Українські політичні партії: 2013 рік

Політична партія «Українська партія респонсизму», як і Політична партія «Інтернет партія України», партія «нової молоді», «молодих професіоналів», осіб, які, як правило, з освітою, що забезпечує достатній або й високий інтелектуальний рівень і, відповідно, зумовлює розвиненість інтересів, потреб і запитів, значний рівень претензій (на статус, ідентичність, виконувані ролі, матеріальне забезпечення тощо). Лідером «респонсистів» була, зокрема, особа, яку у ЗМІ представляли і як політгехнолога, і як політконсультанта чи менеджера інформаційної кампанії - виходець із «соціально-інжинірін- гового агентства «Гайдай. Ком» - В. Помазанов. З урахуванням молодості лідера і сфери його діяльності, професійних інтересів і варто, думається, аналізувати ідейні засади базового документа «респонсистів» за назвою «37 тез Респонсизму» [6] (в умовах традиційної для України недоступності партійних програм і статутів), оскільки він дасть змогу збагнути не лише суть ідейних орієнтирів молодих людей-творців партії, але й особливості їхнього світогляду, з'ясувати ступінь усвідомлення ними можливого (припустимого до здійснення) ступеня соціального інжинірингу, бачення ними механізмів обстоюваних змін.

Тож «респонсисти», ратуючи «за» створення «нового соціально- політичного ладу - нового суспільства», яке складатиметься із вільних і відповідальних громадян, найперше виступали «проти» «антинародного класу», який, як стверджувалося у «Тезах...», складається із «близько 100 сімей і їхньої обслуги», і класифікувавши цей клас як «окупаційний режим... на території України», запропонували свій «зразок» українського суспільства. Зокрема, обстоюючи ідею рівності людей «від народження» і проголошуючи свободу, право на життя і устремління до щастя «вищими загальнолюдськими правами», «респонсисти» проголосили, що Україна є «прямим і єдиним спадкоємцем Київської Русі і Козацької республіки», «центром слов'янської цивілізації», що було, з їхнього погляду, вагомою підставою для створення «Великої Української Держави». Тобто підстави для величі «респонсисти» віднаходили у минулому України, виявляючи снагу до культивування міфів, що простежувалося у констатуванні прямого зв'язку України з Руссю, наголошенні її «центральності» (що, зрозуміло, передбачає певну «місію») у «слов'янській цивілізації» (яка в умовах сьогодення навряд чи існує: мову варто вести, думається, лише про слов'янську цивілізацію в історичній ретроспективі). А далі «формула успіху» сучасної України, з погляду «респонсистів», зводилася до розподілу влади на державну - центральну, і місцеву - «у межах общин міст, містечок, сіл». (Зауважу, що ось така підміна українських «громад» російськими «общинами» по-своєму свідчить про своєрідність «рецепту» від «респонсистів»: розрахований нібито на Україну, він містить неукраїнські «інгредієнти», що увиразнює уявлення про авторів «37 тез Ре- спонсизму»), У документі цілком у дусі ліберальної ідеології обстоювалися ідеї максимальної свободи особистості, мінімізація держави, розвиток самоврядування «общин». Далі, цілком у дусі утопій, «респонсисти» проголошували, що «вільні громадяни» можуть обирати і бути обраними до органів місцевої влади, але вони не матимуть виборчих прав на рівні держави, тобто не зможуть обирати і бути обраними до державних органів - «не можуть бути державними чиновниками». Набуття права обирати і бути обраними забезпечувало проходженням певної процедури лише «відповідальними громадянами», тими, які «обрали шлях служіння суспільству, відмовилися від частини прав і свобод, пройшли Федеральну службу упродовж трьох років і склали присягу».

Ідеал «респонсистів» - федеративна Україна, розподілена на п'ять гілок державна влада, де поряд із консультативно-законодавчою, виконавчою і судовою мала функціонувати гарантуюча влада в особі президента і контролююча, уособленням якої мав постати «верховний цензор». Документ «уникав» прямої відповіді на питання, хто ж обиратиме цих державних мужів. Але відповідь була очевидною: вони мали обиратисамі себе з-поміж себе - «відповідальних громадян». Таким чином, «респонсисти», проголошуючи необхідність мінімізації держави, у той же час у своєму «новому» суспільстві передбачали мінімізацію дії й демократичних механізмів і процесів, їхній президент, який мав обиратися обмеженим колом «відповідальних громадян» на шестирічний термін, мав бути наділеним просто- таки диктаторськими повноваженнями. Він міг сам розробляти і сам затверджувати стратегію розвитку країни, бути головнокомандувачем збройних сил, главою федеральної служби, керівником спеціальних силових служб, визначати зовнішню політику держави, бути гарантом її здійснення, як і гарантом Конституції. Президенту надавалося право законодавчої ініціативи, крім того, він повинен був здійснювати представницькі функції, міг відправити у відставку прем'єр-міністра, розпустити законодавчу гілку влади і призначити нові вибори сенату серед «своїх» - так званих «відповідальних громадян» та ін.

Ідеалізм «респонсистів» (чи нерозуміння або ігнорування ме- гатрендів сучасного політичного розвитку) зумовлював їхнє негативне ставлення до військових блоків і союзів (у т. ч. створюваних США, Євросоюзом чи Росією), але припускав блоки чи союзи, повстання яких могло бути ініційоване Україною (зокрема, створення військово-економічного союзу з Білоруссю, Латвією, Литвою, Естонією, Чехією та «іншими державами Східної Європи»),

Документ містив словосполучення «відмова від готівки», «національні інтереси», «вільна економіка» та ін., що відбивали домо- дерні чи модерні явища і процеси. Але йому бракувало термінів і понять, які б віддзеркалювали процеси постмодерного світу, участь в яких вимагає від держави та її громадян ефективності, конкурентоспроможності тощо.

Реєстраційне свідоцтво партії було анульоване наказом ДРСУ №76 від 1 лютого 2013 р.

Таким чином, попри те, що Партія «Ведуча сила» і Політична партія «Українська партія респонсизму» - проекти людей із різних вікових категорій, у них було спільне: ідейні пріоритети кожної з партій слабко відповідали реаліям і потребам українського сьогодення. Неуспіх у створенні партії і приверненні у її лави достатньої кількості прибічників по-своєму ставить під сумнів професіоналізм «респонсистів» у сфері соціально-інженірингових технологій*.

