Проведення міжнародних військових операцій з підтримання миру і безпеки

2.2 Нормативно-правова база миротворчої діяльності Збройних Сил України

Історія становлення нормативно-правової бази миротворчої діяльності України та її Збройних Сил бере свій початок від ухвалення постанови Верховної Ради України “Про участь батальйону Збройних Сил України в миротворчих силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії” від 3 липня 1992 року. І надалі правовими підставами миротворчої діяльності України були постанови Верховної Ради України, укази Президента України, рішення Кабінету Міністрів України щодо актуальних проблем які поставали у зв'язку з конфліктами та потребували швидкого реагування і потребу задіяти миротворчий контингент нашої держави. Зокрема, приймаючи Постанову “Про участь українського контингенту в операції багатонаціональних сил з виконання угоди на території Боснії і Герцеговини” в грудні 1995 року, Кабінет Міністрів України керувався не тільки запрошенням відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН від 15 грудня 1995 року, але й врахуванням стратегічних інтересів України.[3]

Поширення конфлікту на Балканах, потреба в українських військових миротворцях в інших республіках колишньої Югославії стали причиною прийняття Постанови Верховної Ради України “Про участь контингенту Збройних Сил України в миротворчих силах Організації Об'єднаних Націй у Східній Славонії ” в 1996 році.

У 1999 році відносно цього регіону з'являється Указ Президента України “Про направлення миротворчого контингенту для участі України у миротворчій операції в Косово, Союзна Республіка Югославія”, який закріплюється відповідним законом України. [20]

Першим основним законодавчим актом у сфері миротворчої діяльності став Закон України “Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки” від 23 квітня 1999 року. Даний закон діє із змінами згідно із законом № 5286-VI від 18 вересня 2012 року. [5]

В ньому, зокрема, говорилось, що “Усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, враховуючи зобов'язання України як держави-члена Організації Об'єднаних Націй подавати допомогу ООН в діях, що провадяться відповідно до Статуту ООН, а також зобов'язання як держави-члена Організації з безпеки і співробітництва в Європі конструктивно співробітничати у використанні всього діапазону можливостей ОБСЄ для запобігання конфліктам та для їх розв'язання, Україна розглядає участь у міжнародних миротворчих операціях як важливу складову своєї зовнішньої політики”. Цікавим фактом є те, що на момент 1999 року автори Закону фактично обмежували миротворчу діяльність України лише операціями у рамках ООН та ОБСЄ, залишаючи поза увагою миротворчу діяльність у рамках Північноатлантичного альянсу, Європейського союзу, інших регіональних організацій.[4]

Важливим етапом у розвитку законодавчої бази миротворчої діяльності України став Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України” від 23 квітня 2009 р. “Про Стратегію міжнародної миротворчої діяльності України” від 15 червня 2009 р. № 435/2009, який врахував не тільки загальні підходи, а й особливості сучасних міждержавних і внутрішніх конфліктів та їх вплив на міжнародну і національну безпеку, а також характер сучасних миротворчих операцій. Зокрема у ньому зазначається, що миротворчі операції за своїм характером здебільшого не є суто військовими, а переважно набувають комплексного характеру і відповідно потребують залучення як військовослужбовців, так і цивільних осіб, а також зусиль одразу декількох міжнародних і регіональних організацій з безпеки та неурядових організацій. Значна частина передбачених ним завдань на сьогодні виконана, особливо, що стосується законодавчої роботи і організаційних заходів .[18]

Однак, “Стратегія міжнародної миротворчої діяльності України” дуже зверхнє визначає пріоритети нашої миротворчої діяльності. Так, зокрема, пропонуються три рівні пріоритетності міжнародних миротворчих операцій, які повинні бути враховані під час підготовки пропозицій щодо участі України у таких операціях:

перший - операції, які проводяться в регіонах, що є ключовими для національних інтересів України;

другий - операції, які проводяться спільно з міжнародними партнерами України, співпраця з якими сприяє європейській та євроатлантичній інтеграції нашої держави;

третій - інші операції, в рамках яких українські миротворці роблять внесок у зусилля міжнародної спільноти з підтримання миру і стабільності.

При цьому відсутнє пояснення, щодо рівня пріоритетності регіонів світу для національних інтересів України, яке відсутнє і в інших нормативно-правових документах нашого законодавства. Викликає питання і другий рівень пріоритетності, адже, виходячи з нього, Україна вже повинна була мати великий контингент в Афганістані, однак там досі знаходиться лише 10 громадян України, що обумовлено складним сприйняттям цієї місії всередині українського суспільства, що стає пріоритетнішим за європейські та євроатлантичні прагнення нашої держави.

Також на сучасному етапі стратегія має низку положень, які не узгоджуються з нинішніми умовами. Так, необхідне “розширення активної присутності у міжнародній діяльності, спрямованій на підтримання миру і безпеки” само по собі передбачає діяльність заради діяльності, що передбачає плутанину у практичному застосуванні. По-друге, “підвищення міжнародного авторитету України та підтвердження її прагнень до інтеграції в європейський та євроатлантичний безпековий простір” суперечить встановленій законодавством країни політиці позаблоковості. Крім того, Стратегія потребує перегляду щодо визначення політичних умов і юридичних підстав участі України в міжнародних операціях.

