Прийняття до будинку-інтернату здійснюється на підставі путівки, виданої відповідним регіональним органом соціального захисту на підставі:

- заяви батьків (опікунів, піклувальників чи установи, де перебувала дитина) про прийняття дитини до будинку-інтернату;

- копії рішення суду про стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав (за наявності);

копії рішення місцевих органів виконавчої влади або місцевого самоврядування про встановлення опіки і піклування над дітьми, які цього потребують;

- довідки про склад сім'ї за встановленою формою;

- акта обстеження матеріально-побутових умов проживання батьків (опікунів, піклувальників);

- свідоцтва про народження;

- висновку зональної психолого-медико-педагогічної консультації;

RedTram Goods

виписки з історії розвитку дитини;

- медичної довідки про стан здоров'я;

довідки про розмір призначеної допомоги або пенсії;

- довідки про освіту для дітей, які навчалися в закладах Міністерства освіти і науки України;

- трьох фотокарток розміром 3 х 4 см.

Якщо над дітьми, які влаштовані до будинку-інтернату, опікунство чи піклування не встановлено, адміністрація будинку-інтернату виконує обов'язки опікуна (піклувальника) та одночасно вживає заходів щодо встановлення опіки (піклування) над дитиною згідно з чинним законодавством.

Вихованцям, які досягли 16-річного віку, адміністрація будинку-інтернату оформляє паспорт і документи про інвалідність.

Дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, які не мають опікунів (піклувальників), при досягненні ними 16-річного віку адміністрація будинку-інтернату оформляє пенсійну справу, сприяє присвоєнню йому ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів і відкриттю особистого рахунку у відділеннях банку.

Вихованцям, які мають батьків або опікунів (піклувальників), пенсійна справа оформляється батьками, опікунами (піклувальниками) за їх постійним місцем проживання.

Вихованцям, які проживають у будинку-інтернаті, соціальна грошова допомога та пенсія виплачуються відповідно до чинного законодавства.

Після досягнення 18-річного віку вихованці відраховуються з будинку-інтернату на утримання батьків, опікунів (піклувальників) чи родичів за їх заявою, або на підставі висновку лікарської комісії переводяться до психоневрологічного інтернату, а вихованці, у яких сформувалися відповідні трудові навички, за їх бажанням, можуть бути переведені до молодіжного відділення цього самого або іншого дитячого будинку-інтернату.

Психоневрологічний інтернат є стаціонарною соціально-медичною установою, призначеною для постійного проживання громадян в психоневрологічними захворюваннями, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. Основним завдан ням інтернату є забезпечення належних умов проживання психічно хворих громадян, які потребують стороннього догляду і допомоги.

До інтернату приймаються на державне утримання психічно хворі особи, які досягли пенсійного віку, та інваліди першої і другої груп з психоневрологічними захворюваннями, старші 18 років, які за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги та яким не протипоказане перебування в інтернаті відповідно до медичних показань та протипоказань до прийому в інтернатні установи, незалежно від наявності батьків або родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом. Психічно хворі особи, які мають особливі заслуги перед Україною, інваліди і учасники Великої Вітчизняної війни, а також члени сімей загиблих військовослужбовців та померлих інвалідів і учасників Великої Вітчизняної війни, особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до Г, II, III категорій згідно із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», приймаються до інтернату в першочерговому порядку.

Приймання до інтернату здійснюється за путівкою, виданою на підставі:

заяви особи, яка виявила бажання проживати в інтернаті, або її опікуна (піклувальника) про приймання до інтернатної установи; паспорта або іншого документа, що засвідчує особу;

- медичної карти;

довідки про розмір призначеної пенсії;

- довідки про склад сім'ї за встановленою формою;

висновку лікарської комісії за участю лікаря-психіатра про можливість перебування у психоневрологічному інтернаті; копії судового рішення про недієздатність чи часткову дієздатність осіб, що влаштовуються до інтернату (для недієздатних осіб);

- довідки медико-соціальної експертної комісії про групу інвалідності (за наявністю).

Адміністрація інтернату виконує обов'язки піклувальника щодо підопічних, яким органами опіки чи піклування опікуни (піклувальники) не призначені, і одночасно вживає заходів щодо встановлення опіки чи піклування над тими підопічними, які того потребують.