Т ось тут варто взяти до уваги те, що у 2011 р. (у рік реєстрації «респонсистів») Мін'юстом була зареєстрована і ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «НОВЕ ЖИТТЯ» (реєстраційний номер 191-п.п.), яка, як і Політична партія «За справедливість та добробут» (легалізована Мін'юстом у 2010 р., реєстраційний номер 191-п.п.), постала внаслідок допомоги не спеціалістів у сфері соціально-інженірингових технологій, а юридичної фірми «Акценти». Особливістю цих двох політичних дітищ «Акцентів» була майже повна тотожність текстів їхніх партійних програм, відмінність між якими полягала лише у мові викладу документа (в одному випадку - російською, а в іншому -- українською) і деякій зміні порядку слів у реченнях, і речень - в окремих фрагментах тексту документа. До кінця 2011 року перша партія зареєструвала у регіонах України 11 структурних підрозділів, друга -- 49. Тобто так звані «соціальні інженери» не змогли для себе зробити того, що вдалося юристам для інших.

Говорячи про такий партійний проект «молодих професіоналів», як Політична партія «Інтернет партія України», варто звернути увагу на те,що ця зникла партія - своєрідна спадкоємиця Інтернет партії України, яка була зареєстрована Мін'юстом України 26 березня 2010 р. (реєстраційний номер 178-п.п.), а її реєстраційне свідоцтво було анульоване навесні 2011 р. (причина - традиційна: неспроможність упродовж шестимісячного терміну, як того вимагає закон, створити та зареєструвати свої обласні, міські, районні організації у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та АР Крим). Згадану партію, як і Інтернет партію України, очолював Д. Голубов (1983 р. н.). Як й у випадку з попередницею, реєстраційне свідоцтво Політичної партії «Інтернет партія України» було анульоване у зв'язку із нездатністю політичної сили створити достатню мережу своїх структурних підрозділів на території країни. Тож у зв'язку з невиконанням вимог закону «Про політичні партії в Україні» Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 січня 2013 року у справі № 2а-11091/12/2670 було прийнято рішення про анулювання її свідоцтва [7].

Апеляційні судові позови партії, подані у наступний час, не змінили ситуації - наказом ДРСУ №442 від 6 серпня 2013 р. реєстраційне свідоцтво політичної сили було анульоване і партія вдруге зникла із «Єдиного реєстру...».

Але звернемо увагу на інше: попри те, що програма партії (див.: [8]) з двічі анульованим реєстраційним свідоцтвом є більш- менш адекватною викликам, перед якими опиняється особистість- суспільство-держава на початку XXI століття, їй все ж не вдається закріпитися у структурі соціуму. Питання «чому?» - залишається відкритим. Але можна припустити, що для сили, далекої від ресурсів владних чи олігархічних структур, створення мережі партійних осередків на території держави, як і закріплення у політичному спектрі - річ непроста.

Зрештою, Партія «Сам за себе» була єдиною свого роду «сільською партією», оскільки її юридична адреса знаходилася у с. Літ- ки Луганського району Житомирської області, за місцем проживання лідера - В. Карповича (на момент реєстрації партії - юриста ТОВ «Арсток»), «Життя» партії можна вкласти у кілька дат: 25 грудня 2010 р. відбувся партійний установчий з'їзд; 6 жовтня р. партія була зареєстрована Мін'юстом України; 14 серпня р. ЦВК зареєструвала лідера партії для участі у парламентських виборах 2012 р. у ОВО №64 (за результатами голосування В. Карпович набрав 1,26% голосів виборців, посівши 7-ме місце серед 9 претендентів); 1 лютого 2013 р. реєстраційне свідоцтво партії було анульоване (наказ ДРСУ №74), а її назву було вилучено із «Єдиного реєстру громадських об'єднань». Після цього партія упродовж 2013 р. здійснила дві спроби реєстрації у ДРСУ. Однак - невдалі: 12 серпня р. ДРСУ відмовила (наказ № 469) Партії «Сам за себе» у реєстрації вперше, а 3 жовтня 2013 р. (наказ №563) - вдруге.

Досвід Політичної партії «Інтернет партія України» і Партії «Сам за себе», перша з яких, як свідчить вищевикладене, уже двічі пережила процес анулювання реєстраційного свідоцтва, а друга - одне анулювання і дві наступні відмови у реєстрації, порівняно з партіями, що постали у ті самі роки, але за інших обставин, дає змогу стверджувати, що політичне життя одних - суцільна боротьба за виживання, а доля інших - комфортне існування. (Адже, за даними сайту ДРСУ, серед чинних партій, що були зареєстровані у 2011 р. - нині таких 12, - створили свої структурні підрозділи у необхідній кількості лише 4 політичні сили. Не вдалося цього зробити 7 партіям, а 1 партія спромоглася утворити 3 структури на місцях. Утім, усі вони ще функціонують. Пояснень цьому факту може бути кілька: або структурні осередки створені, але ДРСУ упродовж двох років не оприлюднює відповідні дані, або ці партії перебувають у більш «сприятливих умовах», а тому мають більше часу для створення і реєстрації підрозділів.

Найкоротшим виявився вік Політичної партії «РЕНЕСАНС» і Політичної партії «Ми маємо мужність». Перша з партій була зареєстрована 23 січня 2012 р., а уже 12 липня 2013 наказом ДРСУ №405 реєстраційне свідоцтво її було анульоване. Партія, юридична адреса якої була у м. Бровари Київської області, на чолі зі своїм лідером Є. Кушербаєвим за короткий час існування, на відміну від інших «молодих» політичних партій, встигла створити партійний сайт, на якому не лише заявити (22 липня 2012 р.) про реєстрацію своїх 14 обласних і 2 міських територіальних організацій (що йшло у розріз із даними сайту ДРСУ), але й оприлюднити власний статут і програму. Програма політичної сили проголошувала, що партія - права, яка не підтримує як чинну в Україні владу, так й опозицію. До програмного компендіуму партії входили такі ідеї, як: децентралізація територіального устрою України, ліквідація інституту президента, перетворення Українина парламентську республіку, обрання парламенту (з меншою кількістю депутатів, ніж чинний в Україні) за мажоритарною системою, призначення прем'єр-міністра парламентом тощо.

