Теоретико-методологічні критерії та принципи системного аналізу міжнародних відносин

Характеристика загальних критеріїв та принципів системного аналізу, які використовуються основними науковими школами теорії міжнародних відносин. Роль головного системоутворюючого чинника виконують домінуючі, політично окреслені й детерміновані форми.

Рубрика Политология
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 30.07.2024
Размер файла 98,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Оновлення методології політичного реалізму зумовило виникнення «неокласичної» течії, до якої належать такі відомі дослідники, як Б. Бьюзен, К. Холсті, Дж. Міршаймер, С. Уолт та ін., які намагалися зробити політичний реалізм більш адаптивним до мінливих реалій кінця ХХ - початку ХХІ ст.

На думку проф. Дж.М. Галларотті (методистський Університет Уеслі, Міддлтаун, США), точності та достовірності наукового політичного аналізу має сприяти синтез різних форм методологічної інтерпретації, які роблять акцент на владно-силових, економічних та нормативно-ціннісних аспектах міжнародної взаємодії. На його думку, такий підхід дозволить поєднувати різні засоби з метою оптимізації використання сили та впливів у сучасній світовій системі. Цей підхід не відкидає важливості силового потенціалу, проте обґрунтовує його поєднання з технологічно досконалою організаційною стратегією (smart power), яка передбачає також використання засобів «м'якої сили» (soft power) [31].

Ідеї теоретичного синтезу набули поширення зокрема внаслідок критики політичного реалізму (і неореалізму) та неолібералізму, які за ступенем поширення посідають перше і друге місця в галузі дослідження міжнародних відносин. Спроби методологічного синтезу стосуються і традиційних питань взаємозв'язку між владно-силовою конфігурацією міжнародної системи та станом міжнародної безпеки. Проблематика міжнародної безпеки виявляє відмінності й між основними школами політичного реалізму, які тривалий час дискутували з питання про те, який владно-силовий потенціал повинна мати держава, аби почувати себе у безпеці, та в яких системах потенціал конфліктності є найвищим чи найнижчим [32].

Прибічники «наступального реалізму» доводили, що держави повинні постійно прагнути до посилення засобів захисту власної безпеки за рахунок нарощування сили. Натомість представники школи «оборонного реалізму» стверджували, що накопичення військової могутності приречено на невдачу, оскільки конкуренти та опоненти теж вдаватимуться до гонки озброєнь. Своєю чергою прихильники теорії гегемоністичної стабільності вважали, що накопичення можливостей однією державою може спричинити стабілізуючий вплив на міжнародну систему, оскільки спроби конкурентів наздогнати домінуючу країну виявляться марними. Однак, згідно концепції італійського дослідника Д. Ф'яменжі (Університет Болоньї), всі перелічені способи поведінки описують різні ситуації в межах континууму владно-силових можливостей.

Д. Ф'яменжі запропонував інтегровану схему владно-силових відносин і мотивацій безпекового позиціонування, аргументи якої зводяться до наступного:

- якщо держава слабка, накопичення силових можливостей сприяє збільшенню її безпеки, що на загал збігається з поглядами школи «наступального реалізму»;

- держава, яка продовжує накопичувати свої військові можливості, в кінцевому рахунку викликає реакцію балансування з боку інших держав, і це знову ставить її безпеку під загрозу, що є базовим аргументом школи «оборонного реалізму»;

- коли держава стає надто потужною, супротивники пристосовуються або «пристроюються» (bandwagon) до її домінування, і рівень безпеки цієї держави знову починає зростати (базовий аргумент теорії гегемоністичної стабільності).

Інтегрувавши перелічені підходи у формі «параболи безпеки», Д. Ф'яменжі дійшов висновку, що описані ситуації не є абсолютом. Вони по суті відображають різні стадії та форми безпекового позиціонування, які на загал визначають три опорні точки параболи, яка описує взаємозалежність і співвідношення владно-силових можливостей і стану безпеки держави в якості центру сили.

З точки зору диференціації та класифікації акторів міжнародної системи існує декілька умовно-класичних, загальноприйнятних визначень, пов'язаних насамперед з дескриптивними способами оцінки та порівняння. За ознаками економічного потенціалу та військових можливостей держави ієрархічно поділяються на великі, середні та малі. Як стверджував К. Уолтц, «великою» вважається держава, яка має переваги за показниками кількості та якості населення, території, економічних можливостей, ресурсів, військових сил, їх матеріального забезпечення, політичної стабільності та спроможності [22, р. 131].

Силові та економічні можливості надають великим державам змогу поширювати свій економічний, військовий, політичний і соціальний вплив у глобальному масштабі. Розподіл владних можливостей у міжнародній системі визначає кількість великих держав, політика яких визначає тип полярності міжнародної системи, яка може бути багатополярною, біполярною або однополярною. Втім, ця елементарна класифікація доповнюється низкою додаткових чинників, які визначаються рольовими функціями, які відіграють впливові держави глобального і регіонального рівня. Окремі держави мають 35

суттєві переваги в різних сферах відносин. Вони можуть створювати союзи та коаліції, укладати міжнародні режими, які являють собою специфічні механізми договірних стосунків між елементами системи, та мають різні ступені впливу на визначення правил взаємодії, які поширюються на інших учасників [33]. Разом з тим у наукових колах висловлювалися зауваження, що полярність недоцільно розцінювати лише з точки зору «розподілу влади» між провідними центрами сили. Адже концепція полярності має також враховувати спроможність автономних центрів ухвалювати рішення про проведення альтернативної політики.

З приводу критеріїв стабільності / нестабільності міжнародної системи, війна вважається вужчим індикатором, ніж міжнародна криза. Виходячи з цих логічних припущень, моделі режимів безпеки виводяться шляхом дедукції - сходження від загальних теоретичних схем до конкретних станів на основі визначених конфігурацій полярності з урахуванням рівнів їхньої стабільності.

Стосовно розбіжностей у способах поведінки окремих держав, вважається, що вони найбільш властиві багатополярній міжнародній системі, зокрема в її сучасній, глобальній та мультицивілізаційній формі, яка позначена загостренням конкуренції провідних держав довкола принципів, правил і норм міжнародного порядку В широкому розумінні поняття «міжнародний порядок» означає систему норм і правил міжнародної взаємодії, яка визначає структуру міждержавних відносини і зв'язків між учасниками міжнародної системи, або сукупність принципів, які конкретизують загальновизнані чи загальноприйняті правила зовнішньополітичної поведінки..