Наступним етапом законотворчості став прийнятий 2 березня 2000 р. Закон України № 1518-III “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”. У ньому головне місце посідає визначення порядку направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав та умови тимчасового перебування на території цих держав, принципи формування, організації підготовки зазначених підрозділів та гарантії соціального захисту осіб, їх військового і цивільного персоналу, членів їхніх сімей. Цей Закон сформулював основні положення стосовно мети, строків та порядку перебування; видів діяльності та підпорядкованість підрозділів Збройних Сил України; місце і межі дислокації підрозділів Збройних Сил України; склад та структуру підрозділів Збройних Сил України, а також типи і кількість озброєння та військової техніки; чисельність осіб військового і цивільного персоналу; правовий статус осіб військового та цивільного персоналу; фінансові, матеріально-технічні та інші питання, пов'язані із забезпеченням перебування підрозділів Збройних Сил України на території іншої держави, що випливають із міжнародних зобов'язань сторін за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема у ст. 2 цього закону сформульовані підстави направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав і перебування їх у цих державах. “Підрозділи Збройних Сил України можуть направлятися до інших держав та перебувати на території цих держав лише тимчасово на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України”. Пропозиція щодо направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави вноситься до Ради національної безпеки і оборони України Міністерством закордонних справ України разом із Міністерством оборони України за погодженням з іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади. Пропозиція має включати наявні на момент її внесення дані про райони дій, завдання, загальну чисельність зазначених підрозділів, тип і склад їх озброєння,військової техніки, підпорядкованість, строки перебування та порядок їх можливого продовження, порядок заміни та умови виведення підрозділів, про гарантії та компенсації особам військового і цивільного персоналу, а також інформацію про порядок і умови відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням підрозділами Збройних Сил України покладених на них завдань у зв'язку з направленням до іншої держави і перебуванням на території цієї держави.[5] міжнародний безпека військовий миротворчий

Рада національної безпеки і оборони України, визнаючи відповідність надання такої військової допомоги національним інтересам і законам України, в тому числі міжнародним зобов'язанням України згідно із Статутом ООН, враховуючи можливості фінансування та матеріально-технічного забезпечення, безпеки громадян України, які братимуть участь у наданні цієї допомоги, вносить пропозицію щодо направлення відповідних підрозділів Збройних Сил України до іншої держави на розгляд Президента України. Рішення про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав приймає Президент України з одночасним поданням до Верховної Ради України законопроекту про схвалення такого рішення. Разом із законопроектом подається інформація, зазначена в частині першій статті 6 цього Закону.[1,11]

Рішення Президента України про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав підлягає схваленню Верховною Радою України відповідно до пункту 23 статті 85 Конституції України. Поданий Президентом України законопроект про схвалення рішення щодо направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав як невідкладний розглядається Верховною Радою України позачергово.[1]

Підрозділи Збройних Сил України, які були направлені до інших держав, як зазначено в законі, можуть бути відкликані у разі, якщо їх подальше перебування на території інших держав не відповідає національним інтересам України або порушуються зазначені в міжнародному договорі, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, умови їх перебування. Рішення про відкликання підрозділів Збройних Сил України приймається з урахуванням міжнародних зобов'язань України Президентом України за поданням Міністерства закордонних справ України, узгодженим з Міністерством оборони України, або за зверненням Верховної Ради України.

Враховуючи, що Україна є членом міжнародних і регіональних організацій, безперечним чинником її участі в миротворчих операціях виступають сформульовані юридичні засади та базові документи цих організацій. Зупиняючись на питанні формування законодавчої бази нашої країни з цих питань, доцільно звернути увагу на те, щоб завжди дотримувалась міжнародна норма, яка надає легітимного характеру миротворчим операціям за участю нашої держави. У першу чергу, це Статут Організації Об'єднаних Націй, рішення її Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН; по-друге, це базові документи Організації безпеки та співробітництва в Європі, членами яких Україна є відповідно з 1945 та 1994 років. Дотримання Україною цих провідних засад надає їй переваг у визначенні її ролі в миротворчості і підтримці світової безпеки.[2]

До основних міжнародно-правових документів, що становлять правову основу миротворчої діяльності України належать: Угода між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз, ратифікована Законом України від 6 березня 2008 р. № 137-VI; Статут Організації Об'єднаних Націй, Меморандум про взаєморозуміння між Організацією Об'єднаних Націй та Урядом України стосовно внеску до системи резервних угод ООН від 6 серпня 1997 р. [2]

У той же час потреба збереження миру і пропозиції до України брати участь у миротворчих операціях, стає основою співпраці з Організацією Північноатлантичного Договору. Для здійснення співпраці, зокрема в миротворчості, безумовною вимогою стало укладання договірної бази, без якої не може здійснюватись жодна ефективна співпраця. Започатковано процес розвитку відносин введенням у дію програми практичного двостороннього співробітництва “Партнерство заради миру” в 1994 р. Знаковим для посилення рівня співпраці стало підписання у 1999 р. “Хартії про Особливе партнерство Україна-НАТО”, що зміцнило можливості України у здійсненні миротворчих операцій і досягненні певних результатів. Врахування цих договорів, безумовно, вплинуло не тільки на сам факт проведення миротворчої операції, але й на законодавче обґрунтування її засад. Особливе партнерство означає розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах - політичному, військовому, економічному, екологічному, науковотехнічному, інформаційному тощо. Такий тип співробітництва є гарантією того, що не відбудеться новий поділ Європи і не утвориться “сіра зона” безпеки в Центрально-Східній Європі.[87]

Сьогодні жодна держава неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв'язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору та Європейського Союзу як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.

Щодо України, то її відносини з Північноатлантичним альянсом не є лише складником концепції безпеки. Певна співпраця з НАТО і має спиратися на принципово нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації, передусім характер відносин з іноземними державами. Сусідство з новими членами НАТО та наближення до цієї структури на західних кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції в європейські структури безпеки.