Програма містила блок за назвою «Програма реформ», які, як передбачалося, мали охопити 12 напрямів. Так, у галузі економіки пріоритети зводилися до зменшення імпорту та збільшення експорту, ставка на вітчизняного виробника, зведення до мінімуму державної частки у власності підприємств, активне залучення іноземного капіталу, створення привабливого інвестиційного клімату у країні, ліквідація тіньового сектору економіки «без шкоди для простих людей» та ін. У податковій системі передбачалося встановлення єдиного податку на прибуток підприємств - 10% і аналогічного - на доходи фізичних осіб - 10%, на доходи від імпорту товарів та послуг - 20%, на доходи від експорту товарів та послуг - 5% тощо. Фінансова реформа мала метою видачу безвідсоткових кредитів «усім без винятку підприємствам у розмірі 10% ринкової вартості підприємств», ліквідацію корупції у банках, широке запровадження електронних платежів, перехід «на реальне ринкове регулювання гривні - «плаваючий курс», звільнення від доларової залежності» та ін. Унаслідок реформи освітньої сфери у країні мали бути приватизовані середні школи «із залученням іноземного капіталу», створені рівні умови для приватних і державних навчальних закладів усіх рівнів, а також конкурентне середовище серед учителів тощо. Програма, крім вказаних, пріоритетну увагу приділяла питанням реформування АПК, наукової сфери (що передбачало, зокрема, «прозорий розподіл наукового бюджету держави з поступовим його збільшенням у десять разів за десять років чи раніше», будівництво наукових комплексів, активний розвиток новітніх технологій), медичної галузі, транспорту, будівництва, армії («створення нечисленної, високомобільної та ефективної армії»). Передбачалося проведення й пенсійної реформи.

Розпізнавальним знаком партії був срібний фенікс, що й символізував відродження, ренесанс. Утім, поки що партії відродитися не вдалося.

Що стосується Політичної партії «Ми маємо мужність» (ПП «МММ», лідер - І. Авдеев), що зародилася у Вінниці, то, проіснувавши трохи більше 1,7 року, вона припинила свою діяльність згідно із наказом ДРСУ №663 від 20 листопада 2013 р., який став підставою для внесення до «Єдиного реєстру...» відомості про анулювання свідоцтва про реєстрацію ПП «МММ».

Ребрендинг, або чи є у партії минуле?

2013 рік став часом, у який 4 політичні сили змінили свою назву. Унаслідок перейменування Всеукраїнської партії трудящих (№868) і Політичної партії «Партія Народний Захист» (№179-п.п.) постало ще «дві України»: відповідно, Політична партія «Справжня Україна» і Політична партія «Вся Україна». Таким чином, партії долучилися до шеренги тих політичних утворень, у назвах яких не просто експлуатується термін «Україна» (Політична партія «Наша Україна», №115-п.п.; Політична партія «Твоя Україна», №182-п.п.), але й має місце подальше своєрідне уточнення «належності» чи «якості» України. Крім того, у партії «Вся Україна» було змінено й лідера політичної сили: замість Л. Башкірової її очолив Я. Погарський.

Наступ виявився більш привабливим станом, ніж мир і єдність для керівництва Всеукраїнської партії Миру і Єдності (№1418): політичну силу було перейменовано на Політична партія «Національний Альянс свободи та Українського Патріотизму «НАСТУП». Як і у попередньому випадку, окрім назви, було змінено й керівника: на зміну Л. Янковській прийшов «тріумвірат» у складі співголів М. Іваненка, Р. Секели, Ю. Хорлікова.

Чи не найбільш кардинальних змін зазнала у 2013 р. Партія національно-економічного розвитку України (ПНЕРУ, реєстраційний номер 709), яка змінила не лише назву на Всеукраїнське об'єднання «ДЕМОКРАТИ (Демократична партія)» і керівника (партійним очільником, замість П. Матвієнка, став А. Павелко), але й юридичну адресу, перенісши свій центральний офіс із м. Києва до м. Дніпропетровська. В українських реаліях такі зміни усіх «параметрів» підводять, найперше, до постановки риторичного запитання: чи не продали партію?

Ситуацію можна розглядати дещо й в іншій площині: чи є кожна партія, що пережила процес ребрендингу, спадкоємицею своєї формальної попередниці?

Узявши до уваги такі ідентифікаційні критерії, як: а) логіка «уточнення» (зміни) назви політичної сили, б) зміна проголошуваних нею ідейних пріоритетів й орієнтирів, в) зміна стратегій і традицій керівництва партією, можна дійти висновку, що у багатьох випадках простежити «генетичний зв'язок» між перейменованою партією і її формальною попередницею не вдається. Так, приміром, серед 73 політичних сил, утворених упродовж 1990 - 2000 років, лише 41 партія на початок 2014 р. діяла за назвою, зареєстрованою у рік її створення. 32 партії - змінювали (іноді - по кілька разів) назву, з них 19 - кардинально. Наслідком є те, що ідентифікувати, приміром, нинішню Політичну партію Українська платформа «СОБОР» як спадкоємицю Української Республіканської партії підстав немає, попри те, що «партійна біографія» містить дані, успадковані від УРП: 1990 рік як рік створення Політичної партії Українська платформа «СОБОР» і, відповідно, реєстраційний номер 4, що створює ілюзію «найдавнішої» партії України. Те саме стосується, наприклад, і Партії «РОДИНА» (реєстраційний номер №1277), яка постала у липні 1999 р. як Партія «Нова генерація України» на чолі з Ю. Мірошниченком (нині - народним депутатом України, який був представником Президента України у Верховній Раді України) і проголосила у своїй програмі патріотизм «головною громадянською цінністю», а суттю національної ідеї - «створення унікальної, заможної, авторитетної та впливової держави Україна...» (Програма [Партії «Нова генерація України] // Політичні партії України. - ТИ. - Український центр політичного менеджменту. - К., 2005. - С.191). Утім, текст «Програмних тез» Партії «РОДИНА», розміщений наїї офіційному сайті на початку 2014 року(хоча був розрахований на 2009 - 2012 роки. Див.: [9]), вже не містив згадок ані про патріотизм, ані про національну ідею: ідеал «РОДИНИ» зводився до побудови федеративної парламентської республіки, «яка буде економічно і політично інтегрована з Росією, Білоруссю і Казахстаном» і т. п. Такі метаморфози якраз і дозволяють твердити про відсутність «генетичного зв'язку» низки перейменованих партій зі своїми формальними попередницями.

Тож (повертаючись до попереднього сюжету) говорити з впевненістю, що, приміром, традиції Партії національно-економічного розвитку України (ПНЕРУ, №709) є «плоттю й кров'ю» ВО «ДЕМОКРАТИ (Демократична партія)», що завдяки ідентифікаційним ознакам останньої у ній легко вгадується політичне осердя ПНЕРУ, сьогодні не можна. Як не можна однозначно ідентифікувати будь-яку перейменовану українську політичну партію з її формальною попередницею, від якої у багатьох випадках тільки й залишається рік утворення і реєстраційний номер. Тож питання «чи є у партії минуле?» - риторичне.

