Професійно-педагогічна комунікація: теорія та методологія

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Професійно-педагогічна комунікація: теорія та методологія

Н.П. Волкова

Дніпропетровськ 2006

В 67 Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація: теорія та методологія: Посібник. - Д.: РВВ ДНУ, 2006. - 88 с.

У посібнику досліджені методологічні та теоретичні засади професійно-педагогічної комунікації, розкриті особливості знакових систем як засобів комунікації вчителя, обґрунтовані функції професійно-педагогічної комунікації та їх сутність.

Для студентів педагогічних спеціальностей ДНУ. Матеріалом посібника можуть послуговуватися також аспіранти, викладачі, а крім того, фахівці з питань педагогічної освіти.

Рецензенти:

д-р пед. наук, проф. Л.І.Зеленська

д-р пед. наук, проф. А.В.Сущенко

Волкова Н.П., 2006

ВСТУП

Докорінні зміни у житті України, орієнтація її на інтеграцію з європейськими країнами та інтернаціональний характер ділових стосунків у різних сферах діяльності людини актуалізують проблему модернізації професійної підготовки у вищій педагогічній школі. Виконання невідкладних завдань Державної національної програми “Освіта: Україна ХХІ століття”, програми “Вчитель”, Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті передбачає передусім високий фаховий рівень учителя, здатного встановлювати і підтримувати різного роду - ділові, економічні, культурні та ін. - зв'язки, усвідомлюючи при цьому ступінь своєї відповідальності за власноруч добуту інформацію, її диференційоване застосування у практичній діяльності, зокрема в організації комунікації з людьми різного фахового спрямування. До того ж майбутній учитель має: навчитися імпровізувати; бути готовим до будь-яких змін у процесі комунікації; уміти реально оцінювати комунікативну ситуацію; опанувати методику комунікативного розвитку учня.

Динамічність соціально-економічних і духовних процесів, що відбуваються на тлі науково-технічної, інформаційної революції в усьому світі, обумовлює необхідність безпосереднього спілкування вчителя з різними за фахом людьми (при цьому застосовуються вербальні та невербальні засоби комунікації), вступу в опосередкований комп'ютерними засобами комунікації діалог з віртуальними партнерами, пошуку необхідної інформації у всесвітній мережі Інтернет. Як наслідок у навчально-виховному процесі вузів поглиблюються дослідження стосовно особливостей підготовки майбутніх фахівців, здатних вирішувати сучасні проблеми комунікації, зокрема професійно-педагогічні.

Виникнення професійно-педагогічної комунікації зумовлене розвитком наукової думки як у минулому, так і в сьогоденні. Вирішенню практичних, а відтак і теоретичних проблем комунікації присвятили свою діяльність видатні філософи і мислителі Стародавньої Греції (Демосфен, Сократ, Платон, Горгій), Стародавнього Риму (Аристотель, М. Аврелій, Г. Гракх, М.Т. Цицерон, М.Ф. Квінтіліан) та ін.

У процесі набуття педагогікою статусу самостійної галузі знань (ХVІI - XIX ст.) проблеми комунікації почали обрамлятися у дидактичні принципи природовідповідності (у Я.А. Коменського, Ж-Ж. Руссо), природодоцільнос-ті, культуровідповідності й самостійної активності (у А. Дістервега), прак-тичної корисності (у Дж. Локка та ін.).

У вітчизняній педагогіці цим проблемам присвячені роботи М.В. Ломо-носова, К.Д. Ушинського й багатьох інших. За радянських часів вагомий внесок у теорію і практику комунікації зробили А.С. Макаренко, В.О. Сухо-млинський.

Наукові здобутки філософів (К.-О. Апеля, Л. Фейєрбаха, М. Бубера, М.Бахтіна, Н. Вінера, К. Шеннона, К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, Ю. Габермаса), лінгвістів (Л. Вітгенштейна, Ф. де Соссюр), творців соціальних теорій кому-нікації (Ю.М. Лотмана, Г. Тарда, Ч. Кулі, Дж.Г. Міда, Г. Блумера, К.Леві-Строса, Дж. Хоманса та ін.) заклали основи теорії комунікації.

У даний час можна назвати ряд філософів, соціологів, які розробляли теоретичні ідеї комунікації: М. Бітянова, А.А. Брудний, В.М. Вишняков, М.С.Каган, Г.Г. Почепцов, Б.А. Родіонов, Л.А. Ситниченко та ін. Чимало досліджень з проблеми комунікації здійснили психологи: К.А. Альбуханова-Славська, О.О. Бодальов, Н.П. Ерастов, С.Б. Коваль, О.О. Леонтьєв, Б.Ф. Ло-мов, К.К. Платонов, О.В. Самборська, В.А. Семиченко та ін.

Сучасні педагоги, психологи, лінгвісти розробляли проблеми засобів комунікації: вербальних (Л.C. Виготський, О.Я. Гойхман, М.І. Жинкін, В.А.Кан-Калик, О.О. Леонтьєв, Н.І. Лепська, Б.Ф. Ломов, Т.С. Бочкарьова, В.фон Гумбольдт, О.О. Потебня, І.О. Синиця, Л.В. Щерба, А.Й. Капська, Т.М. Надеїна, Л.С. Нечепоренко, Л.М. Паламар, П. Сопер), невербальних (М.С. Андріанов, І.Н. Горєлов, Я. Вальсинєв, С.А.Должникова, В.А. Лабунська, Х. Міккін, В.П. Морозов, Н.І. Смирнова, Н.П. Сметаніна, І.Т. Оганесян, А. Піз, О.А. Петрова, Х. Рюкле, С. Степанов, Л.Є. Туміна, Д. Фаст, Н.В. Федорова, В.Д. Шадриков, Л.В. Черемошкіна, Ф.М. Юсупов); ком-п'ютерних (А.П. Єршов, А.М. Коротков, В.А. Лецко, Н.В.Морзе, В.В. Руб-цов, П.І. Підкасистий, О.Б. Тищенко, В.П. Долматов, Й.Я. Ривкінд, Є.Д. Ма-ргуліс).

Деякі проблеми комунікації в педагогіці розглядаються в дослідженнях В. Левицького, С.А. Мусатова, В.Д. Ширшова (теоретичні аспекти й управ-ління педагогічною комунікацією).