У новій редакції воєнної доктрини, визначеної в Указі Президента № 390/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 р. “Про нову редакцію Воєнної доктрини України” зазначається, що для 93 запобігання конфліктам слід підвищувати авторитет та роль України на міжнародній арені, залучатися до діяльності міжнародних безпекових, політичних організацій, сприяти розвитку систем колективної безпеки, забезпечувати боєздатність Збройних Сил України, турбуватись про правове забезпечення міжнародних гарантій, наданих нашій країні у зв'язку з її відмовою від ядерної зброї. Вказано на наміри завершити договірно-правове оформлення державного кордону, зміцнювати позитивний імідж України шляхом роз'яснення воєнної політики країни, участі у міжнародних операціях з урегулювання криз, дотримання міжнародних зобов'язань щодо контролю над озброєннями тощо.[12]

Сьогодні продовжується процес вдосконалення законодавства у сфері регулювання участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки. У рамках існуючих колективних сил безпеки найбільш ефективною та потужною формою було і залишається попередження, реагування і врегулювання криз, залучення підрозділів збройних сил країн до широкого спектру міжнародних операцій (з примушення до миру, з розбудови миру, із встановлення миру, пошуково-рятувальні, стабілізаційні та інші), в тому числі у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності (системи резервних угод ООН, бойових тактичних груп Євросоюзу, Сил реагування НАТО тощо).

Залучаючись до багатонаціональних форм забезпечення регіональної безпеки, Україна набуває можливості стати учасником процесу формування та прийняття політичних рішень щодо проведення конкретних операцій як країна-контрибутор. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” був розроблений Міністерством оборони України на виконання Плану організації виконання Указу Президента України від 21.04.11 № 492 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2011 р. “Про участь Збройних Сил України у багатонаціональних військових формуваннях високої готовності”, схваленого на засіданні Кабінету Міністрів України від 16.05.11. Зазначеним Указом Президента України від 21 квітня 2011 р. № 492 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України щодо визнання доцільності участі Збройних Сил України у багатонаціональних формуваннях високої готовності. Названий закон був розроблений з метою визначення поняття багатонаціональних військових формувань високої готовності, умов участі Збройних Сил України у складі зазначених формувань, загальних принципів комплектування і підготовки особового складу, а також визначення правових підстав можливої участі Збройних Сил України у більш широкому спектрі міжнародних операцій, ніж було визначено попереднім законодавством, в тому числі у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності.[19]

Ще одним важливим законом, який стосується миротворчої діяльності є Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” від 1 липня 2010 року № 2411-VI , яким, зокрема, запроваджується політика позаблоковості, доцільним є розгляд питання про його вплив на можливості участі України у міжнародних багатонаціональних операціях.[17]

Політика позаблоковості визначена в цьому Законі як “неучасть України у військово-політичних союзах”, при цьому передбачається “продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками” (параграф 5 пункту 2 статті 11). Така формула виключає приєднання до базових договорів, що є підґрунтям військово-політичних союзів, але допускає участі у діяльності, проектах та ініціативах воєнно-політичних організацій, зокрема у миротворчій діяльності та операціях з підтримання миру і безпеки під їх егідою.

У жовтні 2012 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки”. Було юридично унормовано розширення спектру міжнародних операцій за участю України, яке відбувалось де-факто протягом тривалого часу. У листопаді минулого року були внесенні необхідні зміни у Закон України “Про Збройні Сили України”, які дозволили використовувати військові підрозділи для протидії піратству і тероризму, у тому числі, за межами країни.[4]

Законодавчі зміни дозволили, по-перше, вирішити проблему понятійного апарату, по-друге, унормувати участь України в операціях, щодо яких у внутрішньому законодавстві існували юридичні колізії. Термін “миротворчість” не відповідав термінології ані ООН, ані інших міжнародних організацій, в операціях яких приймає участь Україна. Деякі з цих операцій не підпадали під дію основних законів, що регулювали направлення національних контингентів за межі України. У окремих випадках застосування внутрішнього законодавства не відповідало міжнародному мандату операції. Крім того, терміни “військовий контингент” і “військовий персонал”, що застосовувались у внутрішньому законодавстві, не відповідали комплексному характеру сучасних міжнародних операцій з врегулювання криз і не поширювались на поліцейські місії ООН, ОБСЄ і ЕС, в яких приймала участь Україна. Запровадження термінів “національний контингент” і “національний персонал” вирішує це питання.[9]

Закон “Про внесення змін Про внесення змін до деяких законів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” суттєво розширив застосування Закону України “Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки”. (стара назва - “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”). Відповідні зміни були внесені в цілу низку інших законів.[3]

Особливої уваги потребує внесення змін або розробка нової редакції Указу Президента України “Про Порядок розгляду пропозицій щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях” і Стратегії міжнародної миротворчої діяльності України. Решта документів потребує, в основному, термінологічного оновлення.[7]

Залишається певна неоднозначність процедур прийняття рішень, які передбачені законами “Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” і “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”.

Прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” розширило коло міжнародних операцій, до яких може залучатися Україна, та створило правове підґрунтя для подальшого вдосконалення механізму залучення сил і засобів Збройних Сил України до участі у міжнародних операціях як самостійно, так і у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності.

Зміни у законодавстві щодо участі України в операціях з підтримки миру і безпеки, дозволили вирішити більшість проблемних питань, які існували раніше. Створена юридична база для більш ефективної участі України в міжнародних операціях. Фінансові умови їх проведення адекватні наявному рівню залучення національних контингентів і національного персоналу.

