Кар'єрні процеси

Узагальнюючи різні визначення можна вивести єдине, яке на мою думку буде відповідати самої суті цього поняття. Лідерство - це тип управлінської взаємодії (в даному випадку між лідером і послідовниками), заснований на поєднанні різних джерел влади в залежності від конкретної ситуації та спрямований на спонукання людей для досягнення спільних цілей. Іншими словами лідерство - стосунки домінування і підпорядкування, впливу і прямування в системі міжособистісних стосунків в групі, які ведуть до наміченої мети. Звідси Лідер (від англ. Leader - провідник, керівник) - це:

· член групи, за яким вона визнає право приймати рішення в значущих для неї ситуаціях;

· індивід, здатний виконувати центральну роль в організації спільної діяльності і регулюванні взаємостосунків у групі.

Лідерство і управління. Лідер і менеджер

Лідерство - це не управління. Управління концентрує увагу на тому, щоб люди робили речі правильно, а лідерство - на тому, щоб люди робили правильні речі.

Різниця між лідером і менеджером проводиться по багатьом позиціям (див. табл. 1). Ефективний менеджер не обов`язково являється ефективним лідером, і навпаки. Їх основні характеристики находяться як би в різних вимірах.

Лідер також являється керівником, але характер його дій інший, ніж у звичайного менеджера. Він не керує, не командує, а веде за собою інших. Можна бути першою особою в організації, але не являтися фактично лідером, бо той повинен бути не затверджений наказом, а психологічно визнаний оточуючими як єдиний, хто здатний забезпечити задоволення їх потреб. Тому практично виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:

· керівник звичайно признається офіційно, а лідер висувається стихійно;

· керівникові надаються законом певні права й обов`язки, а лідер може їх не мати;

· керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;

· керівник представляє свою групу в зовнішній сфері стосунків, а лідер у сфері своєї активності обмежений в основному внутрігруповими стосунками;

· керівник, на відміну від лідера, несе відповідальність перед законом за стан справ у групі.

Таблиця 1.

КЕРІВНИК	ЛІДЕР
Адміністратор	Новатор
Доручає	Надихає
Працює за цілями інших	Працює за своїми цілями
План - основа дій	Бачення - основа дій
Спирається на систему	Спирається на людей
Використовує доводи	Використовує емоції
Контролює	Довіряє
Підтримує рух	Надає імпульс руху
Професіонал	Ентузіаст
Приймає рішення	Перетворює рішення
Робить справу правильно	Робить правильну справу
Той, кого шанують	Той, кого обожнюють

Виходячи із функціональних і психологічних відмінностей між керівником і лідером, у групі можуть виникнути такі ситуації, які накладають свій відбиток на гармонізацію життя і діяльності групи.

Лідер і керівник - різні особи, які не знаходять спільних точок взаємодії. Ця ситуація не сприятиме успішній діяльності групи і гармонізації міжособистісних стосунків.

Лідер і керівник - різні особи, які на основі взаємоповаги і компромісів знаходять точки взаємодії. Така група може працювати успішно, і в ній пануватиме певний “дух” змагання і суперництва.

Лідер і керівник - одна і та сама особа, В цьому випадку група працюватиме як єдина команда, віддана своєму капітанові, тобто найефективніше з погляду діяльності і найбільш гармонійно з погляду людських стосунків.

Відмінності між статусом лідера і формального керівника підрозділу впливають з особливостей ролі та функцій, виконуваних першим і другим. Керівник здійснює управління на основі єдиноначального прийняття рішень і контролю за процесом праці підлеглих. Лідер право на прийняття рішень не узурпує за собою, а навпаки, надає кожному співробітнику.

В результаті змінюється статус підлеглих. Якщо у керівника це певна група людей, якою він керує, виступаючи часто зовнішньою цілевстановлюючою силою, то у лідера колектив підрозділу перетворюється в команду, в якій її члени не відбувають повинність, а наповнені творчим поривом.

Лідер є членом цієї команди, займаючи разом з тим особливе місце в ній. Він генерує ідеї, кристалізує власні задуми, відточуючи їх у контактах зі співробітниками, сприймає задуми членів команди як свої власні та допомагає у реалізації їх. Його основне завдання - не приймати рішення, а допомагати іншим членам команди в пошуку проблем, які потрібно вирішити, в формуванні цілей і завдань колективної діяльності. Відповідно і функція контролю за працею підлеглих замінюється на функцію її координації.

Лідер концентрується на пошуку шляхів погодження різноманітних, часто протилежних інтересів інших працівників та необхідних ресурсів для вирішення проблем. Звідси зростає роль знань, інтелектуального потенціалу лідера, оскільки тільки це дає змогу йому виконувати його функції і знаходити та ставити проблеми перед іншими членами команди.

Лідери будують свої стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи їх. Вони кладуть довіру в основу групової та сумісної роботи. Щодо професіоналізму, то використовуючи його, а також різні здібності та вміння, менеджери концентрують свої зусилля в сфері прийняття рішень. Вони намагаються звузити набір шляхів вирішення проблеми. Рішення часто приймаються на основі минулого досвіду.

Лідери, в протилежність, здійснюють постійні спроби розробки нових та неоднозначних вирішень проблеми. Очевидно, що на практиці не спостерігається ідеального дотримання цих двох типів відносин управління. Дослідження показали, що значна група менеджерів в більшості володіє лідерськими якостями. Однак, зворотній варіант також зустрічається в реальному житті.

Стилі лідерства

Нині лідерство як складний соціально-психологічний процес групового розвитку диференціюється за різними ознаками:

· За змістом діяльності: лідер-натхненник, що пропонує програму поведінки; лідер-виконавець, що забезпечує виконання вже прийнятої програми; лідер, який одночасно є і натхненником, і організатором.

