РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ВПЛИВУ ТИПУ ДИТЯЧО-БАТЬКІВСЬКИХ СТОСУНКІВ НА ПЕРЕЖИВАННЯ САМОТНОСТІ В ПЕРІОД РАННЬОЇ ЮНОСТІ

Проблема самотності вивчалася багатьма вченими, зокрема К. Боумен, Р. Вейс, В. Дерлега, О. Зілбург, С. Маргуліс, С. Мускатас, Е. Пепло, К. Роджерс, Х. С. Салліван та іншими вже дуже давно, хоча і на даний час вважається одним із недостатньо вивчених понять. Не здатність людини до побудови конструктивних взаємин з іншими людьми спричинює відчуття самотності, яке, в свою чергу, призводить до переживання нещастя та незадоволеності власним життям. Тому вивчення причин виникнення самотності в людини є і досі актуальним.

Згідно до психологічного тлумачного словника відчуття самотності - це суб'єктивна реакція на невідповідність бажаного і досягнутого рівнів соціальних контактів, що може не відповідати частоті і широті реальних контактів. За психологічною енциклопедією самотність - психічний стан людини, який виникає в умовах ізольованості її від інших людей та дефіциту спілкування [56; 315]. Отже однією із ознак самотності є відсутність спілкування або дефіцитне спілкування.

Соціальні контакти, відносини з іншими людьми людина будує за допомогою спілкування, тому саме наявність спілкування з іншими людьми (на бажаному для людини рівні) є необхідною умовою для уникнення відчуття самотності.

Спілкування - взаємодія двох чи більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального і/чи афективно-оціночного характеру [8; 312].

Дефіцитне спілкування - це різновид ускладненого спілкування, що характеризується незадоволеністю потреби у контактах з іншими людьми та відсутністю прагнень знайти компенсуючі засоби внаслідок глибоких особистісних порушень, таких як самотність та відчуженість [3].

Вчені В.Н. Куніцина, О. О. Бодальов та інші, які працювали над дослідженням спілкування, як соціального феномену відносять до властивостей, що викликають труднощі спілкування сором'язливість, аутичність, відчуженість, самотність, надмірну сензитивність, невротизацію [5; 122]. Звідси ми можемо зробити висновок, що сором'язливість, відчуженість - особистісні характеристики, які є одними із передумов виникнення самотності, і власне самотність призводять до труднощів у спілкуванні. А труднощі у спілкуванні з іншими людьми зумовлюють поглиблення відчуття самотності.

Для чіткішого розуміння поняття самотності спробуємо розглянути різні підходи до інтерпретації цього феномену.

Згідно з інтеракціоністським підходом (Р. Вейс) «самотність - це продукт інтерактивного впливу фактору особистості і фактору ситуації». Існує два типи самотності: 1) емоційна ізоляція - відсутність прив'язаності до окремої людини (такої як любовна або дружня). Емоційно самотня людина відчуває тривогу, неспокій і порожнечу; 2) соціальна ізоляція - відсутність доступного кола соціального спілкування. Соціально самотня людина має відчуття безглуздості свого існування, власної незначущості, переживає тугу і відчуття соціальної маргінальності

Р. Вейс виділяє ситуативні та характерологічні причини самотності. Ситуативні причини: особистісні обставини (наприклад зміна місця проживання). Характерологічні причини: зосередженість на власному внутрішньому світі, сором'язливість, низька самооцінка [4, 11]. Представники когнітивного підходу (Е. Пепло та її колеги) стверджують, що самотність - це невідповідність між наявною реальністю і бажаним ідеальним станом, що суб'єктивно переживається людиною. Самотність виникає, коли індивід усвідомлює невідповідність між двома факторами - бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів.

До пошуків причин самотності Е. Пепло підходить достатньо широко, вона досліджує як характерологічні, так і ситуативні чинники, сприяючі її виникненню, а також вплив, як минулого, так і сьогодення на формування особи. Когнітивні чинники - це процеси, що відбуваються всередині індивіда, який узгоджує свою діяльність з реальністю [4, 16, 49].

В соціологічному підході, представниками якого є К. Боумен, Д. Рісмен і Ф. Слейтер, самотність - це нормативний загальний показник, який характеризує суспільство і є продуктом соціальних сил. Три чинники, які ведуть до посилення самотності в сучасному суспільстві: 1) ослаблення зв'язків в первинній групі; 2) збільшення сімейної мобільності; 3) збільшення соціальної мобільності. Особистості, «спрямовані назовні», орієнтовані на інших, відособлені від свого дійсного «Я», своїх відчуттів і своїх очікувань, які постійно пристосовуються до обставин і контролюють своє міжособистісне оточення з тим, щоб визначити лінію своєї поведінки. «Орієнтовані назовні» люди відособлені від свого дійсного «Я», своїх відчуттів і своїх очікувань. Такими рисами можуть бути наділені батьки, вчителі, основна маса людей. В результаті «орієнтована на інших» («спрямована зовні») особистість може набути синдрому стурбованості і надмірної потреби в увазі до себе з боку інших людей, яка ніколи повністю не задовольняється. Члени нашого «спрямованого назовні» суспільства утворюють, як заявляє Рісмен в назві своєї книги, «самотній натовп» [16].