Стрімкий розвиток сучасних комунікаційних технологій значно розширив можливості вчителя щодо встановлення різного типу комунікацій, інформаційного забезпечення, чим спричинив появу гострих протиріч:

- між зрослим попитом на фахівців, здатних здійснювати на високому професійному рівні педагогічну комунікацію, майстерно застосовуючи вербальні, невербальні й комп'ютерні засоби комунікації, і реальним рівнем підготовки до неї студентів;

- новою педагогічною парадигмою освіти, заснованою на демократизації та гуманізації, суб'єкт-суб'єктній взаємодії, й превалюванням у сучасному освітньому процесі авторитарних комунікативних форм;

- рівнем розвитку інформаційного середовища і якістю підготовки фахівців до використання можливостей даного середовища з метою особистісного зросту шляхом збагачення досвіду встановлення різноманітних (ділових, економічних, культурних, дружніх та ін.) зв'язків як певної модифікації власне комунікації;

- обсягом науково-педагогічної інформації, отриманої за допомогою сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, і можливостями індивіда до її сприйняття, обробки, засвоєння, передачі і застосування у професійній педагогічній діяльності.

Нівелювання наведених суперечностей потребує переосмислення теоретико-методологічних засад та концептуальних підходів до підготовки вчителя до професійно-педагогічної комунікації, реформування мети, змісту, технологій навчання, завдань професійної комунікативної підготовки майбутніх вчителів відповідно до вимог особистісно-орієнтованої парадигми освіти, а також забезпечення високої конкурентоспроможності викладача - майстра з професійно-педагогічної комунікації.

Виділені аспекти взаємозв'язані між собою. Враховуючи особливості прояву цих зв'язків, ми маємо змогу вдатися до цілісного підходу при розв'язанні проблеми дослідження за умови виконання наведених нижче завдань:

Здійснити аналіз способів розв'язання проблеми комунікації у філософських, соціологічних, лінгвістичних, психолого-педагогічних дослідженнях.

Конкретизувати та поглибити теоретичні уявлення щодо сутності та функцій професійно-педагогічної комунікації.

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1 Сутність поняття „комунікація”

Етимологічно термін “комунікація” (від латин. “communicatio” - повідомлення) перекладається як “зв'язок, повідомлення” [119, с. 543]. В інших джерелах ми зустрічаємо посилання на походження поняття „комунікація” від латинського слова “communico”, що означає “роблю загальним, поєдную” [120, с. 347]; спілкування, передавання інформації від людини до людини - специфічна форма взаємодії людей у процесі пізнавально-трудової діяльності за допомогою мови чи інших знакових систем [91, с. 259].

На основі аналізу літературних джерел (див. таблицю) ми з'ясували, що науковці мають різні погляди щодо визначення сутності поняття „комунікація”: як односпрямованого, суб'єкт-об'єктного, суто інформаційного процесу і як до спілкування між двома активними суб'єктами, у процесі якого відбувається узагальнення і накопичення інформації.

Сутність поняття „комунікація” науковці розуміють по-різному:

як процес обміну інформацією [35; 69; 99; 103; 114; 158];

механізм розвитку людських відносин [59];

зв'язок [49];

рису особистості [33];

мистецтво, якому можна навчитися тільки через досвід і яке потребує наявності певного таланту; акт виявлення „Я в Іншому” [159].

Ключовими для нас стали погляди на комунікацію як на процес взаємообміну інформацією, самовизначення людини у світі; мистецтво, якому можна навчитися; її діяльнісний характер, зв'язок з рефлексією.

Визначаючи сутність поняття „комунікація”, ми передусім з'ясуємо питання щодо взаємозв'язку між комунікацією та спілкуванням, визначаючи який сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники теорії комунікації часто ототожнюють їх, що, наш погляд, некоректно. На плутанину у тлумаченні цих понять вказують дослідники Дж. Лалл, М.С. Каган, В.Д.Буряк, В.А. Ма-лахов, Х.Й. Лійметс, В.Є.Семенов та ін., хоча необхідність розрізнення цих понять аргументувалася по-різному й у різних площинах. У дійсності ж ми стикаємося із сутнісними і різнобічними розходженнями двох форм зв'язку людини з людиною, суспільства із суспільством, культури з культурою.

Так, М.С. Каган [49] виділяє два аспекти розходження понять „спілку-вання” і „комунікація”. По-перше, спілкування має практичний, матеріальний, духовний, інформаційний і практично-духовний характер, тоді як комунікація є суто інформаційний процес - передача тих чи інших повідомлень. Другий аспект - характер самого зв'язку систем, що вступають у взаємодію. „Оскільки у системі суб'єкт-об'єктних відносин людина може виступати і у функції суб'єкта діяльності, і у функції її об'єкта - предмета перетворення, пізнання чи оцінки, остільки і можливі, і необхідні для повноти здійснення діяльності дві ситуації” [49, с. 144].

В.Д. Буряк, розглядаючи комунікативно-концептуальну специфіку ін-формаційно-художньої свідомості, також вказує на відмінності в сутності зазначених понять: “Комунікація більш тісно пов'язана з інформаційними процесами, а спілкування (діалогічність) складає основну структуру свідомості [15, с. 97].

На відміну від названих авторів, американський вчений Дж. Лалл ототожнює ці поняття, стверджуючи, що “міжлюдське спілкування, або ж комунікація, є необхідною для культурних інновацій у суспільстві, без якого немислиме людське життя” [42, с.17].

Плідною спробою з'ясування співвідношення понять “спілкування”, “комунікація”, “комунікативна діяльність” виявився доробок В.Є. Семенова [127]. Автор відзначає, що такі характеристики спілкування, як “взаємодія” і “обмін”, підкреслюють його двосторонній, активний характер. Комунікація, на відміну від спілкування, може бути й односторонньою. На думку науковця, спілкування і комунікація відрізняються за внутрішніми установками комунікатора при його орієнтації на окремого індивіда чи на певну соціальну групу. Якщо у безпосередньому контакті відбувається активний двосторонній інформаційний обмін між його учасниками, то у випадку з комунікацією ці складники можуть бути представлені по-різному. Виходячи з цього автор характеризує комунікацію і спілкування в єдиних рамках комунікативної діяльності, яка здійснюється у процесі передачі інформації від індивіда до індивіда (групи, соціуму), а також при отриманні інформації індивідом від інших індивідів безпосередньо чи опосередковано через засоби масової інформації. Окремим випадком інформаційної діяльності виступає спілкування, яке, за характеристикою В.Є. Семенова, виявляється “у взаємному обміні індивідуально-особистісним змістом” [27, с.191-192].