Разом з тим, існує низка питань, які ще вимагають вирішення:

1. Необхідне уточнення змісту категорії “національний контингент” для сил і засобів, які Україна виділяє для морських операцій НАТО і ЄС, зокрема морської авіації і наглядових команд. Доцільно також визначення певного мінімального рівня бойової техніки і озброєння, які можуть бути віднесені до даної категорії. Направлення національного контингенту передбачає схвалення Верховною Радою. Дана процедура не повинна бути обтяжливою у разі залучення до операцій тільки окремих літаків, гелікоптерів, невеликих спецгруп і малих військових кораблів. Дане питання може бути вирішене на рівні нормативно-правових актів Президента і Кабінету Міністрів, зокрема в процесі підготовки нової редакції Указу Президента України “Про Порядок розгляду пропозицій щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях”.[6,56]

2. Доцільно повернутись до питання внесення змін в Закони України “Про Службу безпеки України” і “Про боротьбу з тероризмом”, які б дозволили використовувати спецпідрозділи СБУ у міжнародних операціях з протидії тероризму і піратству за межами України. Це дозволить значно збільшити внесок України до цих операцій без значного фінансового навантаження. Без таких змін підготовча робота до такої участі, яка проводилась в останні роки, буде знецінена. Дане питання є політично чутливим і вимагає ретельного юридичного опрацювання з урахуванням попереднього негативного досвіду законодавчих ініціатив у цій сфері.

3. Стратегія міжнародної миротворчої діяльності вимагає ретельного доопрацювання, яке не обмежується оновленням термінології відповідно до проведених змін законодавства. Нова редакція Стратегії повинна дати цілісне бачення політичних умов і юридичних підстав участі України в широкому спектрі міжнародних операцій в сучасних умовах і на перспективу.

4. Доцільно продовжити і активізувати зусилля України у рамках ООН щодо перегляду порядку компенсацій за використання національних контингентів з метою їх збільшення, особливо, щодо вертолітних підрозділів.



Розділ 3. Організаційно-правовий механізм проведення міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки

3.1 Підготовка українських військових контингентів до міжнародних миротворчих операцій

Для управління миротворчими контингентами у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки створюється система управління, яка являє собою сукупність функціонально та ієрархічно пов'язаних пунктів управління миротворчого контингенту, органів управління та засобів управління [2,15], які функціонують у єдиному інформаційному просторі багатонаціональних сил у міжнародній миротворчій операції. В системі управління реалізується процес управління, тому можна констатувати, що система управління миротворчого контингенту є організаційно-технічною основою процесу управління у такій операції [8].

Організаційно - правові основи прийняття рішень на застосування Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях

Добре відомо, що в сучасних умовах миротворча діяльність набуває все більшого значення в розбудові глобальної та регіональної системи безпеки. Все це певною мірою впливає на розвиток оборонної політики та воєнних доктрин не тільки України, але й всіх держав континенту.

Ця еволюція пов'язана, насамперед, зі зміною пріоритетів оборонної політики європейських держав, трансформацією шляхів застосування збройних сил. Особливістю є те, що збройні сили європейських держав все частіше залучаються до виконання більш обмежених та менш інтенсивних завдань: від миротворчої діяльності до пошуково-рятувальних операцій та спостереження.

Як відомо, Україна з самого початку свого незалежного існування активно виконує рішення Ради Безпеки ООН щодо надання контингентів збройних сил, допомоги і відповідних засобів обслуговування, необхідних для підтримання миру і безпеки.

Класифікації правового статусу, які мають найбільш істотне наукове і практичне значення, на нашу думку, є ті, що визначають види правового статусу особи: загальний (конституційний) статус особи, спеціальний статус особи, індивідуальний статус особи. Всі вищевказані правові статуси особи співвідносяться між собою як загальне, особливе та одиночне. Кожен індивід одночасно виступає у всіх вказаних якостях: громадянина своєї держави (конституційний правовий статус), члена певної соціальної групи (спеціальний або родовий правовий статус), неповторної особистості (індивідуальний правовий статус) [65,с.8]. Це положення ми взяли за основу, розглядаючи поняття адміністративно-правовий статус миротворчого контингенту та миротворчого персоналу.

Аналіз сучасних миротворчих операцій дозволяє сформулювати загальні принципи та вимоги, яких мають дотримуватись в ході таких місій:

- мають бути чітко сформульовані загальне політичне завдання та мандат;

- наявність точних вказівок та політичного контролю з боку організації, що надала мандат;

- згода країни, на території якої розгортається миротворча місія, щодо її проведення;

- гнучке політичне керівництво, можливість корегувати мандат зі зміною

політичної обстановки;

- чіткі, зрозумілі правила застосування сили, які враховують ситуацію у регіоні конфлікту.

Всі перелічені принципи мають враховуватися під час прийняття рішення на участь українських військовослужбовців в тій чи іншій операції.

На наш погляд, в основу теорії та практики миротворчих операцій повинні бути покладені п'ять найважливіших аспектів:

- наявність гнучкої, адаптованої до сучасних умов доктрини;

- визначення принципів комплектування особового складу;

- досягнення відповідного рівня бойової підготовки з використанням

механізму проведення спільних багатонаціональних навчань.

Об'єднання зусиль військових та інших державних організацій (таких як міліція, митна служба, сили цивільної оборони тощо) для вирішення різноманітних завдань, що виникають в ході миротворчих операцій; наявність розвинутої системи управління та контролю.

Питаннях підготовки Збройних Сил України до участі в міжнародних миротворчих операціях можна розподілити на три етапи: завчасна, попередня і безпосередня підготовка.

