Круглий стіл "Роль учених-гуманітаріїв у сприянні стабілізації ситуації та відновлення миру в Україні"

Марія Кармазіна

Мені надзвичайно приємно сьогодні прийти в ці стіни і взяти участь у роботі. І скажу, чому. Тому, що завжди, коли ознайомлюєшся з прес-релізами, чи окремими виданнями україністів, то я для себе зауважую, що там або взагалі не присутня політична складова, або вона ледь-ледь видніється. Тобто збираються філософи, літературознавці, філологи, соціологи, етнологи, досить поважні люди, але чомусь люди, які працюють у галузі політичної науки, майже не представлені. Тому я вдячна за пропозицію взяти участь у цьому заході. Хочу зупинитися буквально на кількох моментах. Перший - я ставлю питання, чи можна говорити про вчених-гуманітаріїв як про якусь недиференційовану спільноту. Знову ж таки, буду говорити на прикладі наших політологів чи тих, хто себе так називає. Нині в Україні є двісті чотирнадцять партій, і серед науковців є власники окремих із цих партій чи їх голови. Є й науковці, які мають прекрасне політичне, фахове, професійне знання, і вони, як завжди, «на підхваті» у влади. Вони дуже професійно дають рекомендації, як провести вибори, як їх сфальшувати, як відрізати шматок тіла у Вітчизни, де в Батьківщини «больові ТОЧКИ», ПО ЯКИХ, ЯКЩО ТИ чітко вдариш, то чітко виграєш вибори. Тобто я не можу сказати, що ми всі звичайні гуманітарії, наша політологічна спільнота цілісна, ми всі патріоти і т.д.

Інший момент, на який хочу звернути увагу. Прочитайте наші видання, в окремих з яких колеги-науковці кажуть приблизно таке: «Навіщо нам у ту Європу, там соціальною нормою є гомосексуалізм, куріння марихуани, там будинки розпусти» тощо. І ти запитуєш себе: «Що це?» Свідомість отого «малороса імперського» чи це просто представник «п'ятої колони». Отже, ми повинні біле називати білим, а чорне - чорним. Моя душа протестує, коли я чую, що ми програли. Саме про це висловлювався пан Богдан Червак.

Переді мною постала картинка, оцей наш архетип - козак Мамай, чи бандурист, який оплакує свою долю в думах. Для мене незрозуміло, коли чоловіки кажуть, що ми це програли, ми там не можемо, ми там неспроможні. Розумієте, особисто для мене це неприйнятно, оцей «плачучий» козак. Шановні, то що ж це за чоловіки, які плачуть від безсилля? Мені дуже сподобалася думка Олександра Микитовича Майбороди, який абсолютно чітко сказав, що «суспільству треба плекати мілітарний дух, піднімати рівень поінформованості людей». А я можу тільки додати, що треба давати сучасне знання суспільству в той спосіб, у який ти можеш. Можеш писати в «Шпігель» - пиши в «Шпігель», можеш вийти в мережі і там десь поспілкуватися й переконати - виходь, тобто працюй не лише за гроші, а, так би мовити, і на волонтерських засадах. Адже постає питання: «Навіщо ті гроші, якщо України не буде?»

Про що йдеться, коли кажу про сучасне знання? Теорії та концепції, вироблені на Заході, не пояснюють тих процесів, які відбуваються тут і зараз. Чому можливе оце задзеркалля - Росія? Чому можлива «фрау Ріббентроп» у сучасній Європі, як пишуть про фрау Меркель? У Трептов-парку на одному з постаментів висічено слова Йосипа

Сталіна, що ідеологія дружби народів перемогла звірину ідеологію гітлеризму. І КОЛИ почалася наша революція і почали знімати пам'ятники Леніну, то з'ясувалося, що на кінець 2013 року, через двадцять три роки незалежності, по Україні їх було ще 1400. Хтось спостережливий сказав, що там, де ще багато пам'ятників Леніну, там орієнтація на Росію і надзвичайно велика підтримка Партії регіонів. Так от, повертаючись до Європи, де знаходяться оці своєрідні мітки, маркери території, пам'ятники радянському солдату: завтра, можливо, поряд з тими маркерами та записами Сталіна може з'явитися якась цитата Путіна в черговому Трептов-парку. Чому Європа така заспокоєна, чому вона так «запливла жирком» у своєму благополуччі? Коли розмірковувала в більш широкому контексті про Україну, мені спало на думку таке порівняння, що Україна - «заградотряд» для Європи. У підручниках написано, що свого часу ми зупинили монголо-татар, які прямували в Європу; у Другій світовій війні ми також заплатили мільйонами своїх життів і звільнили Європу від фашизму. А якщо сьогодні тут почнеться Третя світова війна, то, напевне, Європа на нас буде знову дивитися, як на своєрідний «заградотряд».

Нам також треба порозумітися з питання про те, що таке наша сучасна «еліта» і чи є наш політичний бомонд «елітою». У цьому сенсі маємо говорити про культуру споживання. На мій погляд, квінтесенція культури споживання знайшла відображення в Межигір'ї - між золотим батоном і золотим унітазом. Це, власне, те, що ми дозволяємо так званій «еліті». Тому вона така.