На відмінність понять „спілкування”, „комунікація”, „діалог”, під кутом зору морально-етичного змісту, вказує і В.А. Малахов [78]. У тлумаченні перших двох понять він поділяє думку М.С. Кагана. Щодо діалогу, то філософ відзначає, що зводити феномен „спілкування” лише до діалогу неправомірно: діа-лог - розподіл логосів, смислів, розумових позицій, які цілком можуть співіснувати і взаємовідображатися у свідомості одного й того ж суб'єкта („внутрішній діалог”). Тим часом потреба людини у спілкуванні - це насамперед потреба у живому цілісному контакті з іншим реально існуючим „Я”; сенс зустрічі двох „Я”, двох неповторних суб'єктивностей виходить за межі діалогу як такого. Таким чином, В.А.Малахов стверджує, що далеко не будь-яка комунікація і не будь-який діалог являють собою власне спілкування; у свою чергу, спілкування може й не бути ні комунікацією (тобто передаванням певних повідомлень), ані діалогом (зустріччю різних логосів - смислів). Так, феномен мовчазного „спілкування без слів”, є ні діалог, ні комунікація і при тому може бути як завгодно змістовним і морально насиченим [78, с. 316].

Аналіз наукових праць дозволив нам висловити власну позицію. Ми дотримуємося думки, що у тлумаченні понять „спілкування” і „комунікація” існує розбіжність, яка стає зрозумілою під час розгляду:

- сутності комунікації як процесу активного обміну інформацією, що характеризується особливостями джерела інформації, її рухом та прийомом, обумовлюючи її результат. Якщо джерела інформації розділити на природні (живі) й штучні (технічні), то спілкування між людьми як суб'єктами буде різновидом комунікації, і у цьому розумінні комунікація - більш широке поняття, ніж спілкування. Але, якщо розглядати спілкування як взаємодію двох суб'єктів, то воно поряд із іншими компонентами містить комунікаційний. І у цьому розумінні спілкування більш широке поняття, ніж комунікація;

- бар'єрів комунікації, що перешкоджають процесу передачі інформації, її прийому й результату. „Коли спілкування відбулося, а комунікація - ні, стає зрозумілою різниця цих понять” [35, с. 221].

Отже, з нашого погляду, поняття „спілкування” і „комунікація” не зовсім правомірно ототожнювати, оскільки виявлені протиріччя у їх змістовному наповненні. Комунікація - поняття більш широке, складниками якого є спілкування живих істот, у тому числі й людей (система „людина - людина”), та безліч зв'язків з метою отримання інформації та обмін нею у системах ”людина - комп'ютер”, „людина - комп'ютер - людина”.

1.2 Питання комунікації у філософії античності

Упродовж віків питання ефективності обміну інформацією (комунікації) вважалися здебільшого фундаментальними, такими, що хвилювали людство. Сьогодні, в умовах планетарних демографічних проблем, небувалого поширення в суспільстві систем і засобів пересування, розвитку форм зв'язку, інформаційного „вибуху”, особливо гостро поставлена проблема людини та демократичного „облаштування соціуму”; [134, с. 226], проблема комунікації стає чи не найголовнішою серед соціологічних і філософських досліджень.

Історія наукового усвідомлення комунікації бере початок з античності (VI - I ст. до н. е.), коли не тільки була визначена сутність процесу обміну інформацією, а й окреслені підходи до її вивчення й застосування. Відтак проблема стала привертати увагу філософів і мислителів Стародавньої Греції: Демосфена, Сократа, Аристотеля; Стародавнього Риму - М. Аврелія, Г. Гракха, М. Т. Цицерона, М. Ф. Квінтіліана та ін., про що свідчать роботи науковців [55; 79; 114; 122].

Дослідники історії комунікації відзначали, що софісти суттєву увагу приділяли питанням якості обміну інформацією. Вони поряд з „розумом-логосом з повагою ставились і до мовлення-логосу” [122, с.10], вважаючи за необхідне навчати культури монологічного мовлення (пояснення, спонукання до почуттів тощо), виголошування промов, проведення бесід, красномовства. Ними започатковано опрацювання стилю як мовної категорії, що в цілому сприяло розвиткові граматики [33, с.314]. Спонукальним чинником до цього слугувало політичне життя греків, особлива довіра до ораторів, які володіли мистецтвом слова, що, у свою чергу, розглядалося як синонім загальної культури людини. Скеровував і направляв громадське життя „номос” - закон у вигляді писемного тексту [122, с.10].

Діяльність софістів сприяла розвитку художнього стилю промов, поглибленню вагомості і виваженості кожного слова. У подальшому Ізократ наголосить: “Слово не тільки вивільнило нас із кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва... Слово започатковує всі вчинки і всі наміри” (цит. за [55, с.90]).

На розвиток думки висловився і Горгій: ”Слово - найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи творить чудові - може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість” [95, с.301]. Це ще один доказ того, що починаючи з давніх часів філософи приділяли значну увагу слову й мистецтву його виголошування, а це, само собою зрозуміло, передбачало досконале володіння мовою. Саме у даний період було закладено основи діалогу як форми обміну інформацією, що були викладені у працях засновника діалектики Зенона Егейського, відомого філософа-ідеаліста Сократа, який, ототожнюючи уміння вести дискусії з мистецтвом, звертав увагу на необхідність дару Божого для налагодження взаємодії з учнями. Загальновідомим став його вислів: „Заговори, щоб я тебе побачив”. Зіткнувшись на практиці з проблемою донесення абсолютної істини до слухачів, Сократ розробив евристичний метод, сутність якого полягала в тому, що „вчитель повинен доводити хибність учнівських уявлень, а потім підводити вихованців до правильного розуміння істини” [79, с.157]. У процесі проведення бесід, за Сократом, не існує вчителя й учнів, є тільки ті, які розмовляють, і є тільки один суддя - „старшинство думки”. Звідси прагнення до істини, уміння слухати й розуміти себе й іншого. У бесіді немає супротивників, - виграють і стають мудрішими обидві сторони. Філософ поділяв свій метод на дві частини: іронію (заперечну частину спільного дослідження, виявлення суперечностей у міркуваннях учнів, переконання в помилці) і маєвтику (частину позитивну, відшукання істини). На наш погляд, роздуми над власними переживаннями й почуттями Сократа можна визначати як дії рефлексивного характеру у процесі комунікації.

