Круглий стіл "Роль учених-гуманітаріїв у сприянні стабілізації ситуації та відновлення миру в Україні"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Круглий стіл «Роль учених-гуманітаріїв у сприянні стабілізації ситуації та відновлення миру в Україні»

Шановне товариство! Сьогоднішній Круглий стіл ми зібрали у відповідь на ті драматичні події, що відбуваються на Сході України. Ще донедавна видавалося б абсурдним говорити про війну в Україні, а сьогодні - це страшна реальність. Для присутніх, гадаю, є очевидним, що збройне протистояння на Донбасі є наслідком як опосередкованого, так і безпосереднього військового вторгнення Росії на українську землю. Від російських «градів» і мінометів уже загинули тисячі людей. Мета вторгнення - не допустити реалізації євроінтеграційних прагнень українського народу, накинути Україні свій проект геополітичного вибору і перспективу інтеграції у так званий «русский мир».

Водночас не варто ігнорувати й того факту, що причини трагічних подій на Донбасі певною мірою криються також у неадекватній внутрішній політиці України останніх десятиліть. Адже не секрет, що впродовж усіх років незалежності цей регіон було віддано на відкуп місцевим політико-олігархічним кланам, які (для гарантування собі постійної електоральної підтримки і формування противаг решті України) створили тут своєрідну «пострадянську резервацію», орієнтовану на «русский мир»; розгорнули тотальну антиукраїнську істерію в місцевих ЗМІ і фактично легітимізували переслідування місцевих активних діячів українського просвітницького руху.

Проте переконана, що за умови припинення зовнішніх вторгнень українці, навіть за цих складних гуманітарних протиріч у регіоні, здатні порозумітися, відновити мир і територіальну цілісність нашої країни. На нашу думку, завдання вчених-гуманітаріїв полягає якраз в об'єднанні зусиль для формування належного інформаційного простору держави, для відновлення стабільності і миру. Отже, закликаю у своїх виступах не замикатися на причинах збройного протистояння, а більше вести мову про можливі шляхи вирішення існуючих проблем.

Ми - науковці, журналісти і творча інтелігенція - маємо відчути спільну відповідальність за те, що відбувається, і передусім спробувати окреслити ті наукові заходи і проекти, які зможемо реалізувати. Щоб результати роботи зібрання були більш зримими, необхідно в наших виступах акцентувати, як можна вдосконалити гуманітарну складову внутрішньої політики, яким має бути інформаційний простір держави, як збалансувати мовно-культурні запити регіонів і піднести рівень національної свідомості громадян.

Шановні колеги! Перш, ніж ми перейдемо безпосередньо до реалізації власне програми нашого зібрання, дозвольте мені представити вчених, які сьогодні долучають свій голос до нашого із зарубіжжя і додають нам сил та сподівань, що Європа нас почує. Насамперед це поважний гість і співорганізатор заходу - президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер. Лише в короткій репліці скажу присутнім про те, що пан Міхаель узяв на себе важкий тягар відповідальності за презентацію України в європейському світі. Зокрема, він проводить тематичні круглі столи в європейських країнах; навіть оприлюднив персональне звернення з приводу ситуації в Україні до Президента Австрійської держави, представником якої він є. А чого вартує його участь у численних міжнародних конференціях, де пан Мозер як очільник україністичної течії в сьогоднішній гуманітаристиці робить вагомий внесок в адекватне сприйняття української проблематики світом, а також у сприяння вирішенню наших внутрішніх проблем. З вашого дозволу, буду прохати пана Міхаеля виступити сьогодні співголовою нашого заходу.

У процесі спілкування всі інші поважні учасники нинішнього зібрання будуть представлені аудиторії і, я гадаю, що ми належно пошануємо думку кожного. Отже, безпосередньо переходимо до обговорення заявленої проблеми - роль учених-гуманітаристів у забезпеченні стабільності та відновленні миру в державі; у пошуках шляхів, як покласти край тим згубним драматичним подіям, що точаться сьогодні на Сході України. Слово надається президенту Міжнародної асоціації україністів Міхаелю Мозеру.

Дуже дякую, пані академік Скрипник, за люб'язні слова. Не буду довго говорити. Я тут маю таку особливу роль, бо все-таки працюю, дію не в Україні, а в Австрії чи, у ширшому контексті, у Центральній і Західній Європі, і як президент Міжнародної асоціації україністів маю усвідомлювати свою відповідальність. Гадаю, що фактично я усвідомлюю цю відповідальність і можу сказати, що моє життя змінилося так само, як життя всіх гідних науковців-гуманітаріїв, бо ситуація така, що ми просто не можемо далі так працювати, як раніше. Ми просто сиділи над книжками, займалися наукою. Сьогодні, звісно, і надалі сидимо над книжками, надалі викладаємо, надалі займаємося наукою дуже поважно, скільки нам дано. Але водночас звертаємося до наших спільнот, у моєму випадку - це Західна Європа, це Центральна Європа. Наш обов'язок полягає в тому, щоб ми також займалися пропагандою, бо ми перебуваємо в ситуації інформаційної війни. Наголошу лише, що наша пропаганда є і має бути пропагандою правди. Намагаюся якнайкраще займатися пропагандою правди. Що я роблю? Уже в лютому як президент Міжнародної асоціації україністів я написав листа, у якому пояснив, що ми всі тільки за багатомовну, багатокультурну Україну. Майдан також був багатонаціональним і багатомовним. Хоча ми стоїмо за одну державну українську мову, але це не означає, що ми не виступаємо за різноманітну Україну. Я написав різні листи до західних видань, зокрема, до провідного журналу «Der Spiegel», у якому ще в лютому були опубліковані просто огидні статті. Дуже пишаюся тим, що мої листи прочитали вголос під час демонстрації біля редакції цього журналу.

Я вперше (хоча є науковцем, який пише передусім статті до наукових журналів і до наукових видавництв висилає свої рукописи книжок) почав писати статті до провідних газет, щоб повідомити наших людей про те, що насправді відбувається в Україні, бо, на превеликий жаль, наші люди, наші журналісти дуже часто усвідомлюють Східну Європу крізь призму Москви. Вони виховувалися на підручниках з Москви, вони вивчали російську мову - і це добре. Проте, коли вони пишуть про Україну, то треба знати про Україну безпосередньо з України, а не через Москву. Я наполягаю, щоб ми все-таки працювали в річищі цієї вимоги, щоб у нас постали такі кадри і серед журналістів.

