E-Ukraine. Інформаційне Суспільство: бути чи не бути

Одним з прикладів таких комбінованих ініціатив є проекти запровадження технопарків. З боку суто економічних інтересів технопарк - ідеальне рішення для країни з низькими показниками інвестицій та рештою проблем з цього букету. Розглянемо механізм функціонування технопарків.

Потенційні інвестори і власники так званого венчурного капіталу знайомляться в технопарках з технологічними та програмними розробками і викупляють права (авторські, інтелектуальну власність тощо) з метою подальшого перепродажу відповідним міжнародним індустріально-фінансовим групам.

Останні постійно зацікавлені в організації виробництва нових товарів і послуг й довіряють компетенції цих інвесторів, як своїх довгострокових партнерів. Прокручування операцій купівлі-продажу інновацій може здійснюватись кілька разів, доки штучно роздуті ціни на результати впровадження не сягнуть реальних меж їх вартості.

Але ж у всіх подібних оборудках (аж до відчуження права власності) технопарки беруть пайову фінансову участь, котра оцінюється в акціях чи прямих прибутках. Тож для аналізу й контролю діяльності технопарків нам потрібен вихід на ринки цінних паперів у сфері високих технологій. ¹⁰² А це вже парафія державної політики, урядових угод, гарантій тощо.

Та самим науковим чи економічним розвитком і нормативним забезпеченням інформаційного сектору функції держави не обмежуються. По-перше, її завданням має стати навчання споживачів, метою якого є досягнення соціальної активності та освіченості громадян. Цю роботу, окрім держави, ніхто не подужає.

Так Міністерство закордонних справ Франції з метою збільшення франкомовного контенту (змістовного наповнення) в Інтернеті заснувало відкритий сайт для французьких викладачів, що працюють поза Францією з наданням електронної адреси кожному викладачеві.

Інформатизація адміністративної діяльності навіть за невеликої кількості користувачів Інтернету переслідувала, окрім стратегічної, ще й тактичну мету безпосередньо для сьогоднішнього дня. Адже ті нечисельні громадяни, що вони мають доступ до Інтернету, полегшують робоче навантаження невіртуальних державних та муніципальних органів щодо вирішення елементарних завдань. А це дозволяє звільнити персонал для тих громадян, що не мають доступу до інформаційних технологій.

Те саме стосується пропаганди культурної спадщини як серед власних громадян, так і у світі в цілому. За сприяння уряду Франції було створено компакт-диск, присвячений Лувру. Він розійшовся одразу майже у півмільйоні примірників. Створення подібних дисків є пропагуванням цінності освіти, незважаючи на здебільшого ігрову орієнтацію дисків типу "Версаль". ¹⁰³

Таким чином було створено умови для формування й усвідомлення громадянами нових соціальних потреб, пов'язаних з можливостями інформаційних технологій. Але нові потреби, що їх набудуть люди, вимагатимуть нової організації взаємодії між ними й державою, нової самоорганізації владних структур.

Вже зараз, як заявив у своїй промові стосовно державних органів міністр закордонних справ Канади Марсель Массе, по суті, не залишилось державних органів з обмеженими функціями, рішень, що не потребують залучення кількох традиційних сфер діяльності держави. Відповідно, зросла потреба у новому підході до вивчення завдань і пошуку рішень, який ґрунтувався б на моделях з горизонтальними структурами, здатними до ефективної співпраці, обміну даними та поєднання функцій. Координація горизонталі зараз є одним з найважливіших, і для неї потрібні нові механізми і новий підхід до систем. ¹⁰⁴

Нам можуть заперечити, що економічно нестабільна країна має думати геть про інше. Але ж нікуди не подінеш приклад Чілі, де уряд намагався реалізувати кілька масштабних проектів. Перший з них, КіберСин, тобто, кібернетичний синергізм, передбачав введення нової системи інформації та регулювання у промисловості. Ця система включала мережу КіберНет, що діяла на основі реквізованої телексної мережі та радіозв'язку сантиметрового діапазону.

