Політика пам’яті Народної Республіки Болгарія щодо доби національного Відродження: джерельний комплекс

Отже, попри наявність репрезентативної історіографічної бази, ці напрацювання мають фрагментарний характер і висвітлюють лише деякі аспекти означеної проблеми, що актуалізує необхідність даного дослідження.

1.3 Джерельна база

Джерельна база дослідження включає в себе широкий спектр матеріалів, який умовно можна поділити на дві великі групи, в кожній з яких, залежно від специфіки окремих джерел, виокремлюються підгрупи.

Особливості джерельної бази зумовлені двома основними перспективами вивчення образів національного Відродження, а саме в історіографії та політиці пам'яті. У першому випадку джерельну базу дисертаційного дослідження представлено історіографічними та документальними джерелами.

Історіографічні джерела є першою групою джерел, до якої належать дослідження болгарських і радянських дослідників, які торкаються різних аспектів історії національного Відродження, а також довідкова література. З огляду на різнорідність цих джерел, ця група містить два рівні, кожний з яких поділений на окремі підгрупи.

Перший рівень складають історіографічні джерела, що демонструють процес наукового осмислення національного Відродження в НРБ. До нього належать такі підгрупи історіографічних джерел:

а) праці (загальні роботи, монографічні дослідження та статті) науковців НРБ, які торкаються різних аспектів історії національного Відродження чи характеризують в цілому цю епоху. Серед загальних праць з історії Болгарії, в яких окремим розділом висвітлюється доба Відродження, відзначимо двотомну (Т. 1, 1954) [67], трьохтомну (Т. 1, 1961) [68] та багатотомну «Історії Болгарії» (Т. 4, 1983 [69], Т. 5, 1985 [70], Т. 6, 1987 [71] (подано посилання на томи, частково чи повністю присвячені Відродженню). Усі три видання були створені за партійною ініціативою, а тому, їх використання як джерела дає уявлення про канон історіописання за цієї доби. Монографії та статті можна умовно поділити на такі тематичні підгрупи: 1) праці, присвячені загальним проблемам Болгарського Відродження (дослідження Ж. Натана [118], Д. Косєва [90], Н. Генчєва [37]); 2) наукові доробки, котрі розглядають окремі аспекти Відродження (роботи Ц. Антової, М. Арнаудова, Ж. Атанасова, Л. Берова, Е. Бужашки, А. Бурмова, Х. Гандєва, Р. Генова, Ц. Генова, Н. Генчєва, С. Дамянова, М. Димитрова, С. Димитрова, Р. Дімчевої, П. Зарєва, Н. Жечева, Т. Жечева, М. Ковачевої, В. Койчевої, Н. Кондарєва, Д. Косєва, К. Косєва, М. Лалкова, О. Маждракової-Чавдарової, З. Маркової, Й. Мітєва, В. Мутафчієвої, Ж. Натана, В. Паскалєвої, Г. Плєтньова, Р. Радкової, Т. Сибєва, Е. Сюпюр, В. Тонєва, В. Трайкова, С. Трендафілова та Б. Куюмджиєва, І. Унджиєва, В. Хаджиніколова, Х. Христова, Б. Цвєткової, К. Шарової). При аналізі політики пам'яті НРБ щодо образів національного Відродження, репрезентованої в історіографічних джерелах, головна увага звертатиметься на роботи, що комплексно репрезентують погляд на добу Болгарського Відродження, а також на загальні роботи з історії Болгарії, котрі, на нашу думку, являли собою гранднаратив НРБ.

б) бібліографічні видання, які дозволяють простежити появу наукових праць з історії Відродження у болгарській та радянській історіографії в період з 1944 до 1989 р. Важливе значення мають спеціальні тематичні бібліографічні огляди розвитку болгарської історичної науки, в яких репрезентована проблематика досліджень, опублікованих у соціалістичній Болгарії [20-22], бібліографічне видання «Реферативний бюлетень болгарської наукової літератури» [141], опис видань Болгарської академії наук [125], бібліографічний покажчик статей, опублікованих на сторінках журналу «Исторически преглед» («Історичний огляд») протягом 1944 - 1964 рр. (в тому числі й присвячені проблематиці Відродження) [161], а також бібліографічні рубрики цього ж періодичного видання. Джерелом бібліографічної інформації стали також покажчики: «Народна Республіка Болгарія» [115-117] і «Болгарія в епоху соціалізму» [151]. На сторінках цих видань фіксуються наукові доробки, присвячені розвитку науки у НРБ. Важливе значення для дослідження мають бібліографії праць (окремих або загалом) радянських і болгарських науковців [12, 97, 209] цієї доби, а також бібліографій з окремих проблем (тем, аспектів) Болгарського Відродження [217].

Бібліографічна інформація про розвиток болгарознавчих студій у СРСР представлена у виданнях болгарської дослідниці Ц. Славчевої [149, 150], присвяченої історичній болгаристиці за кордоном, у покажчику «Радянська болгаристика» [152, 153]. Слід відзначити й таке джерело інформації про опубліковані в СРСР праці з болгаристики, як бібліографічні покажчики «Радянське слов'янознавство» [154-160] і «Радянські болгаристичні дослідження» [172]. Останній дає інформацію про опубліковані в НРБ роботи радянських вчених.

Другий рівень історіографічних джерел утворюють джерела, котрі віддзеркалюють історіографічний контекст, що впливав на формування дослідницької позиції істориків НРБ у вивченні національного Відродження. Цей рівень включає наступні підгрупи історіографічних джерел:

а) дослідження болгарських дослідників із означеної тематики, опубліковані до 1944 р. (роботи М. Арнаудова, Г. Бакалова, М. Димитрова, Б. Йоцова, Д. Йоцова, П. Нікова, Д. Страшимірова, С. Чилінгірова, І. Шишманова). Залучення цих праць до джерельної бази дозволяє реконструювати історіографічну традицію вивчення феномену національного Відродження та виявити впливи, котрі мав попередній доробок історіографії на праці науковців НРБ;

б) роботи болгарських істориків з проблематики Відродження, надруковані після 1989 р. (В. Бонєвої [15], К. Косєва [92, 95], П. Мітєва [110], І. Стоянова [163], І. Тодєва [174]). Залучення цієї групи джерел дозволяє простежити, наскільки міцно закріпилися образи Відродження, запропоновані істориками НРБ, і як відбувалася їх еволюція (якщо така взагалі відбувалася). Оскільки аналіз образів цієї епохи в постсоціалістичній Болгарії не належить до кола дослідницьких завдань даного дослідження, ми зупинимось на ньому лише побіжно. Їх розгляд ми бачимо як постановку подальших дослідницьких пріоритетів. З огляду на це, нами буде залучено лише невеликий масив літератури, що з'явилася у цей час, а саме: праці, присвячені національному Відродженню чи окремим його проявам, котрі, на наш погляд, являють собою магістральні дослідження цієї проблематики;