Я також, скажімо, щодо викладів трохи змінив свою програму. Наприклад, на конференції Міжнародної асоціації славістів у місті Балцені, присвяченій ролі ЗМІ в сучасній історії мов, моя доповідь стосувалася мови Майдану в українських ЗМІ, бо ми маємо говорити про ці наші події якомога більше, щоб світ дізнався про нашу правду, і ця правда доволі однозначна. Зауважу, що я звернувся до Президента Австрії у відкритому листі після того, як Австрія прийняла пана Президента Путіна, бо треба завжди сказати своє. Це моє глибоке переконання. Я це зрозумів щонайпізніше в січні, коли перші люди померли саме тут. Я з вами плакав щоденно з огляду на те, що відбувалося. Ми надалі іноді плачемо, але треба перестати плакати, бо насправді - ми сильні, і ми боремося за нашу правду. Дуже дякую!

Ганна Скрипник: Дякую, пане Міхаелю! Шановні колеги, переконана, що якщо ми маємо такого поважного амбасадора в Європі, то це означає, що далеко не все нами втрачено і ми маємо добру підтримку.

Шановне товариство, нині надто важливо для нас знати про те, що відбувається там, на Донбасі, у регіоні, який сьогодні найбільше потребує нашої уваги, безпосередньо від його жителів, як мовиться, з перших уст. Дозвольте надати слово пану Анатолію Загнітку, члену - кореспонденту Національної академії наук, декану філологічного факультету Донецького національного університету. Дякую, пане Анатолію, що Ви сьогодні тут з нами!

Шановні колеги! Дякую за можливість виступити! Ситуація нині надзвичайно небезпечна, тому, безперечно, те питання, яке сьогодні винесено на обговорення, є дуже актуальним. Хоч як би ми не говорили про наші помилки в минулому, все одно треба виокремити один із нюансів, який ми чомусь завжди оминаємо - це проблема кадрів. Необхідно звернути увагу на те, що й досі більшість вищих навчальних закладів, зокрема класичних і некласичних університетів, очолюють, а отже, і формують там гуманітарний простір, ті самі можновладці, які були і в попередні роки. Якщо подивитися на сучасну мапу Луганщини й Донеччини, то побачимо, що біля витоків продиктованої ззовні ідеї так званої «Новоросії», яка сьогодні дедалі наполегливіше намагається сформувати собі певний ідеологічний напрям та інформаційну легітимізацію, перебувають ті самі викладачі, професори, котрі формували дух студентства вчора і сьогодні продовжують його формувати різними українофобськими навіюваннями. Щодо заходів. Я не хочу оцінювати те, що відбувається, бо це дуже важко, адже моя сім'я, зокрема, пережила дні, коли російські «гради» стріляли буквально в кілометровій відстані від нас, і люди гинули в Мар'їнці та Олександрівці, тому не хочу цього торкатися. Озвучу конкретні пропозиції. Переді мною газета «Новоросія», яку вкидають у кожну поштову скриньку, розносять по всіх хатах у селах і містах Луганщини, Донеччини. На сьогодні український простір засобів масової інформації Луганщини, Донеччини порушено, українські канали, такі як Перший національний, 1+1, 112-й, зникли. Усі інші канали - НТН, ICTV - присутні, але вони ніколи за духом українськими не були. Щоправда, нині і їх вимкнули в Донецьку. Це означає, що йде повне спустошення українськомовного мас-медійного простору на цих територіях і потрібне негайне втручання української влади для употужнення українського інформаційно - медійного ресурсу.

Можу сказати, що ще в лютому нами було підготовлено й запропоновано Донецькій обласній державній адміністрації спеціальний проект: ішлося про проведення щорічного свята «Українська весна», або «Світ України-Руси». До цього свята ми передбачали цілу низку заходів. Зокрема, обмін викладачами між провідними університетами. Мова йде не тільки про обмін викладачами-гуманітаріями, а й представниками природничих та технічних наук. Шкода, що подальші події не дали можливості розгорнути цей проект. Він існує, і я його залишу присутнім колегам для того, щоб можна було з ним ознайомитися. Нині штаб-квартира Донецької облдержадміністрації розміщується в місті Маріуполі, але, на жаль, і досі нічого з реалізації цього проекту не передбачено.

Ще один нюанс, який потрібно враховувати сьогодні. Крім того, що я сказав, необхідно повернути престижність українському мас-медійному простору в цих регіонах, бо без нього не буде подолано мовно-психологічного травматизму, якого зазнало суспільство і наслідки якого на сьогодні є надзвичайно важкими. Передусім підняти з колін усе українське, адже низка проукраїнськи налаштованих студентів постраждали саме за те, що вони розмовляли українською. Студенти телефонують і, переживаючи за мене, просять не розмовляти на вулицях Донецька українською, щоб не потрапити «під роздачу» проросійських бойовиків. Вони турбуються за моє життя. Отже, можете самі оцінити ту атмосферу, яка панує нині в наших краях. Постає питання, як повернути українськість в український Донбас, у який спосіб. Очевидно, не вистачає не лише мілітарних, а й медійних ресурсів для вклинення в цей проросійський інформаційний простір. Відомо, у світі є різноманітні засоби для того, щоб подолати інформаційну окупацію. Це кіберзахист усього простору державою. Якщо цього не буде, то всі наші потуги будуть марними.

Заходи, що їх запропонувала наша освітянська група, - відкриті й доступні. У мас - медійному просторі України є надзвичайно важливий ресурс, який створила кафедра української мови та прикладної лінгвістики Донецького національного університету. До нього є доступ з будь-якого куточка земної кулі. Ми вдячні всім, хто до нас заходить, спілкується з нами. Але ще раз повторюю, що це дещиця, бо для масового користувача вона не доступна.

Ганна Скрипник: Шановне товариство! Хотіла б звернути вашу увагу, що в папках, які ви отримали, є пакет документів, серед яких - проект Звернення нашого Круглого столу, який ми спільно маємо сьогодні доопрацювати, внести пропозиції, прийняти і запропонувати громадськості. Хотілося, щоб представлений проект Звернення кожен із присутніх доповнив конкретикою (щодо того, як можна відновити мир і українську державність на Сході України). Крім того, є певні тематичні нюанси, пов'язані із загальною ситуацією в гу - манітаристиці, - яким чином ми маємо трансформувати й реорганізувати, власне, українську гуманітаристику, щоб вона мала більш прикладний характер, працювала в Україні на суспільну стабілізацію, на гармонізацію міжнаціональних стосунків тощо. Прошу, вносьте в такому контексті свої пропозиції, щоб можна було їх узагальнити й запропонувати науковій спільноті цілої України.

