Теоретико-методологічні критерії та принципи системного аналізу міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні критерії та принципи системного аналізу міжнародних відносин

Толстов С.В.

Шлях пізнання усіяний тілами хибних теорій, які наче мумії зберігаються у схроні музею історії науки.

Людвіг фон Берталанфі

Стаття містить огляд загальних критеріїв та принципів системного аналізу, які використовуються основними науковими школами теорії міжнародних відносин. Предтечею поширення методології системного аналізу стала загальна теорія систем, мета якої полягала у з'ясуванні структурної подібності загальносистемних закономірностей, їх узагальненні та виявленні принципів системного моделювання у різних галузях наукових досліджень. У 19501960-х рр. системний аналіз нерідко сприймався як міждисциплінарний чи навіть «наддисциплінарний» підхід, що синтезує методологію вивчення складних технічних і соціальних систем.

У науці про міжнародні відносини застосування системного аналізу стало підґрунтям для виникнення універсальної пояснювальної теорії, сенс якої полягає в класифікації та інтерпретації різних станів і структурних змін у сфері багатосторонньої міждержавної взаємодії. Продовжуючи раціоналістичну наукову традицію, системний підхід відкрив широкі можливості для концептуалізації міжнародного взаємодії, включаючи виявлення логічної обумовленості, типологічних закономірностей міжнародних відносин та їх верифікації за допомогою емпіричних даних.

Поняття «міжнародна система», що виникло в рамках структурно-функціонального підходу, означає сукупність акторів, які розташовані в конфігурації влади (структурі) й залучені до регулярних моделей взаємодії (процесів). На практиці міжнародна система реалізується як самодостатній та саморегулюючий комплекс взаємовідносин міжнародних суб 'єктів на рівні держав, міжнародних організацій та акторів недержавного рівня в межах відповідної історично обумовленої структури. Роль головного системоутворюючого чинника виконують домінуючі, політично окреслені й детерміновані форми відносин між акторами міжнародної системи. Тип міжнародної системи, включаючи багатополярну, біполярну або однополярну, істотно впливає на модальність і правила міждержавної взаємодії, що становлять основу відповідного міжнародного порядку.

У соціально-політичному контексті феномен міжнародної системи доречно розглядати як абстрактну рамкову модель, у просторі якої відбувається співіснування різних суспільств та, відповідно, як сферу конкуренції відповідних форм і векторів суспільного розвитку. Доречно враховувати, що системна теорія не приділяє пріоритетної уваги ціннісно -ідеологічним характеристикам, зокрема й залежності політичних та зовнішньополітичних рішень від ідей, культурних стереотипів, ціннісних преференцій, специфіки мислення та методів прийняття рішень представниками політичних еліт окремих державних суб'єктів. Оцінка впливу цих чинників на міжнародні відносини вимагає залучення інших міждисциплінарних методів, які використовуються у межах політичного та соціологічного аналізу. міжнародна система політичний

Ключові слова: міжнародна система, методи дослідження, системний аналіз, структура, процес, полярність, стабільність, структурно-функціональний підхід.

Tolstov S. Systems Analysis of International Relations: Theoretical and Methodological Criteria and Principles.

The article presents a review of general criteria and principles of systems an alysis in international relations theory. The prerequisite for the emergence of the systems analysis methodology was the general system theory the purpose of which was to identify the general principles of system modeling in different areas of scientific research. In the 1950s and 1960s the systems analysis was frequently interpreted as an interdisciplinary or even a `supradisciplinary ' approach generalizing the methodology of studying complex technical and social systems.

In the international relations science the use of systems analysis led to the emergence of a universal explanatory theory allowing the interpretation of various stages and structural configurations in the sphere of multilateral interstate interaction. Following the rationalistic scientific tradition, the systemic approach opened wide opportunities for the conceptualization of international interaction, including the identification of logical conditioning, typological regularities of international relations and their verification with the help of empirical data.

The concept of an international system which was formulated within the framework of the structural-functional approach means a set of actors who are situated in a configuration of power (structure), and are involved in regular patterns of interaction (processes). In practice, the international system is implemented as a self-sufficient and self-regulating complex of interaction between the subjects of international relations at the level of states, international organizations, and non-state actors within the limits of the corresponding historically determined structure. The role of the main system-forming factor is performed by dominant and politically determined types of relations between the actors of the international system. The typ e of international system including multipolar, bipolar or unipolar has a significant impact on the modality and rules of interstate interaction, which form the basis of the relevant international order.

In the socio-political context the phenomenon of the international system is appropriately considered as a broad external framework within which the coexistence of different societies occurs and, accordingly, as a sphere of competition of relevant models and dimensions of social development.

At the same time the systems theory does not pay priority attention to ideological and values characteristics, in particular, dependence of political and foreign policy decisions on ideas, cultural preferences, and specifics of decision-making by the representatives of political elites of different state actors. The explication of impact of these aspects on international relations requires the application of interdisciplinary methods within the framework of political and sociological analysis.

Keywords: international system, research methods, systems analysis, structure, process, polarity, stability, structural-functional approach.

Економічний розвиток та суспільні процеси після Другої світової війни заклали потужні передумови для активізації спеціальних і міжгалузевих наукових досліджень, які зумовили пошук широкої, й до певної міри всеосяжної теорії, спроможної забезпечити спільну науково-методологічну основу природничих і соціальних наук. Поряд із подоланням метафізичних обмежень класичної філософії та переосмисленням аналітико-механістичного підходу, постала потреба в розв'язанні проблем, позначених багатьма перемінними чинниками, які широко представлені в біології, біхейвіоральних (поведінкових) і соціальних науках.

Нова концепція, яка дістала назву загальної теорії систем, будувалася на поєднанні емпірико-інтуїтивного та дедуктивного методів. Сподівання на те, що загальна теорія систем забезпечить універсальну методологію наукового пізнання, виявилися перебільшеними, адже різні галузі науки використовують власні спеціальні інструменти, хоча й послуговуються поєднанням евристичних (логіка, психологія), емпіричних, інтуїтивних, дедуктивних (експертних) та математичних методів.