При цьому хочу підкреслити, що з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", підписаного Президентом України 23.04.1999, механізм вирішення цих питань суттєво спростився. В Законі визначені правові, організаційні та фінансові засади участі України в міжнародних миротворчих операціях, порядок направлення військового та цивільного персоналів, організація їх підготовки та забезпечення для участі в операціях з підтримання чи відновлення міжнародного миру і безпеки.[6]

Безпосередня підготовка передбачає:

- підготовку до участі в операції та злагодження підрозділів і органів управління в пунктах постійної дислокації і навчальних центрах;

- підготовку і проведення заходів щодо всебічного забезпечення миротворчого контингенту і організації управління;

- прийняття рішення на відправку миротворчого контингенту;

- постановку завдань, відправку і розміщення миротворчого контингенту;

- передачу та прийняття миротворчого контингенту в підпорядкування;

- організацію взаємодії з місцевими органами влади країни перебування, представниками ООН, ОБСЄ та іншими регіональними організаціями;

- організацію матеріально-технічного, фінансового забезпечення;

- організацію управління.

Безпосередня підготовка миротворчого контингенту покладається на види збройних сил, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони, від яких призначені війська (сили). Після прибуття миротворчого контингенту в район призначення безпосередня підготовка продовжується за планами керівництва миротворчої операції.

Генеральний штаб Збройних Сил України через свій структурний орган центр військового співробітництва і верифікації - координує підготовку миротворчих контингентів Збройних Сил та виконання ними завдань у міжнародних миротворчих операціях. При цьому, насамперед, забезпечуються: координація діяльності органів державної влади та органів Збройних Сил України щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях; взаємодія з органами управління ООН, НАТО, ОБСЄ та інших регіональних організацій відповідно через Постійного представника України при ООН, Військового представника Місії України при НАТО.[75,c.54]

Підготовка миротворчого персоналу здійснюється також на спеціальних курсах. Важливим аспектом підготовки до участі в миротворчій операції слід вважати: розробку угод про компенсацію участі України в миротворчих операціях, узгодження їх з Секретаріатом ООН, забезпечення контролю за виконанням Угод з боку Секретаріату ООН та правильності компенсаційних витрат. При цьому необхідно забезпечити ефективну взаємодію з Міністерством закордонних справ України, іншими міністерствами України, центральними органами виконавчої влади апаратами військових аташе, дипломатичними представниками інших держав і міжнародних організацій з питань участі в міжнародних миротворчих операціях.[6]

В процесі підготовки до участі миротворчого контингенту в операції необхідно розробити низку відповідних документів. До них зокрема належать:

- проект Указу Президента України, про відправлення миротворчого контингенту;

- проекти відповідного Закону України та Постанови Кабінету Міністрів України;

- Директива Міністра оборони України, яка визначає основні засади формування, підготовки та всебічного забезпечення миротворчого контингенту;

- проект фінансової та технічної угоди щодо участі в операції НАТО та лист про передачу підрозділів під командування Альянсу, в разі залучення до миротворчої операції з провідною роллю НАТО;

- проект відповідної угоди з Секретаріатом ООН про участь миротворчого контингенту в місії ООН;

- план переміщення миротворчих сил в район конфлікту;

- директива керівництву миротворчого контингенту;

- план проведення рекогносцировки району конфлікту;

- документи для отримання відповідних дипломатичних дозволів, узгодження питань з органами митного, прикордонного та експортного контролю;

- план охорони та оборони миротворчого контингенту;

- план інженерного забезпечення;

- план (схема) зв'язку;

- план матеріально-технічного забезпечення;

- план організації ротації миротворчого контингенту;

- план евакуації миротворчого контингенту за умов, передбачених статтею 7 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”; інші плани відповідно до завдань миротворчого контингенту.[7,65]

Порядок і способи транспортування миротворчого контингенту визначається Генеральним штабом Збройних Сил України. Він залежить від чисельності особового складу миротворчого контингенту, кількості техніки і майна, виду завдання, можливостей техніки і озброєння, наявності коштів.

Для організованого зосередження в районі застосування миротворчого контингенту завчасно створюються і направляються оперативні групи, до складу яких можуть бути включені представники Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, видів збройних сил. Безпосереднє керівництво миротворчим контингентом, що бере участь в миротворчій операції, здійснюється багатонаціональним штабом.

Для забезпечення управління під час виконання миротворчих завдань організується система зв'язку миротворчого контингенту, основу якої складає радіо та радіорелейний зв'язок. Можливе використання арендованих (комерційних) каналів зв'язку, у тому числі супутникових, мобільних (стільникових), електронної пошти та Інтернету. Матеріально-технічне забезпечення миротворчого контингенту організується за рахунок власних коштів, або за умовами що визначені спеціальними міжнародними угодами.

Особливу увагу при підготовці до миротворчої операції слід приділяти питанням стандартизації та облаштування миротворчих сил. Оскільки, майже всі операції нового тисячоліття будуть справою коаліцій, то головною передумовою їх успішного проведення є досягнення оперативної та технічної сумісності. Забезпечення та застосування Збройних Сил України суттєво відрізняється від прийнятого в НАТО та ряді інших західних держав. Технічна сторона згаданого питання є не менш складною: озброєння і військова техніка держав-членів НАТО і держав-партнерів, у тому числі й України, у більшості випадків несумісні.[2]

Для досягнення сумісності, яка б забезпечувала мінімально необхідний рівень взаємодії між військовими контингентами різних країн, доречно визначити такі основні пріоритетні засоби, що підлягають стандартизації:

- засоби зв'язку і системи управління військами;

- АСУ та системи радіолокаційного упізнавання "свій-чужий";

- авіаційна техніка;

- бронетанкова техніка;

- ракетно-артилерійська і стрілецька зброя;

- інженерна техніка;

- засоби хімічної і радіаційної розвідки і дозиметричного контролю.

Досвід планування миротворчих операцій НАТО [2, 18, 20] свідчить про те, що воно проводиться групою загального планування ще до початку операції. Перед цією групою стоїть задача сприяння процесу планування за допомогою внесення рекомендацій по його поліпшенню, які направлені на підвищення ефективності і забезпечення своєчасності цього процесу. Таке сприяння може здійснюватися через проведення стандартизації за допомогою вироблення відповідної доктрини та складання письмового керівництва або шляхом надання рекомендацій щодо процедурних або кадрових змін в рамках відділу планування.