Давайте ми передусім заслухаємо колег, котрі приїхали зі Сходу та Півдня України. Слово декану історичного факультету Одеського національного університету, доктору історичних наук, професору Кушніру.

Вячеслав Кушнір

Шановні колеги, у мене є декілька пропозицій. Ми розмірковуємо про завдання інтелігенції. Зокрема, слід сказати про те, що ми й не припиняли тієї роботи, яка спрямована на утвердження стабільності й на те, щоб Україна, зрештою, стала Україною. Проте, з огляду на сьогоднішні події, слід, очевидно, більше враховувати регіональну специфіку. Я представляю один з регіонів і можу сказати, що ми маємо конкретні завдання на сьогодні і на перспективу. На сьогодні, якщо говорити, знову ж таки, про наш регіон, першочерговим завданням є інформаційна й просвітницька робота. Людям потрібно розповідати про те, що таке так звана «Новоросія» насправді, як вона утворилась і якою вона була. Нині це є міф, який використовують, зважаючи на те, що широкий загал необізнаний у таких питаннях. Тобто є політичний міф, який намагаються використати зовнішні сили. Ми розпочали роботу із розвінчування цього міфу, і я думаю, що вона обов'язково дасть свої результати. Нам потрібно поширювати об'єктивні знання про цей політологічний феномен.

Інше важливе й невідкладне на сьогодні завдання - це розвіяти ще один міф: про те, що Південь України нібито не є українським і буцімто ніколи й не був українським. Історичні факти, історичні відомості свідчать зовсім про інше. Український чинник був одним з основних в історії розвитку Півдня України - і культурного, і економічного. Однак до 1991 року про це мало говорили, а якщо й говорили, то не в повному обсязі. Отже, перед нами стоїть важливе завдання - через засоби масової інформації говорити правду про Південь України, про те, що він є українським.

Про завдання на перспективу. В Одеському університеті на історичному факультеті є спеціальність «етнологія». За всі роки ми випустили близько двохсот спеціалістів-етнологів, і хочу запевнити сьогодні високу місію етнологів в українському суспільстві. На прикладі нашого регіону можна стверджувати, що етнологи відіграють важливу роль не тільки в культурному, але й політичному житті. Скажімо, відомий всій Україні так званий Парад вишиванок, на який в Одесі виходять уже тисячі людей різного віку, - це ініціатива однієї людини-етнолога, підтримана іншими етнологами. І ось з'явився отакий особливо важливий в наші дні рух.

Ще один приклад: це коли десять тисяч одеситів вийшли й розгорнули півторакіло - метровий прапор України. Це також ініціатива етнологів, істориків, політичних та громадських організацій. Проте існує проблема. Вона полягає в тому, що, на жаль, скорочується кількість місць - спеціалізацій на цю історичну дисципліну: якщо раніше було десять, то тепер виділяють лише п'ять. До того ж випускникам у дипломі не зазначають, що вони є етнологами - викладачами історії, незважаючи на те, що студенти-історики проходять педагогічну практику, вивчають педагогічні дисципліни, тобто мають всі підстави називатися і бути вчителями. Ця сумна практика призведе до того, що незабаром вивчати етнологію ніхто не захоче. Я просив би, щоб іще раз від учасників нашого Круглого столу пролунала думка про важливість етнології як окремої історичної дисципліни.

Скажу про ще одне завдання, як на мене, дуже важливе. У нашій історії з 1991 року було два патріотичні сплески - це власне 1991 рік, коли скрізь, у тому числі в нас на Півдні, був величезний інтерес до народознавчих дисциплін. У школах ці дисципліни читалися і на уроках, і на факультативах. Але через відсутність підтримки цей рух згас. Сьогодні ми переживаємо другий сплеск. Ми маємо використати нинішню ситуацію для того, щоб народознавчі дисципліни знайшли своє почесне місце, зокрема, у навчальному процесі шкіл та вишів. Я кажу це ще й тому, що питання утвердження української мови в Одесі не втрачає своєї актуальності. На жаль, нині триває русифікація студентів - вихідців із сільської місцевості.

Слід також наголосити на тому, що в нас на історичному факультеті, наприклад, проблеми, якою мовою писати випускну роботу, не існує, тоді як практично в усіх вишах Одеси це питання ще актуальне й потребує вирішення. Утім, це не така вже й складна річ. Достатньо моніторити питання - просто опитувати, якою мовою викладаються дисципліни. Це вже актуалізує проблему, і молоде покоління викладачів реагує. Вирішенню проблеми могли б посприяти громадські консультативні ради, які існували при керівниках області. На початку 1990-х років вони були досить дієвими. Туди входила патріотично налаштована інтелігенція, яка проводила моніторинг використання української мови, і він давав свої позитивні результати. Сьогодні ці організації також існують, однак ефективності їхньої роботи не видно. Потрібно, щоб влада була нашим союзником і допомагала в патріотичному вихованні. Трапляються сьогодні випадки, коли студенти вищих навчальних закладів, які пройшли навчання на військовій кафедрі, відмовляються йти на фронт, і це, як ви розумієте, проблема, що свідчить про відсутність належного патріотичного виховання. Отже, у нас попереду багато роботи.

Ганна Скрипник: Дякую, пане Вячеславе! Дозвольте надати слово ще одному представнику саме вишівської наукової еліти. Цей учений зайняв таку відважну патріотичну позицію під час майданівських подій, що кіровоградська влада «регіоналів» побачила в ньому загрозу для себе і його навіть ув'язнили й «закрили» в СІЗО. Громадськості Кіровоградщини довелося боротися за те, щоб його вивільнити. Дякувати Богу, події повернулися таким чином, що Олександр Ратушняк сьогодні з нами. Слово доценту Кіровоградського педагогічного університету Олександрові Ра - тушняку.