Розробка теорії, придатної для аналізу систем різної природи та ступеня складності, суттєво розширила горизонти стратегічного планування, оцінки, проектування та розв'язання завдань, що мають системний характер. Застосування нової теорії на практиці дістало назву системного аналізу (systems analysis) - як комплексу форм і методів прикладного дослідження та проектування складних систем. Своєю чергою системний підхід (systems approach) розглядається як початкова фаза системного аналізу та його головний конструктивний принцип. Новий аналітичний підхід обумовив вибуховий розвиток теоретичного мислення ледь не в усіх галузях суспільних і політичних наук.

Становлення концепції системного аналізу і моделювання припало на кінець 1940-х - 1950-і рр. Завдання методології системних досліджень полягали в розробці комплексу аналітичних методів, побудованих на принципах узагальнення та диференціації, виявленні типологічних закономірностей та відмінностей у функціонуванні організованих систем, описанні та визначенні їх структурних характеристик. Важливим поштовхом становленню методології системного аналізу стали дослідження біолога, науковця і теоретика К. Л. фон Берталанфі (1901-1972 рр.), який працював у Віденському університеті та низці наукових закладів США і Канади.

Поширення системного аналізу

В 1960-х рр. системний аналіз почав інтерпретуватися як міждисциплінарний або «наддисциплінарний» підхід, що забезпечує методологію вивчення складних технічних і соціальних систем. Загальна теорія систем подавалася як самостійна спеціально-наукова і логіко-методологічна концепція, покликана посилити міждисциплінарні зв'язки різних напрямків наукового пізнання та суспільної діяльності, - від фізики та біології до економіки, суспільних і політичних наук та теорії управління.

Апробація загальної теорії систем здійснювалася паралельно в кібернетиці, біології та філософії. К. Л. фон Берталанфі був ініціатором і одним з провідних популяризаторів системного підходу. Важливим методологічним досягненням Берталанфі вважається введення в обіг універсального поняття «відкритої системи», якій властива взаємодія з зовнішнім середовищем системи, зв'язок з яким відбувається через обмін речовинами, енергією та інформацією. Свою мету Берталанфі бачив у побудові макротеорії, здатної скласти конкуренцію філософії. Почавши з теоретичних узагальнень у біології, Берталанфі обстоював поширення методів узагальнення та диференціації в інших сферах науки. Методологія аналізу відкритих систем та станів рухливої рівноваги подавалася як придатна для аналізу систем будь-якої природи та ступеня складності.

Значного поширення у США дістав прикладний системний аналіз, пов'язаний з теорією управління і проектуванням організацій (Р. Акофф, С. Бір, Дж. ван Гіг, Ф. Емері, Р. Ешбі). В СРСР велика група дослідників (М.В. Блауберг, А.І. Уйомов, Ю.А. Урманцев, Е.Г. Юдін та ін.) займалася розробкою базових методологічних категорій теорії систем та способів її практичного застосування. В межах прикладного системного аналізу були обґрунтовані загальні фундаментальні категорії (система, модель, інформація тощо), базові поняття (сигнали, зв'язок, «великі» та «складні» системи, емерджентність¹, шкали вимірювання та ін.) і специфічні дефініції, притаманні системному аналізу (проблематика, «зацікавлені сторони», ієрархія, декомпозиція тощо) [1, c. 4].

Перелік методів системного аналізу містить: строго формалізовані (оптимізація, прийняття рішень, передача інформації); спрямовані на формалізацію (експериментальні дослідження, побудова моделей); слабко формалізовані (експертні оцінки, колективний вибір); операції, що в принципі не піддаються формалізації (постановка проблем, виявлення цілей, визначення критеріїв, генерування альтернатив). Увесь цей комплекс поєднується загальною методологічною основою, роль якої виконує прикладна діалектика.

У 1962 р., оцінюючи розвиток загальної теорії систем, Берталанфі відзначав, що за 15 років від часу висунення першого нарису методології системного аналізу, поняття системи стало невід'ємним елементом теоретичного мислення у багатьох галузях прикладної науки. Розвиток теорії систем ґрунтувалося на ідеях попередніх епох й від самого початку був обумовлений спробами міждисциплінарного синтезу. Берталанфі констатував, що до певного етапу Емерджентність (від англ. emerge - виникати, несподівано з'являтися) - наявність у системи властивостей, не притаманних її окремим компонентам; незведення властивостей системи до суми властивостей її компонентів. галузь науки як номотетичної діяльності Номотетична наука (від грец. УороОєтікц - законодавчий, призначений встановлювати закони) - науковий підхід, метою якого є визначення загальних, універсальних чи галузевих наукових законів. Номотетичний підхід передбачає використання методу узагальнення (генералізації) та встановлення типологічних правил, законів і закономірностей. Він протиставляється ідеографічному підходу (від грец. іоіос - особливий), який застосовує метод індивідуалізації, спрямований на розкриття специфіки сингулярного явища шляхом його описання та пояснення. У контексті ідіографічного підходу завдання історії, на противагу наукам про природу, що йдуть через узагальнення до формулювання законів, полягає у виявленні, фіксації та осягненні унікальності реалій історичної дійсності як таких, що мають самодостатнє аксіологічне значення.

Принципова відмінність двох згаданих підходів полягала у метафізичному протиставленні неповторного, неординарного та одиничного, загальному. Протиставлення цих двох підходів за їх гносеологічним спрямуванням і методологічними відмінностями було обґрунтовано німецьким філософом В. Віндельбандом (1848-1915 рр.). Згодом Г. Ріккерт (1863-1936 рр.) деталізував приналежність номотетичного підходу до природничих дисциплін, або «наук про природу», на відміну від ідіографічних наук, які він характеризував як науки про дух і культуру., спрямованої на встановлення пояснюючих та предикативних законів, ототожнювалася з теоретичною фізикою. Й лише з запровадженням системного підходу біологічні, біхейвіористські (поведінкові) та соціальні науки отримали можливість вдосконалення власної теоретичної бази, що поставило на порядок денний питання про можливість використання нових наукових концептуальних схем у галузях, де застосування фізики було недостатнім чи недоречним [2].