Учень Сократа Платон продовжив його вчення про уміння викладати інформацію [96]. Цінною в його теорії була ідея необхідності впливу промови на душу, бо лише пізнавши природу душі людської, можна через слово накинути свою думку, свій погляд іншому, сприяти розвитку як тіла, так і, зрозуміло, душі учня. Платон протиставив риторичній техніці етику як пріоритетну, розрізнив практичну мораль, яка спонукає риторів до промов, спрямованих за будь-яких умов на перемогу, і мораль духовну, що ґрунтується на принципі справедливості. У діалозі “Федр” він уперше називає способи обміну інформацією між людьми: мова і писемність [Там же, c.249]. При цьому він побоюється, що поява писемності завдасть шкоди мисленню людей, оскільки вони будуть засвоювати знання “за сторонніми знаками”, а не у процесі спілкування з мудрими.

Ретельно досліджуючи проблему обміну інформацією, давньогрецькі філософи дали поштовх до роздумів філософам усіх наступних поколінь. Один із відомих філософів Давньої Греції Демокрит, надаючи перевагу переконливому слову у перетворенні людини, порівняно з примусом й насиллям, наголошував на тому, що кращих результатів досягне той, хто „лине до людини внутрішнім потягом і словесним переконанням” [Там же, с.157]. Власну систему прийомів впливу словом на слухачів мав відомий філософ Демосфен. Відзначаючи складність процесу передачі інформації, він наполягав на особливій увазі промовця до вимови й манери промовляння („слабкий, уривчастий голос, нечітка вимова, довгі паузи - вороги мовця” (цит. за [79, с. 47]), на поєднанні „лаконізму, динамізму, наступальності вступу з переконливістю, оригінальністю, напругою основної частини та з несподіваністю, оригінальністю, експресивністю заключної частини” [Там же, с.45]. Відомо, що ораторські промови самого філософа перетворювалися на видовище, демонстрацію унікальної гармонії різноманітної жестикуляції, ораторської постави, модуляцій голосу, що, природно, збуджувало слухачів.

Суттєві успіхи філософів Стародавньої Греції в мистецтві передачі й обміну інформацією набули творчого розвитку і поглиблення в працях відомих мислителів Стародавнього Риму.

Великий Аристотель у відомій праці „Риторика” запропонував першу загальну схему комунікації. Він писав, що „для будь-якого обміну інформацією потрібні принаймні три елементи: а) особа, що говорить; б) мова, яку ця особа промовляє; в) особа, яка цю мову сприймає” [4, с. 15]. Філософ у своїх подальших працях, зокрема “Органон” (“Аналітики”), значну увагу приділяв мові, стилю й структурі мови. На його думку, “якщо мова неясна, вона не досягне мети” [Там же, с. 123]. З погляду філософа, неперевершеною є та промова, яка “відразу ж повідомить нам знання”, емоційна, однозначна для сприйняття, коли ритор “заволодів своїми слухачами і надихнув їх похвалою чи осудом, гнівом чи дружбою” [Там же, с.134]. Аристотель віддавав належне стилю мовлення письмового та усного, з яких перше - „точне, але сухе, непривабливе”, друге - „живе, артистичне”. У відомій праці „Фізіогноміка” філософ спробував систематизувати знання про зовнішність людини та її зв'язок з рисами характеру. Він розмірковував: „...мистецтво фізіогноміста потребує тонкої спостережливості та глибокого розуму, уміння аналізувати та допомоги Всевишнього” [Там же, с. 7].

Марк Тулій Цицерон, для виступів якого було характерне розмаїття виражальних засобів, розробив власну теорію красномовства, джерелами якої стали дар від природи, ґрунтовна теоретична обізнаність, практичні вправи. Філософ наголошував: „Щоб оволодіти умінням красиво говорити і впливати на слухачів, потрібно уміти словом спонукати людей до активної творчої діяльності, знати, кому, скільки, з якою метою і як сказати” (за [79, с.112]).

Прихильником теорії Цицерона та його учнем був педагог-оратор Марк Фабій Квінтіліан. Узагальнивши теоретичний і практичний досвід попередників, він наполягав на необхідності професійного рівня знання мови для оратора (ритора) як універсального засобу передачі інформації, життєвого, історичного досвіду, культури та володіння мистецтвом переконання й промовляння. У нього знаходимо обґрунтування власної теорії жестів, міміки, постави, рухів, керування диханням і голосом. Акцентуючи на вагомості емоційних чинників у процесі обміну інформацією, відомий оратор стверджував: „Докази, звичайно, можуть змусити суддів поставитися до нашої справи прихильніше, ніж до справи нашого супротивника. Але вияви почуттів сильніші за докази: вони примусять суддів хотіти, щоб нашу справу було вирішено краще. А чого хочуть, у те й вірять” (див. [94, с.135]).

Природно, що саме у Стародавній Греції були закладені основи герменевтики - науки про комунікаційне розуміння, оскільки етимологічно герменевтика пов'язана з ім'ям Гермеса, за міфологією, посланця олімпійських богів, який передавав їхні повеління та послання людям, відповідно тлумачив сутність текстів. У Стародавній Греції ця наука являла собою мистецтво інтерпретації символів, творів тощо. Сучасний дослідник теорії соціальної комунікації А. В. Соколов розкриває сутність комуніка-ційного розуміння, яке може мати три форми: „реципієнт отримує нове для нього знання, при цьому комунікаційне розуміння зливається з пізнавальним і уже маємо комунікаційне пізнання; реципієнт, який отримав повідомлення, не осягає його глибинної сутності, обмежуючись комунікаційним сприйняттям (текст байки зрозумілий, а мораль - ні); реципієнт запам'ятовує, повторює, переписує окремі слова або фрази, не розуміючи навіть поверхово смислу повідомлення, як наслідок має місце псевдокомунікація, оскільки відсутній рух смислів, натомість - лише рух матеріальної оболонки знаків. Комунікаційне пізнання є творчий пізнавальний акт, зважаючи, що реципієнт не тільки усвідомлює поверховий та глибинний смисли повідомлення, а й оцінює їх з позиції етичної норми та прагматичної корисності” [122, с.34]. Окремі компоненти даних міркувань нами були застосовані під час організації різноманітних комунікативних процесів.