Партійне життя-2013: прояви неблагополучия

Партійне життя у 2013 р. мало свої «симптоми неблагополучия». Один із них був пов'язаний з тим, що низці партій, які провели свої установчі форуми, Мінюстом України було відмовлено у реєстрації. Вдалося встановити назви 14 таких політичних невдах (див. вище Таблицю 1). Зверну увагу, що серед останніх були структури з промовистим життєвим досвідом: ті, яким на початок 2014 р. ДРСУ відмовила у реєстрації двічі (Політична партія «Республіка», Політична партія «Патріотичне об'єднання «Ми Українці»), тричі (Політична партія «Зелений Тризуб»), а той чотири рази (Політична партія «Об'єднана Україна») упродовж року.

Інформації про партії, яким не вдалося пройти реєстрацію у 2013 р., дуже мало: в одних випадках відомими є лише назви цих утворень, в інших - те, що у партію була спроба трансформувати ту чи іншу громадську організацію (як, наприклад, ВГО «Зелений Тризуб», чи МГО «Ми - українці»), І тільки про деякі з утворень інформації дещо більше, оскільки сама перспектива їхньої інегиту- ціоналізації викликала у суспільстві досить значні негативні реакції і відповідний інформаційний супровід процесу їх творення. Так, наприклад, можливість появи «Української галицької партії» представники інтелектуального середовища Галичини оцінювали у руслі поширення ідеї «русского мира», як «російського троянського коня», фінансованого російськими спецслужбами, завдання якого -- «вносити та постійно підтримувати ідею розколу, розподілу України на дві частини: проросійську та проєвропейську, шляхом ма- ніпуляційного формування громадської думки про те, що Галичина повинна бути окремою «європейською» державою [10].

Чинні ж політичні сили упродовж 2013 р. по-своєму виявляли симптоми неблагополучия: вонипродовжувализалишатися (уже не перший рік) у, так би мовити, «законсервованому стані» - або без політичного лідера (як Політична партія «Організація Українських націоналістів», №518 і Партія «Демократичний Союз», №1188; Партія промисловців і підприємців України №1410; Соціально-Християнська Партія, №98-п.п.; Партія «СЕЛЯНСЬКИЙ БЛОК АГРАРНА УКРАЇНА», №128-п.п.), або у нескінченному стані припинення діяльності (як «Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%», №5-п.п., згідно з рішенням другого етапу ІП партійного з'їзду від 1 жовтня 2011 р., чи Політична партія «Українська платформа», №169-п.п., згідно з рішенням II з'їзду партії від 3 грудня 2011 р.).

Питання, які виникають у зв'язку з цим: чому в Україні процес припинення партії триває так довго? Чому держава не зацікавлена у створенні більш ефективного механізму, дія якого скорочувала б час, потрібний для ліквідації партії? Чому у державі змінюється влада, проходять вибори, а у деяких партіях без лідера все залишається незмінним? Держава виявляє байдужість до партій, ознака життя яких - тільки запис у «Єдиному реєстрі...», чи навпаки -- зацікавленість у існуванні «законсервованих» чи «приспаних» структур? Кому це вигідно? Ким і з якою метою підтримується незмінність ситуації?

Упродовж 2013 р. свій варіант неблагополучия демонструвала Політична партія «Наша Україна», своєрідну агонію якої (зумовлену, не в останню чергу, різким несприйняттям не лише колишніми соратниками і друзями, але й значною частиною представників українського соціуму її «господаря» - екс-президента В. Ющенка) українське суспільство спостерігаєвже не один рік.

Про безпосередні негаразди у партії дають підстави говорити проведені одночасно (9 лютого) засідання двох політрад: однієї - під головуванням В. Ющенка, іншої - С. Бондарчука. Кожне із зібрань виключило із партійних лав головного опонента: В. Ющенко - С. Бондарчука, а останній, відповідно, В. Ющенка. Утім, УДРС взяла до відома дані, надані В. Ющенком: до «Єдиного реєстру...» були внесені зміни, які свідчили, що головою політради партії, замість С. Бондарчука, став 3. Шкутяк [11].

Попри це, 2 березня С. Бондарчук провів ХП партійний з'їзд, на якому було прийнято низку рішень: про ліквідацію (саморозпуск) партії (за таке рішення проголосували 267 депутатів, 6 утрималися, 2 були проти); про припинення діяльності усіх статутних органів; передачу установчих документів, печатки і прапора до Музею історії «помаранчевої революції» НУ«КМА»; створення ліквідаційної комісії, очільником якої став П. Ющенко, а членами, що показово, - І. Ванникова, 3. Шкутяк, В. Ульянченко [11]. На 1 січня 2014 р., за інформацією сайту ДРСУ, виконуючим обов'язки голови політради партії залишається 3. Шкутяк. На сайті Політичної партії «Наша Україна» розміщена інформація, згідно із якою головою політради є І. Ванникова, обрана (46 голосами із 68) на посаду на засіданні політради 28 вересня 2013 року.

Вищевказане дозволяє твердити, що «Наша Україна» є зразком «персональної партії», «господар» якої формує керівництво політси- лою із особисто відданих йому людей, якою, думається, і є колишня прес-секретарка В. Ющенка (часів президентства) І. Ванникова.

Упродовж 2013 р. різноманітні інформаційні ресурси розміщували відомості, які прямо чи опосередковано висвітлювали пробле- митаких партій, як Народна Партія і Соціалістична партія України. Інтерес до цих політичних сил зрозумілий: кожну з них очолював у 2013 р. колишній голова Верховної Ради України. У першому випадку - В. Литвин, у другому - О. Мороз. Щодо першої з партій, то 2013 рік по-своєму засвідчив, що «золотий час» для Народної Партії минув. Політична сила, по-перше, потерпала від браку коштів, що ставило під питання саме існування партії і підштовхнуло заступника голови партії С. Гриневецького до відвертого зізнання у тому, що «партії потрібен олігарх, якого б цікавила політична сила», в іншому разі її очікував би або саморозпуск, або об'єднання з однією із «провладних парламентських партій» [12]. По-друге, на парламентських виборах 2012 р. лише очільник партії та його заступник, власне С. Гриневнецький, здобули мандати народних депутатів (відповідно, у одномандатному виборчому окрузі №65 на Житомирщині і в ОВО №134 у м. Одесі), що стало, з-поміж іншого, віддзеркаленням надзвичайно низького рівня популярності партії у середовищі електорату. Крім того, зосередженість керівників партії на власному успіху під час парламентських виборів 2012 р. по-своєму сприяла деградації політичної сили. Тож 2013 р. став часом для рефлексій партійного керівництва над особливостями внутрішньопартійного життя політичної сили. Так, С. Гриневецький, розповідаючи про одне із засідань політвиконкому партії, повідомляв, що були прийняті рішення, спрямовані на «відновлення її [партії] діяльності». «Відновлення» передбачало «оновлення ідеології партії», інвентаризацію партійних структурта оцінку їхньої якості (оскільки серед 12 тис. членів партії, обраних до місцевих рад, виявилося згодом чимало перебіжчиків до ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, які дбали про отримання тих чи інших дивідендів, а не про відданість «партії Литвина»), поновлення співробітництва з фракціями і групами Народної Партії у місцевих радах, проведення ХІП звітно- виборного з'їзду.

