Українські політичні партії: 2013 рік

Показово, що на тлі Майдану опоненти ПАРТІЇ РЕГІОНІВ маркували її, вдаючись до найрізноманітніших епітетів, метафор, порівнянь, називаючи кривавою партією, партією з мізками тюльки, але щелепами акули (Ю. Луценко, грудень 2013 р.) [36], вбачаючи у ній останній виплід радянської епохи (І. Фаріон, листопад 2013 р.) [37]. Представники української інтелектуальної еліти, відзначаючи характерні риси «регіоналів», наголошували, що їм «невідомо, що таке діалог, він не закладений у них в природі. У них є своя мова, совєт- ська мова, мова брехні і обкатаних роликів» (Є. Сверстюк, січень 2014 р.) [38].

Щодо ж до образу партії, створеного безпосередньо «регіона- лами» (членами партії чи членами фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ у Верховній Раді України), то він упродовж року формувався за допомогою не менш промовистих оцінок і визначень. Рефлексії довкола цього образу мимоволі змушують пригадати «Перетворення» Ф. Кафки, епізод, коли Замза, вже перетворившись на комаху, все ж намагався захистити свої речі, свій внутрішній світ, свою естетику: у момент, коли хтось хотів зайти до його кімнати, він прагнув захистити своїм панцером фото жінки у хутрі, яке перед тим вирізав із журналу... З-поміж «регіоналів» спостерігаємо інших, серед яких схильні до емоційного оголення (як, приміром, О. Бондаренко чи М. Чечетов у телевізійних ефірах), перевдягання і демонстрації себе (В. Колесников у формі бійця Красної армії) чоловіки і жінки. Про таких (і схожих) здавен говорять «із шкіри вилазить», «пнеться навиворіт, щоб своє урвати». Таке оголення - не тільки спосіб маніпуляції, «щоб своє урвати», воно по-своєму проливає світло на специфіку політичної естетики ригів.

Уявлення про цю естетику доповнюються і «поривами відвертості людей на грані», грані, що категорично відділяє «вдале брутальне минуле» від «страху очікуваного майбутнього»: згадуваний вище І. Марков в очікуванні позбавлення його депутатського мандата заявляв (у вересні 2013 р.), що «...абсолютно вся фракція ПАРТІЇ РЕГІОНІВ у парламенті тримається виключно на страху. Когось лякають позбавленням мандата, когось - позбавленням бізнесу, до когось знаходять інші підходи. І, за рідкісним винятком, усі поки що мовчать» [39]. Додає до розуміння суті партійної етики й естетики листопадовий штрих депутата Луганської обласної ради від ПАРТІЇ РЕГІОНІВ А. Клінчаєв, який заявив, що ПАРТІЯ РЕГІОНІВ - партія бандитів і каторжників [40].

Показово, що суспільство впродовж року додавало своїх штрихів до портрета партії влади. І ці штрихи були неоднозначними. Наприклад, коли у Донецьку наприкінці жовтня відбувалося святкування 95-ї річниці «ленінського комсомолу», учасники зібрання скандували совєцьке гасло: «Ленін! Партія! Комсомол!». При цьому нинішні донецькі «комсомольці» були впевнені у тому, що «Партія - це ПАРТІЯ РЕГІОНІВ!» [41].

Але у суспільстві були й ті, для яких «регіонали» асоціювалися з бандою і завдяки яким побутова політична мова по-своєму «збагатилася»: «народні мовотворці» для позначення членів партії та їхніх лідерів почали використовувати не лише нові слова-по- няття (риги, риглоїд, педерасти), але й пішли далі, вдаючись до творення нових паліндромів (наприклад: вор Азаров), тізерів, юпі- ків та ін. з «партійно-політичним підтекстом». Мова віддзеркалила особливості сприйняття частиною українців говірки «регіоналів» (наприклад, мови М. Азарова - азірівка), суті періоду (Уркаїна), станів (чмиріння), трактування можливих перспектив (Янушеску), явищ (Гейропа, тітушки, миротворчі загони Євромайдану) про що дає змогу твердити онлайн-словник сучасної української мови і сленгу «Мислово» (сайт «Мислово» стартував наприкінці 2012 р. Див.: [41]). Утім, мовотвір зачепив не лише «регіоналів», але й, наприклад, комуністів: у «Мислово» містяться такі терміни, як комі, комуніз(ь)м. Словник засвідчив тісний зв'язок сьогодення з минулим, про що дає змогу говорити наявність у ньому таких промовистих неологізмів, як, приміром, кучмізм, Ющер тощо.