Отже, акцентуємо увагу на факті, що саме філософи Стародавнього Риму та Стародавньої Греції заклали основи культури передачі інформації (монолог) та обміну (діалог, дискусія) інформацією, невербальної комунікації, з'ясували питання щодо розуміння інформації, сформулювали вимоги до промовців як носіїв інформації і, що важливо, до якості самого мовлення, що у подальшому стало першоосновою культури мовлення, - змістовність, витонченість, послідовність, нормативність, інтонаційність, чистота, ясність, стислість, доцільність та краса. Крім того, вони виокремили відомі й зараз ідеальні стилі мовлення: сократівський - істинність мовлення, моральність на користь суспільству, сувора впорядкованість мовлення у смисловому та формальному (словесному) відношеннях; софістичний - маніпулятивна сила, формальна словесна краса й вибагливість, логічна правильність, можливість самовираження через мовлення як засіб “самореклами” [114, с.152]. До заслуг античних філософів слід віднести також і створення ними формальної логіки як науки про закони правильного мислення. А втім вони припускалися помилки в тому, що намагалися побудувати граматику мови на основі цієї логіки.

Узагальнюючи виклад, зауважимо, що вивчення питання якісного обміну інформацією між людьми, що складає основу процесу комунікації, бере свій початок з часів античності. Вивчення досвіду риторичної спадщини античності дає змогу простежити еволюцію проблеми вимовляння й обміну інформацією, відшукати найефективніші підходи для організації процесу комунікації.

1.3 Ефективний обмін інформацією під кутом зору європейських мислителів

У період становлення у Європі суспільних та гуманітарних наук (XVIII-XIX ст.) питання обміну інформацією порушувалося мислителя-ми Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо, М. В. Ломоносовим, К. Д. Ушинським та ін.

Так, Дж. Локк [72] акцентував на необхідності рефлексії для здійснення ефективного обміну інформацією. За його твердженням, „рефлексія - внутрішнє сприйняття дій нашого розуму, коли він займається здобутими ідеями, … ідеї здобуваються розумом за допомогою міркування про власну внутрішню діяльність … спостереження розумом за власною діяльністю і способами її прояву, унаслідок чого у голові виникають ідеї цієї діяльності” [Там же, с.155]. Дані ідеї, на думку філософа, можуть мати різне джерело: ідеї, що виникли на основі зовнішнього досвіду - „sensations” (почуттєві ідеї), а “reflections” - ідеї, що беруть свій початок у внутрішньому досвіді. Проте, щоб не залишитися простими (“simple”) ідеями, необхідне міркування. На думку Локка, міркування „не є сутність душі, а лише її властивість, саме тому “Cogito” не може бути первинним (вихідною вірогідністю), доказом чого є той факт, що деякі люди майже ніколи не міркують” [Там же, с.131]. Нам здається, що це витончене спостереження Локка має цінність для розуміння сутності процесу комунікації, який вимагає розвинутої рефлексії - „джерела знань, породженого внутрішнім досвідом”.

Слушними, зокрема, є зауваження відомого філософа Ж.-Ж. Руссо, який наголошував на тому, що “у серце увійде лише те, що йде від серця” [106, с. 392]. У наукових розвідках філософа питання про толерантне ставлення до „Іншого” набуло статусу принципу, а утвердження толерантності - норми співіснування людей. На сьогодні, на думку

Є. Андроса, „ідея толерантності комунікації виступає як ідея персоналістичної комунікації. У результаті досвід толерантності виступає досвідом рівноцінності персони і комунікації персон” [134, с. 257]. Визначаючи толерантність як одну з важливих методологічних засад дослідження, ми прагнули дотримуватись її як основного принципу, умови досягнення взаєморозуміння у професійно-педагогічній комунікації.

М. В. Ломоносов для успішного впливу на слухачів радив добре вивча-ти людину, стан оратора, стан слухачів, тобто сукупність рис, ознак відносно вимог щодо якості, ступеня готовності, рівня освіти та ін., силу впливу красномовства. Він уважав, що оратор мусить володіти своїми пристрастями, уміти вчасно збуджувати й гасити свої почуття, відтак слухачі будуть сприймати оратора як людину чесну, совісну, як таку, якій притаманні такі ж пристрасті, які вона хоче сколихнути в слухачів. Сила красномовства, на думку М. В. Ломоносова, криється в гострому розумі, у пошуках етичних мотивів тієї чи іншої дії (добра вона чи зла). Найдієвішим чинником збудження пристрастей є, з його погляду, образне зображення подій, виразне й зриме відображення їх у словах з метою начебто ясного бачення картини слухачами [73, с. 451]. Звеличуючи дар мовленнєвого спілкування, науковець відзначав, що якби кожен член людського роду не спроможний був пояснити своїх думок іншому, „то бы не токмо лишены мы были сего согласного общих дел течения, которое соединением наших мыслей управляется, но и едва бы не хуже ли были мы диких зверей, рассыпанных по лесам и по пустыням” [74, с. 395].

Аналізуючи погляди М. М. Сперанського, автора славнозвісних “Пра-вил вищого красномовства”, бачимо, що головним у процесі обміну інформацією він вважав стиль висловлення думок (ясність, багатоманітність, єдність, відповідність предметові думки, вимова, вигляд оратора, зокрема його обличчя, голос, рухи, жести тощо). На його думку, доказ має бути стислим, ясним, чистим, „приправленим філософською сіллю”. Сила, істинність змісту можлива за умови „підготовки душ до сприйняття”, а для цього необхідно оволодіти мистецтвом структурування змісту інформації, „коли усі думки промови підкорені головній, домінуючій” [126, с.147].

Принагідно зауважимо, що К. Д. Ушинський, уважаючи мову й мовлення не тільки результатом, джерелом вікової мудрості народу, а й важливим засобом розвитку особистості, зазначав, що навіть голосом і зовнішнім виглядом можна наблизитися до співбесідника або ж відштовхнути його від себе. Що ж до вагомості кожного слова у процесі спілкування, то видатний педагог стверджував: “… у нас часто трапляються особи дуже обізнані, розвинені й розумні, які хочуть вам сказати про яку-небудь справу, але є справжніми мучениками… набридають слухачеві, стомлюють його і часто втрачають багато в житті від того, що школа не подбала про те, щоб розвинути в них вчасно природний дар слова” [132, с.199].