Протягом чотирьох місяців КіберНет охопив 70% націоналізованих підприємств. Ця мережа дозволила кожному підприємству, що входило до національної соціально-економічної системи, зв'язуватися у будь-який час з будь-яким абонентом через комп'ютерну систему, що знаходилась у столиці країни - Сант-Яго. Соціально-економічною метою КіберНету було надання обчислювальних потужностей робітничим комітетам підприємств. Ці потужності використовувались здебільшого для обробки та пересилання економічних індексів.

До інструментальних засобів КіберСина належав також комплект кібернетичних програм Кіберстрайд для обробки інформаційних потоків та прогнозування. У Національному обчислювальному центрі Чілі у той час збиралося й оброблялось близько 10 тисяч економічних індексів на добу.

Окрім того, тривала робота за дослідницькою програмою ЧЕко (Чілійська економіка). В рамках програми створювалась багатогалузева модель економіки на макрорівні, модель, необхідна, перш за все, для виходу економіки з пастки.

Україні запровадження таких методів функціонування економіки геть не завадило б, особливо враховуючи постійну проблему нецільового використання бюджетних коштів практично у всіх галузях.

Стосовно довготермінових проектів на основі інформаційних технологій, які спрямовані вже на збереження та розвиток наукового потенціалу держави, тут варто оцінити досвід так само не найблагополучнішої країни - Російської Федерації.

Сьогодні російський Центр управління польотами (ЦУП) працює за проектом Глобальна інформаційна система “Русь”, з горизонтом планування у 50 років. Проект ГлобІС “Русь” розглядається ООН як один з основних факторів стабільного розвитку світового співтовариства на найближчі півсторіччя.

Так само ЦУП активно вирішує проблеми наднадійного та надвеликого архівування інформації. Поточний проект - сорокатерабайтний інформаційний бункер з горизонтами планування у 200 років [тера... - префікс, що позначає 10¹² /дека... (10¹), гекто... (10²), кіло... (10³), мега... (10⁶), гіга... (10⁹), тера... (10¹²)/]. Тобто, точка зростання явно присутня. ¹⁰⁵

Чи потенціал України менший? Чи нам не потрібні перспективи? Адже все це - і інформатизація економіки, і фундаментальні наукові розробки - частки мозаїки, без яких Інформаційне суспільство сформувати не вдасться.

Крім того, завжди необхідно зважати на глобальність нового ладу. Ми не зможемо довго лишатися білою плямою на карті Мережі. Якщо перетворення не йтимуть зсередини - їх здійснять ззовні. Але тоді термін “український” стосовно будь-чого незабаром практично втратить сенс.

Таким чином, зусилля, що їх має здійснити уряд, мають на меті навіть не стільки не відстати від інших країн світу, як зберегти наукову, культурну, мовну, національну, політичну самобутність. Зберегти те, чим ми будемо цікаві глобальному співтовариству, чим ми збагатимо його, що надасть реальної ваги такому утворенню як “Україна” - утворенню культурному, інтелектуальному, національному, а не просто територіальному чи економічному.

Це важливо для кожної держави. І найдалекоглядніші з них вже опікуються тим, а що ж вони принесуть до глобального співжиття Інформаційного суспільства?

Так в Азії Сінгапур уже працює над реалізацією далекосяжної стратегії “Інтелектуального Острова”. У Швеції попередній уряд розробив проект масштабних заходів під назвою "Vingar еt mдnneskans fцrmеga" (”Крила людським можливостям“).

Данія переймається тим, що ж є “власне датськими перевагами” у входженні до глобалізованого світу, що має стати основою національної політики у сфері інформатизації. На переконання уряду, найбільшою цінністю, що її має Данія, є людські ресурси: “наші робітники освічені, а наша освітня система надає дітям і підліткам можливість розвинути цікавість, незалежність та ініціативу - характеристики, що є неймовірно важливими в епоху інформаційних технологій”. ¹⁰⁶

Що ж, щодо того, чи треба і чи час нам займатися проблемами інформатизації, ми, здається, дійшли згоди. Тож з чого починати? Перш ніж запрацює економічний сектор мережі, перш ніж буде втілено наукові проекти чи освітні програми - слід позначити правове поле, на якому це все ґрунтуватиметься.

