До підліткового віку люди дивляться на себе виходячи з наступного набору ролей: друг, ворог, студент, футболіст, гітарист, а також на основі членства в клубах або в компаніях. У цей період більш широкі когнітивні можливості дозволяють людям їх проаналізувати, виявити в них елементи несумісності і конфліктності і реорганізувати ці ролі, поступово просуваючись до своєї ідентичності. Іноді люди відмовляються від попередніх ролей; у деяких випадках вони встановлюють нові відносини з батьками, братами, сестрами і однолітками. Е. Еріксон виділив в задачі формування ідентичності головну перешкоду, яку повинні подолати підлітки для успішного переходу до дорослості. В ідеальному випадку вони здійснюють цей перехід, маючи достатньо чітке уявлення про те ким вони є, про способи пристосування до суспільних відносин [28;526].

Зростаюча у підлітків потреба в автономії і самостійності звичайно призводить до деяких конфліктів в сім'ї, труднощів при одночасній потребі в спілкуванні з батьками в процесі вирішення певних проблем. Сім'я зберігає сильний вплив на юнаків, хоча їх відносини з рідними ускладнюються. Як правило, ускладнення відносин викликають такі звичайні питання, як сімейні обов'язки, час приходу додому, побачення, зовнішній вигляд і т. п. Дещо рідше виникають конфлікти між батьками і юнаками по важливих релігійних, соціальних і політичних цінностях [28; 530].

Коли люди стають більш автономними по відношенню до своїх сімей, вони більше зацікавлені в дружніх відносинах для отримання емоційної підтримки і надійної бази нових цінностей. В процесі формування ідентичності важливу роль відіграють близькі друзі. Щоб прийняти свою ідентичність, юнак повинен відчути прийняття та схвалення її іншими.

Особливо виростає в ранньому юнацькому періоді значення груп однолітків. Юнаки шукають підтримки від інших, щоб справлятися із фізичними, емоційними та соціальними змінами цього віку. Найбільш ймовірно, що вони будуть шукати підтримку в однолітків, котрі проходять через подібний досвід. Дослідження проведене Р. Ларсоном та його співробітниками в 1984р. підтверджує, що юнаки проводять значно більше вільного часу з друзями чим з сім'єю (включаючи батьків, братів і сестер), - приблизно 50% в порівнянні з 20%. Решту вільного часу вони проводять наодинці.

Отож в юнацькому віці виділяють як провідну потребу в міжособистісній взаємодії, де необхідно розуміння і визнання близької людини, що виражається в пошуку друга, а також групова взаємодія, наявність позитивної групової оцінки, що виправдовує навіть невдачі в міжособистісній взаємодії.

Нереалізованість рівня групової взаємодії особистості може спричинити виникнення відчуття самотності. Приналежність до групи є необхідною в юнацькому віці і, як стверджує І. С. Кон, надає декілька корисних надбань. По-перше, спілкування з однолітками дуже важливий специфічний канал інформації; по ньому підлітки і юнаки дізнаються багато необхідних речей, які з тих або інших причин їм не повідомляють дорослі. По-друге, це специфічний вид міжособистісних відносин. Групова гра і інші види спільної діяльності виробляють необхідні навики соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні і в той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси з суспільними. По-третє, це специфічний вид емоційного контакту. Усвідомлення групової приналежності не тільки полегшує підліткові та юнаку автономізацію від дорослих, але і дає йому надзвичайно важливе відчуття емоційного благополуччя і стійкості [27; 128,129].

Таким чином, референтною групою для юнацького віку стає компанія однолітків. Більше того юнак прагне до встановлення довірливих відносин з одним із своїх однолітків. Багато дослідників відзначають, що саме відсутність розуміючої людини, як причину виникнення відчуття самотності [27; 128].

Юнацька дружба унікальна, вона займає виняткове місце в ряді інших прив'язаностей. Однак потреба в інтимності практично ненаситна, задовольнити її вкрай важко. Підвищуються вимоги до дружби, ускладнюються її критерії. Юність вважається привілейованим віком дружби, але самі юнаки вважають справжню дружбу рідкісною.

Емоційна напруженість дружби знижується при появі любові. Юнацька любов включає в себе дружбу в той самий час вона передбачає більшу ступінь інтимності, чим дружба. Після награних, як правило, захоплень в юнацькому віці, може з'явитися перша справжня закоханість.

Юнацькі мрії про любов відображають перш за все потребу в емоційному теплі, розумінні, душевній близькості [29; 320].

Інколи юнаки стають самотніми тому, що вони відчувають себе іншими, сторонніми і справді не можуть «належати» до групи [28; 537]. Ті, що йдуть всупереч установок групи, або відкинуті, нею, стикаються із почуттям самотності. У випадку коли юнак не має друга, який би його зрозумів, він стає в двічі самотнішим [55].

С. В. Малишева на основі вивчення філософської, публіцистичної, художньої і психологічної літератури виділяє причини, які обумовлюють виникнення самотності в юнацькому віці:

1. Усвідомлення себе як унікальної особистості, ні на кого не похожої [39; 102].

Одним із найбільш важливих надбань ранньої юності є відкриття свого внутрішнього світу. Він починає усвідомлювати власну унікальність та неповторність. Це відкриття є радісним для особистості, однак водночас разом з цим приходить і відчуття самотності чи страху самотності. Отож відчуття самотності є частково спричинене віковими особливостями підліткового та юнацького віку, і як показують дані зарубіжних досліджень, підлітки і юнаки значно частіше людей старшого віку відчувають себе самотніми. Однак одна справа якщо йде мова про тимчасове, скороминуче відчуття самотності і супутній йому сумний і пригнічений настрій -- нормальне явище людського життя, якого ніхто не може уникнути, чи про ситуативну самотність, яка зумовлена життєвими обставинами, і зовсім інша справа - хронічна самотність, яка переслідує особистість і сприймається нею як щось неусувне [27; 69].

2. Відсутність достатньої кількості міжособистісних контактів з однолітками. Як відомо, ранній юнацький вік - період становлення навиків спілкування, пізнання інших і самих себе. Дорослі занадто складні і в силу цього недоступні. Тільки в оточенні однолітків юнак може самоствердитись і поборотись за місце під сонцем. Як вже вказувалось вище, юнаки позбавлені спілкування в референтних групах, як правило, відчувають самотність.