Слушними для нас є також його думки щодо засвоєння слухачами інформації: „Ми радіємо, якщо у розумі слухачів зі ста відомостей залишається одна, тоді як вихователь власне не має надавати вихованцю жодної інформації, на збереження якої він не може розраховувати” [Там же, с. 283]. На жаль, такий стан можна спостерігати й у наші дні.

1.4 Теорія комунікації та її розвиток у філософії

Власне теорія комунікації почала розвиватися лише у 20-ті роки минулого століття, що й обумовило необхідність більш детального аналізу праць відомих філософів та соціологів саме цього періоду.

Теорія комунікації набула розвитку, коли тема комунікації, інтерсуб'єктивності й діалогу стала однією з головних через кризу просвітницької моделі „облаштування мови” - „домівки буття” [141, с. 192] та „вичерпаності замкненої на індивідуальну свідомість світоглядної парадигми, із лавиноподібним наростанням у сучасному цивілізованому світі відчуження, усамітнення, індивідуалізму, постійних спроб маніпулювати людиною, її свідомістю і психікою взагалі, стереотипізацією форм життя і людських стосунків. Виникла необхідність збалансувати можливість індивідуальної самореалізації та створити умови неконфліктного „співбуття” людей” [134, c. 225].

Всесвітня енциклопедія наголошує, що теоретичним фактором, який багато в чому визначив напрям досліджень комунікації, став „поворот філософської і наукової рефлексії до дійсності мови” [27, с. 495].

Дослідження мовних і знакових структур, що розгорнулися з початку ХХ ст. у роботах філософів, лінгвістів, семіотиків, радикально змінили розуміння комунікації і підходи до її вивчення й організації. Так, Л. Вітгенштейн - представник лінгвістичної філософії - починає розглядати комунікацію як комплекс мовних ігор, що мають свої семантико-прагматичні правила і свої принципові обмеження [134, с.310]. І якщо раніше мова визначалася просто як засіб комунікації, то тепер мовні значення трактуються з посиланням на спосіб їх використання [22]. В.Лейбін, критикуючи філософів даного напрямку, відзначав, що лінгвістична філософія перетворюється на так звану „технічну філософію”, що розробляє правила гри зі словами [65, с.352]. А втім, такий поворот дійсно відкрив обрії для штучно-технічного ставлення до організації комунікації. Завдяки масовості конструювання мовних і знаково-семіотичних засобів комунікація стала набувати різних організованих форм (масова комунікація, діалог „людина - машина” та ін.).

Розвитку набула наука семіотика, „об'єктом вивчення якої стали комунікаційні канали (вербальний, невербальний, виконавського мистецтва та ін.), а предметом - комунікаційні знаки та їх використання” [134, с. 288]. Так, прихильник семіотики Ф. де Соссюр у своїх працях з мовознавства, зокрема у „Курсі загальної лінгвістики”, розглядав мову як соціальний продукт, багатоаспектний засіб комунікації та мислення, як складну знакову систему, а мовлення - як індивідуальний акт волі й розуміння. Він послідовно розмежував „мовлення (parole) як результат використання мови під час індивідуального говоріння, а мову (langue) як систему взаємопов'язаних знаків” [125, с. 34].

Вагомими для теорії комунікації стали погляди прихильників філософії діалогового спілкування, яка виходить з ідеї унікальності результату кожної елементарної взаємодії між будь-якими двома суб'єктами цього спілкування.

Провідну ж роль у вирішенні проблеми діалогу та діалогічного взаємозв'язку відіграв представник філософського антропологізму Л.Фейєрбах, відкривши „Ти” („людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною”), і те, що лише „через сув'язь „Я” і „Ти”, в основі якої - взаємність і любов, є можливість підійти до розкриття як сутності людини, так і людської природи та способу буття людини у світі” [134, c.227].

Пріоритет соціального, а не індивідуального дав привід М.М.Бахтіну побудувати власну „діалогічну концепцію про соціальне слово, перевагу діалогу над монологом” [8, с.95]. Він відзначав: „бути - означає спілкуватися”, „бути - означає бути для іншого і через нього - для себе”. Виходячи з такого розуміння людини, філософ вважав, що у людини немає внутрішньої суверенної території, вона вся і завжди на межі (між різними суб'єктами, в просторі актуального діалогу й комунікації між ними), дивлячись усередину себе, вона дивиться в очі іншому або очима іншого. А раз так, то свідомість людини і її мова є діалогічними.

М. Бубер, у свою чергу, розрізняє два види відношень людини і світу: „Я-Воно” (світ буденних людських турбот, пошуків, зовнішніх речей і водночас світ людської взаємодії) і „Я-Ти” (визначає не лише сферу безпосередньої мовленнєвої комунікації, а й усю сукупність міжособистісних стосунків). Він виходить із фундаментальної тези про те, що „при цьому йдеться не лише про дві форми комунікації, а й про два визначальних виміри людського буття, бо ніхто не може існувати сам по собі, окремо від інших людей” [118, с.116]. Філософ відзначає, що саме у діалогічній комунікації розкривається тайна „Іншого”, а отже, „діалог ... синонім взаємної творчості, взаємного збагачення людей, ... справжнє утілення інтерсуб'єктивності. У справжньому діалозі люди творять одне одного й, водночас, своє спільне життя, не втрачаючи індивідуальності” [Там же]. Ідеї М. Бубера про суто людський чинник і суто людську властивість утворювати сферу „Між” у процесі спілкування та „взаємопроникнення”, стали основою нової гуманістичної філософії.

І оскільки найважливішим видом такого діалогу є педагогічна діяльність, то”...справжній урок (а не той, що автоматично повторюється, і не той, результати якого наперед відомі викладачу, тобто який обіцяє обопільні сюрпризи), справжні обійми, а не ті, які перетворилися у звичку, справжній, а не іграшковий двобій - ось приклади істинного „між”, суть якого реалізується ні в тому чи іншому учаснику і ні в тому реальному світі, в якому вони перебувають поряд з речами, а у самому буквальному розумінні - між ними обома, начебто в деякому, їм доступному вимірі” [118, с.46].