Для Слейтера проблема американця як особистості полягає не в «спрямованості назовні», а швидше в індивідуалізмі як такому. Слейтер вважає, що всі прагнуть до спілкування, приналежності і залежності. Ми прагнемо до довіри і співпраці з іншими людьми, до «прояву відповідальності за свої імпульси і життєві орієнтації» [49].Проте ці основні потреби в спілкуванні, приналежності недосяжні в американському суспільстві через його індивідуалізм унаслідок вкорінення віри в те, що кожен повинен слідувати своєму власному шляху. Результатом цього стає самотність [49].

Згідно з поглядами К. Роджерса та іншими представниками феноменологічного підходу У. А. Садлером і Т. Джонсоном самотність - це прояв слабкої пристосовності особистості, відчуження особистості від її істинних внутрішніх почуттів [4].

Індивід стає самотнім, коли, усунувши охоронні бар'єри на шляху до власного «Я», проте, думає, що йому буде відмовлено у контакті з боку інших. К. Роджерс говорить про це так: «Самотність... найрізкіше і хворобливо виявляється у тих індивідів, які з тієї або іншої причини виявляються, - будучи позбавленими, свого звичного захисту - уразливими, переляканими, самотніми, але такими, що володіють дійсним «Я» і упевненими в тому, що будуть знехтувані рештою всього світу» [47].

У. А. Садлер і Т. Джонсон описують самотність як гостросуб'єктивне, суто індивідуальне і чисто унікальне переживання. Вони підкреслюють її відмінності з такими поняттями як «усамітнення» і «ізоляція», вважаючи, що самотність має якийсь специфічний внутрішній контекст. Ізоляція більшою мірою є фізичною, просторовою і часовою локалізацією людини по відношенню до соціального оточення і є зовнішньо-обумовленою обставиною, а не внутрішнім психічним переживанням. А. У. Садлер говорить: «Щоб виявити фізичну ізоляцію достатньо мати очі, але щоб впізнати самотність, необхідно відчути її». Ізоляція завжди передбачає предмет, який людина по тих або інших причинах добровільно чи примусово виключає зі свого життя: суспільство в цілому, певна група людей, специфічні умови буття і багато іншого. Можна сказати «ізольований від...», але по відношенню до самотності така побудова фрази буде не можлива. Предметом самотності виступає сама людина. Самотність спрямована на суб'єкта, об'єкт тут як би вторинний. Можна бути ізольованим, але не самотнім. Можна переживати самотність, не будучи ізольованим. Самотність на відміну від об'єктивної ізоляції відображає дисгармонію відносин між «Я» і «Вони», розлад з світом, собою супроводжуючись стражданнями, кризами і т. ін. Ізоляція може супроводжуватися або не супроводжуватися самотністю, але ці поняття ні в якому випадку не ідентичні один одному. Прикладом ізоляції без самотності можна вважати інколи тюремне ув'язнення. Є дані про те, що політичні ув'язнені, навіть знаходячись в одиночній камері, при твердій переконаності в правоті своєї справи і моральній підтримці однодумців, не переживали руйнуючого почуття самотності. Прикладом добровільної ізоляції від світу може служити релігійне самітництво. Зазвичай добровільну ізоляцію називають усамітненням. Описи життя монахів-відлюдників свідчать, що самітництво давало можливість знаходиться в найбільш живому і «населеному» для них світі, в світі духовного спілкування з Богом.

Усамітнення апріорі має часові рамки, завжди добровільно і вільно обирається людиною. Усамітнення видається найбільш «вигідним», наприклад, з точки зору особистісного росту, дії захисних механізмів, зниження рівня психічного напруження та ін. Такі дослідники самотності, як Марія Міцеллі, Брюс Мораш, Енн Пепло, вважають, що усамітнення не обов'язково пов'язане з самотністю (як з обтяжливим емоційним станом), і що люди можуть бути суб'єктивно щасливі і в усамітненні[71].

Відповідно до психодинамічного підходу (Х. С. Салліван, О. Зілбург та ін.) самотність - це реакція на неадекватне задоволення потреби в тісних людських зв'язках. Недостаток чи втрата тих людських взаємин, які формуються з розвитком особистості: потреба в контакті у немовлят, нездатність задовольнити юнацьку потребу в інтимності, втрата партнера в дорослому віці та ін [16, 41, 49].