Олександр Ратушняк

По-перше, дуже дякую за підтримку під час перебування в СІЗО. Саме наукова громадськість висловила значну підтримку, і це сполохало місцеву владу. Хоча нині ситуація й змінилася, але, на жаль, не так, як би того хотілося. Кіровоград - центр України. Сьогодні на нього зазіхають ідеологи так званої «Новоросії», про що тут уже мовилося. Нині в нас є потужна українська громадськість, яка разом відстоює свої інтереси, проте є в нас і апологети так званого «русского мира», якими керує Москва. Під час подій на Майдані ми демонтували пам'ятник Кірова із центральної площі міста і перейменували її на площу Героїв Майдану. Наразі постало питання назви міста, адже «Кіровоград» - це взагалі неактуальна назва, яка тягне в більшовицьке минуле. Згадувані апологети «русского мира» наполегливо нав'язують назву «Єлісавєтград». Проте ця назва символізує наше колоніальне минуле. Як тільки вона утвердиться, відразу включить нас у контекст так званої «Новоросії». Тому ми не можемо допустити, щоб українському місту в центрі України було повернуто ту ганебну колоніальну назву цариці Єлизавети і, таким чином, щоб ми знову стали частиною міфічної «Новоросії». Це справа державної ваги, тому я звертаюся до наукової громадськості України допомогти відстояти українську назву. Щодо цього є різні версії, але не хочеться зупинятися на них зараз, бо це окрема тема. Центр українства Кіровоградщини гуртується навколо «Українського клубу», який був у нас створений 2007 року. На його базі ми працюємо з молоддю. Звичайно, сьогодні такі ініціативи мали б підтримуватися державою, але цього, на жаль, немає. Ще одне важливе питання - медійний простір, медій - ні ресурси. У нас, слава Богу, більшість газет україномовні, а ось кіровоградське телебачення потребує змін та оновлення. З цього питання ми зверталися в департамент теле - радіомовлення України, адже нашим каналом керують ті самі «регіонали», як відстоювали «русский мир», так і нині продовжують ту ж інформполітику: усе інтерпретують у про - російському дусі. Тому ДОТИ, ДОПОКИ в нас не буде медійного українського простору й не буде українського телебачення, науковцям буде складно лише силою слова створювати український простір і відстоювати його, адже для цього потрібні комунікаційні системи.

Ганна Скрипник: Шановне товариство, не випадково у виступах акцент зроблено на ролі медійних засобів, бо сьогодні від цього насамперед залежить успіх або неуспіх розбудови української України. Відомо ж бо, що кампанія дискредитації, яка розгорнута Росією проти нашої держави, потужно впливає на «уми» наших співгромадян на Сході країни саме тому, що цей регіон фактично ізольований від українського інформаційного простору. Дозвольте надати слово для інформування про стан справ у цій царині директору Департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України Богдану Остаповичу Черваку.

Богдан Червак

Шановні учасники Круглого столу! Уже стало певною ознакою вияву патріотизму заявляти про те, що Україна програла інформаційну війну. Мені здається, що немає сьогодні аналітика чи експерта, який би не починав свій виступ саме із цього. Наведу лише два факти, які ілюструють протилежне і свідчать про те, що Українська держава й українці можуть опиратися російській інформаційній агресії. Якби ми програли інформаційну війну, то ми б не змогли обрати Президента в першому турі. Уся російська інформаційна машина з її потужностями й фінансовими впливами була спрямована на те, щоб: а) зірвати вибори Президента, б) щоб вибори Президента відбулися в недемократичній атмосфері і, таким чином, були дискредитовані. Не вдалося. Українці прийшли на виборчі дільниці й голосували не так за Президента Порошенка, як проти Росії та Путіна. Це не є ознака програшу в інформаційній війні. Другий момент. Усі голосування з українського питання, що відбуваються в Раді Європи, не на користь Росії, а на користь України. Якби інформаційна машина Росії була такою потужною, а ми були б такими слабкими, то, повірте, такого б не відбувалося. При цьому я далекий від того, щоб ідеалізувати ситуацію і не усвідомлювати реальної проблеми, яка на сьогодні існує. Проте займатися національним мазохізмом - це означає апріорі програти українсько-російську війну. Або ж згадаймо горезвісну газету «Новоросія» (центральний орган московських терористів на Донбасі). Нині редактора цієї газети заарештовано, Службою безпеки нейтралізовано її розповсюджувачів. І це, так би мовити, та протидія інформаційній кампанії, у тому числі друкованим ЗМІ, яка сьогодні відбувається.

Ще один досить важливий момент для усвідомлення й розуміння ситуації. Вам відомо, що кожному випускникові середньої школи в Криму, коли там почалося російське вторгнення, Міністерство освіти надіслало sms-ку, у якій просило повідомити й відповісти на три запитання, чи випускник школи вважає себе українцем; чи хоче він навчатися у вищому навчальному закладі України; і, якщо хоче, нехай повідомить, у якому, а Міністерство в цьому посприяє. Чимало випускників шкіл, нецензурно висловлюючись на адресу українського Міністерства освіти, сказали, що не хочуть навчатися в українських вишах. Я думаю, що ситуація з настроями людей на Донбасі не дуже відрізняється від ситуації, яка є в Криму. До чого я веду? Ми повинні зрозуміти й усвідомити, що є категорія людей в Криму і на Донбасі, яка не підвладна будь-якій інформаційній кампанії. Ці люди ненавидять Українську державу, вони ніколи не змиряться з тим, що є Українська незалежна держава, і не варто витрачати свої зусилля на те, аби їх переконати. Краще зосередитися на підтримці української армії.

В Адміністрації Президента порушувалося також питання про те, що треба рятувати дітей з Донбасу, адже вони, так би мовити, страждають від сепаратистів і терористів. З цього приводу представник ООН запропонував ввести в Україні таку категорію, як діти-комбатанти, тобто діти-учасники. Дуже багато дітей на Донбасі - у Слов'янську чи Краматорську - вели облік українських танків і БТРів та передавали ці відомості Стрелкову. То чи варто нам рятувати цю категорію дітей і допомагати їм?