Про проблеми у СПУ свідчив, насамперед, той факт, що членам партії ніяк не вдавалося розв'язати питання зміни голови - П. У стенка, якому не вдавалося віднайти кошти на фінансування політичної сили. У зв'язку з цим медіа повідомляли не лише про ймовірність повернення до безпосереднього керівництва партією О. Мороза (офіційного «лідера партії»), але й про можливість обрання партійним очільником В. Семенюк-Самсоненко, яка неодноразово виступала претендентом на посаду (востаннє - у червні 2012 р.). Висловлювалися припущення, що останній, можливо, вдасться залучити для розвитку партії гроші ініціатора «Українського вибору» В. Медведчука. Утім, сама В. Семенюк-Самсоненко таку можливість відкидала [13].

Йшлося і про перспективи обрання головою соціалістів і М. Рудьковського, але призначений на 6 липня 2013 р. з'їзд партії не відбувся, оскільки його, як твердили медіа, «розігнав» О. Мороз (4 липня П. Устенко зняв із себе повноваження голови СПУ і передав їх останньому), побоюючись «втратити партію» в умовах, коли велика кількість партійних осередків не бажала його повернення до керівництва політичною силою. Згідно з офіційною позицією партії, захід відмінили на вимогу 13 обласних організацій партії, оскільки статут СПУ регламентував, що третина організацій може вимагати як скликання з'їзду, так і його скасування. У такій ситуації експерти заговорили про можливий розкол у партії і проведення частиною соціалістів альтернативного з'їзду [14].

Врешті-решт, на XIX з'їзді партії, який відбувся 12 жовтня 2013 р., голосами 168 делегатів (із 210) головою партії було обрано М. Рудьковського, політична доля якого мала свої особливості:

у грудні 2011 р. екс-міністр транспорту та зв'язку М.Рудь- ковський залишив лави соціалістів;

за результатами виборів до Верховної Ради України у 2012 р. він був обраний у ОВО №210 (Чернігівська обл.). У перегонах брав участь як тимчасово непрацюючий самовисуванець, до того ж - член Політичної партії «Партія нового покоління України»;

дохід, отриманий М. Рудьковським у рік виходу із СПУ, становив (згідно із декларацією) понад 16 млн грн;

у парламенті М. Рудьковський увійшов до фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ.

Повернення М. Рудьковського у СПУ викликало неоднозначні коментарі: йшлося, найперше, про рейдерське захоплення партії. Але ситуацію вдалося «пом'якшити» О. Морозу, який заявив: «Думка про рейдерство могла виникнути у тих, хто не читав змін до Статуту СПУ. Відповідальним за організаційно-партійну, ідеологічну і кадрову роботу, тобто керівником партії, залишається її Лідер (так сформульована у документі посада) Петро Устенко. Я, зокрема, вважав за необхідне залишити за ним пост голови і ввести посаду заступника голови, що функціонально відповідало б обов'язкам (у цьому випадку) Рудьковського. З'їзд вирішив інакше, це його право» [15]. Як зазначив О. Мороз (який залишився членом політичної ради партії), маючи «власну думку по суті багатьох рішень парламенту, яка не збігається з лінією влади, і пропагуючи програмні партійні ініціативи, він [М. Рудьковський] зможе прорвати інформаційну блокаду СПУ, створену владою впродовж останніх років» [15]. Сам же М. Рудьковський вийшов із парламентської фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ і оголосив про намір сформувати у Верховній Раді України «соціалістичну фракцію» [16].

Ситуація із Народною Партією і СПУ у 2013 р. по-своєму увиразнила трансформацію специфіки партій (створених «під особу» чи «під ситуацію»):

а) втрачаючи ту чи іншу державну посаду, лідер партії позбавляв політичну силу джерел фінансування, що ставило під питання її подальше існування. Така ситуація по-своєму дала змогу припустити, що джерело ресурсного добробуту партій, очолюваних «людьми влади», - передовсім ресурси держави;

б) лідер «відвертався» від партії, яка не могла принести йому зиск на парламентських виборах, і витрачав зусилля і, знову ж таки, державні ресурси (у ситуації В. Литвина - близько 100 млн грн, виділених Верховною Радою України з державної скарбниці на вибори в ОВО №65, де він балотувався) на здобуття перемоги у автономному режимі - в одномандатному виборчому окрузі, а партія, різко втративши допуск до державних ресурсів, маргіналізувалася, її людський ресурс у наступний період деградував (проявом чого була поява обурливого для керівнищва партії феномену «перебіжчиків»);

в) проголошуючи своє бажання стати утриманкою якогось із олігархів (а отже, - прагнення стати лобістами його інтересів), партії тим самим намагалися не просто скористатися «останнім шансом», щоб не зникнути: як свідчить вищезазначене, керівники партій, фактично ігноруючи демократію (якщо розуміти її як рівність можливостей для громадян впливати на політичні результати), продемонстрували прихильність до спотвореного (безмежного) лібералізму - використання будь-яких можливостей для того, щоб, врешті-решт, впливати на результати.

Творячи партії з ідентичністю «лобістів олігархів», лідери партій і їхні політичні дітшца здатні ставити перед політичною системою держави вимоги, які погано узгоджуються або й просто полярні вимогам громадян.

Варіант «об'єднання партій» в українських реаліях означав/ означає збереження певних шансів (на владу, на ресурси, на вплив щодо прийняття політичних рішень у державі) передовсім для партійного керівництва і вузького кола наближених до нього осіб. Партії, які у 2013 р. заявили про об'єднання (крім «Сильної України» і «Народної влади», про які йшлося вище), зробити цього упродовж року не спромоглися. Серед цих партій - Українська Народна Партія (УНП) і Народний Рух України, які на міжпартійному з'їзді (відбувся у травні 2013 р.) заявили про постання нової політичної сили «РУХ». Головою «РУХу» був обраний тодішній лідер

НРУ В. Куйбіда, а першим заступником - виконуючий обов'язки голови УНП І. Заєць. Передбачалося проведення перереєстрації членів УНП і НРУ і у подальшому обрання нового керівництва [17].