О. Зілбург опублікував, ймовірно, перший психологічний аналіз самотності. Він розрізняв самотність і усамітнення. Усамітнення - «нормальний» і «скороминущий умонастрій», що виникає в результаті відсутності конкретного «когось». Самотність - це непереборне, постійне відчуття. Неважливо, чим людина зайнята, але самотність, як «черв'як», роз'їдає її серце. Згідно з Зілбургом, самотність стає віддзеркаленням характерних рис особи: нарцисизму, манії величі і ворожості. Самотня людина зберігає інфантильне відчуття власної всемогутності, вона егоцентрична і пускає пил в очі публіці з тим, щоб «викрити» інших. «Самотній індивід, як правило, проявляє хворобливу скритність або відкриту ворожість», - стверджує О. Зілбург, направлену як усередину, так і зовні. Зілбург проглядав походження самотності, починаючи з раннього дитинства [49].

Фромм-Рейхман вважає самотність екстремальним станом: «Тип самотності, який я маю на увазі, - руйнівний... і він зрештою приводить до розвитку психотичних станів. Самотність перетворює людей... у емоційно паралізованих і безпорадних». У своєму аналізі самотності прихильники психодинамічних теорій виходять головним чином з їх клінічної практики і, ймовірно, тому схильні розглядати самотність як патологію [41].

Екзистенціальний підхід, представниками якого є К. Мустакас та І. Ялом розглядає людину як перманентно самотню. Ніхто інший не може розділити з нами наші почуття і думки; роз'єднаність є сутнісний стан наших переживань. Самотність може мати болісний ефект, але це продуктивний, творчий стан.

К. Мустакас підкреслює значення відмінності між «суєтою самотності» і дійсною самотністю. Суєта самотності - це система захисних механізмів, яка віддаляє людину від вирішення істотних життєвих питань і яка постійно спонукає її прагнути до активності ради активності спільно з іншими людьми. Дійсна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування і із зіткнення особистості з межовими життєвими ситуаціями (народження, смерть, життєві зміни, трагедія), що переживаються на одинці [49].

І. Ялом, розглядаючи ізольованість як один з елементів існування, відзначає, що це не є ізольованість від людей з самотністю яка нею породжується і не внутрішня ізоляція (від частини власної особистості). Це фундаментальна ізоляція - і від інших створінь («прірва між собою і іншими») і від світу («роз'єднаність між індивідом та світом»). Таким чином, він виділяє два види ізоляції: екзистенційну і фундаментальну [4, 71, 84].

У основі інтимного підходу (В. Дерлега і С. Маргуліс) лежить припущення про те, що індивід прагне до збереження рівноваги між бажаним і досягнутим рівнями соціального контакту. Самотність ж обумовлена відсутністю відповідного соціального партнера, який міг би сприяти досягненню індивідом різних реальних цілей. Самотність, найімовірніше, наступає тоді, коли міжособистісним відносинам індивіда бракує інтимності, необхідної для довірливого спілкування [49].

Згідно з теоретико-системним підходом самотність є механізм зворотного зв'язку, що допомагає індивідові або суспільству зберегти стійкий оптимальний рівень людських контактів. Основне положення цієї теорії полягає в тому, що поведінку живих організмів відображає переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального [49].

Дж. Фландерс формулює загальносистемний підхід до проблеми самотності. Основне положення цієї теорії полягає в тому, що поведінку живих організмів відображає переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального. З цієї точки зору самотність є механізм зворотного зв'язку, що допомагає індивідові або суспільству зберегти стійкий оптимальний рівень людських контактів.

Міркування Дж. Фландерса про самотність не мають емпіричного джерела, вони свідчать про подальше розповсюдження системної теорії Міллера. При цьому Дж. Фландерс розцінює самотність як потенційний патологічний стан, але рахує його також і корисним механізмом зворотного зв'язку, який в кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда або суспільства. Системна теорія підпорядковує обидва мотиви поведінки - індивідуальний і ситуативний. Відрізок часу, необхідний для того, щоб подіяли певні змінні, може бути достатньо довгим. Проте системна теорія по суті є моделлю, в якій мотиви поведінки включені в динаміку загальної структури, що розвивається [4; 31; 71].

Властивий людині протест проти самотності став генеральною темою багатьох гуманістичних учень, що виникли на Заході в XX столітті. Найбільшу увагу самоті приділяли екзистенціалісти

М.А.Бердяєв, М.Бубер, А.Камю, Ж.-П.Сартр, М.Хайдеггер, К.Ясперс [7; 64; 77]. Самотність особистості розглядається як реалізація принципу замкнутого антропологічного універсуму, згідно якого, внутрішня ізольованість людини - основа будь-якого індивідуального буття. Тому людина вибирає самотність, коли не знаходить емоційного відгуку в ході спілкування з іншими людьми.

