Сформована протягом останніх п'ятнадцяти років законодавча і нормативно-правова база щодо захисту прав дітей в Україні, починаючи з часу ратифікації в 1991 р.

Конвенції ООН про права дитини, беззастережно визначила, що сім'я є найкращим середовищем для виховання, розвитку й становлення особистості. Зокрема, в ст. 6 Закону України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від13.01.2005 року № 2342-IV зазначено, що до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування дитина може бути влаштована в разі, якщо з певних причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім'ю. В свою чергу, влаштування дитини до закладу для дітей-сиріт та дітей-позбавлених батьківського піклування, не позбавляє органи опіки та піклування за місцем проживання та за місцем перебування дитини від обов'язку продовжувати діяльність щодо реалізації права цієї дитини на сімейне виховання.

Однак, незважаючи на задекларовані державні пріоритети, традиційною формою влаштування дітей, які з різних причин втрачають можливість виховуватися в рідній сім'ї, в даний час залишається їх утримання в інтернатних закладах. За останні десять років на 60 відсотків збільшилась кількість дітей, влаштованих до закладів усіх форм власності для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Лише протягом 2004 р. до будинків дитини влаштовано 5 тис., дитячих будинків - 2,4 тис., до шкіл-інтернатів - 3 тис. дітей. На даний час державні заклади займають провідне місце в системі утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Перевантаженість закладів не дає можливості створити сприятливі умови для повноцінного виховання дітей. В основу функціонування системи таких закладів покладено віковий принцип. Це означає, що до досягнення повноліття дитина перебуває в двох-трьох закладах - будинок дитини, дитячий будинок, інтернат ний заклад, кожного разу пристосовуючись до нового середовища, педагогічного та дитячого колективу, що спричиняє психологічне травмування і ускладнює в подальшому соціальну адаптацію. Формування і становлення системи інтернатного (закритого і колективного) утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, відбувалось протягом тривалого періоду. У певний історичний проміжок часу ця система, відповідаючи ідеологічним засадам суспільства, спрацьовувала відповідним чином.

Однак, в даний час, орієнтація інтернатних закладів на колективне виховання не відповідає вимогам сучасного життя, де запитуваною є активна, самодостатня, конкурентноздатна особистість.

За результатами опитування учнів 10-11 класів шкіл-інтернатів для дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в межах проекту “Трансформація державної системи інститутів піклування про дитину та розвиток сімейної моделі опікунства як позитивної альтернативи інституціональній системі утримання та виховання дітей” в Україні, виконаного Українським інститутом соціальних досліджень за угодою з Представництвом ЮНІСЕФ в Україні протягом 1998 - 2000 років (всього було опитано 434 учня з 7 інтернатів) майже половина опитаних дітей засвідчила, що вони стикалися з порушенням прав дитини у інтернаті, або поза його межами, із них 41% згадав порушення прав відносно його і 43% - відносно його друзів або знайомих.

Аналіз відповідей вихованців стосовно оцінки задоволення власним життям показує, що третина із них позитивно сприймає умови життя та виховання в своєму інтернаті, стільки ж дітей дають середню оцінку. Поряд з тим, кожен п'ятий вихованець незадоволений своїм життям у інтернаті. Рівень задоволення життям прямо залежить від класу, в якому навчається дитина. З 8 до 11 класу спостерігається зменшення кількості позитивних оцінок та підвищення негативного сприйняття життя вихованцями, що можна пояснити критичним відношенням дитини до умов виховання та проживання в інтернаті. З розвитком дитини зростають не тільки матеріальні, але моральні, естетичні потреби, які не можуть бути задоволені повною мірою в умовах інтернатного закладу.

За результатами опитування кожен десятий із вихованців потребує консультації юриста з приводу визначення проблем спадщини, опікунства, врегулювання взаємин з рідними батьками. 8% дітей мають проблеми із оформлення документів, які були або загублені або неоформленні перед направленням дитини до інтернату.

