуазної/буржуазно-демократичної революції, де боротьба проти османської влади та грецького духовенства виступала лише тлом, на фоні якого відбувалася заміна феодальної формації капіталістичною, до розуміння епохи як комплексного феномену (тобто поєднання національно - культурного, соціально-економічного та політичного аспектів Відродження).

відродження болгарія література історіографія

Розділ 3. Болгарське національне Відродження у політиці пам'яті НРБ: ідеологізація та інструменталізація образу

Політика пам'яті розглядається у двох аспектах: 1) як політичний контроль над пам'яттю, а також 2) як політичне використовування пам'яті з метою легітимації того чи іншого режиму, феномену тощо. У даному розділі ми виходитимемо з другого розуміння політики пам'яті, тобто як політичного використовування пам'яті.

Політика пам'яті соціалістичної Болгарії фокусувалася на криміналізації османського управління та зображенні болгар як жертв турецької сваволі. Як результат, османський період у болгарській історії поставав як справжні «темні століття» та часи жаху. Національне Відродження бачилось як час, сповнений героїчною боротьбою за незалежність.

У цьому розділі як окремі кейси (від case - певний просторово обмежений феномен, котрий спостерігається у окремий момент часу чи протягом певного періоду [600, p. 19]), ми дослідимо інструменталізацію невід'ємної складової наративу про Відродження, концепції «турецького ярма», розглянемо особливості функціонування образів національного Відродження у публічному дискурсі соціалістичної Болгарії, а також використання цих образів у художній літературі та кінематографії НРБ.

Політичне використання концепції «турецького ярма» мало на меті не лише виправдати політичну лінію влади стосовно турецької меншини в НРБ, а й переконати самих представників меншини в її науковій обґрунтованості. Використання методологій історії взаємодій (Entangled History) та імперських студій (Empire Studies) дозволить ширше поглянути на цю проблему, залучивши до аналізу внутрішньополітичний чинник (взаємодія позиції влади стосовно турецької меншини та історичної науки), міжнародний чинник (відносини НРБ і Туреччини та вплив на них протистояння між ОВД і НАТО).

Періодична преса, яку ми розглядаємо як головне джерело формування публічного дискурсу НРБ, була надзвичайно важливою для оформлення соціалістичної ідентичності серед жителів НРБ, правильного сприйняття ними минулого власної нації, а також легітимації влади болгарських комуністів. Виходячи з цього, перед болгарською владою стояло завдання представити минуле (в даному випадку, часи Відродження) НРБ таким чином, аби, цей образ «національного Відродження» підкреслював переваги соціалістичного устрою та артикулював зовнішньополітичні орієнтири соціалістичної Болгарії.

Аналіз інструменталізації та ідеологізації проблематики Відродження у художній літературі та кінематографії НРБ як такої, що була орієнтована в першу чергу на внутрішнє споживання, дозволить виявити спроби влади легітимізувати соціалістичний режим у Болгарії та затвердити нову ідентичність.

Насамкінець, ми розглянемо образи Болгарського Відродження в історіографії та політиці пам'яті НРБ з позицій концепції «місць пам'яті», завдяки чому виявимо особливості згадування про цю епоху в соціалістичній Болгарії.

3.1 Концепція «турецького ярма» та її політичне використання

При проведенні політики пам'яті зазвичай відбираються найбільш ключові та символічні віхи минулого. Такою, зокрема, була доба національного Відродження, що сприймалася, з одного боку, як епоха «пробудження» болгарської нації, героїчної боротьби проти іноземного гніту, а з іншого, як часи невимовних страждань болгар від османського панування. Друга складова образу Відродження, а саме так званий міф про «турецьке рабство/ярмо», стала найбільш зручним сюжетом для виправдання внутрішньої та зовнішньої політики НРБ.