Ф.Ніцше [45], а потім і Е.Фромм [75; 76] продовжили думку І. Канта про те, що самотність може обумовлюватися падінням етичних норм. Е. Фромм причиною самотності називав культивування безрозсудних потреб.

Варто відзначити, що проблема самотності в найбільшій мірі була висвітлена в роботах Еріха Фрома. У своїй першій крупній роботі «Втеча від свободи» (1941) він розглянув феномен самотності в рамках проблеми свободи. У даному творі самотність розглядається як аспект індивідуалізації. Воно є природженим відчуттям, яке виникає у міру того, як людина починає усвідомлювати свою несхожість і окремість від світу. Страх самотності нависає над індивідом як величезна грозова хмара, від якої хочеться втекти.

Е. Фромм пише: «фізіологічні потреби - це не єдина постійно присутня, імперативна частина натури людини. Є ще одна настільки ж нездоланна; вона не криється у фізіологічних процесах, але складає сутність людського буття - це потреба зв'язку з оточуючим світом, потреба уникнути самотності. Відчуття повної самотності веде до психічного руйнування, так само як і фізичний голод - до смерті. Цей зв'язок з іншими не ідентична фізичному контакту. Індивід може бути фізично самотнім, але при цьому пов'язаний з якимись ідеями, моральними цінностями чи хоча б соціальними стандартами - і це дає йому відчуття спільності і «приналежності». Разом з цим індивід може жити серед людей, але при цьому відчувати себе повністю ізольованим; якщо це переходить певну межу, то виникає розумовий розлад шизофренічного типу. Відсутність зв'язку з якими-небудь цінностями, символами, устоями - ми можемо назвати моральною самотністю. І можемо стверджувати, що моральна самотність так само не переноситься, як і фізична; більше того, фізична самотність стає нестерпною лише в тому випадку, якщо вона тягне за собою самотність моральну» [75].

К. Хорні вважала самотність наслідком негативного прояву ідеології ринкових відносин, конкурентності людини з людиною [80].

В. Франкл вважав, що людина потрапляє в стан самотності втративши певні цінності і сенс життя [73].

Можна вважати, що самотність як об'єктивна психологічна проблема сучасності не втрачає своєї актуальності. Наприклад, Н.Е.Покровський [51] називає її «чумою XX століття», що вимагає серйозного осмислення, теоретичних і експериментальних наукових досліджень.

Згідно з Р.С.Нємовим, людина стає самотньою, коли усвідомлює неповноцінність своїх відносин з людьми, особистісно значимих для неї, коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення потреби в спілкуванні. Самотність -- тяжкий психічний стан, що зазвичай супроводжується поганим настроєм і обтяжливими емоційними переживаннями. Поняття самотності пов'язане з переживанням ситуацій, що суб'єктивно сприймаються як небажані; особистісно неприйнятний для людини дефіцит спілкування і позитивних інтимних відносин з навколишніми людьми [44; 613].

На переживання стану самотності впливають не стільки реальні відносини, скільки ідеальне уявлення про те, якими вони повинні бути. Людина, що має сильну потребу в спілкуванні, відчуватиме себе самотньою і в тому випадку, якщо її контакти обмежені одним-двома людьми, а вона би хотіла спілкуватися з багатьма; у той самий час той, хто не має такої потреби, може зовсім не відчувати своєї самотності навіть в умовах повної відсутності спілкування з іншими людьми [44; 614].

Р.С.Нємов також зазначає, що самотність залежить від того, як людина до себе відноситься, тобто від її самооцінки. В багатьох людей почуття самотності пов'язане з явно заниженою самооцінкою [44; 616]. Зв'язок який існує між самооцінкою і самотністю, пояснюється двояким чином. По-перше, посиланнями на те, що низька самооцінка породжує внутрішнє самовідчуження людини; по друге, виходячи із припущення, що низька самооцінка супроводжується системою таких установок і поведінкових тенденцій, які самі по собі суттєво ускладнюють міжособистісне спілкування.

Загалом низька самооцінка породжує взаємопов'язаний комплекс психічно неблагополучних факторів, перешкоджаючих встановленню хороших особистісних взаємовідносин з оточуючими людьми: самопринижуюча свідомість і поведінка, відчуття власної некомпетентності і багато іншого. Варто брати до уваги і ту обставину, що довготривалий досвід самотності може негативно впливати на самооцінку, роблячи її більш вразливою. Невдачі в спілкуванні можуть посилювати відчуття самотності, і як наслідок, знижувати самооцінку.