в) праці представників радянської болгаристики, залучені для вивчення історіографічного контексту досліджень історії Відродження у НРБ, а також для співставлення образів «національного Відродження» у радянській і болгарській повоєнній історіографії. До цієї підгрупи належать розділи загальних праць з історії Болгарії, присвячені Відродженню [43, 66, 98], а також дослідження, в яких розглядаються окремі аспекти цієї доби, зокрема саме: роботи роботи А. Барбасова, Л. Валєва, В. Виноградова, Л. Воробйова, Н. Державіна, І. Достяна та В. Фрейдзона, В. Конобєєва, Н. Левінтова, К. Лілуашвілі, І. Міллера, А. Мильнікова, С. Нікітіна, К. Поглубко, А. Попової, А. Ровнякова, С. Сідельнікова, А. Стекольникова, К. Струкової, П. Фортунатова, А. Улуняна, В. Чорнія.

г) промови, декларації, твори керманичів НРБ (а також ідеологів БКП), де порушувалися питання національного Відродження. Включення цих робіт до джерельної бази дозволяє з'ясувати, до якої міри погляди влади впливали на образи Відродження в історіографії. Зокрема, у дослідженні використовувалися роботи засновника БКП Д. Благоєва, котрий заклав підвалини «марксистського» образу Відродження [13], ідеолога БКП і очільника БАН (протягом 1947-1962 рр.) Т. Павлова, під контролем якого розвивалася історична наука НРБ [127, 128], генерального секретаря ЦК БКП (1948-1949) і голову уряду (1946-1949) Г. Димитрова [45, 46], очільника БКП (впродовж 1949-1954) і Ради міністрів НРБ (протягом 1950-1956) А. Червенкова [200, 201], а також Т. Живкова, котрий очолював БКП протягом 35 років (1954-1989 рр.) [58-60].

Група документальних джерел репрезентована опублікованими документами та матеріалами, в яких віддзеркалений розвиток болгарської історичної науки після державного перевороту 9 вересня 1944 р. і роль держави та партії у ньому. Збірка документів «Съдът над историците» [218], упорядкована колективом науковців БАН, зосереджує увагу на періоді 19441950 рр. Планувався випуск кількох томів, аби охопити весь період соціалізму, однак через незрозумілі причини, видання зупинилося.

До джерел для дослідження образів національного Відродження в політиці пам'яті НРБ належать історіографічні джерела; періодика, в якій представлена історія національного Відродження; прозові твори та художні фільми, присвячені цій проблематиці.

Історіографічні джерела, представлені науковими працями, написаними для виправдання проведення відроджувального процесу 19841985 рр. [139, 164], є важливими для розуміння способів використання владою історичної науки. У цих роботах стверджується, що корені цього нібито добровільного руху турецького населення НРБ за повернення їм болгарських імен лежать ще у політиці потуречення і ісламізації, яка мала місце за доби турецького управління та Відродження. Залучення цих робіт до джерельної бази дослідження дозволяє з'ясувати, як концепція «турецького рабства» використовувалася владою для виправдання своєї асиміляційної політики, а також, яку роль відігравали болгарські історики в цьому.

Іншу групу джерел, важливу для вивчення особливостей бачення Відродження у публічному та суспільно-політичному дискурсі НРБ становить болгарська періодика тих часів. Вона представлена статтями та повідомленнями в друкованому органі Болгарської комуністичної партії щоденній газеті «Работническо дело», її науково-теоретичному органі журналі «Ново време», журналах «Бьлгаро-сьветска дружба», «Наша родина», «Политическа агитация», «Политическа просвета», «Дружба» [219427].

Залучення до джерельної бази прозових творів болгарських письменників, що презентують різні образи національного Відродження та вийшли друком з середини 1940 до кінця 1980 -х рр., має велике значення, адже саме вони надають можливість дослідити поєднання офіційного наукового та художнього вимірів образу національного Відродження у політиці пам'яті НРБ (тетралогія Д. Талєва, присвячена національно- визвольному руху болгар Македонії (1952-1966) [432-435], «Време разделно» (1964) А. Дончева [428], «Летопис на смутното време» (1964-1965) В. Мутафчієвої [429-430]) та «Цената на златото» (1965) Г. Стоєва [431].

Важливою для аналізу візуального втілення образів Відродження у НРБ є візуальні джерела, представлені художніми фільмами, знятими у НРБ («Калин Орелът» (1950) [438], «Под игото» (1952) [439], «Време разделно» (1988) [436]), а також спільним проектом СРСР і НРБ художнім фільмом «Героите на Шипка/Герои Шипки» 1955 р. [437], в яких висвітлюються ті чи інші події Відродження.

Отже, комплексне дослідження масиву джерел дозволяє стверджувати, що він є достатньо репрезентативним і забезпечує умови для розв'язання поставлених у роботі завдань.

Таким чином, аналіз ступеня дослідження доробку історіографії НРБ у царині національного Відродження свідчить про те, що, попри наявність репрезентативної історіографічної бази, ці напрацювання мають фрагментарний характер і висвітлюють лише деякі аспекти означеної проблеми. Проблема використання образів Відродження у політиці пам'яті НРБ залишається недослідженою, існуючі праці розглядають присутність лише окремих його аспектів у болгарській історичній пам'яті. Дослідження історіографічних образів Відродження у НРБ фактично зводиться до праці Р. Даскалова. Все це засвідчує необхідність розгляду поставленої проблеми у ширших методологічних і тематичних рамках.

Окреслена джерельна база включає сукупність джерел, які не лише відображають процес формування образів національного Відродження в історіографії НРБ й інтелектуальне тло, на якому відбувалося становлення цих образів, а й віддзеркалюють використання образів цієї епохи у політиці пам'яті соціалістичної Болгарії. Джерельна база є системною та репрезентативною і у поєднанні із залученням комплексу методів історіографічного дослідження та сучасних теоретико-методологічних підходів (серед яких, методології студій пам'яті, історії взаємодій, постколоніальних і імперських студій та ін.) дозволяє вирішити поставлені у роботі завдання.