У біології, соціології та біхейвіористських (поведінкових) галузях знань були виявлені проблеми, які раніше ігнорувалися класичною наукою або не були предметом її уваги. Наприклад, стосовно живих організмів увагу було спрямовано на «дивний порядок, організацію, постійність у безперервних змінах, регулювання та очевидну телеологію» Телеологія (від грец. TS/.SIOC - заключний, досконалий) - онтологічне вчення про доцільність буття. Доцільність розглядається як характеристика окремих об'єктів чи процесів та буття загалом. Телеологія переслідує мету відповісти на питання «навіщо» і «з якою метою?» без аналізу причинно-наслідкового зв'язку певних явищ. Вона намагається пояснити розвиток у світі за допомогою кінцевих цільових причин. У сенсі методології відзначається використання принципу пояснення, який доповнює традиційну причинність причинами -цілями, які стосуються сфери цілепокладання.

Своєю чергою під цілепокладанням мається на увазі процес або логіко-конструктивна операція формування мети, її розгортання в часі та в даному інформаційному просторі на основі врахування особливостей виконавців діяльності, під час якої передбачається досягнення поставленої мети. Цілепокладання може здійснюватися за схемою, що передбачає: визначення потреб та інтересів; з'ясування наявних для задоволення цих потреб та інтересів ресурсів, сил і можливостей учасників діяльності; вибір потреб чи інтересів, задоволення яких за обсягом витрат сил і засобів дасть найбільший ефект; формулювання мети.. Подібно до цього Берталанфі цілком обґрунтовано наголошував, що в людській поведінці завжди присутня цілеспрямованість, зорієнтована на досягнення певних цілей [3]. Такі поняття, як організація, спрямованість чи телеологія не використовувалися в класичній системі природничих наук. Поширення в природничих науках механістичного світогляду, що спирався на класичну фізику, тлумачило такі проблеми як ілюзорні чи метафізичні. Заперечуюючи ці уявлення системний підхід артикулював мету подолати бар'єр в аналітичному сприйнятті неорганічної та живої природи. Популяризатори нової теорії стверджували, що оскільки в науці виникають проблеми, спричинені взаємодією великої, однак не безкінечної кількості перемінних (тобто «організованої складності»), ці проблеми потребують інших засобів та інструментів, понятійних для їх вирішення.

Завданням загальної теорії систем став пошук універсального понятійного апарату, придатного для пояснення та передбачення, на кшталт методів та способів, які використовувалися у фізиці та її підрозділах. В цьому сенсі принципово важливим результатом поширення системного аналізу стали успішні спроби застосування номотетичного підходу в соціальних і політичних науках, включно з міждисциплінарними дослідженнями. Однак у кожній з цих галузей соціальних і гуманітарних наук використовувалися різні аналітичні інструменти, та й сама дослідницька методологія адаптувалася під об'єкт аналізу та категоріальний апарат відповідної дисципліни.

Системний підхід як методологія, спрямована на пояснення сутності взаємодії, почав використовуватися у кібернетиці, теорії управління, економічній теорії, соціології, теорії інформації, теорії ігор, теорії рішень, топології, факторному аналізі та інших дисциплінах. З кінця 1940-х рр. системний аналіз застосовувався в проектах корпорації RAND (Research and Development), пов'язаних з обґрунтуванням рішень у сфері управління, організаційним плануванням в оборонній сфері, включаючи розробку військових доктрин, аналіз і прогнозування розвитку військового потенціалу США, оцінку доцільності розробки та ефективності виробництва нових систем озброєнь [4].

Інтелектуальний клімат у західній науці 1950-х - 1960-х рр. сприяв зосередженню уваги на причинній обумовленості процесів і явищ у соціальних і політичних відносинах, пошуку їх теоретичного смислу та закономірностей. Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979 рр.) - прибічник структурно- функціонального підходу, запропонував методологію аналізу соціальних систем, покликану пояснити, як різні частини та рівні політичної системи взаємодіють один з одним, і яким чином процеси у рамках соціальної системи визначають форми соціального порядку, інтеграції та рівноваги [4].

Паралельно А. Рапопорт і У. Хорват сформулювали мережеву модель соціальної взаємодії, чим започаткували системний аналіз сітьових зв'язків у межах різних людських спільнот [6].

Важливим кроком у використанні методів системного аналізу в галузі політичних наук стали дослідження американського вченого Д. Істона (19172014 рр.), який розробив модель функціонування політичної системи. У своїй роботі «Політична система» (1953 р.) Д. Істон обґрунтував основну функцію політичної системи, що полягає у забезпеченні «процесу формування політики», - тобто об'єднанні всіх видів діяльності, за допомогою яких формулюється та виконується соціальна політика [7; 8].

За Д. Істоном, політична система - це сукупність взаємодій, за допомогою яких цінності авторитарно привносяться у суспільство та забезпечується розподіл винагород у вигляді багатства. Політична система визначає механізм функціонування влади. Саме політична влада встановлює порядок розподілу ресурсів і цінностей. Застосувавши методологію системного аналізу, Д. Істон розробив типову схему функціонування політичної системи - визначив чинники, без яких система не може існувати, а також типові реакції, за допомогою яких система підтримує свою стабільність [9].

При побудові теоретичної моделі політичної системи Д. Істон використав чотири базові категорії: «політична система», «навколишнє середовище», «реакція системи» і «зворотний зв'язок». Оскільки політична система занурена в середовище (функціонує в суспільстві), вона піддається впливу з його боку, а також має реагувати на вимоги з боку внутрішніх та зовнішніх чинників.

Абстрактна модель функціонування політичної системи Д. Істона містить чотири фази:

- «вхід» - вплив на політичну систему з боку навколишнього середовища у формі вимог і підтримки;

- «конверсію» («перетворення») - реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення;

- «вихід» («висновок») - здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій системи;

- «зворотний зв'язок» - «обміни» і «трансакції», які забезпечують вплив дій системи на навколишнє середовище з метою формування на «вході» певних вимог і забезпечення підтримки [10, р. 32].