Одним із факторів, які сприяють самотності є небажання людини опинитись в такій ситуації міжособистісного спілкування, при якій вона піддається ризику отримати відмову у встановлені необхідних для неї взаємовідносин, відчути зніяковілість і розчарування. Ворожість і пасивність, як можливі причини і одночасно наслідки самотності, часто супроводжують її.

Нерідко самотність виникає через незалежні від людини причини. Овдовіння, розлучення чи розрив особистісних взаємовідносин - найбільш поширені соціальні причини, які ведуть до самотності. В подібних випадках воно зароджується в результаті раптово виникаючої повної чи часткової емоційно-психологічної ізоляції людини від людей, які складали її звичний круг спілкування [44; 616 - 619].

Р.С.Нємов відзначає також різноманітні реакції людей на переживання ними самотності. Якщо люди звинувачують в своїй самотності не себе, а інших, то можуть відчувати гнів і гіркоту, що стимулює виникнення відношення ворожнечі. Якщо люди впевнені, що самі винні у власній самотності, і не вірять в те, що можуть змінити себе, то вони, найвірогідніше, будуть засмучені і засудять самі себе. З часом цей стан може перерости в хронічну депресію. Якщо, нарешті, людина впевнена, що самотність кидає їй виклик, то вона буде активно проти неї боротись, докладе зусиль, спрямовані на те, щоб позбутися самотності [44; 615].

Вражає список типових емоційних станів, котрі час від часу охоплюють хронічно самотню людину, що подається Р. С.Нємовим, який отриманий методом факторного аналізу відповідей багатьох самотніх людей на спеціальний опитувальник. Це - відчай, смуток, нетерпимість, відчуття власної непривабливості, безпорадність, панічний страх, пригніченість, внутрішня спустошеність, нудьга, прагнення до переміни місцевості, відчуття власного недорозвитку, втрата надій, ізоляція, жалість до себе, скутість, дратівливість, незахищеність, покинутість, меланхолія, відчуження [44; 615].

Р. С. Нємов також виділяє також певні характеристики самотніх людей:

- Самотня людина характеризується виключною зосередженістю на самому собі, на своїх особистих переживаннях.

- Спілкуючись з іншими людьми, самотні більше говорять про самих себе і частіше, ніж інші, змінюють тему розмови. Вони також повільніше реагують на висловлювання партнера по спілкуванню.

- Таким людям властиві специфічні міжособистісні проблеми. Вони легко дратуються в присутності інших людей, підвищено агресивні, схильні до надмірної, не завжди оправданої критики оточуючих, нерідко здійснюють психологічний тиск на інших людей. Самотні мало довіряють людям, приховують власну думку, нерідко лицемірні, недостатньо керовані у своїх вчинках.

- Самотні люди не можуть по-справжньому веселитися в компаніях, такі люди підвищено навіювані або надмірно уперті у вирішенні міжособистісних конфліктів.

- Самотні люди нерідко бачать в самих собі причину своєї самотності, приписуючи її недолікам характеру, відсутності здібностей, особистій непривабливості більшою мірою, чим чинникам, підвладним свідомому вольовому контролю: недолік власних зусиль, що докладаються для налагодження контактів, неефективність вживаних для цього засобів і ін.

Як вказується Р. С. Нємцовим, є сенс розрізняти три типи самотності: хронічний, ситуативний і скороминущий. Хронічна самотність наступає тоді, коли індивід протягом тривалого періоду життя не може встановити задовільні взаємини із значущими для нього людьми. Ситуативна самотність зазвичай з'являється як результат яких-небудь стресових подій в житті людини, таких, наприклад, як смерть близького або розрив інтимних відносин, наприклад шлюбних. Після короткого часу дистресу ситуативно самотній індивід змиряється з своєю втратою і частково або повністю долає виникле відчуття самотності. Скороминуща самотність виражається в короткочасних нападах відчуття самотності, які повністю і безслідно проходять, не залишаючи після себе ніяких слідів [44; 316].

При достатньо частому вказуванні на самотність як на психічне явище у відчизняній психології практично відсутні його теоретичні і емпіричні дослідження. Російські вчені такі, як Б. Г. Ананьєв , Г. М. Андрєєва , Л. С. Виготський, І. С. Кон, Е. П Крупник, О. М. Леонтьєв, А. В. Петровский К. К. Платонов та С. Л. Рубінштейн вивчаючи психологічну структуру особистості, говорили про наявність феномену самотності та недостатності спілкування з іншими людьми. Зокрема Л. С. Виготський, як і І. С. Кон, розвитку самосвідомості й особистості відводив у юності центральну роль. У цьому віці відбувається відкриття Я власного світу думок, почуттів і переживань, що здаються самому суб'єкту неповторними й оригінальними. Тенденція сприймати свої переживання як унікальні має небезпеку перерости у відгородженість і замкнутість, засновані на помилковій переконаності в тому, що зрозуміти його (юнака) особливий внутрішній світ не зможе ніхто. Все це спричиняє виникнення відчуття самотності [27].