На жаль, ця реальність жорстока, її треба розуміти. Пропоную до заходів, які віддзеркалені в цьому Зверненні, додати заходи іншого характеру, можливо, непопулярні, але дуже необхідні. Скажімо, ми повинні створити всі умови, щоб кожен, хто хоче виїхати з України, хто не визнає Україну Батьківщиною, а визнає Путіна за Бога, мав би таку можливість. «Поїзди щастя» мають регулярно курсувати в Росію, і кожен охочий має залишити Україну, якщо він не хоче пов'язувати з нею свою долю. Ми маємо говорити про необхідність створення фільтраційних таборів, аби Головне розвідувальне управління Служби безпеки України мало можливість проводити роботу серед переміщених осіб чи так званих біженців. Адже серед них є і диверсанти, і терористи, мета яких - дестабілізувати ситуацію. Це - реальність, і цю реальність треба розуміти, треба усвідомлювати.

І насамкінець дещо про телебачення. Панове, треба переконати владу і суспільство, щоб усі українські канали, які є в Україні, були українські не тільки за формою, а й за змістом. Треба ставити максимальні пріоритети й намагатися їх утілювати.

Ганна Скрипник: Шановні колеги! Оскільки йдеться про непросте середовище Сходу і Півдня України, де проявляються антиукраїнські настрої, на яких спекулює сьогодні Росія, то давайте ми послухаємо соціологів. Гадаю, що вони професійно й об'єктивно викладуть свою точку зору на події, опираючись на статистичні дані. Яка справді є етнополітична модель сьогоднішнього Півдня і Сходу України; чи домінують там антиукраїнські настрої, чи все ж вони є ситуативними - залежними від тих чи інших політичних обставин? Слово заступнику директора Інституту соціології професору Євгену Головасі.

Євген Головаха

Непроста ситуація склалася впродовж останніх місяців у східних регіонах, які стали проблемними в Україні. На початку подій ми фіксували, що ці райони не підтримують Майдану. З тих настроїв ми розуміли, що там буде складно. Проте останнім часом, загалом, простежується позитивна динаміка. Меншає кількість людей, які переконані, що сучасна українська влада діє проти населення регіону. Питома вага противників входження цих областей до складу України зменшилась удвічі і зараз становить 10-15%. До речі, є велика проблема - зараз Донбас покидають про - українськи налаштовані люди, зменшується їх питома вага у складі населення. Ми отримаємо регіон, де практично не буде кому реалізовувати мету - відновлення засад української державності в усіх сферах.

Нині масові настрої змінюються - 60% населення Донбасу підтримують ідею, що ці регіони мають бути у складі України. Це дуже важливо. З цією частиною населення треба працювати. Інша річ - як працювати? Треба знати психологію цих людей. Вона патерналістська. Ми знаємо чому - це був державно регульований промисловий регіон, у який за часів Радянського Союзу робилися великі вливання. Така психологія панує і тепер. Українська держава має враховувати це. Тобто треба говорити про те, що Україна займатиметься соціальними питаннями, звертатиме значну увагу на проблеми людей у цих регіонах. Це стосується як інфраструктурної, так і гуманітарної політики. У цілому, якщо вдасться вирішити військові проблеми, то є шанс, що переважна більшість людей підтримає відновлення українського Донбасу.

Насамкінець кілька слів про наші завдання. Соціологи виробили концепцію публічної СОЦІОЛОГІЇ, і Президент нас підтримав. Ми маємо стати публічними гуманітаріями. Тільки так зможемо щось зробити. Тобто кожний гуманітарій має відчути відповідальність: війна - так війна. Ми хочемо, щоб хтось за нас воював, то й гуманітарій має воювати, тобто кожен має стати публічним науковцем. Один з напрямів нашої роботи - міжнародний. Ми маємо переконувати своїх колег за кордоном, щоб вони підтримували Україну. Щодо стосунків із владою, то, може, нам треба навіть нав'язувати їй своїми зусиллями відповідну концепцію гуманітарної політики, яку вона й досі ігнорує. Щодо засобів масової інформації, то я однозначно проти ідеї, що мають бути тоталітарні засоби масової інформації. Але найбільш вагомі аргументи за українську державність у ЗМІ маємо використовувати. Тут не час для дискусій, час для того, щоб пояснювати простим людям правду про те, що відбувається. Я вам скажу таку єдину річ, що ми, як гуманітарії, маємо розуміти як, яким способом вести коректну й результативну пропаганду. Не формулюйте громіздких фраз, бо якщо речення більше ВОСЬМИ слів, то не кожна людина вже його розуміє. Якщо речення більше тринадцяти слів (що для нас не проблема), то навіть освічені люди дедалі гірше починають розуміти сенс. Ми вже маємо виробити нову мову, мову часів війни - лаконічну і цілеспрямовану. І оце буде правильно. Так маємо працювати.

І останнє - наші стосунки з людьми, які живуть на Донбасі, - це дуже важливо. Зрозумійте, що ми маємо їм створити умови, аби вони могли розібратися, що робиться. Ідеться й про міжгуманітарні контакти. Нам треба туди їздити. Це наше завдання, і я вважаю, що всі гуманітарні інституції мають про це дбати.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, я думаю, що надзвичайно важливою є інформація, яку подають сьогодні працівники соціологічних структур Академії наук (бо це першоджерело). Тому дозвольте надати слово етносоціологу, директору Інституту соціології, психології та соціальних комунікацій педагогічного університету імені Драгоманова, заслуженому діячеві науки і техніки, члену-кореспонденту Національної академії наук Володимиру Борисовичу Євтуху.

Володимир Євтух

Шановні колеги, я продовжу думку Євгена Івановича. Напередодні цих драматичних подій ми проводили досить цікаве, на мій погляд, дослідження, спрямоване в майбутнє - «Міжетнічна толерантність у шкільному колективі». З'ясувалося, що рівень толерантності, або прагнення до сприйняття інакшості, у східних і південних регіонах практично такий самий, як і в Центральній Україні. Це дуже важливо. Мало того, коли ми порівняли з моніторингом, який проводить Інститут соціології, то побачили, що в молодшого покоління (учні дев'ятих, десятих, одинадцятих класів) цей індекс толерантності приблизно на 5-7% вищий, ніж у дорослого населення. Отже, ми повинні спрямувати увагу на підростаюче покоління, на випускників середніх шкіл. Адже в проблемних нині регіонах, як це щойно підтвердив пан Кушнір, не було спеціальних програм навчання, а саме вони дали б ефект. МОН запропонувало створити програму навчання представників національних меншин. Проте в нас інша концепція - не потрібно ділити суспільство на групи, треба робити все спільно, тоді ми зможемо підняти рівень толерантності. Наголошую, що програма формування міжетнічної толерантності має бути єдиною для всіх.