Розділ 2. Історіографічний канон та історіографічні образи як джерело вивчення політики пам'яті

Болгарський історик К. Манчев стверджує, що історична наука, більш ніж будь-яка інша галузь знань, залежить від держави, що змушує істориків пристосовуватись до швидкоплинної політичної кон'юнктури та пропаганди [519, с. 4-5, 213]. Зважаючи на це твердження, нам видається за необхідне окреслити загальний політичний контекст, на тлі якого розвивалася болгарська історіографія доби соціалізму: що являв собою нововстановлений комуністичний режим і яку політику він провадив у сфері науки та освіти. Отже, ми маємо на меті з'ясувати, в яких суспільно-політичних умовах розвивалася болгарська історична наука, чи впливала та до якої міри державна влада на оформлення поглядів науковців стосовно Відродження, а також розглянути інституційну інфраструктуру досліджень історії Відродження.

Виокремлення етапів у вивченні цієї епохи і визначення проблемно-тематичного спектру праць, присвячених Відродженню, котрі вийшли друком у соціалістичній Болгарії, дозволить простежити еволюцію, що мала місце в дослідженні національного Відродження у НРБ, та зрозуміти, які зрушення відбувалися у тематиці наукових розробок.

У цьому розділі ми також з'ясуємо, який часовий проміжок прийнято маркувати епохою Відродження, що за зміст вкладався у неї, а також простежимо, як еволюціонувало сприйняття цього періоду болгарської історії, починаючи з перших спроб його наукового осмислення в 1830-х рр.

«Соціалістичний» образ національного Відродження базувався на попередній версії образу цієї епохи. А тому важливе значення має простеження наступності та перервності в розумінні доби, визначення того, до якої міри попередні інтерпретації доби впливали на формування її бачення у НРБ, які елементи попередньої версії образу використовувалися істориками періоду соціалізму, а які відкидалися ними чи видозмінювалися. Окрім того, ми проаналізуємо образи національного Відродження в історіографії соціалістичної Болгарії та виявимо, в чому полягали їх особливості.

Беручи до уваги той факт, що НРБ була найвідданішим сателітом СРСР і намагалася переймати в усьому радянський досвід, ми схильні розглядати Радянський Союз як імперію, а соціалістичну Болгарію як її «зовнішню колонію». На наш погляд, імперська уніфікаційна політика торкалася і царини історичних досліджень. Виходячи з цього, при порівнянні особливостей конструювання та еволюції образів національного Відродження у історіографії НРБ і в радянській повоєнній історичній науці ми використовуватимемо методологію імперських студій.

Таким чином, ми висуваємо гіпотезу про розвиток болгарської історіографії у рамках та під жорстким контролем радянської історичної науки. Ми припускаємо, що (від)творення образів національного Відродження у болгарській історіографії другої половини 1940-х - 1980-х рр. відбувалося за парадигмою радянської історичної науки. Останню ми розумітимемо слідом за російським дослідником Ю. Афанасьєвим як «репресовану» історіографію, тобто як певний науково-політичний феномен, гармонійно вписаний у систему тоталітарної держави та пристосований до обслуговування її ідеологічних і політичних потреб [447]. Отже, ми виходимо із того, що радянська історіографія, будучи провідником комуністичної влади, намагалася «допомогти» болгарським історикам усвідомити колоніальний статус власної держави стосовно Радянської імперії (що проявилося у намаганні вкоренити в болгарській післявоєнній історіографії бачення Росії як подвійного визволителя та у дискурсі «братерської дружби», тим самим ставилось завдання встановити континуїтет між добою Відродження і сучасністю) та засвоїти «правильні» методи історіописання.

Насамкінець, у цьому розділі, ґрунтуючись на методології історії понять (Begriffsgeschichte), ми приділимо увагу понятійній стороні поставленої у дисертації проблеми, з'ясувавши, які поняття використовували історики НРБ для індикації доби Відродження та її окремих складових (зокрема, церковно-національного руху) та як ці поняття співвідносилися між собою.

2.1 Історична наука соціалістичної Болгари: політичний контекст і інституційні рамки

Перш ніж переходити до з'ясування умов, в яких відбувалося оформлення соціалістичної концепції Відродження, коротко розглянемо політичну ситуацію в країні, що передувала проголошенню Народної Республіки Болгарії, а також подальші трансформації режиму.

Оголосивши війну Болгарії, СРСР не поспішав займати її територію, намагаючись створити враження, нібито БРП(к) і без зовнішньої допомоги спроможна взяти владу в країні. За вказівками з Москви болгарські комуністи організовували страйки та демонстрації, активізувались дії партизанських загонів. Зрештою, 8 вересня Червона армія без жодного опору вступила на територію Болгарії, що спонукало комуністів до більш рішучих дій. У ніч з 8 на 9 вересня 1944 р. відбувся державний переворот. Згідно з намірами комуністів планувалася побудова докорінно нової політичної, економічної та соціальної системи в Болгарії.

У країні, де більшість населення становили селяни, декларувалося, що робітничий клас є носієм економічного та соціального прогресу. Передбачалося інтегрувати селянство до робітничого класу під гаслом робітничо-селянського союзу [632, р. 77]. Нова Болгарія проектувалася як держава радянського зразка. Зважаючи на те, що болгарське суспільство не було морально готовим сприйняти комуністичну диктатуру, БРП(к) за інструкцією з Москви з тактичних міркувань спочатку ініціювала утворення коаліційного кабінету, який вважали урядом Вітчизняного фронту (коаліції антифашистських сил) [5 68, с. 300].

Встановлення комуністичного режиму в Болгарії відбувалося за тим же самим сюжетом, що й в інших країнах Центрально-Східної Європи, окупованих СРСР після Другої світової війни: сформувавши коаліційний уряд, місцеві комуністи бралися за знищення інших політичних партій та будь-яких можливих опонентів з метою консолідувати владу у своїх руках.

У Болгарії встановлення влади БРП (к) (після П'ятого з'їзду у грудні 1948 р. назва партії була змінена на БКП) відбувалося у п'ять фаз: 1) руйнація ключових стовпів царського режиму; 2) ослаблення некомуністичних партнерів всередині Вітчизняного фронту; 3) ліквідація раніше допустимої опозиції; 4) внутрішня чистка керівної верхівки Компартії; 5) повна сталінізація [631, р. 114]. Цей процес супроводжувався поверненням із СРСР найвидатнішого болгарського комуніста, колишнього генерального секретаря Комуністичного Інтернаціоналу Г. Димитрова, який спочатку очолив уряд, а згодом і БКП, тим самим сконцентрувавши у своїх руках державну та партійну владу. Фактично він керував перетворенням «народної демократії» в однопартійну державу радянського зразка.