· За характером діяльності: універсальний, що постійно проявляє свої якості лідера; ситуаційний - якості лідера проявляються лише в певних, специфічних ситуаціях.

· За стилем лідерства: авторитарний, демократичний, ліберальний.

Як у вітчизняній, так і у зарубіжній найбільш поширеною є класифікація лідерства за стилем. Перед тим, як перейти до розкриття стилів лідерства ми би хотіли з`ясувати і вже напевне визначити, що ми розуміємо під словом “стиль”, “стиль керівництва, лідерства”. Це допоможе глибше вникнути в суть цього явища.

Під словом “стиль” розуміють ту особливість, яка часто не має певного кількісного виміру і сприймається нами інтуїтивно як щось, що відрізняє один об`єкт від іншого. Стиль - поняття багатозначне. Кажуть: стиль епохи, архітектурний стиль, стиль художника, стиль одягу, стиль життя, стиль лідерства. В соціальній психології під стилем мається на увазі цілісна відносно стійка система способів діяльності, що забезпечує ефективне виконання суб`єктом своїх функцій.

Якщо розглядати стиль з точки зору менеджменту, то стиль управління - це гнучка поведінка керівника щодо співробітників, яка змінюється в часі залежно від ситуації і виявляється в способах виконання управлінських робіт підпорядкованим керівнику управлінським апаратом. Ці два підходи мають щось спільне в своєму розумінні і обґрунтовуються з однієї позиції, але застосовуються в різних сферах, тому набувають інші напрямки і деякі відмінності.

Кожна організація представляє собою унікальну комбінацію індивідів, цілей і задач. Кожний керівник - це унікальна особистість, яка володіє рядом здібностей. Тому стилі лідерства не завжди можна віднести до якоїсь конкретної категорії. Скоріше, стиль даного керівника - лідера може бути віднесений до якоїсь позиції. Спробуємо розкрити стилі лідерства, які обирає лідер для здійснення своєї діяльності.

Приступимо до описання кожного стиля, бо це дуже важливо для нормальної роботи підприємства, для встановлення приємного психологічного клімату в колективі та інших сферах діяльності підприємства.

Ці стилі можна зобразити схематично, де по традиційній класифікації стиль може бути авторитарним або автократичним (це одна крайність) та ліберальним (це друга крайність) і середній стиль між ними - демократичний.

Таблиця 2. Основні стилі керівництва

<="">

При авторитарному (диктаторському) стилі лідер володіє достатньою владою, щоб нав`язувати свою волю підлеглим і без коливань проводити в життя прийняті рішення, використовуючи адміністративні методи впливу на підлеглих. Тобто авторитарному стилю притаманна висока концентрація влади в руках керівника, причому він одноосібно розв`язує всі питання управління виробництвом, не враховуючи думки про це підлеглих, часто втручається в дії керівників нижчого ступеню, зв`язує їх ініціативу.

При цьому стилі управління лідер користується серед підлеглих головним чином формальним авторитетом. Тому авторитарний стиль керівництва не може вважатися оптимальним, він повинен знаходити обмежене застосування лише при деяких обставинах, які вимагають швидких і категоричних рішень. Дуглас МакГрегор, відомий в області лідерства, назвав передумови авторитарного керівника по відношенню до працівників теорією “Х” Згідно з теорією “Х”:

· Люди не люблять працювати і вже при любій нагоді уникають її.

· Люди намагаються уникнути відповідальності, обираючи, щоб ними керували.

· Більш за все люди хочуть захищеності.

· Щоб змусити людей працювати, необхідно використати примус, контроль та погрозу покарання.

На основі таких припущень, автократ як можна більше централізує повноваження, структурує роботу підлеглих і навіть не дає їм волі в прийнятті рішень. Автократ також повно керує всією роботою в межах його компетенції і, щоб забезпечити виконання роботи, може спричиняти психологічний тиск.

Демократичний стиль характеризується високим ступенем делегування повноважень. Підлеглі беруть активну участь у прийнятті рішень і користуються широкою свободою у виконанні завдань. Як правило, рішення приймається тільки після виявлення думки підлеглих, лідер охоче ділиться з ними владою, надає можливість проявити ініціативу, розвивати свої здібності. За таких умов лідер користується не тільки службовим, але і високим авторитетом у підлеглих, панує дух співробітництва і розвиваються управлінські навички у підлеглих.

У практичній діяльності демократичний лідер виходить з того, що люди мотивуються не тільки матеріальними, але й більш високими потребами, тому він намагається зробити обов`язки підлеглих більш привабливими. Тобто створити ситуацію, за якої люди до деякої міри самі себе мотивують, тому що їх робота сама є винагородою.

У високій мірі керівник сприяє тому, щоб підлеглі розуміли, що їм доведеться вирішувати більшу частину проблем, не шукаючи схвалення або допомоги. У той же час керівник витрачає багато зусиль на створення атмосфери довіри і відкритості з тим, щоб, коли підлеглим буде потрібна допомога, вони могли б звернутися до керівника. Він старається навчити підлеглих вникати в проблеми підприємства, надає для цього відповідну інформацію і показує, як шукати рішення.

МакГрегор назвав уявлення про демократичний стиль теорією “Y”:

· Праця - процес природній. Якщо умови благодатні, люди не тільки візьмуть на себе відповідальпість, вони будуть прагнути до неї.

· Якщо люди залучені до організаційних цілей, вони будуть використовувати самоуправління і самоконтроль.

· Організації, де домінує демократичний стиль, характеризується високим ступенем децентралізації повноважень. Підлеглі беруть активну участь в прийнятті рішень і користуються широкою свободою у виконанні завдань. Це найбільш вдалий стиль для ефективного керівництва.