3. Екзистенційна юнацька криза сенсу життя.

4. Примусове утримування підлітків та юнаків в яких-небудь групах. Якщо юнаки не мають можливості залишатись на одинці з собою, то незадоволена потреба в усамітненні породжує в них думки про нерозуміння оточуючими їх особистісних особливостей [39; 102].

Наступною передумовою, яка сприяє виникненню самотності в юнацькому віці, є низька самоповага та самооцінка. Про це пише І.С. Кон: «Юнаки із зниженою самоповагою особливо вразливі і чутливі до всього, що якось зачіпає їх самооцінку. Вони хворобливіше за інших реагують на критику, сміх, осуд. Їх більше турбує погана думка оточуючих про них. Вони хворобливо реагують, якщо у них щось не виходить в роботі або якщо вони виявляють в собі якийсь недолік. Внаслідок цього багатьом з них властива сором'язливість, схильність до психічної ізоляції, відходу від дійсності в світ мрії, причому цей відхід зовсім не добровільний. Чим нижчим є рівень самоповаги особистості, тим вірогідніше, що вона страждає від самотності. З опитаних Розенбергом юнаків з найнижчою самоповагою від самотності страждають дві третини, а з високим -- тільки 14 відсотків» [27; 82]. Г.Крейг стверджує: «Як дівчата так і хлопці вступаючи в юнацький вік відчувають значне зниження самооцінки» [28; 555].

Генезис розвитку самотності має свою динаміку: відторгнення дитини батьками в ранньому дитинстві, відсутність впливу з боку сім'ї в період становлення особистості, все це призводить до виникнення у юнака оцінки себе як непотрібного оточуючим, ізольованого. Така самооцінка і самостановлення людиною рівня своїх контактів з оточуючими і бажаним станом призводять до усвідомлення переживання самотності. Однолітки є фактором виникнення самотності, котра проявляється як похідна негативного досвіду спілкування [39; 102].

Самотність як життєва ситуація і почуття самотності - це одні з новоутворень в юнацькому віці. Юнаки найбільш тривожні у відносинах з однокласниками і батьками, про що свідчать їх висловлювання: «Мені важко знайти спільну мову з батьками», «Мені важко постійно йти на зустріч другу, але я боюсь його втратити» і т.д. Юнаки прагнуть перебудувати відносини з батьками на основі рівності. Це виражається в спробах здобути самостійність у вирішенні питань, які стосуються особисто їх, мати право на власні прив'язаності і погляди. І якщо батьки не перешкоджають реалізації цих прагнень, конфліктів, як правило, не виникає. У випадку, коли пред'являються жорсткі вимоги, виникають емоційні проблеми: або ворожість, або відчуття провини і тривожність.

Самотність, яка виникає на основі усвідомлення і перебільшення своєї унікальності, при спілкуванні яке не благополучно складається може перерости в відчуження, ізоляцію, відчуття власної неповноцінності, а це призводить до виникнення почуття тривоги, суму, нещастя [82; 99].

На основі здійсненого теоретичного аналізу особливостей раннього юнацького віку та поглядів вчених на переживання самотності в даний віковий період можна зробити наступні висновки:

Отже, юнацький вік ставить перед людиною дві основні задачі: становлення автономності та незалежності від батьків і формування власної ідентичності. Для успішного подолання цих завдань юнаку необхідне конструктивне спілкування із значимими для нього дорослими та референтною групою однолітків на бажаному для нього рівні. Також йому необхідний час для перебування наодинці, щоб змогти усвідомити власний внутрішній світ, який для нього відкривається вперше. Мати можливість переосмислити та реорганізувати ролі, які він мав до тепер та сформувати нову власну ідентичність і узгодити її з оточуючим світом, отримати підтримку, прийняття та схвалення. Якщо ж ці умови не виконуються юнак відчуває себе відкинутим та не прийнятим, що призводить до формування відчуття самотності.

Самотність в ранньому юнацькому віці переживається особливо гостро. Якщо юнак відкриваючи свій внутрішній світ, усвідомлюючи свою унікальність починає почувати себе непотрібним, відкинутим, не понятим та ізольованим від зовнішнього світу; він не знаходить свого місця у референтній групі однолітків та не встановлює міжособистісні стосунки на достатньому для нього рівні, то в нього формується почуття власного безсилля, він наляканий та ранимий, його переповнює жалість до себе, меланхолія, відчуженість, нещастя та пригніченості; це також впливає на зниження його самооцінки, він починає сприймати себе непривабливим, нікчемним, сором'язливим та незахищеним - все це є ознаками самотності.

1.3 Психологічні особливості дитячо-батьківських стосунків як чинник переживання самотності.

1.3.1 Психологічний зміст стилів батьківського виховання

Головним інститутом виховання є сім'я. Саме в сім'ї відбувається становлення особистості дитини. Під впливом батьківського виховання формується характер дитини її ставлення до світу та оточуючих.

Кожна сім'я унікальна так само, як унікальний кожен окремий індивід. Батьки користуються певними прийомами виховання залежно від ситуації, особливостей самої дитини, її поведінки в даний момент, приналежності до певної культури. В ідеалі вони повинні створювати розумні обмеження автономії дитини, наполегливо передавати їй свої цінності, сприяти розвитку самоконтролю, діючи при цьому дуже обережно, щоб не утискати цікавість, ініціативу і відчуття компетентності дитини, яка зростає [28; 397].

Вчені описують різні варіанти батьківських позицій, установок, ставлення.

А. Я. Варга виділяє симбіоз (надмірна емоційна близькість), авторитарність, емоційне відторгнення («маленький невдаха») [9].

В.М. Дружинін серед типів батьківського ставлення виокремлює підтримку, дозвіл; пристосування до потреб дитини; формальне почуття обов'язку при відсутності справжньої цікавості до дитини; непослідовну поведінка [17].

А. С. Макаренко як типи ставлення виділяла авторитет любові, доброти, поваги та авторитет пригнічення, відстані, педантизму, підкупу. Позиції-шаблони, які нищать сімейні, в тому ж числі і дитячо-батьківські відносини: хитрий «миротворець»; «обвинувачувач»; розрахунковий «комп'ютер»; збитий з пантелику, «який відволікається»[59; 50].