Попри те, що акт об'єднання не був легітимізований Державною реєстраційною службою України до кінця 2013 р. (тобто твердити, про юридичне постання нової партії немає підстав), варто все ж звернути увагу на ті наміри, які декларували НРУ і УНП: а) «створити в Україні потужну правоцентристську політичну силу, яка в перспективі стане правлячою і направить державу на єдиний ефективний правий шлях виходу з системної кризи, в якій Україна перебуває останні 20 років»; б) «не служити олігархам, а відродити Україну»; в) бути загальнодемократичною партією, яка мотивує свої дії національними інтересами (на відміну від ВО «Свобода», яка є праворадикальною). У цих словах - і оцінка здобутків України впродовж останніх двадцяти років, і новий акцент: «не служити олігархам» (що разюче дисонує із сподіваннями керівництва вищезгаданої Народної Партії), івідмежування від радикалізму ВО «Свобода».

Заявка на об'єднання НРУ і УНП є небезінтересною і тому, що остання - своєрідний «уламок» НРУ, що «відколовся» за назвою Український Народний Рух у 1999 р. зусиллями й на ґрунті амбіцій (у тому числі президентських) Ю. Костенка (народного депутата Верховної Ради України I-IV, VI скликань). Ю. Костенко незмінно що два роки переобирався главою партії, аж доки XIV з'їзд заявив про наміри об'єднатися із НРУ. Утім, уже 5 жовтня 2013 р. відбувся другий етап XIV з'їзду УНП, який засвідчив зміну орієнтирів: по-перше, головою було обрано О. Клименка (народного депутата Верховної Ради України VI скликання) і, по-друге, було заявлено, що «перший етап XIV з'їзду об'єднав УНП та Рух для започатку- вання в Україні процесу формування конкурентоспроможної пра- воцентристської партії», а тому потрібно «продовжити переговорний процес щодо об'єднання з іншими політичними силами правого спрямування, зокрема з партіями «Наша Україна», УП «Собор», КУН для створення єдиної політичної сили» [18]. (Утім, до кінця 2013 р. ДРСУ інформацію про зміну керівництва партією до відома не взяла. На 1 січня 2014 р. на сайті ДРСУ прізвище керівника УНП не вказано). Тобто, на зміну екс-депутату Ю. Костенку прийшов екс-депутат О. Клименко, а далі - ситуація, типова для українських реалій: політичні сили, заявляючи про амбіції створення «єдиної могутньої політичної сили», виявляються неготовими/ нездатними до її постання.

Інша спроба об'єднання була задекларована 14 червня 2013 р. на з'їзді Політичної партії «Фронт Змін», де було ухвалено рішення про об'єднання з ВО «Батьківщина» шляхом «ліквідації та вступу членів «Фронту Змін» до ВО «Батьківщина». Метою проголошувалося «формування найпотужнішої демократичної партії», яка своєю ціллю бачить «відновлення демократії та справедливості в Україні». Планувалося, що депутати місцевих рад усіх рівнів від «Фронту Змін» вступають до лав «Батьківщини», одночасно припинивши існування фракцій партії «Фронт Змін». А. Яценюк акцентував, що процес об'єднання низових організацій займе кілька місяців, що «ми об'єдналися назавжди» [19]. Однак, за даними сайту ДРСУ, Політична партія «Фронт Змін» продовжує свою діяльність.

Досвід низки українських політичних партій свідчить, що проголошене зверху об'єднання виявляєтьсяскладним для втілення: про об'єднання заявляють, маючи перед собою короткотермінову мету. Досягнувши її (як правило, напередодні виборів, що й мало місце у випадку «Фронту Змін» і ВО «Батьківщина» парламентських виборів 2012 р.),- провівши об'єднану опозицію до Верховної Ради, політичні сили починають майже кардинально корегувати проголошені плани, оскільки даються взнаки і розбіжність у ставленні партій до тих чи інших проблем у державі, і непрості стосунки (високий рівень конфліктності) між членами партій у столиці й у регіонах, зрештою, специфічне розуміння цілей і завдань, шляхів їх досягнення. Наслідком було те, що ще напередодні офіційного оголошення про об'єднання двох політичних сил члени фракції «Фронту Змін», приміром, у Вінницькій обласній раді ухвалили рішення не об'єднуватися з ВО «Батьківщина», вважаючи правильним створення нової партії і проведення партійного форуму, на якому було б обрано керівників. Ситуація на Львівщині віддзеркалила боротьбу за керівництво в об'єднаній політсилі між Р. Іликом і С. Кубівом [20].

На рівні місцевих радах давалися взнаки й інші особливості партійних взаємин. Так, депутати від «Фронту Змін», маючи певний статус, не поспішали припиняти діяльність своїх фракцій і «на загальних підставах» вступати до ВО «Батьківщина». Однією із перешкод на шляху об'єднання була та, щоу ВО «Батьківщина» колишнім «фронтозмінівцям» не пропонували керівних посад. Тож, на початок вересня 2013 р., приміром, в Івано-Франківську жоден із депутатів «Фронту Змін» не вступив до лав ВО «Батьківщини», зберігаючи безпартійний статус. Понад те: у міськраді залишалася працювати фракція «Фронту Змін», що пояснювалося, з-поміж іншого, безперебійним функціонуванням уже усталених і дієвих центрів впливу, механізмів прийняття рішень, які задовольняли депутатів. Аналізуючи ситуацію, місцевий експерт зазначав: «Колишні однопартійці Яценюка вступають до лав "Батьківщини" здебільшого заради посад у партійному апараті на місцях чи в місцевих представницьких органах влади, керівники та заступники голів постійних депутатських комісій прагнуть зберегти власний статус, як й зберегти, а той примножити вплив на обговорення проектів рішень під час засідань фракцій.

В умовах, коли посад на всіх не вистає, а вибити з-під когось крісло не завжди можливо і доцільно, київські функціонери поки не можуть віднайти потрібну мотивацію для того, щоб у регіонах виникло бажання ліквідувати "фронтові" фракції місцевих рад» [21].

Рішення «зверху» щодо об'єднання партій себе не виправдало: низові партійні організації думали і відчували інакше, ніж їхні лідери, хоча експерти на місцях відзначали, що «успіх буде залежати від сильної партійної дисципліни, централізованої стратегії та торгів, які будуть відбуватися на всіх рівнях, однак все ж вирішальним буде центральний рівень переговорів» [22].

