Політика пам’яті Народної Республіки Болгарія щодо доби національного Відродження: джерельний комплекс

Сприйняття болгарською історіографією першої половини ХХ ст. Росії як «визволителя» еволюціонувало у працях істориків НРБ у концепцію «подвійного визволення» (перше визволення відбулося в результаті російсько-турецької війни 1878 р. російською армією, а друге - 1944 р. Червоною армією), а Російська імперія/Радянський Союз поставали в образі найліпшого друга й «брата» болгарського народу.

Отже, як в часи так званої «монархо-фашистської диктатури», так і у НРБ Відродження поставало ледве не найголовнішим сюжетом історії нації, але різні режими артикулювали різні його аспекти. Наступність у осмисленні Відродження проявлялися у наслідування сприйняття турків як ворогів і злочинців, через зловживання яких страждав болгарський народ. Напевне, закріпленню такого образу османської влади сприяла специфіка відносин соціалістичної Болгарії з Туреччиною та вступ останньої 1952 р. до НАТО. Тобто від дослідників попереднього періоду історики НРБ сприйняли розуміння османського управління як «турецького ярма», а Відродження як епохи боротьби проти нього. Однак характер цієї боротьби бачився ними по - різному: історики першої половини ХХ ст. вбачали основний зміст епохи

Відродження саме у церковній боротьбі й у «духовному відродженні», науковці ж другої половини ХХ ст. абсолютизували соціально-економічний чинник у її розумінні. В цьому, зокрема, проявлялася перервність в осмисленні національного Відродження.

Як бачимо, різні політичні режими задля легітимації свого знаходження при владі намагалися «присвоїти» героїчне минуле, провести паралелі між сучасністю і епохою Відродження, наділивши політичних діячів рисами діячів Відродження та інтегрувавши ці ідеологеми до праць професійних істориків.

Таким чином, образи національного Відродження необхідно розглядати як безперервні «винайдення», котрі піддаються переглядам і відтворенням протягом кожної наступної доби, таким чином, саме політичні ревізії даного часу визначають минуле та створюють його нарацію. З огляду на це, ми вважаємо, що образи Відродження (а також його складову - «турецьке рабство») слід розглядати як міф.

Домінуючі образи. За традиційною парадигмою квінтесенцію епохи відображала концепція «подвійного рабства» (духовне «грецьке рабство» та політичний і соціально-економічний османський гніт або «турецьке рабство»). та відчайдушної боротьби болгар за визволення з-під нього. Науковці соціалістичної Болгарії розглядали «грецьке рабство» як складову (наслідок) турецького. З огляду на це сутність «турецького ярма», згідно з болгарськими істориками часів НРБ, полягала в соціально-економічному, політичному, національно-релігійному «гніті». Одночасно друга складова образу епохи, тобто, безпосередньо саме національне Відродження (чи національно-визвольна боротьба) на противагу періоду «турецького панування» зображувалася як найгероїчніший та найважливіший етап болгарської історії. Відповідно Відродження розглядалося науковцями соціалістичної Болгарії одночасно у трьох значеннях як певне політичне явище, як соціально-економічний процес, а також як культурний феномен.

Болгарське Відродження як політичний явище. Суттєвою складовою «турецького ярма», на думку болгарських істориків доби соціалізму, був політичний «гніт». Завоювання Болгарії османами зображувалося як одна з найтрагічніших сторінок болгарської історії: була цілковито знищена державна організація болгар. Турецька влада характеризувалася як деспотична, чужа народним традиціям болгар [69, с. 13]. Акцентувалася увага на жахливому становищі болгарського населення у турецькій державі [69, с. 14-15]. Д. Косєв стверджував, що період турецького панування був часом невимовних страждань болгарського народу, який піддавався насильству та пограбуванням з боку турків [90, с. 36-38]. Підкреслювалося, що знищення болгарської державності та встановлення режиму «військової деспотії» й «азіатського рабства» порушило історичний континуїтет болгарського розвитку [ 37, с. 60]. Епоху «турецького ярма» болгарський дослідник Ж. Натан називає «політичним рабством» (при характеристиці цієї доби історик вживає обидва поняття) [118, с. 115].

Ж. Натан вбачав виконання «заповітів епохи відродження» у захисті «національних ідеалів» болгарського народу, що виражаються в необхідності ліквідації «залишків минулого, коли Османська імперія володіла Балканами, шляхом об'єднаних зусиль Радянського Союзу, нашого брата та покровителя і братнього югославського народу». Історик наголошує: «Балкани мають належати балканським народам, і південні слов'яни повинні відігравати на Балканах прогресивну, провідну роль!» [118, с. 303-304]. Під «прогресивною роллю» очевидно убачалося розповсюдження соціалізму на Балканах, стосовно ж «ліквідації залишків минулого», то, вірогідно, йшла мова про необхідність зайняти «правильну» зовнішньополітичну позицію щодо Туреччини (оскільки 1945 р. між СРСР і Туреччиною так і не було досягнуто порозуміння і договір про дружбу так і не було підписано, то НРБ мала дотримуватись заданого стосовно Туреччини Радянським Союзом зовнішньополітичного курсу, позначеного «ворожістю» до неї - В. С.).

Відповідно розгляд Відродження як політичного феномену був своєрідною відповіддю на розуміння «турецького ярма» як політичного гніту. Політичне значення Відродження полягало у спробах болгарського народу завоювати незалежність шляхом підняття повстань (найбільшим і найвідомішим з яких стало Квітневе повстання 1876 р.) та участі у російсько-турецьких війнах (центральне місце в історичному наративі про Відродження займає російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр.).

До інтерпретацій цих двох ключових подій додавалися ідеологеми, «винайдені» владою. Ці інтерпретації набували форми міфу. Загалом, міфи про «національне Відродження» мали вирішити широкий спектр внутрішніх завдань, і в першу чергу, завдання політичної легітимації нововстановленого болгарського комуністичного уряду. Головною метою влади в (ре)конструюванні міфів про Відродження було встановити континуїтет, винайти «генеалогії» з метою доведення свого «рідства» з революційними діячами доби Відродження. Цей континуїтет мав конструюватися через низку паралелей.