Безперервний процес досягнення „справжньої істини”, вищої гармонії здійснюється не шляхом перемоги одного із суб'єктів комунікації над іншим і не шляхом досягнення їх успіху у взаємодії із зовнішнім світом, а тільки завдяки тому, що кожний із двох суб'єктів звертається до свого партнера і спонукає його до безпосередньої відповіді. Отже, шлях до істини, за М. Бубером, полягає в тому, що партнеру „Ти” - приписується не менша цінність та істинність, ніж собі - тобто „Я”. Для цього він уводить важливу для його вчення категорію „Ми”, яка і об'єднує учасників діалогу „Я” і „Ти” в принципово новий тип унікальної діалогової єдності. Тобто вища істина, про яку йшлося, міститься „між” ними.

З появою кібернетики (40-ві рр. ХХ ст.) теорія комунікації впевнено заявила про своє існування. У працях Н. Вінера [23], К. Шеннона [144] та ін. вперше представлені моделі процесу комунікації, розкриті універсальні закономірності їх організації й управління, акцентована увага на кількісній інтерпретації інформації, отриманої від комунікатора.

Так, Клод Шеннон сформулював схему циркуляції інформації: джерело інформації й комунікатор; місце призначення інформації й реципієнт; канал зв'язку; джерело шуму (перешкоди). Він увів кількісну характеристику інформації як міру зменшення ентропії - невизначеності, хаосу, виключивши цінність інформації, започаткувавши тим самим застосування інформації як наукового терміна. На його думку, інформація - „комунікація (зв'язок), в процесі якого усувається невизначеність” [Там же, с.60], натомість з'явилося усвідомлення того, що чим більше інформації, тим менша ентропія. Історія інформації як така бере свій початок із викладу К. Шеннона “Математична теорія зв'язку”. Ним була введена одиниця інформації, що дорівнює одному біту (“так” чи “ні”). Термін “біт” виник шляхом скорочення англійських слів, що означають “двоїста система”. Пізніше було встановлено, що пам'ять людини здатна засвоїти до 50 бітів за секунду [Там же, с. 63].

Теорія, створена математиками, не тільки пояснювала рух інформації в різних системах, заданий кібернетичними моделями, їх функціонування і розвиток, а й сприяла появі нового бачення будь-яких систем (фізичних, біологічних, штучних). Не дивно, що і сьогодні деякі роботи науковців являють собою подальший розвиток - теоретичний чи прикладний - кібернетичних конструкцій Н. Вінера [23], К. Шеннона [144] та ін. Сам же Н. Вінер, розмірковуючи про “homo communicans”, робив акцент саме на загальних механізмах та умовах здійснення інформаційних обмінів, зводячи комунікацію до звичайного переміщення інформації між об'єктами (суб'єктами), що взаємодіють [23].

У другій половині ХХ ст. комунікація вивчалася під кутом зору екзистенціалізму, який тлумачив її як акт віднаходження „Я” в іншому.

Представниками екзистенціальної комунікації, зокрема К. Ясперсом [159], здійснена спроба „віднайти і окреслити вихідні параметри комунікативної сфери людського буття у його русі від комунікації наявного буття до комунікації, котра рівнозначна способові людської самореалізації, за допомогою якого долаються індивідуальна окремішність і усамітнення, відкривається екзистенція власного „Я”, а через нього осягається істина як відкритість буття для людини, як справжнє, істинне буття” [134, с. 144].

Так, акцентуючи на тому, що комунікація - „основа екзистенціальних відносин між людьми”, К. Ясперс підкреслює, що “нинішнє буття людини можливе лише у тісному зв'язку з іншими людьми”. Цей сутнісний зв'язок вчений назвав комунікацією [159, с. 347], яка в нього стає метою і завданням філософії, а міра комунікативності - критерієм оцінки й вибору тієї чи іншої філософської системи. Хоч К. Ясперс проводив свої дослідження у рамках пошуку екзистенціальної опори в ситуації “закинутості” у світ, одинокості, падіння традиційних життєвих основ, але для нього спасіння від одинокості шляхом екзистенціальної комунікації - це не лише передумова до утвердження екзистенції, а й умова, від якої залежить “увесь” процес становлення культури у цілому, тобто мова йде про становлення всієї комунікаційної свідомісної сфери. „Комунікація - це не що інше, як соціальна реалізація інформації” [Там же, с. 348].

Вважаємо, що вагомим внеском філософа у теорію комунікації є уведення поняття внутрішньої комунікації, яку він назвав „екзистенціальною”, що „долає все зверхнє та прагматичне у людському спілкуванні, приводить до дійсної поваги у взаємовідносинах людей”, тобто є „морально зорієнтованою комунікацією” [118, с. 134]. Водночас слід зазначити, що ця спроба К. Ясперса була епізодичною як у його творчості, так і в екзистенціалізмі в цілому.

1.5 Наукові підходи до моделювання процесу комунікації

Ідея щодо моделювання процесу комунікації набула свого розвитку як серед зарубіжних дослідників [40; 80; 153; 154; 157], так і вітчизняних [15; 25; 35; 118].

Широковідомим є підхід Гарольда Д. Ласуелла (кібернетична модель комунікації), за яким виділено у структурі комунікативного процесу п'ять елементів дій, що мають дати відповідь на такі питання: Хто повідомляє? Що повідомляє? На якому каналі? Кому? З яким успіхом? [157].

Оле Хольсті, створивши модель комунікації (модель контент-аналізу), до набору запитань Ласуелла додав запитання “Навіщо?” і отримав наступну схему: Хто повідомляє? (комунікатор); Навіщо повідомляє?; На якому каналі?; Що повідомляє?; Як повідомляє?; З яким ефектом?; Кому? (реципієнт) [154].

Однією з найпопулярніших серед дослідників моделей стала модель Р. Якобсона, який представив таку схему комунікаційного акту: той, хто передає інформацію (комунікатор); кому? (реципієнт); контакт (мова, телефон, азбука Морзе тощо); повідомлення (зміст); код (правила мови); контекст - повнота інформації. Проте наведені моделі демонструють лише процес передачі інформації, не відображаючи особливості комунікатора й реципієнта, вимоги до змісту, якості інформації тощо.