Американський політолог К. Дойч пристосував системний підхід для описання політичної системи як комунікаційної мережі. Слідом за К. Дойчем, політичні дослідники здебільшого розглядали комунікацію як основний спосіб взаємодії між суб'єктами політики. Функції комунікації та інформації Інформація (як філософська категорія) є втіленням загальної властивості матерії виступати у вигляді певного розмаїття (об'єктів, елементів, характеристик), яка піддається кількісному описанню, та засобом відображення цього розмаїття у просторі і часі. в політиці порівнювалися з енергією в фізиці та механіці.

Системний підхід був використаний і в політології міжнародних відносин. Енциклопедія «Британіка» відзначає, що в загальному розумінні використання системного аналізу в галузі міжнародних відносин було покликано пояснити, як «сили міжнародної системи впливають на поведінку держав» [11]. Утім, використання системного аналізу в дослідженні міжнародних відносин видається значно ширшим. Адже, почавши з аналізу та моделювання типологічно окресленої політичної системи суспільства на національному рівні, політичні дослідники стикнулися з завданням пристосування системної методології до взаємодії між різними за масштабом, потенціалом і культурно- цивілізаційними ознаками державних утворень, поведінка яких визначалася власними уподобаннями та факторами, своєю чергою обумовленими особливостями їх внутрішніх політичних систем.

Перший досвід системного моделювання міжнародних відносин був викладений у творах М. Каплана (1921-2017 рр.). У книзі «Система та процес у міжнародній політиці» (1957 р.) М. Каплан (Університет Чикаго) описав історично обумовлені та потенційно можливі типи міжнародних систем, визначивши їх головні ознаки. Він спостерігав, як суперництво між США та СРСР під час «холодної війни» впливало на формування біполярної міжнародної системи, якій була підпорядкована зовнішня політика та політика безпеки цих країн. За його оцінкою, «холодна війна» означала втягнення обох наддержав у гру з нульовою сумою, в якій вони прагнули здобутків, хоча й остерігалися загрози ядерної війни [12]. Як відзначав проф. Дж. Міршаймер, внесок М. Каплана в розвиток теорії міжнародних відносин полягав в описанні абстрактних моделей, покликаних проілюструвати «різні способи організації міжнародної системи». Запропоновані теоретичні викладки мали пояснити, як держави взаємодіють одна з одною з урахуванням структури, або архітектури міжнародної системи [13].

Аналізуючи фактори та умови, які спричиняють трансформацію міжнародних систем, включно з їх переходом від одного типу організації до іншого, М. Каплан визначив п'ять груп перемінних факторів, властивих кожній окремій і загалом усім потенційно можливим, на його думку, типам міжнародних систем. До них належать: (1) основні правила системи; (2) правила трансформації системи; (3) правила класифікації акторів; (4) властивості акторів; (5) способи поширення інформації [14; 15; 16].

В цьому переліку «основні правила» характеризують відносини між акторами, позначаючи залежність їх поведінки від характеру та структурної організації системи. Своєю чергою структурна композиція системи або її умовна матриця створює ефект постійного впливу на позиціонування та політику окремих держав. Інакше кажучи, структура впливає на спосіб поведінки держав залежно від їх ролі та місця у загальній ієрархії.

«Правила трансформації» стосуються способів еволюції міжнародних систем та їх переходу в іншу якість. До того ж кожна система має власні правила адаптації та трансформації, пов'язані зі зміною співвідношення сил і можливостей різних акторів, що спричиняє зміни в їх ієрархії, призводить до корекції полярності системи та впливає на її політичну організацію. Головним правилом, яке обумовлює трансформацію міжнародної системи, М. Каплан вважав кореляцію між полярністю та стабіл ьністю. Правила трансформації визначають спроможність системи підтримувати стан її внутрішньої організації, або ж змушують її учасників адаптуватися до нової системної конфігурації, що символізує нову якість відносин.

Правила класифікації акторів стосуються їх структурних характеристик, які окреслюють фактичну нерівність їх потенціалів та організаційних можливостей. Ієрархічні відмінності держав як акторів міжнародної системи визначаються їх силовими потенціалами, які піддаються дескриптивному, зокрема кількісному та якісному описанню. Поняття силового потенціалу містить військові, політичні, економічні, ресурсні, соціокультурні, ідеологічні та інші ознаки держави, які окреслюють її місце в загальній ієрархії та можливості впливу на міжнародну систему. На загал, саме архітектурна композиція і стан структурних зв'язків міжнародної системи визначають ступінь її стабільності, сталості, можливості еволюційної корекції чи виникнення умов її руйнування.

Подальша академічна дискусія з приводу причин і форм трансформації міжнародної системи стосувалася головним чином визначення функцій міжнародної системи, характеру структурних змін і процесів у її середовищі, ролі та значення міжнародного конфлікту. До переліку важливих напрямків теоретичного аналізу також належали питання взаємозв'язку між різними ієрархічними рівнями міжнародних систем, способи управління як специфічного засобу регулювання міжнародної взаємодії, а також фактори і причини, які можуть призводити до часткової чи суттєвої зміни стану міжнародної системи.

Системний аналіз в координатах структуралізму

З точки зору методології постановка питання про міжнародну систему як певну цілісність потребувало окреслення її параметрів як особливого об'єкту дослідження. В науковій літературі поняття система має декілька різних визначень. Вона може тлумачитися як цілісність, складена з різних елементів, або як сукупність чи комплекс різних елементів, що перебувають у процесі взаємодії, поєднаних різноманітними зв'язками один з одним, які у своїй багатоманітності створюють певну єдність. Застосування системного аналізу в сфері міжнародних відносин логічно обумовлювало їх розмежування на певні ієрархічні рівні, включаючи глобальний і регіональний та багатосторонній і двосторонній.