В першу чергу, паралелі проводилися між «народною революцією» епохи Відродження («революція» в даному випадку була представлена Квітневим повстанням і російсько-турецькою війною 1877-1878 рр.) і «соціалістичною революцією» в Болгарії (1944 р.) [118, с. 140-141, 146-147]. В соціалістичній Болгарії міф про Квітневе повстання мав додаткове значення як пролог до російсько-турецької війни, що призвела до першого визволення Болгарії Росією, яке стало праобразом другого «визволення», яке привело комуністів до влади. Ігноруючи істинні цілі Російської імперії на Балканах історики НРБ ідеалізували «безкорисливу» допомогу Росії [68, с. 506]. Використання ними поняття «подвійне визволення» ілюструвало їх бажання не поривати зв'язок із старим міфом про Росію як визволителя. Використовуючи поняття «подвійне визволення» вони намагалися побудувати міфологію про комуністичну революцію як народну і бажану. У своїй промові, присвяченій 90-й річниці Квітневого повстання, голова держави Тодор Живков відзначив: «Заповіти революціонерів Квітневого повстання, їхню справу продовжили пролетаріат, селянство, народна інтелігенція під керівництвом БКП. Те, за що боролися активісти Квітневого повстання і, про що вони мріяли, справдилося 9 вересня 1944 р. Класову боротьбу за перемогу нашої народної влади очолив Георгій Димитров, так само як Георгій Бенковський був ватажком учасників Квітневого повстання в героїчних боях...» [425, с. 1].

Ця інтерпретація Квітневого повстання і російсько-турецької війни була доповнена дискурсом «братерства і дружби» з Росією і СРСР [68, с. 506; 319, с. 1; 412, с. 1; 403, с. 101; 307, с. 64]. Міф про Росію як «великого слов'янського брата» мав у своєму ядрі ідею про те, що болгари і росіяни спілкуються подібними мовами і мають спільну релігію.

Окрім того, болгарські історики, сприйнявши владні інтерпретації, намагалися змалювати ініційоване комуністичною партією Вересневе повстання 1923 р. і антифашистське повстання 9 вересня 1944 р. як здійснення традицій Квітневого повстання. Для цієї мети вони розробили концепцію «безперервної революції», яка представлена такими словами Тодора Павлова: «Неодмінно, за об'єктивних історичних обставин Квітневе повстання не змогло еволюціонувати в соціалістичну чи подібну народно - демократичну революцію. Насправді воно закінчилося російсько-турецькою війною та встановленням і подальшим розвитком нашої буржуазної держави та буржуазної, капіталістичної соціальної формації» [128, с. 123]. Таким чином, «революція» розумілася як та, котра не лише охоплювала Квітневе повстання та російсько-турецьку війну, а також стала прототипом для пізнішої революції (соціалістичної, народно-демократичної).

Більш того, проводилися паралелі між народом Відродження та пролетаріатом після 1944 р. Болгарський історик Жак Натан підкреслював, що «.як період боротьби за політичне звільнення до Визволення (1878 р.) болгарського народу відігравав ключову роль у вирішенні завдань епохи, так і зараз пролетаріат разом із народною інтелігенцією усвідомили заповіти національного Відродження» [118, с. 302].

Революціонери Відродження бачилися як соціалісти (комуністи) і як попередники «великої справи трансформації», представленої прорадянським Вітчизняним Фронтом [118, с. 273, 302; 67, с. 447; 68, с. 447; 90, с. 408]. В додаток до цього, постать Христо Ботєва, найвеличнішого революціонера Відродження, зображувалася як предтеча сучасного пролетаріату [118, с. 272, 306; 90, с. 366].

Серед заповітів Відродження, які комуністичний режим претендував виконати, були досягнення національної незалежності Болгарією, «братерський союз» між слов'янськими народами, встановлення справжньої «народної демократії», здійснення ідеалу Ботєва про досягнення повної свободи людини, тобто досягнення соціального визволення, а також ненависть до «народних зрадників» і «ворогів народу» із «табору чорбаджиїв».

Соціально-економічна складова національного Відродження.

«Турецьке рабство» в соціально-економічній сфері виявлялося перш за все у непомірних податках, які мало сплачувати болгарське населення, а також у низці повинностей на користь феодалів і держави, які воно вимушене було виконувати. На цьому наголошувалося в усіх розглянутих нами працях [118, с. 35-53; 90, с. 21-22; 67, с. 258; 68, с. 266; 69, с. 13; 37, с. 58-59]. Стрімке проникнення капіталістичних відносин у болгарські землі зображувалося на тлі економічного занепаду Османської імперії. Зауважимо, що в більш ранніх роботах (40-60-ті рр. ХХ ст.) «турецьке ярмо» розумілося як ярмо феодальне, що стримує економічний розвиток Болгарії [118, с. 35-53; 90, с. 21-22, 82-93, 104-105; 67, с. 258; 68, с. 266]. Пізніші дослідження підкреслювали консервативність турецького режиму, який не лише цілковито знищив традиційні господарські відносини, а й встановив у завойованих землях нову, «більш примітивну» систему суспільно-економічних відносин. Таким чином, відставання Болгарії у своєму економічному розвитку розглядалося у контексті розуміння турецької влади як перепони для проникнення прогресу та культури в болгарські землі. Більше того, акцентувалася увага на тому, що з османським завоюванням болгарський народ був відокремлений від загальноєвропейського розвитку [37, с. 52; 69, с. 13].

Показово, що протягом соціалістичного періоду в Болгарії стосовно соціальних класів діяла певного роду ієрархія відповідно до їх внеску у національне Відродження. Великий акцент робився на внеску селян, незважаючи на те, що їх реальний внесок у визвольні змагання болгарського народу був значно меншим, а буржуазія (особливо її найбагатша частина - чорбаджійство) піддавалась нищівній критиці [488, с. 78-79].

Чорбаджийство зображувалося як пригноблювач болгарського народу [90, с. 116-117], агент турецької влади та супротивник «народних прагнень», зацікавлений у збереженні турецького панування [118, с. 17]. Д. Косєв у роботі «Лекції з нової болгарської історії» описував їх антинародні дії: пограбування бідного міського та сільського населення, зловживання при зборі податків і при здійсненні урядових закупівель тощо. Підкреслювалося, що аби уникнути покарання за все це, вони намагались здобути прихильність турецької влади. Всіляко відкидаються спроби «деяких буржуазних» істориків зобразити чорбаджиїв як захисників болгарського народу від турецького свавілля, характеризуючи їх виключно як представників і захисників турецької влади [90, с. 116-117].