Результати першого етапу «соціалістичного будівництва» були відображені в основному законі країни. Прийнята 4 грудня 1947 р. т. зв. Димитровська конституція, названа за радянським взірцем іменем генерального секретаря, проголошувала Болгарію народною республікою (ст. 1). Вся влада у ній мала належати народу, який шляхом вільного голосування обирав представницькі органи державної влади (ст. 2). Формально верховним органом державної влади визначалися Народні Збори (ст. 15). Однак у реальності БКП фактично перетворювалася на керівну силу у суспільстві [455, с. 395; 611, р. 43-44]. В. Червенков, який очолив партію і державу після смерті Г. Димитрова 1949 р., за проваджувану ним політичну лінію навіть отримав прізвисько «маленький Сталін». І справді, за його керівництва репресивна машина Болгарії почала набирати дедалі більших обертів.

До несподіваних змін у житті країн Центрально-Східної Європи, і в тому числі НРБ, призвела смерть Й. Сталіна. Період з 1953 по 1956 рр. позначився лібералізацією режиму. За вказівкою Кремля В. Червенков критикував «культ особи» і навіть погодився на децентралізацію влади: у березні 1954 р. на VI з'їзді БКП було ліквідовано посаду генерального секретаря партії. Таким чином, В. Червенков залишився лише керівником уряду, водночас на нововведену посаду першого секретаря ЦК БКП, за порадою М. Хрущова, обрали Т. Живкова. Він очолював БКП з 1954 по 1989 р., що зробило його комуністичним лідером у Європі, котрий найдовше перебував при владі [611, р. 43-44]. Пом'якшення режиму стало ще відчутнішим після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.), на якому розвінчали культ Й. Сталіна. За згодою М. Хрущова Т. Живков розгорнув широку критику культу особи, основною мішенню котрої став В. Червенков. Останнього на квітневому пленумі ЦК БКП 1956 р. звільнили з посади керівника уряду. Замість нього очільником кабінету призначили А. Югова. Вже 1962 р. А. Югова усунули з посади, і головою Ради міністрів став Т. Живков, об'єднавши у своїх руках вищу партійну і виконавчу владу.

Важливою віхою на шляху до утвердження Т. Живкова як одноосібного лідера тоталітарної країни стало прийняття 1971 р. нової Конституції, згідно з якою відбулася зміна вищих органів влади: функції керівника держави перейшли від президії Народних зборів до новоутвореної Державної ради, котру і очолив Т. Живков. Посаду ж голови уряду передали С. Тодорову. Встановлені Т. Живковим неосталіністські порядки отримали назву живковізму, котрий розуміють як різновид комуністичного тоталітарного режиму [568, с. 320-321].

Окрім того, у статті 1 Конституції 1971 р. БКП проголошувалася «керівною силою в суспільстві та державі» , що явно резонувало з діючою на той час у СРСР Сталінською Конституцією 1936 р., згідно з якою ВКП(б) розглядалася тільки як «керівне ядро всіх організацій робітників, як суспільних, так і державних» (ст. 126) Детальніше див.: Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик (Утверждена постановлением Чрезвычайного VIII Съезда Советов Союза Советских Социалистических Республик от 5 декабря 1936 г.). Подібна стаття про КПРС як «керівну та спрямувальну силу радянського суспільства» з'явилася лише у Конституції СРСР 1977 р. (ст. 6) Детальніше див.: Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик (Принята на внеочередной седьмой сессии Верхового Совета СССР девятого созыва 7 октября 1977 г.) .

Факт появи цієї статті у Конституції НРБ 1971 р., на шість років раніше від публікації радянського основного закону, можна розглядати як намагання болгарських законодавців випередити радянських ідеологів, як спробу плазування перед Радянським Союзом. Загалом, НРБ мала свого роду унікальні відносини з СРСР порівняно з іншими країнами Центрально - Східної Європи, котрі знаходилися під радянським впливом, адже впродовж всього періоду соціалізму, з 1944 до 1989 р., БКП висловлювала лояльність до радянського режиму. Соціалістична Болгарія, метафорично прозвана «шістнадцятою республікою», ніколи не намагалася заперечити свій «колоніальний» статус у складі Радянської імперії, чи то відхилитися від радянських директив. Усі сфери життя НРБ знаходилися під контролем радянських генсеків, в тому числі і вибір партійних і державних лідерів [ 631, p. 211; 455, с. 393-410].

Як відзначає англійська дослідниця болгарського походження М. Савова-Махон Борден, особливість відносин, котрі склалися між СРСР і НРБ, полягала у тому, що слідування комунізму радянського зразка не суперечило болгарським національним прагненням: статус Болгарії як сателіта Радянського Союзу сприяв не лише розвитку болгарського комунізму, а й просуванню та консолідації болгарської нації. Головну причину цього дослідниця бачить у заохоченні комуністами старої ідеї болгарської нації як складової слов'янського світу [632, р. 73]. Окрім того, утвердженню лояльності НРБ до радянського фактору сприяла традиційна прихильність болгарського селянства до всього російського. Розвиток Болгарії і Росії був пов'язаний історично та культурно. Два найважливіші чинники в цьому відношенні - лінгвістична спорідненість та спільна релігія, а також пам'ять про Російську імперію як визволительку (детальніше про це піде мова далі у дисертації) [632, р. 75-76; 631, р. 63]. Таким чином, болгарські комуністи мали можливість апелювати до докомуністичної традиції без ризику бути звинуваченими в антирадянських настроях.

Як відомо, ключовою ідеєю болгарських комуністів (як і будь-якої комуністичної партії) було створення виключно нової ідеології майбутнього, однак в той же час вони претендували на національне минуле [632, р. 167]. Протягом Другої світової війни потреба болгарських комуністів знайти союзників у рамках Вітчизняного фронту, а також мобілізувати болгарських партизанів привела БРП (к) до розуміння необхідності звести до мінімуму комуністичні гасла, ідеї радянізації та інтернаціоналізму. Замість цього болгарські комуністи вирішили зробити акцент на національних темах з тим, щоб остаточно не «розшугати» народні маси. Наприклад, в установчій декларації Вітчизняного фронту від 1942 р. визначалися дві провідні цілі: національне визволення Болгарії з-під «німецького ярма» та відновлення демократичних прав і свобод. Таким чином, у декларації йшлося не стільки про встановлення диктатури пролетаріату, а було висунуто цілковито національні гасла. Як результат, напередодні повстання 9 вересня 1944 р. болгарські комуністи оперували вже цілим спектром національних понять та концепцій в своїй ідеології [637, р. 425-426].

