Проведення міжнародних військових операцій з підтримання миру і безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історико-правові аспекти участі україни в міжнородних операціях з підтримання миру і безпеки та їх класифікація

1.1 Історія участі Збройних Сил України в операціях з підтримання миру і безпеки

1.2 Сучасні тенденції миротворчої діяльності

1.3 Класифікація операцій з підтримання миру і безпеки, що здійснюються на підставі Статуту Організації Об'єднаних Націй

Розділ 2. Нормативно-правова база миротворчої діяльності збройних сил україни та застосування підрозділів в операціях з підтримання миру та безпеки

2.1 Концептуальні засади застосування підрозділів Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки

2.2 Нормативно-правова база миротворчої діяльності Збройних Сил

Розділ 3. Організаційно-правовий механізм проведення міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки

3.1 Підготовка українських військових контингентів до міжнародних миротворчих операцій

3.2 Врахування досвіду участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На порозі XXI ст. геополітична ситуація в світі кардинально змінилася. Замість великих глобальних конфліктів прикладу холодна війна, в останні роки зросла напруженість в окремих регіонах світу і як результат підвищилась роль та значимість миротворчої діяльності як засобу мирного врегулювання міжнародних конфліктів.

Міжнародна миротворча діяльність є вагомим елементом загальної системи колективної безпеки (глобальної та регіональної), яка була сформована протягом другої половини XX ст. та набула змін в останні роки.

Все це певною мірою впливає на розвиток оборонної політики країн, втому числі України.

У формуванні такої системи, а також у врегулюванні конфліктів безпеки провідну роль на даний час відіграють такі міжнародні організації, як ООН, НАТО, ОБСЄ, ЄС, а в окремих випадках - держави або коаліції держав.

Актуальність теми. Геополітичні зміни у світі, поява нових загроз світовій безпеці докорінно змінюють підходи світового суспільства та окремих держав до формування національних, регіональних та світової систем безпеки. На сучасному етапі розвитку суспільства операції з підтримання миру і безпеки відіграють роль інструмента врегулювання конфліктів для підтримки стабільності у світі. Україна все більше надає підрозділи Збройних Сил України для участі в таких операціях. Розширюється географія застосування підрозділів, з'являються нові форми участі, методи проведення операцій з підтримання миру і безпеки. На фоні тенденції зростання частки миротворчих завдань в діяльності Збройних Сил України правове забезпечення цих операцій залишається практично без змін.

Актуальність теми визначається загальними потребами удосконалення правового супроводження проведення операцій з підтримання миру і безпеки.

Безпосереднє проведення досліджень у зазначеному напрямі зумовлене потребою визначення правового статусу військовослужбовців та іншого персоналу у операціях з підтримання миру і безпеки, як під час виконання завдань, так і після повернення, що є головним чинником при вирішенні питань соціальної захищеності учасників операцій з підтримання миру і безпеки.

Необхідно удосконалити систему підтримки законності в міжнародних національних контингентах, що обумовлено відсутністю стандартних важелів впливу держави на них (внутрішньовідомчий контроль, прокурорський нагляд, цивільний контроль та інше).

Потребує удосконалення система правового забезпечення підготовки та застосування національних контингентів та визначення пріоритетних напрямів комплектування миротворчих підрозділів.

Також актуальність теми визначена відсутністю в Україні цілісної концепції застосування підрозділів Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, відсутністю єдності в класифікації щодо форм участі збройних сил у операціях з підтримання миру і безпеки, критеріїв застосування, характеристик можливих наслідків застосування, принципів побудови ефективного механізму правового забезпечення участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

В Україні не визначено рівень впливу міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки на боєздатність збройних сил та на виконання їх основного завдання - захист територіальної цілісності держави від зовнішніх загроз. В результаті цього існують прогалини у порядку формування рішень на застосування підрозділів збройних сил за межами держави.

Завдяки миротворчій діяльності Україна стверджує себе як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, підвищує свій міжнародний авторитет та демонструє миролюбну політику.

За 24 роки незалежності Україна зарекомендувала себе як надійний партнер у миротворчій сфері, зокрема за обсягом завдань увійшла до першої двадцятки найбільш активних держав-миротворців. Більш ніж 40000 військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки під егідою ООН, ОБОЄ, НАТО та у складі багатонаціональних сил, а саме: Боснії та Герцеговині, Східній Славонії, Македонії, Таджикистані, півострові Превлака, Гватемалі, Анголі, Афганістані, Косово, Ліберії, Сьєра-Леоне, Судані, Ефіопії та Еритреї, Грузії, Демократичній Республіці Конго, Лівані, Іраку та Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Наукові дослідження з питань розробки загальних проблем участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки містяться в роботах авторів В.Ю. Богдановича, О.М. Гончаренка, В.О. Гречанінова, Н.Р. Єзерського, О.М. Затинайко, А.М. Іваненка, В.М. Кириленка, Є.І. Клочка, М.А. Кобзаря, В.К. Кривожихи, В.Г. Лимаренка, К.Ю. Мельника, О.М. Мельника, В.І. Мунтіяна, І. С. Руснака, В. О.Шамрай, А.І. Скоромного, М.П. Требі, В.В. Троцька, В.П. Шкідченка, О.Г. Шекери, М.І. Шпури, В. Й. Пашинський, І.М. Коропатніка та інших вчених.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних та практичних засад, підвищення впливу України на міжнародній арені через участь в міжнародній миротворчій діяльності.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

- охарактеризувати передумови виникнення міжнародної миротворчої діяльності;

- вивчити досвід застосування підрозділів збройних сил провідних держав в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки та їх правове обґрунтування;

- охарактеризувати роль та місце міжнародної миротворчої діяльності України в забезпеченні інтересів національної безпеки;

- внести пропозиції щодо удосконалення нормативно-правової бази участі України в міжнародній миротворчій діяльності.