Себто, спочатку слід зрушити з місця процес інституціонального розвитку інформаційно-телекомунікаційної галузі. Причому з одним важливим зауваженням: сама правотворча діяльність так само має бути інформатизована. “Будівельний майданчик” законодавства та різноманітних регулюючих та рекомендаційних актів має бути відкритий, аби кожен зацікавлений міг докласти свою цеглину та побачити, де і як саме її використають.

Ми цілком поділяємо переконання Сергія Азарова, що вважає безперспективним хаотичне та безсистемне нагромадження будь-яких законів, як би “прогресивно” вони не звучали. Необхідна системна розробка Указу Президента № 928 від 31 липня 2000 року «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні». Тобто, побудова на його основі Концепції - не у формі вкритого пилом документу, а саме як “бізнес-плану” (в Кабінеті Міністрів над цим питанням наразі вже серйозно працюють). І лише по тому перейти до законотворчості - створення системи законів для всієї галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій та сфер їх застосування. ¹⁰⁷

Тоді виникає наступна проблема: Концепція має відповідати і нинішнім, і завтрашнім реаліям інформатизації, бути якомога краще пристосованою до потреб користувачів. Тут, гадаємо, доречною і корисною серед інших держав і для України буде порада “батька Інтернету”, кавалера багатьох нагород в галузі науки і технологій Вінта Серфа, віце-президента WorldCom. Ми вважаємо так, оскільки віковий склад користувачів комп'ютерів і зокрема Мережі тримається над позначкою у тридцять років, причому частка підлітків і юнаків є переважною.

Серф каже: “Якщо вас цікавить поступ у сфері Інтернету, корисно провести деякий час, поговоривши з дітьми від 11 до 20 років. Вони - ті, для кого Мережа є нормальним, щоденним проявом. Вони практично не жили до її створення. Вони лише знають, що вони - там, і використовують це. Інформаційні технології - середовище, через яке ці молоді люди взаємодіють одне з одним.

Розмови з ними щодо того, чим вони займаються в Мережі та чого б бажали від неї, будуть дуже корисними. Більше того, відомості, набуті під час цих обговорень, будуть навіть точніше відповідати технологічним, економічним та соціальним реаліям, ніж ті, що ви матимете від пояснень деяких старших членів населення Інтернету, котрі гадають, що очолюють Мережу”. ¹⁰⁸

Проте загальні намітки щодо характеру необхідного законодавства вже зроблено комітетами Єврокомісії. Україна, як держава з європейським менталітетом, має зважити на подані нижче рекомендації. Тим більш, що наш уряд підтримує сталий курс на співпрацю з Євросоюзом.

Отже, майбутнє законодавство має:

§ Ґрунтуватись на ясно визначених цілях політики;

§ Бути мінімально необхідним, аби відповідати цим цілям, усуваючи з існуючої структури законодавства положення, що більше не є необхідними, та вбудовуючи до нової структури механізми, які дозволять ще зменшити регулювання там, де цілі державної політики можуть бути досягнуті конкуренцією;

§ Зміцнювати юридичний механізм на динамічному ринку. Важливо гарантувати, що законодавство є достатньо стабільним, аби дозволити компаніям робити інвестиційні рішення з певністю, але достатньо гнучким, аби своєчасно відповідати на ринкові зміни;

§ Прагнути бути технологічно нейтральним. Тобто, не вимагати чи забороняти використовування специфічного типу технології, але гарантувати, що та ж сама послуга регламентується абсолютно однаково, незалежно від пристрою, за допомогою якого її було надано;

§ Провадитись в життя настільки близько до регульованої діяльності, наскільки це реально можливо, незалежно від того, чи було законодавство узгоджено на глобальному, регіональному чи національному рівні.

До того ж, структура законодавства має бути єдиною і для телекомунікаційної інфраструктури, і для супутніх послуг. Адже сьогодні для регламентування телекомунікацій та супутніх послуг залежно від типу інфраструктури застосовуються різні правила.

Зближення правил означає, що ті самі послуги можуть бути надані у будь-якій мережі передачі (фіксованій чи рухомій, мережі телекомунікацій чи кабельного телебачення, супутниковій чи наземній). Тому використання окремих регламентуючих структур для різних інфраструктур комунікацій та супутніх послуг може призвести до суперечностей та порушення конкуренції.