Переведення підопічних до інтернатної установи іншого типу може бути здійснено на підставі висновку лікарської комісії, клопотання адміністрації психоневрологічного інтернату, особистої заяви підопічного про переведення і путівки відповідного регіонального органу соціального захисту. Тимчасове вибуття підопічних з інтернату за особистою заявою або заявою опікунів (піклувальників) дозволяється за погодженням з адміністрацією на термін не більше двох місяців календарного року з урахуванням висновку лікаря про можливість виїзду та за наявності письмового зобов'язання родичів або інших осіб, які згодні їх прийняти і забезпечити догляд. Витрати, пов'язані з поїздкою до родичів або до інших осіб, інтернатом не компенсуються.

Відрахування підопічного з інтернату здійснюється з дозволу відповідного регіонального органу соціального захисту населення, який видав путівку, та:

за письмовою згодою дітей, родичів, опікунів чи піклувальників про можливість утримувати підопічного і забезпечувати за ним догляд та за довідкою про наявність у них житлової площі;

- за наявності висновку лікарської комісії за участю лікаря-психіатра про можливість відрахування підопічного з інтернату;

- при встановленні інвалідам першої або другої груп, які не до-сягли загальновстановленого пенсійного віку, третьої групи інвалідності.

Спеціальний будинок-інтернат для осіб похилого віку та інвалідів є медико-соціальним закладом, призначеним для постійного проживання інвалідів І та II і груп громадян похилого віку (чоловіків віком понад 60 років, жінок - понад 55 років) із числа звільнених з місць позбавлення волі особливо небезпечних рецидивістів та інших осіб, за якими відповідно до чинного законодавства встановлено адміністративний нагляд, а також тих осіб, які направляються з приймальників-розподільників із числа вказаних інвалідів і престарілих, раніше судимих або неодноразово притягуваних до адміністративної відповідальності за порушення громадського порядку, якщо зазначені особи потребують догляду, побутового і медичного обслуговування, систематичного та цілеспрямованого виховного впливу державних і громадських організацій. Положення про спеціальний будинок-інтернат затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1990 р. № 49.

Спеціальний будинок-інтернат розміщується у спеціально побудованих або пристосованих будинках з необхідними приміщеннями, які повинні відповідати санітарно-гігієнічним, протипожежним вимогам і вимогам техніки безпеки, мати всі види комунального благоустрою для проживання осіб похилого віку та інвалідів.

У спеціальному будинку-інтернаті для здійснення лікувально-трудової терапії створюється лікувально-виробничі (трудові) майстерні, а у спеціальному будинку-інтернаті, що знаходиться в сільській місцевості, крім того, підсобне сільське господарство. Цілодобову охорону громадського порядку в спеціальному будинку-інтернаті забезпечують органи внутрішніх справ.

Направлення осіб похилого віку та інвалідів до спеціального будинку-інтернату провадиться за їх бажанням на підставі висновку медичної частини виправно-трудової установи про те, що вони потребують стороннього догляду і не мають протипоказань для проживання в будинку-інтернаті і при відсутності у них працездатних родичів, зобов'язаних їх утримувати.

У спеціальний будинок-інтернат можуть також направлятися і особи, які проживають у будинках-інтернатах загального типу і допускають порушення громадського порядку, а також систематично та грубо порушують правила проживання, і до яких не одноразово застосовувалися заходи адміністративного і громадського впливу.

Особи, які проживають у спеціальному будинку-інтернаті, можуть прийматися на тимчасові роботи в цьому закладі відповідно до чинного законодавства на посади молодшого медичного персоналу і робітників на умовах неповного робочого дня з оплатою пропорціонально відпрацьованому часові, якщо праця їм не протипоказана за станом здоров'я.

Тимчасове вибуття осіб похилого віку та інвалідів із спеціального будинку-інтернату в особистих справах дозволяється директором цього закладу на строк не більше одного місяця, а для осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, - за погодженням з органами внутрішніх справ з урахуванням висновку лікаря про можливість виїзду. Витрати, пов'язані з поїздкою, не відшкодовуються.

Відвідування осіб, що мешкають в будинку-інтернаті, родичами чи знайомими дозволяється в порядку, встановленому директором цього будинку-інтернату.