Об'єктом магістерської роботи є миротворча діяльність України як чинник забезпечення міжнародної безпеки.

Предметом дослідження є документи міжнародного характеру, що регулюють різні аспекти застосування Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Методи дослідження. Вирішення даної проблеми можливе на основі комплексного підходу, що забезпечує цілісне використання теоретичних моделей і методів загальної теорії управління, вживаних в різних областях діяльності (політичною, соціальною, економічною, технічною, військовою) з урахуванням досвіду миротворчості в передових країнах світу. В роботі застосовано системний підхід як система принципів, прийомів, підходів та методів. Одним із основних був діалектичний метод пізнання державно- правових явищ. Широко використовувався метод системного аналізу для вивчення та поглиблення понятійного апарату. Історико-правовий метод застосовано при розгляді розвитку складових елементів системи забезпечення проведення операцій з підтримання миру і безпеки Україною, країн-членів НАТО та інших зарубіжних країн. Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень нормативно- правового забезпечення організаційно-функціональної структури, ролі і місця державного управління щодо порядку формування державної політики реалізації національних інтересів України через участь в міжнародній миротворчій діяльності. У магістерській роботі використані також методи прогнозування, статистичний, структурно-функціональний та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Проведене дослідження дало можливість одержати нові результати, які обґрунтовані в дипломній роботі, сформулювати систему теоретичних поглядів на стан та перспективу проведення Україною миротворчої діяльності, а також розробити практичні рекомендації щодо підвищення ефективності державного управління з прийняття рішень щодо участі в міжнародній миротворчій діяльності й досягнення взаємосумісності під час виконання миротворчих завдань.

Подальший розвиток питання, що пов'язані з проблематикою удосконалення державного управління в сфері забезпечення участі України в міжнародній миротворчій діяльності:

* запропоновано методичний апарат визначення пріоритетних заходів миротворчої діяльності в сфері міжнародного співробітництва України, у тому числі оцінки ефективності заходів міжнародних миротворчих дій з точки зору реалізації національних інтересів України;

* обґрунтовано змістовний блок рекомендацій і пропозицій стосується забезпечення взаємосумісності миротворчих підрозділів Збройних Сил України з аналогічними підрозділами армій країн НАТО. Насамперед, це пропозиції щодо забезпечення взаємосумісності з питань штабних процедур та з питань озброєння і військової техніки;

* запропоновано комплекс заходів, який включає впровадження єдиної системи класифікації, кодування і каталогізації за стандартами НАТО, впровадження прийнятої в НАТО системи метрологічного забезпечення, організацію спільних з країнами НАТО досліджень і розробок озброєння військової техніки та ін.

* визнано за необхідне внесення, за досвідом українських національних контингентів, змін до діючих нормативних документів і методичних рекомендацій щодо періодичності та обсягів виконання робіт з технічного обслуговування і ремонту озброєння військової техніки в країнах з жарким (тропічним) кліматом.

Інформаційна та теоретична бази дослідження складаються із національного і зарубіжного законодавств, підзаконних нормативно- правових актів, міжнародних документів, статистичних даних, праць провідних вчених і т.п., що стосуються предмета дослідження.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що результати роботи становлять певне методологічне підґрунтя для подальшого поглибленого вивчення соціальних процесів у сфері безпеки держави та шляхів оптимізації державного управління миротворчою діяльністю в сфері міжнародного співробітництва України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, можуть бути використані:

* при формуванні концепцій подальшого реформування системи забезпечення національної безпеки України та її складових;

* у нормотворчій діяльності для вдосконалення відповідних нормативно-правових актів, таких як Закон України “Про основи національної безпеки України”, Закон України “Про організацію оборонного планування”, Закон України “Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки”;

* у науково-дослідних цілях для проведення подальших досліджень проблем державного управління миротворчою діяльністю в сфері міжнародного співробітництва України;

* у навчально-методичному процесі при підготовці розділів підручників і навчальних посібників з таких дисциплін, як концептуальні та організаційно-правові засади забезпечення національної безпеки; державне управління миротворчою діяльністю в сфері міжнародного співробітництва України;

* в освітянській діяльності для підготовки циклу статей, радіо та телепередач з метою підвищення рівня інформаційної та організаційної безпеки населення.

Структура роботи. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження робота складається зі вступу, 3-х розділів ( які включають 7 підрозділів), висновків і списку використаних джерел . Повний обсяг роботи становить 111 сторінок.

Розділ 1. Історико-правові аспекти участі україни в міжнородних операціях з підтримання миру і безпеки та їх класифікація

1.1 Історія участі Збройних Сил України в операціях з підтримання миру і безпеки

Історія участі Збройних Сил України у міжнародній миротворчій діяльності розпочалася у липні 1992 року, коли Верховна Рада України прийняла постанову № 2538-ХП “Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”.[3]

Україна небезпідставно вважає участь у міжнародних миротворчих операціях важливою складовою своєї зовнішньої політики. Згідно з відповідними актами Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та відповідно до ст. 2 Закону України “Про Збройні Сили України” з 15 липня 1992 року наша держава бере участь в міжнародних миротворчих операціях (міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки [4]) шляхом надання національного миротворчого контингенту, миротворчого персоналу, а також матеріально-технічних ресурсів та послуг, які визначаються рішеннями про проведення таких операцій [3,5,6 ].

Україна як член ООН і ОБСЄ з самого початку свого незалежного існування бере активну участь у операціях з підтримання миру і безпеки під егідою ООН та інших міжнародних організацій.