· При ліберальному стилі лідерства підлеглим надається велика самостійність в роботі, в прийнятті рішень, керівник дає лише загальні настанови і час від часу контролює діяльність виконавців. Цей стиль знаходить обмежене поширення, він властивий головним чином науковим установам.

В американській літературі подібний стиль називають стилем невтручання, несуперечення або потурання (англ. Laisser-faire). Лідер повністю покладається на підлеглих і іноді дотримується позиції простого члена групи.

Узагальнюючи вище викладену інформацію треба виділити, що в вищій мірі авторитарний чи автократичний керівник нав`язує свою волю підлеглим шляхом примусу, нагороди або посилаючись на традицію. Лідер демократичний, який дозволяє підлеглим брати участь в прийнятті рішень, віддає перевагу спричиняти вплив за допомогою переконань та харизмі, де харизма - це влада, побудована не на логіці чи силі традицій, а на особистих якостях (здібностях) лідера. Він уникає нав`язування своєї волі підлеглим.

Ліберальний же керівник надає підлеглим практично повну свободу. Але треба сказати, що названі стилі не охоплюють всю різноманітність стилів, які зустрічаються у практичній роботі. Діяльність лідера настільки різноманітна, що всяка спроба єдиної класифікації стилів лідерства не вдається.

Підходи до вивчення лідерства

Лідерство стало об`єктом дослідження багатьох вчених, і нині сформульовано основні теоретичні підходи до вивчення лідерства.

Основним та важливим є підхід з точки зору динаміки поведінки. Цей підхід ще називають поведінковий. Поведінковий підхід створив основу для класифікації стилів керівництва та стилів поведінки. Це стало серйозним вкладом і корисним інструментом розуміння складностей лідерства.

Згідно з поведінковим підходом до лідерства, ефективність визначається не особистісними якостями керівника, а скоріше манерою його поведінки по відношенню до підлеглих. Динаміка поведінки відображає те, як розглядається лідер: в статиці (аналіз лідерських рис) чи в динаміці (аналіз лідерської поведінки).

В першому випадку лідерство трактується головним чином в термінах відносно постійних та стійких рис характеру індивіда, тобто вважається, що лідер якби має певні природжені риси, які необхідні йому, щоб бути ефективним. В протилежність цьому поведінковий підхід заснован на висновках, зроблених на базі спостережень образів лідерської поведінки, тобто дій лідерів, а не успадкованих ним рис.

Не зважаючи на те, що поведінковий підхід просунув вивчення лідерства, зосередивши увагу на фактичній поведінці керівника, бажаючого спонукати людей на досягнення цілей організації, його основний недолік містився в тенденції витікати з припущення, що існує якийсь один оптимальний стиль керівництва. Однак, узагальнюючи результати досліджень, які використовували даний підхід, з`ясувалось, що не існує одного “оптимального” стиля керівництва.

Цілком вірогідно, що ефективність стилю залежить від характеру конкретної ситуації, і коли ситуація змінюється, змінюється і відповідний стиль. Тому можна відмітити, що необхіден ситуаційний підхід до лідерства.

Ситуаційний підхід визначає, що люди стають лідерами не стільки в силу своєї особистості, скільки завдяки різним ситуаційним факторам і відповідності взаємозв`язку між лідером і ситуацією. На думку американського вченого Фідлера, існують три критичні ситуації, які впливають на найбільш ефективне лідерство:

· вплив посади - лідер, що має більше посадових повноважень, може значно легше вести за собою, ніж той, хто не володіє такими повноваженнями;

· структура задач, або чіткість, з якою поставлені задачі можуть бути описані у порівнянні із ситуаціями;

· взаємовідносини між лідером і членами групи, в тому числі - наскільки колектив довіряє лідеру і готовий іти вслід за ним.

Тобто ця ситуаційна теорія визначає лідерство як продукт ситуації: людина, ставши лідером в одному випадку, набуває авторитету, який починає на неї “працювати” внаслідок дії стереотипів. Тому вона може розглядатися групою як “лідер взагалі”. До того ж окремим людям властиво “ шукати посади”, тому вони поводять себе відповідним чином.

Ні підхід з позицій особистих якостей, ні поведінковий підхід не змогли виявити логічного співвідношення між особистими якостями і поведінкою керівника, з однієї сторони, і ефективності, з другої. Це не означає, що вони не мають значення для керівництва. Навпаки, вони являються суттєвими компонентами успіху. Однак, в ефективності керівництва вирішальну роль грають також допоміжні фактори. Ці ситуаційні фактори охоплюють потреби і особисті якості підлеглих, характер завдання, вимоги та вплив середовища.

Тому сучасна теорія лідерства звернулась до ситуаційного підходу. Сучасні вчені намагаються визначити, які стилі поведінки ти особисті якості більш всього відповідають певним ситуаціям. Це означає, що керівник-лідер повинен вміти вести себе по-різному в різних ситуаціях.

Інший підхід передбачає вивчення лідерських якостей. В інших джерелах цей підхід має назву теорія рис. Згідно з цим підходом, лідером може бути людина, яка володіє певним набором якостей особистості. Однак завдання складання їх повного переліку виявилося дуже складним. Хоча вченим не вдалося сформулювати повного набору якостей, якими повинні володіти ефективні лідери, все ж встановлено, що деякі якості є обов`язковими для лідера: високі розумові здібності, широкі громадські інтереси і зрілість.

Існує також ряд нових підходів, які знов вивчають лідерські якості, але вже у зв`язку з конкретною ситуацією (причинно-наслідковий підхід чи “атрибутивна” теорія та “харизматична” теорія. В наступній главі будуть докладно висвітлені кожний з вказаних підходів з ціллю оцінки його значимості й корисності в поясненні лідерства та можливості визначення за його допомогою лідерської поведінки.