Поряд з оцінкою сумісності ОВТ необхідно враховувати зокрема, сумісність матеріалів і засобів заправки, мастил; апаратури й устаткування для перевірки і контролю, технічного обслуговування тощо. Для досягнення технічної сумісності ОВТ країн-членів НАТО і країн-партнерів необхідно спрямувати зусилля на модернізацію наявних зразків озброєння і військової техніки, що забезпечить нормальну взаємодію з аналогічною технікою НАТО.

Суттєвими проблемами досягнення взаємосумісності для підрозділів та штабів Збройних Сил України залишаються брак коштів та труднощі в засвоєнні спеціальної термінології, яка застосовується в НАТО.

Всі ці проблеми, потребують вирішення в майбутньому, у тому числі у ході реалізації “Процесу планування та огляду сил” (ППОС/РАКР). Цей процес було започатковано на Брюссельському самміті НАТО у 1994 р. в рамках Програми ПЗМ з метою надання державам-партнерам можливості для визначення та проведення підготовки сил, здатних діяти спільно з державами-членами НАТО, а також створення механізму для обміну інформацією з питань оборонного та бюджетного планування. Незважаючи на певні труднощі, Україна намагається бути активним учасником Процесу. Про це свідчить рішення нашої держави взяти активну участь у III-му етапі Процесу, який розпочався навесні 1999 року.

Основна особливість цього етапу полягає у переході від досягнення сумісності на тактичному рівні до співпраці спрямованої на забезпечення прозорості в питаннях оборонного планування, застосування та розвитку збройних сил на оперативному та стратегічному рівні. Для цього замість Цілей взаємосумісності запропоновані Цілі партнерства, які покликані закріпити та розвинути успіх у галузі досягнення взаємосумісності, що був досягнутий під час попередніх етапів реалізації Цілей взаємосумісності. Однак, додатково до вирішення цих завдань, Цілі партнерства заохочують держави члени ППОС/РАКР надавати для участі в програмі ПЗМ (насамперед в миротворчих операціях) нові сили та засоби.

Процедури планування в рамках ППОС/РАКР максимально наближені до тих, які застосовуються в НАТО. Зокрема, вирішено перейти до планування на шестирічний період. Крім того, з огляду на членство в ППОС/РАКР країн, які беруть участь в оборонному плануванні, передбачені заходи щодо досягнення сумісності та прозорості в процедурах планування НАТО та ЄС.

Узгодження та затвердження нових цілей Партнерства, розроблених з урахуванням досвіду проведення миротворчих операцій на території Боснії та Герцеговині і в Косово, відбулося в травні 2000 р. З 58 запропонованих Цілей для відпрацювання або вивчення були прийняті 51, з яких 34 були відібрані для безпосереднього опрацювання та 17 - для вивчення.

20 листопада 2000-го року Міністром оборони України був затверджений “План досягнення цілей партнерства силами та засобами Збройних Сил України, виділеними для участі у третьому етапі Процесу планування та оцінки сил на 2000-2006 рр.”, який визначає такі основні завдання Збройних Сил України на цьому етапі:

- досягнення необхідного рівня взаємосумісності з країнами НАТО та країнами-партнерами в рамках визначених Цілей партнерства;

- максимальне врахування досвіду досягнення Цілей партнерства у практиці реформування Збройних Сил України;

- підвищення якості взаємодії з підрозділами країн-членів НАТО та країн-партнерів під час участі в операціях з підтримання миру, операціях з пошуку та рятування, операціях з надання гуманітарної допомоги;

- вдосконалення навчально-полігонної бази Збройних Сил України для підготовки миротворчих підрозділів.

Пріоритетними напрямами роботи на третьому етапі вважаються:

- мовна підготовка;

- вивчення штабних процедур НАТО;

-досягнення взаємосумісності з питань організації управління підрозділами, виділеними для участі у програмі ПЗМ;

- досягнення необхідного рівня взаємосумісності у плануванні, організації та проведенні тилового і технічного забезпечення цих підрозділів;

- досягнення відповідного рівня взаємосумісності засобів захисту від зброї масового знищення підрозділів, виділених для участі у програмі ПЗМ.[87, c. 32]

Досвід участі у спільних миротворчих операціях та виконання підрозділами і військовослужбовцями Збройних Сил України окремих миротворчих завдань дозволяє зробити такі висновки щодо основних тенденцій сучасного миротворчого процесу:

- при виконанні миротворчих завдань національні контингенти діють у складі коаліційних угруповань військ (сил);

- миротворча діяльність спричиняє все більший вплив на трансформацію положень воєнних доктрин та уточнення завдань збройних сил;

- рішення на застосування миротворчих сил повинні передбачати проведення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення готовності відповідних підрозділів до виконання завдань за призначенням та визначати порядок взаємодії з представниками інших відомств України (МВС, МНС та МЗС);

- миротворча діяльність виступає каталізатором розвитку співробітництва держав у воєнній сфері.

Участь підрозділів Збройних Сил України в миротворчих операціях під егідою ООН та ОБСЄ є доцільною та корисною, оскільки надає можливість сприяти зміцненню миру та стабільності; ознайомитися з досвідом інших держав в галузі оборонного планування та реформування збройних сил; набути досвіду спільних дій з силами НАТО та держав-партнерів у ході миротворчих операцій; підвищити міжнародний авторитет Збройних Сил України.

Міністр оборони України вимагає [8], що на даному етапі розвитку Збройних Сил необхідно прагнути до синхронності вирішення основних завдань управління під час організації миротворчої операції, яке полягає у впровадженні в роботу органів управління МК основних етапів роботи за стандартами НАТО, яки мають назву - процес планування.