Першою місією українських миротворців на Близькому Сході стала участь у місії ООН у Лівані. 22 липня 2000 року третій окремий інженерний батальйон Збройних Сил України приступив до виконання своїх обов'язків. Основними завдання батальйону стали: розмінування мінних полів та автомобільних шляхів; будівництво доріг та фортифікаційних систем, нових опорних пунктів. Слід зазначити, що саме діяльність саперних підрозділів та участь у реконструкції порушеної інфраструктури стали візитними картками українських миротворців. У квітні 2006 року українські миротворці були виведені з Лівану через початок у середині 2005 року розслідування щодо недобросовісної поведінки посадових осіб попередньої ротації, зокрема порушень фінансового характеру. Рішення було прийняте у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, але командування миротворчого контингенту ООН у Лівані неодноразово наголошувало на високому професіоналізму український військовослужбовців, їх великому вкладі у розмінування Південного Лівану та відбудові інфраструктури і висловлювало невдоволення з приводу прийняття рішення про виведення контингенту. Крім того, ООН високо оцінило дії України щодо розслідування цього інциденту.[39]

Починаючи з 1992 року близько 40 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.[93]

Станом на сьогодні 550 військовослужбовці Збройних Сил України беруть участь у 10 операціях з підтримання миру і безпеки під проводом ООН, ЄС, НАТО.

Провідна роль у проведенні міжнародної миротворчої діяльності в світі належить такій організації як ООН. Саме вона володіє найбільшими матеріальними і технічними ресурсами для проведення операцій з підтримання миру і безпеки та має право надавати мандат на розгортання таких операцій. І Україна в своїй міжнародній політиці з питань миротворчості орієнтується перш за все на рішення ООН і розглядає свою участь у операціях з підтримання миру і безпеки як внесок у діяльність цієї впливової організації щодо зміцнення миру та безпеки в усьому світі. Для України ООН є головною організацією, яка власне і визначає її миротворчу політику. Саме ООН віддає головний пріоритет щодо участі в тих чи інших операціях з підтримання миру і безпеки. Вже багато років Україна виступає як значний контрибутор військового і цивільного персоналу для операцій ООН з підтримання миру і безпеки. За його кількістю наша держава стабільно посідає провідне місце в групі перших країн серед більш ніж 80 держав-учасниць операцій з підтримання миру ООН. Географія миротворчих місій, до складу яких входив або входить український персонал, охоплює Боснію та Герцеговину, Хорватію (місії ООН у Східній Славонії та на Прелакському півострові), Косово, Македонію, Анголу, Таджикистан, Грузію, Ліван, Сьєра-Леоне, Ефіопію та Еритрею, Конго.

Успішна участь у діях миротворчих сил ООН у колишній Югославії довела спроможність України ефективно виконувати найскладніші миротворчі місії. Наші військові отримали високу оцінку як сербського, так і албанського населення, а Україна зарекомендувала себе як надійний партнер у справах проведення активної політики міжнародної безпеки. Крім того, на ряд з утвердженням України як надійного партнера в забезпеченні міжнародної безпеки в рамках участі в міжнародній миротворчій діяльності наша країна ще і виступила як ініціатор розробки основоположного документу ООН. Так, Україна виступила ініціатором Конвенції щодо захисту миротворчого персоналу ООН, оскільки розуміла гостроту цієї проблеми (під час участі в міжнародних миротворчих операціях загинуло 50 військовослужбовця Збройних Сил України).[93]

Поряд з ООН все більш значну роль у врегулюванні конфліктів починають відігравати регіональні та субрегіональні організації. Перевага таких організацій перед ООН полягає в тому, що вони краще розуміють історію конфліктів, які мають регіональне коріння. В таких організаціях, як правило, представлені інтереси тих країн, які найбільшою мірою зацікавлені в розв'язанні існуючих регіональних конфліктів. Так, до регіональної організації, яка забезпечує безпеку, відноситься НАТО.

На сьогоднішній день, ґрунтуючись на засадах збереження миру та розвитку конструктивного і взаємокорисного діалогу з іншими державами. Україна виступає за розширення та поглиблення співробітництва з Організацією Північноатлантичного Договору у військовій галузі і розглядає цей шлях як важливий чинник підтримання ефективної системи загальноєвропейської безпеки та стабільності.

Історія співробітництва України з НАТО визначається кількома ключовими віхами. 22-23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в Раді Північно-Атлантичного співробітництва. З того часу почалися активні контакти і співробітництво з НАТО. Але широкомасштабним воно стало тільки після підписання Україною 8 лютого 1994 року рамкового документу програми “Партнерство заради миру” (ПЗМ).

25 травня того ж року Україна передала НАТО свій Презентаційний документ. В ньому були визначені політичні цілі участі України в ПЗМ, заходи, які планувалось здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі в цій програмі. Також, іншим важливим політичним документом, що регламентує відносини між Україною і НАТО в сфері миротворчості є Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО (підписана 9 липня 1997 року в Мадриді).[65] В цьому документі сторони підтвердили своє зобов'язання повною мірою розвивати євроатлантичне партнерство, яке передбачає участь України в операціях, включаючи операції з підтримання миру і безпеки, в кожному конкретному випадку за повноваженнями Ради Безпеки ООН або за відповідальністю ОБСЄ, а також у випадку залучення до таких операцій Об'єднаних загальновійськових тактичних сил. Участь України в миротворчих діях НАТО в Центральній та Південно-Східній Європі має декілька напрямків та форм. Однією з найважливіших форм співробітництва між Україною і НАТО в сфері миротворчості на політичному рівні є запровадження механізму консультацій. Консультації між Україною і НАТО перш за все стосуються питань запобігання конфліктів, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів, проведення гуманітарних операцій з огляду на особливу роль ООН та ОБСЄ у цій галузі. Поряд з існуванням політичного механізму повинен бути структурованішим оперативний бік ПЗМ, що дало б змогу Україні сконцентрувати свої заходи на основних напрямках миротворчого характеру. Це стосується насамперед участі спільно з членами НАТО в миротворчих операціях. Розширення масштабу навчань НАТО/ПЗМ з урахуванням усіх нових місій Альянсу, зокрема операції з підтримання миру. Залучення до планування та реалізації заходів ПЗМ через розташування штабних елементів ПЗМ у різних штабах НАТО та участь у плануванні і проведенні операцій Багатонаціональних об'єднаних тактичних сил.[49]

Глибокою формою співпраці з НАТО в сфері миротворчості є створення спільних з країнами-членами Альянсу міфотворчих підрозділів. Такі підрозділи сьогодні репрезентують українсько-польський миротворчий батальйон та українсько-румунсько-угорсько-словацький інженерний батальйон, а також спільне військово-морське з'єднання “за викликом” на Чорному морі.[93]

Основною формою співпраці України і НАТО в сфері миротворчості в зоні відповідальності Альянсу є безпосередня участь у його миротворчих операціях, які проводяться повноваженнями Ради Безпеки ООН або за відповідальністю ОБОЄ.