Ж. Натан фактично проводив паралель між чорбаджийством та великою болгарською буржуазією доби «монархо-фашистської диктатури». Він зауважує: «Як під час визвольної боротьби проти болгарського та німецького фашизму паразитичні верхи (великі капіталісти) були на боці фашизму і виступали проти антифашистської боротьби, яку проводив народ, так і в епоху відродження чорбаджиї та інші елементи, що підтримували турецьке панування, були проти визвольної боротьби болгарських революціонерів» [118, с. 17]. Задля легітимації комуністичного режиму, який щойно прийшов до влади у Болгарії, Ж. Натан проголосив, що новий болгарський уряд виконує «заповіти доби відродження». Їх виконання бачилось істориком по лінії ненависті до народних зрадників і ворогів із табору чорбаджиїв. Ж. Натан продовжує далі: «Тепер наш народ, який згуртувався навколо свого мудрого вождя тов. Г. Димитрова, веде нещадну боротьбу проти залишків фашизму та проти реакційних елементів із табору опозиції, які прагнуть стримати демократичний розвиток нашої країни» [118, с. 305]. Роль буржуазії у Болгарському Відродженні була реабілітована лише в 70-х рр. ХХ ст. завдяки зусиллям болгарського історика Н. Генчева [37, с. 392-396].

Економічний розвиток бачився істориками НРБ головним змістом Відродження. Як уже зауважувалося, формаційна схема розвитку суспільства активно застосовувалася ними для пояснення сутності процесів, що мали місце в болгарській історії. У цій схемі Відродженню відводилося місце перехідного етапу від феодалізму до капіталізму, що в соціально-класовому плані означало перехід до буржуазного суспільства. Більш детальний аналіз Відродження як революції поданий у підрозділі 2. 6. «Революція VS Відродження: понятійне осмислення доби».

Сучасний болгарський історик І. Тодєв визначає економічний детермінізм як головний недолік болгарської історіографії Відродження, підкреслюючи, що цей підхід існував ще задовго до монополізації історії тоталітарною (комуністичною - примітка моя - В. С.) ідеологією. Сильний поштовх така інтерпретація Відродження отримала завдяки І. Шишманову. Полемізуючи з М. Дриновим, котрий дотримувався думки, що автор «Історії слов'яноболгарської» Паїсій Хіледарський має розумітись як родоначальник епохи, І. Шишманов виступив з пропозицією розуміти Відродження як плід господарських і суспільних зрушень [551, с. 214].

Абсолютизований болгарською історіографією періоду соціалізму соціально-економічний чинник поступово втрачав свої домінантні позиції як головної детермінанти Відродження. Особливо помітним урівнення соціально-економічного аспекту з культурно-національним стало в 1980х рр., коли в історіографії НРБ було запропоновано комплексний підхід до розуміння феномену Відродження.

Відродження як культурний феномен. «Турецьке рабство» виявлялося також у національно-релігійному «гніті», який, на думку болгарських науковців доби соціалізму, полягав, по-перше, у тому, що привілейований статус мали лише мусульмани, всі ж православні народи належали до безправної «райї» (стадо), окрім того, проводилась політика ісламізації; по-друге, - у владі Константинопольської Патріархії, яка збирала величезні податки з болгар та намагалася тих елінізувати. У досліджених нами роботах зауважується, що болгари зазнавали національної та релігійної дискримінації з боку мусульман, а також насильницької ісламізації [ 67, с. 259-262; 68, с. 267-270; 69, с. 14-15; 37, с. 57]. Так, у перших томах двотомного та трьохтомного видання «История на България» це ілюструється такими сюжетами: «великі церкви перетворювались у мечеті, а менші були зруйновані; зведення нових кам'яних церков було заборонено в болгарських землях, християни могли будувати лише дерев'яні низькі (чи підземні) церкви» [67, с. 259]. Більше того, повсякчас підкреслюється, що мусульмани, незалежно від своєї класової приналежності, мали вищий соціальний статус, ніж «невірні» [67, с. 259-262; 68, с. 267-270; 69, с. 14-15; 37, с. 57]. Описується вся тяжкість страждань болгар: «Болгари були позбавлені елементарних людських прав... мусульманин міг зайти до будь-якої болгарської домівки та зчинити там ґвалт і не понести жодної відповідальності за вчинене. болгарин не міг носити одяг кращий за одяг мусульманина.» і т. ін. [67, с. 260].

До цього всього додається, що «турки постійно намагалися змусити болгар прийняти іслам, що означало змінити свою народність». Зазначається, що одна частина ісламізованих болгар забула свою рідну мову, інша ж, так звані помаки, зберегла болгарську мову, однак обидві вже не усвідомлювали своєї приналежності до болгарського етносу. Змальовується вся трагічність такої політики щодо болгар: молодих болгарських парубків забирали до яничарського корпусу, а дівчат відправляли до гаремів турецьких феодалів, де вони зазнавали ісламізації та поступово втрачали свою національну ідентичність [67, с. 260-261]. Зауважимо, що розділ першого тому праці «История на България» (1961 р.), присвячений становищу болгарського народу в Османській імперії та його боротьбі проти «турецького феодального гніту», цілковито дублює аналогічний розділ першого тому «История на България» (1954 р.). Єдина відмінність у тексті - в «История на България» (Т. 1, 1961 р.) опущений сюжет про те, що болгарські дівчата потрапляли в гареми турецьких феодалів, а сказано там таке: «зазнавали ісламізації жінки та дівчата, оскільки завойовники, які переселились у болгарські землі з Анкари, не брали з собою дружин» [68, с. 269]. Однак якщо у більш ранній праці зустрічаються посилання лише на «великих вождів» (Й. Сталін, В. Червенков, Г. Димитров), то пізніша робота вже має посилання на щойно опубліковані наукові розвідки болгарських і радянських істориків. При написанні двотомної «История на България» (1954, 1955 рр.) не існувало ще достатньої кількості праць, написаних з «марксистсько-ленінських» позицій. Вірогідно, розуміючи, що посилатися на праці «буржуазних» істориків не можна (їх треба всіляко критикувати), автори вирішили зробити посилання на «класиків».