Соціальна перцепція - це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків.

Отже за основу для визначення поняття легендованого спілкування ми приймаємо спілкування як сукупність трьох його складових компонентів, а саме комунікативного, інтерактивного та перцептивного у контактах між окремими індивідами. Механізми та ефекти міжособистісної перцепції.

Пізнання іншої людини супроводжується емоційною оцінкою цієї людини, спробою зрозуміти п вчинки, спрогнозувати зміни в поведінці та змоделювати власну поведінку.

Оскільки до цього процесу залучено як мінімум дві особи й кожна є активним суб'єктом, то в побудові стратегії взаємодії кожному необхідно брати до уваги не лише потреби, мотиви іншого, а й те, як інший розуміє потреби й мотиви партнера. Перш за все, це відбувається за допомогою такого механізму, як ідентифікація (від лат. identicus -- тотожній), який у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої Людини є уподібнення себе до неї. Це поняття має неоднозначне тлумачення. Його трактують як:

· процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, в основі якого лежить емоційний зв'язок;

· набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків;

· копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю, та ін.

Ідентифікація-- це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнення її із собою, намагання зрозуміти стан, настрій людини, її ставлення до світу й до себе, поставивши себе на її місце.

Наступним механізмом, котрий тісно пов'язаний з ідентифікацією, є емпатія, тобто прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого (співпереживати, співчувати). Емпатія -- надзвичайно складне, багатогранне поняття, яке означає: осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дас змогу зрозуміти чужі переживання (емпатія як механізм пізнання); дію індивіда, що допомагає йому особливим чином побудувати спілкування (емпатія як особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість індивіда, його здатність проникати в психічний стан іншої людини, з якою вступає в контакт (емпатія як характеристика особи, тобто емпатійність). Встановлено, що здатність до прояву емпатії зростає за умови разючої подібності людей між собою, а також у набутті життєвого досвіду. Доведено, що емпатія є тим вищою, чим краше людина здатна уявити собі, як одна й та ж сама подія сприйматиметься різними людьми, і чим більше вона допускає право на існування різних поглядів. У психологічній літературі наводяться характеристики індивіда, здатного до емпатії: проявляє терпимість до вираження емоцій іншою людиною; здатний глибоко вникати в суб'єктивний внутрішній світ свого співрозмовника, не розкриваючи при цьому власного настрою і світу; готовий адаптувати своє сприймання до сприймання іншої людини з метою досягнення ше більшого розуміння того, шо з нею відбувається. . В певних ознаках механізм емпатії подібний до механізму ідентифікації, адже наявна здатність поставити себе на місце іншого, подивитися на речі з його погляду. Але це не передбачає ототожнення себе з тією людиною. Таким чином, коли людина ототожнює себе з кимось, то це означає, що вона будує свою поведінку так, як і цей інший. Водночас, якщо людина виявляє до іншої людини емпатію, то вона просто бере до уваги лінію її поведінки. При цьому власну поведінку може будувати зовсім інакше. Емпатійність, здатність до емпатичної уваги може розглядатися як одна з найважливіших професійних якостей психолога, педагога, лікаря, керівника. К. Роджерс, описуючи емпатичну увагу (слухання), охарактеризував цей феномен як особливе ставлення до партнера, яке засноване на поєднанні ідентифікації та емпатії. Від ідентифікації в ньому -- включення в іншу людину, поєднання душ, що дає змогу досягги глибини та відкритості контакту. Однак таке «занурення» в іншого має негативні наслідки для ситуації надання допомоги, оскільки психолог може бути «зв'язаний» труднощами співрозмовника, може «захворіти» його проблемою. Для надання дієвої допомоги є другий аспект емпатичної уваги -- відсторонення від актуального стану партнера, «позазнаходженість» (термін М. Бахтіна). У сукупності ці два чинники забезпечують створення ситуації надання допомоги людині психологом. Отож емпатія виявляється в повсякденному житті й завжди пов'язана з певною ситуацією. І якщо вона не реалізується достатньою мірою, то виникають порушення в міжособистісних стосунках.

Виокремлюють адекватні й неадекватні емпатичні переживання стосовно переживань об'єкта емпатії. Наприклад, одні люди радіють чужому горю, а інші -- ні. Також розрізняють емпатію: емоційну, яка заснована на механізмах проекції і наслідування моторним та афективним реакціям іншої людини; когнітивну, що базується на інтелектуальних процесах; предикативну, котра проявляється як здатність людини пророкувати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях. Важливими формами емпатії є співпереживання, тобто переживання індивідом тих самих емоційних станів, почуттів, які відчуває інший, через ототожнення з ним, і співчуття -- переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Процес міжособистісного пізнання людьми один одного ускладнюється явищем егоцентризму (від лат. ego -- я та centrum -- центр кола), тобто зосередженості індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї. У дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний (виявляється у процесах сприймання й мислення), моральний (характеризується нездатністю до розуміння причин вчинків інших людей) і комунікативний (свідчить про неповагу до смислових понять партнерів зі спілкування).

Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти, називається в соціальній психології рефлексією (від лат. reflexio -- вигин, відображення). Інакше кажучи, рефлексія -- це внутрішнє уявлення про те, що думають про мене люди, з якими вступаю в контакт. Тобто, цей важливий момент соціального пізнання означає й пізнання іншого через те, що він (як мені здасться) думає про мене, і пізнання себе через те, що думає про мене інший. І чим ширше коло спілкування, чим більше різних уявлень про те, як людина сприймається іншими, тим більше індивід знає про себе та людей, що його оточують.

Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного пізнання і означає процес формування враження про людину, яка сприймається, на основі вироблених стереотипів. Термін «соціальний стереотип» був введений В. Ліпманом (1922 р.) для позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Найчастіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для самого індивіда. Можливо, саме через недостатню усвідомленість стереотипи так міцно закріплюються у формі стійких еталонів і мають владу над людьми. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим. Загалом такі операції, як селекція, обмеження, категоризація великої кількості соціальної інформації, формують когнітивну основу стерео-типізації. Мотиваційну ж основу цього механізму становлять процеси оціночної поляризації на користь своєї групи, що дають індивідові почуття належності й захищеності.

Стереотип виконує низку функцій, одні з яких реалізуються на індивідуальному рівні, а інші -- на груповому: селекція соціальної інформації; створення й підтримка позитивного «я-образу»; формування й підтримка групової ідеології, яка пояснює й виправдовує поведінку групи; створення й підтримання позитивного «ми-обра-зу». Стереотипи -- регулятори соціальних відносин, їх вирізняє економія мислення, своєрідний «захист», тобто виправдання власної поведінки, задоволення агресивних тенденцій, спосіб виходу групового напруження, стійкість. Учені зазначають, що остання ознака (стійкість) має відносний характер. У лонгітюдних дослідженнях виявлено ефект «затухання», рух у напрямку більшої схематизації та абстракції. Є кілька класифікацій стереотипів. Згідно з однією з них (В. Панферов), стереотипи поділяють на три класи: антропологічні, соціальні, етнонаціональні. Друга класифікація (А. Реан) пропонує виокремити такі групи соціально-перцеп-тивних стереотипів:

* антропологічні (проявляються у тому разі, якщо оцінка внутрішніх, психологічних якостей людини, оцінка її особистості залежить від її антропологічних ознак, тобто від особливостей фізичного вигляду);

* етнонаціональні (виявляються тоді, коли психологічна оцінка людини опосередкована її належністю до тієї чи іншої нації, раси, етнічної групи);

* соціально-cmamy'сні (полягають в залежності оцінки особистіс-них якостей індивіда від його соціального статусу);

* соціально-рольові (проявляються в підпорядкованості оцінки особистісних якостей індивіда його соціальній ролі, рольовим функціям);

* експресивно-естетичні (визначаються залежністю оцінки особистості від зовнішньої привабливості людини: чим привабливішою здається зовнішність людини, тим позитивнішими особистісними рисами її наділяють);

* вербально-поведінкові (пов'язані із залежністю оцінки особистості від зовнішніх особливостей -- мови, міміки, пантоміміки та ін.).

Відомі й інші класифікації, згідно з якими виокремлюють професійні (персоніфікований образ професії, тобто узагальнений образ типового професіонала), фізіогномічні (в основу покладено зв'язок рис зовнішності і особистості), етнічні та інші стереотипи. Найбільш дослідженими й вивченими є національні стереотипи. Вони фіксують стосунки між етнічними групами, є частиною самосвідомості й менталітету нації, мають яскраво виражений зв'язок із національним характером.

Виникаючи за умов обмеженої інформації про об'єкт сприймання, стереотипи можуть виявитися помилковими й виконувати консервативну, іноді навіть реакційну роль, формуючи неправильні уявлення про людей і деформуючи процес міжособистісного розуміння і взаємодії. Саме тому визначення істинності або помилковості соціальних стереотипів має базуватися на аналізі конкретних ситуацій. Ідеться про те, що'будь-який соціальний стереотип, який є істинним в одному випадку, в іншому -- може виявитися зовсім хибним або таким, шо найменшою мірою відповідає об'єктивній дійсності, а отже, неефективним для вирішення завдань орієнтації особистості в навколишньому середовищі. Виокремлюють такі наслідки, до яких може призвести стереотипізація в процесі пізнання людьми один одного:

* до певного спрощення і скорочення процесу пізнання іншої людини (у цьому разі стереотип не обов'язково має оціночне навантаження);

* до виникнення упередження у сприйманні іншої людини (якщо судження про іншу людину грунтується на основі попереднього обмеженого негативного досвіду, то нове сприймання представника тієї ж самої групи забарвлюється неприязню).

Часто, не знаючи чи недостатньо знаючи справжні причини поведінки іншого індивіда, люди за умов дефіциту інформації починають приписувати один одному як причини поведінки, так і її зразки або загальніші характеристики. Цей феномен у соціальній психології дістав назву «каузшьна атрибуція» (від лат. causa -- причина та attributio -- приписування). Дослідження каузальної атрибуції дає змогу наблизитися до механізмів взаєморозуміння, до процесів своєрідної інтерпретації суб'єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей. Ф. Гайдер одним з перших сформулював основні теоретичні уявлення про каузальну атрибуцію. Зокрема, він поділяв потенційні джерела дії на внутрішні і зовнішні. Виходячи з цього, той, хто сприймає, намагається вирішити, чи відбувається дана дія завдяки чомусь у самій людині (приміром здібності, зусилля та ін.), яка її здійснює, чи тому, що є поза нею (наприклад важкість завдання, везіння та ін.). За Ф. Гайдером, розуміння того, який набір чинників варто використовувати з метою інтерпретації поведінки іншого, зробить світ того, хто сприймає, більш передбачуваним*. Це також дасть відчуття контролю.