Ще видається важливим, що соціологам необов'язково об'єднуватися в окремі групи, бо як починають створюватися групи, то там починають з'ясовувати структурні моменти: хто старший, хто менший. Однак моніторинг виступів представників влади ми повинні робити. Не буду коментувати все, але зверніть увагу на конкретний виступ Міністра закордонних справ і ви побачите, що українськості й патріотизму там майже немає. Один такий момент - ми всі ніби вже звикли, що, можливо, буде безвізовий режим. Зрештою, Президент це потвердив. А тепер Міністр закордонних справ у своїх виступах відсуває цю ідею. Якщо влада відтерміновує це важливе для людей питання, то зникає довіра до неї і постає питання, як і хто стає громадянином України, як і хто отримує високі призначення. Уже нині слід говорити про ефективність нової влади, щоб не творити нових «культів» і не згаяти часу.

Ще одне. Мені здається, що пан Мозер торкнувся досить важливої проблеми наших стосунків, нашої взаємодії не тільки з представниками еліти, але й із простими людьми на Заході. Якщо прочитати німецькомовну й англомовну, а також італомовну й іншу пресу за останній тиждень, то стане зрозуміло (я стежу за цією пресою), що терези європейських симпатій схиляються вже туди, до Росії. Вони нібито засуджують анексію Криму, а водночас заявляють, що санкцій не треба застосовувати до Росії і т. ін. Нам також треба на це зважити і щось робити. Я особисто в цьому плані роблю, що можу: щодва місяці виїжджаю в Німеччину і спілкуюся там з людьми, розповідаю, що насправді відбувається в Україні. Наш однодумець там є, почесний доктор, який нам дуже багато допомагає і передусім - організувати аудиторію, у якій ми розгортаємо відповідну роз'яснювальну роботу, пропагуємо інформацію про Україну. Крім того, на мій погляд, ми проводимо дуже цікавий інноваційний семінар на Світязі й намагаємося залучити до участі наших колег не лише з Донецька й інших міст України, але й із зарубіжжя. Останні, до речі, побоюються брати участь у цих заходах, оглядаються на Росію. Проте мені здається, що це дуже важливо - знакових фахівців із зарубіжжя запрошувати на такі семінари.

На мій погляд, дуже важливо, що ми говоримо і як ми говоримо. Наша група підготувала доповідь, яка називається «Му Majdan, linguistics of my card» на Конгрес політичної лінгвістики (political linguistic). Ми представили не офіціоз парадний, а подали інформацію через знайомих, учасників «Майдану», які мали поранення або допомагали й були активними. Ви знаєте, це дуже дієво. Мені здається, отакі речі варто робити. І ще одне хочу зауважити. Євген Іванович й інші говорили, що зараз є багато переміщених громадян, дуже багато приїжджає людей з Криму, студенти переводяться у виші материкової України. Ми всіх приймаємо, при цьому дуже важливо враховувати психологічні моменти - як ми до них ставимося? Якщо ми їх добре приймемо, як своїх, то вони цю інформацію поширять далі. Наприклад, двадцять п'ять чоловік перевелися до нас на спеціальність «психологія», і ми робимо все для того, щоб вони сказали: «О, бачите, у Києві ми серед своїх».

Маю деякі пропозиції до тексту проекту Звернення. Треба звернути увагу - якщо ми пишемо у Зверненні «анексія», то ми певним чином це ніби визнаємо. Можливо, краще «окупація» сказати, бо від окупації ще можна потім відбитися.

Міхаель Мозер: Я скажу дуже стисло, і відважуся це зробити тільки через те, що все-таки я коротко виступив, і пан Євтух говорив про дуже важливі справи. Думаю, що це насправді дуже важливо, аби Україна трохи більше дбала про імідж на Заході. Захід повинен знати більше про Україну. І це не тільки провина Заходу, що люди там дуже мало знають про Україну. Тут недопрацювання України. Хай Україна не залишається цією білою плямою. Україна повинна також зрозуміти, що Росія дуже підтримує на Заході великими грошима так званий «русский мир», який саме зараз створює позитивний імідж для країни. Україна має більше дбати про свій імідж і про нас, українознавців, та про українознавчі студії на Заході. Нам потрібна фактична підтримка, а не тільки словами. Дякую!

Ганна Скрипник: Абсолютно слушні Ваші зауваження, пане Міхаелю! На кожному Конгресі україністів, а також у наших Зверненнях ми апелюємо до влади, щоб нарешті помітила українознавців за межами України і підтримала зарубіжну україністику. Але, на жаль, поки що влада ігнорує ці заклики, бо вважає україністичні студії не актуальними для себе.

Шановні колеги, у нашій аудиторії представлена дуже поважна когорта науковців-політологів, працівників тієї сфери науки, яка вивчає й аналізує політичні процеси і певною мірою своїми рекомендаціями моделює майбутній політичний портрет України. Як бачать наші колеги проект Україна на Сході? Гадаю, що керівник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, професор Олександр Майборода, має що сказати з цього приводу.

Олександр Майборода

Наша наукова установа не створює політичних моделей, проте ми, безумовно, відстежуємо і вивчаємо проблеми, які постали перед Україною. Головна проблема сучасної України-держави, безперечно, це боротьба «за уми». Не можу погодитися з тим, що тих громадян, котрі зараз проти України, треба відсікти і, взагалі, за них не боротися. Річ у тім, що тоді піде ланцюгова реакція - усі інші так само відчужено будуть ставитися до України. «За уми» треба боротись. Нагадаємо, що покоління німців, яке виросло у фашистській Німеччині, усе-таки згодом переосмислювало свої думки й позиції. У чому нині проблема «русского мира»? «Русский мир» здійснив злочин проти України. Але що робить злочинець, щоб виправдати цей злочин? Він шукає шляхи і форму звинувачення. Яка основна формула звинувачення щодо сучасної України з боку проросійських сил Сходу? Що це - «бандерівці», «фашизм», «бандитизм», «хунта» тощо. У зв'язку із цим я все-таки вважаю, що «русский мир» - це не зовсім пропаща частина світу, що в її адептів совість збудити можна, удаючись до пояснень, наводячи факти й аргументи, які це спростовують. Так, коли вони весь час посилаються на бандерівщину і вказують на жорстокості, які нібито творилися в той час, то можна нагадати, що такі самі жорстокості творилися під час боротьби росіян проти більшовиків як з боку російського козацтва, так і з боку російського селянства та ін. Якщо б ми, наприклад, видали збірник, де б висвітлили окремо український визвольний рух, окремо російський, то б читач побачив, що боротьба західних українців нічим, по суті, не відрізнялася від тієї боротьби, яку раніше вели самі росіяни. Таке зіставлення допомогло б зрозуміти, що збройний опір українців - це не якийсь бандитизм, а це природна реакція за часів війни і революцій: така сама, якою вона була свого часу серед самих росіян. Читач шляхом такого зіставлення переконається, що подібні звинувачення проти українців не є справедливими. Я переконаний, що виправдання злочину, який сьогодні чиниться проти людей, не може бути прийнятним.