Ще у програмній заяві уряду ВФ, оприлюдненій 17 вересня 1944 р., зазначалося, що найважливішим зовнішньополітичним пріоритетом Болгарії буде «сердечна приязнь до Радянського Союзу і вічна дружба з братнім російським народом». Ця зовнішньополітична лінія була втілена згодом у болгарсько-радянському Договорі про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, підписаному 18 березня 1948 р. у Москві, а також у міждержавному договорі з аналогічною назвою, укладеному 12 травня 1967 р. у Софії. Формально договори між СРСР і НРБ були спрямовані на поглиблення болгарсько-радянських відносин, насправді ж йшлося про закріплення залежності Болгарії від СРСР. Опинившись у ролі радянського сателіта у складі ОВД, НРБ не могла вести самостійну зовнішню політику та мусила узгоджувати свої дії у цій сфері з Кремлем [568, с. 325]. Таким чином, будучи фактично зовнішньою «колонією» Радянського Союзу НРБ слідувала головним напрямам зовнішньополітичного курсу СРСР, позначеним ворожістю до Туреччини як члена НАТО (з 1952 р.). У цьому контексті міф про «турецьке рабство», з одного боку, цілковито вписувався у протистояння двох блоків у локальному балканському вимірі, посилюючи традиційне сприйняття турків як історичних ворогів болгарського народу, яким немає місця у комуністичній Болгарії.

З іншого боку, актуалізація цього міфу загрожувала виникненням внутрішніх конфліктів у самій Болгарії, оскільки в НРБ все ще проживала чисельна турецька меншина. Все це ставило перед болгарською владою завдання формулювати міф про «турецьке ярмо» таким чином, аби не відштовхнути від соціалістичної влади турецьке населення.

Спробуємо ж зрозуміти, як відбувалась експлуатація концепції «турецького ярма» болгарською владою у відносинах із Туреччиною та з турецькою меншиною у Народній Республіці Болгарія. Протягом 19471948 рр. різко погіршуються болгарсько-турецькі відносини, що було пов'язане з потраплянням Туреччини до західної сфери впливу. У такій ситуації турецька меншина у Болгарії розглядалась як своєрідна «п'ята колона» Анкари. За порадою Сталіна болгарське керівництво вирішило переселити турецьке населення до Туреччини. 18 серпня 1949 р. Політбюро ЦК БКП дало дозвіл на еміграцію [507, с. 507]. Але наприкінці 1950 р. Туреччина закрила кордон. Утім, коли на початку 1952 р. кордон було знову відкрито, Болгарія відмовилася давати дозвіл на переселення [568, с. 329330]. БКП та уряд почали активно підтримувати господарський і культурний розвиток регіонів з мусульманським населенням для того, щоб відокремити його від ісламу й залучити до «соціалістичного будівництва», перетворивши турецько-мусульманську меншину в секуляризовану соціалістичну націю [629, р. 13]. Після чергового кола переговорів болгарське партійне керівництво розробило нову концепцію «турецького питання»: тепер Болгарія виступала батьківщиною не лише болгар, а й болгарських турків, а самі вони - «невід'ємною складовою болгарської нації». Зрештою, 1968 р. між Болгарією і Туреччиною було досягнуто домовленості про щорічну квоту переселенців, що сприяло нормалізації болгарсько-турецьких відносин [568, с. 329-330].

Найяскравіше використання образу «турецького рабства» та насильницької ісламізації як пояснень і виправдань конкретної політики держави мало місце під час так званого «відроджувального процесу» 1984 р., паралельно з яким відбувається чергове загострення Холодної війни. Г оловною ідеєю «відроджувального процесу» було задля подолання тенденції зменшення чисельності болгарського етносу замінити мусульманські імена й прізвища турків і помаків на болгарські. Термін «відроджувальний процес» мав засвідчити, що йдеться не про примусову болгаризацію турків та інших мусульман, а про нібито повернення колись примусово ісламізованих болгар до свого етнічного коріння [507, с. 511-513; 568, с. 342]. Спочатку перейменування проводилося завуальовано, а після прийняття ЦК БКП постанови «Зміцнення єдності болгарської соціалістичної нації та її етнічної гомогенності» (січень 1985 р.) відбувалося відкрито, за участю міліції як гаранта дотримання правопорядку [568, с. 342].

Таким чином, керівництво держави в своєрідний спосіб вирішило «присвоїти» місцеве мусульманське населення НРБ, стверджуючи, що останнє є жертвою османської сваволі та насильницької ісламізації і його справжня етнічність має болгарське/християнське коріння, одночасно дистанціювавши та представивши «ворогом» населення Туреччини.

Кампанія передбачала знищити всі ознаки «турецькості в країні»: відбувалася не лише заміна особистих імен, а й навіть імен покійних предків. Заборонялося використання турецьких імен, а за спілкування турецькою в публічним місцях або по телефону накладалися штрафи тощо [615, р. 157].