Нова структура законодавства має охопити всю інфраструктуру комунікацій та супутніх послуг, аби до цих мереж застосовувались еквівалентні правила. Практично це означає, що нове законодавство буде застосовуватись до телекомунікаційних мереж (стаціонарних чи рухомих), супутникових мереж, мереж кабельного телебачення, наземних мереж радіомовлення, а також до прикладних програмних інтерфейсів, котрі будуть керувати доступом до послуг.

Це матиме важливі наслідки. Наприклад, національні законодавці зможуть застосовувати ті самі принципи ліцензування (прозорість, недискримінаційність, пропорційність та об'єктивність) при ліцензуванні всієї інфраструктури комунікацій та супутніх послуг. Необхідно відзначити, що там, де такі послуги пов'язані з наданням контенту (змісту), може знадобитись додаткове регламентування стосовно цього.

Щодо функціонування глобальної мережі Інтернет, нова структура законодавства має й надалі розглядати послуги передачі Інтернету таким же чином, як і інші послуги передачі.

Існуюча структура регламентування телекомунікацій вже охоплює послуги передачі Інтернету, котрі, наприклад, дозволяють користуватися електронною поштою та подорожувати всесвітнім павутинням. Жодні заходи, специфічні для Інтернету, на цій стадії не передбачені. Лише до сфери електронної торгівлі Інтернетом мають застосовуватись інші заходи, зокрема документи щодо юридичних аспектів електронної торгівлі на внутрішньому чи зовнішньому ринках.

Стосовно такого питання, як збереження в Україні громадської злагоди, надзвичайно важливим є дотримання принципу універсального обслуговування. Забезпечення доступного для всіх підключення до послуг комунікацій, необхідного для участі в Інформаційному суспільстві, лишається ключовим пріоритетом для держави.

Переваги інформатизації буде усвідомлено лише тоді, як всі будуть спроможні брати у цьому участь. Необхідно уникнути появи “цифрового вододілу”. Існуюча законодавча структура визначає набір послуг, які складають універсальне обслуговування.

Ці послуги можуть навіть фінансуватись згідно зі схемами, що компенсують витрати провайдера універсальної послуги за рахунок внесків його конкурентів, якщо буде визначено, що надання універсального обслуговування є несправедливим навантаженням для оператора, призначеного надавати ці послуги.

Додатково до фінансування громадського доступу з бюджету (наприклад, для шкіл та бібліотек), існує значний вибір схем фінансування універсального доступу. Але тип послуг, фінансованих відповідно до таких схем, має бути ретельно оцінений. Розширення зобов'язань з надання універсального обслуговування має ухвалюватись на основі аналізу попиту на це обслуговування з оцінкою його соціальної та економічної значущості. Інакше є ризик порушення конкуренції та несправедливого перехресного субсидування. ¹⁰⁹

Але ми знову хотіли б наголосити на впровадженні саме мінімально необхідного законодавчого регулювання. Європейські структури вже усвідомили, що, наприклад, аудіовізуальна промисловість Європи (одна з сектора TIMES) вже сьогодні надто обтяжена інструкціями, а деякі з тих інструкцій, що сьогодні ще працюють, незабаром застаріють разом із впровадженням нових технологій. І весь цей багаж заважає розвитку динамічного Європейського ринку.

Група Бангеманна з цього приводу висловила переконаність, що технологічний прогрес і розвиток ринку передбачають, відмову Європи від політики, заснованої на принципах, які належать часові до поширення інформаційних технологій.

Згідно з Доповіддю групи, ключове питання створення нових ринків (себто і в Україні також) - потреба у новому регулятивному оточенні, що базуватиметься на конкуренції. Це також стане передумовою для мобілізації приватного капіталу, необхідного для інновацій, зростання й розвитку.

Група Бангеманна навіть прогнозує, що за наявності відповідного правового поля не виникатиме жодних потреб у громадських субсидіях, оскільки стале законодавство - гарантія впевненості для приватних інвесторів, що їхній капітал і буде залучено у цілком достатньому обсязі. Бюджетні ж інвестиції збережуть певне значення, проте за рахунок не збільшення відрахувань, а “перефокусування” існуючих видатків. Зростання продуктивності та підвищення якості, оптимізація надання державних послуг за рахунок інформатизації дадуть потрібні заощадження. І ці кошти спрямовуватимуться на розвиток технологій у сфері державних та суспільних інтересів. ¹¹⁰

І ще кілька слів щодо проблем законодавчого регулювання діяльності в Мережі. Як ми дедалі більше переконуємось, це не настільки необхідний елемент існування Мережі - через його низьку ефективність. Значно вигідніше перекласти безпосередню відповідальність за вироблення норм користування і Мережею, і додатковими послугами в ній, і різноманітними програмними продуктами на безпосередньо зацікавлену сторону - на корпорації. Пояснимо свою думку.