Виписка особи похилого віку або інваліда із спеціального будинку-інтернату провадиться за його заявою з дозволу відповідно Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації за наявності житлової площі, засобів до існування та можливості обслуговувати себе або за наявності письмової згоди родичів, які мають змогу його утримувати і здійснювати необхідний догляд за ним, а також у разі встановлення третьої групи інвалідності інваліду І або II групи.

За клопотанням адміністрації спеціального будинку-інтернату особи похилого віку та інваліди рішенням відповідного вищевказаного регіонального органу праці і соціального захисту можуть бути переведені в інші будинки-інтернати системи соціального забезпечення.

2. Сприяння у працевлаштуванні інвалідів

Працевлаштування інвалідів є органічною складовою частиною єдиної державної системи працевлаштування. Право на працю кожного закріплене в ст. 43 Конституції України, відповідно до якої держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Міністерства праці та соціальної політики, місцевими органами державної влади, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Місцеві органи соціального захисту населення: виявляють інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації; щомісячно надсилають державній службі зайнятості списки інвалідів, які виявили бажання працювати, із зазначенням професій, спеціальностей; подають державній службі зайнятості заявки на професійне навчання інвалідів; ведуть інформаційний банк даних про інвалідів, які працюють і бажають працювати. В свою чергу на державну служба зайнятості покладено обов'язок:

- ведення обліку інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні;

- ведення обліку робочих місць підприємств, на які можуть бути працевлаштовані інваліди;

- сприяння працевлаштуванню інвалідів, які звернулися з таким проханням, з урахуванням рекомендацій МСЕК;

- надання консультацій інвалідам з питань працевлаштування, умов і оплати праці, професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки, можливостей навчання; направлення на професійне навчання непрацюючих інвалідів першої, другої та третьої груп за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів;

- щоквартального подання місцевим органам соціального захисту населення інформацію про працевлаштування інвалідів згідно з формою державної статистичної звітності та первинного обліку, затвердженою Мінстатом.

Відділення Фонду соціального захисту інвалідів розглядають пропозиції підприємств щодо створення додаткових (понад установлений норматив) робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, та здійснюють контроль за створенням підприємствами робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.

Підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаіптування інвалідів, визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів та створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.

Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314 визначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути як звичайним, так і спеціалізованим. Звичайним вважається робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування, а спеціалізованим, коли воно обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома. Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

3. Забезпечення інвалідів транспортними засобами іншими засобами пересування та протезно ортопедичними виробами

Позачергове безплатне забезпечення автомобілями інвалідів війни, інвалідів внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також продаж автомобілів на пільгових умовах інвалідам від загального захворювання, з дитинства, батькам чи родичам дітей-інвалідів здійснюється за місцем їх постійного проживання та прописки Міністерством праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головними управліннями праці та соціального захисту населення обласних, Київської міської державної адміністрації і управліннями праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації у межах фондів, виділених Міністерством праці та соціальної політики. Порядок забезпечення інвалідів автомобілями затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 999. А Інструкція із застосування Порядку забезпечення інвалідів автомобілями затверджена наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.09.98 № 155.

Марки автомобілів, якими позачергово безплатно та на пільгових умовах забезпечуються інваліди, а також розмір плати за них визначаються Кабінетом Міністрів України. Підставою для забезпечення інвалідів автомобілями є висновок обласної, центральної міської - у містах Києві та Севастополі, Кримської - в Автономній Республіці Крим медико-соціальної експертної комісії про наявність у інвалідів медичних показань для їх одержання, а також посвідчення на право керування автомобілем.

Безплатне забезпечення інвалідів автомобілями або продаж їх на пільгових умовах провадиться Міністерством праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головними управліннями праці та соціального захисту населення обласних, Київської міської державної адміністрації і управліннями праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації на десятирічний термін експлуатації без права продажу, дарування і передачі іншій особі. Після закінчення зазначеного терміну інвалід може користуватися цим автомобілем до одержання нового.

Інваліди, які за медичними показаннями мають право на забезпечення автомобілем безплатно або купівлю його на пільгових умовах, можуть мати в своєму користуванні лише один такий автомобіль, одержаний через органи соціального захисту населення. Якщо в сім'ї є два і більше інваліди, які за медичними показаннями мають право на одержання автомобіля безплатно або купівлю його на пільгових умовах, то видається (продається) один автомобіль позачергово на вибір одному з них (за згодою інших) з подальшим зняттям їх з черги на одержання автомобіля. У разі смерті інваліда, якому видано автомобіль, він переоформляється на іншого інваліда-члена сім'ї за його згодою. Інвалід-член такої сім'ї має право вдруге стати на облік для отримання нового автомобіля не раніше закінчення встановленого терміну експлуатації попереднього.