У досліджених нами роботах болгарських істориків доби соціалізму описувалися жахливі умови, у яких перебувала болгарська церква, що перебувала під зверхністю Константинопольського патріархату: у середовищі патріархату процвітала корупція, духовна влада була об'єктом відкритої торгівлі та постійних інтриг, а податок, який сплачував патріарх султану (цей податок збирався з підвладних патріархові православних народів), перевищував за своїм розміром подекуди навіть урядові податки. Г рецьке духовенство шляхом ведення богослужінь грецькою мовою, а також через закриття болгаромовних шкіл мало на меті елінізувати православне населення Османської імперії. Така діяльність зустрічала спротив з боку болгарського населення. В результаті грецьке духовенство в Болгарії зображувалося як справжній пригноблювач болгарського народу [67, с. 258259]. Відзначимо, попри те, що у проаналізованих нами працях перебування болгар під духовною владою Константинопольського Патріархату зображувалося як доба невимовних страждань, метафору «духовне рабство» щодо цієї епохи вживав лише Ж. Натан [118, с. 115].

Якщо загалом доба національного Відродження була фактично відправною точкою історичного наративу НРБ, то рух за незалежність церкви, який був також складовою Болгарського Відродження, фактично знаходився на маргінесі історичного наративу про національне Відродження. Болгарських істориків періоду соціалізму, на відміну від дослідників попереднього періоду, котрі робили акцент на вивченні церковно - національних та культурно-просвітницьких процесів, цікавила перш за все соціально-економічна проблематика та діяльність болгарських революціонерів доби Відродження, що зрештою позначилося й на самих інтерпретаціях церковно-національного руху.

Церковна боротьба сприймалася істориками НРБ як частина процесу Болгарського Відродження. Однак у зв'язку з дотриманням принципів атеїзму була «винайдена» ідея церковної боротьби як політичної. «Винайдення» цієї тези теж належить перу Д. Благоєва. Він, зокрема, так характеризував церковний рух: «Зміст церковної боротьби не у здобутті національної церкви і екзархії, а у відокремленні та визнанні болгарської національності у Туреччині як окремої одиниці...церковна боротьба була національно-політичною боротьбою не лише через те, що мала за мету визнання болгарської нації в Туреччині, а й через те, що в неї була залучена вся болгарська народність» [13, с. 183]. Таке розуміння церковно- національного руху було домінуючим у працях болгарських істориків доби НРБ, які досить активно використовували пояснювальні схеми, запропоновані Д. Благоєвим. Зокрема, характеристика церковної боротьби як політичної, тобто боротьби за визнання болгарської нації (національності) як окремої етнічної спільноти у рамках Османської імперії, простежується у працях П. Зарєва [65, с. 59], Ж. Натана [118, с. 113-114], Н. Генчева [37, с. 300], З. Маркової [106, с. 79-80] та ін.

Однак тут відчувався певний дисонанс, оскільки при характеристиці грецького (фанаріотського) ярма головний акцент робився на соціально - економічному (неабиякі розміри податків та їх довільне введення, корупція) та культурно-національному гніті (заборона проведення богослужінь болгарською мовою та переслідування розвитку болгарської освіти), в той час як основний зміст боротьби бачився у політичній площині (визнання болгар як окремої нації).

На соціально-економічному характері церковного руху робив наголос історик-марксист довоєнного періоду Г. Бакалов. Так, зокрема, церковну боротьбу він називає «боротьбою проти одного із засобів економічної експлуатації болгарського народу», розглядаючи її як боротьбу між народом і вищим духовенством. Підсумовуючи, історик зауважує, що ця боротьба мала більше класовий характер, аніж національний [8, с. 95].

Болгарський історик Д. Косєв розширив інтерпретацію руху за незалежну церкву, інтегрувавши підходи до тлумачення церковного - національного руху Д. Благоєва та Г. Бакалова. Так, зокрема, стверджував, що «церковне питання було за своєю сутністю питанням економічним, національним і політичним» [90, с. 158]. Лише у Н. Генчева церковний рух набуває свого прямого значення як духовно-культурний феномен. Не відкидаючи концепції розуміння церковного руху як політичного, запропонованої ще Д. Благоєвим, він зауважує, що «болгари вирішували не лише церковне, а й національно-політичне питання», далі він продовжує цю думку, підкреслюючи, що завдяки створенню Болгарської екзархії болгари об'єдналися духовно, політично і релігійно [37, с. 300-303].

Особливий акцент болгарськими істориками робився на класовій сутності церковного руху. Буржуазія проголошувалася ватажком цього руху, проте одночасно стверджувалося, що у ньому брав участь увесь болгарський народ. Проголошуючи «всенародний», «масовий» характер церковної боротьби (проблема участі у ньому чорбаджійства трактувалася по -різному: одні науковці стверджували, що воно було заступником турецького і фанаріотського свавілля, інші ж говорили про активну участь цієї верстви у цій боротьбі) та змальовуючи у деталях перипетії «боротьби», історики намагалися надати їй характеру класової революції (селяни, ремісники, буржуазія та інші проти класу феодалів, репрезентованого духовенством).

Питання оцінки ролі буржуазії у церковно-національному русі тісно пов'язане з загальним баченням її внеску до Відродження. У цьому контексті, слід згадати, що протягом соціалістичного періоду в Болгарії історики підкреслювали роль селян у Відродженні, незважаючи на те, що їх реальний внесок у визвольні змагання болгарського народу був значно меншим, а буржуазія (особливо її найбагатша частина - чорбаджійство) піддавалась нищівній критиці. Лише в 70-х рр. ХХ ст. завдяки зусиллям Н. Генчева буржуазія була реабілітована. Існувала також подібна ієрархія національних героїв: найвищий щабель займали революціонери, за ними йшли діячі боротьби за незалежність болгарської церкви, найнижчу сходинку посідали просвітники [488, с. 78-79]. Ця ієрархія ще раз підкреслює, що революційний аспект Відродження займав провідне місце як у історичному наративі НРБ, так і у політиці пам'яті.

Особливість репрезентації церковно-національного руху полягала у тому, що змальовуючи його як боротьбу проти «духовного ярма» (це поняття використовувала переважна більшість болгарських науковців доби соціалізму), фактично історики НРБ не розглядали його як духовний, церковний рух як такий. Основний акцент у його інтерпретації вони робили зазвичай на політичному характері. Тобто, значення церковного руху як духовного феномену фактично нівелювалося.