Сприйняття системи як умовної цілісності полягає у неможливості ототожнювати сукупні властивості об'єкту-системи з сумою властивостей її складових частин, або елементів. Отже, усвідомлення міжнародної системи як цілісності потребує внутрішньої детермінації даного об'єкта й, водночас, визнає за недостатнє пояснення специфіки міжнародних систем шляхом описання лише їх зовнішніх ознак. Адже цілісність характеризується проявом певних нових якостей та властивостей, які не притаманні окремим частинам, але виникають у результаті їх взаємодії у певній системі зв'язків. Дослідження в історико-описовому та міжнародно-правовому контексті міжнародних систем, що існували у минулому (Вестфальської, Віденської, Версальсько- Вашингтонської, Ялтинсько-Потсдамської), розширило та відкрило можливості для виявлення їхніх типологічних ознак та притаманних їм правил і звичаїв міждержавної взаємодії [17].

Сприйняття системи як цілісності зумовлює визначення її структурних характеристик, а також дозволяє описання властивостей системи через мережі зв'язків і відносин у її межах, виявлення форм залежності та якісних відмінностей елементів системи, відстеження ступеня впливу окремих елементів на загальну структуру. Система формує та виявляє свої властивості у процесі взаємодії з середовищем. Адже виступаючи провідним активним компонентом, міжнародна система може суттєво впливати на стан середовища.

Разом з тим, системна теорія визначає лише загальні правила та закономірності, які стосуються умов і рівнів взаємодії між елементами системи. Системний аналіз претендує на виявлення структурних обмежень, які до певної міри корегують чи детермінують поведінку держав, а також впливають на можливості застосування та ефективність різних регулятивних чинників у міжнародних відносинах. Утім, різні наукові школи, які обстоюють власну методологію, висловлюють справедливі сумніви в успішності спроб напрацювати єдину схему процесу розробки рішень на рівні національної держави, яка б ґрунтувалася на абсолютних чи відносних вигодах. Головна перешкода полягає у тому, що в умовах анархічної природи міжнародної системи процес ухвалення рішень може мотивуватися різними стратегічними міркуваннями та мотиваціями. Поведінкова стратегія держави може керуватися прагненням або максимізувати власний силовий потенціал, або не допустити чиєїсь переваги сил, або уникнути таких відносин з іншими державами, при яких цій державі відводиться роль підлеглого, або запобігти досягненню іншими переваг за рахунок своїх відносних можливостей [18].

Визначаючи загальні закономірності міжнародної взаємодії історики та політичні дослідники запропонували декілька базових критеріїв типологізації міжнародних систем, які дозволяють оцінювати їх стан, структуру і процеси розвитку. Серед спеціально-фахових дефініцій поняття «міжнародна система», які представлені в науковій літературі, привертає увагу містке й синтетичне формулювання канадського дослідника М. Бречера (1925-2022 рр.): «Міжнародна система - це сукупність акторів, які розташовані в конфігурації влади (структурі), залучені до регулярних моделей взаємодії (процесів), відокремлені від інших одиниць кордонами, які окреслені у відповідності до певних питань (сфер взаємодії. - С.Т.), й обмежені у своїй поведінці зсередини системи (контекстом) і ззовні (середовищем)» [19, р. 17].

Структура визначає, яке становище різні міжнародні актори займають один щодо одного. Основну незалежну перемінну визначають кількість провідних акторів, їх ієрархія та співвідношення силових потенціалів. Залежно від її структури система може бути однополярною, біполярною чи багатополюсною або поліцентричною.

Категорія процесу охоплює моделі взаємодії між участниками системи в діапазоні між конфліктом і співробітництвом та їх інтенсивність, яка вимірюється обсягом взаємодії впродовж певного відрізку часу.

З точки зору динамічних характеристик міжнародної взаємодії, поняття «міжнародна система» означає «самодостатню й спроможну до саморегуляції систему (комплекс взаємодії) суб'єктів міжнародних відносин на рівні держав, міжнародних організацій та акторів недержавного рівня» в межах відповідної історично обумовленої структури. При цьому роль головного системоутворюючого фактора виконують саме відносини як форми взаємодії між компонентами в рамках системи [20, c. 264].

Парадокс глобальної міжнародної системи полягає в її одиничності, унікальності й самодостатності, які практично виключають можливість існування одиниць, що не входять до її складу. Це закономірно порушує питання про середовище міжнародної системи. Приміром, для національної політичної системи середовище становить суспільство відповідної країни. Але чи можна всерйоз стверджувати, що середовищем для міжнародної системи, складеної з державно організованих одиниць, слугує «міжнародне суспільство», яке саме по собі подекуди сприймається як абстрактний соціальний феномен?

Американський дослідник О. Янг зазначав, що в рамках глобальної міжнародної системи поняття середовища має використовуватися хіба що до її окремих підсистем, оскільки глобальна міжнародна система має всеоохолюючий характер і не може бути охарактеризована через співставлення з зовнішнім контекстом. [21, p. 23].

Утім, якщо виходити з припущення, що глобальна міжнародна система є політичною надбудовою і сублімованою формою політичних відносин в обширі всього людства, тоді логічно розглядати в ролі її середовища міжнародні економічні відносини (як автономну сферу міжнародних зв'язків), а також географічне середовище, ландшафт, природні ресурси, біосферу та клімат, які завжди суттєво впливали і впливають на життя та розвиток різних країн і народів.

Системні фактори в міжнародних відносинах визнаються більшістю наукових напрямів у галузі теорії міжнародних відносин, включаючи насамперед неореалізм (структурний реалізм) і неолібералізм (ліберальний інституціоналізм). Зазначені світоглядно-методологічні підходи базуються на протиставленні категорій анархії та порядку, які створюють рамки для диференціації міжнародних відносин і зв'язків, поділяючи їх на відносини сприяння та протидії - союзницькі, нейтральні або відносини конфронтаційного типу.