Болгарські урядовці у своїх промовах намагалися зробити наголос на добровільності цього процесу. Так, у промові голови Ради міністрів і члена політбюро Г. Філіпова у Бургасі в березні 1985 року стверджувалось, що доля болгар за доби османського управління була дуже тяжкою та трагічною, а період «османського рабства» описувався як часи жорстокого та систематичного потуречення (потурчване) та ісламізації (исламизиране). Іншими словами, метою актуалізації історичного міфу про «турецьке ярмо» бачилося виправлення помилок минулого. Головною помилкою вважалася насильницька ісламізація, котрої зазнавало болгарське населення в Османській імперії, що мала на меті зруйнувати болгарську націю. Прем'єр - міністр доводить, що наприкінці 1984 - на початку 1985 рр. виник спонтанний і добровільний рух за «повернення» слов'янських болгарських імен тим, хто при народженні отримав турецькі. Йшла мова про те, що нібито ці люди усвідомили свою історію та відкрили для себе правду про своє походження, і все це сталося завдяки сприянню та піклуванню комуністичної партії про свій народ. Подібні ідеї висловлювались також головою парламенту та членом політбюро С. Тодоровим [629, р. 15-16].

Показово, що влада залучила болгарських істориків до справи виправдання «відроджувального процесу». Найбільш показовими в цьому відношенні стали дві роботи, опубліковані Болгарською академією наук: «Проблеми розвитку болгарської народності та нації» (1988) [139] і «Сторінки болгарської історії. Нарис про ісламізованих болгар та національно-відроджувальний процес» (1989) [164].

У першій праці розповідається про невимовні страждання болгарського народу під владою османських поневолювачів (ця доба репрезентується як «п'ятисторічне рабство»), акцентується увага на насильницькій ісламізації болгар. Підкреслюється, що, якщо сам процес ісламізації супроводжувався шумними процесіями, а мусульманське духовенство та влада пильно спостерігали за тим, щоб «нові мусульмани» виконували всі приписування релігії. Зауважується, що особливо жорстоко переслідувалася будь-яка спроба повернення до християнської віри. Так, указано, що для чоловіків такі спроби закінчувалися смертю, а для жінок - продажем у рабство чи довічним ув'язненням [139, с. 78]. Стверджується, що таких випадків було дуже багато. Разом з тим, наголошується, що серед ісламізованих болгар були такі, котрі «знали та різними способами дотримувалися своєї болгарської приналежності». Окрім того, говориться про боротьбу ісламізованого населення проти влади. Зокрема, виділяються такі форми цього спротиву: економічна, політична та ідеологічна. Ці форми пропонується розглядати не лише як форми класової боротьби, а і як форми спротиву з національним характером [139, с. 80-83].

Зауважується, що внаслідок політики ісламізації й асиміляції ісламізовані болгари не змогли долучитися до процесів національного Відродження, і справа Відродження охопила головним чином православних болгар [139, с. 7]. Підкреслюється той факт, що процес консолідації болгарської нації не завершився за доби Відродження, оскільки і після Визволення 1878 р. тисячі ісламізованих болгар прагнули «повернутись до материнського лона». Як зазначається, це «самоусвідомлення ісламізованих болгар отримало новий поштовх саме зараз», за доби соціалізму (і відобразилось у «відроджувальному процесі»). Фактично говорилося про те, що «відроджувальний процес за своїм характером є внутрішньоконсолідаційним процесом розвитку болгарської нації, процес розмивання та відмирання слідів і розбіжностей, що залишилися від асиміляторської політики османського завойовника» [ 139, с. 31]. Акцентувалося, що «нація не є релігійною спільнотою. Релігія не є національною ознакою. Як правило національна ідеологія, культура, школи, літературна мова, національні інтереси та прагнення і т.д. виникають як світські, а не релігійні» [139, с. 32].

Загалом, національно-відроджувальний процес характеризується як природній процес, коли ісламізовані болгари повертаються до свого болгарського самоусвідомлення [139, с. 5-6].