З початку активного співробітництва України з НАТО пройшло вже більше 20 років. За цей період наша країна вже має добрий послужний список участі у співробітництві з НАТО з підтримки миру - у 1995-1999 рр. приблизно 2800 українських миротворців виконували завдання з підтримки миру в місіях ІФОР і СФОР у Боснії і Герцеговині, проходячи службу в штабах ІФОР/СФОР.[65]

Починаючи з літа 1999 року і до цього часу більш ніж 3000 українських військових отримали досвід співробітництва з НАТО з підтримки миру в Косово. Україна внесла свій вклад у КФОР наданням національної складової українсько-польського батальйону, а також аеромобільної роти та окремого інженерно-саперного взводу, які, на прохання бельгійської сторони, увійшли до складу бельгійського батальйону багатонаціональної бригади “Північ”. Українсько-польський батальйон замінив у липні 2000 року 37-му окрему спеціальну роту і 14-й овз. Загін повернувся до України навесні 2001 р. Цей підрозділ, що нараховував 4 вертольоти Мі-8, виконав 6500 польотів на підтримку місії КФОР, перевізши більш ніж 200 тонн вантажів і більш ніж 20000 осіб. Цей внесок був життєво необхідним для підвищення оперативних можливостей всієї місії КФОР у той час, коли вертолітні сили КФОР були обмежені. Практично, український елемент виконує завдання по експорту конвоїв у зоні відповідальності, несе службу патрулюванням, на блокпостах, спостережних постах і на постійному контрольно-пропускному пункті в районі дій батальйону. У листопаді 2000 року український персонал був задіяний в операції по вилученню великих запасів зброї. З березня 2001 року українці задіяні в операції КФОР вздовж кордону з колишньою Югославською Республікою Македонія біля н.п. М'як.

Україна, як держава, що від самого початку кризи навколо Косово зайняла послідовно конструктивну, неупереджену позицію, має всі підстави для того, щоб відігравати провідну роль у розв'язанні цієї проблеми та сприянні її розгляду в рамках відповідних міжнародних форумів. На користь цього свідчить і обрання України непостійним членом РБ ООН на період 2000-2001 років.[67, с. 43]

Окрім того, діяльність нашого національного контингенту в складі УКРПОЛБАТУ можна охарактеризувати ще і словами тодішнього Генерального секретаря НАТО лорда Д.Робертсона: “НАТО й Україна продовжують тісно співпрацювати на Балканах. Наша спільна робота в Косово демонструє, що наше партнерство не тільки прогулянки при ясній погоді, спільно ми залишаємося відданими стабільності в Балканському регіоні та іншим питанням регіональної безпеки”.[67, с.45]

Така висока оцінка отримана завдяки цілому діапазону заходів НАТО і України в межах Робочої програми партнерства, включаючи регулярні навчання, що здійснюються за програмою “Партнерство заради миру”, різноманітних курсів, візитів та ін. Починаючи з 1997 р., участь України в “Процесі планування і оцінки сил” у межах ПЗМ стає все більш активною і змістовною. Перш за все, “Процес планування і оцінки сил” має розширити взаємосумісність українських підрозділів, що беруть участь у заходах ПЗМ, із силами НАТО відповідно до натовських стандартів.

Продуктивне співробітництво між НАТО й Україною на шляху до кращої взаємосумісності дозволило сторонам досягти такого рівня, коли стало можливим проведення безпрецедентних тактичних миротворчих навчань в рамках програми ПЗМ - “Спільне випробування-2002” (Cooperative Adventure Exchange-2002) на базі Яворівського центру у жовтні 2002 р. На сьогоднішній день близько 10-12 подібних навчань проводяться кожного року, як на території України так і поза її межами, що в свою чергу сприяє підвищенню взаємосумісності українських військовослужбовців та військовослужбовців країн ЄС та НАТО.[21]

Активна участь України у формуванні нової архітектури євроатлантичної безпеки, статус особливого партнерства з Північноатлантичним альянсом та вагомий практичний внесок у операції з підтримання миру і безпеки під проводом НАТО обумовлюють актуальність систематичного аналізу процесів трансформації та адаптації НАТО до нового середовища безпеки, зокрема з точки зору їх врахування у відповідних національних політичних, політико-правових та юридичних актах. Безперечно, що відкритий і неупереджений підхід нашої держави до проблем врегулювання конфліктів, її принципова позиція щодо необхідності неухильного дотримання положень Статуту ООН, інших принципів і норм міжнародного права і надалі сприятимуть зміцненню авторитета України як визнаного і послідовного постачальника європейської безпеки.[2,25]

Для України співпраця з НАТО повинна бути не альтернативою, а додатковим чинником добросусідських взаємин. Нарешті, проблемою, яку Україні та НАТО належить спільно вирішити, є втілення планів у життя. Досвід свідчить, що і НАТО і Україна повинні приділяти більше уваги якості співпраці, а не кількості заходів, що дозволить найкращим чином використовувати всі наявні ресурси. Це стосується також кооперації в сфері миротворчості (особливо в питаннях взаємосумісності).