Показово, що мовотворці «Мислова» намагалися не стільки насміхатися, іронізувати над дійсністю, як виділяти «больові точки» української дійсності, дослідити інтелект (у тому числі - емоційний інтелект) представників політиків, по-своєму роз'яснювати, акцентувати той чи інший феномен періоду, наводячи відповідні приклади вживання того чи іншого поняття: Українські комі віддають перевагу німецькому автопрому, а не братньому російському; ВАЮ стверджує, що ЮВТ та ВФЯ одним ликом шиті; Януковичу наснилося, що з України зникли опозиційні медіа, і він весь день сяяв усмішкою; Перед виборами на ринку праці спостерігається сезонне зростання попиту на тітушок\ ...гомо постсовє- тікус - це гомосовєтікус, підключений до інтернету, майже обоє 'язково через “вконтакті Микола Азірів може читати лекції з практичного окозамилювання; Тайожний Союз відкине країну у XXстоліття; Дайош путінізацію України! тощо.

Але не лише «Мислово» відображало ставлення частини українців до «регіоналів» чи комуністів: у соціальних мережах, часто й у ЗМІ, прізвища відомих політиків відмінювалися на всі лади. Народна творчість просякла скепсисом, іронією, злістю...

Попри це ПАРТІЯ РЕГІОНІВ є чільним актором складного за характером біфуркаційного періоду, утворенням, у якому еліта, що входила до керівного ядра, навчилася управляти і маніпулювати народними потребами й вимогами, наслідком чого можна вважати, приміром, не тільки значну кількість «регіоналів» у парламенті, але й так звані «антимайдани» кінця 2013 - початку 2014 року, сформовані зі специфічного контингенту (у якого бажання «заробити» знаходиться в основі мотивації дій), інші процеси й феномени українських «регіональних» політичних реалій. Головна характеристика ПАРТІЇ РЕГІОНІВ як партії влади - монополізація системи влади, реалізація феномену зрощення партійних і державних структур, на які призначав (а, отже, й контролював) особисто почесний лідер партії - Президент В. Янукович. Державні службовці високих рангів очолювали організації «регіоналів» у 25 із 27 адміністративно-територіальних утворень в Україні (крім Львівської області, де розбудову партії контролював екс-нардеп П. Писарчук, і Луганської, де очільником «регіоналів» був О. Єф- ремов, глава партійної фракції у Верховній Раді України). Керівництво 21 організацією (у Вінницькій, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській, Чернівецькій областях та у РА Криму, місті Севастополі) здійснювали голови обласних державних адміністрацій. Щодо 4 інших організацій ПАРТИ РЕГІОНІВ, то дві з них і надалі очолювали колишні очільники ОДА: Кіровоградську - С. Ларін, який перейшов на роботу до АГГУ; Дніпропетровську - О. Вілкул, котрий посів пост віце-прем'єра (у Кабінеті М. Азарова). Очільником Волинської організації «регіоналів» був перший заступник очільника ОДА Б. Климчук, а Київської - О. Голубченко, перший заступник О. Попова.

Механізм «паралельного керівництва» (обласною партійною організацією і ОДА) забезпечував доступ ПАРТИ РЕГІОНІВ до будь-яких ресурсів регіону і використання їх у потрібний час на свою користь.