В мережі Інтернет застосування організаційно-технічних норм характеризується надзвичайно високим, майже абсолютним рівнем ефективності. Справді, виконання юридичної норми зумовлене чисельними факторами, серед них і суто суб'єктивного характеру. Наприклад, дотримання юридичної заборони забезпечується, серед інших засобів, можливістю карного (чи іншого) переслідування й покарання. Легко побачити, як часто такі заборони чи обходяться, чи прямо порушуються, незважаючи на можливі санкції.

У випадку ж невідповідного дотримання організаційно-технічних норм унеможливлюється досягнення тієї мети, заради якої такі норми було порушено. Надання послуг зв'язку без відповідної ліцензії (на порушення закону) саме по собі може й не потягти за собою несприятливих наслідків (до першого візиту представника контролюючих інстанцій), але використання неналежного обладнання чи програмного забезпечення при спробі зв'язатись з вузлом Інтернет-провайдера робить бажане з'єднання неможливим, незалежно від наявності чи відсутності щодо цього яких-небудь законодавчих актів.

Використання Інтернет-технологій дозволяє здійснювати обмін інформацією у найкоротший термін і незалежно від географічних кордонів та відстаней. Тому дуже багато з норм і правил, що регламентують обмежувальний порядок використання тієї чи іншої інформації (наприклад, які захищають конфіденційні відомості чи охороняють авторські права), в умовах Інтернету просто втрачають сенс.

Це відбувається не тому, що вони припиняють діяти чи неможливо примусити до їх дотримання методами державного контролю. А тому, що витрати на такий контроль і такий примус можуть бути просто непорівнювані з масштабом тих цілей (цілком пересічних, буденних - на рівні побутового сприйняття), що їх може бути досягнуто.

“Мережеве суспільство”, що постійно розширюється, виробило свої власні правила поведінки в мережі. Абсолютна більшість користувачів мережі дотримується їх без будь-якого владного впливу з боку державних структур. Очевидно, що норми і правила поведінки складаються в результаті саморегуляції “інформаційних співтовариств”. Їх можна критикувати чи розхвалювати, уточнювати чи узагальнювати. Зрештою, можна надати їм юридичної сили (наприклад, як джерелу правового звичаю за розгляду спірних ситуацій), але було б абсурдно намагатися їх на державному рівні скасовувати чи замінювати іншими, завчасно розробленими нормативними актами.

Традиційні правові інститути не втратять свого значення у впорядкуванні тих чи інших процесів розвитку Інформаційного суспільства. Інша справа, що застосовуватимуться вони часто до геть нових видів правостосунків. І це, безумовно, супроводжуватиметься певною затримкою в “освоєнні” відповідної юридичної техніки і конкретних механізмів правозастосування.

Наприклад, вже набула рис “загального лиха” проблема нав'язливого розповсюдження небажаної інформації без отримання на це згоди адресата - одержувача такої інформації (“електронне сміття”). Цілком можливе застосування (хоча б за аналогією) норм цивільного та адміністративного права, спрямованих на охорону приватного життя й на покарання, скажімо, хуліганських вчинків. Юридичних перепон для цього немає - але наскільки ж може бути складним процес психологічної перебудови співробітників правозастосовчих органів! ¹¹¹

Якщо “електронне сміття” лише псує нерви і забирає час на його знищення, то проблема несанкціонованого проникнення - це вже вторгнення у приватні справи особи чи організації, навіть якщо метою було “просто подивитись”. Але саме тут і стикаємось з невідповідністю законодавчих норм інтересам користувачів.