Щодо ролі українців в освоєнні так званої «Новоросії». Чому вона називається «Новоросія», а не «Новоукраїна», хоча у цьому краї більшість населення становили українці? Якщо українці освоювали ці землі і сьогодні вони є більшістю? Ми знову повертаємося до концепції «народності» чи «державності» в історії. Це ключове питання: історія - це історія народу чи історія різних державних інститутів і т.і. Очевидно, що в суспільстві слід утвердити думку, що ми ставимо в центрі історії народ, а не символ якоїсь чужої державності.

Безумовно, одна з причин нинішнього нелояльного ставлення до України з боку частини мешканців Сходу - це низька політична освіченість населення. Нам треба в Україні загалом (особливо для Східної України) розробити систему політичної освіти. Коли люди застосовують слова «фашизм», «хунта», не розуміючи їхнього сенсу, то, звісно, їм можна що завгодно під цими термінами подати. Будь - який громадянський протест ними розглядається як бандитизм. Вони навіть не знають, що преамбула загальної Декларації прав людини починається зі слів про те, що Декларація приймається для легітимізації права на гідне життя людей (щоб їм не довелося вдаватися до свого священного права повставати проти тиранії). Розумієте, навіть у Декларації про це сказано, а в мешканців Донбасу будь-який мирний протест - це значить «хунта», це бандити і злочинці… Хоча самі ж потім вдаються до таких самих протестів і навіть не мирних. Треба, щоб люди знали, що таке демократія і як вона функціонує; що демократія дає шанс кожній людині, а не приносить сама по собі готовий достаток кожному.

І нарешті, яке завдання стоїть у цих умовах перед нами - гуманітаріями, суспільствознавцями. За сьогоднішніх умов, це, безумовно, і закликати до єдності владу, і самим брати участь в утвердженні загальногромадянської єдності перед загрозою зовнішньої агресії. Ідеться про психологію «воєнного табору», адже йде справжня війна, а не якийсь локальний конфлікт. Тому в країні мусить бути запроваджена психологія «військового табору». Згадаймо, як готувався Радянський Союз до війни: пісні, фільми, художні твори - усе було спрямоване на те, щоб сформувати в людей психологію, емоцію, почуття патріотизму, відданості, ГОТОВНОСТІ до війни, жертовності тощо. Лише самими голими закликами до миру, до гуманізму не завжди можна досягти своєї мети. На жаль, оці заклики до гуманізму на самому початку протистояння завдали великої шкоди. Тоді треба було діяти згідно з чинною Конституцією: захищати державну цілісність, відразу застосувати зброю проти тих, хто нападає на військові частини, на органи державної влади, вивішує прапори чужої держави. Але нова київська влада боялася постати в очах світу негуманною, такою, що не цінує людського життя… Унаслідок цього отримали наростання збройного протистояння, військове вторгнення і як результат - загинуло стільки людей… Ось на це треба звернути особливу увагу, щоб подібний сценарій не повторився в інших областях.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозвольте нагадати, що у ваших папках є проект Звернення. Дуже прошу вносити у цей текст свої доповнення і пропозиції. Прошу також, якщо ви згодні з основними тезами Звернення, то поставте СВІЙ ПІДПИС ДЛЯ ТОГО, щоб ми могли від імені учасників сьогоднішнього Круглого столу його опублікувати.

Олександр Пономарев

Шановні колеги, я хотів порушити проблему, про яку чомусь ніхто не говорить. Передусім нам треба розвіяти кілька поширюваних міфів. По-перше, припинити говорити, що Україна - багатонаціональна держава. Українці - основна, корінна нація - становлять майже 80%, тобто Україна не є багатонаціональною країною. Україна не більш багатонаціональна, ніж, наприклад, Німеччина. По-друге, Харків не був першою столицею. Він заснований 1654 року, а Києву як столиці майже три тисячі років. Харків за часів більшовиків 15 років був столицею, бо в Києві не могли встановити радянської влади. Однак чомусь усі журналісти легкомисно стверджують, що Харків - перша столиця, навіюючи чи нав'язуючи суспільству неправдиву інформацію. По-третє, не треба «явочним порядком» запроваджувати двомовність в Україні. Це стосується насамперед гасла, яке ми бачимо на рекламних щитах і телеекранах: «Єдина країна. Единая страна». Хто на Сході й Півдні не розуміє української мови? Хіба що бандити, яких присилає

Росія. Решта - розуміють українську мову. Голова луганської «Просвіти», якого схопили бандити і тримають у підвалі, розповідав, що якось він перейшов на російську мову, а співрозмовник його й запитав: «А почему переходите? Что, я такой тупой, что не понимаю украинского языка?». Або до прикладу: львівський історик Ярослав Грицак приїжджає в Одесу і виступає російською мовою, на що йому Олександр Музичко дав дуже влучну оцінку. Або: Вакарчук поїхав у Донецьк і зі студентами розмовляв російською. Вони ж знають українську - я з тими студентами чотири роки тому спілкувався українською в Донецьку, і вони мене прекрасно розуміли. Нам треба відстоювати українськість Донбасу, адже Північна Луганщина, Слов'янськ, - це взагалі українська Слобожанщина. Україна не є «багатонаціональна держава». Ми, на жаль, не можемо заявити так, як заявила пані Меркель (яка «хитається» між Путіним і Україною), що хто не знає німецької мови, то тому не місце в Німеччині, але звертатися до українців Сходу треба українською мовою, бо там її всі розуміють і чекають, щоб до них звернулися. А коли кажуть: «чтобы меня понял Восток», то це означає, що звертаються до бандитів. Отже, нам треба відстоювати українськість Донбасу українською мовою.