Прихід до влади болгарських комуністів було важко уславити, оскільки БРП(к) не мала глибоких коренів у болгарській історії, до яких нова влада могла б апелювати у своїй легітимаційній політиці. Більш того, пояснюючи історію та розвиток суспільства крізь призму ідентичності робітничого класу, болгарські комуністи були репрезентантами дуже невеликої частини болгарського суспільства, котру головним чином складало селянство [632, р. 87]. Після державного перевороту 9 вересня 1944 р., ініційованого прорадянським Вітчизняним Фронтом, головними завданнями нововстановленого уряду була консолідація болгарської нації під соціалістичними знаменами та побудова соціалістичної республіки. Для досягнення цієї мети комуністичні лідери в проваджуваній ними політиці пам'яті (тобто системи заходів, спрямованої на підтримку певного образу минулого) знов апелювали до національних цінностей. Чільне місце серед подій національної значимості займали доба «турецького ярма» та епоха «національного Відродження». Нова влада взяла за основу попередню версію міфів про «турецьке ярмо» та національне Відродження й трансформувала її відповідно до своїх поточних політичних планів.

Головна мета БРП (к) в цьому контексті полягала у тому, аби нав'язати своє бачення минулого Болгарії, і конкретно доби національного Відродження. З іншого боку, болгарські науковці доби соціалізму приділяли неабияку увагу проблемам національного Відродження, що сучасний болгарський історик Р. Даскалов пов'язує із тим, що багато істориків вбачали у вивченні цієї епохи певну втечу від ще більш заідеологізованої новітньої історії [487, с. 12].

Усвідомлюючи той факт, що легітимність правлячої партії конструюється та підкріплюється історичним дискурсом, БРП (к) намагалася підпорядкувати історичну науку державній владі. Хоча у перші роки після Вересневого перевороту 1944 р. влада намагалася продемонструвати невтручання в освітні, наукові та культурні питання, гарантувати свободу слова, ідейний і методологічний плюралізм, насправді ж цю важливу сферу комуністи одразу взяли під свій жорсткий контроль. Зі вступом Радянської Армії у Болгарії було створено нове середовище, в котрому марксистсько - ленінська ідеологія і радянська методологія стали провідними контролюючими чинниками [626, р. 682-683]. Встановлювався контроль над історіописанням, створювалася державна система управління освітою, впроваджувався єдиний обов'язковий підручник з історії, розроблений згідно з марксистськими поглядами.

Державний контроль над «виробництвом» історії був досягнутий кількома заходами. Перш за все, під приводом усунення «прислужників» старого режиму в усіх науково-освітніх установах була проведена «чистка». Ще у програмі уряду Вітчизняного фронту від 17 вересня 1944 р. проголошувалася необхідність «викорінення авторитарної ідеології» із науково-освітньої сфери [218, с. 21]. У відповідь на цю урядову декларацію представники Вітчизняного фронту при історико-філологічному факультеті Софійського університету підготували доповідь до комітету Вітчизняного фронту при Софійському університеті з пропозиціями покарання викладачів, котрих «спіймали на гітлеро-фашистській діяльності». Серед зазначених у списку викладачів були також і професори-літературознавці, які займалися проблематикою Відродження Б. Йоцов і М. Арнаудов [218, с. 50-51].

Безпосередньою ж основою для проведення «чистки» став прийнятий 20 жовтня 1944 р. «Закон-розпорядження про чистку вчительського та викладацького персоналу в народних основних і середніх школах, вчительських інститутах, Університеті, вищих школах та академіях». Категорії осіб, котрі підпадали під чистку, насправді охоплювали більшу аудиторію, ніж було перелічено і в без того доволі довгій назві закону. До них, зокрема, належали працівники сфери освіти від виховательок в дошкільних закладах до університетських викладачів, котрі... «безперечно завинили до цього (часу - примітка моя - В. С.) і у майбутньому (будуть звинувачені - примітка моя - В. С.) у активній, підкреслено фашистській діяльності» [218, с. 54].

Для проведення чистки у листопаді 1944 р. згідно з спеціальною постановою був створений «народний суд». З грудня 1944 по квітень 1945 р. за рішеннями останнього притягнули до суду більш ніж 11 тис. осіб і винесли більш як 2600 смертних вироків [643, р. 302].

Як зауважує болгарська дослідниця Н. Живкова, єдиною науковою інституцією, яка не допустила комітет Вітчизняного фронту до свого середовища (принаймні, на початковому етапі становлення нового режиму) була БАН [500, с. 74]. 21 жовтня 1944 р. відбулися збори членів Академії з метою відновлення її діяльності, на яких обговорили політичні зміни, що сталися у країні, а також виокремили «комітет», котрий мав встановити зв'язки з Міністерством народної освіти (Министерство на народното просвещение). Вже 24 жовтня 1944 р. цей «комітет» зустрівся з міністром С. Чолаковим. На зустрічі було поставлене питання проведення «чистки» в БАН. Два дні потому члени «комітету» сформували позицію Академії з цього питання і направили її до міністра. Думка БАН засновувалася на встановлених у Болгарії та за кордоном традиціях, згідно з якими звільнення академіків вважалося неможливим, оскільки вони обиралися довічно. Пропонувалося усунути з посади лише тих осіб, відносно яких є доведені судом докази їх провини. Зрештою, «чистка» була зведена до позбавлення прав судом [500, с. 74-75]. Однак попри намагання Академії зберегти свою автономію, а також її бажання, щоб влада не втручалася у внутрішньоакадемічні справи, вже в листопаді-грудні 1944 р. обвинувачені Народним судом члени БАН були виключені з її складу та отримали різні міри покарання [500, с. 80-84].

На додаток до цього, у березні-квітні 1946 р. Міністерство внутрішніх справ зібрало відомості про викладачів вищих навчальних закладів, де характеризувалися їх громадянські позиції до і після 9 вересня 1944 р. Це розслідування зачепило також і окремих членів БАН, які були одночасно викладачами університетів. За результатами проведеного міністерством дослідження, 65 % викладачів визначалися як «фашисти» та «реакціонери» [500, с. 121-122, 125].