Щодо торгів на місцях, то вони стосувалися як можливостей балотуватися до рад, отримання партійних та владних посад, так і суто фінансових питань, як-от: надання коштів на утримання офісів, фінансування партійних акцій та майбутніх виборів. Тобто - допуском до ресурсів партії, до володіння інформацією про джерела фінансових надходжень, які в одних випадках могли бути тісно пов'язані із державними ресурсами (про що йшлося вище), а в інших - з бізнесом, що міг мати «кримінальний присмак (до висновку про це підводить, зокрема, серія публікацій на ресурсі «Експрес» за назвою «Гроші Тягнибока...» [Див. про це: 23 - 27]).

Отож, коли йдеться про те, що до політичних партій вступають «не заради політичної ідентифікації чи через почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями, а через бажання захисту та просування власного бізнесу, самореалізації» [22], то нині такі твердження - слушні.

Складнощі у процес об'єднання ВО «Батьківщина» і партії «Фронт Змін» привнесло і те, що процес подекуди був використаний місцевими керівниками партійних осередків з власного вигодою: втрачаючи здобуті позиції, вони починали за них відчайдушно боротися (як колишній очільник «Фронту змін» О. Ксенжук, котрий не зміг змиритися зі своїм відстороненням від керівництва обласною «Батьківщиною»), заграючи з партією влади і сприяючи їй у реалізації власних планів (О. Ксенжукдопомагав «регіоналам» зняти міського голову Нетішина О. Омельчук) [28].

Наслідком зіткнення інтересів на місцях, з-поміж іншого, була поява «місцевих тушок», якими ставали, як правило, ті, хто у попередні часи вже мав добрі стосунки з «регіоналами» і був готовим демонструвати швидке відмирання попередньої політичної ідентичності.

Інший тип партійного неблагополучия пов'язаний з ув'язненнями політичних лідерів: у жовтні 2013 р. до слідчого ізолятора потрапив керівник вищезгаданої Партії «РОДИНА» І. Марков. Проблемою у ситуації ув'язнення лідерів політичних сил залишається те, що якщо в одних випадках у суспільства (принаймні у переважної його більшості) немає сумнівів щодо підстав ув'язнення партійних очільників (П. Лазаренка, В. Волги, І. Маркова), то в інших - ці сумніви були чи є (зокрема, стосовно представників опозиційних сил Ю. Луценка і Ю. Тимошенко). Якщо питання розглянути у дещо іншій площині, то можна твердити, що маркер «партія з ув'язненим лідером» стає поступово притаманним дедалі більшій кількості політичних сил.

Якщо ситуацію, що склалася з партійним лідерством на початок 2014 р., охарактеризувати загалом, то можна стверджувати, що біля витоків і керма політичних сил в Україні стояли/стоять люди кількох категорій. По-перше, народні депутати, чинні і колишні, ширше - «люди влади». По-друге, ті, кого в Україні називають олігархами. По-третє, криміналітет. По-четверте, так звані «ображенні фактом» (зникнення СРСР, геополітичного відступу Росії, позбавлення російської мови статусу державної та ін.) проро- сійськи налаштовані персони. По-п'яте, персони, які мають вагу як в українському націоналістичному середовищі, так й у середовищі національних меншин (виявившись здатними забезпечити цю вагу собі тим чи іншим способом). По-шосте, молодь, яка наближена до вищеперерахованих категорій, тобто ті молоді люди, які залишаються «своїми» для «людей влади», олігархів та ін., виявляючи готовність обслуговувати останніх і захищати їхні інтереси, а паралельно - підніматися щаблями влади, вирішувати питання підвищення рівня свого добробуту, матеріальних статків, посилення власної впливовості тощо. По-сьоме, ентузіасти, які прагнуть створити нову партію, сподіваючись на підтримку тієї частини громадян, яка висловлює незадоволення чинним станом держави, влади, суспільства тощо.

Однією із загальних особливостей українського партійного лідерства є те, що люди, які, ставши засновниками чи першими очільниками тієї чи іншої партії, фактично «приватизовували» її, а тому питання про зміну керівництва, розвиток внутрішньопартійної демократії для них не актуалізується і на порядок денний (партій) не виноситься.

Міжпартійне протистояння

Українське сьогодення загалом дає безліч приводів для розгортання міжпартійного протистояння. В українських реаліях гучне самопозиціонування одних політиків зумовлює специфічну «противагу» - ще більш гучне самопозиціонування інших (див. про це, наприклад: [29]). Можна (до певної міри) погодитися з міркуванням про те, що сьогодні в Україні, приміром, праві можливі тому, що є ліві (принаймні на рівні риторики). Але варто все ж враховувати, що кількість лівих у партійному спектрі України у десятки (!) разів більша, ніж кількість правих, які сьогодні, найперше, репрезентовані ВО «Свобода» (і ще однією-двома партіями). Якщо ж дивитися ще глибше на процеси, що уможливлюють існування тих чи інших «ра- дикалізованих» політичних сил, то варто зауважити, що, наприклад, згаданий правий радикалізм зумовлюється не лише «могутньою присутністю лівизни»: він живиться певним чином і партією влади (наприклад, заявами, зробленими наприкінці 2013 р. головою

Харківської ОДА М. Добкіним про необхідність скасувати пакт Молотова-Ріббентропа, чи народного депутата-«регіонала» Д. Свя- таша про неможливість існування з Галичиною у межах однієї держави. Див. про це: [ЗО; 31]).Утім, у 2013 р. однією з ключових підставддя міжпартійного протистояння стало питання, пов'язане із укладанням Угоди про асоціацію між Україною й ЄС. Проти Угоди, апелюючи до ідентичностей, заснованих на ворожості до демократії, Європи, Заходу, виступали, що показово, не лише комуністи, але й низка представників інших - передовсім про- російських - партій (серед яких ПСПУ, Партія «Київська Русь», Партія «Русь єдина», які були серед підписантів «попередження Януковичу». Див.: [32]).

Протистояння проявилося й у створенні у жовтні 2013 р. у Верховній Раді України міжфракційного депутатського об'єднання «До Європи без тоталітарної спадщини», яке було націлене на ініціювання референдуму про заборону діяльності КПУ. Учасниками об'єднання на чолі із Е. Гурвіцем стали депутати у кількості 21 чол. із таких партій, як ВО «Батьківщина», ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, «УДАР», крім того - позафракційні депутати [33].