Відчуження випускників інтернатних закладів від реальних життєвих проблем, обмеження простору спілкування, регламентація дій призводять до формування специфічних якостей особистості, що ускладнюють адаптацію дітей-сиріт до дорослого життя у відкритому соціумі (“розвинуте почуття утриманця - патерналізм. Принцип життя - “нам повинні”, “не готові брати на себе відповідальність”, “відсутність досвіду сімейного життя, розуміння сім'ї”, “невпевнені в собі”).

Аналіз соцiальних проблем сирiтства пiдтверджує, що iснуюча організація життєдіяльності iнтернатних закладiв досить часто деформує розвиток їх вихованцiв, не формує соцiальну зрiлiсть, має ряд специфiчних особливостей, якi не враховуються в процесi виховання. Вiдiрванiсть вiд сім'ї, специфічні умови виховання дiтей, які утримуються у закритих дитячих закладах, - все це впливає на їх психiчний розвиток, що характеризується цілою низкою особливостей, якi вiдмiчаються на всiх етапах дитинства:

- вiд дитячого до пiдлiткового вiку та й в подальшому ці особливостi по-рiзному проявляють себе в кожний вiковий період. Деякі з них зберiгаються протягом всього життя. До таких можна вiднести особливостi внутрiшньої позицiї: послаблена орiєнтованiсть на майбутнє, яка характерна для дошкiльникiв, зберiгається і у старших пiдлiткiв; емоцiйна спрощеність; спрощене та збiднене “Я”, принижене ставлення до себе, несформоване ставлення до дорослих, до однолiткiв та предметного світу;

- iмпульсивнiсть, неусвiдомленiсть та несамостiйнiсть поведiнки; ситуативнiсть мислення, поведiнки тощо.

Вади та обмеженість можливостей соціалізації дітей в інтернат них закладах може бути однією з причин безпритульності. За даними дослідження „Соціальний портрет дітей, які перебувають у стані бродяжництва", проведеного Державним інститутом проблем проблем сім'ї та молоді на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді в АР Крим, містах Києві, Одесі у 2002 р. (опитано 102 особи), в інтернатному закладі дитина отримує особистісний досвід, з якого майже виключно її почуття, переживання. Більш того, вона засвоює правило: подавляти свої почуття вигідно, а виявляти небезпечно. Внутрішня самотність - норма для вихованців інтернат них установ. І способи подолання самотності діти шукають на вулиці.

Головними причинами відчуження дітей в інтернатних закладах є: порушення психічної сфери, неприйняття регламентації поведінки через відсутність у дитини внутрішньої дисципліни, у тому числі - небажання дотримуватися режиму (розпорядку) дня; небажання вчитися, відвідувати школу, щось робити; конфлікти і напружені взаємини з педагогами на ґрунті небажання вчитися та порушень дисципліни;

- психологічні труднощі в налагодженні стосунків з іншими дітьми (вихованцями інтернату); залежність від алкоголю, тютюнопаління, токсикоманії, а також психологічна звичка до переміни місць, нових враженьтощо.

Умови інтернатного закладу характеризуються регламентованістю та обмеженим комунікативним колом, слабким зв'язком з соціально-культурною сферою, що поглиблює соціальну відчуженість, знижує ступінь підготовки вихованців до самостійного життя.

Специфіка проживання дітей в інтернатних закладах різних типів потребує удосконалення системи роботи, що перш за все передбачає кваліфікований соціально-психологічний супровід перебування дитини в інтернатному закладі і поза ним.

За результатами дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у жовтні-грудні 2005 р., 69% учнів інтернатних закладів віком 14-17 років вважають, що “школа повинна виховувати дисциплінованого громадянина” і тільки 15%, що „школа повинна створювати вільну особистість”. Психологічні дослідження та узагальнення досвіду роботи інтернатних закладів різних типів засвідчує: загальний фізичний, психічний розвиток дітей, які виховуються в інтернатах, відрізняється від розвитку їхніх однолітків, що зростають у сім'ях. Компенсувати ж брак прихильності та позитивних емоцій розвитку дитини інтернатний заклад не в змозі. Це спроможна зробити лише сім'я.