Загалом у перші дві декади після 1944 р. болгарський гранднаратив був ідеологічно «виправлений» і приведений у відповідність із головними принципами матеріалізму з тим, аби стати наративом класової боротьби. Болгарські комуністичні власті намагалися пов'язати нові міфи (про владу БКП як наступників і спадкоємців діячів Відродження та про прихід комуністів до влади як «друге визволення») із старими національними міфами (про «турецьке ярмо» як час невимовних страждань болгар і про Відродження як найважливіший етап болгарської історії) з метою підсилити ці нові та надати їм більшої переконливості. В цілому, протягом другої половини 1940-х - початку 1960 рр. болгарські історики активно сприймали інтерпретації епохи Відродження, запропоновані владою.

Починаючи з другої половини 1960-х рр. національне значення Відродження потроху реабілітувалося у працях болгарських істориків. Болгарська етнічність, болгарська нація та інші аспекти «болгарськості» починають поступово з'являтися знов в історіографії, повертаючи національний фокус і націоналістичний ухил. Науковці все більше віддаляються від «правильних» зразків, запропонованих БКП, та починають відмовлятися від проведення паралелей, забезпечених владою.

Підсумовуючи, відзначимо, болгарські комуністичні інтелектуали у пошуках релевантної саморепрезентації та з метою легітимації свого приходу до влади, задля виправдання політичного курсу, намагалися присвоїти національне минуле та переробити його у відповідності з їхніми політичними поглядами і практичними завданнями. Вони селективно формулювали спадщину Відродження, намагаючись акцентувати увагу на революційних аспектах і применшити еволюційні, церковні та просвітницькі сторони Відродження. Визволення з-під «османського ярма» Російською імперією й передбачуваний прецедент, який воно усталило, стало важливим символічним ресурсом для легітимації комуністичного режиму.

Таким чином, національне Відродження інтерпретувалося як активний, так і пасивний процес. З одного боку, османський період бачився як часи затишшя, коли всі прояви болгарського національного життя зупинилися в результаті іноземного завоювання та проведення владою політики уніфікації та денаціоналізації. З іншого, підкреслювалася відчайдушна боротьба болгар проти турецького панування.

2.5 Болгарське національне Відродження у радянській та болгарській історіографії доби соціалізму: компаративний аналіз

Як зазначають Дж. Ротшильд і Н. Вінгфілд, Болгарія була єдиною комуністичною державою Центрально-Східної Європи, чий режим ніколи не піддавався спокусі кинути виклик радянській гегемонії, відхилитися від радянських директив чи навіть «перевірити» толерантність СРСР у будь-якій сфері політики [631, р. 211]. У суспільній думці домінує переконання про підконтрольність усіх сфер життя соціалістичної Болгарії Радянському Союзові. Ми схильні поширювати цю тезу і на розвиток болгарської історичної науки доби соціалізму і, відповідно, припускаємо, що конструювання образів національного Відродження у болгарській історіографії другої половини 1940-х-1980-х рр. відбувалося за парадигмою радянської історичної науки.

Болгарські студії на теренах СРСР мали під собою тривалу історичну традицію: ще в 30-ті рр. ХІХ ст. вченим українського походження Ю. Венеліним були закладені основи російської болгаристики. Вона активно розвивалася як науковий напрям протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. З приходом більшовиків до влади низка провідних болгаристів вимушена була емігрувати з Радянської Росії. Лише у післявоєнний період відродилося активне дослідження проблем історії Болгарії в СРСР. 1947 р. було створено Інститут слов'янознавства та балканістики, що сприяло розвитку болгарознавчих досліджень, а також встановленню контактів між науковцями НРБ і СРСР. Тематичні пріоритети у працях дослідників тепер були пов'язані із появою нової «народно-демократичної» болгарської держави: історичні праці мали доводити безперечні переваги народно - демократичної влади, провідну роль Радянського Союзу у визволенні Болгарії тощо. В той же час, не оминалось і висвітлення проблем болгарського національного Відродження, яке також, як й інші теми, було переосмислене з «марксистських» позицій. Однак, вже в 80-х рр. ХХ ст. стало помітне поступове зникнення догматичних партійних ідеологем із наукових досліджень радянських істориків [546; с. 12-13].

Слідуючи концепції сучасної болгарської дослідниці В. Бонєвої у розвитку болгарської історіографії національного Відродження за доби соціалізму умовно можна виділити такі етапи: перший етап (друга половина 1940-х-1960-ті рр.), другий етап (1960-ті-1980-ті рр.) [457, с. 56-71]. Це виокремлення засноване на змінах і певній лібералізації, що відбулися у болгарській історичній науці в 1960-х рр. Умовною роздільною межею слугує друга національна нарада істориків (1964 р.).

В радянській післявоєнній історіографії вирізняють чотири етапи, які фактично відображали зміни суспільно-політичному житті СРСР. Перший етап (друга половина 1940-середина 1950-х рр.) характеризувався тотальним контролем влади над історичною наукою. Другий етап (середина 1950 -х- середина 1960-х рр.) відзначився лібералізацією в сфері історичних досліджень, зумовленою смертю Й. Сталіна та критикою культу особи. На третьому етапі (середина 1960-х-середина 1980 ті рр.) відбувається нове посилення партійно-державного контролю над усіма сферами життя, і як відображення суспільного застою і стагнації аналогічні процеси мали місце в історико-науковому співтоваристві. Поступове послаблення і зникнення партійно-державного контролю над історичною наукою стало помітним вже на четвертому етапі розвитку радянської історіографії (середина 1980 -х- кінець 1980-х рр.).

Таким чином, бачимо, що початково розвиток болгарської історіографії йшов із деяким «запізненням» порівняно із радянською (зокрема, першому етапу болгарської історіографії відповідали перший та другий етапи радянської післявоєнної історіографії), згодом же, з середини 1960-х рр. болгарська історична наука поступово починає розвиватися самостійним шляхом, звільняючись від контролю радянської «імперської» історіографії. Якщо радянська історична наука до середини 1980 -х рр. функціонувала як служниця влади, то болгарська історіографія з середини 1960-х рр. все більше почала дистанціюватися від державно-партійного примусу.