Позитивна модель поведінки - гнучка чи врівноважена, де різні прийоми використовуються не автоматично, а свідомо з врахуванням наслідків своїх дій (В. Сатир) [63].

Характер і ступінь впливу на дитину визначає багато окремих факторів і перш за все особистість самого родителя як суб'єкта взаємодії:

– стать (той самий, що в дитини, чи протилежний);

– вік (юна, неповнолітня мати, родитель похилого віку, родитель пізньої дитини);

– темперамент і особливості характеру родителя (активний, нетерпеливий, владний, поблажливий, стриманий та ін.);

– релігійність;

– національно-культурна приналежність (європейська, англійська, німецька, японська, американська і інші моделі виховання);

– соціальний статус;

– професійна приналежність;

– рівень загальної і педагогічної культури [59; 50].

Враховуючи взаємозалежність відносин в сім'ї, їх описують через ті ролі, які виконує дитина. На думку А. С. Співаковскої, роль дитини можна чітко виділити в дисгармонійній сім'ї, де відносяться один до одного шаблонно, стереотипно, роками зберігаючи застиглі, ригідні відносини, які вже не відповідають реальності. Роль - це набір шаблонів поведінки по відношенню до дитини в сім'ї, сукупність почуттів, очікувань, дій, оцінок, які адресовані дитині дорослими.

Найбільш типові чотири ролі: «козел відпущення», «любимчик», «примиритель», «бебі». «Козел відпущення» - це об'єкт для проявлення взаємного незадоволення батьків. «Любимчик» заповнює емоційний вакуум в подружніх відносинах, турбота і любов до нього надзвичайно перебільшені. Навпаки, при сильній близькості подружжя дитина раз і назавжди залишається в сім'ї тільки дитиною, «бебі» з дуже обмеженими правами. «Примиритель» вимушений грати роль дорослого, регулювати і усувати подружні конфлікти, і таким чином займає найважливіше місце в структурі сім'ї [67].

Виділяють і інші ролі: «дитина-тягар»; «дитина-раб»; «дитина-коханець» (самотня, як правило, мати наполягає на «відносинах для двох», ув'язнює дитину в оковах своєї любові); «дитина як зброя» в боротьбі з партнером подружжя; дитина «замісник чоловіка» (від неї вимагають постійної уваги, турботи, щоб вона була поряд і ділилась своїм особистим життям) (В. М. Дружинін) [17].

А. С. Співаковська виділяє три спектри відносин, які складають любов батьків до своєї дитини: симпатія - антипатія, повага - зневага; близькість - віддаленість. Поєднання цих аспектів відносин позволяє описати деякі типи батьківської любові.

Діюча любов (симпатія, повага, близькість). Формула батьківського сімейного виховання така: «Хочу, щоб моя дитина була щаслива, і буду їй в цьому допомагати».

Відсторонена любов (симпатія, повага, але велика дистанція з дитиною): «Дивіться, яка в мене прекрасна дитина, шкода, що в мене не так багато часу для спілкування з нею».

Діюча жалість (симпатія, близькість, але відсутність поваги): «Моя дитина не така, як всі. Хоча моя дитина не достатньо розумна і фізично розвинута, але все одно це моя дитина і я її люблю».

Любов по типу милостивого відсторонення (симпатія, неповага, велика міжособистісна дистанція): «Не можна звинувачувати мою дитину в тому, що вона не достатньо розумна і фізично розвинута».

Відкинення (антипатія, неповага, велика міжособистісна дистанція): «Ця дитина викликає в мене неприємні відчуття і небажання мати з нею справу».

Ненависть (антипатія, неповага, мала міжособистісна дистанція). «Я мучуся, страждаю від того, що моя дитина така недорозвинена, нерозумна, вперта, боягузлива, неприємна іншим людям».

Переслідування (антипатія, неповага, близькість): «Моя дитина негідниця і я доведу їй це».

Відмова (антипатія, велика міжособистісна дистанція): «Я не хочу мати справу з цим негідником» [67].

Оптимальна батьківська позиція повинна відповідати трьом головним вимогам адекватність, гнучкість і прогностичність.

Адекватність позиції дорослого базується на реальній точній оцінці особливостей своєї дитини, на вмінні побачити, зрозуміти і поважати його індивідуальність. Батьки не повинні концентруватися на тому, чого вони хочуть в принципі добитися від своєї дитини; знання і вираховування її можливостей і схильностей - найважливіша умова успішності розвитку.

Гнучкість батьківської позиції розглядається як готовність і здатність змінювати стиль спілкування, способів впливу на дитину по мірі її дорослішання і в зв'язку з різними змінами умов життя сім'ї. «Застояна», інфантилізуюча позиція веде до бар'єрів спілкування, спалахів непослуху, бунту і протесту у відповідь на будь-які вимоги.

Прогностичність позиції виражається в її орієнтації на «зону найближчого розвитку» дитини і на задачі завтрашнього дня; це попереджуюча ініціатива дорослого, яка направлена на зміну спільного підходу до дитини з врахуванням перспектив її розвитку.

Одним із основних психолого-педагогічних понять для виділення різних типів сімейного виховання є стиль батьківського ставлення, чи стиль виховання - узагальнені, характерні, неспецифічні способи спілкування даного родителя з даною дитиною, це образ дій по відношенню до дитини [59].

Найчастіше в психолого-педагогічних дослідженнях для визначення, аналізу батьківського ставлення використовуються два критерії: контроль і теплота.

Терміном батьківський контроль позначають ступінь вираженості у батьків заборонних тенденцій. Забороняючі батьки обмежують свободу своїх дітей; вони активно насаджують правила і стежать за тим, щоб дитина їм підкорялася і виконувала свої обов'язки. В протилежність цьому батьки, для яких заборонні тенденції не характерні, в набагато меншому ступені контролюють дітей, пред'являють до них менше вимог, накладають менше обмежень на їх поведінку і емоції, які вони виражають. Терміном батьківська теплота позначається кількість любові і схвалення, що демонструється батьками. Мати і батько, що відносяться до своїх дітей з теплотою і турботою, часто посміхаються їм, хвалять їх і підтримують. Вони прагнуть не критикувати і не карати дітей, а також утримуються від демонстрації свого несхвалення. Жорстокі батьки, навпаки, критикують, карають і ігнорують своїх дітей, рідко проявляючи свою любов або схвалення. Батьківський контроль і батьківська теплота впливають на прояв дітьми агресії і просоціальної поведінки, на формування їхньої Я-концепції, інтерналізацию етичних цінностей, а також на розвиток соціальних навиків [28; 397].