3.2 Врахування досвіду участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки

Історія участі України в операціях з підтримання миру бере свій початок з липня 1992 р., коли за зверненням ООН у зони конфліктів на території колишньої Югославії для здійснення миротворчої місії було відправлено 240-й окремий спеціальний батальйон, 60-й окремий спеціальний батальйон, 40-ву оперативну групу штабних офіцерів, підрозділ військової поліції, групу військових спостерігачів та 15-й окремий вертолітний загін Збройних Сил України.[6]

29 липня 1992 р. у Сараєво увійшов і почав діяти Український 6 батальйон. Наступного дня батальйон зазнав перших втрат. У результаті обстрілу позицій артилерійського розвідувального комплексу загинув один офіцер і дев'ять військовослужбовців було поранено. Завдання батальйону полягали в зборі, обліку та спостереженні за озброєнням, яке здала сербська сторона в зоні відповідальності батальйону, організації служби на 20 контрольних пунктах і декількох спостережних пунктах, постійному виконанні антиснайперської ролі, конвойній охороні при перевезенні гуманітарної допомоги для мирного населення. Батальйон виконував також суто цивільні завдання: забезпечення ремонту в Сараєво трамвайної колії, водогону, газопроводу та ін.

Пізніше до Югославії був скерований Укрбат-2, який займався розмінуванням в районі мусульманського анклаву поблизу Геражде. Тут не припинялися провокації з боку ворогуючих сторін, мінометні обстріли, захоплення миротворців як заручників. Особовий склад Укрбату-2 одержав добру оцінку своєї нелегкої служби з вуст командування миротворчих сил. Нашим військовослужбовцям були вручені медалі ООН “За службу миру”.

Після перших втрат, яких зазнали українські миротворці в Сараєво в 1992 р. (було вбито 3 і поранено 9 українських військовослужбовців), виникла нагальна потреба політико-правового захисту миротворчого контингенту. І Україна, вперше в історії миротворчої діяльності ООН, виступила з ініціативою розробки міжнародного документа, який би юридично захищав миротворців. У 1994 р. така міжнародна конвенція була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання.[49, c. 123]

За роки врегулювання боснійського конфлікту бойову ротацію пройшли три українські спеціальні батальйони (це понад 1500 миротворців), які, без перебільшення, знаходились у найгарячіших місцях колишньої Югославії.

Одним із прикладів успішної участі підрозділів Сухопутних військ Збройних Сил України у миротворчих операціях було функціонування унікального військового формування - українсько-польського батальйону. Підрозділ був сформований як 208 окремий спеціальний батальйон відповідно до Директиви Міністерства оборони України № 115/1/02747 від 23 липня 1997 року “Про сформування 208 окремого спеціального батальйону ПрикВО” 1 вересня 1997 року. 26 листопада 1997 року Міністри оборони України та Польщі підписали «Угоду між Республікою Польща та Україною про утворення спеціального військового підрозділу для участі в міжнародних миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій», яка визначила порядок функціонування, підготовки та застосування спільного підрозділу. Директивою Міністра оборони України № Д-115/1/3890 від 14 вересня 1998 р. 208 осб перейменовано в 1 осб ЗахОК та присвоєно імена гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного та Яна Кароля Ходкевича. Директивою Міністра оборони України № Д-8 від 14 червня 2000 р. українська частина спільного підрозділу була передислокована та з липня 2000 р. по серпень 2001 р. виконувала бойові завдання на території Автономного краю Косово. Українсько-польський батальйон складався з управління батальйону та штабної роти (спільного комплектування), двох механізованих рот (Польща), двох спеціальних рот (Україна), окремого піхотного взводу (Литва), відділення військової поліції (спільного комплектування) та підрозділів забезпечення. Крім того, зважаючи на особливості організації всебічного забезпечення, в батальйоні були окремі частини - Національні елементи забезпечення. Загальна чисельність батальйону складала 793 особи, з них від Збройних Сил Польщі -496 осіб, від Збройних Сил України - 250 осіб, від Збройних Сил Литви - 30 осіб. Батальйон входив до складу багатонаціональної бригади “Схід” (США) та виконував завдання в рамках міжнародної миротворчої операції “Джоїнт Гардіан ІІ”. Зона відповідальності української частини батальйону складала 214 км2, характеризувалась складними фізико-географічними умовами та займала територію муніципалітету Штрпце. Кількість місцевого населення - 14200 чоловік, з яких 75% сербів, 20% албанців, 5% інших. Через територію муніципалітету проходила лінія етнічного кордону між сербами та албанцями. Що обумовлювало напружені стосунки між місцевим населенням в цьому районі.

Основними завданнями українського контингенту батальйону було:

- забезпечення безпеки та свободи пересування населення сербського анклаву та недопущення проникнення албанського населення до території проживання етнічних сербів;

- проведення конвоїв із сербським населенням та забезпечення безпеки під час руху;

- співпраця з представниками місії ООН в Косово для забезпечення координації дій з виконання резолюції № 1244 Ради Безпеки ООН;

- участь в операціях та заходах, які проводили багатонаціональна бригада “Схід” та командування КФОР.

Виходячи із завдань, які були покладені на національний контингент, було організовано наступне:

- цілодобова служба на постійних контрольних пунктах;

- патрулювання зон відповідальності;

- супроводження та охорона дітей по дорозі до школи та у зворотному напрямку, супроводження та охорона сербських пастухів під час випасу худоби;

- проведення 2 рази на тиждень конвоїв із сербським населенням. [32]

Загалом із середини липня 2000 року по серпень 2001 року проведено 125 конвоїв до Брами №5, 132 конвої до Брами №3, 22 конвоїв до генерал Янковіч, у складі конвоїв проведено автомобілів - 4660, людей - 33921. За час знаходження у складі багатонаціональної бригади “Схід” в рамках загальної миротворчої операції “Джоїнт Гардіан ІІ” підрозділи батальйону брали участь у 7 операціях із різними завданнями.