Органи соціального захисту населення разом з Товариством сприяння обороні України, радами Всеукраїнської спілки автомобілістів організовують для інвалідів, які мають право на безкоштовне або на пільгових умовах придбання автомобілів, навчання керування автомобілем. Витрати, пов'язані з навчанням інвалідів (включаючи безплатний проїзд до місця навчання і у зворотному напрямку, харчування, оплату квартирних для іногородніх), провадяться за рахунок коштів, що передбачаються у Державному бюджеті України на ці цілі, а також Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Особа, якій передається право керування автомобілем для обслуговування інваліда, в тому числі один з батьків або родич, які доглядають дитину-інваліда, інваліда з дитинства, навчаються керуванню за власні кошти, крім інвалідів внаслідок трудового каліцтва або профзахворювання, яким оплата провадиться за рахунок Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, у разі, коли інвалідність настала внаслідок нещасного випадку на виробництві або профзахворювання.

Ремонт і технічне обслуговування автомобілів, одержаних інвалідами безплатно або куплених на пільгових умовах, здійснюють станції технічного обслуговування позачергово за рахунок інвалідів. Частина витрат на ці цілі відшкодовується інвалідам війни, загального захворювання, з дитинства, а також батькам або родичам, які доглядають дітей-інвалідів віком до 16 років або інвалідів з дитинства і отримали автомобілі для їх обслуговування за рахунок коштів, що передбачаються на ці цілі у державному бюджеті і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України у вигляді компенсаційної виплати на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобіля. Компенсація виплачується також інвалідам зазначеної категорії, які мають право на забезпечення автомобілем безплатно або на пільгових умовах, але користуються власним автомобілем, придбаним ними за власні кошти.

Інвалідам, які за висновком медико-соціальної експертної комісії мають право на забезпечення автомобілем безплатно, але за їх бажанням або протипоказаннями до керування і відсутністю членів сім'ї, які могли б керувати автомобілем для їх обслуговування, не одержали його, виплачується компенсація витрат на транспортне обслуговування.

Інструкцією про порядок забезпечення населення України протезно-ортопедичними виробами, затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 9 березня 2000 року № 53, визначений порядок забезпечення протезно-ортопєдичними виробами, ортопедичним взуттям, засобами пересування, індивідуальними пристроями та іншими .-засобами реабілітації інвалідів, пенсіонерів і інших громадян України з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарату, а також іншими захворюваннями, що викликають потребу в ортопедичній допомоз'. Інваліди, пенсіонери й інші громадяни України, які мають право на безплатне забезпечення протезно-ортопедичними виробами відповідно до чинного законодавства, забезпечуються ними за рахунок коштів державного бюджету та Фонду України соціального захисту інвалідів через Промислове об'єднання «Укрпротез».

Казенні та державні протезно-ортопедичні підприємства забезпечують громадян такими видами лротезно-оргопедичних виробів: протези верхніх і нижніх кінцівок та пристосування до них, чохли на кукси, шкіряні рукавички на протези верхніх кінцівок, ортопедичні апарати, корсети, тутори, бандажні вироби, обтуратори, реклінатори, протези молочних залоз із ліфом для них, відвідні пристосування при вроджених вивихах стегна, ортопедичні штани, ортопедичне взуття, взуття на протези, коляски для пересування, палиці, милиці й інші індивідуальні пристрої для компенсації втрачених функцій опорно-рухового апарату або користування з лікувально-профілактичною метою.

Протезами очей, зубів, щелеп, слуховими і голосоутворюваль-ними апаратами, ендопротезами, сечо- та калоприймачами й іншими засобами медичної реабілітації громадян забезпечують спеціалізовані заклади Міністерства охорони здоров'я України.

Потребу інвалідів і інших громадян в протезуванні та засобах пересування визначають медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) або лікувально-профілактичні установи Міністерства охорони здоров'я України.