Американський соціолог І. Валлерстайн пов'язував зміни у міжнародній системі насамперед з її полярністю та наявністю гегемонічної держави, яка здатна забезпечувати стабільній позитивний баланс і бути достатньо могутньою, аби «нав'язати» відповідний міжнародний порядок. До того ж «цикли гегемонії» мають набагато більшу тяглість, аніж цикли економічної кон'юнктури. Оскільки у світі, який «складається з множини так званих суверенних держав», ствердитися в ролі держави-гегемона доволі важко, за останні декілька століть це вдавалося лише трьом акторам - спочатку Об'єднаним Провінціям (Нідерландам) в середині XVII ст., згодом - Сполученому Королівству (Великій Британії) в середині XIX ст., й нарешті США в середині XX ст. [34, с. 347]. Якщо одна з великих держав набуває виняткової могутності та посідає специфічний домінуючий статус, який дозволяє їй контролювати міжнародні процеси, вона вважається наддержавою або державою-гегемоном. Дж. Міршаймер (прибічник «наступального» реалізму) описував таку ситуацію як спроможність однієї держави домінувати над іншими в межах міжнародної системи [35, р. 40].

Наміри встановлення гегемонії часто спонукали інші потужні держави до спроб збалансувати вплив держави, що набувала суттєвих силових переваг і трансформувала їх у претензії на панівний статус. Дослідники посилаються на численні історичні епізоди, які ілюстрували виникнення антигегемонічних, стабільних чи ситуативних альянсів, спрямованих на відвернення чи усунення домінування або гегемонії окремих держав. При цьому всесвітня історія описує відносно небагато ситуацій, які можна вважати прикладами стану абсолютної гегемонії.

Уособленням абсолютного гегемонічного стану можна вважати хіба що статус стародавнього Риму в європейсько-середземноморському просторі наприкінці періоду республіканського правління та в перші два століття існування Римської імперії. В зазначений період стародавній Рим вже не мав суттєвих конкурентів чи державно-територіально організованих супротивників, окрім держави Селевкідів та Парфії як її наступниці у Південно-Західній Азії, з якими точилися постійні війни за контроль над буферними територіями. Однак у цьому випадку йшлося насамперед про військове суперництво між країнами - лідерами різних і слабко пов'язаних одна з одною регіональних підсистем. Серед інших історичних прикладів, які ілюструють гегемонічне становище окремої держави, можна згадати хіба що нетривалий період існування імперії Карла Великого (800-814 рр.), яка отримала відчутну регіональну перевагу в Західній Європі, та домінування династії Габсбургів у Європі XVI ст.

Цікава гіпотеза належить американській дослідниці Дж.Л. Абу-Лугход (1928-2013 рр.), яка досліджувала взаємозв'язки між регіональними центрами Азії у період Середньовіччя, після монгольських завоювань ХІІІ ст. Її головний висновок полягає в наявності сталих зв'язків між восьми економіко- цивілізаційними ареалами, серед яких найбільшу роль відігравали державно- політичні утворення Китаю, Центральної Азії, Середнього Сходу та Індії [36, р. 352-373]. На її думку, попри збереження династичних зв'язків між володіннями нащадків Чингізхана, в азійській світ-системі XIII-XIV ст. не було виразної гегемонії якогось із перелічених центрів, хоча Китай зберігав виразні переваги у рівні свого економічному розвитку.

Поширені уявлення про баланс сил як послідовну закономірність чи базову тенденцію міжнародної системи аргументовано заперечується матеріалами конкретно-історичних досліджень, згідно яких відносини балансу сил не можна вважати універсальною емпірично підтвердженою практикою.

На практиці прояв тенденції балансу сил міг призводити до різних наслідків, включаючи не тільки протидію посиленню домінуючої держави шляхом прямого поточного стримування та конкуренції впливів (adversarial balancing), але й спричиняти інші форми асоціативного позиціонування. До таких форм відносять пристосування окремих держав до домінуючого становища країни- лідера шляхом демонстрації підтримки та лояльності до гегемона (у формі bandwagoning), або створення альтернативних оборонних союзів чи коаліцій (chain ganging), що підвищує ймовірність міждержавного конфлікту [37].

Емпіричні спостереження та узагальнення знайшли відображення в теорії балансу загроз, яка тлумачить функціонування влади в міжнародній системі в 37

широкому контексті, з урахуванням географічних чинників та наявності наступальних можливостей, потенціалів і намірів. В ґрунтовній історичній праці С. Кауфмана, Р. Літтла та У. Уолфорта «Баланс сил у світовій історії» (2007 р.) наведено приклади, коли баланс сил У найбільш загальному вигляді баланс сил (англ. - balance of power) означає розподіл влади та впливу між центрами сили - провідними державами, які відіграють роль полюсів міжнародної системи. Основна функція балансу сил полягає у відверненні чи ослабленні домінування гегемонічної держави чи групи держав. Реалізація цієї функції має відмінності у різних міжнародних системах - однополярній, біполярній та багатополярній. За змістом використання поняття баланс сил відмінне від поняття рівновага (equilibrium), яким позначається стійкий стан системи, в якій структурні зміни, що відбуваються, не перевищують поріг незворотності. не знаходив втілення або був порушений упродовж тривалого часу. Як стверджують автори дослідження, в давній історії людства на ситуації, в яких спостерігалося втілення принципів класичного балансу сил, припадає приблизно половина історичного часу. Це не дозволяє вважати баланс сил за «трансісторичний факт», хоча й не спростовує статистичної більшості випадків різних форм балансування порівняно з іншими формами безпекової поведінки у владно-силовому контексті [38].

Після закінчення Другої світової війни більшість дослідників у галузі міжнародних відносин визначали роль США як держави-гегемона або лідера, хоча обидва ці поняття мають далеко нерівноцінне значення. В умовах біполярності домінування США було найбільш відчутним у західній підсистемі, в якій потенціал і вплив США виконували системоутворюючу функцію. Гегемонія США не поширювалася на радянську сферу впливу, а зони зіткнення інтерсів наддержав ставали ареною локальних війн та внутрішніх конфліктів. При цьому значна частина дослідників, включаючи окремих представників політичного реалізму, не вважали гегемонію США повною й беззастережною.

Під час еволюції біполярної системи спостерігалася корекція системних чинників, яка мала відносно уповільнений та до певної міри еволюційний характер. Наприкінці 1940-х рр. міжнародна система тяжіла до жорсткої, «директивної» біполярної моделі, ознаками якої були концентрація збройних сил у Європі, гонка ядерних озброєнь, запекла ідеологічна конфронтація та масштабні регіональні війни, найбільш яскравим прикладом яких була війна у Кореї (1950-1953 рр.). Альтернативна тенденція, яка дістала втілення в спробах розрядки міжнародної напруженості, полягала в послабленні загрози військового зіткнення між ворогуючими союзами.

В перебігу суперництва між США та СРСР, у разі небезпеки «проникнення опонента» до традиційної сфери впливу однієї з наддержав, реакція іншої мала зазвичай безкомпромісний характер, про що свідчили інтервенції СССР в Угорщині та Чехословаччині та США в Домініканській Республіці, Гренаді та інших подібних ситуаціях. Однак з середини 1960-х рр., під впливом деколонізації та ослаблення гегемонії США та СРСР біполярна система еволюціонувала в бік більшої структурної децентралізації. Підтвердженням

цього вважається набуття КНР (з початку 1960-х рр.) та Францією (з середини 1960-х рр.) ролі автономних центрів сили [39].

Напередодні й під час системної кризи 1989-1991 рр. оцінки проблеми полярності в міжнародних відносинах пов'язувалися з припущенням, що міжнародна система еволюціонуватиме в бік багатополюсної (поліцентричної) моделі, яка розглядалася як найбільш природна форма самоорганізації. Такі очікування стосувалися розвитку відносин і форм балансу між державами на різних територіально-географічних рівнях, корекції ролі міждержавних союзів, перспектив і способів врегулювання низки регіональних і локальних конфліктів [28; 40].

На практиці встановлення однополярної гегемонії США після розпаду СРСР стало прямим наслідком фактичної перемоги Заходу в «холодній війні». Завершення біполярного суперництва означало й цілком очікуване згортання глобального політико-ідеологічного конфлікту. При цьому силовий важіль залишався провідним компонентом у політиці США - як на глобальному системному рівні, так в регіональних конфігураціях, і був неодноразово застосований у військових операціях у Панамі, в Перській затоці, Сомалі, на Балканах, в Афганістані, Іраку, Лівії, Сирії, на Філіппінах, у Пакистані, Колумбії, Ємені, Гаїті та ін.

Водночас слід зазначити, що міжнародна система і в умовах відносного балансу сил, і, тим більше, за виразної гегемонії провідної держави, залишалася несиметричною й до певної міри асинхронною. Розпад СРСР супроводжувався стрімким економічним ослабленням Росії. Натомість економічна вага ЄС і Японії, політична консолідація в рамках європейського інтеграційного проекту, а також швидке економічне зростання Китаю на початку ХХІ ст. неминуче порушували питання про їх спроможність опанувати роль і набути статусних ознак окремих центрів сили.

Оцінюючи розбалансування та дифузію глобальної гегемонії США внаслідок економічної кризи 2008-2009 рр., Дж. Най - прибічник школи неолібералізму, порівнював структуру міжнародної системи з трьохвимірною шахівницею. За його оцінками, на її верхньому рівні (військова могутність) США зберігатимуть відчутне однополярне домінування, яке навряд чи зміниться в осяжній перспективі. Середній рівень (економічний потенціал) нагадує багатополярну композицію, яку формують істотна економічна вага низки провідних суб'єктів (США, ЄС, Китаю, Японії), а також перспективи економічного зростання решти впливових держав. Натомість слабко структурований нижній рівень не піддається чіткому визначенню в термінах однополярність, багатополярність чи гегемонія через розосередженість влади в сфері транснаціональної взаємодії різних суб'єктів державного та недержавного походження, включаючи політичні, фінансові, економічні та інші структури, зокрема агентів недержавного походження [41].

Дж. Най вважав небажаним перехід США до більш закритого режиму в сфері міжнародних економічних відносин та міграційних процесів, оскільки це сприяло б втраті впливу поза межами північноатлантичного регіону. На його думку, з усіх потенційно можливих сценаріїв майбутньої ролі США на близьку перспективу найбільш реалістичним виглядав сценарій «офшорного балансування» за умов збереження домінуючого впливу в окремих принципово важливих зонах.

Заперечуючи неоконсерваторам, які переконували у довготривалій міцності гегемонії США, представник школи політичного реалізму Дж. Міршаймер також висловлював сумнів, що США зможуть утримувати рівномірне глобальне домінування. На його думку, цьому перешкоджатимуть процеси горизонтальної взаємодії між державами, які потребують іноземних інвестицій, залежать від постачання ресурсів з інших країн та міжнародної торгівлі. Усе це має стимулювати ефект економічної взаємозалежності. Відтак, зазначав Дж. Міршаймер, в умовах глобалізації силовий потенціал провідних держав поступово втрачатиме свій «ізольований» характер [35]. Своєю чергою обґрунтування американського лідерства спиралося на ідеї, запозичені у теоретиків конструктивізму, глобального управління, світового суспільства і т.п., які обстоювали використання інструментів цілеспрямованого впливу на інші країни з метою контролю їх зовнішньополітичного поз иціонування.

Наслідком фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. стало посилення диспропорцій економічного розвитку, розбіжностей у способах формування капіталу, конкуренції за ресурси та регулювання умов міжнародної торгівлі. Ці чинники супроводжувалися загостренням політичних протиріч та відновленням відкритого суперництва між провідними державами. Однак така констатація не давала відповіді на питання про подальшу еволюцію міжнародної системи, включаючи прогнозування станів і тенденцій у відносинах між провідними державами, конфліктності на глобальному та регіональних рівнях, як і стану міжнародної безпеки загалом. Схожа ситуація вже мала місце на межі 1990-х рр., коли основні макронаукові підходи у сфері міжнародних відносин (поведінковий, структурний та еволюційний) виявили неспроможність передбачити обставини та наслідки закінчення «холодної війни» [42, р. 53].

Складність довгострокового прогнозування майбутнього перебігу міжнародних процесів здебільшого пояснюють анархічною природою міжнародних відносин та обмеженістю наявного науково-аналітичного апарату. Спроби виводити закономірності глобального розвитку з перспектив двосторонньої взаємодії окремих акторів, будь то США і КНР, США і ЄС, США і Росія, США та Індія, або ЄС - КНР, ЄС - Росія, ЄС - Індія, КНР - Індія тощо, не враховують їх спільної перехресної взаємодії та здатності чи нездатності міжнародної системи виконувати роль матриці, яка дає змогу корегувати та гармонізувати індивідуальні наміри та амбіції окремих урядів.

В цьому сенсі системний аналіз має враховувати велику кількість незалежних і залежних перемінних факторів із похибкою на суб'єктивні обставини, зумовлені змінами у політичних системах окремих країн, позицією їх урядів і державних лідерів, а також ступенем раціональності і передбачуваності їх зовнішньополітичних заходів.

Аналітичні завдання мають вирішуватися шляхом поєднання різних інструментів - побудови еволюційної моделі міжнародної системи з урахуванням її полярності, використання лінійних прогнозів економічного та соціального розвитку та виявлення протиріч між співвідношенням сил на глобальному рівні міжнародної системи та станом відносин на її регіональних і локальних рівнях.

Останнє зауваження безпосередньо стосується перебігу російсько- української війни 2022-2023 рр., у якій міжрівневі (system-level) системні розбіжності, тобто розбіжності між глобальним рівнем міжнародної системи і рівнем міждержавних відносин між окремими країнами-учасницями, можуть відігравати важливу чи навіть вирішальну роль. Напередодні повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, у грудні 2021 р. В. Путін вимагав від США і НАТО підписати два документи - договір та угоду, які передбачали категоричну відмову від розширення альянсу і повний демонтаж військової інфраструктури в Центральній та Східній Європі, створеної після 1997 р. [43; 44].

Найбільш сенсаційний характер мала ст. 4 проекту Угоди про заходи забезпечення безпеки Російської Федерації та держав-членів Організації Північноатлантичного договору від 15 грудня 2021 р. У ній ішлося про те, що Росія і держави-члени НАТО, які мали цей статус «станом на 27 травня 1997 р., ... не розміщують свої збройні сили та озброєння на території всіх інших держав Європи на додаток до тих сил, які було розміщено на цій території станом на 27 травня 1997 р.» [44]. Також відзначалося, що «за виняткових обставин, у разі виникнення ситуацій, пов'язаних з необхідністю нейтралізації загрози безпеці одного або декількох учасників, такі розміщення можуть здійснюватися за згоди всіх учасників» запропонованої угоди - включаючи Росію та членів НАТО.

Прикметно, що В. Путін спочатку висунув претензії до США і НАТО, ультимативно вимагаючи визнати за Росією блокуючий пакет у вирішенні проблем безпеки в Європі та євроатлантичному просторі. Отримавши відмову, В. Путін ухвалив наказ про повномасштабне вторгнення в Україну, яку він вважав найслабшою ланкою західної сфери впливу та країною, що не могла розраховувати на атлантичні гарантії безпеки. До того ж, вимога до НАТО виключити будь-яку можливість приєднання України до альянсу, підкріплювалася таємною домовленістю директора ЦРУ У. Бернса з В. Путіним, яку узгоджено під час приїзду У. Бернса до Москви 2-3 листопада 2021 р. 5 липня 2023 р. журнал Newsweek опублікував статтю У. Аркіна «Сліпа 41

зона ЦРУ в російсько-українській війні», в якій було роз'яснено деталі цих домовленостей, названих «правилами дорожнього руху» [45].

Зазначені домовленості по-суті стосувалися меж і способів поведінки РФ та США у разі російського вторгнення в Україну. Адміністрація Дж. Байдена пообіцяла, що США не будуть брати безпосередню участь у цій війні й не домагатимуться зміни вданого режиму в Москві. Як стверджують коментатори, узгоджені правила враховували можливість захоплення Києва російськими військами. За інших обставин, навіщо б в адміністрації США могла б виникнути потреба заздалегідь евакуювати своє посольство не тільки з Києва, але й за межі країни перебування. Натомість В. Путін обіцяв обмежити свій напад суто територією України, не зачіпати території інших країн та «діяти відповідно до негласних, але добре зрозумілих» принципів секретних операцій. Останнє передбачало й відмову від замахів на керівництво або дипломатів обох сторін, між якими була укладена зазначена домовленість [45]. Коли розрахунок Кремля здобути легку перемогу в Україні розвіявся, адміністрації Дж. Байдена довелося швидко переглядати свої підходи. До літа 2022 р. стало зрозумілим, що війна в Україні набула довготривалого й виснажливого характеру. Тому адміністрація США була вимушена перейти від суто символічного розгортання військ у Європі до надання Україні зброї для підтримки її обороноздатності. Утім, американське керівництво повільно й неохоче погоджувалося постачати сучасну й далекобійну зброю, яка теоретично могла б рішуче змінити хід бойових дій на користь України й безпосередньо загрожувати російській території.

Адміністрація Дж. Байдена тиснула на українське керівництво, забороняючи використовувати американську зброю для нападу на Росію, а також на уряди інших країн-членів НАТО, включаючи Велику Британію та Польщу, які були готові давати Києву суттєво більшу військову допомогу [46].

Можна висловити обґрунтоване припущення, що в разі застосування з боку США активного стримування у формі жорсткого заперечення очікуваної російської агресії, а також категорично висловленої публічної відмови від суттєвих поступок на користь Москви у питаннях європейської безпеки, цілком вірогідно, що війни можна було б уникнути. Утім, принципово відмовляючись обговорювати з РФ відмову від подальшого розширення НАТО, більшість країн альянсу не мала наміру надавати Києву будь-які чіткі зобов'язання, - як щодо гарантій безпеки, так і з приводу термінів можливого членства в альянсі.

Зі свого боку, здійснивши збройний напад на Україну і отримавши від політичного керівництва США запевнення в локалізації цього конфлікту, В. Путін відверто натякав, що Росія веде війну не з Україною, а з НАТО. На розширеному засіданні колегії Міноборони РФ 21 грудня 2022 р. він стверджував, що метою Заходу є дезінтеграція Росії, проти якої «активно використовується військовий потенціал та можливості практично всіх основних країн НАТО». Путін назвав протистояння з НАТО неминучим і вкотре повторив загрозу використання ядерної тріади як «головної гарантії збереження суверенітету та територіальної цілісності» РФ. Війну в Україні Путін назвав «результатом політики інших країн, третіх країн, які завжди цього прагнули - до дезінтеграції російського світу» [47].

З точки зору системних факторів, російсько-українська війна стала важливим засобом тиску РФ на США і країни ЄС з метою розхитування стабільності їх політичних систем і руйнування підтримуваного ними ліберального міжнародного порядку. Перебіг подій під час війни, поряд із загостренням конфліктних ситуацій в інших регіонах (Закавказзя, Близький Схід, Корейський півострів), сприяв ослабленню позицій США через ланку локальних незворотних змін, які руйнували імідж і підривали вплив домінуючої держави після некерованого відступу з Афганістану й заохочували опонентів США до більш зухвалого наступу в стратегічно важливих регіонах.

В цьому ракурсі російсько-українська війна стала виразним симптомом розпаду однополярного світу. Українські експерти з Асоціації професійних політичних консультантів вважають її «першою регіональною війною, завдяки якій визначилися кандидати на роль нових гегемонів», і «точкою перетину інтересів великих гравців». На їх думку, для Росії та Західного світу принципово важливо довести один одному не стільки «право на володіння» Україною, скільки продемонструвати свої претензії та можливості їх реалізації [48, с. 13]. Адже для Заходу Україна мала цінність насамперед «як тригер по відношенню до Росії. Україна мала провокувати Росію на дії, які дозволили б нейтралізувати та послабити Росію. Україна з цією роллю справлялася і за таких умов війна була неминуча». 24 лютого 2022 р. розпочалася війна, «яка стала викликом не лише для України, а й західного світу». Однак «Захід цей виклик не прийняв, обмежившись моральною, технічною, фінансовою та консультативною допомогою» [48, с. 69].

Військова та фінансова допомога забезпечила можливість відсічі наступу російських військ, однак була недостатня для визволення всіх окупованих територій України у кордонах 1991 р. [49]. В листопаді 2021 р. голова Комітету начальників штабів збройних сил США, генерал М. Міллі публічно визнав, що США більше не мають монополії на визначення політичного порядку денного для всього світу. За словами М. Міллі, на глобальному рівні присутні як мінімум три полюси впливу - США, Китай та Росія. Свою заявку на участь в умовному «клубі гегемонів» готова подати й Велика Британія. Різною мірою схожі наміри позначають Франція, Туреччина, Індія, Бразилія. Зі свого боку адміністрація Дж. Байдена прямо називає своїми супротивниками Китай - як головного економічного конкурента панівному становищу США, та Росію - як пряму політичну та військову загрозу в Європі та євроатлантичному регіоні.

В рамках середньострокової перспективи роль основного протиріччя міжнародної системи набули розбіжності в американсько-китайських відносинах, включаючи динаміку та співвідношення їх економічних 43

потенціалів, стан військових сил, рівень конфліктності політичних рішень, розбіжність торговельних інтересів та перспективи розв'язання проблеми Тайваню.

Системні зміни та прогнозні очікування

Після Другої світової війни міжнародна система пройшла декілька послідовних фаз, проілюстрованих поточним масивом емпіричних даних та відображених у численних документальних джерелах. Оцінки та спостереження науковців-міжнародників, сучасників подій другої половини ХХ ст., дали поштовх спробам виявлення закономірностей, які обумовлюють зміну станів та модальностей міжнародних відносин як сукупної взаємодії держав та міжнародних інституцій.

Дослідження перебігу міжнародних відносин та виявлення низки етапів, позначених змінами у співвідношенні сил, ролі основних центрів сили та позиціонуванні провідних держав, неминуче ставили питання про фактори, які визначають темпи та спрямування міжнародних політичних процесів, або, інакше кажучи, виявляють їх еволюційну природу. В цьому сенсі важливо зауважити, що упродовж усього періоду після 1945 р. міжнародна система уникала «системних розривів» на кшталт глобальних воєнних криз у формі світових війн.

Під час послідовної зміни станів міжнародної системи, яка почалася у 19451947 рр., міжнародна система декілька разів змінювала свою конфігурацію. Нетривалий перехідний період 1945-1947/1948 рр., позначений визріванням протиріч між провідними країнами колишньої антигітлерівської коаліції, завершився встановленням біполярної системи. Її ознакою був режим паралельної гегемонії США та СРСР у зонах їх геополітичного контролю. Через понад 40 років розпад СРСР завершив біполярну добу і став передумовою чергової суттєвої корекції полярності у рамках міжнародної системи. Закінчення «холодної війни» означало й усунення глобального конфлікту альтернативних суспільних систем, який забезпечував ідеологічне забарвлення американсько-радянського суперництва [50].

Після кризи біполярної моделі (1989-1991 рр.) системні зміни продовжувалися у вигляді послідовної низки відносно нетривалих етапів:

- переходу від біполярної до однополярного світоустрою (1991-1994 рр.);

- періоду однополярного глобального домінування США (1994/19952008/2009 рр.);

- переходу від однополярної до багатополярної моделі міжнародної системи, який почався в умовах і за підсумками глобальної фінансової кризи 2008/2009 рр. [51; 52].

Головною ознакою першого з цих етапів - «міжсистемного переходу» 19911994 рр., стало переформатування відносин усередині західних альянсів, проголошення стратегії розширення НАТО і ЄС та ухвалення рішення про силове втручання НАТО в охопленій кризою та міжусобними війнами колишній Югославії. Короткий період міжсистемного переходу завершився встановленням нової моделі, побудованої на основі гегемонії США.

Період 1994/1995-2008/2009 рр. можна охарактеризувати як відносно нетривалий за часом історичний «момент» існування однополярної міжнародної системи, яка мала дифузний характер, тобто характеризувалася нерівномірністю впливу і контролю колективного Заходу у різних регіонах світу.

Суть феномену однополярної системи полягала у домінуванні США та їх союзників - умовного західного «системного ядра», при переважній військово- політичній та економічній гегемонії США. В міжнародних відносинах відбулося встановлення нової ієрархії, в якій США зайняли роль провідної держави. США мали міцні союзницькі відносини з партнерами в рамках групи «Великої сімки», використовували своє лідерство у НАТО, зберегли систему союзів у Східній Азії та масштабну мережу закордонних військових баз [53].

Сприяючи поширенню впливу США та мережі міжнародних структур, створених країнами Заходу, глобалізація стимулювала економічну відкритість і лібералізацію владних режимів багатьох країн. Своєю чергою низка провідних держав компенсувала ослаблення адміністративного контролю над суспільством і бізнесом іншими засобами, такими як регламентація правил торгівлі та фінансового обігу, використання потенціалу емісійних центрів резервних світових валют, впровадження нетарифних форм регулювання торговельних режимів, електронний контроль за суспільствами та навіть стеження за урядовими колами інших держав.

Глобальна економічна криза 2008-2009 рр. прискорила дрейф до багатополюсної (або поліцентричної) моделі міжнародних відносин. Зберігаючи свої провідні позиції, США почали поступово втрачати статус держави, зданої забезпечувати одноосібну гегемонію. Давалося взнаки бюджетне перенапруження, обумовлене тривалими воєнними операціями в Афганістані та Іраку. Намітилася зміна суспільних настроїв щодо масштабної закордонної військової присутності. Нерішуче реагування на російсько- грузинську війну 2008 р. поставило під сумнів готовність США продовжувати стратегію силового стримування Росії. Не наважившись протидіяти відновленню російського ревізіонізму, адміністрація Б. Обами виявила схильність до поступок Москві й запропонувала «перезавантаження» двосторонніх відносин.

В сенсі передбачення темпів і характеру майбутніх структурних трансформацій прогнози, пов'язані з корекцією міжнародної системи, спиралися на різні орієнтири. В 2008-2009 рр. в американських прогностичних розробках домінували припущення, що тривалість змін охоплюватиме період не менше двох десятиліть. Як зазначав К. Лейн (Техаський університет A&M), впродовж цього періоду має з'ясуватися, чи залишиться міжнародна система однополярною, або ж вона трансформуватиметься у бік мультиполярності [54].

За адміністрації Б. Обами очікування переходу до багатополярності набуло характеру консенсус-прогнозу, помірковано визнаного, поміж іншим, у футуристичних доповідях Національної розвідувальної ради США. Утім, темпи змін у міжнародній системі виявилися більш стрімкими, зокрема й внаслідок впливу, який мала російська агресія проти України.

Головними симптомами нової багатополярності стали розхитування ліберального міжнародного порядку, криза міжнародного права, згортання режиму контролю над озброєннями, припинення діалогу з питань стратегічної стабільності, активізація регіональних війн та конфліктів. У своєму виступі в Школі перспективних міжнародних досліджень ім. Джонса Хопкінса держсекретар США Е. Блінкен (13 вересня 2023 р.) констатував, що агресивна війна Росії в Україні продемонструвала найбезпосереднішу і найгострішу загрозу міжнародному порядку, закріпленому в Статуті ООН, та його основним принципам - суверенітету, територіальній цілісності та незалежності країн сучасного світу. Адже міжнародний порядок, який вдавалося підтримувати після закінчення «холодної війни», можна вважати остаточно зруйнованим: «Те, що ми переживаємо зараз, - більше, ніж просто випробування порядку після «холодної війни». Це його кінець. Десятиліття відносної геополітичної стабільності поступилися місцем загостренню конкуренції з авторитарними, ревізіоністськими державами» [55].

Напруженість у відносинах між провідними державами призводить до загострення конфліктності у площині міжнародної взаємодії. Конфронтаційні тенденції виявляються у формі посилення конкуренції за ресурси, впровадження обмежень на поширення нових технологій, застосування методів гібридної війни, які усувають межу між війною та миром. Повернення відкритого суперництва між провідними державами пов'язано з відновленням реваншизму, висуненням територіальних претензій, масштабним застосування ворожих практик цілеспрямованого дестабілізуючого впливу на окремі країни та регіональні процеси [56].

Більшість лінійних прогнозів щодо еволюції міжнародної системи апелюють до двох можливих сценаріїв - продовження дрейфу в бік багатополярної моделі, або встановлення нової біполярності на базі загострення протиріч у купі зі спробами визначення правил конкурентного співіснування між США та Китаєм. З огляду на активізацію міжнародних протиріч і суперництва, збурених початком повномасштабної фази російсько-української війни 2022-2023 рр., перехідний етап від однополярної гегемонії до поліцентричної моделі міжнародної системи можна вважати загалом майже завершеним. Утім, розстановка сил у сучасному світі залишається вочевидь асиметричною.

З огляду на сучасні тенденції США та їх союзники зберігають низку економічних і стратегічних переваг, що не дає підстав прогнозувати занепад їхнього впливу. Позиція США навряд чи дозволить іншим провідним країнам перехопити першість у таких сферах, як сукупна військова міць, вплив на світову фінансову систему, науково-технологічні інновації, військові та інформаційні технології, космічні програми, кібернетична безпека тощо. Комбіноване застосування США стратегії глобального «офшорного балансування» у поєднанні з мережею регіональних військово-політичних союзів обумовлює спроможність застосовувати багатоцільове стримування та регулювати баланс сил у важливих регіонах, що скорочує темпи і можливості переформатування відносин між основними полюсами міжнародної системи [57].

Такі міркування скеровують увагу на потенційних передумовах корекції полярності у рамках міжнародної системи. Враховуючи асиметрію потенціалів провідних держав системну полярність навряд чи доцільно зводити до явища наскрізної безпекової та суспільно-політичної поляризації, ознаками якої за біполярного суперництва між США та СРСР були укладення центросилових союзів і трафаретна поляризація політичних систем країн, що розвиваються, в яких зазвичай виникали та діяли альтернативні політичні угруповання, зорієнтовані на домінуючі держави.

Попри домінуючий статус, співвідношення потенціалів та значну частку США і КНР у світовому ВВП, їх міжнародній вплив характеризує значна асиметрія. США виступають в ролі формального лідера євроатлантичної спільноти та стрижня системи союзів в Азії та АТР. Зі свого боку Китай офіційно дотримується позаблокового курсу, виявляє обережність щодо набуття зовнішніх союзницьких зобов'язань й будує свої зв'язки на основі системи партнерств різного статусу і функціонального призначення [58; 59].

Така специфіка дозволяє зробити припущення, що у середньотерміновій перспективі структуру міжнародної системи визначатиме модель асиметричної та слабко структурованої мультиполярності. Якщо керівні кола США не вдаватимуться до якогось новітнього різновиду ізоляціонізму, Америка впродовж тривалого часу зберігатиме роль лідера в рамках євроатлантичного співтовариства та радіальної системи союзів у просторі АТР. Утім, статус і роль США чималою мірою залежать від внутрішньополітичного консенсусу. З- поміж зовнішньополітичних орієнтирів адміністрації Дж. Байдена (згуртування НАТО, перетворення системи союзів в АТР на багатосторонню структуру та створення глобальної асоціації демократій) лише план розбудови союзів в Індо- Тихоокеанському просторі не суперечить стратегії колишнього президента США Д. Трампа, який зневажливо ставився до традиції союзницьких відносин в рамках НАТО й вимагав, аби союзники США в Європі та Азії повною мірою перебрали на себе фінансові витрати, пов'язані з забезпеченням і захистом їхньої безпеки.

З-поміж ознак та передумов, на які посилаються прибічники прогнозів, що міжнародна система тяжіє до біполярної моделі, доцільно виокремити наступні:

- посилення Китаю, який США визнають ключовим геополітичним суперником та звинувачують у підтримці авторитарних режимів;

- скорочення впливу Заходу всередині групи найбільших країн світу, представлених у форматі G20;

- «зростання амбіцій країн Глобального Півдня та пошук ними елементів довгострокової стратегії в умовах кризи архітектури міжнародної безпеки»;

- схильність країн Глобального Півдня розглядати російсько-українську війну як шанс змінити правила гри у сфері міжнародної торгівлі, світових фінансів та загалом «перебудови світової економіки з метою забезпечення країнам, що розвиваються, більш привабливих умов глобального обміну»;

- невизнання країнами Глобального Півдня російського ревізіонізму як загрози міжнародному порядку;

- прискорення формування незахідних багатосторонніх структур на кшталт ШОС і БРІКС, які все більше нагадують «коаліційні об'єднання держав Глобального Півдня»;

- російсько-українська війна посилює прагнення країн Глобального Півдня збільшити стійкість до західних санкцій в контексті безпекових наслідків торговельних війн;

- скорочення розриву між США (старим гегемоном) та Китаєм (новим претендентом на гегемонію), що призводить до загальної дестабілізації у глобальному масштабі - девальвації старих правил гри, активізації регіональних конфліктів і т.п.;

- між США та КНР розгортається боротьба за союзників, яка «вже стала не тільки конкуренцією геополітичних стратегій, але й протистоянням ідеологій і бачень майбутнього» [60].

На думку скептиків, вірогідність встановлення нової біполярної системи видається сумнівною насамперед через порівняну слабкість ідеологічних стимулів. У другій половині ХХ ст. біполярна модель відносин виникла в ідеологічно поляризованому світі. Нечіткість ідеологічних градацій у реаліях ХХІ ст. скоріше призводить до посилення ролі індивідуальних інтересів держав різного рангу в дусі класичного політичного реалізму. Висловлюються сумніви, що геополітичні суперечності між США та КНР здатні вилитися у потужний конфлікт ідеологій. Адже без чіткого ідеологічного розмежування навряд чи можуть виникнути умови для альтернативної мобілізації держав світу в форматі двох протилежних таборів попри той неспростовний факт, що США та Китай мають відмінні політичні системи й багато в чому керуються різними ціннісними орієнтирами.

Хоча у 2020 р. М. Помпео - держсекретар США в адміністрації Д. Трампа - закликав американських союзників і партнерів об'єднатися задля стримування КНР, ця ініціатива не дістала активної підтримки. З різних причин, включаючи небажання конфронтації з боку керівництва КНР, рівень гостроти американсько-китайських протиріч навряд чи досягне такої ж інтенсивності, як в епоху «холодної війни». Хоча політична еліта США апелює до унікальної ролі Америки як лідера вільного світу, позиціонування КНР зорієнтовано не стільки на здобуття переваг в ідеологічному змаганні, скільки на збереження ефективності своєї моделі розвитку. Своєю чергою китайські владні установи ніколи офіційно не схвалювали концепцію біполярності у відносинах зі США. Принаймні офіційна позиція КНР розглядає обидві можливі опції - і так звану ідею «спільного управління», колись запропоновану адміністрацією Б. Обами у форматі G2, і біполярну конфронтацію між Китаєм і США, щодо якої Пекін застерігають у Вашингтоні, як такі, що не узгоджуються з політичною філософією та дипломатією КНР. Як стверджують сучасні китайські науковці, у зовнішній політиці КНР основний акцент ставиться на розбудові стійких відносин з іншими країнами на засадах багатосторонності, яка «орієнтується на розвиток рівноправних зв'язків з іншими державами». Як тактика практичної дипломатії багатосторонність «не пов'язана з конкретною міжнародною структурою і виходить за рамки пов'язаних з нею обмежень». Водночас багатосторонність «не суперечить статусу Китаю як одного з імовірних полюсів біполярного світу» [61].

З точки зору зовнішньополітичної концепції КНР, міжнародна структура спирається на матеріальні, кількісні показники, які відображають реальну асиметрію потенціалів міжнародних суб' єктів. Якщо якісь два актори мають матеріальні ресурси, які набагато перевищують ресурси інших, таку систему можна вважати біполярною. Але використання цього поняття автоматично не означає, що воно підлягає жорсткому політичному тлумаченню у вимірах конфронтації або співпраці. Натомість політична природа відносин між державами-лідерами по суті визначається «рішеннями двох даних “полюсів”, які можуть або дотримуватися ідеї рівноправного співробітництва, або проводити політику конкуренції та конфронтації» [61].

Наразі обидва потенційно можливі сценарії відносин між США та КНР, які значною мірою визначатимуть стан і перспективи глобального розвитку, зберігають свою актуальність. В цьому сенсі доцільно враховувати, що двосторонні відносини між провідними державами визначаються не тільки структурними та політичними, але й економічними (способи формування капіталу) та ціннісними факторами, які відіграють важливу роль, часом створюючи підґрунтя для гострих суперечностей. Вбачаючи загрозу в проголошенні «безмежного партнерства» між КНР та Росією, адміністрація США звинувачує китайське керівництво у просуванні власної форми міжнародного порядку (“new international order”), яка суперечить критеріям ліберальної демократії та зорієнтована на здобуття підтримки з боку автократичних режимів [55].

Довгостроковий політичний виклик з боку КНР сприймається у США як змагання в сфері економіки, розбіжності між різними моделями розвитку, способами суспільного життя та зовнішнього впливу, які об'єктивно спонукають до конкуренції між ліберальною демократією та її неліберальними альтернативами. В цьому сенсі структурна біполярність може набути політичного виміру та конфронтаційного характеру насамперед через протилежність ціннісних критеріїв та змістовну тотожність цілей КНР та Росії у міжнародній політиці.

В широкому міжнародному контексті перспектива глибокої поляризації світу між конкуруючими державами-лідерами видається малоймовірною внаслідок специфічних уподобань і форм позиціонування багатьох держав Глобального Півдня та відмінностей у зовнішньополітичних уподобаннях низки інших країн, зокрема у Європі та на пострадянському просторі. З огляду на наявні тенденції багатосторонньої взаємодії, більшість країн поза межами «колективного Заходу» виявляють схильність до балансування між полюсами впливу та формування асиметричних коаліцій та ситуативних і нетривких угод за інтересами. На думку Чжао Хуашена (Інститут міжнародних досліджень Фуданьського університету), попри прояв певних ознак нової форми біполярності в глобальному стратегічному балансі та світовій економіці, «фундаментальний рівень становить багатополярність, котра й задає тон усій структурі в цілому» [62].

Зі свого боку, суперечливість зовнішньополітичного реагування адміністрації Дж. Байдена на війну в Україні та низку кризових явищ в інших регіонах, насамперед на Близькому Сході, пояснюється спробами врахування суперечливих і вкрай важко співмірюваних паралельних інтересів. Позиція США пояснюється переконанням у необхідності суворого дозування масштабів надання воєнної допомоги Україні, перешкоджанні розповзанню конфлікту між Ізраїлем та палестинськими військовими угрупованням на інші країни Близького Сходу та синхронному, хоча й різновекторному подвійному стримуванні КНР та Росії.

Серед різних науковий концепцій, пов'язаних з прогнозуванням еволюції міжнародної системи, доцільно відзначити модель лінійного прогнозування (на основі порівняння темпів економічного зростання), а також низку теорій, які спираються на циклічність глобального розвитку, включно з чергуванням циклів глобальної гегемонії, зумовлених піднесенням та домінуючим становищем окремих держав. Як зазначалося у колективному дослідженні Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України «Цивілізаційна структура сучасного світу», еволюція міжнародних систем означає послідовні переходи від одного стану до іншого. В межах цих станів, «на кожному конкретному відрізку часу міжнародна система характеризується тим чи іншим порядком взаємовідносин між державами, їх орієнтаціями, сферами впливу тощо. Серед усіх станів, властивих міжнародній системі, можна виділити статичний, трансформаційний і турбулентний» [63, c. 230].

Оцінка станів міжнародної системи визначається з урахуванням або на основі динамічної рівноваги та дисбалансу потенціалів (могутності) між центрами сили. При цьому, «темпи зміни співвідношення могутності “полюсів” системи не мають тісної прив'язки до тих чи інших рівномірних часових періодів. Будь-яка держава світу перманентно акумулює силу, але через різну швидкість цього процесу рівень могутності найпотужніших із них неоднаковий. Ті держави, які швидше досягають значно більшої, ніж інші, могутності, висуваються на найвищі рівні ієрархії та домінують над іншими» [63, c. 230].

Еволюція міжнародних систем вважається логічно обумовленою, закономірною, хоча «кожній системі притаманні певні особливості». Це обумовлює різницю в темпах еволюційних змін та часом їхню несхожість, пов'язану з рівнем конфліктності та співвідношенням між конфронтацією та співробітництвом.

З точки зору виявлення закономірностей часом легше пояснити специфіку конкретних міжнародних процесів, аніж те, чому типологічно схожі процеси можуть призводити до нетотожних результатів. Інакше кажучи, структура та ієрархія кожної з історично описаних міжнародних систем є специфічною та індивідуальною, хоча ці системи та їх еволюцію можна порівнювати за допомогою структурних та динамічних критеріїв. Згідно доволі поширених у минулому «організмічних» уявлень, «кожна система порівнянна з іншими системами через те, що їм властива хвильова динаміка, що характеризується виникненням, розквітом, занепадом, смертю чи трансформацією» [63, c. 231].

Утім, емпіричний досвід згаданих вище перехідних станів міжнародної системи, які відбувалися з кінця 1980-х рр., свідчив про поступовість та уповільненість структурних змін. Домінуюче становище США в період після 1945 р., спочатку в рамках західної підсистеми, а з 1991 р. - і в глобальних масштабах, суттєво позначалося на балансі сил, корекції співвідношення силових потенціалів провідних держав і системній полярності. Глобалізація сприяла вільному обігу капіталу та інтернаціоналізації економічних режимів. Результатом цих процесів став ефект складної економічної взаємозалежності, який породжував ілюзію, що взаємопроникнення провідних економік світу, що стримуватиме конфронтацію й унеможливлюватиме виникнення між ними великих війн.

Забезпечення стабільності вважається однією з важливих функцій міжнародної системи. З початку 1960-х рр. стабільність міжнародної системи значною мірою гарантувалася взаємним ядерним стримуванням, побудованим на основі балансу загроз. Така константа сприяла перегляду військових доктрин 1950-х рр., які розглядали застосування ядерної зброї як цілком реальний компонент театру бойових дій. Визнання ядерної зброї ключовим чинником стратегічної стабільності сприяло договірному врегулюванню та визнанню суперечливих інтересів держав, включаючи закріплення наслідків Другої світової війни в Європі у формі Заключного акту Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р).


Подобные документы

  • Теоретичні підходи реалізму, лібералізму, марксизму та конструктивізму до дослідження, аналізу та розуміння явища гегемонії в науці про міжнародні відносини. Основоположні твердження ключових представників кожного з теоретичних напрямів щодо гегемонії.

    статья [29,4 K], добавлен 19.09.2017

  • Дослідження теоретичної моделі багатополярної системи міжнародних відносин (БПСМВ). Чинники стабільності та конфліктогенності БПСМВ. Базові підходи до конструювання мультиполярної моделі. Взаємодетермінованість світової політики і знань про неї.

    статья [25,0 K], добавлен 11.09.2017

  • Міжнародні відносини, їх система та структура. Геополітичні концепції міжнародних відносин. Сутність та типологія міжнародних конфліктів. Міжнародна безпека у сучасному світі. Сучасний політичний процес. Теорія політичного розвитку. Процес глобалізації.

    курс лекций [65,9 K], добавлен 20.05.2013

  • Характеристика сутності міжнародної політики, як засобу взаємодії, взаємовідношення розрізнених суспільних груп або політики одних держав у їх взаємовідношенні з іншими. Дослідження видів і принципів міжнародних відносин. Сучасне політичне мислення.

    реферат [25,4 K], добавлен 13.06.2010

  • Визначення міжнародних відносин і світового політичного процесу. Аналіз їх структурних елементів. Світова політика і глобальні проблеми сучасності, їх сутність, групи, походження і шляхи їх вирішення. Участь України в сучасних міжнародних відносинах.

    реферат [32,5 K], добавлен 06.02.2011

  • Інформація як особливий ресурс в процесі прийняття рішень. Специфіка політичного аналізу, когнітивне картування. Контент-аналіз як метод у дослідженнях міжнародних ситуацій і процесів. Івент-аналіз як метод у дослідженнях міжнародних ситуацій і процесів.

    курсовая работа [74,1 K], добавлен 11.12.2010

  • Інформаційна війна як цілеспрямовані інформаційні впливи, що здійснюються суб’єктами впливу на об'єкти впливу з використанням інформаційної зброї задля досягнення мети. Принципи її ведення, аналіз технологій. Вплив на розвиток міжнародних відносин.

    дипломная работа [189,7 K], добавлен 11.10.2014

  • Перетворення 1945-1947 років, їх політичні та соціально-економічні передумови. Повалення монархії та прийняття конституції. Україна i Італія: сучасний стан міждержавних відносин, їх тенденції та подальші перспективи, зміст міжнародних правових актів.

    презентация [1,3 M], добавлен 13.11.2015

  • Семюель Хантінгтон (1931–2008) як відомий американський політолог і геополітик, його погляди на класичну теорію міжнародних відносин. Гіпотеза Хантінгтона: стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства.

    статья [17,4 K], добавлен 26.07.2011

  • Дослідження та аналіз міжнародно-історичних причин агресивної поведінки Росії, передусім щодо колишніх радянських республік. Ретроспективний огляд згаданої проблеми в контексті середньовічних міжнародних відносин у регіоні Центрально-Східної Європи.

    статья [42,9 K], добавлен 19.09.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.