Вивчаючи те, як люди інтерпретують поведінку окремого індивіда, дослідники помітили явище, яке стали називати фундаментальною помилкою атрибуції. Воно пов'язане з тим, що переоцінюється значення особистісних рис та недооцінюється роль ситуації. Інші дослідження виявили феномен «егоцентричне приписування» (Г. Келлі). Дослідження процесу інтерпретації повеЛінки людини, заснованою на знанні її групової належності, показали, що егоцентричність виражається в приписуванні успіху собі, а невдачі -- іншим людям. Відповідно до того, чи є суб'єкт сприймання сам учасником якоїсь події або її спостерігачем, Г. Келлі виокремив три типи атрибуції:

* особистісну атрибуцію (причина приписується особисто тому, хто здійснює вчинок);

* об'єктна атрибуція (причина приписується тому об'єктові, на який спрямована дія);

* атрибуція, пов язана із обставинами (причина того, що відбувається, приписується обставинам).

Було виявлено, що спостерігач частіше вдається до особистісної атрибуції, а учасник схильний більшою мірою пояснити те, що відбувається, обставинами. Саме ця особливість чітко проявляється в приписуванні причин успіху і невдачі: учасник дії звинувачує в невдачі переважно обставини, а спостерігач -- самого виконавця (Г. Андреева).

У дослідженні каузальної атрибуції важливим є питання про роль установки в процесі сприймання людини людиною, особливо у формуванні першого враження про незнайому людину. Це було виявлено в експериментах О. Бодальова, сутність яких зводиться до того, шо різним групам людей демонстрували фотографію однієї і тієї ж людини, супроводжуючи її короткою установочною характеристикою типу «герой», «злочинець», «письменник». У тих випадках, коли установка спрацьовувала, словесні портрети одних і тих самих людей кардинально різнилися. Також виявилося, що є люди, котрі не піддаються стереотипному сприйманню, і такі, які вибірково стереотипні.

На грунті стереотипів формуються ефекти міжособистісної перцепції. Ефект ореолу -- це тенденція того, хто сприймає, перебільшувати однорідність особистості співрозмовника, переносити сприятливе (чи несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші його якості. При формуванні першого враження ефект ореолу проявляється в тому, що загальне позитивне враження, викликане людиною, спонукає до позитивних оцінок і тих якостей, які не представлені у сприйманні, і навпаки, загальне неприємне враження породжує, відповідно, негативні оцінки. Ефект первинності виявляється тоді, коли сприймається незнайома людина. Під час оцінки цієї людини роль установки відіграє інформація, подана раніше. Ефект новизни діє в ситуації сприймання знайомої людини, який полягає в тому, що остання, новіша інформація стає найзначущішою.

Будь-яке формування уявлення про іншу ВІКОВІ особливості людину починається з оцінки й відтворення її соціальної перцепції фізичного вигляду, манери поведінки, загалом з аналізу тієї інформації, яку дає зовнішність особи. У подальшому ця інформація стає основою у сприйманні й розумінні іншої людини. Інформація залежить від багатьох чинників: індивідуальних особливостей того, хто сприймає, його соціального досвіду, рівня культури, естетичних уподобань та ін. Важливим чинником є вікові особливості того, хто сприймає.

Так, дитина, яка тільки-но почала відвідувати дитячий садочок, спирається у спілкуванні з іншими на ті первинні, елементарно узагальнені уявлення про людей, які сформувалися в неї передусім під час взаємодії з батьками чи в яслах. І залежно від того, як у малюка складалися стосунки з людьми раніше, він проявляє довірливість чи недовіру, дратівливість чи поступливість, слухняність чи впертість.

О. Бодальов, досліджуючи вікові особливості соціальної перцепції, стверджує, що надалі нові переживання, які виникли в дитини у процесі спілкування з однолітками й дорослими, під час виконання завдань із самообслуговування, у грі, на заняттях, які готують її до школи, полегшують розвиток одних уявлень про людей і погіршують розвиток інших, сприяють формуванню однозначного чи диференційованого уявлення про ставлення до людей. Уже на цій стадії формування в дитини образу інших людей визначається не лише простою поведінкою й діями цих людей, а й тим, що являє собою сама дитина як особистість, які первинні риси характеру в неї вже сформувалися, як вона вміє поводитися серед собі подібних, контактувати з ними, слухатися дорослих тощо. Особливістю думки, яку дошкільник висловлює про іншу людину, є її велика змінність, яскраво виражена нестійкість, ситуаційність. Загалом, доведено, що велику роль у виробленні в дитини уявлення про іншу особу відіграє зовнішній вигляд, поведінка тієї людини, особливості взаємин між ровесниками в дитячій групі.

Стосовно дітей молодшого шкільного віку, то одним з основних об'єктів пізнання в цьому віці стає поведінка однолітків, їхні дії та вчинки. Відомо, що діти молодшого шкільного віку можуть вичле-нувати в зовнішньому вигляді ровесника тільки найзагальніші елементи, такі як зріст, колір очей, волосся та ін. Якщо увага фіксується на одязі, то переважає простий перелік ознак, відсутні характеристики мімічних особливостей однолітків, специфіки їхньої мови, постави, ходи. У характеристиці обраних елементів переважає невизначена оцінка -- «нормальний». У цьому віці, на думку багатьох дослідників, соціальна перцепція сформована недостатньо, а інформація, яка надходить іззовні, повільно усвідомлюється, не виражається в чітких поняттях. Тобто можна констатувати, що в цьому віці вміння оцінити поведінку ровесників приходить поступово, в міру того, як школяр сам засвоює вимоги оточення й виробляє еталони для оцінки інших.