Більш змістовним ми вважаємо підхід Т. Ньюкомба [80], інтеракціоністська модель якого враховує інтереси обох учасників комунікації за допомогою їх повідомлень і ґрунтується на положеннях: суб'єкти комунікації - рівноправні, взаємопов'язані через взаємні установки, інтерес та очікування від процесу комунікації.

Зміст повідомлення, його особистісна значущість враховані у демонстраційній моделі Шульца фон Туна [156]. Автор відзначає, що комунікація буде ефективною, коли одержувач повідомлення правильно декодує всі його складники: сутність справи (Що хоче сказати суб'єкт? Яке його ставлення до іншого суб'єкта?); ставлення, яке передається невербальними засобами, через неправильну інтерпретацію яких сприймається не сутність справи, а ставлення, на яке негайно реагують); саморозкриття („Я відчуваю себе впевнено; мені страшно”); заклик або звернення (відправник своєю інформацією прагне чогось досягти („Давайте працювати разом!”, „Допоможіть мені у цій справі”).

В. М. Вишняков [25] пропонує більш складну модель, доповнивши комунікаційну схему Шеннона введенням “зовнішнього” і “внутрішнього” середовища, завдяки чому він у неявному вигляді припускає можливість виокремлення з цього середовища деякого об'єкта, пов'язаного з джерелом інформації, межі дій якого не зводяться виключно до передачі інформації, а включають ширший комплекс поведінки одержувача інформації, поширюючи тим самим його розуміння.

М. Т. Громкова, характеризуючи власну модель комунікації, відзначає: „Суб'єкт, вступаючи в комунікацію, перебуває у процесі, а отже, відбуваються зміни власної свідомості, внутрішнього образу. Відбувається освітній процес, який передбачає усвідомлення навколишнього світу (конкретної ситуації) й себе в ньому, тобто усвідомлену дію. Усвідомлення - атрибут суб'єктності, воно включає усвідомлення власної позиції, мети, змісту, методу, результату, які й складають структуру комунікації” [35, с. 154].

Намагаючись упорядкувати запропоновані різними науками критерії комунікативного впливу, науковці А. А. Брудний [13], Ю. М. Лотман [75], Вяч. Вс. Іванов [47] та ін., надаючи перевагу структурі комунікативного процесу, запропонованого Г. Ласуеллом, дослідили кожен її елемент на відповідність до тих чинників, що пропонувалися як критерії ефективності елементів структури комунікативного процесу. Погоджуючись з науковцями, які вважають, що технократичний напрямок М. Маклюена вже вичерпав свої можливості щодо підвищення ефективності комунікації, ми переконані, що психолого-педагогічний напрямок у цьому відношенні робить впевнені кроки, констатуючи лише зроблене, порушуючи питання і формулюючи нові проблеми.

Згідно з підходом, запропонованим М. В. Молокановим, „у процесі будь-якої комунікації природним чином виділяються два його головних компоненти: предмет (основа, на якій він відбувається) і мета (заданий напрямок, у якому він розвивається)” [83, с. 56]. Тобто автор підкреслює провідну роль вектора мети у процесі комунікації.

Незважаючи на скептичне ставлення деяких науковців до моделювання процесів комунікації, вважаємо за можливе їх використання під час дослідження різноманітних професійно спрямованих комунікативних процесів.

1.6 Герменевтичні погляди на проблему комунікації

Методологічною основою теорії комунікації є герменевтика як мистецтво тлумачення різних текстів. В філософії інтерес до герменевтики виник у зв'язку з наявністю непорозумінь, відсутністю згоди між людьми у процесі комунікації. Біля джерел герменевтики як самостійного філософського напряму стояли М.Хайдеггер, К.-О.Апель, Ю.Габермас, П.Рікьор та ін.

Ю. Габермас запропонував власну концепцію раціональності, заснова-ної на гуманістичній кооперації людей у всіх сферах громадського життя, на загальному взаєморозумінні. „Дії залучених агентів координуються не егоцентричним прорахуванням успіху, а завдяки актам досягнення розуміння” [140, с. 365]. Науковець розрізняє дві форми комунікації: комунікативна дія (взаємодія) і дискурс. У рамках першої сенс і значення сприймаються невизначено, некритично, лише з метою обміну інформацією; у рамках дискурсу має місце претензія на значення, і обмін інформацією не виникає [153, c.36]. Саме вільний дискурс спроможний надати людській комунікації раціональний гуманістичний характер. Тобто головне у комунікації - досягнення взаєморозуміння, гармонізація планів індивіда з іншими учасниками взаємодії, рівноправність, звільненість від жодного примусу, крім „невимушеного примусу кращого аргументу” [153, с.36].

К.-О. Апель, базуючись на досягненнях попередників, обґрунтовує сучасне припущення про “apriori комунікації”, що через необхідність супроводжує будь-який кінцевий людський досвід - як взаємини, так і ставлення до навколишнього світу. Науковець відзначає, що кожний комунікативний акт людини (а поза комунікацією людина не існує свідомо) вже - apriori (ще до реального здійснення) передбачає власне комунікативність. Тобто людина завжди націлена на взаєморозуміння, взаємовідкритість щодо інших (“комунікативної спільноти”), завжди “трансцендентально настановлена” на сприйняття всіх можливих контраргументів, на рівного собі відповідача або ж можливих (сьогодні, вчора, завтра) відповідачів. Комунікація за способом здійснення передбачає “ідеальну комунікативну спільноту”, існування якої й відображає принцип “apriori комунікації” (цит. за [134, с.8]).

У В. фон Гумбольдта герменевтика пов'язується перш за все з процедурою розуміння у процесі комунікації. На його думку, кожен індивід розуміє одне й те ж слово по-своєму. А тому будь-яке розуміння завжди є разом з тим і нерозуміння, а будь-яка згода в думках та почуттях - разом з тим є й розходження в них [36, с.84]. Тобто він торкався ролі герменевтичних процедур лише як допоміжного засобу порозуміння між людьми. Його ідеї знайшли відображення й у творчості О.О.Потебні [97; 98], який писав, що „слово є настільки засобом розуміти іншого, наскільки воно є засіб розуміти самого себе” [98, с.122]. Тому слово слугує посередником між людьми і встановлює між ними розумний зв'язок.