Серед вітчизняних вчених, які вивчають самотність відзначають Донченко О. А., Титаренко Т. М. та ін.

Самотність сприймається як гостросуб'єктивне, суто індивідуальне і часто унікальне переживання. Ми нерідко чуємо такі зауваження: «Нічия самотність не схожа на мою. Самотність кожного різна». Є доля правди в констатації унікальності будь-якої самотності і неможливості дати їй універсальне визначення. Проте при всій унікальності будь-якого переживання самотності є елементи, спільні для всіх її проявів. Останні полягають в самому понятті самотності і можуть бути відзначені при уважному спостереженні за поведінкою самотніх людей. Одна із самих яскравих рис самотності - це специфічне відчуття повного занурення в самого себе. Відчуття самотності не схоже на локальне відчуття, переживання, воно абсолютно всеосяжне. В відчутті самотності є пізнавальний момент. Самотність є знак моєї «самості»; воно повідомляє мені, хто я такий в цьому житті. Виділення феноменального й когнітивного елементів приводить до розуміння того, що самотність - особлива форма самосприйняття, гостра форма самосвідомості [71].

В процесі буденного, повсякденного самоусвідомлення ми сприймаємо себе лише в певному відношенні до оточуючого світу. Переживаємо свій стан в контексті складної і обширної системи взаємозв'язків. Часто самотність - це відчуття, яке появляється в формі потреби бути включеним чи бажаність цього чи потреби просто бути в контакті з кимось. Основним моментом в таких ситуаціях виступає усвідомлення відсутності чогось, відчуття втрати і краху. Це може бути усвідомлення своєї унікальності і неприйняття тебе іншими.

Самотність може бути причиною багатьох розчарувань, але найгірше, коли воно стає причиною краху надій. Самотні люди відчувають себе покинутими, відірваними, забутими, обділеними, втраченими, непотрібними. Це вельми болісні відчуття, тому що вони виникають всупереч нашим очікуванням. Надія вимагає того, щоб її розділяли, щоб до неї хтось був причетний. Самотність припускає розрив зв'язків або їх повну відсутність, тоді як наші звичайні надії, очікування зорієнтовані на узгодженість, зв'язок. Важка форма самотності може означати безлад і порожнечу і викликати індивідуальне відчуття безпритульності, відчуття того, що людина скрізь «не на своєму місці». З погляду особистісного переживання часу самотність створює уривчасті, скороминущі зв'язки, виражаючи цим як відірваність від минулого, так і глибокий провал в майбутньому. Ламаючи тимчасові характеристики і роблячи майбутнє ще більш невизначеним, ніж зазвичай, самотність породжує тривогу і страх.

Люди відповідають на самотність прагненням до близькості, спілкування, бажаючи заповнити порожнечу пошуками зв'язків для відновлення розірваної мережі відносин, пошуками співучасті, яка допоможе пересилити відсутність залучення до групової діяльності.

Враховуючи сказане, ми можемо погоджуємось із наступним визначенням самотності, яке було запропоноване У. А. Садлером і Т. Б. Джонсоном. Самотність - це переживання, що викликає комплексне і гостре відчуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і що показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості [71].

Діагностувати самотність можна за допомогою афективних (емоційних), поведінкових (біхевіористських) і когнітивних доказів. Самотність - це тяжке емоційне переживання: глибоко самотні люди дуже нещасливі. Однак самих лише афективних переживань явно недостатньо для визначення такого неприємного відчуття, як самотність. не існує якого-небудь унікального набору емоцій, які б асоціювались з самотністю [50].

К.Рубінстайн і Ф.Шейвер при аналізі емоційних станів самотньої людини виявили чотири різні групи емоцій, які пов'язані з самотністю:

1. Відчай ( безсилля, втрата надії, наляканість, ранимість);

2. Депресія (туга, пригніченість, спустошеність, жалість до себе, меланхолія, відчуженість, туга по конкретній людині);

З. Нестерпна нудьга (нетерпеливість, нудьга, скутість, дратівливість);

4. Самоприниження (відчуття власної непривабливості, нікчемності, соромливість, незахищеність) [31; 275--301].

Хоч переживання негативних емоцій і наштовхує людей на думку про те, що «щось не гаразд» в їх житті, воно не приводить безпосередньо до діагностування саме самотності, а не якогось іншого стану - депресії, перевтоми чи фізичного недомагання.