Як ми зясували, на першому етапі розвитку болгарської історіографії доби соціалізму (друга половина 1940-середина 1950-х рр.) відбувається перебудова роботи «історичного фронту» на «марксистсько-ленінських» засадах. У інституційній сфері ця перебудова відобразилася копіюванням радянської моделі історичної науки. В цей час окрім жорсткого державного контролю над болгарською історичною наукою, відчутним було намагання радянських істориків надати «братську» підтримку в освоєнні «марксистської» методології та допомогти правильно її застосовувати до розуміння болгарської історії. Як стверджує дослідниця В. Бонєва, ця тенденція проявилася у тому, що «Історія Болгарії» радянського історика Н. Державіна (Т. -І-ІУ, 1945-1948 рр.) рекомендувалася як парадигма «правильного» трактування болгарського минулого [457, с. 57].

Звернімось же безпосередньо до тексту праці. У четвертому томі, присвяченому Відродженню, вчений називає Паїсія Хілендарського, котрий за його словами своєю працею «відкрив» першу сторінку Болгарського національного Відродження, «борцем, що вперше виступив на ідеологічному фронті нової соціальної сили, національної буржуазії... Паїсій - це голос нової соціальної сили, що виросла на національному грунті болгарського народу і через Паїсія мобілізувала бойові національні сили для боротьби за свої класові інтереси» [43, с. 94].

Історик розрізняє крупну, середню та дрібну буржуазію, асоціюючи із кожною із цих груп певний політичний напрям. Зокрема, стверджується, що крайня права група, що об'єднувала крупну буржуазію мала організаційним центром товариство «Добродійна дружина», членів цієї організації дослідник називає плутократами або «нотаблями». Середню буржуазію Н. Державін асоціює з Болгарським таємним центральним комітетом і характеризує її як інтелігентське «болото». На лівому фланзі історик розташовує дрібну буржуазію, яка, на його думку, була представлена революційною групою Г. Раковського та об'єднувала навколо себе революційно налаштовану молодь із середовища зубожілого селянства, ремісництва та трудової інтелігенції. Останню групу він називає «санкюлотами». Науковець критикує два перші угруповання, вважаючи їх зрадниками народних прагнень, революційне крило на чолі з Г. Раковським, а згодом Л. Каравеловим, В. Левським і Х. Ботєвим зображується провідною силою так званої «болгарської буржуазної революції» [43, с. 127, 132 ,137-138]. Більш того, Н. Державін зауважує, що саме із середовища болгарських революціонерів В. Левського та Х. Ботєва утворився новий ворог буржуазії - робітничий клас. Історія національного Відродження пов'язується ним із приходом комуністів до влади: 9 вересня 1944 р., коли під керівництвом Г. Дімітрова була переможена «кліка фашистів» (в оригіналі - «фашиствующая клика»), бачиться дослідником як виконання мрій та ідеалів болгарських революціонерів В. Левського та Х. Ботєва [43, с. 146; 44, с. 17].

Подібні ідеї містяться у роботі болгарського історика-марксиста Ж. Натана, наукова творчість якого розпочалась за доби монархічної диктатури царя Бориса Ш. У той час вперше вийшла і його праця, присвячена Відродженню (вперше 1938 р.) і згодом, після встановлення соціалістичного режиму кілька разів перевидавалася. Ці перевидання містили суттєві корективи, зумовлені новою політичною ситуацією. Зокрема, дослідник стверджував, що болгарські революціонери епохи Відродження є попередниками сучасного пролетаріату, який нині виступає носієм нової революційної ідеології. Історик продовжує думку далі: «Велика революційна справа Раковського, Каравелова, Левського і Ботєва, він (пролетаріат - В. С.) вважає своєю спадщиною». Діячі Відродження, і особливо болгарські революціонери, репрезентувались як провісники «великої реформаторської справи» Вітчизняного Фронту [118, с. 273, 302].

Більш того, укріплення національної незалежності Болгарії розглядалось Ж. Натаном як виконання заповітів болгарського Відродження комуністичним режимом. Болгарський вчений стверджував: «Заповіти діячів болгарського відродження про створення дійсно вільної та незалежної Болгарії виконанні в наші дні носіями нової народної демократії під керівництвом робітничого класу». Слідування традиціям епохи Відродження бачилося також у встановленні істинної «народної демократії». «В наші дні демократичні прагнення великих болгарських революціонерів-демократів, - відмічав Ж. Натан, - реалізуються значно повніше (аніж за часів капіталізму - примітка моя - В. С.). Наша демократія справді народна, вона є передумовою переходу до вищої форми демократії - соціалізму». «Братерський союз» між слов'янськими народами та «віковічна дружба» з великим російським народом, а також втілення в життя заповітної мрії Х. Ботєва про завоюванння повної людської свободи, тобто досягнення соціального визволення, уявлялись Ж. Натаном як виконання заповітів епохи Відродження [118, с. 302-306].

У праці Д. Косева «Лекції з нової болгарської історії» [90] також простежуються інтерпретативні моделі та паралелі, задані роботами радянського вченого Н. Державіна. Зокрема, як і Н. Державін, Паїсія Хілендарського історик інтерпретує як ідеолога болгарської буржуазії [90, с. 51-52].

Окрім того, робітничий клас та його «передовий загін» - Комуністична партія Болгарії, а також Вітчизняний фронт зображуються наступниками справи болгарських революціонерів [90, с. 408]. Такі формулювання були характерні і для робіт Н. Державіна. Подібно до радянського історика Д. Косєв при розгляді основних акторів процесу Відродження звертає увагу на їх класову приналежність та чітко висловлює своє негативне ставлення як до крупної буржуазії (яку він називає партією «старих»), так і до дрібної буржуазії (утворювала разом із селянством партію «молодих»). Науковець дещо ускладнює схему розстановки сил, подану Н. Державіним, вводячи до аналізу традиційну для болгарської історіографії ідею існування двох течій у національно-визвольному русі: комітету «старих» і комітету «молодих» [90, с. 248-249]. Асоціюючи, як і Н. Державін, із комітетом «старих» «Добродійну дружину», діяльність якої цілковито залежала від зовнішньополітичних пріоритетів Російської імперії, він досить критично оцінює її внесок до національного Відродження. У партії «молодих» Д. Косєв виділяв дві течії: помірковану на чолі з Таємним центральним болгарським комітетом (ТЦБК) і революційно-демократичну, представлену діяльністю Г. Раковського та його наступників. Як стверджує вчений, засновники ТЦБК лише прагнули представити себе революціонерами, а в дійсності були «опортуністами, котрі заперечували революційну боротьбу та надавали перевагу компромісам із турецькою владою». Революційна група виражала прагнення дрібної буржуазії, котра «в умовах кризи ремісничого виробництва бачила спасіння лише шляхом національної демократичної революції»[90, с. 287-288]