У праці «Сторінки болгарської історії...» простежується утворення та розвиток «болгарської народності» протягом УІІ-ХІУ ст., нормальний розвиток якої був зупинений османським завоюванням болгарських земель. Стверджується, що «ісламізація системно проводилася османською центральною центральною та місцевою владою, армією, духовними та релігійними інститутами впродовж п'яти століть» (виділено мною - В. С.) [164, с. 22]. Одночасно підкреслюється факт опору болгар цій асиміляційній політиці османської влади, котрі навіть були готові заплатити ціною власного життя за свою приналежність до болгарського роду. Діяльність болгарських гайдуків розглядається як спроба запобігти ісламізації болгарського населення чи як помста за подібні дії. Відзначається, зокрема, що майже половина з мотивів, якими керувалися болгарські гайдуки, були пов'язані з намаганням протистояти цим намірам властей [164, с. 33].

Більше того, на думку колективу авторів праці, «саме ісламізоване болгарське населення у низці випадків вело боротьбу проти османської влади» (виділено мною - В. С.). Подібно до першого видання у цій книзі також виділяються такі форми цього спротиву: економічна (несплата податків, невиконання феодальних повинностей тощо), політична (масове дезертирство в армії, особливо серед яничар; озброєний спротив та ін.) та ідеологічна (публічне проголошення себе мусульманином і тайне збереження християнської віри) [164, с. 33]. Однак, представлені авторами роботи тези явно суперечили одне одному, оскільки при планомірному проведенні протягом п'ятиста років політики асиміляції навряд чи змогла б зберегтися репрезентативна група болгар з християнським віросповіданням. Окрім того, сумніву підлягає і той факт, що ісламізоване болгарське населення вело свідомий опір цій політиці. Важко назвати факт дезертирства в армії чи несплати податків виявом позиції проти ісламізації. Так само сумнівною виглядає репрезентація гайдуків, котрі зазвичай грабували маєтки як заможних мусульман, так і християн, як свідомих борців проти ісламізації болгарського населення.

Болгарське Відродження трактується у роботі як час «переростання болгарської народності в націю». Особливістю цього процесу визначається те, що він зачепив лише болгар-християн, в той час, як болгари-мусульмани, котрі зазнавали постійного асиміляторського тиску, залишися відрізаними від цього процесу. Це, на думку авторів, «об'єктивно послаблювало зв'язки та неминуче перешкоджало усвідомленню етнічної єдності болгарського народу під час Відродження всупереч збереженню в історичній пам'яті спогадів про насильницьку ісламізацію і серед християнського, і серед мусульманського болгарського населення» [164, с. 43]. Згадується, що все ж окремі болгари-мусульмани долучилися до справи Відродження, зокрема, брали участь у Квітневому повстанні 1876 р. і російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., що, на погляд авторів книги, свідчило про назрівання за доби Відродження «об'єктивних передумов появи національно-відроджувального процесу серед ісламізованих болгар, про усвідомлення ними самими їх болгарського походження та приналежності» [164, с. 48].

У роботі «Сторінки болгарської історії...» зазначається, що навіть після здобуття Болгарією незалежності через діяльність мусульманського духовенства та протурецьких націоналістичних організацій у країні відбувалося відокремлення ісламізованих болгар від процесів розвитку болгарської нації. Одночасно, як доказ того факту, що ісламізоване болгарське населення зберігало пам'ять про своє болгарське коріння, наводяться прохання про повернення до «батьківського віросповідання». Як стверджують автори праці, з такими проханнями ісламізовані болгари зверталися до влади протягом 1878-1944 рр. [164, с. 62].

Далі зауважується, що нащадки ісламізованих у минулому болгар є невід'ємною складовою болгарської соціалістичної нації. Національно- відроджувальний процес тлумачиться як процес «подальшого внутрішнього згуртування болгарської нації». Згідно з позицією авторів, цей процес «не є процесом вливання до болгарської нації чужого етнічного компоненту, а процес відродження й укріплення болгарського національного самоусвідомлення у тієї частини народу, яка в умовах османського рабства була відколота від нього і внаслідок певних обставин не змогла долучитися до консолідації болгарської нації» [164, с. 76-80].

У січні 1990 р. 60 болгарських істориків виступили по телебаченню з декларацією, в якій вітали відміну кампанії по заміні імен і заявляли, що БКП змусила їх брати у ній участь [629, р. 17]. Це, з одного боку, свідчило, що думки, висловлені у вищевказаних двох працях були суто партійною ініціативою, а не власне ідеями дослідників, які їх писали, з іншого ж боку - ця декларація певною мірою дискредитувала болгарську історичну науку.