Україна також має величезні можливості щодо підготовки національних контингентів і проведення операцій з підтримання миру і безпеки. В цьому контексті можна підкреслити значення Яворівського навчального центу. Активізація участі України в заходах ПЗМ включає навчання, які відіграють важливу роль для досягнення взаємосумісності з іноземними військовими підрозділами, необхідної українським військовим контингентам при проведенні міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки. Це особливо важливо при формуванні багатонаціональних військових національних контингентів, в яких частка України дуже значна.[43, с. 63]

Звичайно, створення багатонаціональних військових національних контингентів за участю країн-сусідів потребує розширення військового співробітництва, а також покриття певної долі фінансових витрат. Українсько-польський батальйон у цьому відношенні демонструє ґрунтовну основу таких контингентів, яким належить майбутнє в проведенні міжнародних миротворчих та гуманітарних операцій, включаючи допомогу населенню в надзвичайних кризових ситуаціях, особливо в таких, як це було під час паводків в західних та східних регіонах України. Українсько- угорсько-румунсько-словацький інженерний батальйон “Тиса” і морські сили “BLACKSEAFOR” також розвиваються в напрямку формування багатонаціональних військових міжнародних підрозділів та з'єднань. З іншого боку, створення таких багатонаціональних контингентів потребує зворотного зв'язку, а саме підвищення підготовленості та професійності кожного підрозділу, високої професіональної підготовки по лінії військового персоналу та штабних офіцерів, що можливо накладає на Україну більшу відповідальність за її участь в проведенні міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки.[5]

Цей обнадійливий аналіз приводить до висновку, що Україна стає все більш активним партнером в ПЗМ, починаючи з 1994р. і закінчуючи підписанням Хартії “Про особливе партнерство між Україною і Північноатлантичним Альянсом”, яка дає Україні прекрасні перспективи у відносинах з НАТО. Цей висновок підтверджується успіхами в багатьох галузях співробітництва, таких як: створення багатонаціональних формувань, кооперація в реалізації воєнної реформи, практичне військове співробітництво на Балканах в проведенні миротворчих операцій. Україна звичайно по праву може пишатися своєю участю в цих міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Лише в середині 2000 років в Збройних Силах починають з'являтись нормативні акти, які можна назвати системними. Так, варто навести накази Міністра оборони України від 19.10.1999 № 314 “Про затвердження Тимчасової інструкції про матеріально-технічне забезпечення військових частин й окремих підрозділів, що виконують завдання у складі миротворчих сил” [26], від 11.09.2004 № 400 “Про затвердження Керівництва по застосуванню норм міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах України” [27], від 25.10.2004 № 485 “Про затвердження Інструкції про підготовку миротворчих контингентів і миротворчого персоналу Збройних Сил України для участі у міжнародних миротворчих операціях” [28], від 13.12.2004 № 611 “Про затвердження Положення про організацію медичного забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України, які залучаються до участі в міжнародних миротворчих операціях” [29], від 18.10.2005 № 630 “Про удосконалення порядку відбору та проходження військової служби в миротворчих підрозділах, механізму подальшого використання у Збройних Силах України військовослужбовців, які брали участь у миротворчих місіях та їх соціальний захист” [30], від 10.05.2006 № 252 “Про затвердження Інструкції з організації участі миротворчих контингентів і персоналу Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях” [31], від 01.06.2009 № 267 “Про затвердження Концепції мовної підготовки особового складу Збройних Силах України та Плану реалізації Концепції мовної підготовки особового складу Збройних Сил України” [32], 28.12.2011 № 840 “Про затвердження Інструкції з організації участі миротворчих контингентів (персоналу) Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях” [33], Начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.10.2005 № 154 “Про затвердження Інструкції військовослужбовцям українського миротворчого контингенту і миротворчому персоналу щодо правил поведінки з місцевим населенням під час виконання миротворчих завдань у відповідній країні перебування” [35].

Однак навіть така, достатньо широка правова регламентація дій миротворчих контингентів та миротворчого персоналу України, не визначила чітко одне з найважливіших питань - правовий статус військовослужбовців, які проходять службу в миротворчому контингенті. Це пов'язано в першу чергу з тим, що законодавчого визначення поняття “статус військовослужбовця” в Україні немає. Аналізуючи законодавство нашого найближчого сусіда - Російської Федерації, ми бачимо, що ще у 1993 році був прийнятий Закон “Про статус військовослужбовців”, який: “...встановлює права, обов'язки і відповідальність військовослужбовців, визначає основи державної політики щодо правового і соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їх сімей” [42,с.33-35].

Українська присутність в Іраку стала серйозним чинником стабілізації в цій країні. Через це Україна не тільки сприяє поліпшенню політичної ситуації на Близькому Сході, а й формує основу для участі нашої країни у повоєнній відбудові економіки Іраку.

Зважаючи на отриманий досвід, значні політичні і поки що значно більш скромні економічні дивіденди від участі в операціях з підтримання миру і безпеки, Україна зацікавлена у подальшій активізації цього виду міжнародного співробітництва через розширення співпраці з НАТО, ОБСЄ та ЄС, який саме зараз формує власні оперативні можливості для виконання гуманітарних завдань та врегулювання кризових ситуацій. Така співпраця опосередковано розширює можливості розвитку національної економіки, сприяє створенню сприятливого інвестиційного клімату та впровадженню високотехнологічних виробництв.

Тісна співпраця з європейськими і євроатлантичними міжнародними структурами не зменшує для України можливості щодо участі в миротворчих операціях в Азії, на африканському континенті, на пострадянському просторі. Особливо це стосується розв'язання Придністровської кризи, врегулювання конфліктів в Нагірному Карабасі, Абхазії та Південній Осетії, де миротворчий потенціал і політичний авторитет України може бути реалізований найбільш продуктивно.[46, с.54]

Бездоганне виконання завдань, мужність і високий професіоналізм особового складу наших військових контингентів створили українським миротворцям заслужений високий авторитет в очах керівництва ООН, ОБСЄ, НАТО та інших міжнародних організацій, стали основними підставами для запрошення України до участі в інших миротворчих заходах.