Казенні та державні протезно-ортопедичні підприємств (цехи, дільниці) Міністерства праці та соціальної політики України в зоні своєї діяльності приймають замовлення від інвалідів та інших осіб (незалежно від місця одержання пенсії, роботи, служби, навчання), в тому числі від тих, які перебувають у будинках-інтернатах для громадян похилого віку, інвалідів та дітей, дитячих будинках і школах-інтернатах, в лікувально-профілактичних закладах, здійснюють загальну реєстрацію та облік інвалідів й інших осіб, які мають право на безплатне забезпечення протезно-ортопедичними виробами відповідно до чинного законодавства, за єдиною системою (банком даних).

Управління (відділи) соціального захисту населення районних державних адміністрацій, виконкомів міських, районних у містах рад ведуть облік інвалідів та інших осіб, які підлягають безплатному забезпеченню протезно-ортопедичними виробами за місцем проживання, у разі потреби надають їм допомогу в оформленні замовлень на виготовлення цих виробів та щомісячно отримують зворотну інформацію від підприємств про надані послуги та надсилають протезно-ортопедичним підприємствам повідомлення про інвалідів і інших осіб, які перебувають на обліку для безкоштовного одержання протезно-ортопедичних виробів, і які вибули з обліку з різних причин (переїзд на нове місце проживання, смерть та ін.).

На підставі поданих замовлень та погоджених обсягів робіт об'єднання «Укрпротез» укладає договори про виготовлення та поставку протезно-ортопедичних виробів і інших засобів реабілітації інвалідів з підприємствами, майстернями всіх форм власності (враховуючи специфіку виробництва) згідно з типовими договорами. Якщо казенне або державне протезно-ортопедичне підприємство з будь-яких причин не може виготовити замовлений протезно-ортопедичний виріб, то воно за погодженням з об'єднанням «Укрпро-тез» та за згодою замовника направляє його для протезування на інше протезно-ортопедичне підприємство або в Науково-дослідний інститут з проблем соціального захисту населення.

Коляски для пересування (з ручним приводом) надаються незалежно від наявності у громадян моторизованих засобів пересування. Для користування може видаватися 1 кімнатна і 1 дорожня коляски. Інвалідам з ампутаційними куксами обох стегон при стійких контрактурах у тазостегнових суглобах за призначенням лікаря одночасно з кімнатною та дорожньою колясками може видаватися коляска малогабаритна.

Висновки МСЕК або лікувально-профілактичних закладів про потребу в забезпеченні інвалідів відповідними видами колясок передаються управлінням (відділам) соціального захисту населення районних державних адміністрацій, виконкомів міських, районних у містах Рад, за місцем проживання.

Спеціальні коляски (кімнатні й дорожні) за індивідуальними замовленнями виготовляються, за погодженням з об'єднанням «Укрпротез», якщо інвалід за висновками МСЕК або лікувально-профілактичного закладу не може користуватися коляскою серійного виробництва.

Дострокова заміна засобів пересування провадиться при зміні медичних показань або на підставі акта, складеного представником органу соціального захисту населення та представником підприємства про непридатність даного засобу пересування для подальшої експлуатації.

У разі смерті громадянина коляска може залишатись у сім'ї, якщо в ній є інвалід чи інша особа, яка перебуває на обліку в органах соціального захисту населення для безкоштовного отримання такої моделі коляски. В інших випадках коляска повертається органам соціального захисту населення.

Протезно-ортопедичними виробами та колясками для пересування забезпечуються безплатно за рахунок коштів, передбачених у бюджеті на соціальний захист населення:

інваліди всіх категорій незалежно від факту призначення і виду одержуваної пенсії;

пенсіонери незалежно від виду одержуваної пенсії;

- особи похилого віку;

- діти до 16 років;

- підопічні будинків-інтернатів для громадян похилого віку, інвалідів та дітей;

- підопічні дитячих будинків і шкіл-інтернатів;

особи, які навчаються в загальноосвітніх, професійних, навчально-виховних та вищих навчальних закладах (денна форма навчання);

- особи, які перебувають у лікувально-профілактичних закладах на стаціонарному лікуванні, потребують протезно-ортопедичної допомоги і не мають групи інвалідності;

- жінки, які потребують протезування молочних залоз.

Особи, які не належать до перелічених категорій громадян, протезно-ортопедичні вироби та коляски для пересування купують за готівку.

3.4 Адаптація та прийомна сім'я

В житті виникає багато труднощів, і це природно. Справа не в наявності проблем, а в умінні адекватно їх розв'язувати.