Люди, як правило, використовують цілий ряд поведінкових характеристик для ідентифікації самотності, включаючи низький рівень соціальних контактів, припинення (розрив) зв'язків, які встановились, або ж не задовільні зразки соціальної взаємодії. Однак усамітнення (як ми вже вказували вище) не обов'язково пов'язане з самотністю; люди можуть бути щасливі і в усамітненні. Якщо ж людина відчуває себе самотньою від того, що вона постійно залишається сама, то в цьому випадку найбільш ймовірним діагнозом може бути самотність [50]. Поняття «усамітнення» і «самотність» покривають різні психічні переживання. Самотня особистість хворобливо переживає нестачу іншої людини для повноцінної життєвої взаємодії. Тимчасова добровільна мовчазна усамітненість духовно розвиненої особистості дає їй змогу відійти від вимог суспільства і щоденних турбот, заспокоїтися, пережити внутрішню тишу. Усамітнена вдумлива взаємодія особистості з природою і з самою собою відкриває для неї шанс розкрити власний внутрішній світ, мудрішу світовзаємодію, сприйняття сакрального. Проміжки усамітнення відновлюють сили й поліпшують здоров'я, посилюють творчу потенцію [37].

Навряд чи людей можна назвати самотніми, якщо в них нема когнітивних пояснень цього стану. Когнітивні індикатори самотності, очевидно, виводяться із уявлень про визначений тип соціальних відносин, яких не вистачає в даний момент. Суспільна свідомість відображає потребу в якомога частішій і тіснішій взаємодії людини і суспільства, а також уявлення про те, що вдосконалення соціальних відносин здатне полегшити страждання окремої людини [50].

Американський психолог Джеффрі Янг, автор одного з тестів для дослідження самотності і методу психотерапії депресивних станів, розрізняє 12 синдромів, кожний з яких має свої характерні емоційні, когнітивні і поведінкові ознаки.

1. Нездатність залишатися одному. Людина з цим синдромом не здатна до усамітнення; залишившись сама, вона губиться, не знає, що з собою робити, відчуває болісну нудьгу і порожнечу.

2. Низька самоповага, що виражається в занижених самооцінках («мене не люблять», «я нудний» і т. п.), яка спонукає особу уникати людських контактів, внаслідок чого з'являється хронічна печаль і відчуття безнадійності. Цей стан буває і у людей надзвичайно цікавих і значних.

3. Соціальна тривожність, невпевненість в спілкуванні, сором'язливість, постійне очікування насмішок або засудження з боку оточуючих, так що єдиним порятунком здається занурення в себе.

4. Комунікативна незграбність, відсутність необхідних навиків спілкування, невміння правильно поводитися в складних міжособистісних ситуаціях (знайомство, залицяння), часто у поєднанні з низькою емпатією; це породжує розчарування і обмануті очікування.

5. Недовіра до людей, які здаються ворожими і егоїстичними; така людина не просто уникає людей, але відчуває до них озлоблення і гіркоту.

6. Внутрішня скутість, нездатність до саморозкриття, відчуття абсолютної психічної «герметичності» і незрозумілості, що примушує особистість постійно розігрувати чиїсь чужі ролі.

7. Труднощі вибору партнера («ніде зустріти відповідну людину», «ніхто мені не подобається»), нездатність зав'язати потенційно інтимні особисті відносини або постійний вибір невідповідних партнерів, внаслідок чого виникає відчуття безсилля і приреченості.

8. Страх бути знехтуваним, пов'язаний із зниженою самоповагою і невдалим минулим досвідом, боязнь нових розчарувань, що посилюється несвідомим відчуттям провини і свідомістю своєї малоцінності.

9. Сексуальна тривожність, усвідомлення (часто помилкове) своєї зовнішньої непривабливості або безпорадності, яка посилюється соромом і нерідко утруднює всі інші, несексуальні відносини.

10. Боязнь емоційної близькості («він хоче більше, ніж я можу дати»), що спонукає суб'єкта ухилятися від поглиблення дружніх відносин, що припускають взаємне саморозкриття; побоювання бути спійманим, захопленим зненацька, відмова від прийняття відповідальності.

11. Невпевнена пасивність, постійні вагання, невизначеність в оцінці власних відчуттів («сам не знаю, що я відчуваю і чого хочу»), відсутність наполегливості, ініціативи в поглибленні і розвитку особистих відносин і настороженість до спроб такого роду з боку партнера.

12. Нереалістичні очікування, орієнтація на дуже жорсткі норми і вимоги («все або нічого», «якщо я тебе придумала, стань таким, як я хочу»), нетерпимість і нетерплячість, що не дозволяють особистим відносинам знайти стійкість, схильність розривати відносини без достатніх підстав.

Хоча всі ці синдроми описові, а співвідношення їх компонентів вельми проблематично, їх перелік показує, що самотність така сама багатоманітна, як і спілкування, від неї немає універсальних рецептів. Одній людині корисно трохи менше думати про власне «Я» і включитися в діяльне групове життя, а іншому, навпаки, - «зупинитися, озирнутися». Проте зробити це не так-то просто.