Згідно законодавства, несанкціоноване проникнення до чужої інформаційної системи (наприклад, через Інтернет) без якихось наслідків не є протиправною дією і покаранню не підлягає. Лише коли буде встановлено, що відбулося знищення, змінення чи копіювання інформації, яка зберігається в електронному вигляді, можна розглядати можливість притягнення до карної відповідальності. До того ж, як каже статистика, жертвами комп'ютерних злочинів в основному є приватні підприємства і банки, котрі неохоче афішують свої проблеми (тим більше, відповідним державним органам), побоюючись зіпсувати свою ділову репутацію.

Враховуючи актуальність проблеми, великі комп'ютерні фірми організують спеціальні групи “етичних хакерів”. Ці групи шляхом легального вторгнення в системи різних фірм аналізують їх захищеність та надають відповідні рекомендації з усунення уразливих місць.

Зрештою, кілька рекомендацій можна було б запозичити і в російських колег. Вони радять застосувати таких заходів:

· Зарахувати до штату правоохоронних органів достатню кількість підготованих і належним чином забезпечених технікою співробітників для боротьби зі злочинами у сфері високих технологій;

· Розробити способи відслідковування атак на комп'ютерні мережі для виявлення хакерів у найкоротші терміни;

· Розробити заходи для збереження важливої інформації в комп'ютерних мережах, покликані запобігати замахам на неї;

· Розробити нові способи виявлення комп'ютерних злочинів і запобігання їм.

Так само важливо змінити кадрову політику на підприємствах та в організаціях. Адже саме тимчасові чи звільнені службовці, оскільки володіють великими правами доступу до корпоративних мереж підприємства, знають структуру їх побудови та рубежі захисту, саме вони, а не хакери, здійснюють більшу частину зареєстрованих комп'ютерних злочинів. Принаймні стосовно американських компаній таку тенденцію засвідчив фахівець ФБР з комп'ютерних злочинів Ден Нільсен у своєму виступі на конференції RSA Data Security. ¹¹²

Саме безпеки, контрольованого доступу, захисту таємниці користувача та збільшення довіри до мережевих операцій стосується більшість найперспективніших технологічних та програмних розробок. Зокрема, програма Cyber Patrol (www.microsys.com) використовується для контролю й блокування доступу певних вікових груп до інформації, що може негативно вплинути на психіку й поведінку. До таких програм належать і Net Nanny (www.netnanny.com), Littlebrother (www.kansmen.com) та інші. ¹¹³

Що стосується загальних проблем обмеження доступу, то слід згадати стандарт з селекції змісту для Інтернету (PICS), розроблений Консорціумом комп'ютерних вчених та представників промисловості. Він дозволяє селективно обмежити доступ до інформації з Інтернету й може розглядатись як реальна альтернатива чисто юридичному обмеженню на поширення певних видів змісту в Інтернеті.

Об'єктами уваги пропонованих стандартів в галузі базових рішень, на думку професора права Фордхемського університету Джоела Рейденберга, фахівця з кіберпросторового права, є вибір заборонених для перегляду тем, встановлення на них масок-фільтрів, міток-ярликів, обрання критерію, за яким проводиться фільтрування. 114

Найкращим технічним рішенням для обмеження доступу до особистих баз даних, в якому є нагальна необхідність, вважається впровадження дієвого “електронного чорнила, що знебарвлюється”. Зараз у цьому напрямку тривають дослідження.

Щодо випадків звернення до судової влади для захисту прав користувачів, то сьогодні їхня діяльність в Мережі регулюється здебільшого на основі актів загального характеру, які діють у “невіртуальному” середовищі.

Так навіть Америка з її Інформаційним Суперхайвеєм суперечливі питання вирішує, керуючись практично тільки ADA - Акт з прав американців, що мають обмежену працездатність, EEO - Можливості рівного працевлаштування, FLSA - Акт зі справедливих трудових стандартів, LMRA - Акт зі стосунків виконавців та менеджерів, SOHO - Правила щодо малого офісу/домашнього офісу та іншими подібними актами й правилами регулювання. ¹¹⁵

І, повертаючись до загальних проблем регулювання діяльності в кіберпросторі, наведемо думку Джея Кейворса, який все ж вважає, що розвиток засобів захисту все ж прийде до того, що користувачі покладатимуться значно більше на етику й технологію, аніж на закон. 116

Проте іноді, як би не “усамостійнювались” віртуальні трансактори, держава не витримує такого тиску вільного повітря всередині, і прагне регулювати поведінку “гіперпросторових протягів” на своїй території.