Депресія не сприяє розв'язанню жодних проблем - чи то проблем, пов'язаних із втратою роботи, чи складних стосунків у сім'ї.

Пригнічений стан - це результат дії імпульсів, які посилаються з окремих центрів головного мозку, уповільнюючи більшість нормальних процесів організму, необхідних для повсякденної діяльності. Можливо, цей стан буває потрібним у тому сенсі, що в цей період людина наче тимчасово відступає, щоб потім успішно подолати тяжкі умови або обставини, що їй загрожують. Відступає, щоб перечекати, накопичити енергію та життєві сили, поки не настане час для рішучих дій.

Однак сучасне життя не дає змоги дуже довго перебувати в "зимовій сплячці". Людська здібність розв'язувати проблеми дуже цінна для профілактики депресивних станів, тому на тренінгових заняттях з безробітними пропонуються вправи, які допомагають розкрити здібності словесно розв'язувати проблеми, а також поступово знімають тривожність, підвищують самооцінку, упевненість.

Для безробітних громадян втрата роботи -- це втрата сенсу життя. Нерідко переорієнтуватись на нові види діяльності їм важко, а довготривале безробіття викликає психологічну напруженість, стресовий стан. Основними негативними чинниками є усвідомлення незайнятості; неможливість реалізувати наявний потенціал; жорсткі вимоги з боку роботодавців, низький рівень матеріального забезпечення; соціальна незахищеність; безперспективність тощо. Невдалі спроби працевлаштуватись знижують зусилля до подолання труднощів.

Криза сучасної сім'ї негативно позначилась на стані дитинства в державі, що призвело до зростання соціального сирітства та збільшення чисельності дитячих будинків та шкіл-інтернатів. Більшість випускників державних закладів виховання для сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування збільшують категорію знедолених верств суспільства. Як правило, ці люди, не маючи досвіду родинної соціалізації не здатні передати сімейні цінності. Вони відтворюють потенційних сиріт, зводячи усі позитивні зусилля у подоланні сирітства нанівець.

Цілий ряд факторів є причиною збільшення кількості дітей, що опиняються на державному забезпеченні - в установах інтернатного типу, у прийомних та опікунських родинах. За даними спостережень і практичних досліджень, проведених ЮНІСЕФ, збільшення сиріт відбувається в значній мірі при відсутності практики попереднього виявлення факторів ризику сімей. У країнах СНД значну кількість дітей, що перебувають під офіційною опікою, складають діти з обмеженими можливостями. Недостатність послуг, що надаються за місцем проживання і можливостей для використання спеціалізованих моделей виховання в рамках державної шкільної освіти створює перед більшістю біологічних батьків безальтернативним розміщення дітей з обмеженими можливостями до закладів інтернатного типу.

Міжнародна практика засвідчує політику деінституалізації, як умову для проведення реформ направлених на зменшення сирітства в державі. Деінституалізація повинна сприйматися, як комплекс дій направлених на досягнення однієї мети - створення умов для виховання дітей поза установами інтернатного типу. Серед основних завдань політики є скорочення чисельності дітей-сиріт у державних закладах, створення служб по супроводженню сиріт та сімей, розвиток сімейних форм виховання. Саме на цьому шляху перебуває Україна.

За даними ЮНІСЕФ чисельність дітей в установах інтернатного типу в Україні мала тенденцію до зростання у 2000 році 44200 дітей, 2003 році - 46600. Поступове зменшення дітей в державних установах почалося з 2005 року - 44800 дітей.

Чисельність дітей, що знаходилися на вихованні у прийомних родинах становила у 2000 році 61600 дітей, у 2003 році - 66500 дітей, у 2005 році - 64400 дітей.

Станом на 1 січня 2007 року за даними Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту в Україні нараховувалося 102 912 дітей-сиріт та дітей позбавлених сімейного піклування.

Поширення практики влаштування дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування у сім'ї залежить від рівня обізнаності населення України щодо причин та наслідків соціального сирітства та специфіки розвитку альтернативних державним сімейних форм виховання дітей-сиріт.