Одна з головних психологічних труднощів самотніх і схильних до депресії людей полягає в тому, що у деяких з них виробляється схильність пояснювати свої невдачі в спілкуванні не конкретними ситуативними причинами, а своїми нібито незмінними особистими рисами. Ця установка паралізує спроби встановлення нових людських контактів з урахуванням минулих помилок. Якщо в інших сферах життя, наприклад в навчанні або в праці, ці люди адекватно оцінюють причини своїх успіхів і поразок і, навчаючись на своїх помилках, можуть досягти високих результатів, то у сфері спілкування, де вони особливо уразливі, негативна установка перетворюється на прогноз, що самоздійснюється: «У мене все одно не вийде, тому не варто і пробувати, щоб не переживати нових розчарувань» [27; 145,146]

Все вище сказане добре відображається у визначенні Л. Сімеонової. Самотність - це не просто ситуація, яка склалась, коли ти проводиш час сам. Це - відчуття, що в тебе нема близької людини, яка змогла б тебе зрозуміти… це відчуття, що в твоїх соціальних зв'язках щось зруйнувалось чи ніколи не існувало [66;54].

На основі здійсненого теоретичного аналізу науково-психологічних підходів до проблеми самотності можна зробити наступні висновки: Самотність - це переживання, що викликає комплексне і гостре відчуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і що показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості.

А усамітнення, за визначенням О.Зілбурга - «нормальний» і «скороминущий умонастрій», що виникає в результаті відсутності конкретного «когось» [49].

Отже на відміну від самотності, як негативного руйнівного почуття усамітнення є здоровим прагненням людини інколи залишатись на одинці з самою собою. Усамітнення сприяє розвитку людини та її творчого потенціалу, дозволяє їй зрозуміти саму себе. Таким чином усамітнення приносить людині користь, якщо не переростає в ізольованість від суспільства та почуття самотності, як порушення соціальних контактів людей - спілкування та феномен самоусвідомлення людини.

Серед можливих чинників виникнення самотності зазначають:

- характерологічні особливості людини, такі як сором'язливість, некомунікабельність, скритність та ін;

- низька самооцінка, самоприниження;

- небажання людини опинитись в такій ситуації міжособистісного спілкування, при якій вона піддається ризику отримати відмову у встановлені необхідних для неї взаємовідносин, відчути зніяковілість і розчарування;

- соціальні причини: овдовіння, розлучення чи розрив особистісних взаємовідносин.

Виділяють афективні (емоційні), поведінкові та когнітивні індикатори самотності.

До афективних відносять такі відчуття, що супроводжують стан людини як відчай, безсилля, втрата надії, наляканість, ранимість; депресія, туга, пригніченість, спустошеність, жалість до себе, меланхолія, відчуженість, туга по конкретній людині; нестерпна нудьга, нетерпеливість, нудьга, скутість, дратівливість; самоприниження, відчуття власної непривабливості, нікчемності, соромливість, незахищеність.

До поведінкових чинників включають низький рівень соціальних контактів, розрив соціальних зв'язків , які встановились, або ж не задовільні зразки соціальної взаємодії. Однак всі ці ознаки можуть свідчити про самотність лише за у мови, що людина залишаючись на одинці відчуває себе самотньою.

Когнітивні індикатори самотності виводяться із уявлень про визначений тип соціальних відносин, яких не вистачає в даний момент. Якщо рівень соціальних контактів, які є в людини на даний момент не є для неї достатніми, то це один із чинників, які свідчать про її самотність.

Дані емоційні, поведінкові та когнітивні індикатори самотності виражаються в таких синдромах: нездатність залишатися одному; низька самоповага; соціальна тривожність, невпевненість в спілкуванні, сором'язливість; комунікативна незграбність, відсутність необхідних навиків спілкування; недовіра до людей; внутрішня скутість; труднощі вибору партнера; страх бути знехтуваним; сексуальна тривожність; боязнь емоційної близькості; невпевнена пасивність постійні вагання, невизначеність в оцінці власних відчуттів; нереалістичні очікування, орієнтація на дуже жорсткі норми і вимоги. Як ми бачимо через ці синдроми самотня людина проявляє себе нездатною формувати нові знайомства та побудувати конструктивні взаємовідносини з іншими людьми.

Самотня людина не здатна повноцінно функціонувати і почуває себе нещасною. Її соціальні контакти поверхневі, вона відчуває гостру недостачу спілкування в її житті. Все це спричиняє порушення в особистості людини, її руйнацію.

1.2 Психологічні особливості переживання самотності в період ранньої юності