Ден Сяо Пін свого часу сказав: “Якщо широко прочинити двері, обов'язково залетять мухи”. Наслідуючи китайську мудрість, керівництво республіки примусово реєструє всіх китайських любителів Інтернету, аби не залетіло якогось непотребу. Спеціальні проглядові команди в Пекіні й Шанхаї фільтрують потік даних до Китаю й назад.

Як на нас з вами, шановні читачі, то це страшилка з “їхнього життя”. Але насправді на подібну клаустрофобію навпіл з параноєю страждає не один державний апарат.

Зокрема, декотрі російські фахівці з інформатизації заявляють, що, як їм здається, “настав час розглянути питання про створення в нашій країні Державного комітету із захисту суспільства, його культури й духовної спадщини в інформаційних мережах. Доручити цьому Комітету визначення й контроль рівня моральності даних (як однієї з властивостей даних), що циркулюють електронними інформаційними мережами й системами загального користування.

Йдеться про створення в мережі чи поряд з нею своєрідного порогу чи сита, що перешкоджатимуть проникненню до системи неморальної та аморальної інформації, котра вражає нашу психіку, розкладає нашу культуру й основні засади людського суспільства в цілому.

Тому вважаємо за необхідне ухвалити Федеральний закон, що регламентуватиме діяльність, визначатиме відповідальність всіх зацікавлених відомств та приватних структур в цій сфері, включаючи даний Комітет, з одного боку. З іншого боку, новостворювана структура має бути незалежною від більшості гілок влади. Бажано, щоб Комітет підпорядковувався особисто Президенту (І це за вимоги розгалужених горизонтальних зв'язків та можливостей “віртуальної агори”! - Авт.) РФ та готував щорічну доповідь Президенту й парламенту щодо якості циркулюючої в комп'ютерних мережах та системах інформації”.117

В медицині це називається парадоксальною реакцією: людям пропонують свободу всепланетного масштабу, у відповідь же - прагнення позачиняти всі двері й позатикати всі щілини. Щоб ніде й нічого.

Там само спостерігаємо вже й відверто параноїдальні прояви. Картинка майбутнього в чорних тонах у виконанні декого з наших північних сусідів: “спостерігається суттєве розширення можливості маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування навколо неї індивідуального “віртуального інформаційного простору”, а також можливості використання технологій впливу на її психічну діяльність.

Складність процедур, реалізовуваних у сучасних технологіях доступу до потрібних інформаційних ресурсів, критично збільшує залежність людини від інших людей, що здійснюють розробку інформаційних технологій, визначення алгоритмів пошуку потрібної інформації, її попередньої обробки, приведення до вигляду, зручного для сприйняття, доведення її до споживача.

По суті, ці люди багато в чому формують для людини інформаційний фон її життя, визначають суб'єктивну оцінку умов, у яких вона мешкає й діє, вирішує свої життєві проблеми. Саме тому є надзвичайно важливим забезпечити безпеку взаємодії людини з інформаційною інфраструктурою. [Це що - позакривавши вуха, очі, рота й носа, аби, не дай Господь, нічого не потрапило “не того”? - Авт.]

Іншим небезпечним джерелом загроз інтересам людини є використання на шкоду її інтересам персональних даних, накопичуваних органами державної влади, а також розширення можливості прихованого збирання інформації, яка складає її особисту і родинну таємницю, відомостей про її приватне життя.

Це зумовлено, на наш погляд, труднощами реалізації механізмів охорони цих відомостей й подальшими успіхами в сфері мініатюризації засобів прихованого збирання й передачі інформації.

Ще одним з джерел загроз інтересам суспільства в інформаційній сфері є безперервне ускладнення інформаційних систем та мереж зв'язку критично важливих інфраструктур забезпечення життя суспільства.

Ці загрози можуть проявлятися у вигляді як зумисних, так і ненавмисних помилок, збоїв та відмов техніки й програмного забезпечення, шкідливого впливу на ці інфраструктури з боку злочинних структур і кримінальних елементів. Об'єктами реалізації таких загроз можуть виступати інформаційні системи енергетичної, транспортної, трубопровідної і деяких інших інфраструктур.