Міжнародна анархія позначає стан міжнародної системи, в якій відсутні центральні інститути політичної влади, здатні забезпечити стан миру, запобігати агресії, гарантувати міжнародне право та врегульовувати протиріччя між суверенними державами. В анархічному міжнародному середовищі національна безпека вважається абсолютним пріоритетом, який визначає індивідуальні особливості планування зовнішньополітичних завдань. При цьому відсутність інститутів верховної влади не виключає розвитку в рамках системи міжнародних відносин певних форм політичної організації, які покликані створювати можливості для регулювання міжнародних процесів, - аж до втілення певних механізмів глобального управління.

За визначенням основоположника структурного реалізму К. Уолтца (19242013 рр.), структурні характеристики міжнародної системи знаходять прояв у формі примусових чинників, які окреслюють певні рамки поведінки і впливають на політику всіх країн, включаючи великі держави, й таким чином стримують анархічну природу міжнародних відносин. Подібно до того, як в економіці стан ринку визначають найпотужніші корпорації, так і вищий структурний рівень міжнародної політики визначається впливом групи великих держав та конфігурацією співвідношення сил між ними. Ці держави відіграють провідну роль у міжнародних відносинах та формують міжнародно-політичну структуру, яка обумовлена владно-силовою конфігурацією. Структура дозволяє зрозуміти і подекуди передбачити характер поведінки акторів, що мають у міжнародній системі різну вагу. Перестановки у співвідношенні сил можуть змінити структуру міжнародної системи, однак її природа, основу якої становить існування обмеженої кількості провідних держав з не співпадаючими інтересами, залишається незмінною.

К. Уолтц запропонував три базових елементи аналізу міжнародної системи. До них належать визначення принципу, за яким система організована і керується, диференціація складових елементів та встановлення їх специфічних (рольових) функцій, і, нарешті, ступінь концентрації чи розповсюдження можливостей всередині системи [22, р. 88-93]. Головну структурну особливість міжнародної системи К. Уолтц пов'язував з відсутністю в царині міжнародних відносин «центральної влади», тобто з принципом анархії. Другий суттєвий чинник, на його думку, полягав у тому, що в системі, в якій держави мають покладатися на власні сили, вони змушені бути функціонально схожими, так само, як схожими є й ті завдання, які вони вирішують, або принаймні прагнуть вирішувати. Що стосується третього показника, він виглядає найбільш мінливим у залежності від ситуативних обставин і розстановки сил (перемінних факторів), оскільки передбачає різні ступені концентрації або дифузії можливостей у межах системи.

Торкаючись спроможності провідних держав ухвалювати узгоджені рішення з глобальних проблем, К. Уолтц називав колективне реагування на них цілком природним, оскільки кожна політична система, включаючи й міжнародну систему, розвиває засоби силового реагування, організує виробництво та обмін і визначає способи адаптації до довгострокових змін у зовнішньому середовищі, в сферах економіки, технологій, доступу до ресурсів тощо. В цій функціональній сфері, в якій, зазначав К. Уолтц, символічне значення мають процеси забруднення навколишнього природного середовища, проблеми бідності, народонаселення та розповсюдження зброї масового враження, налагодження координації та управління має безумовно глобальне значення. Але з приводу ймовірності ухвалення суттєвих колективних рішень К. Уолтц застерігав, що вони навряд чи будуть можливими за винятком тих випадків, коли ці рішення визначатимуться збігом інтересів провідних акторів, тобто підкріплюватимуться результатом балансу сил [22, p. 139].

За К. Уолтцем, інтенсивність і характер «глобального менеджменту» на практиці визначає прийнятність засобів, на застосування яких погоджуються окремі актори, а не абстрактне моделювання заходів, потрібних для досягнення тієї чи іншої мети. Тому глобальне управління, вірогідно, буде забезпечуватися нижче потрібного рівня, навіть тоді, коли всі погодяться з необхідністю збільшення витрат на досягнення певної бажаної мети. За словами К. Уолтца, «сильне відчуття небезпеки чи загибелі» може призвести до «чіткого визначення цілей, які мають бути досягнуті». Проте це не означатиме, що досягнення цих цілей стане більш реальним, оскільки «необхідності не створюють можливостей» [23, p. 106-107].

Аби подолати обмеження, які К. Уолтц називав «тиранією малих рішень», міжнародна спільнота може спробувати віднайти якусь форму сурогатного уряду. Втім, практика міжнародних організацій не пропонує адекватного розв'язання зазначеної проблеми. Якщо для ефективного управління системою буде створено центральне агентство, воно зажадає засобів контролю і захисту своїх держав-клієнтів, від яких воно одержує кошти. Однак чим більшим буде потенціал його управлінських повноважень, тим сильнішими будуть стимули для держав брати участь у боротьбі за контроль над ним. Таким чином, структурні зміни є єдиним засобом для досягнення сильного структурного ефекту. На думку К. Уолтца, чим меншою буде кількість провідних (великих) держав, і чим ширшими будуть розбіжності між декількома наймогутнішими державами, з одного боку, та багатьма іншими акторами, - з іншого, тим більш імовірно, що головні актори будуть зацікавлені діяти на користь збереження системи. Таким чином, за логікою міркувань К. Уолтца виходило, що за невеликої кількості великих держав досягнення позитивного ефекту керованості системи (як умовного міжнародного менеджменту) виглядатиме більш оптимістичним [24, р. 139].

Критики К. Уолтца справедливо вказували, що він не приділяв значної уваги визначенню причинності структурних змін. В його моделі ці аспекти припадають на другий елемент аналізу політичної структури, який стосується диференціації акторів як складових частин або елементів системи. Це питання він зводив до діалектичної формули, за якою анархічна природа визначає сегментований характер політичної системи, а диференціація показує, на якій 29

підставі визначається така сегментація. Не вдаючись до спроб пояснення епізодів давньої історії, К. Уолтц вважав Другу світову війну винятковою подією в історії нового часу, яка призвела до зміни характеру системи, перетворивши її з багатополярної на біполярну, а зміст процесів післявоєнної адаптації міжнародної системи пов'язував з її поверненням до певного стану рівноваги як головного регулятора [24, p. 137].