Таким чином, участь в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки стала постійною складовою міжнародного співробітництва Збройних Сил України. Однак її роль у забезпеченні національної безпеки, зміцненні міжнародного авторитету України як демократичної суверенної держави, розвитку її Збройних Сил має тенденцію до постійного зростання.

Це обумовлено низкою об'єктивних причин, серед яких:

? зростання активності України в розбудові нової системи європейської безпеки, що ґрунтується на пріоритеті політичних, економічних і дипломатичних засобів перед воєнними;

? нагальна потреба в об'єднанні та координації зусиль міжнародної спільноти для відповіді на нові виклики й загрози шляхом зміцнення наявних та створення нових механізмів запобігання негативним явищам і врегулювання криз;

? необхідність прискорення розвитку Збройних Сил України, що вимагає використовувати весь спектр світового досвіду і знань, набутих провідними державами

1.2 Сучасні тенденції миротворчої діяльності

Події останніх десяти років показують, що ООН не завжди в змозі вирішити завдання по підтримці миру і на даний час її можливості в цьому напрямку не підвищуються. Усвідомлюючи необхідність змін у миротворчій діяльності ООН переглядає свій підхід до механізму та принципів проведення миротворчих операцій.[54, c.213]

На прохання Генерального секретаря Група ООН по операціях на користь миру, яка складається зі спеціалістів з різних аспектів припинення конфліктів, підтримки миру та будівництва миру, провела комплексний аналіз існуючої системи попередження, локалізації конфліктів та відбудови миру з метою удосконалення проведення різних типів операцій з підтримки миру.

За визначенням Групи, операції з підтримання миру і безпеки пов'язані з трьома головними видами діяльності:

? попередження конфліктів та встановлення миру;

? підтримка миру;

? будівництво миру.

Термін “встановлення миру” розглядається в ситуації, коли конфлікт виник на існують наміри зупинити його за допомогою інструментів дипломатії та посередництва.

“Підтримка миру” - це дії, якими ООН займається вже понад 50 років і які в останнє десятиріччя трансформувалися з традиційної військової моделі забезпечення припинення вогню та роз'єднання сил після міждержавних воєн та внутрішніх конфліктів, увібравши в себе комплексну модель, що складається з військових та цивільних компонентів, які взаємодіють між собою в цілях встановлення міфу в небезпечних умовах після громадянських воєн.

“Будівництво миру” - це термін, який виник не так давно і включає в себе діяльність, після завершення або замороження конфлікту, з метою відновлення миру та надання інструментів для того, щоб на цій основі збудувати щось значуще, ніж просто відсутність війни.[72, с. 32]

До недавнього часу операції ООН по підтримці миру мали досить традиційні мандати на контроль за припиненням вогню та не мали прямих зобов'язань у плані будівництва миру. Стратегія “входження” була досить простою - війна, припинення вогню, запрошення ООН слідкувати за припиненням вогню та розгортання з цією метою військових підрозділів або спостерігачів, одночасно з продовженням зусиль політичного врегулювання. Однак, операції для традиційної підтримки миру, які займались симптомами, а не джерелами конфліктів, не мали стратегії “виходу”, що перетворювало їх у довгостроковий, не виправданий ні в політичному, ні в економічному сенсі, елемент. Необхідність ведення розвідки була теж досить простою, а небезпека для військ відносно малою. В результаті цього миротворці залишались на місцях протягом 10, 20 та більше років.

На даному етапі розвитку миротворчих операцій виникла необхідність ефективного поєднання цивільних та військових компонентів операцій, значно зросли вимоги та розширилось коло завдань перед військовими компонентами операцій.

Кожне нове завдання, що ставиться перед миротворчими підрозділами, вимагає різних підходів для виконання. Серед завдань, які виконувались у різні роки операціями по підтримці миру, фігурували:

? підтримка припинення вогню та роз'єднання сил;

? превентивне розгортання;

? здійснення все об'ємного врегулювання;

? захист гуманітарних операцій під час конфлікту;

? гуманітарне розмінування.

Ні один перелік подібних завдань не може бути вичерпним. Майбутні конфлікти будуть ставити перед міжнародним суспільством складні завдання, а ефективне реагування потребуватиме сміливого та творчого використання інструментів досягнення миру.

Група ООН по підтримці миру наголошує, що положення, стосовно застосування сили лише в порядку самооборони повинно залишатися основним принципом при підтримці миру. Але практика показує, що сторони конфлікту можуть давати згоду на присутність ООН у ролі миротворця лише для того, щоб виграти час та переозброїти свої підрозділи, а у випадку, якщо це не регулярні збройні сили, то вони практично не можуть бути контрольовані традиційними методами ООН. Для того, щоб усунути можливість використання ООН у вищезазначених цілях, військові підрозділи повинні виконувати мандат, що означає здатність захистити себе, інші компоненти місії та мандат шляхом інших дій, ніж просте спостереження.[54, с. 343]

Правила застосування сили не повинні обмежувати контингенти тільки такими мірами реагування, як нанесення удару у відповідь на удар, але й повинні дозволяти наносити досить сильні удари у відповідь на загрози, а в особливо небезпечних ситуаціях вони не повинні примушувати контингенти ООН поступатися ініціативою тим, хто на них нападає. Підрозділи, надані державами, повинні не лише спостерігати за припиненням вогню, а й активно вести розвідку, співпрацювати з місцевими органами влади, політичними, військовими лідерами на території конфлікту. Ця вимога потребує більш якісної підготовки керівного складу миротворчого підрозділу, а також перегляду правового поля, в якому діють миротворці. Сили ООН повинні мати в своєму розпорядженні розвідувальні та інші можливості, що необхідні для протидії прибічникам насилля.