В цілому, «чистка» була спрямована перш за все на викладацький колектив, оскільки останній впливав на формування громадянської позиції молодого покоління. Саме тому окремі науковці, звинувачені у «фашистській діяльності», позбавлялися лише права викладання, зберігаючи членство в БАН (при його наявності) [500, с. 154].

Як зауважується у виданні «НРБ от начало до края» за редакції І. Знепольського, нормативна мова «чисток» засвоїла характерний для нового режиму лексикон, що містив опозицію між кваліфікаціями, як от: «антифашистський», «вітчизнянофронтівський», «комуністичний», «прогресивний» VS «великоболгарський шовінізм», «фашистський», «антикомуністичний», «реакційний» [531, с. 209]. Таким чином, все, що не відповідало ідейним імперативам БРП (к) (а згодом, - БКП), за допомогою цілої низки неологізмів визначалося як «вороже». Окрім того, опозиція, котра містилася у цих «новоговорах», структурувала політичні пріоритети та орієнтири нововстановленого режиму, показуючи, що є добре, а що - погано.

Одночасно відбувався і зворотній процес, покликаний потребою заповнити прогалини у професорсько-викладацькому складі, спричинені проведенням «чистки». За пропозицією Політбюро ЦК БРП (к) з початку 1945 р. обґрунтовувалася необхідність визнання дипломів колишніх емігрантів-антифашистів, а також осіб, котрі закінчили радянські навчальні заклади, та їхній допуск до академічної кар'єри [218, с. 75].

Другим кроком для встановлення контролю над «виробництвом історії» стала ліквідація автономії головних центрів історіописання: Софійського університету і БАН [457, с. 56]. Зауважимо, що початково встановленню ідеологічного контролю над БАН перешкоджало її тодішнє керівництво. Відомий філософ Д. Міхалчев, який очолював установу в 19441947 рр., разом із іншими провідними вченими виступав проти втручання влади у наукову діяльність. В той же час, як відзначає болгарська дослідниця Н. Живкова, обрання Д. Міхалчева головою БАН (а також Н. Долапчієва на посаду віце-голови) «укріпило політичні позиції наукової інституції».

Близький до керівництва Народного союзу «Звєно» (одна з партій, котра входила до Вітчизняного фронту) Д. Міхалчев був призначений наприкінці вересня 1944 р. болгарським політичним представником в СРСР. З грудня 1944 р., коли він від'їхав до Москви, до його повернення наприкінці квітня 1946 р. Академію представляв віце-голова БАН Н. Долапчієв, який брав участь у керівних органах Народного союзу «Звєно» [500, с. 76]. Таким чином, обрання політично лояльних (хоч і не членів БРП (к)) Д. Міхалчева та Н. Долапчієва до керівництва БАН означало, що хоч Академія і не перетвориться на знаряддя режиму у нав'язуванні його політики, то принаймні не виступатиме вороже щодо ініціатив нової влади.

Використовуючи різні засоби, в першу чергу, просуваючи партійців до складу дійсних членів академії, БРП (к) намагалася підпорядкувати БАН державному управлінню. Так, зокрема, у січні 1945 р. тринадцять молодих і «прогресивно мислячих» науковців увійшли до складу Академії, серед них був і комуніст Т. Павлов [643, p. 303]. Ці вибори були проведені без прямого зовнішнього втручання. Той факт, що комуністів та осіб з близького оточення партії обрали до БАН, болгарська дослідниця Н. Живкова пояснює пошуком компромісу з новим режимом і прагненням стабільності наукової інституції [500, с. 96].

БРП (к) мала на меті покінчити в університетською/академічною автономією та поставити під свій контроль Софійський університет і БАН. Однак не бажаючи прямо бути заангажованими у проведенні публічної кампанії проти автономії Софійського університету, а також повноважень Міністерства народної освіти, у березні 1945 р. компартія виступила з ідеєю створення вітчизнянофронтівської комісії, перед якою стояло завдання вирішення питання чистки в університеті і призначення нових викладачів. Проте, посилаючись на університетську автономію, міністр народної освіти С. Чолаков відмовився внести проект створення подібної комісії до Ради міністрів. Вже у серпні 1945 р. БРП (к) розширила повноваження цієї тимчасової комісії з перебудови вищої освіти, уповноваживши її також займатися питаннями Академії. Ці партійні ініціативи, котрі видавалися як рішення Вищої вченої ради (дорадчого органу при Міністерстві народної освіти) зустрічали спротив як самих наукових установ (БАН і Софійського університету), так і Міністерства народної освіти (в особі його очільника С. Чолакова та його наступника на цій посаді С. Костуркова) [500, с. 109-- 116].

Після провалу партійного кандидата на посаду ректора Д. Ораховаца на виборах університетського керівництва у червні 1946 р. БРП (к) перейшла до традиційних для неї методів: легітимність виборів у Софійському університеті заперечувалася, а професора Д. Ораховаца призначили ректором. Зрештою, міністр народної освіти С. Костурков був вимушений підкоритися владі та погодитися на створення комісії з перебудови вищої освіти і БАН [500, с. 128-129]. 20 червня 1946 р. комісія розпочала свою роботу і 18 липня завершила її. Було сформовано дві підкомісії: перша займалася «реорганізацією наукового фронту», друга ж забезпечувала продовження чистки в вищих навчальних закладах і БАН. Їхня діяльність контролювалася партійними структурами.

Згідно з планами першої підкомісії передбачався розпуск БАН і створення нової лояльної Академії. Для чого за сприяння цієї підкомісії до складу БАН увійшли низка членів БРП (к) [500, с. 131-133]. Окрім того, у середині липня 1946 р. підкомісія «З реорганізації наукового фронту», засновуючись на досвіді АН СРСР, розробила проект нового закону Академії. Після численних обговорень цього проекту на різних рівнях БРП (к) зрештою домоглася прийняття Великими народними зборами 1 лютого 1947 р. закону про БАН, чим останню поставили під державний контроль. За цим законом Академія наук перетворювалася в урядову дослідницьку організацію, яка підпорядковувалася Раді міністрів. Хоча їй було надано право виробити свій Статут, що свідчило про часткове збереження автономії. Однак ця автономія суттєво відрізнялася від прав, які мала Академія до приходу БРП (к) до влади: згідно із законами 1912 та 1940 рр., розробленими на основі західноєвропейської наукової традиції, вона була самоврядною структурою, що функціонувала на виборних засадах [500, с. 17-18]. Згодом, на чолі БАН було приставлено явно політичну постать, філософа-марксиста і партійного теоретика Т. Павлова, завдяки зусиллям якого поступово марксистсько-ленінська методологія була нав'язана усім науковцям.