Суттєвим методологічним прорахунком неореалістичної теорії вважалася її неспроможність пояснити мотиви саморозпуску СРСР, - феноменальної події, яка обумовила розпад біполярної системи. «Самоусунення» СРСР зі сфери відносин конкуренції, балансу сил і боротьби за вплив прибічники школи політичного реалізму вважали алогічним - таким, що суперечить природі міжнародної системи. Тим часом у західній політології найбільшу популярність здобуло пояснення розпаду СРСР наслідками перемоги США у «холодній війні». Таке тлумачення дозволяло уникати глибоких теоретичних узагальнень й пояснювало системний розрив 1989-1991 рр. збігом міжнародно-політичних факторів та внутрішніх процесів у Радянському Союзі, переважно у дусі логіки розпаду територіальних імперій.

З наукової точки зору уточнення структурних характеристик міжнародної системи дало поштовх більш детальній розробці проблематики полярності, стабільності та причинності змін у сфері міжнародних відносин. Різні дослідники пропонували власне тлумачення чинників, які зумовлюють системні зміни. Розвиваючи метод системного моделювання М. Каплана, французький дослідник Ж.-П. Деррієнік запропонував шість структурних характеристик міжнародних систем, включаючи кількість акторів, розподіл сил між ними, співвідношення між конфліктом і співробітництвом, форми застосування впливу, ступінь централізації акторів та диференціацію акторів, яка вказує на їх різний статус [25, с. 130].

Такий підхід дозволив розширити предмет аналізу, зосередивши увагу на процесах централізації та децентралізації в межах системи, модальності міжнародних відносин та впливі системоутворюючих чинників міжнародної системи на поведінку держав. До об'єкту аналізу були залучені додаткові аспекти, включаючи фактори гомогенності та взаємозалежності, а також застосування інструментів «м'якої сили», які відображали використання несилових засобів впливу одних держав - елементів міжнародної системи, на інші.

В західних політичних теоріях оцінка спроможності тих чи інших суб'єктів (держав та інтеграційних угруповань) впливати на процеси і тенденції міжнародної взаємодії визначається термінами влади, які піддаються оцінці з урахуванням трьох основних чинників: (1) наявності ресурсів і «факторів спроможності», включаючи силові та економічні; (2) здатності контролювати інших акторів; (3) наявності структурних елементів влади і впливу (мається на увазі спроможність впливати на міжнародне право, міжнародні режими та встановлювати «правила гри», яким мають слідувати інші держави та міжнародні суб'єкти) [26, p. 25].

Полярність, що визначається розподілом владно-силових можливостей у міжнародних відносинах, вважається провідною структурною характеристикою міжнародної системи. Оцінка системи за ознаками полярності дозволяє виділяти такі її різновиди, як однополярну, біполярну та багатополюсну (мультиполярну), які є похідними від розподілу влади та впливів на регіональному та глобальному рівнях. Утім це не заперечує можливості більш деталізованих типологічних оцінок та градацій у межах цих систем.

К. Уолтц доводив, що головний критерій стабільності міжнародної системи становить її здатність до самовідтворення, а не спроможність упереджувати виникнення великих війн. За його припущенням, «багатополярний світ характеризувався найбільшим ступенем стабільності, але був надто наважним до війн. Біполярний світ був надзвичайно мирним, але, на жаль, менш стабільним». На думку К. Уолтца, за критерієм здатності до самовідтворення, «системи, які виживають у великих війнах, демонструють тим самим свою стабільність» [27, p. 45].

Своєю чергою, біполярна система виявила свою спроможність гарантувати найбільш тривалий в історії період миру «в центрі світової політики», - між провідними центрами сили, який тримався на двох стовпах - відносному балансі між США та СРСР і ядерній зброї. При цьому аксіоматично вважається, що конкуренція великих держав загострюється, коли їх кількість скорочується до двох. Тому по завершенні Другої світової війни США та СРСР опинилися втягнутими у «холодну війну». Адже, як зазначав К. Уолтц, у світі, створеному двома великими державами, «кожна з них вимушена сконцентровувати свої страхи на іншій, не довіряти її намірам й приписувати наступальні наміри навіть оборонним заходам» [27, p. 45].

Ці тези викликали заперечення з боку опонентів, які розглядали біполярну модель, враховуючи вузький діапазон потенційно можливих змін у її межах, як найбільш стабільну форму системної конфігурації. Так, М. Бречер, П. Джеймс і Дж. Вайкенфілд поставили біполярну систему (1945-1962 рр.) на верхньому щаблі шкали стабільності, нижче якого були розташовані багатополярність (1929-1939 рр.) і поліцентризм (1963-1985 рр), як особливий різновид біполярної системи у стані дифузії Автор цієї статті використовує поняття багатополярність, мультиполярність і поліцентризм як змістовні синоніми, які вказують на відносно рівномірне чи нерівномірне співвідношення потенціалів провідних (великих) держав, які виступають у якості центрів сили, або умовних полюсів міжнародної системи. При цьому слід враховувати, що в західній науковій традиції низка авторів схильні виділяти поліцентризм як окремий різновид міжнародної системи, який займає місце проміжної ланки між біполярністю і мультиполярністю.

31 [28].

Важливий напрямок аналізу системних факторів та зв'язків окреслив американський дослідник О. Янг, який запропонував «модель відповідності та розривів» у системних зв'язках [29]. Висновки О. Янга ґрунтувалися на підставі дослідження емпіричних даних у різні історичні епохи, що дозволило виявити ознаки дихотомії біполярної та мультиполярної моделей міжнародної системи на регіональному рівні. О. Янг довів, що в міжнародних відносинах напередодні Першої світової війни, так само, як і в позиціонуванні провідних держав у 1960-х рр., між основними полюсами міжнародної системи були присутні ознаки змішаних типів відносин. Отже, на глобальному рівні конфігурація сил може відповідати ознакам багатополярності, а на регіональному рівні може існувати типовий біполярний баланс сил, і навпаки. Виходячи з цього, О. Янг обґрунтував необхідність умовного розмежування глобального рівня «всієї системи міжнародної політики» та «регіональних полів, чи підсистем, які суттєво відрізняються одна від одної» [29, p. 369-370].