Утім, дедалі частіше у ЗМІ упродовж року з'являлися публікації, які проливали більше чи менше світла на дійсний стан справ у партії і, зокрема, на перспективу можливого розколу чи навіть зникнення партії-корпорації на ґрунті зіткнення інтересів. При цьому одні (як радник В. Януковича Д. Видрін) вбачали можливість появи лінії розколу між молодими «регіоналами» і «стариками» (див.: [43]), а інші - між прокремлівською складовою партії й тими, кого російський вектор не зваблює (див.: [44]), для третіх підставою розколу має стати подолання страху низкою «регіоналів» (див.: [45]).

Певним каталізатором змін у ПАРТІЇ РЕГІОНІВ став Євро- майдан -- чинник, потенціал якого на початку 2014 р. ще до кінця не з'ясований, але який уможливив не лише критику дій влади деким з «регіоналів» (І. Бережною та С. Тігіпком; див.: [46]), але й вихід із ПАРТІЇ РЕГІОНІВ чи її парламентської фракції кількох осіб (Д. Жванії, І. Богословської, В. Мельниченка) і дещо пролив світло на непрозорі процеси у «ядрі» політичної сили: Євромайдан зумовив появу чергової порції інформації про існування у ПАРТІЇ РЕГІОНІВ внутрішньопартійної фронди (див.:[47]), про прихильність частини регіоналів до ідеї євроінтеграції (див.:[48]), прибічників ідеї урізання повноважень Президента України (див.: [49]).

Про те, що «моноліт партії» наприкінці 2013 р. опинявся перед новими і новими загрозами засвідчила й низка інших подій. Так, на початку грудня ЗМІ повідомляли про припинення діяльності фракції «регіоналів» у міській раді Львова (див.: [50]), наприкінці місяця - про «виштовхування» з АПУ С. Льовочкіна [51] та ін.

У зв'язку із подіями кінця року у країні й на майдані Незалежності, варто пригадати не тільки ПАРТІЮ РЕГІОНІВ, але й КПУ, з характерною для неї поведінкою сателіта влади. Крім того, - три опозиційні сили, які були активними учасниками «Євромайдану», «Майдану гідності», «Майдану громадської непокори» - ВО «Батьківщина», ВО «Свобода» і Політичну партію «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка». Згадати, зрештою, ще одного активного учасника Майдану - молоду (зареєстровану на початку вересня 2011 р.) політичну силу - Політичну партію «Демократичний альянс» на чолі з В. Гацьком, яка стала на захист європейських прагнень українців, проти монополізації (узурпації) влади з перших днів розгортання протестів і перебувала на Майдані і на початку 2014 р. Члени «Демальянсу» (не маючи «захисного статусу» народних депутатів), взяли участь у численних протестнихакціях і повного мірою відчули на собі зухвалість дій влади, що проявилося у арештах і побитті партійних активістів, підпалі їхніх авто та ін. [52]. Але звернемо увагу на іншу особливість «Демальянсу»: партія створена рядовими громадянами і не має спонсорської підтримки олігархів, не живиться із державних ресурсів, але при цьому виявляє значну активність, що вигідно вирізняє її від інших політичних сил.

Що ж до інших партій, то вони лише спорадично заявляли про себе у русі спротиву, не виявляючи ані активності, ані своєї громадянської позиції. Ще інші (як КПУ) відкрито чи у завуальованих формах перебували на боці влади.

Іншою подією 2013 року, яка сприяла посиленню політичного протистояння, були повторні парламентські вибори у п'яти ОВО - №94, 132, 194, 197 і 223(у яких результати голосування у 2012 р., з погляду ЦВК, встановити було не можливо).

Аналіз кандидатур претендентів на мандат дав змогу твердити про таке:

у виборах як самовисуванці брали участь лідери двох партій - Партії ветеранів Афганістану С. Червонописький (ОВО №197) і очільник Партії захисників Вітчизни Ю. Кармазін (ОВО №94).