Міхаель Мозер: Україна таки є багатонаціональною державою, але в цьому її сила.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозволю собі зауважити, що коректно буде сказати: «Україна є держава з багатонаціональним складом населення». «Держава багатонаціональна» та «держава з багатонаціональним складом населення» - це не тотожні твердження, адже вони принципово різняться змістом.

Дозвольте надати слово патріарху української культури Івану Драчу, який своєю поезією утверджує наш національний дух.

Іван Драч

Шановні друзі, я хотів би торкнутися однієї проблеми і просив би, щоб ми були «свідомо атакуючими» людьми. Свого часу, десь двадцять п'ять років тому, ми зверталися до російського народу. Від росіян - Булат Окуджава й інші так само зверталися. Ми постійно апелювали до росіян. Не думайте, що це все було просто і так легко проходило через всі канали та перепони. Зараз ми це все занедбали, майже нічого практично не робимо. У Спілці письменників українська організація воює з київською організацією. Мені далеко не все відомо, що робиться в Академії наук, але також зрозуміло, що академіки повинні всюди активніше по всіх лініях діяти - від хімії, математики до самого шановного президента Патона. Тоді ситуація в країні буде змінюватися. Група науковців хай поїде в Москву, а якась група письменників і науковців приїде в Київ і візьме участь у Круглому столі. Навіть якщо будуть при цьому суперечки, навіть, якщо хтось і вийде з того столу, то все одно буде якийсь діалог. Тільки таким чином - активно - можна діяти в нинішній ситуації. Інакше - ми просто завалимо все на білому світі і будемо потім казати, що це винні Путін і Меркель. Винні також і ми!

Ганна Скрипник: Запрошуємо до слова представника зарубіжної україністики, зосібна керівника Канадської асоціації україністів, історику Сергія Олександровича Єкельчика.

Сергій Єкельчик

Шановні колеги! У цій аудиторії є мої колеги з Американської асоціації - Вільям Ріш, Юрко Шевчук. Усі ми також робимо усе, що можна, для того, щоб інформувати західну громадськість і якось вплинути на уряди наших країн з тим, аби було краще розуміння становища в Україні. Ми прагнемо організувати якусь дію на підтримку України. Це значно важче робити нашому президентові Міхаелю Мозеру, який є в Європі, ніж нам у Північній Америці (де немає таких тісних економічних зв'язків з Росією). Але загалом ця робота - інтерв'ю, виступи, статті і виховні заходи серед студентів - наводить мене на думку, що ми всі робимо одну спільну, дуже важливу справу, яка стає очевидною саме тепер, у часи кризи. Це справи, що стосуються виховання українського громадянства, у яких Національна академія наук також може віднайти свою провідну функцію в українському суспільстві. Українська влада мусить зрозуміти й оцінити важливість науковців і викладачів у цьому процесі. Бо якщо представники так званої «донецької народної республіки» говорять в інтерв'ю «Комсомольській правді» в Москві, що головна причина їхнього повстання полягала в тому, що їхні діти й онуки вже стають українцями, то це ж насправді означає, що наша виховна робота дає позитивні наслідки.

І саме цей наслідок - творення української нації (цей довгочасний процес розпаду імперії, який почався 1917 року) - продовжувався 1991 року і триває нині. Саме це викликає невдоволення нашого північного сусіда. Тому робота ваша, колеги, особливо важлива.

Науковці, які працюють на Заході, намагатимуться пояснити, хоча це іноді викликає дебати (навіть у невеличких провінційних газетах, у районних містечках) з приводу того, хто має рацію - Україна чи Росія. Треба, щоб не тільки люди зрозуміли, а також, щоб уряди зрозуміли, що недостатньо було просто сказати: «Ми виграли «холодну війну»» і написати про це книжки. Насправді перемогти радянський імперіалізм, зруйнувати імперію - це означає збудувати справжню демократичну Україну як країну добробуту, країну без корупції. От тоді б це мало неабияке значення, і я дуже сподіваюся, що це ще трапиться і матиме великий вплив на людей у тих регіонах, про які ми сьогодні ведемо мову.

Мені сподобалося Звернення, і я його підписав: воно дуже раціональне, розумне, без нагнітання зайвих обертонів, з конструктивними пропозиціями.

Тамара Гундорова

Я також хотіла б включитися в цю дискусію, і передусім як науковець. Ситуація, у якій ми опинилися, ставить перед нами, науковцями-гуманітаріями, важливі питання. Тут прозвучала фраза пана Євгена Головахи про публічного гуманітарія, яка мені дуже сподобалася. Це ціла сфера, цілий напрям нашої діяльності, відповідно ми повинні також активно включитися в обговорення досить важливих і суперечливих питань, про які ми маємо говорити не тільки у вузькому колі, а й публічно. Тобто про що йдеться? Одним з напрямів нашої діяльності повинна бути підготовка серії видань, українською чи, можливо, двома мовами, про складні, можливо, не дуже приємні явища й події нашої історії, наших стосунків, літератури. Отже, необхідно визначити ці питання й працювати над ними.

Другий надзвичайно важливий момент - ми маємо бути готові в нинішній ситуації почати активно дискутувати ці питання разом з російськими науковцями, російськими гуманітаріями. Ми не повинні орієнтуватися на себе, ми маємо вийти на широке обговорення. Ми готові публічно з російськими колегами обговорювати ці питання. Я виступаю як президент Міжнародної асоціації гуманітаріїв, яка об'єднує науковців-гуманітаріїв Білорусії, Росії та України. У жовтні має відбутися семінар, присвячений проблемам гуманітарної науки на пострадянському просторі, де будуть науковці з Петербурга і Москви.

І ще один важливий напрям - викладання. Ми маємо переглянути наші шкільні, освітні та просвітницькі програми й підручники з точки зору обговорення цих гострих питань. Тим паче нині, коли відбувається реформа освіти в Україні.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, справедливості ради треба сказати, що (у відповідь на наші звернення до російських науковців) ми з Росії отримали чимало листів і запевнянь про те, що колеги нам співчувають і що вони прагнуть до якнайшвидшого миру. Але правдою є і те, що більшість російської наукової еліти, на жаль, підтримує окупацію Криму і агресію Росії проти України. Тому, звичайно, закликаючи до порозуміння, треба впливати на сусідів фактами та аргументами, щоб зупинити цю агресію.