Самостійне життя випускників у постінтернатний період можна оцінювати як результат діяльності державних структур, зусиль спеціалістів, які працюють з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Після виходу із інтернатного закладу переважна більшість дітей має проблеми не лише відсутності житла, пошуку роботи, організації побуту, харчування, але й взаємодії із широким соціумом, організації вільного часу, одержання медичної допомоги, створення та збереження власної сім'ї та багатьма іншими проблемами. За всіма критеріями випускники інтернатного закладу, в основному, взагалі перебувають у ситуації соціальної депривації.

Вибір подальшого життєвого шляху вихованців інтернатних закладів обмежений недостатньою професійною підготовкою (рівнем освіти), яка не орієнтує їх на досягнення більш високих професійних перспектив, на одержання конкурентної професії, на вибір тієї професійної діяльності, яка б відповідала можливостям.

Загальновідомо, що переважна більшість випускників інтернатів вступають (влаштовуються дирекцією інтернату) до професійно-технічних училищ або на роботу, і лише невелика частка дітей потрапляє до вищих навчальних закладів. В разі працевлаштування випускники інтернатних закладів мають часто некваліфіковану, низькооплачувану роботу, де відсутні перспективи професійного зростання. Часто все це викликає небажання самого випускника працювати і відповідально ставитися до виконання своїх обов'язків. У випускників інтернатних закладів виникають проблеми й через відсутність житла, а також - із створенням власної родини через відсутність сформованої і усвідомленої моделі сім'ї.

Значущою проблемою є й міжвідомча розрізненість різних типів інтернат них закладів (будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати відповідно підпорядковані системі Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти і науки України, певна частина - Міністерства праці та соціальної політики України). Це призводить і до розірвання родинних стосунків дітей (рідних братів і сестер), які відповідно до віку влаштовуються в різні заклади. Територіально заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як правило, розташовані в обласних центрах, що унеможливлює перебування дитини за місцем походження, а, відтак, усі можливі зв'язки з громадою, родичами, звідки походять діти, втрачаються.

Тобто, складається парадоксальна ситуація: з одного боку, на забезпечення соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, залучаються чималі ресурси, до роботи залучено велику кількість фахівців, а ефективність усіх зусиль є непропорційно малою: дитина-сирота залишається незахищеною як у інтернатному закладі, так і після випуску із цих установ і не в змозі повноцінно адаптуватися в суспільстві і жити самостійно.

У зв'язку із зазначеним актуалізується проблема реформування існуючої державної мережі закладів, які не в змозі забезпечити належний їх психічний і фізичний розвиток, навчання та виховання, практичної підготовки до життя в нових соціально-економічних умовах, в умовах глобалізації людських стосунків.

Відповідно до Указу Президента України „Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей” від 11 липня 2005 року № 1086/ 2005 одним із напрямів поліпшення соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, створення належних умов для соціально-психологічної адаптації, реалізацію їх права на сімейне виховання на здоровий розвиток визначено реформування системи закладів всіх форм власності для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Концепція Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 р. № 263. Державна програма реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, поширюється на заклади всіх форм власності і спрямована на створення умов для реалізації державної політики щодо забезпечення державних гарантій і конституційних прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, їх соціального захисту, створення закладів нового типу із сімейними формами виховання.

Метою Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є:

- створення умов для реалізації державних гарантій і конституційних прав кожної дитини;

- реалізація права на виховання у територіальній громаді за місцем походження;

- створення умов для фізичного, розумового і духовного розвитку кожної дитини, забезпечення соціального захисту дітей, набуття ними належної освіти, опанування навичок до самостійного життя;

- сприяння поширенню сімейних форм виховання;

- запобігання дитячій безпритульності і бездоглядності, правопорушенням, жорстокому поводженню з дітьми;

- забезпечення захисту прав дітей на спілкування з батьками та іншими родичами; розвиток здібностей кожної дитини;

- виховання братів і сестер в одному закладі;

- забезпечення надання дітям індивідуальних психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, юридичних та інформаційних послуг;

- утворення закладів нового типу із сімейними формами виховання; запобігання поширенню сирітства;

- посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за забезпечення соціального захисту дітей.

Відповідно до Концепції реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має проводиться шляхом переведення дітей, що в них виховуються, до закладів нового типу, утворених місцевими органами виконавчої влади за місцем походження дітей, з урахуванням їх віку та соціального статусу. Кількість вихованців у закладах не має перевищувати 50 осіб, передбачено навчання вихованців у загальноосвітніх школах. Умови для проживання, розвитку та виховання створюються з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини, досвіду її життя.