Таким чином, давня пам'ять про турків як про ворогів підкріплювалася сучасною політичною ситуацією. Зрештою, комуністична версія міфу про «турецьке рабство» стала інтелектуальним підґрунтям політики БКП стосовно турецької меншини в НРБ. Як відзначає М. Савова-Махон Борден, «болгарський народ «запрошувався» пережити їхнє міфологічне минуле як страждаюча нація та діяти відповідно до її теперішнього» [632, р. 152]. «Винайдені» владою міфологеми інтегрувалися до праць болгарських науковців, що створювало враження наукової обґрунтованості проваджуваної політики асиміляції.

Важливою рисою міфологізації османських часів було те, що вони репрезентувалися як роки турецького, замість османського домінування. Конфронтація між ісламом і християнством розглядалася як боротьба болгарської нації проти турецької. Причиною такої підміни понять можна вважити тогочасні політичні реалії, а саме Холодну війну. Туреччина, як член НАТО, була ворожою державою для всього комуністичного блоку, в тому числі й НРБ.

Отже, у політиці пам'яті НРБ образ турків мав два рівні: 1) зовнішньополітичний, тобто образ «ворога» (представлений через концепцію «турецького ярма») та 2) внутрішньополітичний чи образ «іншого» як «свого», що через певні історичні обставини став цим «іншим» (відображений у головній тезі «відроджувального процесу», а саме - сучасні турки-мешканці НРБ є потомками ісламізованих за доби Відродження болгар).

3.2 Національне Відродження у публічному дискурсі НРБ

Для розуміння специфіки презентації образів національного Відродження у публічному дискурсі НРБ ми звернулися до аналізу публікацій з відповідної тематики у болгарській періодичній пресі за період 1944-1989 рр. Як відомо, з метою встановлення монолії у сфері друкованого слова 1947 р. було заборонено усі незалежні видання, а також друковані органи політичних партій. Зрештою, залишилася лише провладна преса, за контентом якої суворо слідкували цензурні установи. Головними рупорами комуністичної пропаганди були друкований орган ЦК БКП щоденна газета «Работническо дело» та теоретичний орган ЦК БКП журнал «Ново време». Ми розглянемо статті, присвячені проблематиці Відродження, надруковані не лише у провідних періодичних виданнях НРБ, означених вище, а також у органі ЦК БКП щомісячному журналі «Политическа просвета», часописі

«Политическа агитация», органі ЦК БКП щомісячному суспільно-політичному і літературному журналі «Наша родина», в органі Всенародного комітету болгаро-радянської дружби щомісячному журналі «Българо-съветска дружба» та спільному виданні ЦК ДКСМ і ЦК ВЛКСМ молодіжному літературно-художньому і суспільно-політичному журналі «Дружба».

Основним завданням періодики НРБ було висвітлення питань та здобутків соціалістичного будівництва, переваг «соціалістичного способу життя», а також критика «буржуазної» ідеології та «західного способу життя» задля виховання лояльних громадян-патріотів. Публікації, що висвітлювали тематику національного Відродження, мали на меті не лише познайомити болгар з тим чи іншим аспектом цієї епохи, а й сформувати у них почуття національної гордості, паралельно з цим наділивши нинішню владу чеснотами діячів доби Відродження і приписавши їй їхні здобутки. Однак не весь цей період сприймався владою як безперечно «прогресивний» і вартий гордості всієї нації. Певні його аспекти чи оцінювалися відверто негативно, чи згадувалися лише побіжно, чи взагалі залишалися поза увагою.

Вивчені нами публікації можна умовно розділити на такі тематичні блоки (поряд із кожним вказано відсоток, який складали статті з даної тематики у співвідношенні до всієї кількості проаналізованих із теми Відродження публікацій):

1) російсько-турецька війна 1877-1878 рр. (та інші російсько-турецькі війни, включно з Кримською війною 1853-1856 рр.) - 51, 55 %;

2) Квітневе повстання 1876 р. - 19, 07 %;

3) болгарський революціонер Христо Ботєв - 10, 83 %;

4) болгарський революціонер Васил Левський - 10, 83 %;

5) культурно-просвітницькі, церковні аспекти Відродження (в тому числі видатні церковні діячі та просвітники) - 7, 73 %.