Створена за партійної ініціативи двотомна «Історія Болгарії» перед виходом у світ підлягала суворій партійній цензурі та обговоренню в Інституті слов'янознавства Академії наук СРСР [591, р. 5; 507, с. 620]. Перед останнім також поставили задачу написання марксистської історії Болгарії. Звідси, праця «Історія Болгарії» (Т.1, 1954) була насичена кон'юнктурними міркуваннями та позначилась надмірною заідеологізованістю. Зіткнувшись з важкою проблемою розробки змістовної періодизації болгарської історії, редактори двотомника не знайшли нічого кращого, аніж просто адаптувати марксистську схему радянської «Історії Болгарії» (Т.1 (1954), Т.2 (1955)). Так, період з 679 по 1878 р. у цій схемі визначався як епоха феодалізму.

Окрім того, у болгарському виданні ми в повній мірі бачимо відображення ідей радянського науковця Н. Державіна. Болгарський революціонер Х. Ботєв зображується як попередник болгарського соціалізму, Болгарської комуністичної партії та Вітчизняного фронту [67, с. 447]. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. трактується в роботі як буржуазно-демократична революція. Росія зображується як подвійний визволитель, який спершу 1878 р. визволив болгарський народ від турецького ярма, а 9 вересня 1944 р. - від фашистського [67, с. 506].

1954 р. Інститут слов'янознавства Академії наук СРСР випустив перший том двотомної «Історії Болгарії». Основна увага у висвітленні болгарського національного Відродження приділена революційній боротьбі болгарського народу. Квітневе повстання 1876 р. із посиланням на промову генерального секретаря ЦК БКП і голови Ради міністрів НРБ В. Червенкова трактується як «найвищий момент розвитку буржуазно-демократичної революції». Причина поразки повстання «як селянської революції» вбачається у відсутності робітничого класу - «єдиного класу, що був спроможний забезпечити послідовне і жорстке керівництво цією революцією». Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. розуміється через вже відому схему «Росія як подвійний визволитель», задля підтвердження цієї тези наводяться цитати з промов болгарських вождів про невимовну вдячність болгар російському народу, який двічі визволив їх від іноземного ярма [67, с. 289, 309].

Радянська історіографія у цей час розглядала Відродження у контексті «дружби і співробітництва двох братніх народів». Основне місце займали роботи, присвячені російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. [126; 186], а також болгарським революціонерам Г. Раковському [147], В. Левському [162], Х. Ботєву [44] та Л. Каравелову [74]. Прихід до влади комуністів і «будівництво» соціалістичної Болгарії розглядалося як виконання заповітів болгарських революціонерів [162, с. 6; 44, с. 17]. Так, Н. Державін стверджував, що «справа Христо Ботєва і діячів Відродження» знайшла своє продовження у перемозі Вітчизняного фронту 9 вересня 1944 р., а також у здійснюваній його урядом внутрішній та зовнішній політиці [44, с. 9]. Історик продовжує цю ідею далі: «... і зараз у новій, демократичній Болгарії Христо Ботєв живий всією повнотою своєї багатої культурної спадщини, котре надихає болгарський народ на величну справу будівництва нової Болгарії і самовіданний захист її від замахів з боку її зовнішніх і внутрішніх ворогів» [44, с. 17]. Подібним чином і постать В. Левського перетворилася на знамено «соціалістичної революції»: «... Левський живе в своєму народі. Його імя, його приклад надихали болгарський народ, коли він, визволившись від іноземного рабства, розпочав боротьбу проти рабства капіталістичного, за справедливий суспільний устрій. (курсив мій - В.С.) У подвизі Левського черпають сили будівники нової, соціалістичної Болгарії» [162, с. 6].

Робота С. Сідєльнікова, присвячена Г. Раковському, хоч і не містить висновків автора стосовно неабиякої ролі болгарського революціонера у «будівництві» соціалістичної Болгарії, все ж не позбавлена тогочасних ідеологічних штампів. Зокрема, історик цитує генерального секретаря ЦК БКП і голову Ради міністрів НРБ Г. Дімітрова: «Багато борців віддали своє життя за свободу і розвиток нашого народу. Ви їх знаєте - це Раковський, Ботєв, Левський, Каравелов, Бенковський, Петлешков та інші. Вам потрібно знати, за що боролися ці люди, які ідеали вони мали. І коли ви зрозумієте і вивчите, то ви побачите, що вони мали такі ж ідеали, за які бореться і Вітчизняний фронт» [147, с. 3]. Розглядаючи зовнішньополітичні орієнтири Г. Раковського, С. Сідєльніков підкреслює, що на кінець свого життя революціонер «прийшов до правильного (курсив мій - В.С.) висновку» - реакційної ролі європейських урядів щодо болгарського національно - визвольного руху. Одночасно науковець характеризує Раковського крізь призму дискурсу «братньої дружби» як «друга великого (курсив мій - В.С.) російського народу, який гаряче вірив у визвольну місію Росії» [147, с. 156].

Російсько-турецька визвольна війна (1877-1878 рр.) розглядалась радянськими науковцями як перше визволення, яке нерозривно пов'язувалося із другим «визволенням» 1944 р., а також із подальшим шляхом до «світлого соціалістичного майбутнього» [186, с. 172-176; 126, с. 5,7 ].

Відзначимо, що тематика досліджень радянських науковців зводилася до соціально-економічної проблематики, історії революційного руху та історичних портретів болгарських революціонерів. Важливе місце в історичних наративах займали Квітневе повстання 1876 р. і російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Проблемно-тематичне коло досліджень національного Відродження у НРБ протягом другої половини 1940 -х рр. і до середини 1960-х рр. виглядало практично ідентичним: превалювала розробка соціально-економічної проблематики та революційного руху.