У підлітковому віці значенню фізичних даних іншої особи надається більше уваги. В уявленні підлітка анатомічні особливості, риси обличчя, особливості будови тіла більше характеризують людину, аніж її одяг чи зачіска. Найчастіше підліток фіксує волосся, зріст, очі, обличчя. І в цих елементах не всі ознаки виокремлюються однаково часто. Доведено, що найбільш значущими є колір волосся, колір очей, зріст. Щодо характеристик обличчя, то із усіх його ознак (колір, форма, риси, ластовиння, родимки, зморшки, оцінка естетичної привабливості), найчастіше вирізняються колір і форма. На відміну від дорослого, підліток недооцінює такі експресивні риси, як міміка, жестикуляція, специфіка мови й мовлення. Він дуже рідко включає їх у портретну характеристику іншої людини. У віці 13--14 років обсяг і адекватність ознак, котрі підлягають оцінці, значно збільшується і процес змін у соціальній перцепції відбувається особливо інтенсивно.

Доведено, що різниця у віці всього лише в один рік -- 14 і 15 років -- характеризується в підлітків суттєвими кількісними змінами. Для прикладу, група чотирнадцятирічних підлітків характеризує добре знайому їм людину, її поведінку, зовнішній вигляд так: комунікабельна, рухається не поспішаючи, багато палить, обличчя у зморшках, на вигляд їй років п'ятдесят, любить порядок, до людей ставиться приязно, вбирається в темні костюми. Через рік до виокремлених ознак додаються такі: дуже уважні очі; на чолі велика кількість зморшок; коли посміхається, то очі стають теплішими; під час ходи руки тримає в кишенях; людина вольова, з твердим характером.

Інтенсивність розвитку сприймання й розуміння в підлітковому віці пояснюється не лише визріванням усіх психічних функцій, розвитком інтелекту, накопиченням життєвого досвіду взаємодії, зростанням самосвідомості, але й засвоєнням соціальних норм, цінностей, еталонів і стереотипів поведінки, соціальних установок. В міру того, як спілкування підлітків з іншими людьми виходить за межі навчання, як у підлітків встановлюються контакти і зв'язки з різними особами поза класом, у формуванні в них системи знань про інших людей відбуваються нові зміни. Йдеться передусім про важливі й суттєві якісні зміни у відтворенні основних рис зовнішності іншої людини. Описуючи іншу людину, підліток дедалі частіше «за деревами бачить ліс», тобто не лише перелічує окремі ознаки зовнішності, але й виокремлює ті властивості, які відтворюють індивідуальні, характерологічні особливості того, кого він сприймає. І чим більше людина усвідомлює себе особистістю, тим більше вона починає придивлятися до людей та їхніх взаємин. Ширшою стає емпірична база для розвитку в підлітка узагальненого знання людської психології. Перед школярем відкривається можливість побачити поведінку інших людей з таких боків, які за умов навчання навіть не проявлялися. При цьому спостерігається двосторонній процес: практика спільного навчання, спілкування, відпочинку з новими людьми не лише збагачує враження підлітка про інших людей, примушує його розмірковувати про їхні вчинки та поведінку, а й постійно спонукає школяра до активного застосування здобутих знань у спілкуванні.

Проблема соціальних зв'язків і контактів важлива як у підлітковому, так і в юнацькому віці. Юнак потребує допомоги дорослого у збагаченні його моральними, естетичними уявленнями про самого себе й людей, які його оточують. Загалом, зіставлення школярів різних вікових груп показує, шо виявляється поступовий перехід від розкриття змісту особистості шляхом описання та оцінки її дій і поведінки до безпосередніх вказівок на психічні властивості і якості, притаманні цій особистості.

З віком подальший розвиток соціальної перцепції виявляється, головним чином, у зміні суб'єктивної значущості різних груп відтворюваних ознак для побудови образу іншого. Так, якщо для дітей молодшого шкільного віку важливішими виявляються одяг і загальний зовнішній вигляд, для підлітків -- переважно виокремлення рис зовнішності, то для дорослої людини в більшості випадків -- виразна поведінка іншого. Чим старшою стає людина, тим частіше вона використовує елементи зовнішності іншої людини для визначення її професійної, національної, расової належності, а елементи експресії -- для суджень про її темперамент, характер, професію. У дитини, так само як і в дорослої людини, риси зовнішності, поведінка, що ними сприймається в іншої людини, можуть значною мірою трансформуватися, перекручуватися під впливом самооцінки, що склалася, рівня домагань, характеру взаємостосунків з людиною, що сприймається. Саме тому індивідуальні відмінності у сприйманні дорослим однієї і тієї ж людини набагато більші, ніж у підлітків за тих самих умов. Тобто образ людини, що сприймається, у свідомості дорослого формується як гармонійне ціле, де важливими є як елементи зовнішності, так і особистісний підтекст і соціальний контекст.

Загальний порядок прийняття на роботу.

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов трудових відносин. Договір може укладатись з особою, що досягла шістнадцяти років.

У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть прийматися на роботу особу, які досягли п”ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров”ю і не порушає процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою дного з батьків або особи, що його замінює.

При влаштуванні на роботу працівники зобов”язані подати трудову книжку і паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Особи, які вперше шукають работу і не мають трудової книжки, повинні пред”явити довідку з будинкоуправління (ЖЕК) або сільської Ради про останнє заняття, паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку. Неповнолітні, яким ще не виповнилось шістнадцяти років, замість паспорта подають свідоцтво про народження. Військовослужбовці, звільнені із Зброїних Сил України, Національної Гвардії України, Служби безпеки України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, подають військовий квіток.

Звільнення з місць відбування кримінального покарання зобов”язані подати довідку про звільнення.

Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Переважною, відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП, є письмова форма, додерження якої є обов”язковими при організаційному наборі працівників; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; в інших випадках, передбачених законодавстом України.

В письмовій формі укладається трудовий договір про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров”я, а також коли приймаються на роботу неповнолітні.

При письмовій формі трудовий договір укладається в двох примірниках, з яких один знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в письмові формі необхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній формі.