Заходи щодо реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мають проводитись поетапно, з урахуванням усіх факторів - суспільної думки, фінансового, матеріального забезпечення.

Реформування системи таких закладів буде проводитись у чотири етапи:

- перший - розроблення і затвердження Програми, вивчення і запровадження відповідного міжнародного досвіду, удосконалення діяльності закладів, запровадження сімейних форм виховання дітей (один рік);

- другий - створення нормативної бази, регулювання діяльності закладів, пошук додаткових джерел для фінансування заходів, визначених Програмою, в тому числі за участю міжнародних організацій (один-два роки);

- третій - утворення закладів нового типу, переведення до них дітей, перепідготовка педагогічних та соціальних працівників (три роки);

- четвертий - перепрофілювання закладів та оптимальне використання їх приміщень (сім-вісім років).

До закладів нового типу в першу чергу переводяться діти віком до 7 років, а також діти, що перебували тривалий час за соціальними показаннями у закладах охорони здоров'я. Рід час переведення до закладів нового типу дітей віком від 7 до 18 років враховуються час їх перебування в закладі, готовність до зміни місця перебування та бажання продовжити навчання. При цьому діти віком до 10 років переводяться до закладів нового типу, а діти віком від 10 років, як правило, продовжують перебувати та навчатися у тих самих закладах, де вони виховувалися раніше, а вибувають з них за віком або у зв'язку із закінченням навчання. Усі діти, що влаштовуються до закладів уперше, направляються тільки до закладів нового типу.

Орієнтовний термін здійснення заходів з реформування системи закладів - 2007-2017 рр.

Координатором щодо проведення процесу реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту та інші центральні органи виконавчої влади, причетні допроблем дитинства та структурні підрозділи місцевих органів виконавчої влади, на яких законодавчо покладанні обов'язки щодо безпосереднього ведення питань захисту прав та інтересів дітей, а саме: служби у справах неповнолітніх, органи освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, органів у справах сім'ї, дітей та молоді, правоохоронні органи тощо.

Оскільки заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування підпорядковані різним міністерствам, то під час здійснення реформування необхідноналагодити конструктивну міжгалузеву взаємодію та створити Міжвідомчу раду реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Процес реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, пріоритетом якого є створення для такої категорії дітей умов, максимально наближених до сімейних з урахуванням фізичних та психологічних властивостей таких дітей, триває. Для його реалізації та успішного завершення необхідно здійснити такі заходи:

- забезпечити процес поетапного переходу на навчання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - вихованців шкіл-інтернатів, в загальноосвітні навчальні заклади, з урахуванням їх віку, психофізичного розвитку, соціального статусу, першочергово вивівши із них дітей, які мають можливість проживати в сім'ях, зокрема, перебувають під опікою або піклуванням окремих громадян;

- закріпити заклади нового типу за загальноосвітніми навчальними закладами з метою забезпечення рівного доступу їх вихованців до якісної загальної середньої освіти, визначення місця навчання дітей з особливими потребами;

- вивчити можливість перепрофілювання вивільнених приміщень закладів длядітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та ефективне їх використання;

- розробити та запровадити систему захисту працівників закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які вивільняються в процесі реформування.

Для фінансового забезпечення виконання Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування необхідно забезпечити: запровадження механізму фінансування витрат, пов'язаних з утриманням і вихованням дітей незалежно від форми їх влаштування, за принципом „гроші ходять за дитиною”; виділення коштів для перебудови, реконструкції та обладнання близько 600 інтернатних закладів; залучення іноземних інвесторів з метоюреалізації проектів розвитку сімейних форм виховання.

Реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування надасть можливість створити заклади нового типу, умови проживання та виховання в яких будуть наближені до сімейних та родинних, що дозволить, в свою чергу реалізувати права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на спілкування з біологічною сім'єю, родинним оточенням, підвищить відповідальність місцевих органів виконавчої влади за соціальний захист дітей.

2.3 Права дитини