Найбільш ґрунтовне дослідження стилів сімейного виховання здійснено Даяною Бомрінд. Автор вказує, для того, щоб оволодіти мистецтвом виховання, потрібно навчитися балансувати ступінь контролю за дитиною і духовної теплоти.

Різні співвідношення ступеня контролю і теплоти утворюють авторитетний, авторитарний і ліберальний стиль ставлення батьків до дитини.

Авторитетний тип батьківської поведінки поєднує високий рівень контролю із теплотою, прийняттям і підтримкою зростаючої автономії своїх дітей. І якщо певні обмеження щодо поведінки дітей накладаються, їм пояснюються смисл і причини цих обмежень. Ці причини і рішення не видаються дітям несправедливими, вони спокійно із ними погоджуються. Авторитетні батьки готові вислухати заперечення своїх дітей і поступитись, якщо це буде доречно.

Діти авторитетних батьків адаптовані найкраще. Вони більш упевнені у собі, повністю себе контролюють й соціально компетентні. З часом у цих дітей розвивається висока самооцінка, у школі вони вчаться набагато краще, ніж діти, виховані батьками з іншими стилями поведінки.

Авторитарні батьки контролюють поведінку дітей і спонукають їх суворо дотримуватися встановлених ними правил. Вони зазвичай стримані у відносинах з дітьми, хоча бувають і виключення. Якщо дитина почне капризувати і настоювати на своєму проханні, можуть її покарати - можливо, й фізично. Авторитарні батьки віддають розпорядження й очікують їх чіткого й беззаперечного виконання. Усі спроби дитини здобути незалежність від таких батьків можуть залишитися для неї фруструючими.

Діти авторитарних батьків відрізняються замкнутістю і несміливістю, майже зовсім не прагнуть до незалежності, зазвичай похмурі, невибагливі і дратівливі. У ранньому юнацькому віці ці діти, особливо хлопчики, можуть бурхливо реагувати на заборони або покарання, на осіб, що їх здійснюють, стають неслухняними й агресивними. Дівчатка залишаються пасивними і залежними.

Ліберальні батьки - повна протилежність авторитарним: вони майже або зовсім не обмежують поведінки дітей. У такій ситуації діти практично позбавлені батьківського керівництва. Навіть якщо вчинки дітей сердять і виводять із рівноваги, ліберальні батьки намагаються стримати свої почуття. Більшість з них настільки захоплюються демонстрацією безумовної любові, що припиняють виконувати безпосередні батьківські функції, зокрема встановлювати необхідні заборони для своїх дітей. Д. Бомрінд вважає, що ліберальні батьки ставляться до дітей із сердечністю й душевною теплотою, приймають їх такими, якими вони є.

Як не дивно, але діти ліберальних батьків теж можуть бути агресивними й неслухняними. До того ж вони схильні потурати своїм слабинкам, імпульсивні і часто не вміють себе поводити на людях. У деяких випадках вони стають активними, рішучими й творчими людьми.

Е.Маккобі і С.Мартін виокремили ще четвертий, індиферентний тип батьківської поведінки, який відрізняється низьким контролем за поведінкою дітей і відсутністю теплоти й сердечності до них. Батьки не встановлюють обмежень для своїх дітей або через недостатність інтересу й уваги, або у результаті того, що турботи повсякденного життя залишають їм мало сил на виховання дітей. У випадку, коли потурання поєднується із відкритою неприязню, дитина відкрито дає волю своїм руйнівним імпульсам. Більшість неповнолітніх правопорушників виховувалися саме у таких сім'ях [72; 56_58].

А. В. Петровский описує 4 тактики виховання в сім'ї і відповідно до них 4 типи сімейних взаємин.

Диктат в сім'ї виявляється в систематичному подавленні одними членами сімейства (переважно дорослими) ініціативи і відчуття власної гідності у інших його членів. Батьки, зрозуміло, можуть і повинні пред'являти вимоги до своєї дитини, виходячи з цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, в яких необхідно приймати педагогічно і етично виправдані рішення. Проте ті з них, які віддають перевагу наказуванню і насильству перед іншими видами впливу, стикаються з опором дитини, яка відповідає на натиск, примушення, загрози своїми контрзаходами: лицемірством, обманом, спалахами грубості, а іноді відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зломленими і багато цінних якостей особи: самостійність, відчуття власної гідності, ініціативність, віра в себе і в свої можливості. Безоглядна авторитарність батьків, ігнорування інтересів і думок дитини, систематичне позбавлення її права голосу при рішенні питань, що відносяться до неї, - все це гарантія серйозних невдач формування її особи [50].

Опіка в сім'ї - це система відносин, де батьки, забезпечують своєю працею задоволення всіх потреб дитини, захищають її від яких-небудь турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе [24]. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. У центрі виховних впливів опиняється інша проблема - задоволення потреб дитини і відгородження її від труднощів. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їхніх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідного дому. Саме ці діти виявляються більш непристосованими до життя в колективі. За даними психологічних спостережень саме ця категорія юнаків дає найбільше число зривів в перехідному віці. Якраз ці діти, яким здавалося б нема на що скаржитися, починають повставати проти надмірної батьківської опіки. Якщо диктат передбачає насильство, покарання, жорсткий авторитаризм, то опіка - турботу, відгородження від труднощів. Проте результат багато в чому співпадає: у дітей відсутня самостійність, ініціатива, вони так чи інакше усунені від рішення питань, які стосуються особисто їх , а тим більше загальних проблем сім'ї.

Система міжособистісних відносин в сім'ї, що будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою «невтручання». При цьому передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі і діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену таким чином лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів [50].

Співпраця як тип взаємин в сім'ї передбачає опосередкованість міжособистісних відносин в сім'ї загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими етичними цінностями. Саме у цій ситуації долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім'я, де провідним типом взаємовідносин є співпраця, набуває особливої властивості, стає групою високого рівня розвитку - колективом.

Велике значення в становленні самооцінки має стиль сімейного виховання, прийняті в сім'ї цінності [50].

А. І. Захаров визначив ряд параметрів, поєднання яких співвідноситься з різними порушенням в особистості дітей:

1. Інтенсивність емоційного контакту батьків по відношенню до дітей: гіперопіка, опіка, схвалення, неприйняття.

2. Параметр контролю: дозвільний, такий, що допускає, ситуативний, обмежувальний.

3. Послідовність - непослідовність.

4. Афективна стійкість - нестійкість.

5. Тривожність - нетривожність [22].

Визначити тип виховного процесу допомагають характерні особливості кожного з них описані Е. Р. Ейдеміллером:

– рівень протекції - міра зайнятості батьків вихованням, оцінка того, скільки сил, часу, уваги приділяють батьки дитині;

– повнота задоволення потреб (матеріально-побутових і духовних);

– ступінь пред'явлення вимог - кількість і якість обов'язків дитини;

– ступінь заборон - міра самостійності дитини, можливість самому вибирати спосіб поведінки;

– строгість санкцій - прихильність батьків до покарань як прийому виховання;

– стійкість стилю виховання - вираженість коливань, різкості зміни прийомів виховання [19].

Типи негармонійного сімейного виховання: потураюча гіперпротекція, домінуюча гіперпротекція, підвищена моральна відповідальність, емоційне відкидання дитини, жорстоке звернення, гіпопротекція [59; 50].

У таблиці додаток А приводяться описані різними дослідниками стилі сімейного виховання: варіанти назв одного і того ж або дуже близьких стилів виховання; дається характеристика стилю за параметрами емоційної близькості, рівня вимог і обмежень, ступеню і форм контролю, особливостей спілкування; сформульовані можливі, найбільш вірогідні наслідки для психічного розвитку дітей.

«У реальному житті, - зазначає В.С.Мухіна, - все ще складніше, ніж в будь-якій класифікації. У сім'ї можуть бути представлені одночасно декілька стилів відношення до дитини: батько, мати, бабусі і дідусі можуть конфліктувати один з одним, відстоюючи кожен свій стиль, і т.д. Окрім стилів відносин, звернених безпосередньо до дитини, на його виховання робить безумовний вплив стиль взаємин дорослих членів сім'ї» [43; 259].

Сучасні батьки повинні володіти найважливішою здібністю до рефлексії на індивідуальні і вікові особливості дитини, готовністю до свідомого пошуку найбільш ефективного стилю її індивідуального виховання. Саме у наш час так багато можливостей навчатися і рухатись у виробленні власного неповторного стилю, культури сімейного виховання [59; 85-94].

На основі здійсненого теоретичного аналізу різних варіантів батьківських позицій, установок та стилів виховання, які описуються вченими можна зробити наступні висновки:

Різні вчені описують різноманітні стилі батьківського виховання і вділяють параметри якими можна їх описати. Основними параметрами, які характеризують стилі батьківського виховання є рівень теплоти та контролю, які проявляють батьки. На основі різних проявів даних параметрів Даяна Бомрінд виділяє три стилі батьківського виховання, які найбільш ширше характеризують особливості виховання дитини у сім'ї. Вони охоплюють та узагальнюють ознаки всіх інших описаних вченими батьківських позицій та установок, щодо виховання дітей.

Авторитетний стиль виховання, як найбільш оптимальний. Характеризується достатнім рівнем опіки любові теплоти та турботи. Батьки приділяють своїм дітям достатньо уваги, задовольняють їхню потребу в спілкуванні. Водночас вони не виявляють гіперопіку залишаючи для своїх дітей достатньо простору для особистісного розвитку. Батьки, які використовують даний стиль виховання ставлять достатні вимоги до своїх дітей, та оптимальний рівень контролю, при якому діти не полишені на самих себе, однак мають свободу вибору та можуть розвиватись.

Ліберальний стиль виховання характеризується високим рівнем теплоти та турботи, часто навіть гіперопікою. Батьки відкриті для спілкування з дітьми, однак переважно це спілкування одностороннє направлене «від дитини до дорослого». Рівень контролю при даному стилі виховання дуже низький. Діти самі самостійно відповідають за свою поведінку і контролюють її, немає обмежень з батьківської сторони.

Авторитарний стиль виховання повністю протилежний до ліберального. Тут батьки проявляють мало любові та опіки. Мало спілкуються з дітьми та рідко прислуховуються до їхньої думки. Головне, щоб діти дотримувались правил та вимог які до них висуваються батьками. Таким чином даний стиль виховання характеризується низьким рівнем теплоти турботи та любові і високим рівнем контролю.

Е.Маккобі і С.Мартін виокремили ще четвертий, індиферентний стиль батьківської поведінки, який добре доповнює стилі виокремленні Д. Бормінд та створюють з ними цілісну картину.

Індиферентний стиль батьківської поведінки характеризується відстороненістю батьків від дітей. Взаємовідносинам властива холодність та безконтрольність. Батьки зовсім не приділяють увагу дітям, спілкування між ними майже повністю відсутнє, або обмежується формальними фразами. Діти повністю полишені самі на себе.

1.3.2 Взаємозв'язок переживання самотності і стилів батьківського виховання в період ранньої юності

Становлення батьківської поведінки, пристосування до ролі батьків - один із головних напрямків особистісного розвитку дорослої людини. Складність цієї задачі в тому, що вона не може бути вирішена один раз і назавжди: по мірі дорослішання дитини батьківська роль багатократно видозмінюється, наповнюється все новим і новим змістом. «Гаряча і міцна прив'язаність членів сім'ї - це поживний грунт, на якому розквітає особистість дитини. Міцні відносини, однак, зовсім не те ж саме, що незмінні. Відносини повинні дозрівати, розвиватися. Дитина в своєму розвитку проходить через певні стадії, але і її батьки минають один закономірний етап за іншим, при чому в кожного етапу своя специфічна задача, особливості, небезпеки, труднощі. Важливо, щоб духовний розвиток дитини гармоніював з життєвим дозріванням його і інших вихователів, щоб ці процеси були ритмічними і злагодженими» - відзначає чеський психолог З.Матейчек, який глибоко досліджував проблему психічного розвитку дітей [38; 6].

Ранній юнацький вік потребує особливої уваги батьків до тих змін, які відбуваються зі зростаючою дитиною, особливої гнучкості їхньої педагогічної тактики, величезного терпіння, врівноваженості, вміння бачити позитивне і істинне в іноді нахабній поведінці юнака. Батьки повинні враховувати складність юнацького періоду і для самого юнака, характерні для етапу гормональної перебудови організму нестійкість настрою, фізичного стану та самопочуття, вразливість, неадекватність реакцій.

Теоретично визнати нові потреби і нові здібності дітей які дорослішають батькам легко, але набагато складніше відмовитися від «дитячих» форм контролю, підібрати взаємоприйнятні способи визнання дорослішання дитини. Передавання відповідальності і свободи дій дитині - важливе завдання «розсування рамок» дозволеної поведінки на основі спільності моральних цінностей. Відкритості у взаємовідносинах з юнаком в сім'ї неможна досягнути силою, її можна тільки заслужити. Необхідно сприяти формування нового рівня самосвідомості, здатності до пізнання себе як особистості і становленню вибірковості інтересів, виділенню стрижневих, постійних особистісних інтересів [59; 104-105].

Як зазначає А. Е.Личко, батьки повинні пам'ятати про такі суттєві аспекти розвитку в перехідний період, як:

– нерівномірність фізичного і фізіологічного розвитку юнаків і можливість болючих переживань через затримку чи надмірно стрімку зміну пропорцій тіла;

– підвищена чуттєвість юнака по відношенню до змін власної зовнішності, фізичного обрису, яка вимагає конкретності і обережності у виказуваннях з цього приводу;

– яскраво виражена потреба юнака бути «значним» в очах однолітків, ствердитись серед них;

– часте виникнення відхилень самооцінки і рівня домагань в бік надмірного заниження чи завищення;

– схильність до невмотивованого ризику, до неадекватного реагування (аж до спроб суїциду) по, здавалось би, незначних приводах, невміння передбачувати наслідки своїх поступків;

– підвищена вірогідність загострення чи виникнення патологічних реакцій, психічних захворювань [34].

Дитина бачить себе очима близьких дорослих, що її виховують. Якщо оцінки і очікування в сім'ї не відповідають віковим і індивідуальним особливостям дитини, її уявлення про себе здаються спотвореними. М. І.Лисіна прослідкувала розвиток самосвідомості дитини залежно від особливостей сімейного виховання. Діти з точним уявленням про себе виховуються в сім'ях, де батьки приділяють їм досить багато часу; позитивно оцінюють їх фізичні і розумові дані, але не вважають рівень їх розвитку вищим, ніж у більшості однолітків; прогнозують хорошу успішність в школі. Цих дітей часто заохочують, але не подарунками; карають, в основному, відмовою від спілкування. Діти із заниженим уявленням про себе ростуть в сім'ях, в яких з ними не займаються, але вимагають слухняності; низько оцінюють, часто дорікають, карають, іноді - при сторонніх; не чекають від них успіхів в школі і значних досягнень в подальшому житті [35].

Від умов виховання в сім'ї залежить адекватна і неадекватна поведінка дитини. Діти, у яких занижена самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в сім'ї, де батьки постійно засуджують дитину, або ставлять перед нею завищені завдання. Дитина відчуває, що вона не відповідає вимогам батьків. Неадекватність також може виявлятися із завищеною самооцінкою. Це відбувається в сім'ї, де дитину часто хвалять, і за дрібниці і за важливі досягнення дарують подарунки. Дитину карають дуже рідко, система вимог дуже м'яка.

Адекватне уявлення - тут потрібна гнучка система покарання і похвали. Виключається захоплення і похвала при дитині. Рідко даруються подарунки за вчинки. Не використовуються крайні жорсткі покарання.

У сім'ях, де ростуть діти з високою, але не із завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (її інтересів, вподобань, відносин з друзями) поєднуються з достатньою вимогливістю. Тут не вдаються до принизливих покарань і охоче хвалять, коли дитина того заслуговує.

Батьки задають і початковий рівень домагань дитини - те, на що вона претендує в учбовій діяльності і відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою і престижною мотивацією розраховують тільки на успіх. Їх уявлення про майбутнє такі ж оптимістичні.

Діти з низьким рівнем домагань і низькою самооцінкою не претендують на багато ні в майбутньому ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються в своїх можливостях, швидко змиряються з тим рівнем успішності, який складається на початку навчання [38].

Оскільки відчуття самотності виникає вперше саме в підлітковому та ранньому юначькому віці, спробуємо розглянути особливості взаємовідносин батьків і дітей на даному віковому періоді.

Багато батьків із завмиранням серця чекають так званого перехідного віку у своїх дітей. У когось цей перехід від дитинства до дорослішання проходить абсолютно непомітно, для когось стає справжньою катастрофою. Ще недавно слухняна і спокійна дитина раптом стає «колючою», дратівливою, вона раз у раз вступає в конфлікти з оточуючими. Це нерідко викликає непродуману негативну реакцію батьків, вчителів. Їх помилка полягає в тому, що вони намагаються підпорядкувати юнака своїй волі, а це тільки робить його жорстоким, відштовхує від дорослих. І це найстрашніше - ламає людину, що росте, роблячи її нещирою пристосованкою або як і раніше слухняною аж до повної втрати свого «Я». У дівчаток, унаслідок їх більш раннього розвитку, цей період часто буває пов'язаний з переживаннями першого кохання. Якщо ця любов не взаємна, і на додаток відсутнє розуміння з боку батьків, то душевні травми, нанесені в цей період, можуть поламати всю подальшу долю дівчини. Батьки завжди повинні пам'ятати, що їх дівчинка - вже не дитина, але ще і не доросла людина. Хоча сама 13-14-річна дівчинка, відчуваючи, як швидко збільшується її зростання, міняється фігура, з'являються вторинні статеві ознаки, вже вважає себе дорослою і претендує на відповідне відношення, на незалежність і самостійність. Юнацька самостійність виражається, в основному, в прагненні до емансипації від дорослих, звільнення від їх опіки, контролю. Потребуючи батьків, їх любові і турботи, їх думці, вони відчувають сильне бажання бути самостійними, рівними з ними в правах. Те, як складуться відносини в цей важкий для обох сторін період, залежить, головним чином, від стилю виховання, що склалося в сім'ї, і можливостей батьків перебудуватися - прийняти відчуття дорослості своєї дитини. Після відносно спокійного молодшого шкільного віку юнацький здається бурхливим і складним. Розвиток на цьому етапі, дійсно, йде швидкими темпами, особливі багато змін спостерігається в плані формування особистості. І, мабуть, головна особливість юнака - особистісна нестабільність. Протилежні риси, прагнення, тенденції співіснують і борються один з одним, визначаючи суперечність характеру і поведінки дорослішаючої дитини.

Основні складнощі в спілкуванні, конфлікти виникають через батьківський контроль за поведінкою, навчанням юнака, його вибором друзів і т.д. Крайні, найнесприятливіші для розвитку дитини випадки - жорсткий, тотальний контроль при авторитарному вихованні і майже повна відсутність контролю, коли юнак виявляється залишеним самому собі, безпризорним. Існує багато проміжних варіантів:

– Батьки регулярно указують дітям, що їм робити;

– Дитина може висловити свою думку, але батьки ухвалюючи рішення, до її голосу не прислухаються;

– Дитина може ухвалювати окремі рішення сама, але повинна отримати схвалення батьків, батьки і дитина мають майже рівні права, ухвалюючи рішення;

– Рішення часто приймає сама дитина;

– Дитина сама вирішує підкорятися їй батьківським рішенням чи ні.

Зупинимося на найбільш поширених стилях сімейного виховання, що визначають особливості відносин юнака з батьками і його особистісний розвиток.

Демократичні батьки цінують в поведінці юнака і самостійність, і дисциплінованість. Вони самі надають йому право бути самостійним в певних сферах свого життя; не ущемляючи його прав, одночасно вимагають виконання обов'язків. Контроль, заснований на теплих відчуттях і розумній турботі, зазвичай не дуже дратує юнака; він часто прислухається до пояснень, чому не варто робити одного і варто зробити інше. Формування дорослості при таких відносинах проходить без особливих переживань і конфліктів.

Авторитарні батьки вимагають від юнака беззаперечного підпорядкування і не вважають, що повинні йому пояснювати причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстко контролюють всі сфери життя, причому можуть це робити і не цілком коректно. Діти в таких сім'ях зазвичай замикаються, і їх спілкування з батьками порушується. Частина юнаків йде на конфлікт, але частіше діти авторитарних батьків пристосовуються до стилю сімейних відносин і стають невпевненими в собі, менш самостійними. Ситуація ускладнюється, якщо висока вимогливість і контроль поєднуються з емоційно холодним, відкидаючим ставленням до дитини. Тут неминуча повна втрата контакту.

Ще важчий випадок - байдужі і жорстокі батьки. Діти з таких сімей рідко відносяться до людей з довірою, зазнають труднощі в спілкуванні, часто самі жорстокі, хоча мають сильну потребу в любові.

Поєднання байдужого батьківського відношення з відсутність контролю - гіпоопіка - також несприятливий варіант сімейних відносин. Юнакам дозволяється робити все, що їм надумається, їхніми справами ніхто не цікавиться. Поведінка стає неконтрольованою. А юнаки, як би вони іноді не бунтували, потребують батьків як опори, вони повинні бачити зразок дорослої, відповідальної поведінки, на який можна було б орієнтуватися.

Гіперопіка - зайва турбота про дитину, надмірний контроль за всім його життям, заснований на тісному емоційному контакті, - приводить до пасивності, несамостійності, труднощів в спілкуванні з однолітками. Труднощі виникають і при високих очікуваннях батьків, виправдати які дитина не в змозі. З батьками, що мають неадекватні очікування, в ранньому юнацькому віці зазвичай втрачається духовна близькість. Юнак хоче сам вирішувати, що йому потрібне, і бунтує, відкидаючи чужі йому вимоги.

Конфлікти виникають при відношенні батьків до юнака як до маленької дитини і при непослідовності вимог, коли від нього очікується то дитяча слухняність, то доросла самостійність. Часто джерелом конфлікту стає зовнішній вигляд юнака. Батьків не влаштовує ні мода, ні ціни на речі, такі потрібні їх дитині. А юнак, вважаючи себе унікальною особою, в той же час прагне нічим не відрізнятися від однолітків. Легка вразливість цієї «дорослої» дитини вимагає від батьків терплячого роз'яснення. Але у жодному випадку моралей і нотацій! Юнак хоче, щоб дорослі зважали на його думку, поважали його погляди. Відношення до себе як до маленького образить юнака [50].

Для юнака природно в своєму розумовому розвитку прагнути до поглиблення і розширення свого психологічного простору, свого «Я». Секрет в тому, що це прагнення здійснюється серед дорослих, які вирішують свої завдання по відношенню до навчання молодих. юнаки безкінечно потребують допомоги і підтримки старших щодо вирішення життєво важливої задачі - розвитку своїх інтелектуальних властивостей, так як в цей період життя реальність власного мислення така ж, як реальність тіла, можна сказати, що вона міститься в результатах мислення і його процесі, як такому, що належить мені.

Це загострює значення спілкування між юнаком і дорослими людьми.

На поверхні побутової поведінки юнаків спостерігач бачить, що вони дуже багато часу і сили віддають спілкуванню з однолітками. Здавалось би значення дорослих суттєво змінюється у бік зменшення його значення. Але чудо життя «Я» полягає в тому, що запалити його повну силу у юнака може людина зріла, яка в своєму житті персоніфікує, конкретизує суттєві характеристики людини. Потреба в спілкуванні з дорослим обумовлена перш за все проблемами перспективного життєвого самовизначення. Вмістом спілкування з дорослими стають питання взаємовідносини людей, відносини між статями, вибір професії. Юнаки відчувають гостру потребу в нерегламентованому спілкуванні із дорослими, котрі складають їх найближче оточення.

Привертає до себе увагу ще одна особливість спілкування юнаків з дорослими. Якщо юнаки в більшості випадків незадоволені своїми відносинами з старшими, то дорослі ті ж відносини вважають достатньо задовільними [2; 558].

Соціальна ситуація «порогу дорослого життя» вимагає від молодої людини вирішення найважливіших, у прямому розумінні доленосних питань професійного і соціального самовизначення. Далеко не всі старшокласники усвідомлюють значущість моменту, тому направити їх роздуми в потрібне русло, спонукати придивлятися до того, які є професії: вибирай на смак - першочергова турбота батьків. Важливо звернути увагу на відповідність вимог професії і індивідуальності молодої людини, стимулювати і підтримувати в розробці життєвого плану, що включає не тільки кінцевий результат, але і способи, шляхи його досягнення, об'єктивні і суб'єктивні ресурси, які для цього знадобляться. При цьому батьки не повинні бути надмірно наполегливі в обстоюванні своєї думки відносно майбутнього їх сина або дочки. У динамічних умовах життя сучасного суспільства старші не можуть бути абсолютно упевнені в правильності свого розуміння ситуації. Остаточний вибір повинен бути зроблений молодою людиною самостійно.

Цей період називають іноді часом «виривання коріння», деякого дистанціювання молоді від батьків, вимушених з розумінням відноситися до емоційної незалежності дітей, що росте. Проте численні дослідження показують, що і підлітки, і юнаки як і раніше мають гостру потребу у контакті з дорослою, досвідченішою людиною. Особливо виражена потреба в неформальному, нерегламентованому, довірливому спілкуванні з дорослим при визначенні перспектив майбутнього, при обговоренні моральних проблем (мета і спосіб життя, борг, любов, заміжжя, вірність і ін.). Діалог старших і молодших повинен продовжуватися на основі того, що взаємоповажає, довіри, що росте, і рівності [59; 106].

Відносини з дітьми все більш втрачають ієрархічний характер, стають взаємодією між дорослими рівними людьми. Цей процес може пройти з меншими ускладненнями, якщо батьки налаштовані на ухвалення змін, своєчасно заохочують претензії юнака на самостійність і реальне просування в цьому напрямі. Іноді перехід до відносин взаємної рівності здійснюється в тривалій боротьбі батьків і дітей, перемежається періодами віддалення, навіть розриву, поки обидві сторони не зможуть прийняти реалістично свої позиції [59; 107].

Виявилось, що характер спілкування з дорослими суттєво впливає на параметри самооцінки. Г. С. Абрамова у своїй книзі подає такі цифри: у юнаків, які можуть довірливо спілкуватися з батьками, тільки в 8,3% неадекватна самооцінка. У юнаків з переважанням регламентованого типу спілкування з батьками неадекватна самооцінка в 87,9% випадків. Стійка ж самооцінка формується у 79,1% досліджуваних юнаків, якщо їм є з ким довірливо спілкуватись, при регламентованому спілкуванні з батьками - у 25% [2; 558 - 560].

Як вже зазначалось нами вище самооцінка людини має пряме відношення до формування взаємовідносин з іншими людьми, та появи відчуття самотності.

Юнаки, які задоволені своїм довірливим спілкуванням з дорослим, характеризуються розвинутою здатністю самостійно, без допомоги інших, не по готовому шаблону, глибоко і у відповідності з властивостями реальності людського життя аналізувати і оцінювати якості своїх однолітків і дорослих, які складають круг їхнього спілкування. В них не має протиріч між потребою в довірливому спілкуванні і умовами його реального задоволення. Поведінку цих юнаків дорослі і однолітки сприймають і оцінюють як дорослу.

Зовсім інша картина характерна для юнаків з низькою задоволеністю спілкуванням з дорослими. Вони затрудняються самостійно аналізувати і оцінювати однолітків і дорослих, не вміють і не хочуть це робити. В поведінці цих юнаків спостерігачі відзначають агресивність, недовірливість, конфліктність, байдужість і так далі [2; 560]

На основі здійсненого аналізу літератури, щодо впливу стилів виховання не переживання почуття самотності в період ранньої юності можна зробити наступні висновки:

Батьківське ставлення до дітей має важливе значення для формування в їхньому особистісному розвитку адекватної самооцінки, високого рівня домагань, навичок спілкування з іншими людьми та інших особистісних якостей. В залежності від того, яку поведінку та манеру спілкування обирають батьки у взаємовідносинах з дітьми, діти можуть формуватися або як самостійні цілісні особистості, які вміють бувати відносини з іншими, або як замкнуті та сором'язливі. Все це в свою чергу впливає на вміння будувати стосунки, знаходити друзів та близьких людей. Чи навпаки за умов низької самооцінки та рівня домагань, сором'язливості та низької комунікабельності сприяє формуванню стійкого відчуття самотності.

Юнаки відчувають гостру потребу в нерегламентованому спілкуванні із дорослими, котрі складають їх найближче оточення.

Задоволеність юнаків своїм спілкуванням з дорослими сприяє розвитку здатності самостійно будувати взаємовідносини з іншими, оцінювати їхні якості та вчинки. А низька задоволеність спілкуванням з дорослими спричиняє формування агресивності, недовірливості та конфліктності - ці якості заважають людині побудувати адекватні стосунки.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО ВИВЧЕННЯ ВПЛИВУ ТИПУ ДИТЯЧО-БАТЬКІВСЬКИХ СТОСУНКІВ НА ПЕРЕЖИВАННЯ САМОТНОСТІ В ПЕРІОД РАННЬОЇ ЮНОСТІ

2.1. Методичне обґрунтування дослідження впливу дитячо-батьківських стосунків на переживання самотності в період ранньої юності.

У ході виконання бакалаврської роботи нами була висунута гіпотеза благополучність дитячо-батьківських стосунків обумовлює нижчий рівень переживання самотності дитиною у період ранньої юності.

Нами було проведене дослідження в Калуській школі №7 серед учнів 11 класів 15 - 16 років та студентів 1-го курсу ІФНТУНГ 16 - 17 років. Загалом в дослідженні брали участь 31 респондент. З них 13 - юнаки і 18 - дівчата.

Дослідження вимагало від нас здійснення емпіричного дослідження, яке реалізувалося посередництвом виконання наступних етапів:

1. Визначення основних методичних аспектів дослідження;

2. Підбір адекватного діагностичного інструментарію;

3. Реалізація емпіричного дослідження;

4. Опрацювання та інтерпретація отриманих емпіричних даних.

Нами було утворено батарею з 5 методик для дослідження рівня благополуччя взаємовідносин в сім'ї та рівня переживання самотності.

Робота з дитячо-батьківськими відносинами - один з найдавніших напрямів роботи в практичній психології. Як і в більшості інших, в цій сфері робота психолога будується за наступною схемою: збір інформації (діагностика) - аналіз інформації - робота з виділеними проблемами.