Як бачимо, гранднаратив НРБ про національне Відродження до середини 1960-х рр. позначався сильним впливом трактувань та схем, запропонованих історичною наукою СРСР. Цей вплив виражався у наслідуванні болгарськими науковцями інтерпретаційних моделей та парадигм радянської історіографії болгарського Відродження (пов'язування течій та угруповань національного Відродження з певними класами та критична оцінка ролі крупної буржуазії; болгарські революціонери як натхненники «будівництва» соціалістичної Болгарії; дискурс «братньої дружби» та пов'язана із ним теза «Росія як подвійний визволитель» тощо), а також у наслідуванні тематичних пріоритетів. Загалом, протягом другої половини 1940-х - середини 1960-х рр. інтерпретаційні моделі Відродження ґрунтувалися на баченні змісту епохи в соціально-економічних перетвореннях, а саме в переході від феодалізму до капіталізму, яке супроводжувалося утворенням класу буржуазії. Окремі соціальні верстви апріорно пов'язувалися з певними політичними угрупованнями, гіперболізувалася роль «революційної партії» у визвольному русі, буржуазія розглядалася як клас зрадників.

Лібералізація наукових пошуків, а також відхід від найбільш заідеологізованих догм були характерні для другого етапу розвитку болгарської історичної науки. Хоча роздільною лінією між двома етапами розвитку болгарської історіографії прийнято вважати Другу національну нараду істориків 1964 р., однак ці тенденції проявилася вже у надрукованому в період 1961-1964 рр. трьохтомному варіанті «Історії Болгарії» [68]. Зокрема, деякі з найбільш кон'юнктурних тез, що були присутні у першій марксистській «Історії Болгарії», як-от паралелі між першим визволенням Болгарії російською армією 1878 р. і другим «визволенням» Радянською армією 1944 р., вилучили з тексту. Однак сама російсько-турецька війна продовжувала розумітись як буржуазно-демократична революція, яка виконала завдання, що покладалися на Квітневе повстання 1876 р. [68, с. 503]. Така інтерпретація мала засвідчити, що суспільний розвиток приводиться до руху революціями та вписати тим самим добу Відродження до п'ятичленної системи. Окрім того, окремі ідеологеми все ще мали місце в переробленому виданні. Так, Х. Ботєв репрезентувався як попередник болгарського соціалізму, Болгарської комуністичної партії та Вітчизняного фронту [68, с. 447].

Укладена за рішенням Політбюро ЦК БКП багатотомна «Історія Болгарії» (добу Відродження охоплювали п'ятий (1985 р.) [70] та шостий томи (1987 р.) [71]) хоч і не містила відвертих ідеологічних штампів, проте в центрі уваги залишалися революційні сюжети Відродження. Саму епоху автори намагалися представити як революцію (щодо її характеру у виданні міститься кілька точок зору), вписавши до неї церковний рух як «мирну революцію». Автори роботи зауважують на наявності двох смислових рівнів у феномені Відродження: буржуазно-демократичного та національно-визвольного, віддаючи перевагу останньому. Така інтерпретація доби свідчила про помітний поступ болгарської історичної науки, особливо беручи до уваги, що це видання створювалося за партійної ініціативи.

Подібне розуміння змісту Відродження пропонує і Н. Генчев. Сутність Відродження він бачить, по-перше, у вирішенні національного питання, а по - друге, у переході від феодалізму до капіталізму [37, с. 10-11]. Як бачимо, відбувається еволюція образу Відродження: від його сприйняття головним чином як соціально-економічного перевороту до усвідомлення епохи як комплексного феномену, основною метою котрого було становлення болгарської нації. Важливою рисою праці є відсутність ідеологічних тез, характерних для попередньої доби, як-от паралелей між революціонерами доби Відродження і соціалістами, між першим визволенням Болгарії російською військами 1878 р. і «другим визволенням» Червоною Армією 1944 р. та інших, метою яких була легітимація влади БКП.

Болгарська історіографія Відродження середини 1960-х - кінця 1980х рр. характеризувалася значним розширенням проблематики досліджень за рахунок вивчення раніше заборонених тем, що стало можливим завдяки поступовому зменшенню втручання влади до сфери науки. Зокрема розпочинається вивчення культурних процесів доби Відродження [23; 36], церковно-національного руху [57; 105; 106; 6], історії гендеру та історії повсякденного життя за часів Відродження [129] тощо. Водночас затребуваною серед істориків залишається тематика, провідна протягом другої половини 1940-х-1960-х рр. (соціально-економічні питання [93; 10], політичні та революційні аспекти Відродження [35; 88; 244; 284; 471; 481].

Радянська історіографія болгарського Відродження у період 19601980-х рр. як і в попередній етап розглядала Відродження крізь призму дискурсу «дружби і братського співробітництва». Звідси, тематика робіт зосереджувалась на російсько-болгарських суспільно-політичних і революційних зв'язках [14], внеску Росії до церковної боротьби [101] та до підготовки і проведення Квітневого повстання 1876 р. [178, 210, 211], діяльності Болгарського революційного центрального комітету [ 144] та болгарському національно-визвольному русі. Концепція російсько-болгарської «братньої дружби», яка активно використовувалася у цих працях, подекуди трансформувалася у концепцію радянсько-болгарської «братньої дружби» [101, с. 3; 62, с. 116; 14, с. 5-6].

Однією із найбільш провідних тем, до вивчення яких звертались радянські історики, продовжувала залишатися російсько-турецька війна 1877-1878 рр. [27, 143, 179]. Визвольна російсько-турецька війна бачилася у взаємозв'язку із другим «визволенням» 9 вересня 1944 р., підкреслювалося, що болгарський народ «з тріумфом зустрічав» вступ Червоної Армії на території своєї країни [143, с. 261], однак порівняно із репрезентацією війни у більш ранній період тепер визнавалися прагматичні цілі царського уряду, а головний акцент робився на безкорисливій допомозі російського народу [ 14, с. 4-5; 143, с. 261-262; 179, с. 179-181; 27, с. 262-263, 266]. Показово, що розглядаючи російсько-турецьку війну у рамках дискурсу «братньої дружби», помітним було намагання пов'язати болгаро-російську бойову співдружність, яка склалась в роки війни, з сучасною політичною ситуацією. Характеризуючи «допомогу» Радянського Союзу Болгарії у відновленні її незалежності 9 вересня 1944 р. як друге «визволення», радянський історик В. Віноградов продовжував цю ідею далі: «Братська підтримка, котру надав Радянський Союз болгарському народу, мала вирішальне значення для відновлення національної незалежності Болгарії, для створення нової соціалістичної держави. За допомогою Радянського Союзу Болгарія покінчила зі своєю віковічною відсталістю і перетворилася в процвітаючу індустріально-аграрну країну» [27, с. 266-269].