Отже, серед представлених у болгарській пресі доби соціалізму публікацій домінують теми, пов'язані з російсько-турецькими війнами, діяльністю революціонерів доби Відродження. Значно менше уваги приділяється духовним і культурним питанням.

Розглядаючи статті, присвячені російсько-турецьким війнам, бачимо відверту перевагу сюжетів про російсько-турецьку війну 1877-1878 рр. Серед цього тематичного блоку вони складають близько 90 %, що пояснюється, на наш погляд, трьома чинниками: по-перше, ця подія мала великий

легітимаційний потенціал і відповідала зовнішньополітичним пріоритетам соціалістичної Болгарії; по-друге, як подія, котра закінчилася перемогою Російської імперії та утворенням незалежного від Османської імперії Болгарського князівства, війна традиційно була присутня у пам'яті болгарського народу з виключно позитивними конотаціями (незважаючи на присутність у образі російсько-турецької війни 1877-1878 рр., як і будь-якої війни, трагічної складової, вона розглядалася, перш за все, з точки зору внеску до національного визволення); по-третє, переможний фінал російсько- турецької війни 1877-1878 рр. сприяв утвердженню русофільських настроїв серед болгарського соціуму, що у подальшому давало можливість владі соціалістичної Болгарії без зайвих зусиль сформувати та закріпити «правильну» зовнішньополітичну лінію завдяки винайденню концепції «болгаро-радянської дружби та співробітництва», основу якої заклали болгаро-російське братерство та взаємодопомога під час Визвольної війни.

Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. розглядалася у термінах мужності, честі, героїзму, самопожертви та патріотизму. Поведінка російських воїнів та болгарських ополченців бачиться виключно як гідна та варта поваги. Підкреслюється, що ніякі жахливі природні умови чи навіть чисельна перевага супротивника не можуть зломити героїчного запалу російської армії, оскільки «...нестримним було прагнення російських богатирів», котрі «несли на своїх багнетах свободу братам-болгарам» [355, с. 28]. Окрім того, при порівнянні військових сил Росії та Османської імперії, стверджується, що хоча вони і були приблизно рівними, проте «російська армія... надихається почуттям щирого братства щодо болгар й інших поневолених балканських народів і це до великої міри визначає їх хоробрість та витривалість при веденні боїв, їх відомий героїзм» [409, с. 101].

Турецька армія виступає антигероєм. Останній приписується неймовірна жорстокість: «Ця великодушність поневолювача! Зі шкіри багатьох росіян були вирізані ремені, османські надписи. Спалені ребра, руки, ноги, безліч ударів шаблею і багнетом в молоді тіла.» [413, с. 5].

Як відомо, війна являє собою дуже страшний час, коли трапляються такі асоціальні явища як вбивства, зґвалтування, мародерство. Однак із газетних і журнальних репрезентацій постає зовсім інший її образ: час тісного бойового співробітництва, взаємодопомоги та доброзичливих і безкорисливих відносин між болгарами та росіянами. Вірогідніше за все негативні явища мали місце, однак до утвердженого романтизованого образу цієї війни у пресі НРБ не вписувалися такі сюжети.

Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. презентувалася як Визвольна війна («Освободителната война») чи як «перше визволення» («пьрвото освобождение»). Примітно, що слово «Визвольна» (чи «Визволення») писалося з великої літери, що, вірогідніше за все, мало засвідчити неабияке значення цієї події у болгарській історії, а також вдячність болгар російському народу. У одній із статей говориться: «.брати -росіяни не лише завоювали свободу для нашого народу, а й назавжди витерли сльози з його обличчя. Коли визволили його від п'ятисотлітнього турецького ярма, вони йому відкрили шлях національного розвитку та прогресу» [353, с. 1]. Більше того, війна називається «справедливою» та «.об'єктивно-прогресивною, оскільки вирішувала питання буржуазно-демократичних перетворень», а саме - знищення іноземного національного гніту [221, с. 39]. Підкреслюється, що виявом безмежної вдячності болгарського народу своїм визволителям під час війни стало вживання ними щодо російських армійців слова «братушка», що висловлювало почуття довіри, поваги та вдячності.