Визнано, що ефективність місій багато в чому залежить від наявності своєчасної та якісної інформації. Але у зв'язку з тим, що ведення розвідки на території інших держав є порушенням суверенітету, існує проблема правового характеру, яку фахівці намагаються вирішити на міжнародному рівні. В ООН відсутній підрозділ, що займається здобуттям інформації та інформаційно-стратегічним аналізом, що призводить до проблеми недостатньої інформованості.[34]

В Україні рішення щодо відправки військових контингентів приймаються на політичному рівні, а підготовка контингентів здійснюється з урахуванням інформації, наданої або провідною державою, яка бере участь в операції, або ООН, що часто не є повною і це негативно впливає на якість підготовки та виконання завдань. В практику рекомендується ввести брифінги та попередні консультації з країнами, що надають військові контингенти з питань підготовки, вивчення причин кризи, тлумачення порядку застосування сили, самого мандату, що надасть можливість ефективніше підготувати підрозділи збройних тощо, до участі в операціях у різних регіонах світу.

На даний час в Україні відсутня інституція, що займалась би вивченням криз по регіонах, і яка б могла надати повну та своєчасну інформацію стосовно політичної та військової ситуації в регіонах конфлікту. Тому ми вважаємо що вкрай необхідно брати активну участь у цих заходах.

У недалекому майбутньому передбачаються глобальні зміни щодо прав миротворчих підрозділів при виконанні і підготовці завдань і ряд змін у правовому полі, що забезпечує діяльність миротворчих підрозділів під егідою різних організацій.[48]

З урахуванням вищезазначених причин визначений напрямок підвищення рівня підготовки керівництвом місій.

Керівники різних компонентів операцій, як правило, першу зустріч проводять уже на місці проведення операції, втрачаючи таким чином дорогоцінний час на організацію взаємодії. Зустріч керівників окремих компонентів операції повинна проходити заздалегідь для вирішення поточних та майбутніх проблем при проведенні місії, організації взаємодії, обміну досвідом тощо. При виборі кандидатів на роль керівників місій акцент з політичних та географічних міркувань переміщується до професіоналізму та знання особливостей регіону. Вибір командувача силами, комісара поліції та їх заступників повинен відображати не тільки чисельний склад військового та поліцейського компонентів, але й повинен враховувати політичний настрій населення.

Для укріплення потенціалу ООН щодо швидкого розгортання операцій розробляється “стандарт розгортання”. Також створюється оперативний потенціал для повного розгортання традиційних операцій з підтримання миру і безпеки протягом 30 діб після прийняття Резолюції та комплексних миротворчих операцій з підтримання миру і безпеки протягом 90 діб. Для досягнення цих цілей ООН потребує постійного резерву військового, поліцейського та цивільного персоналу, матеріальних засобів та фінансових резервів. Ці резерви повинні створюватися державами, які беруть участь у операціях з підтримання миру і безпеки.[2]

Україна вже виділила окремі підрозділи та ресурси Збройних Сил України, які увійшли до Системи резервних угод ООН. Але ми вважаємо за необхідне поступово приєднуватися до цих угод, тому, що швидке приєднання може негативно відбитись на кількісних та якісних показниках участі України в миротворчій діяльності у зв'язку з необхідністю значних матеріальних затрат для утримання резерву.

П'ять постійних членів Ради безпеки ООН зараз надають менше військ для операцій ООН, однак чотири з п'яти надали значні сили для операції, що була очолена НАТО в Боснії та Герцеговині (МООННБГ), а також Косові (МООНК). Великобританія також розгорнула свої війська в Сьєрра-Леоне в найбільш критичний момент, створивши таким чином стабілізуючий фактор. Однак жодна розвинута держава не надає військ для найскладніших, з точки зору безпеки, миротворчих операцій ООН, а саме для операцій в Сьєрра-Леоне (МООНСЛ) та в Демократичній Республіці Конго (МООНДРК).

Як правило, більшість розвинутих держав не вбачають національних стратегічних інтересів у таких операціях, а зменшення регіональних ініціатив щодо підтримки миру ще більше зменшує резерв підготовлених контингентів з розвинутих держав. Ця тенденція вказує на те, що провідні держави намагатимуться лише фінансово підтримувати такі складні операції, які не входять у зону їх національних інтересів, а основне навантаження буде покладено на інші держави.

ООН створює черговий список офіцерів, які будуть підготовлені у всіх відношеннях і будуть брати на себе зобов'язання на 2 - 4 роки бути готовими до негайного розгортання в будь-якій частині світу. Цей список буде поповнюватися кожні 3 місяця на 15 офіцерів, які будуть запропоновані державами і які будуть проходити тримісячну підготовку. Це можливість для України укріпити одне з провідних місць у миротворчій діяльності ООН за рахунок представництва офіцерського складу та участі в безпосередньому плануванні операцій. ООН буде нести фінансові затрати лише на підготовку цих офіцерів, а інший час вони будуть виконувати свої службові обов'язки. Угода взаємовигідна обом сторонам - ООН має в резерві професіональних миротворців, держава підвищує професійний рівень офіцерського складу за рахунок ООН.[49, c. 25]

Військові планувальники ООН вважають, що бригади кількістю до 5000 осіб достатньо для ефективного стримування або для ліквідації насильницьких загроз та для виконання мандату операцій. При цьому звертається велика увага на здатність батальйонів, що будуть входити до цієї бригади, взаємодіяти між собою, на знання штабних процедур, на наявність спільної тактики дій. Лише в цьому випадку це буде не збірна, а ефективний підрозділ. Україна в цьому напрямку зробила дуже великий обсяг робіт. Співпраця з НАТО, вивчення його штабних процедур, сумісні навчання дозволяють стверджувати, що між частинами підрозділів та підрозділів НАТО досягнутий високий рівень взаємодії. Але, якщо розглянути національні компоненти миротворчих операцій, в яких бере участь Україна, вони показують, що ряд миротворчих операцій виконуються разом із підрозділами, що представлені державами не членами НАТО, де існують єдині стандарти. Тенденції миротворчої діяльності в складних районах потребують вивчення стандартів інших держав до тих пір, поки в ООН не буде створений стандарт бойової підготовки, штабних процедур, матеріального забезпечення.[38]