Показово, що участь представників ПАРТІЇ РЕГІОНІВ в об'єднанні дехто з парламентарів пояснював тим, що у «регіоналів», націлених на євроінтеграцію, є чимало претензій до комуністів, зорієнтованих на Митний союз. Утім, думається, що протистояння між «регіоналами» і комуністами часто-густо було про людське око: 2013 р. неодноразово продемонстрував спільність політики й дій представників КПУ і ПАРТІЇ РЕГІОНІВ. Так, на початку липня 2013 р. 148 українських парламентарів-представників ПАРТІЇ РЕГІОНІВ і комуністів звернулися до Сейму Польщі і маршалка (спікера) Еви Копач з проханням визнати Волинську трагедію «геноцидом польського народу» [34]. У грудні комуністи, спочатку поставивши свої підписи під постановою про недовіру уряду на чолі з М. Азаровим, згодом їх відкликали.

Свої стосунки складалися з комуністами у парламентарів- «свободівців»: на початку листопада 2013 р. у Верховній Раді України останніми був зареєстрований «Проект закону про заборону комуністичної ідеології в Україні» [35].

Неукладання Угоди про асоціацію між Україною й ЄС відбувалося на тлі негідної поведінки партії влади, що супроводжувалася «загальмуванням» і трансформацією (з останньої декади листопада) євроінтеграційної риторики «регіоналів» (на зразок: «ми не відмовляємося від євроінтеграції, але...»). Це дало підстави представникам опозиційних кіл для чергового викриття псевдо- європейськості членів ПАРТІЇ РЕГІОНІВ. Крім того, «антиєвро- пейським розворотом» партія влади вчергове підтвердила свою несхильність до проведення егалітарної політики перерозподілу влади і багатства, до обмеження впливових зацікавлених груп, пози- ціонувала себе як сила, якій не потрібен активний демократичний громадянин.

На ґрунті монополізації політики ПАРТІЄЮ РЕГІОНІВ, ліквідації простору суперництва (як вимоги, що лежить в основі критерію рівності) посилилося протистояння у парламенті. У столиці країни й регіонах, всупереч прогнозам політконсультантів і планам партійних стратегів, що були переконані у неможливості «нового Майдану» й акцентували нездатність суспільства «повторити Майдан», «майдани» - постали. У вигляді «Євромайданів».

«Євромайдан» став не тільки потужним проявом імунітету суспільства проти зловживань влади, проти її обмеженої комунікації з масами, явищем, яке поглибилоделегітимаційний статус політиків при владі, став не лише спробою зруйнувати модель, у межах якої політика й уряд - справа невеликих угруповань еліти, але й свідченням партійного протистояння, проявом боротьби у різних площинах: між «Сім'єю» і наближеними до неї «олігархами» (яких не більше десятка) й іншими великими бізнесменами; між елітою, зорієнтованою на розв'язання своїх власних завдань і задоволення власних потреб й інтересів, і народними масами, значна частина з яких наприкінці 2013 р. пов'язувала свої надії на зміни у країні із Європейським Союзом. «Євромайдан» став новою біфуркаційною точкою у розвитку України (держави, громадянського суспільства тощо) початку XXI століття (після подолання попередньої - «помаранчевої» - точки 2004 року, якою закінчилося українське XX століття і, відповідно, свій лік розпочало XXI), точкою, потрапляння в яку України до кінця листопада ніхто (що показово) не прогнозував. Констатуючи входження України у період каскаду біфуркацій, важливо розглянути за цих умов особливості ПАРТІЇ РЕГІОНІВ як правлячої партії. Ці особливостіна початку 2014 року зводилися до того, що:

партія була однією із 36 політичних сил, що постали у 1990 - 1997 роках, але фактично - лише однією із трьох партій (разом із КПУ і ВО «Свобода»), які спромоглися не просто вижити на початок 2014 року, але зберегти і посилити політичну впливовість (про що дозволяє говорити, приміром, присутність цих партій в українському парламенті VH скликання);

«генетична ідентичність» «регіоналів» є незмінною: партія, чиє коріння сягає 1997 року, попри ребрединг (попередня назва - Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України»; перша назва - Партія регіонального відродження України) є однією й тією самою партією (тобто в її історії, попри наявність «непрозорих» сторінок діяльності, не простежуються факти, які б говорили про продаж, оренду партії, зміну її «господаря» і т. ін.);

ПАРТІЯ РЕГІОНІВ - уособлення концентрації влади і багатства, і цей факт дававє значні переваги політичній силі під час виборів, як і під час кожного прийняття будь-якого політичного рішення у державі, що зачіпає більшою чи меншою мірою інтереси наближеного великого бізнесу;

партії вдається не просто зберігати політичну значущість понад десятиліття: вона спромоглася перетворитися у потужний владний центр, чому сприяло те, що склад її «акціонерів» залишався більш-менш стабільним;

за час свого функціонування партія організаційно трансформувалася, ставши партією із сильним авторитарним началом і «тоталітарними тенденціями», що проявилося, зокрема, у бажанні охопити членством (чи, іншими словами, маркерувати «регіональною ідентичністю») все більшу кількість населення (наприкінці 2013 року серед членів партії, за деякими даними, було близько 1,5 млн осіб), не виявляючи при цьому стурбованості тим, щоб це членство було привабливим, щоб поведінка і риторика членів партії засвідчувала можливість функціонування різноманітності, дискусійності і конкуренції у суспільстві;

«регіонали» вдавалися до специфічних маніпулятивних технік для ретрансляції у суспільство «простими партійцями» певного набору ідей і гасел, вимог до політичної системи, які фактично унеможливлювали не лише політику егалітаризму, але й фактично позбавляли індивіда негативних прав, серед яких чільне - право на захист від держави (захисту суді, право на власність, що не відчужуватиметься та ін.);

публічна політична ідентичність партії була ситуативною, про що дозволяє стверджувати аналіз документів, час від часу про- понованихнею своїм членам і суспільству. Нині (на початку 2014 р.), приміром, замість програми партії на сайті «регіоналів» розміщена передвиборча програма «Від стабільності до добробуту», з якою політична сила йшла на вибори до Верховної Ради України у 2012 р. Про ситуативність політичної ідентичності дозволяють говорити гасла, заклики і політична поведінка «регіоналів». Найбільш промовистий приклад - зближення з Росією на тлі євроінтеграційної риторики тощо;

«приватна» (непублічна) політична ідентичність «регіоналів» - досить строката: від прихильників «європейських цінностей» до персон, зорієнтованих на Росію путінського штабу.