Небезпечним джерелом загроз виступає можливість концентрації засобів масової інформації в руках невеликої групи власників і, перш за все, зарубіжних. [І це тоді, як Європа веде мову про необхідність крупних компаній для забезпечення довгострокових інвестицій. - Авт.]

Ці загрози можуть проявлятися у вигляді маніпуляції громадською думкою стосовно тих чи інших суспільно значущих подій, а також руйнації моральних засад суспільства шляхом нав'язування йому чужих цінностей.

Уявляється, що одним з джерел загроз буде загострення конкуренції на вітчизняних та зарубіжних ринках продуктів інтелектуальної діяльності. Ця загроза може проявитися у вигляді розширення масштабів недобросовісної конкуренції, порушення прав інтелектуальної власності.

Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної та міжнародної комп'ютерної злочинності.

Найбільш небезпечними джерелами загроз інтересам держави в інформаційній сфері є неконтрольоване розповсюдження “інформаційної зброї” і розгортання гонки озброєнь у цій сфері, спроби реалізації концепції ведення “інформаційних воєн”.

“Інформаційна зброя” являє собою сукупність засобів, методів і технологій, які забезпечують можливість силового впливу на інформаційну сферу супротивника з метою руйнування його інформаційної інфраструктури, системи управління державою, зниження обороноздатності.

Руйнівний вплив “інформаційної зброї” в Інформаційному суспільстві може виявитись більш потужним і ефективним, ніж це уявляється зараз. Це особливо небезпечно в умовах існування майже монопольного становища компаній невеликої кількості країн світу на ринку інформаційних продуктів, оскільки здатне спровокувати бажання використати наявну перевагу для досягнення тих чи інших політичних цілей.

Ці загрози можуть проявлятись також у вигляді отримання протиправного доступу до відомостей, які становлять державну таємницю, до іншої конфіденційної інформації, розкриття якої може завдати шкоди інтересам держави”. 118

Цей фрагмент наведено не стільки для подальшого обговорення, “як там у них”, скільки як матеріал для власних висновків стосовно української позиції у питаннях безпеки, захисту й співпраці.

Ми вважаємо, що Україна має надавати перевагу помірно ліберальному підходу до цих проблем. Це означає, що прикладні завдання слід залишити для вирішення зацікавленим сторонам - корпораціям, інститутам, зрештою спілкам “цивілізованих” хакерів, програмістів та розробників. Завдання держави - створити правове поле для їхньої діяльності, зазначивши не стільки “чого не можна й не слід”, скільки “в якому напрямку рухається українське суспільство загалом в процесі інформатизації, що є орієнтирами на цьому шляху”.

Щодо надмірних побоювань, то саме визначення Інформаційного суспільства як глобального позбавляє сенсу будь-які теорії щодо воєн чи гонки озброєнь. Адже розміркуйте самі - це буде ніби бійка руки з ногою чи всім тілом. Атож, нісенітниця.

І це не ідеалізм. Ринок-бо також глобалізується, причому швидше від усього іншого. І дозвольте вас запевнити, ті самі грізні корпорації - майже монополісти грошима проголосують за те, що агресор - дурень, бо руйнує чи утруднює доступ до ринків збуту й робочої сили. І, як на вас, чи довго триватиме та агресія?

Питання захисту держава так само має не вирішувати, а лише сприяти їх вирішенню. Це має стати часткою соціальної та освітньої політики - навчити захищати персональні дані, виховати повагу до волі власника даних, що обмежив чи закрив доступ до них. Держава має перейматись швидше отією кейворсівською “етичною компонентою”. Коли суспільство поважає державу - воно не прагне їй шкодити.

Те саме стосується й несанкціонованого накопичення й використання особистих відомостей. Адже коли одним з перших кроків інформатизації є переведення адміністративної, обслуговуючої, законотворчої та іншої діяльності державного апарату у гіперпростір з наданням громадянам всієї повноти права знати про діяльність органів державної влади - яким чином вдасться державі робити щось подібне без відома громадськості? А це, знов ж таки, повага громадян до своєї держави і свідомий захист її інтересів, серед іншого й інформаційної безпеки.