З 1999 року зросла кількість польових операцій з елементами цивільної адміністрації або нагляду над нею, так була створена тимчасова адміністрація для Косово та Східного Тимору. На ці операції покладені завдання та обов'язки, що мають унікальний характер - ніякі інші операції не повинні розробляти законодавство та забезпечувати його дотримання, створювати митні служби, видавати розпорядження, встановлювати та утримувати податки, залучати іноземні інвестиції, вирішувати майнові спори та питання за військові збитки, відновлювати та експлуатувати комунальні підприємства, створювати банківську систему та інше. В операціях цього типу виникають два особливо важливих моменти. Перше питання - це питання про застосовуване право. В двох районах, де ООН тимчасово виконує правоохоронні функції, місцеві судові та правові інстанції, як виявилося, або взагалі відсутні або залякані в такій мірі, що не здатні виконувати свої обов'язки, в той же час, коли правові системи до конфліктного періоду були поставлені під сумнів основною масою населення, що вважаються жертвами конфлікту. Навіть у той час, коли вибір місцевого кодексу був би зрозумілим, то тимчасовій адміністрації необхідно було б освоювати його та пов'язані з ним процедури, на що пішло б чимало часу, пов'язана з різноманітністю культур, мови, права. Питання до сьогодні не вирішене і відповіді на нього немає, що тягне за собою також ряд негативних наслідків для всієї місії та військового компоненту тощо, який повинен діяти в правовому полі.[47, с. 27-29]

Все частіше постає питання використання миротворчої діяльності для практичного забезпечення національних інтересів України не тільки в галузі безпеки, але й у сфері розвитку економіки держави. Регіони, де за допомогою українських миротворців встановлено мир, повинні зацікавити українських промисловців. Не потрібно повторювати помилки невикористаних можливостей після воєнної розбудови економіки в колишній Югославії, в Іраку, Лівані та інших регіонах.

Практика проведення операцій з підтримання миру і безпеки, визнання ООН можливості проведення їх під егідою окремих держав із залученням військового компоненту інших держав ставить нові завдання щодо відпрацювання правового забезпечення таких місій. Якщо місії під егідою ООН, ОБСЄ мають механізм проведення операцій з підтримання миру і безпеки то механізм проведення операцій окремими державами відсутній.

У подальшому проведення операцій, що очолюваних провідними державами, неминуче і потребує визнання, як складових світової безпеки. Вважається за необхідне розглянути питання можливості їх проведення та забезпечення їх легітимності на національному рівні.

Група ООН, яка займається узагальненням досвіду, розробила ряд методичних рекомендацій щодо підготовки компонентів місій та методику оцінки підготовки військових підрозділів, цивільних спеціалістів, якою користується більшість країн світу при підготовці миротворців. Доцільно вести цю практику в Україні. Матеріали узагальненого досвіду надаються безкоштовно, за запитом держав учасниць операцій з підтримання миру і безпеки. В практику введено комп'ютерне моделювання операцій, а отримання цієї методики та застосування її значно полегшить підготовку особового складу миротворчих підрозділів.

Для якісної підготовки особового складу та підрозділів рекомендовано залучати групу ООН по наданню допомоги в підготовці персоналу. Завданням цієї групи є надання консультацій державам, що звертаються з проханням про надання допомоги в підготовці кадрів для підтримки миру, для участі в операціях з підтримання миру і безпеки ООН, укріплення та розширення можливостей у сфері підготовки військових та цивільних кадрів, розробки національних програм для підготовки миротворчих кадрів.[45, с. 43]

З урахуванням сучасних тенденцій миротворчої діяльності доцільно активізувати роботу із спеціальними підрозділами ООН для ефективного використання досвіду підготовки миротворчих підрозділів.

Необхідно, підготувати правовий механізм залучення підрозділів Збройних Сил України в операціях з підтримання миру і безпеки під егідою провідних держав, а також шляхом проведення переговорів в ООН максимально легітимізувати участь Збройних Сил України в таких операціях.

Важливо при створенні резерву миротворчих сил передбачити ефективне використання досвіду офіцерів, які брали участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, і не тільки у сфері підготовки національного персоналу, але й для потреб реформування Збройних Сил України.

Необхідно досягти відповідного рівня взаємозаміни між Збройними Силами України та збройними силами НАТО, СС для ефективної реакції сучасним загрозам миру в будь-яких частинах світу, враховуючи можливість застосування Збройних Сил України для реагування на такі загрози, як тероризм та наркоторгівля.[54]

Вирішення питання щодо шляхів використання результатів міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки в інтересах економіки України, сприятиме визначенню порядку взаємодії Міністерства оборони України з іншими міністерствами на правовому та практичному рівні.

Досліджуючи міжнародну миротворчу діяльність маємо можливість умовно розділити її на дві групи. Перша охоплює період з 1945 до 1985 р., друга - з 1985 року до сьогодні.

Дослідження першого періоду міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки дозволяють назвати їх традиційними, включивши три широкі категорії військових завдань: спостережні місії, операція з підтримки миру та операції по примусу до миру.

У період з 1945 по 1985 роки ООН успішно досягла зменшення інтенсивності конфліктів, зберігала значний авторитет у врегулюванні конфліктів, особливо на фоні низького рівня впливу регіональних організацій. У цей період були відпрацьовані критерії успішності операцій з підтримання миру і безпеки. Також у цей період були сформульовані основні принципи по підтриманню миру, в тому числі такі важливі, як: