Українські політичні партії: 2013 рік

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Українські політичні партії: 2013 рік

Марія Кармазіна

Стаття присвячена аналізу розвитку української багатопартійності впродовж 2013 року. Зокрема - кількісно-якісним змінам у партійному середовищі, питанню припинення діяльності одних партій і утворення інших, специфіці механізму «поновлення» партій, партійному ребредингу, проблемам партійного неблагополучия.

Ключові слова: українські партії, партійна структура, політична ідентичність, партійне протистояння, партія влади.

Mariia Karmazina. Ukrainian political parties: 2013 year. The article is devoted to the analysis of the development of the Ukrainian multi-party system during 2013, in particular to the qualitatively and quantitative changes in a party environment, to the question of stopping of the activity of one parties and creation of other, to the specific of mechanism of “proceeding" parties, of party rebranding, to the problems of party ill-being.

Key words: Ukrainian parties, party structure, political identity of party, party opposition, party of power.

Партії у західному світі формувалися, як відомо, у контексті розвитку процесу запровадження загального виборчого права, становлення і трансформації виборчих систем і - ширше - в умовах розвитку капіталізму, класів, парламентів, ідеологій. Вони поставали на різній «базі»: одні «виростали» із аристократичних (політичних) клубів; інші формувалися, сповідуючи ідеали і дотримуючись традицій таємних товариств, ще інші - на базі профспілок, найрізноманітніших громадських рухів (політичного і неполіти- чного характеру), об'єднань (приміром, виборців) та ін. Одні формувалися «на підтримку» чи «заради...», інші - «всупереч» чи «проти», як «реакція на...» або як «противага...».

Створюючи системи ідентифікаційних критеріїв, партії давали змогу відділити «нас» від «них», «своїх» від «чужих», захистити «наші інтереси» і «перемогти їх». Пропонуючи свої плани облаштування суспільств, держав, зрештою, світу, вонине лише відвойовували у держави і можновладців простір для прав і свобод громадян, але й, абсолютизувавши певну ідею,витворювали утопічні символи, конструювали міфи й проголошували ілюзорні ідеали «землі обітованої», керуючись якими їхні члени й прихильники ставали учасниками кривавих революцій і війн.

Епоха «пост-», в яку поступово входить Україна, має не лише різні вияви (-модерну, -індустріалізму, -інформаційності, -лібералізму, -демократії тощо), але й конфігурації, препаруючи, приміром, форму і межі демократії чи лібералізму, по-своєму виявляючи ефективність одних політичних акторів (у тому числі й політичних партій), що постали у попередній час, і неспроможності інших, підштовхуючи цих, останніх, до мімікрії й трансформації.

При цьому українське «пост-різноманіття» (не лише етнічне, релігійне, економічне, але й, наприклад, освітнє, свідомісне, регіональне та ін. у, так би мовити, традиційній і новітніх версіях, у численних політизованих варіантах) виявляє себе у все більш взаємовиключних та конфронтаційних формах, що постають на ґрунті майже незбагненного переплетення феноменів, процесів і явищ, коеволюція яких відбувається під впливами як внутрішніх, так і зовнішніх викликів і які розміщуються між українськими версіями епохи «до-» і «пост-». Це різноманіття виявляється, приміром, у феномені «електорату індустріального Донбасу» з його «індустріальними цінностями» і можливістю користуватися здобутками «промислової революції» й освоєними елітою технологіями постіндустріального-постінформаціного-постдемократичного управління, що дозволяють ефективно маніпулювати свідомістю виборця, який «застряг» у минулому, та сприяють «розмиванню» протестів проти нерівності, забезпечуючи незаслужену підтримку політиків. Воно виявляється у прагненні народу прийти до «демократії», а політико-економічної еліти України (в умовах зниження економічного і політичного значення мас) - у спробі «оминути демократію» і скористатися ресурсами постдемократії.

Це різноманіття, зрештою, виявляється в особливостях українських політичних партій, формування яких розпочалося на цивілізаційній стадії, яка якраз і характеризується присутністю чинників із різних епох, які є не просто різнорідними (до взаємовиключності), але й функціонують, відповідно, у різному темпоритмі. Участь у такій партії - не є проявом пасіонарності, але можливістю привілеїв, статусів, слави, кар'єри, пільг, переваг, панування над іншими, грошей...

Структура найвпливовіших українських партій (чи мереж, створених тією чи іншою політичною силою) досить складна. У ній можна виділити «політичне ядро», що складається із партійної еліти, оточеної численними радниками (у т. ч. політтехнологами, політ-, медіа- та всілякими іншими консультантами) і лобістами (які, як і радники, можуть формально не бути членами/прибічниками політичної сили), мотивація діяльності яких або спирається на матеріальну зацікавленість, або передбачає здобування нематеріальних дивідендів, що в умовах високої корумпованості держави і суспільства, зрощення держави і бізнесу (за даними Transparency International Україна у 2013 р. - найбільш корумпована країна Європи [1]), обертається, врешті-решт, безпосередньою (і вагомою) матеріальною вигодою. У «профілі» парламентських партій чітко виокремлюється «сегмент депутатів» (що входять до партійної фракції у парламенті чи місцевих радах), крім того - активістів і «найманців партії» (які не обов'язково є її членами), як і «звичайних членів», прибічників та, зрештою, різноманітних «інших» (як складових «цільового електорату», конкуруючих «компаній» тощо). Аналіз ситуації підводить до висновку, що серед «найманців» та «інших» є ті, які, не будучи безпосередньо залученими до партійних структур і компаній, надають послуги якійсь із партій або «продаючи» їй свої можливості політичного впливу (як це можуть робити деякі з українських екс-президентів, приміром), або - як субпідрядники, опиняючись при цьому у створених нею різноманітних (часто - корупційних) «схемах», мережах, структурах, підприємствах тощо.

Утім, серед українських партій є й такі, яким не вдається «стати можливими» у ситуації між «до-» і «пост-». Це трапляється не тільки тому, що вони (з тих чи інших причин) виявляються неспроможними бути адекватними викликам часу, але й через те, що можливість «бути» для впливових в Україні партій забезпечується або державою, або «діловими колами»: могутня фігура олігарха-спонсора, який має партію у структурі своєї корпорації - незаперечна політична реальність. (Хоча, з огляду на дорожнечу виборчих кампаній, партії намагаються черпати з усіх можливих фінансових джерел, не відмовляючись і від членських внесків «пересічних партійців»), «Президентських олігархів» влаштовує сильний президент і «його» виконавча влада (яка здатна вирішити усі їхні, а не актуальні для суспільства питання); єдина - «його» - партія (з однією- двома партіями-сателітами).

Нові партії - ті, які створені справді новими лідерами, незорієнтованими на кошти олігархів, ресурси можновладців та ін., які, найперше, обстоювали свій образ як образ «борців за ідею» (програму) і, відповідно, шукали собі не олігархів, а кликали до своїх лав однодумців, у 2013 р. перебували у «зародковому стані». Питання «чи народяться вони?», тобто не лише юридично інституціо- налізуються (пройдуть реєстрацію у Мін'юсті і підтвердять створення мережі осередків), а виявляться здатними пройти шлях політичної інституціоналізації, - залишається відкритим. Адже, з-поміж іншого, силу/слабкість партій визначає і сильний/слабкий парламент. В Україні слабкий парламент зумовлює слабкість партій.

Загальні кількісно-якісні характеристики партій у 2013 р.

2013 р. засвідчив подальшу трансформацію української багатопартійності. Процес характеризувався досить помітними як кількісними, так і якісними змінами, представленими в узагальненому вигляді у Таблиці 1.

Таблиця 1

Дані щодо змін у середовищі українських політичних партій у 2013 р.*

* Складено на основі даних Мін'юсту України: «Єдиний реєстр громадських формувань. Політичні партії». - http://www.minjust.gov.ua/registers (або див. ресурс Державної реєстраційної служби України: «Перелік громадських формувань. Політичні партії», -http://www.drsu.gov.ua/party).

Аналіз змін у партійному середовищі свідчить про те, що із 270 партій, зареєстрованих Мін'юстом (Державною реєстраційною службою України у тому числі) упродовж 1990 - 2013 рр., на 1 січня 2014 р.:

- продовжили діяльність 200 партій, що становить 74,07% від загальної кількості зареєстрованих (270);

діяли 73 партії, що були зареєстровані упродовж 1990 - 2000 років, й 127 політичних сил, легалізованих у період 2001 - 2013 рр. У тому числі функціонувала одна партія, зареєстрована у 1990 р.; 4 з 11, які були зареєстровані у 1991 р.; 4 із 6 - 1992 р.; 9 із 16 - 1993 р.;

із 7 - 1994 р.; 2 із 4-1995 р.; 5 із 5 -1996 р.; 9 із 12 -1997 р.; 6 із 13 - 1998 р.;19 із 25 1999 р.; 12 із 19 - 2000 р.; 10 із 22 - 2001 р.; 2 із 2 - 2002 р.; 2 із 2 - 2003 р.; 6 із 8 - 2004 р.; 24 із 24 - 2005 р.; 11 із 12 - 2006 р.; 4 із 4 - 2007 р.; 19 із 20 - 2008 р.; 12 із 12 - 2009 р.; 12 із 14 - 2010 р.; 12 із 16 - 2011 р.; 7 із 9 - 2012 р.% 6 із 6 - 2013 р.;

припинила діяльність кожна приблизно 4-та партія, зареєстрована у період 1990-2013 років;

керівниками 31 (15,5%) політичної сили були жінки.

Аналіз організаційної структури кожної з діючих партій (з

опорою на дані, розміщені у «Єдиному реєстрі громадських формувань. Політичні партії» (див.: [2]) свідчить, про таке:

у «Єдиний реєстр...» (на 1 січня 2014 р.) не внесені дані про утворені структурні підрозділи 22 партій. Якщо відсутність даних щодо осередків Політичної партії «Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%» (реєстраційний номер 5-п.п.), яка

1 жовтня 2011 р. перебуває у стадії припинення, можна зрозуміти, то ситуація з Партією ветеранів Афганістану, що була за- реєстрованау лютому 1993 р. (реєстраційний номер 398; 7 грудня 2005 р. запис про її реєстрацію був анульований, а 19 лютого 2012 р. - поновлений), залишається без пояснень. Як незрозумілими є причини відсутності у реєстрі і даних щодо структурних підрозділів 18 партій, які були зареєстровані у період другої половини 2011р.- першої половини 2013 р. Адже згідно зі статтею 11 «Про політичні партії в Україні» упродовж 6 місяців з дня реєстрації вони повинні були створити і зареєструвати свої міські, районні організації у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в АРК. Відповідно, Мін'юст мав би внести дані щодо зареєстрованих осередків на місцях до «Єдиного реєстру...». Однак цього не сталося; ситуація - непрозора: чи партіям не вдалося створити осередки і Мін'юст займається припиненням їхньої діяльності, чи партійні підрозділи все ж створені, але Мін'юст не поспішає доводити інформацію до відома громадян.

Ще дві партії були зареєстровані ДРСУ у липні - серпні 2013 року, тож їхній термін для створення підрозділів добігає кінця і результати докладених зусиль, хочеться сподіватися, Мін'юстом невдовзі будуть оприлюднені.

Вивчення процесу розбудови 179 партій (інформація про осередки яких міститься у «Єдиному реєстрі...») схиляє до думки, що:

а) у 2013 р. жодна з партій не займалася створенням структурних підрозділів, або ДРСУ не вважає за необхідне своєчасно оприлюднювати дані щодо їх створення;

б) останнім роком активної розбудови партійних структур був 2012 рік, упродовж якого ЗО політичних сил спромоглися до створення своїх нових підрозділів. 29 партій завершили процес поширення мережі осередків ще у 2004 - 2009 рр. Інші ж - у 2010 - 2011 роках.

Таким чином, партійна мережа, згідно з даними згаданого «Єдиного реєстру...», на початок 2014 р. була такою:

39 партій зареєстрували до 50 структурних підрозділів. Найменшу кількість осередків - 15 - має зареєстрована у квітні 2010 р. Політична партія «Закон і Порядок» (реєстраційний номер 181- п.п.). Такі «структурно скромні» партії можна розглядати, в одному випадку, як своєрідні «клуби за інтересами» (серед яких, приміром,-Політична партія «Соціал-Патріотична Асамблея Слов'ян», №129-п.п.; Політична партія «Ліберально-гуманістична партія «Товариш», №135-п.п.; Політична партія «Партія нового покоління України», №147-п.п.; Політична партія «РУСИЧИ», №149-п.п.), а в інших - як «партії для амбіцій» (Політична партія «Велика Україна», №134-п.п.; Політична парія «СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ», №168-п.п.; Політична партія «За справедливість та добробут», №183-п.п. тощо), які існують фактично для задоволення інтересів їхнього керівника (фундатора) і купки наближених до нього осіб;

18 політичних сил спромоглися створити від 51 до 100 осередків. «Найстарішою» серед партій цього структурного рівня є Політична партія «Організація Українських Націоналістів», створена у листопаді 1993 р. (№518);

91 партія має мережу, до якої входить від 101 до 1000 осередків (див. Таблицю 2):

Таблиця 2

Партії, мережа структурних підрозділів яких нараховує

від 101 до 1000 осередків (на 1 січня 2014 р.)

- 31 партія володіє мережею осередків кількістю від 1001 до майже 32 тис. Показово, що з цієї 31 партії понад третину (точніше - 11 політичних сил) мають від 1001 до 2000 осередків. 11 політичних партій мають значно розгалуженішу мережу - 2-7 тис. осередків (див. Таблицю 3):

Таблиця З

Партії, мережа структурних підрозділів

яких нараховує 2-7 тис, осередків (на 1 січня 2014 р.)

Зрештою, є 9 партій, мережа осередків яких нараховує 12 - 32 тис. осередків (див. Таблицю 4):

Таблиця 4

Партії, мережа структурних підрозділів яких нараховує 12 - 32 тис. осередків (на 1 січня 2014 р.)

Характерною особливістю цього «списку 9-ти» є те, що принаймні 8 партій, яким вдалося охопити Україну мережею своїх структурних підрозділів, були у той чи інший час тісно пов'язані з владою. Тобто володіння владою в Україні створює умови для маркування населення «провладною ідентичністю». Домінуючою у 2013 р. була «регіональна» ідентичність.

Інше питання стосується усіх без винятку партій: яка кількість із зареєстрованих ними осередків є справді активною, працюючою? Це питання актуалізується не лише у зв'язку із деградацією таких політичних сил, як, наприклад, Політична партія «Наша Україна» чи як колись всемогутня СДПУ(о), але й «недавніх лідерів» - Народної Партії чи Єдиного Центру. Крім того, низка питань виникає і після ознайомлення з даними, що містяться у згаданому вище «Єдиному реєстрі громадських формувань. Політичні партії», розміщеному на сайті Мін'юсту України (що є тотожні даним «Переліку громадських формувань. Політичні партії», які пропонує ресурс ДРСУ). Серед цих питань, наприклад, такі:

- чи функціонують (як повідомляє ДРСУ) Цюрупинська міська, Карлівська, Березанськата ін. первинні організації Конституційно-демократичної партії у складі нинішньої Партії «Віче»?

Чому ці організації, створені ще 2003 року, ідентифікують себе частинами КДП?

чому осередки партії, яка з березня 2012 р. називається Партія Наталії Королевської «Україна - Вперед!», ідентифікують себе до цього часу осередками Української соціал-демократичної партії: вони не перереєстровуються, оскільки давно припинили функціонування, чи, ідентифікуючи себе частинами УСДП, таким чином протестують проти перейменування партії?

чому серед осередків ПСПУ у «Переліку...» під порядковим номером 48 значиться Хмельницька міська організація партії «Реформи і порядок», зареєстрована ще у квітні 2000р.[3\?

Цю низку запитань щодо мережі тієї чи іншої зареєстрованої партії можна продовжувати до нескінченності. Ключове ж питання - таке: чи дані, оприлюднені у «Переліку...», відповідають реальній мережі осередків тієї чи іншої політичної сили, чи вони є вкрай застарілими і не зовсім точними, чи-зовсім неточними?

Зареєстровані та «поновлені» партії

Упродовж 2013 року Мін'юст легалізував діяльність таких 6 партій, як: ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА» (№216-п.п.); Політична партія «Партія Народна Платформа» (№217-п.п.); Політична партія «Партія Європейський Вибір» (№218-п.п.); Політична партія «Ми Маємо Мету» (№219-п.п.); Політична партія «Всеукраїнське об'єднання «За справедливість» (№220-п.п.); ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «КОМУНІСТИЧНА МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ» (№221-п.п.).

Таким чином, порівняно із попередніми, 2011- 2012, роками (роком напередодні парламентських виборів і роком виборів до Верховної Ради України VH скликання) кількість партій, зареєстрованих Про динаміку виникнення політичних партій в Україні упродовж 1991 - 2010 рр. див.: Кар мазі на М. Українська багатопартійність: становлення і розвиток // Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х -- по-чаток 2012 рр.). Енциклопедичний довідник / За ред. М. Кармазіної. -- К.: ШіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. -- С. 11, 21, 37--38. у 2013 році, була меншою, про що свідчать дані Таблиці 5.

Таблиця 5

Динаміка легалізації Мін'юстом України політичних партій у 2011 - 2013 роках

Але зважмо на таке: якщо порівняти динаміку створення партій на початку 2010-х років з динамікою 2000-х за критерієм «передвиборчий-виборчий-післявиборчий рік», то побачимо щонайменше дві чітко проступаючі тенденції, перша з яких засвідчила, що у передвиборчий рік кількість партій, що легалізують свою діяльність в Україні, є найбільшою, а у виборчий і післявиборчий роки простежується тенденція до уповільнення процесу створення і легалізації політичних сил. Так, у передвиборчому 2001 р. свою діяльність легалізували 22 партії, а у виборчому 2002 р. йу післяви- борчому 2003 р. - по 2. Відповідно, у передвиборчому 2005 р. - 24 партії, у 2006 р. - 12, у 2007 р. - 4 політичні сили. Низхідна динаміка (як свідчать дані вищенаведеної Таблиці 5), зберігалася й у 2011 - 2013 роках. Тобто, 2013 р. «відтворив» тенденції, характерні для кожного післявиборчого року початку XXI століття, про що свідчать кількісні показники процесу розбудови партій.

Друга тенденція свідчить, що темпи створення партій в Україні на початку 2010-х років не значно різнилися від темпів аналогічних процесів на початку 2000-х: у 2001 - 2003 рр. Мін'юстом України усього було зареєстровано 26 партій, відповідно, у 2011 - 2013 рр. - 31 партія. А от темпи створення партій у 2005 - 2007 рр. були значно вищими: за три роки реєстрацію пройшли 40 політичних сил. Пожвавленню процесів створення партій сприяла, думається, як демократична атмосфера «постпомаранчевого періоду», так і запровадження пропорційної системи виборів до парламенту. Тож, можна твердити, що динаміка розбудови партій у 2013 р. відповідала ритму «мирного часу» і потребам тих чи інших політичних акторівв умовах функціонування змішаної виборчої системи.

Назви партій, як і географія їх виникнення впродовж 2013 р., - окремий напрям для рефлексій. Зокрема, аналіз партійних назв новопосталих партійних структур дає змогу констатувати кілька цікавих моментів.

Перший. За період, який минув з часу політичного унезалежнення України, серед зареєстрованих Мін'юстом України партій не було таких, у назвах яких би траплявся прикметник «інтернаціональна(ний)»: напевно, давалася взнаки пам'ять про різноманітні прояви так званого «совєтського інтернаціоналізму», несприйняття якого, як виявилося, вистачило трохи більше, ніж на 20 років. Факт реєстрації у 2013 р. ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТИ «ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА» свідчить, на мою думку, про те, що у суспільстві з'явилися ті, хто робить ставку, найперше, на маніпулятивний потенціал «інтернаціоналізму», можливо, - з перспективою відбирання голосів у всіляких як «руських», «слов'янських», «комуністичних» і «марксистсько-ленінських», так і «європейських», «демократичних» чи «козацьких», або ж - для здобуття дивідендів у «інтернаціоналістів» сусідньої країни. Але, скоріш за все, поява «інтернаціоналістів», як і реєстрація наприкінці грудня 2013 р. ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ «КОМУНІСТИЧНА МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ» - свідчить не просто про посилення проросійської хвилі у розвитку багатопартійності в Україні і, відповідно, розширення кола проросійських політичних сил, кількість яких на початок 2014 р. сягнула більше25 утворень*, але й про

Деякі з дослідників (у травні 2013 р.) називали значно меншу цифру -- 14 (див., наприклад: Вікторія Матола. В Україні зареєстровано 14 проросійських партій. - http://tyzhden.ua/News/79989 ), ідентифікуючи як «проросійські» такі політичні сили, як: Комуністична партія України, Комуністична партія України (оновлена), Комуністична партія робітників і селян, Прогресивна соціалістична партія України, Партія «РОДИНА», Партія «Руський блок», Політична партія України «РУСЬ ЄДИНА», ПАРТІЯ «РУСЬ», Політична партія «Руська Єдність», Політична партія «Союз Лівих Сил», Слов'янська партія, Партія «Союз», Політична партія «Вітчизна», Робітнича партія України (марксистсько-ленінська).

Якщо за ідентифікаційний критерій взяти програмні настанови тієї чи іншої партії, проголошувані гасла, обстоювані пріоритети внутрішньої чи зовнішньої політики та ін., то цей список можна суттєво розширити й ідентифікувати як «проросійські» і такі політичні сили, як Політична партія «Держава» (№1113, зареєстрована 1999 р.), Політична партія Ліберальна Україна (№1176, 1999 р.), Українська політична партія «Християнський рух» (№1541, 2000 р.), Політична партія «Соціал-Патріотична Асамблея Слов'ян» (№129-п.п., 2006 р.), Політична партія «Партія нового покоління України» (№147-п.п., 2008 р.), Партія «Київська Русь» (№143-п.п., 2007 р.). Політична партія «РУСИЧИ» (№149-п.п., 2008 р.) та ін. До цього переліку, думається, можна додати і зареєстровані у 2013 р. такі партії, як згадана ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА» (№216-п.п.) і активізацію в Україні тих, хто заохочує будувати політичні ідентичності на основі опозиції до певних груп, прокладаючи нові лінії розламів в українському соціумі (що відповідає агресивній стратегії розповзання «русского мира», підтримці «слов'янсько- православних цінностей» та таких самих химерних ідентичностей).

Другий. Засновники Політичної партії «Партія Народна Платформа» продовжили традицію експлуатації у назві партії прикметника «народний». Тож, крім Народного Руху України (який першим використав згаданий прикметник у своїй назві), на 1 січня 2014 р. в Україні діялаще 21 «народна» партія , тобто усього - 22 партії, що становить 11% від загальної кількості чинних двох сотень політичних сил. При цьому зверну увагу на те, що якщо одні з цих партій уже у момент «народження» відчували себе народними, то інші, так би мовити, приростали «народністю». Яскравий приклад - нинішня Народна Партія (№812), яка у 1996 р. постала як Аграрна партія України, а у 2004 р. була перейменована на Народну аграрну партію України; зрештою, у 2005 р. стала «просто» Народною Партією. (Правда, в історії української багатопартійності були й протилежні випадки, коли партія, шукаючи свого обличчя, відмовлялася бути «народною», як, наприклад, нинішня Політична партія «Фронт Змін», що, поставши у 2007 р. як

ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «КОМУНІСТИЧНА МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ» (№221-п.п.).

Зокрема, діяли такі «народні» партії, як Народно-демократична партія патріотів України (№614), Народна Партія (№812), Партія «НАРОДНИЙ БЛОК» (№967), Всеукраїнська Чорнобильська Народна Партія «За добробут та соціальний захист народу» (№1080), Політична партія «Народна самооборона» (№1174), Українська Народна Партія (№1301), «Народна партія вкладників та соціального захисту» (№1320), Всеукраїнська партія Народної Довіри (№1482), Народний Рух України за єдність (№1536), Народна Екологічна партія (№110-п.п.), Партія Народної Дії «НАДІЯ» (№115-п.п.), Політична партія «Народно-трудовий союз України» (№130- п.п), Політична партія «Народна воля» (№155-п.п.), Політична партія «Партія Народний порядок» (№167-п.п.), Політична партія «ДІТИ ВІЙНИ «НАРОДНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ» (№171-п.п.), Політична партія «Партія Народний Захист» (№179-п.п.), Політична партія «Народна сила» (№184-п.п.), Політична партія «Козацька Народна Партія» (№190-п.п.), Політична партія «Народна ініціатива» (№195-п.п.), Політична партія «Народний парламент» (№203-п.п.) і, зрештою, Політична партія «Партія Народна Платформа» (№217-п.п.).

Політична партія «Народна трудова партія», у жовтні 2008 р. була перейменована у Політичну партію «Демократичний фронт» і, зрештою, у вересні 2009 р. дістала нинішню назву).

Що стосується назви зареєстрованої у 2013 р. Політичної партії «За справедливість», то вона стала 5-ю у шерензі тих, хто хотів звабити потенційних прихильників «справедливістю» (разом із такими політичними силами, як: Політична партія «ПРАВО І СПРАВДЛИВІСТЬ», №165-п.п.; Політична партія «СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ», №168-п.п.; Політична партія «Справедлива країна», №175-п.п.; Політична партія «За справедливість і добробут», №183-п.п.).

Показово, що біля керма «народних» і «справедливих» партій у 2013 р. стояли такі «люди влади», як, приміром, В. Литвин, Л. Супрун, А. Шлапак та ін.

Третій. Поява у 2013 р. Політичної партії «Партія Європейський Вибір» дає змогу стверджувати, що «європейськість», яка вперше була використана у назві партії Політична партія «Європейська столиця» (№112-п.п.; нині - Політична партія «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка»), що була зареєстровану «помаранчевому» - 2005-му - році і надалі закріпилася у назвах ще 2-3-ох партій*, проникає у політичну свідомість українців. Чи стане «європейськість» стійкою політичною тенденцією періоду (з врахуванням відмови української влади від євроінтеграції на ділі, але її «продовженням» на словах за часів президентства В. Януковича і, врешті-решт, підписання Угоди про асоціацію України з ЄС наприкінці червня 2014 р. новим українським президентом П. Порошенком) - час покаже.

Четвертий. Окремо варто говорити про назву Політичної партії «Ми Маємо Мету», у назві якої кожне зі слів починається з літери «М», що у підсумку дає абревіатуру МММ. Ця абревіатура - символ фінансових пірамід московського бізнесмена Є. Мавроді, який нині активізувався, вибудовуючи піраміди за допомогою Мережі. Дума-

"Політична партія «Європейська платформа» (№122-пл.; попередня назва - Політична партія «Наша партія»), Політична партія «Європейська партія України» (№133), Політична партія «Євротурбота» (№137-п.п.; нині -- Політична партія «КОЗАЦЬКА СЛАВА»), ється, що для їхнього просування й створюються структури з недвозначною назвою «МММ», кількість яких в Україні за останні два роки зросла: крім «Партії МММ-2013», Мін'юст (у 2012 р.) зареєстрував й інші структури «МММ» - Політичну партію «Ми маємо мужність», №210-п.п. (про припинення діяльності якої див. далі), і ВГО «Ми Маємо Майбутнє». Інформація щодо лідерів «партій- МММ» спонукає до постановки питання: чи не є вони своєрідніш «дахом» («політичніш» чи «громадським») для незаконної фінансової діяльності?

Аналіз географії виникнення партій у 2013 р. засвідчив, що по- своєму активним (у політичному сенсі) був Центр, Південь і Схід держави. Зокрема, юридична адреса 2-х новостворених партій знаходилася у м. Києві; 2 - на Одещині (у м. Одесі і м. Білгород- Дністровському Одеськоїобл.) й 1-у м. Донецьку.

Тож на початок 2014 р. географія юридичних адресполітичних партій була представлена таким чином:

165 партій розмістили свої пггаб-квартириу м. Києві;

1 партія - у м. Севастополі;

24 політичні сили - в обласних центрах (у т. ч. 6 партій - у м. Одесі, 5-у Донецьку, 3-у Дніпропетровську, по 2 партії розташували свої центральні офіси у Львові, Полтаві, Сімферополі; по 1 партії у містах Луганську, Ужгороді, Рівному, Житомирі);

2 партії - у містах Київської області (Бучі та Вишневому);

юридичні адреси 6 партій знаходилися у містах Донецької (м. Слов'янськ), Закарпатської (м. Берегово), Запорізької (м. Мелітополь), Луганської (м. Алчевськ), Львівської (м. Немирів), Одеської (м. Білгород-Дністровський) областей;

лише одна партія своїм юридичним осідком мала селище міського типу на Чернігівщині;

лише 17,5% з усіх українських партій зареєстровані за юридичною адресою за межами столиці України;

із 27 регіонів України 15 є місцем розташування центрального офісу тієї чи іншої партії;

12 регіонів (Вінницька, Волинська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області) не є «центром» перебування якоїсь з політичних сил;

- в Україні немає жодної партії, яка б мала центральний офіс у селі.

Таким чином, «українська політична партія-2013» - партія виключно міська; у 82 - 83 випадках (із 100) її центральний офіс знаходиться у столиці, а в інших випадках - переважно на Сході і Півдні держави.

Особливістю партійного життя у 2013 р. було те, що двом партіям вдалося повернутися із небуття за допомогою механізму «поновлення» реєстраційного свідоцтва. Зверну увагу, що вперше механізм «поновлення» запису про реєстрацію спрацював у лютому 2012 р., коли у «Єдиному реєстрі громадських формувань» було поновлено анульований 7 грудня 2005 р. запис про реєстрацію Української партії Справедливості - Союзу ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців. «Поновлення» відбулося, що показово, через 6,2 роки після «анулювання». (Невдовзі після цього партію було перейменовано, і нині вона діє за назвою Партія ветеранів Афганістану, №398).

2013 р. засвідчив, що використання механізму «поновлення» не було спорадичним: упродовж року його було застосовано щодо Політичної партії «Партії захисту прав людини» і Політичної партії «Робітнича партія України». Перша з цих партій була зареєстрована 6 жовтня 2008 р. (№157-п.п.). Упродовж 3,5 років існування партія не виявляла активності, повільно створювала мережу осередків. Як свідчать дані «Єдиного реєстру...», у 2009 р. на території країни було створено 16 структурних підрозділів Політичної партії «Партії захисту прав людини», а у наступному, 2010-му, - ще 13. Тобто до кінця вересня 2010 р. партія спромоглася утворити 39 структурних осередків. 11 квітня 2012 р. її реєстраційне свідоцтво було анульоване. Утім, 10 липня 2013 р. у «Єдиному реєстрі...» запис про реєстрацію партії було поновлено. Керівником політичної сили, як і при реєстрації у 2008 р., стала В. Головіна (1960 р. н.). Друга партія - Політична партія «Робітнича партія України» була зареєстрована 7 листопада 2011 р. (реєстраційний номер 205-п.п.). Її лідером було обрано В. Горобчука. У січні 2013 р. з «Єдиного реєстру...» зник, а усередині липня був поновлений запис про її' реєстрацію.

Таким чином, на початок 2014 р. в Україні діяло вже 3 партії, яким вдалося «відродитися» після анулювання реєстраційного свідоцтва. Хоча дія механізму «поновлення» є досить непрозорою (інформації про причини, підстави, хід процесу «поновлення» бракує; як бракує даних для аналізу щодо керівників «поновлених партій» і, зокрема, їхніх ресурсних можливостей), але цей механізм, як показав 2013 р., набирає обертів.

Припинили діяльність

Якщо подивитися на партії, які зійшли з політичної арени у 2013 р. (а їх було 9), то з'ясуємо, що «найстарішою» серед них була Партія «Єдина Україна», створена як Партія Освітян України (ПОУ) і зареєстрована 26 жовтня 1998 р. (реєстраційний номер 1086).

Історична довідка. Першим очільником партії був В. Коміс- саров (1960 р. н.; директор запорізької середньої школи №44). Найбільш яскраві сторінки політичного життя партії пов 'язані із її участю у парламентських виборах 2002 р.: об'єднавшись із Прогресивною соціалістичною партією України, Партія Освітян України утворила Виборчий блок політичних партій «Блок Наталії Вітренко». Блок здобув підтримку 3,22% голосів виборців і до парламенту його представники не потрапили. У травні 2002 р. Партія Освітян України разом із згаданою ПСПУ, Всеукраїнським об'єднанням лівих «Справедливість» (нині - Партія «Об'єднані ліві і селяни»), Партією «Руський блок» оголошувала про створення «народної опозиції», діяльність якої не увінчалася більш-менш вагомими здобутками.

У2004 р. почався кардинально новий етап у розвитку ПОУ: на партійному з 'їзді, що проходив у липні, по-перше, відбулася зміна керівника - новим лідером було обрано народного депутат Б. Губського (1963 р. н.); по-друге, партію було перейменовано на Партія «Єдина Україна»; по-третє, політична сила фактично відмовилася від свого минулого - нумерація з'їздів почалася з початку. Зрештою, чи не найсуттєвіший момент: із партії «освітян» вона перетворилася у свого роду «депутатську партію», її членами стали такі народні депутати, як О. Бандурко, В. Гуров, В. Демьохін, О. Задорожній, О. Климпуш, В. Развадовський та ін.

У Верховній Раді України IV скликання (2002 - 2006рр.) ними було утворено партійну фракцію.

Перед президентськими виборами 2004 р. Партія «Єдина Україна» заявляла про свою однозначну підтримку В. Януковича як кандидата на пост Президента України. Згодом парламентська фракція партії голосувала за відставку В. Януковича з посади Прем'єр-міністра України. З осені 2005 р. Б. Губський почав працювати у парламенті з БЮТ і наприкінці зими 2006 р. увійшов до парламентської фракції Блоку Юлії Тимошенко. Він заговорив про ліквідацію Партії «Єдина Україна» і входження кількох тисяч її членів до лав ВО «Батьківщина» [4]. Фракція Партії «Єдина Україна», зменшившись до 12 чоловік (при необхідних 14-ти) й у лютому 2006 р. припинила своє існування. Утім, партія продовжувала функціонувати.

Під час виборів до Верховної Ради України V скликання (2006р.) «Єдина Україна» кандидатів у депутати не висувала. Утім, 219 осіб працювали членами ТВК. Не брала участі партія й у парламентських виборах 2007 і 2012років.

На момент анулювання реєстраційного свідоцтва (згідно із наказом ДРСУ від 18 жовтня 2013 р. №585) партія мала зареєстрованими 1067 структурних підрозділі, що були утворені у період з лютого 1999 р. до початку вересня 2009 р. Останнім керівником партії була виконуюча обе'язки голови Л. Боднар. український політичний партія

Друга партія, яка зникла з «партійної мапи» України - Політична партія «Сильна Україна» (далі - «Сильна Україна»), що постала наприкінці 90-х років XX століття як Трудова партія України і була зареєстрована Мін'юстом УкраїниЗО серпня 1999 р., реєстраційний номер - 1217.

Історична довідка. «Сильна Україна» від самого початку була типовою «депутатською партією» чи партією «людей влади». За майже 14-річний період свого існування вона чотири рази міняла лідера, який неодмінно був представником «владної верстви».

Першим очільником партії свого часу став народний депутат М. Сирота, який спромігся відразу створити у Верховній Раді України III скликання фракцію ТПУ, до якої увійшло близько ЗО депутатів. За часів М. Сироти партія пережила розкол, що засвідчили результати II партійного з'їзду (травень 2000р.), як і поява Політичної партії «Трудова Україна» (реєстраційний номер 1457).

До Верховної Ради України IVскликання М. Сирота балотувався як самовисуванець. Однак, депутатського мандату не здобув. У парламентських виборах 2006 року партія і її лідер брали участь у складі «Блоку Бориса Олійника та Михайла Сироти» (блок здобув підтримку 21 649 виборців, або 0,08%, посівши серед учасників виборчих перегонів Зб-те місце із 45). У позачергових виборах до Верховної Ради України 2007 р. ТТТУ брала участь у складі «Блоку Литвина» і за результатами виборів (блок здобув 924 538 голосів виборців, або 3,96%) партія стала парламентською.

Після загибелі М. Сироти ТПУ очолив народний депутат С. Павленко, а за кілька місяців - Д. Сирота (син М. Сироти), який був партійним очільником упродовж листопада 2008 - листопада 2009 року.

Напередодні президентських виборів 2010 р., згідно з рішеннями X з 'їзду (листопад 2009 р.), лідером ТПУ став С. Тігіпко, який, що показово, з листопада 2001 до березня 2005 р. очолював Політичну партію «Трудова Україна» (яка утворилася у 2000 р. після розколу ТПУ). Виступаючи на з 'їзді ТПУ, С. Тігіпко намагався дистанціюватися від ТПУ як «генетичної попередниці»: позиціонував партію як фактично нову політичну силу і заявляв, що «нинішні політичні сили повинні поступитися місцем новим партіям, дієвим та ефективним»; акцентувавгостру необхідність у створенні «партії прагматиків». Відтак, ТПУ було перейменовано на Політичну партію «Сильна Україна». Після ребрендингу політична сила С. Ті- гіпка відмовилася від продовження нумерації партійних зібрань і почала відраховувати черговість своїх з 'їздів з нуля.

Попри статус партійного лідера, у президентських виборах 2010 р. С. Тігіпко брав участь як позапартійний тимчасово непрацюючий самовисуванець (здобув підтримку 13,05% виборців), продемонструвавши «відмову від партії» у ситуації, коли це було вигідно. Повернувшись після виборів до керівництва партією, С. Тігіпко у березні 2012 р. підвів її до самознищення (саморозпуску), проголосивши про «злиття» з ПАРТІЄЮ РЕГІОНІВ. 7 серпня 2012 р. колишній лідер «Сильної України» був зареєстрований кандидатом у депутати

Верховної Ради України VII скликання уже як член ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, за списками якої (№3) і був обраний народним депутатом.

Запис про реєстрацію Політичної партії «Сильна Україна» було скасовано у «Єдиному реєстрі громадських формувань» згідно із наказом Державної реєстраційної служби України (ДРСУ) №323 від 28 травня 2013 р.

28 травня 2013 р.наказом №324 Державної реєстраційної служби України було скасовано запис про реєстрацію і Партії «Народна влада», що була зареєстрована 1 вересня 2004 р. (реєстраційний номер 100-п.п.).

Історична довідка. Біля витоків партії стояв С. Селіфонтьєв - народний депутат Верховної Ради України II скликання, який був головою оргкомітету зі створення партії і головуючим на першій частині Установчого з 'їзду «Народної влади». Упродовж майже 9-річного періоду партію очолювало двоє осіб - спочатку В. Нечи- порук, а згодом Й. Вінський (обраний лідером на III партійному з 'їзді у листопаді 2009р.).

Проголошувані партією ідеологічні орієнтири, час від часу кардинально змінювалися: відштовхнувшись від ідеї «українського національно-слов'янського патріотизму» і парламентсько-монархічної форми правління, «Народна влада» згодом почала відстоювати ідею прямої демократії і наголошувати необхідність розвитку інституту референдуму, врешті-решт було заявлено про прихильність до ідеї «парламентсько-президентської республіки» і «дієвого місцевого самоврядування». Така карколомна зміна ідейних орієнтирів, можна твердити, повинна була б означати зміну соціальної і електоральної бази партії. Однак, про, власне, «зміну» не йшлося: думається, що до пошуку нових ідей і гасел підштовхувала, скоріш за все, відсутність цієї електоральної бази.

Утім, зміна ідейних пріоритетів не допомагала партії у боротьбі за голоси виборців, про що дозволяє говорити шерег її електоральних невдач. Так, В. Нечипорук, взявши участь у президентських виборах 2004-гороку, спромігся здобути підтримку 0,02% виборців і посісти серед 24 претендентів на пост Президента України останню - 24-позицію. У чергових (2006) виборах до Верховної Ради України V скликання, якйу позачергових (2007) виборах, партія участі не брала. Утім, напередодні місцевих виборів у 2008 р. про партію заговорили у зв 'язку зі скандалом: екс-мер міста Києва О. Омельченко, який очолив «Блок Олександра Омельченка» (створений представниками Київських міських організацій двох партій - Партії «Соціал-демократичний союз» і Української морської партії), звернувся до суду із вимогою зняти з перегонів «двійника» - «Блок Омельченка Олександра Олександровича», який створили міські організації Партії «Народна влада» і Політичної партії малого і середнього бізнесу України. Таким чином, заяви про наміри в українській політиці не завжди своїм наслідком мають власне реалізацію цих намірів, досягнення проголошеної мети: «технічний» «Блок ООО» безславно згинув, так і не виконавши функції «блоку-двійника».

Хитання «Народної влади» продовжилися напередодні парламентських виборів 2012 р., коли відбувався пошук шляхів проходження до Верховної Ради України VU скликання: у січні 2011 р. партія вела переговори про об'єднання на засадах «демократичного соціалізму» в «Українську демократичну лівицю» з такими політичними силами, як Партія «Справедливість», СДПУ та СДІТУ (о). У лютому-березні Й. Вінський уже вів мову про необхідність створення потужної політичної партії на засадах «євро- соціалізму» і брав участь у форумі «українських демократичних лівих сил», на якому, крім «Народної влади» і таких партій, як Партія «Справедливість», СДПУ та СДПУ (о), були присутніми представники Української селянської демократичної партії. На початку літа «Народна влада» була серед 4 підписантів (разом з Партією «Справедливість», СДПУ (о) та Українською селянською демократичною партією) базових принципів, які мали бути покладені в основу створення об 'єднаної партії. У листопаді формат переговорів щодо об'єднання був розширений: про перспективи об'єднання говорили вже лідери 11 партій*. Попри це, всередині

`Крім партій «Справедливість», «Народна влада» і Української селянської демократичної партії, у переговорах взяли участь такі політичні сили, як СПУ, СелПУ, Партія відродження села, Політична партія «Всеукраїнська партія «Дітей війни», Політична Партія «Всеукраїнський патріотичний союз», Політична партія «ДІТИ ВІЙНИ «НАРОДНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ», Партія «Соціалістична Україна», Політична партія «КОЗАЦЬКА СЛАВА».

грудня у ЗМІ було поширено заяву про досягнення згоди про об'єднання 5 «лівоцентристських» партій. 17 грудня 2011 р. було проголошено створення Партії «Об'єднані ліві і селяни», до якої, з-поміж інших партій (Партії «Справедливість», Партії відродження села, Української селянської демократичної партії і Політичної Партії «Всеукраїнський патріотичний союз»), увійшла і Партія «Народна влада».

Говорячи про «об'єднання», варто звернути увагу на два моменти. Перший. В умовах чинного законодавства Партія «Об'єднані ліві і селяни» постала на базі Партії «Справедливість» шляхом її перейменування. Другий. Упродовж 2012 - 2013 рр. серед партій, які «об'єдналися», фактично припинили свою діяльність лише 2 (про що свідчать відповідні накази ДРСУ): у жовтні 2012 р. - Українська селянська демократична партія, а у травні 2013 р. - Партія «Народна влада». Партія відродження села (реєстраційний номер 460) і Політична партія «Всеукраїнський союз» (реєстраційний номер 105-п.п.) у кінці 2013 р. продовжували свою діяльність.

Три вищезгадані партії були, так би мовити, «депутатськими партіями»: створені, як правило, депутатами або невдовзі кимось з них очолені, вони упродовж свого функціонування «передавалися з рук до рук» депутатів. їхній спосіб сходження з арени політичної боротьби до певної міри - традиційний. В одному випадку, депутат, втративши зацікавлення політичною силою, залишав її ряди, а партія, опинившись у руках виконуючого обов'язки голови (чи взагалі без керівника), перебувала у «стані очікування». Не дочекавшись появи інтересу до себе з боку чергового депутата, вона деградувала і сходила з політичної арени. В іншому випадку, брак самодостатності (ресурсної) спонукавпартію до «об'єднання» із впливовішою і більш ресурсно-потужною політичною силою шляхом проголошення саморозпуску і з наступним (слабкопростежуваним) вступом колишніх членів партії, що самоліквідувалася, до лав іншої.

Для «депутатських партій» упродовж періоду існування характерною була рухливість й умовність ідейно-ідеологічних орієнтирів: партії створювалися не для обстоювання якихось ідеологічних цінностей, але тільки для того, щоб «відповідати моменту». «Відповідність моменту» забезпечувала можливість для очільника партії і, можливо, кількох його найближчих соратників проходження до українського парламенту, в урядові кола, у керівні структури на місцях тощо.

На окрему увагу заслуговують «недепутатські партії», які упродовж 2013 р. припинили своє функціонування. У зв'язку з цим пригадаємо, що за результатами перевірки дотримання політичними партіями вимог статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» ще 2012 року Державною реєстраційною службою України було подано до суду 9 позовів про анулювання реєстраційних свідоцтв низки політичних сил. До 29 січня 2013 р. було задоволено 6 позовів. Відповідно, з «Єдиного реєстру громадських формувань» упродовж 2013 р. зникли 3 партії, тривалість «життя» яких становила 1,5 -2,5 роки, у тому числі: Політична партія «Ведуча сила» (зареєстрована 14 червня 2010 р., свідоцтво № 187-п.п.), Політична партія «Українська партія респонсизму» (зареєстрована 7 вересня 2011 р., свідоцтво № 200-п.п.), Партія «Сам за себе» (зареєстрована 6 жовтня 2011 р., свідоцтво № 201-п.п.).

Згодом із «Єдиного реєстру...» зникли ще 2 партії, чий вік був ще коротшим. Так, спочатку ДРСУ анулювала свідоцтво про реєстрацію Політичної Партії «РЕНЕСАНС» (зареєстрована 23 січня 2012 р., свідоцтво № 207-п.п.), а згодом було анульоване реєстраційне свідоцтво Політичної партії «Інтернет партія України» (зареєстрована 1 серпня 2011 р., свідоцтво № 196-п.п.). Зрештою, кінець листопада став часом анулювання реєстраційного свідоцтва Політичної партії «Ми маємо мужність» (зареєстрована у квітні 2012 р., свідоцтво №210-п.п.)

Говорячи про Партію «Ведуча сила», найперше зверну увагу на те, що наказ ДРСУ №1967 про анулювання її свідоцтва з'явився ще 11 грудня 2012 р. Утім, відповідна інформація на сайті ДРСУ була оприлюднена із запізненням - лише наприкінці січня 2013 р, що й створилобільш-менш прийнятні підстави для висвітлення ситуації з партією у хронологічних рамках 2013 р.

Очільником партії, у момент її реєстрації, був А. Корнієнко (1938 р. н., директор ТОВ «Инвестиционно-опытный центр изобретателей "Прогресс-7"»). Документ за назвою «Обращение к гражданам-патриотамУкраины!» (датований 15 грудня 2009 р., тобто ще до офіційної реєстрації партії Мін'юстом України) був підписаний лідером партії і відбивав ступінь неабияких претензій автора, який націлився запропонувати суспільству «нові неординарні шляхи розвитку держави і швидкого відродження економіки, перетворення України в одну із найбільш квітучих країн Світу». Насправді ж - відбивав нічим не завуальовану антинатівську, антиєвропейську, антиза- хідну настроєність очільника «Ведучої сили» («Захід був, є і буде найзлішим ворогом слов'янських народів»), його налаштованість на «об'єднання усіх слов'янських та інших дружніх нам народів». Документ був просякнутий антикапіталісгичним духом, антидемократизмом, юдофобством та антилібералізмом («юдейська фарисейська ідеологія до 15 віку була представлена сатанинством, а через два віки після його заборони вона відродилася у вигляді ліберальної ідеології»), Тобто «нове» від А. Корнієнка було дуже «старим» і відомим. Крім того, свідомості автора не були чужими ідеї месіанізму, і він переконував, що «ми єдині, хто .. .зможе повести народи Світу у світле майбутнє, як це робили наші предки. У цьому наше призначення на цій планеті»). Перебуваючи в очікуванні «Вождя», лідер партії був переконаний, що «Вождь з'явиться, коли почнемо діяти». На фоні ностальгійних прорадянських ноток звучали й сподівання на створення «Геополітичного Союзу» від Льодовитого океану до Індійського, від Тихого до Адріатики. Крім того, автор документа переконував у необхідності визнання у такому «Геополітичному Союзі» російської мови як «міжнародної і робочої», що мало стати умовою для «успішного функціонування цього геополітичного і економічного союзу», умовою «створення благодатної моральної обстановки для процвітання цих країн». Усе життя у такому утворенні мало базуватися на знанні, повинна була утвердитися «влада носіїв знання», що дозволило б «поступово, але вірно рухатися до Господа Бога» [5]. Така «екстремальна суміш» ідей виявилася непридатною для рецепції представниками українського соціуму: партія не створила (згідно із законодавством) необхідної кількості структурних підрозділів і припинила існування. Таким чином, «Ведуча сила» - зразок партії, для функціонування якої уже в момент її створення фактично не було умов і, найперше, - людського ресурсу, для якого б виявилися звабливими ідейні пропозиції «Ведучої сили».