Такий підхід пропонував поєднання синхронного та асинхронного аналізу владно-силових відносин на глобальному та регіональному рівнях з урахуванням співмірності та розривів у безперервності цих процесів. На думку О. Янга, поняття «відповідність» і «розрив» співвідносяться тією мірою, в якій типи політичних інтересів і владних відносин є схожими чи відмінними - як між глобальним полем і різними регіональними полями, так і між самими різноманітними регіональними полями.

В рамках міжнародної системи О. Янг відзначав особливу роль політичних акторів, які присутні як на рівні всієї глобальної міжнародної системи, так і принаймні у більшості її регіональних підсистем. Таким критеріям відповідає лише статус наддержави чи провідної або домінуючої глобальної держави. До факторів, що впливають як на глобальний, так і на регіональні рівні міжнародної системи, О. Янг відносив вплив глобальних ідеологій та процесів, пов'язаних з динамікою економічного розвитку. Специфіка інтересів держав та особливості балансу / співвідношення сил, які суттєво різняться в окремих регіонах світу, обумовлює відмінність локальних характеристик регіональних підсистем міжнародних відносин. Тому, згідно міркувань О. Янга, регіональні підсистеми цілком закономірно не можуть мати повної схожості, а їх спільні риси та ознаки зумовлені проявами полярності на глобальному рівні. Своєю чергою взаємопроникнення різних політичних векторів та «полів впливу» у межах специфічних регіональних підсистем зумовлює гетерогенний характер глобальної міжнародної системи.

Подальші напрямки теоретичних пошуків

Відмова від аналітико-механістичних підходів, непридатних для пояснення організованих систем складної структури, порушила низку епістемологічних проблем, пов'язаних зі способами формування наукового знання. В сенсі побудови теорії міжнародних відносин це стосувалося розробки та апробації наукових методів.

На відміну від традиційного реалізму, який мав виразний прикладний ухил (у сенсі моделювання національно орієнтованої політичної практики, яка має забезпечувати вигідні стратегічні рішення та ефективну тактичну поведінку), неореалізм виявив епістемологіче зближення з позитивізмом, ставши на позицію нейтрального стороннього спостерігача, який вивчає події та процеси в об'єктивному світі та узагальнює їх у формі типологічних схем і моделей.

Принципові розбіжності спочатку між реалістами та ідеалістами, а згодом - тривалий спір між неореалістами та неолібералами продовжила суперечка між прибічниками системно-наукових підходів та адептами традиційно-історичних, історико-цивілізаційних та постмодерністських пояснювальних теорій.

Першим закидали надмірні претензії на «раціональність» та «об'єктивність», які не враховували фактори невизначеності і непередбачуваності. Інші спробували посилити свою аргументацію посиланнями на багатоманітність реалій сучасного світу, які потребують специфічного тлумачення. Що стосується постмодерністських теорій, їх адепти спираються на нетрадиційні світоглядні моделі, неспівмірні з теоретичними та філософськими засадами, на яких сформувалися традиційні, домінуючі теорії міжнародних відносин [30].

Загальним наслідком такої концептуальної різноманітності стало поблажливе визнання множинності та доцільності паралельного співіснування численних теорій, побудованих на принципово несумісній методологічній основі. Співіснування таких теорій, або скоріше псевдотеорій, які іманентно не претендують на універсальність, офіційно мотивується потребою в збереженні плюралістичної інтелектуальної атмосфери, в якій може існувати свобода дискусій, критики та інновацій. Натомість на практиці нові «критичні теорії» здебільшого побудовані на пріоритеті суб'єктивних чинників самосвідомості та просуванні довільного підбору ціннісних категорій. До таких теорій належать фемінізм, постструктуралізм, критична расова теорія тощо, які обстоюють відхилення від емпіризму та часом вдаються до підміни фактів категоричними ціннісними установками.

Заперечуючи структурний підхід, обстоюючи девальвацію функцій державної влади, порушуючи ієрархію між рівнями міжнародних відносин та умовне розмежування між внутрішньою та зовнішньою політикою, такі теорії визнають множинність і суб'єктивне сприйняття станів локального і глобального просторів, що робить ілюзорною грань між об'єктивною реальністю та достовірністю її сприйняття.

Зворотною реакцією на розмивання предметного поля теорії міжнародних відносин з боку прибічників постмодернізму стало вдосконалення структурної методології та категоріального апарату, пов'язаного з механізмами

самоорганізації в міжнародній системі. Вдосконалення концептуально- теоретичних і парадигмальних підходів Поняття «парадигма» застосовується автором у вузькому сенсі, як певна теоретико - методологічна модель, яка містить сукупність правил, методів, принципів і понять, які поділяються членами наукового співтовариства. В науковій літературі поняття «парадигма» 33 тлумачиться як прийнята певним науковим співтовариством модель постановки та розв'язання проблем, яка забезпечує існування наукової традиції. Іноді поняття парадигма використовується для позначення «дисциплінарної матриці» панівної чи домінуючої наукової теорії та набору методів дослідницької роботи, які з неї випливають, або «міждисциплінарної матриці» різного роду впорядкованих компонентів, що утворюють єдине ціле і так функціонують, забезпечуючи відносну повноту професійної комунікації та відносну одностайність наукових суджень. В умовах розмивання предметного поля теорії міжнародної політики доцільно враховувати співіснування множинних парадигмальних підходів, які можуть мати більшу чи меншу схожість або перебувати у відносинах прямої конкуренції [див.: Кун Т. Структура наукових революцій. К.: Port-Royal, 2001. С. 172-185]. відбувалося як у напрямі «реалістичного синтезу» (в сенсі вироблення спільних методологічних критеріїв, покликаних об'єднати різні течії та відгалуження політичного реалізму), так і в сенсі подальших спроб інтеграції політичного реалізму, неолібералізму та певних елементів конструктивізму.