Укладення трудового договору в будь-якій формі оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженим ним органом про зарахування працівника на роботу.

Частиною 3 ст. 24 КЗпП передбачено, що трудовий договір вважається укладеним тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Але при цьому необхідно враховувати, що виконання роботи без видання наказу чи розпорядження доручено службовою посадою, яка має право приймати на роботу або коли робота виконувалась з її відома.

В наказі про прийняття на роботу зазначається прізвище, ім”я по бітькові особи, посада чи робота, на яку приймають працівника, з якого числа він приступає до роботи і розмір оплати за працю.

В наказі може бути також вказано про встановлення випробувального строку ( ст. 23 КЗпП):

*безстроковий, що укладається на невизначений строк;

*на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

*таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця (ст. 27 КЗпП). Щодо інших працівників строк випробування не може перевищувати трьох місяців. За погодженням з відповідним комітетом профспілки строк випробування може встановлюватись до шести місяців. До шести місяців може встановлюватись випробування при прийнятті на державну роботу.

З наказом про прийняття на роботу працівник має бути ознайомлений під розписку із зазначенням дати такого ознайомлення.

Необгрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняється. Власник має право запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є родичами(батьки, подружжя, брати, діти) чи свояки(батьки,брати, сестри), якщо у зв”язку з виконанням трудових обов”язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

При прийнятті на роботу для виконання окремих видів трудової діяльності встановлено спеціальні правила. Так, прийянття на державну службу на посади третьої -сьомої категорії здійснюється переважно на конкурсній основі. Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців регулюється Положенням, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. постановою № 782.

Заміщення певних посад здійснюється шляхом виборів. Судді районних(міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідно обласними, Київською і Севастопольською міськими народними депутів.

Прийняття керівника державного підприємства, що перебуває у загальонодержавній власності, здійснюється міністерством, відомством або іншим органом, уповноваженим управляти цим підприємством, шляхом підписання контракту і призначення його на посаду.

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов трудових відносин. Договір може укладатись з особою, що досягла шістнадцяти років.

У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть прийматися на роботу особу, які досягли п”ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров”ю і не порушає процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою дного з батьків або особи, що його замінює.

При влаштуванні на роботу працівники зобов”язані подати трудову книжку і паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Особи, які вперше шукають работу і не мають трудової книжки, повинні пред”явити довідку з будинкоуправління (ЖЕК) або сільської Ради про останнє заняття, паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку. Неповнолітні, яким ще не виповнилось шістнадцяти років, замість паспорта подають свідоцтво про народження. Військовослужбовці, звільнені із Зброїних Сил України, Національної Гвардії України, Служби безпеки України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, подають військовий квіток.

Звільнення з місць відбування кримінального покарання зобов”язані подати довідку про звільнення.

Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Переважною, відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП, є письмова форма, додерження якої є обов”язковими при організаційному наборі працівників; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; в інших випадках, передбачених законодавстом України.

В письмовій формі укладається трудовий договір про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров”я, а також коли приймаються на роботу неповнолітні.

При письмовій формі трудовий договір укладається в двох примірниках, з яких один знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в письмові формі необхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній формі.

Укладення трудового договору в будь-якій формі оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженим ним органом про зарахування працівника на роботу.

Частиною 3 ст. 24 КЗпП передбачено, що трудовий договір вважається укладеним тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Але при цьому необхідно враховувати, що виконання роботи без видання наказу чи розпорядження доручено службовою посадою, яка має право приймати на роботу або коли робота виконувалась з її відома.

В наказі про прийняття на роботу зазначається прізвище, ім”я по бітькові особи, посада чи робота, на яку приймають працівника, з якого числа він приступає до роботи і розмір оплати за працю.

В наказі може бути також вказано про встановлення випробувального строку ( ст. 23 КЗпП):

*безстроковий, що укладається на невизначений строк;

*на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

*таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця (ст. 27 КЗпП). Щодо інших працівників строк випробування не може перевищувати трьох місяців. За погодженням з відповідним комітетом профспілки строк випробування може встановлюватись до шести місяців. До шести місяців може встановлюватись випробування при прийнятті на державну роботу.

З наказом про прийняття на роботу працівник має бути ознайомлений під розписку із зазначенням дати такого ознайомлення.

Необгрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняється. Власник має право запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є родичами(батьки, подружжя, брати, діти) чи свояки(батьки,брати, сестри), якщо у зв”язку з виконанням трудових обов”язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

При прийнятті на роботу для виконання окремих видів трудової діяльності встановлено спеціальні правила. Так, прийянття на державну службу на посади третьої -сьомої категорії здійснюється переважно на конкурсній основі. Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців регулюється Положенням, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. постановою № 782.

Заміщення певних посад здійснюється шляхом виборів. Судді районних(міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідно обласними, Київською і Севастопольською міськими народними депутів.

Прийняття керівника державного підприємства, що перебуває у загальонодержавній власності, здійснюється міністерством, відомством або іншим органом, уповноваженим управляти цим підприємством, шляхом підписання контракту і призначення його на посаду.

Резюме -- це документ про особисті, освітні та професійні дані. Складається при прийомі на роботу. Особливістю такого документа є стислість (його обсяг, як правило, не перевищує 1 аркуша). У резюме відомості про професійну діяльність та освіту викладаються у зворотному хронологічному порядку. Графа «Додаткові відомості» містить інформацію про навички чи досягнення в будь-якій галузі, наприклад: відомості про володіння іноземними мовами і комп'ютером, уміння керувати автомобілем, участь у наукових конференціях, наявність друкованих праць, громадську діяльність, інтереси претендента тощо. У резюме може зазначатися мета -- посада (робота), на яку претендує автор, і бажана заробітна плата.