Варто зауважити, з прийняттям нового закону БАН розпочала планування своєї дослідницької діяльності, що ілюструє прийнятий 3 січня 1948 р. її Асамблеєю дослідницький план на 1948 р., котрий уряд включив до державного дворічного плану 1947-1948 рр. [643, р. 304]. Факт внесення плану БАН до держплану вказує на інкорпорацію Академії до системи держструктур і її підпорядкування державі. Тепер Рада міністрів затверджувала науковий план БАН, а також слідкувала за його виконанням.

Автономія та академічні традиції, котрі все ще забезпечувалися Законом про БАН 1947 р., хоч і в обмеженому вигляді, розглядалися комуністичними правителями як головна перешкода для створення соціалістичної Академії. Через це вже 19 вересня 1949 р. ухвалили новий цілковито тоталітарний Закон про БАН. Згідно з ним Академія була позбавлена своєї традиційної автономії та підпорядкована уряду. Окрім того, її позбавили права розроблення Статуту. Шляхом створення проміжної ланки «Відділів» між інститутами та керівним органом Академії запроваджувалася високоцетралізована трьохрівнева структура подібна до структури АН СРСР. Посада академіка-голови дослідницького інституту, передбачена в Законі 1947 р. (за яким академік-голова не міг бути працівником інституту, а лише науковим керівником), була замінена посадою директора, котрий мав призначатися. Наводилося більше причин для виключення членів БАН, а також спрощувалася сама процедура звільнення [643, р. 304-305].

Установленню контролю над болгарською історичною наукою сприяло відновлення у листопаді 1944 р. діяльності заснованого ще 1901 р. Болгарського історичного товариства (Българско историческо дружество; далі - БІТ), яке об'єднувало навколо себе університетських викладачів та вчителів (головним чином столичних). Під час війни БІТ припинило свою діяльність. Однак тепер його роль в розвитку історичної науки суттєво змінилася: не маючи можливості одразу перетворити Академію наук на лояльну та підпорядковану владі установу, було зроблено ставку на БІТ як структуру, котра здійснить кадрові перестановки. Хоча головою товариства обрали політично нейтральну особу, І. Пастухова, «джерелом змін» став новообраний секретар А. Бурмов, відомий своїми прокомуністичними поглядами ще до приходу БРП (к) до влади. За сприяння останнього, а також за допомогою його однодумців товариство стало джерелом кадрових замін серед історичної колегії історико-філологічного факультету Софійського університету [507, с. 638]. Окрім того, за ініціативи БІТ розпочалося видання журналу «Исторически преглед», перед яким була поставлена задача перебудови історичної науки на марксистсько-ленінських засадах. До редакційної ради журналу увійшли наступні члени товариства: Ж. Натан, В. Топенчаров, І. Пастухов, Х. Гандєв, Д. Косєв, А. Бурмов. Редактором призначили А. Бурмова [218, с. 69]. Як свідчать документи, усі члени редакційної ради, окрім І. Пастухова, котрий був соціал-демократом, належали до БРП (к) [218, с. 58-59, 69]. Отже, характер будь-якого наукового видання визначався ЦК БРП (к) шляхом залучення науковців-комуністів до редакційних колегій.

Через те, що БІТ «вичерпало свої історичні можливості», 1951 р. його видавництво було ліквідовано, а з 1952 р. журнал «Исторически преглед» став друкованим органом Інституту болгарської історії БАН, і товариство припинило своє існування [507, с. 638; 460, с. 393]. Відновлене 1964 р. з метою «об'єднати всіх робітників історичного фронту» БІТ видавало журнал «Векове» і «Известия на Българско историческо дружество», провело два конгреси [560, с. 4], однак поступово воно перетворилося на периферійний орган болгарської історичної науки, фактично не виконавши поставленої при його відновленні мети [507, с. 638-639].

«Перебудова» історичної науки та встановлення державного контролю над нею досягалися також шляхом введення цензури. Видавницька діяльність, а також продаж книг ставали з приходом нової влади монопольним правом держави [533, с. 12]. Усі приватні видавництва були націоналізовані. Тисячі книжок були заборонені та вийняті з ужитку. Приводом до їх вилучення став пронімецький, «фашистський» чи пронизаний ненавистю до Радянського Союзу та російського народу характер цих видань [218, с. 22]. Виконуючи постанову Ради міністрів від 6 жовтня 1944 р., Міністерство пропаганди видало цілий перелік праць, що підлягали вилученню [218, с. 23-50]. Згодом за ініціативи Міністерства пропаганди створили спеціальну комісію за участі представника БАН. Метою цієї комісії стало вироблення подібного списку робіт, позначених указаними тенденціями [500, с. 77-78].

Функції цензури виконували ряд установ. Сучасний болгарський дослідник, автор дисертаційної роботи, присвяченої цензурним інституціям в Болгарії впродовж 1944-1956 рр., І. Пенелов зараховує до них Міністерство пропаганди, Дирекцію народної міліції, Відділ агітації та пропаганди при ЦК БРП (к), Міністерство народної освіти, Комітет науки, мистецтва і культури, Головну дирекція видавництв, поліграфічної промисловості та торгівлі друкованими творами, Народна бібліотека в Софії і Головне управління з питань літератури та видавництв (Главліт) [533, с. 9]. Таким чином, у Болгарії була створена широка мережа цензурних установ. Варто зауважити, що першим та єдиним офіційно визнаним як цензурна інституція був створений згідно з постановою Ради міністрів наприкінці 1952 р. Главліт, котрий проіснував до 1 серпня 1956 р. [531, с. 216]. Проте це не означає, що після 1956 р. у НРБ не було цензури.

Зазначимо, що у другій половині 1940-х рр. суттєво скоротилася кількість видань, пов'язаних із історичною наукою. Вихід у світ усіх приватних журналів було зупинено. Публікації статей передувала ретельна перевірка методологічних позицій, «правильності» трактування марксистсько-ленінської ідеології. Проблеми Відродження висвітлювалися одним із видань Інституту історії БАН - журналами «Исторически преглед» і «Известия на Института по история». У новому виданні «Известия на държавните архиви» публікувалися джерела та огляди архівних фондів. Продовжував виходити щорічник Софійського університету («Годишник на Софийския университет»). Незалежно від того, що його читацька аудиторія була досить вузькою, він підлягав жорсткій цензурі. Монографії, документальні видання та наукові збірники, як правило, друкувалися у видавництві БАН, у Військовому видавництві або ж у видавництві «Наука и изкуство». Більш того, БКП створила своє власне видавництво «Партиздат», яке також контролювало публікацію наукових робіт. У останньому публікувалися роботи, присвячені революційному рухові [457, с. 57].