70 кандидатів у народні депутати висунули 50 партій;

вусіх п'яти округах балотувалися представники таких 3 політичних сил, як КПУ, Партія «Руський блок», Радикальна Партія Олега Ляшка. Крім того, у всіх п'ятьох округах своїх кандидатів висунула опозиція: у 4 округах балотувалися представники ВО «Батьківщина», в 1 окрузі - ВО «Свобода»;

три кандидати висунула Всеукраїнська політична партія «БРАТСТВО»;

по два кандидати - 5 партій: ЛПУ, Партія відродження села, Слов'янська партія, Партія «РОДИНА», Політична партія «Ми Маємо Мсту»;

37 партій висунули по 1 кандидату;

2 партії (ПАРТІЯ РЕГІОНІВ і Політична партія «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи)» Віталія Кличка) кандидатів не висували.

Що стосується «УДАРу», то ситуація зрозуміла: «ударівці» підтримали кандидатури від інших опозиційних сил - ВО «Свобода» і ВО «Батьківщина». Що стосується ПАРТИ РЕГІОНІВ, то тут обставинибули іншими: «регіонали» робили ставку на самовисуванців. До того ж, на підтримку регіоналів, як підтверджує аналіз поведінки деяких учасників перегонів упродовж 2013 р. (позбавлення Ю. Кармазіним кількох депутатів Верховної Ради України мандатів за допомогою суду; виправдання судом, усупереч вимогам прокуратури, В. Пилипишина), могли розраховувати особи, які формально не належали до ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, у той час количинні «регіонали»-самовисуванці виконували функцію «ширми». Таку ж «технічну функцію» у виборах, можна твердити, виконувала ціла низка безпартійних самовисуванців, як і членів згаданих 37 партій, які спромоглися виставити по одному кандидату у одному із п'яти округів, довівши тим самим ситуацію до абсурду: перспективи занесення до виборчого бюлетеня прізвищ 85 (ОВО №94) чи 75 (ОВО №223) кандидатів (найбільшої кількості претендентів на мандат в окрузі за всі роки функціонування мажоритарної складової у виборчому механізмі) мало поставити виборця у некомфортне становище, забезпечити офіційну присутність на виборчих дільницях потрібних владі людей і, зрештою, створити умови для її реваншу.

Особливістю деяких учасників виборчих перегонів було те, що їх висунули (а ЦВК, відповідно, зареєструвала) політичні сили, які вже припинили існування. Так, зокрема, у ОВО №223 4 листопада кандидатом у депутати був зареєстрований В. Васьков (дата реєстрації документів у ЦВК - 31 жовтня), суб'єктом висування якого стала Політична партія «Інтернет партія України», рішення про анулювання реєстраційного свідоцтва якої було прийнято ДРСУ, як зазначалося вище, ще на початку серпня 2013 р. У ОВО №94 28 жовтня 2013 р. кандидатом у депутати був зареєстрований В. Книшев (дата реєстрації документів у ЦВК - 23 жовтня), суб'єктом висування була Партія «Єдина Україна», реєстраційне свідоцтво якої було анульоване ДРСУ 18 жовтня 2013 р. Крім того, членом окружної виборчої комісії (ОВК) у ОВО №223 від Партії «Єдина Україна» був О. Лозовицький; членом ОВК у ОВО №132 від Політичної партії «Інтернет партія України» була Л. Віштал.

Результати виборів (15 грудня) були вдалими для ВО «Батьківщина», чий представник Л. Даценко, отримавши підтримку 63,51% виборців, здобув перемогу у ОВО №197 (найближчого конкурента самовисуванця Є. Червонописького підтримало 23,30% виборців). У чотирьох інших округах ЦВК оголосила переможцями самовисуванців: членів ПАРТІЇ РЕГІОНІВ Р. Бадаева (ОВО №94; підтримало 58,25% виборців; переміг члена Радикальної партії Олега Ляшка А. Лозового, результат якого - 21,91% голосів) і М. Круглова (ОВО №132; здобув 47,85% голосів виборців, перемі- гши представника опозиції А. Корнацького, котрого підтримало 45,31% виборців), безпартійних М. Поплавського (ОВО №194; здобув 53,54% голосів, обійшовши висуванця опозиції М. Булатецько- го, якого підтримали 35,87% виборців ) і В. Пилипишина (ОВО №223; підтримало 44,89% виборців; 40,58% виборців проголосували за «свободовця» Ю. Левченка).

Размещено на Allbest.ru