Причини зростання соціального сирітства

Зростання кількості наркотично та алкоголічно залежних батьків (в Україні нараховується біля 700 тис. громадян залежних від алкоголю; на обліку в органах МВС України за немедичне вживання наркотичних засобів перебуває понад 152 тис чоловік);

Прояви агресивної поведінки по відношенню до членів родин, що становить безпосередню загрозу для емоційного, психологічного та фізичного розвитку дитини. (Проблема насильства у сім'ї актуальна для 81 % респондентів в Україні, 86 % опитаних вважають, що за насильство у сім'ї необхідно передбачити кримінальну відповідальність, 85 % респондентів головною причиною насильства у родині назвали зловживання алкоголем. Дані наведені за результатами соціологічного дослідження «Ставлення населення до насильства в сім'ї», проведеного Українським інститутом соціологічних досліджень ім. О. Яременко, березень 2007 р.);

Превентивна соціальна політика держави повинна бути направлена на виявлення кризових сімей на ранніх стадіях. І тим самим вирішується важливе завдання попередження втрати дитиною сімейного оточення.

Проте стратегія первинної профілактичної роботи по захисту прав дитини у сім'ї, що має батьків, але позбавлена контролю і турботи з їх боку в українському суспільстві існує лише у вигляді декларації. Як правило, позбавити батьківських прав і передати дитину до інтернату є найбільш поширеним варіантом «боротьби» із соціальним сирітством.

Законодавчу базу щодо вирішення в Україні проблем захисту прав дітей і в першу чергу відстоювання їх права на виховування в сім'ї, в оточенні відповідальних батьків складають Закон України «Про охорону дитинства», Сімейний та Кримінальний кодекс України, Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» та інші нормативні акти. Проте ефективність механізмів реалізації задекларованих норм по захисту прав дитини на практиці є слабкою.

Потребує удосконалення законодавство у сфері попередження насильства в сім'ї шляхом урізноманітнення форм роботи з жертвами сімейного насильства, запровадження нових видів адміністративних стягнень, проведення корекційної роботи з особами, схильними до насильства в сім`ї, з метою формування ненасильницької моделі поведінки.

Законодавчі новації необхідні для підтримки сім'ї в цілому, розробка дієвих санкцій по відношенню до біологічних батьків, що ухиляються від виховання своєї дитини. У Верховній Раді України вже знаходяться на розгляді ряд законодавчих проектів, що містять певні позитивні зрушення у визначеному напрямі: Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо вдосконалення законодавства України щодо протидії насильству в сім'ї)» № 0895 від 23.11.2007р., Проект Закону України «Про внесення змін до статей 304 та 323 Кримінального Кодексу України (щодо посилення відповідальності за злочини проти сім'ї та дітей)» № 0963 від 23.11.2007 р.

Негативні явища, що зберігаються в системі виховання сиріт у державних закладах утримання:

Неправильна організація спілкування усередині колективу, збереження авторитарного стилю виховання;

Високий ступінь регламентованості життя вихованців, відсутність можливості вільно розподіляти і використовувати часовий простір і дії;

ізольованість дітей в межах одного простору, обмеженість контактів із представниками суспільства із зовні, що фактично унеможливлює соціалізацію вихованців;

відсутність диференційованого підходу до дітей, обмеженість врахування психологічних, фізичних особливостей;

неврахування психологічного стану вихователів шкіл-інтернатів, притулків, дитячих будинків, що виявляється в проявах неадекватних, жорстоких дій по відношенню до дітей.

В інтернатних закладах спостерігається надмірна опіка дітей, яка призводить до незнання ними своїх обов'язків. Результатом є формування у переважної більшості вихованців державних закладів хибної уяви про свої соціальні ролі, як сироти. Основи колективного виховання, що домінують в інтернатних закладах не забезпечують індивідуальний розвиток здібностей кожного вихованця.

Набула поширення практика використання різних типів покарань від мовних образ, до переведення «некерованих» осіб до психіатричних закладів закритого типу.

Відкритим є питання забезпечення рівності доступу до освіти для випускників шкіл-інтернатів. Існування пільгової системи надає можливість випускнику інтернатного закладу вступити до закладів вищої, професійної освіти, але відкритою залишається проблема подальшої адаптації випускника. Різка зміна тотальної ізольованості і контролю - системою безконтрольності і свободи дій призводить до втрати орієнтирів і цінностей. Можливість отримання освіти розглядається більшістю випускників інтернатних закладів, як засіб звільнення із стін шкіл-інтернатів.