Зразки «правильного» трактування історії, надані апаратом БРП (к), були представлені в друкованому органі компартії щоденній газеті «Работническо дело» [636, р. 163], а також у її науково-теоретичному органі, журналі «Ново време». Відзначимо, що 1947 р. було заборонено усі друковані органи політичних партій та незалежні видання. Залишилася лише провладна преса.

Таким чином, внаслідок проведення «чистки» в освітньо-наукових установах, ліквідації автономії Софійського університету та БАН, установленні цензури на одержавлених видавництвах, кількість яких суттєво зменшилася, розвиток історичної науки у НРБ підлягав повному державному контролю.

На додаток до цього, 1948 р. провели Конференцію робітників «історичного фронту», на якій головував представник партійної верхівки, а згодом генеральний секретар ЦК БКП і голова уряду Вилко Червенков. Головна мета цієї конференції полягала у визначенні основних рамок переписування історії з марксистських та матеріалістичних позицій [457, с. 57]. В своїй вступній промові В. Червенков відзначив, що збори істориків були спричинені необхідністю переглянути історичну науку та очистити її від домінуючих буржуазних концепцій. Основну доповідь на конференції було доручено виголосити Туше Влахову, який невдовзі (1951 р.) став доцентом, а пізніше професором (1954 р.) філософсько-історичного факультету Софійського університету [209, с. 61]. У доповіді, що мала назву «Стан і завдання болгарської історичної науки», він сформулював такі завдання історичної науки в Болгарії:

1) ліквідація усіх фашистсько-шовіністичних впливів з історичної літератури та засудження різного роду викривлень, фабрикацій та антинаукових тез буржуазних істориків;

2) побудова історичного дослідження на основі історичного матеріалізму, «єдиного науково методу»;

3) організація вивчення низки проблем, які ігнорувалися буржуазними істориками, головним чином у сфері соціально-економічних відносин, і детальне дослідження відносин між слов'янськими народами в минулому, а особливо з Радянським Союзом і Югославією [591, р. 8-9].

Стосовно історії доби Відродження цей новий підхід означав таке: аналіз суспільства з точки зору класової теорії, апріорне пов'язування певної соціальної верстви з окремими політичними групами, обов'язкове підкреслення пріоритету «революційної партії» у визвольному русі, засудження будь-якого вияву буржуазних ухилів у поглядах діячів Відродження, розгляд мирних проявів національного самоусвідомлення як вторинних і навіть політично неповноцінних феноменів, догматичне застосування матеріалістичного підходу в інтерпретації фактів соціального, економічного та культурного життя [457, с. 57].

Суттєвий вплив на встановлення державного контролю над «історіописанням» мали рішення П'ятого з'їзду БКП (грудень 1948 р.). Особлива увага приділялася т. зв. «історичному фронту» (тобто історичній науці). Нав'язувалася ідеологізація науки та обов'язкове використання діалектично-матеріалістичної методології в науковій та викладацькій діяльності. Проголошувалося завдання встановлення тісних зв'язків дослідницької роботи з «нагальними завданнями соціалістичного будівництва в Болгарії». Окрім того, на «історичний фронт» мав написати марксистську історію Болгарії для навчальної та ідеологічної роботи, що бачилося найневідкладнішим завданням.

Отже, болгарська історична наука була інструменталізована владою. Про це свідчили рішення П'ятого з'їзду БКП у грудні 1948 р., а також це було відображено у новому законі (1949 р.) Болгарської академії наук. Теорії та погляди опозиційні марсизму-ленінізму заперечувалися, націоналізм (БКП вживала цей термін як антонім патріотизму), великоболгарський шовінізм, будь-які залишки фашистської ідеології, анархізм, троцькізм були дискредитовані. «Фальсифікації» буржуазних істориків мали бути замінені «науковим підходом», репрезентованим марксистсько-ленінською методологією. За висловом німецького історика Х.-Й. Хоппе, болгарська історична наука у 1940--1950-ті рр. перебувала у стані застою, фактично перетворившись на «філіал відділу пропаганди БКП» [605, б. 246].

Відлуння квітневого пленуму ЦК БКП 1956 р. і розпочатої кампанії «культу особи» досягло істориків досить пізно (через придушення антисталінської Угорської революції). Лише у грудні-лютому 1963 р. за ініціативи Інституту історії БАН і філософсько-історичного факультету Софійського університету відбулися розширені засідання на тему «Поразка культу особи в болгарській історичній науці та завдання по його подоланню». Як зауважує сучасний болгарський культуролог І. Еленков, це обговорення мало велике значення, оскільки було «поставлено під сумнів наявність єдиного ідеологізованого історичного наративу», «став помітний розрив між інституціональними проектами переписування історії як фальшивого знання про минуле та претензіями на «історичну істину», як експертне, аполітичне та антиідеологічне знання» [507, с. 624].

Друга національна нарада істориків, що відбулася у січні 1964 р., фактично розглянула питання, котрі рік тому вже аналізувалися на спільному засіданні Інституту історії БАН і філософсько-історичного факультету

Софійського університету. Єдиною відмінністю було те, що цю нараду скликали за рішенням ЦК БКП [507, с. 625]. Основну доповідь про становище болгарської історичної науки було виголошено академіком Д. Косєвим. Доповідач, не відкидаючи «принципу партійності», наполіг на необхідності більш суверенного розвитку науки - і стосовно тематики, і стосовно дослідницьких підходів [457, с. 62].

Хоча після наради у болгарській історичній науці стали помітні певні зрушення, зумовлені лібералізацією у області історичних досліджень, все ж ця сфера від приходу БРП (к) до влади до падіння комуністичного режиму 1989 р. виконувала владні настанови, будучи фактично «державно-партійним механізмом», котрий одночасно «зливався з ідеологією та політикою». Про це свідчили, зокрема, рішення Політбюро ЦК БКП у травні 1968 р. про створення багатотомної історії Болгарії. Праця мала складатися із 10 томів (однак згодом їх кількість збільшилась до 14 - примітка моя - В. С.). Політбюро також розробило конкретні теоретико-ідеологічні та практичні рекомендації для написання роботи [629, р. 22-23].