Планування та проведення операцій проводилось під керівництвом та контролем командування багатонаціональної бригади “Схід” за стандартами НАТО. Це надало можливість спільному командному складу батальйону набути значний досвід в роботі за процедурами НАТО. Залучення особового складу підрозділів до виконання завдань в залежності від обсягу завдань у середньому складало 35-45 чоловік від кожної роти. В період загострення обстановки залучався весь особовий склад підрозділів. Як приклад залучення всього особового складу контингенту, можна навести пошукову операцію в н.п. Віча 3 грудня 2000 року та дії під час проведення широкої акції протесту сербів в м. Штрпце 13 лютого 2001 року. Незважаючи на велике психологічне та фізичне навантаження, особовий склад батальйону зумів з честю виконати поставлені завдання, набув безцінного досвіду в організації, плануванні та виконанні завдань, у тому числі за стандартами НАТО, що неодноразово відмічалось командуванням багатонаціональної бригади “Схід” та міжнародними силами КФОР.

Участь Збройних Сил України в операції коаліційних сил в Іраку розпочалась в квітні 2003 року з направлення до Держави Кувейт 19 окремого батальйону РХБ захисту загальною чисельністю 448 осіб.

Основними завданнями батальйону було надання допомоги в захисті цивільного населення країни від наслідків можливого застосування іракською стороною зброї масового ураження, радіаційна, хімічна та біологічна розвідка місцевості, реагування на кризові ситуації та забезпечення безпеки.

У серпні 2003 року в Іраку було розгорнуто український миротворчий контингент у складі 5 окремої механізованої бригади (5 омбр), групи офіцерів штабу Багатонаціональних сил (корпусу) у Іраку (БнС(К)-І) та групи офіцерів штабу Багатонаціональної дивізії “Центр Південь” (БнД “ЦП”), загальною чисельністю 1667 військовослужбовців. Під час розгортання УМК в Іраку частину 19 окремого батальйону РХБЗ було повернуто до України, інша частина увійшла до складу 5 омбр та була передислокована до Іраку. У березні 2004 року відбулась чергова ротація УМК, під час якої повноваження 5 омбр було передано 6 омбр Збройних Сил України. Загальна чисельність контингенту становила 1621 військовослужбовець: 1576 військовослужбовців у складі 6 омбр, 11 - у штабі БнС(К)-І, 29 - у штабі БнД “ЦП”, 3 особи - у складі групи військової служби правопорядку. У ході проведення в жовтні 2004 року планової ротації українського миротворчого контингенту в Іраку, 6 омбр було замінено на 7 омбр, при цьому штатну чисельність українського контингенту було скорочено до 1587 військовослужбовців. Під час планової третьої ротації контингенту у квітні-травні 2005 року 7 окрему механізовану бригаду замінено на 81 тактичну групу чисельністю до 900 військовослужбовців. Відповідно до Указу Президента України від 13.04.05 № 633/2005 наприкінці листопада 2005 р. почалися заходи із підготовки до виведення УМК з Іраку. Повне виведення українського контингенту з Іраку завершено 30 грудня 2005 року. В цілому, за час участі ЗСУ у діяльності БнС-І до Іраку було направлено близько 6320 військовослужбовців Збройних Сил України, з них загинули 18 військовослужбовців. [9]

У відповідь на запит уряду Іраку 17.11.04 р. під час засідання Північноатлантичної ради було затверджене рішення щодо започаткування Тренувальної місії НАТО в Іраку. Наказом ВГК ОЗС НАТО в Європі від 16.12.04 було фактично створено зазначену місію. Участь ЗС України у діяльності ТМН-І розпочалася з направлення у лютому 2006 року до Іраку 3 офіцерів Збройних Сил України відповідно до Указу Президента України від 30.11.05 р. № 1675/2005, який визначав направлення до Іраку миротворчого персоналу України загальною чисельністю до 50 військовослужбовців. З огляду на прийняття в жовтні 2011 року нової організаційної структури ТМН-І та виділення Україні додаткових посад, в листопаді 2011 року загальну чисельність УМП було збільшено до 10 військовослужбовців.

[60, c. 32]

Основними завданнями українського миротворчого персоналу у ТМН-І були:

- тренування та підготовка особового складу іракської національної поліції;

- підготовка програм та навчання особового складу іракських сил безпеки у військових навчальних закладах Іракута за кордоном;

- планування, організація та проведення підготовки сержантського складу збройних сил Іраку; [32]

Українські офіцери працювали військовими радниками в Національному оперативному центрі офісу прем'єр міністра Іраку, Об'єднаному оперативному центрі МВС Іраку. Вони брали активну участь у розробленні оперативних процедур як на тактичному, так і на стратегічному рівнях. Здійснювали організацію та брали участь у командно-штабних навчаннях на стратегічному рівні. Також на представників України було покладено одне з найвідповідальніших завдань ТМН-І - підготовка старшого сержантського складу та проведення курсів штабів бойових підрозділів для офіцерів рівня командира батальйону. Посаду керівника відділу, що відповідав за цей сектор діяльності Місії, обіймав український полковник. Під його керівництвом знаходилися два підполковники при штабі Місії у Багдаді - представники України та Угорщини та 8 військовослужбовців з України, Литви, Великобританії, Болгарії та Естонії, що безпосередньо проводили підготовку іракських військовиків у Тренувальному центрі, м. Таджі. [59, c. 144]