Ще одне надзвичайно цікаве питання: «А чому можливе це «совєцьке» місто Донецьк?» Я була приголомшена, коли вийшла на карту Google і нарахувала близько п'ятнадцяти назв вулиць, пов'язаних з іменем Леніна: Заповіти Ілліча, проспект Ілліча, проспект Леніна, бульвар Марії Ульянової, бульвар Олександра Ульянова… І це через 23 роки незалежності. Центральну вулицю в Донецьку як назвали іменем Артема в 1927 році, так вона й досі називається. Тобто дитинку з пологового будинку несуть по вулиці Артема, згодом вона йде по ній у дитячий садок, потім вона одружується і навіть на цвинтар її несуть по цій вулиці. І так покоління за поколінням. Отже, є надзвичайно багато таких сьогоднішніх моментів: ми говоримо про міфи, війни за минуле, війни з пам'ятниками. Гадаю, що війна за сьогодення і за завтрашній день набагато важливіша. Ми повинні враховувати ці виклики з майбутнього. Тому ще раз кажу: «Якщо ви любите Україну, то працюйте не лише, коли вас кличуть, робіть на своєму місці те, що ви можете, налагоджуйте контакти…»

На мою думку, те, що проект Україна не сприймається частиною населення Сходу і Півдня, є певною мірою наслідком нашої неспроможності артикулювати нову модерну українську ідентичність, яка була б привабливою для кожного покоління. Підозрюю, що я так само не сприймав би лояльно українську мову або українську літературу, або українську культуру, якби мені її викладали в такий спосіб, як я чую про неї говорять зараз в українських школах або в публічному просторі. Нічого дивного в цьому немає. Отже, це ставить гостро питання про те, як нам концепту - алізувати в дуже простих аксіомах, що означає бути сучасним українцем. Я маю досить великий досвід говорити про це для різних аудиторій і знаю, що це абсолютно можливо зробити. Зробити в такий спосіб, щоб зацікавити кожну молоду людину, розкрити сучасні реалії. В українському культурному контексті завжди існували такі речі, як модерні способи самовираження, про що в нас у літературознавстві чомусь не так багато можна почути - про український кінематограф. Скажімо, так само можливо мобілізувати тих студентів-україністів на Заході, яких я, наприклад, знаю; які майже всі, почавши вивчати україністику, мову, літературу, історію, виявляють глибокі симпатії до України.

І в чому проблема? Чому з ними відбувається ця метаморфоза? Я не вважаю, що це суто американське явище чи канадське, що така само метаморфоза може відбутися з кожним українцем на Півдні чи на Сході України. Можливо, нам потрібно знайти спосіб відійти від колоніального самобачення себе тільки як «вишиваних і поцяцькованих писанками». Наведу приклад з етномузикографії: наші україністи в Колумбії писали про українське реГЇ, синтез культур, переосмислення традиційних форм української культури, зокрема про народну пісню, її збагачення. Скажімо, про це писала Адріана Гельбі, наш докторант, вона зараз викладає в University of Pensilvania. Ще одна музикознавець - Марійка Соневицька, - яка теж писала про українську і кримсько-татарську музичну культуру, але в ключі модерності. Тобто не обов'язково протиставляти український провінціалізм (у такій формі, як він подавався в Совєцькому Союзі, у колоніальній формі) модерності. І треба про це говорити по-сучасному, так, щоб це подобалося, у такий спосіб, щоб ангажувати людей і завойовувати прихильників. І головна, можливо, філософська проблема для нас тепер, що майже завжди ми, реагуючи на російську імперську ідеологію, працюємо в такому антиколоніальному режимі. Ми кажемо: «Ні, ми не є русофоби, ми не є антисеміти, ми не їмо дітей, ми не бандерівці». Потрібно заздалегідь подолати «поразницький» модус самоосмислення; нарешті перейти те, що розуміється як антиколоніальне, постколоніальне - коли Москва ніби розчинилася, її немає, ми на неї не оглядаємося, а знаємо, що Київ стає точкою відліку. Те, що казав професор Пономарів, - говорити про себе з гордістю, як про культуру, яка має величезний потенціал поваги до себе, притягування до себе (не перепрошуючи, не переходячи на «Единую страну», не граючи під дудку чи за правилами, які нам нав'язуються). Ми зовсім не використали таку річ, як поняття про українську культуру як культуру світову. Нас привчали думати про українців поза межами України (діаспору), як про щось таке, що є часом смішненьке, часом пихате, часом зрадницьке, часом колаборантське, яке приїжджає повчати нас. А слід діаспору бачити в такому модусі, що це величезний капітал для нас, це ті канали зв'язку, які можна завжди мобілізувати не тільки в контексті кризи, якої ми зараз зазнаємо, але постійно залучати величезні інтелектуальні ресурси українських учених поза межами України для того, щоб тут їх використовувати. Наша програма в Колумбійському університеті існує і для представників України. Ми завжди запрошуємо приїхати й виступити всіх науковців, які приїздять до Америки. Для нас це величезний капітал. Українців, на відміну від росіян, не навчили позитивно думати про себе. Знаєте, я переконаний, що і я, і Сергій, і всі інші такі, як ми, готові допомагати: їздити по Україні з лекціями, виступати, говорити про речі, до яких українці звикли, але, можливо, ніколи не чули західну перспективу, західний погляд на ці речі.

Пам'ятаю, як колись я виступав в Інституті Карпенка-Карого перед студентами і почав виступ із запитання - «Як ви розумієте український національний кінематограф?». Усі без винятку почали казати про шаровари, писанки і т.і. Тобто це знову була репродукція цих колоніальних парадигм українства, які не мусять такими бути, їх дуже легко реконструювати. І це треба робити.

Петро Чернега

Шановні колеги! Оскільки я викладаю у виші, то хотів би запропонувати, аби ми прийняли ще одне звернення - до Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів. Давайте розробимо конкретні пропозиції щодо проблем, які хвилюють нас у контексті вирішення сучасної ситуації. Це боротьба за нашу мову: прийняття обов'язково відповідного нормативного акту, щоб українська мова домінувала і всі предмети викладалися українською. Погляньмо на Донбас - викладання в Донецькому національному університеті вже давно велося російською мовою, але це не сприяло умиро творенню й стабільності в регіоні, а навпаки. Пропоную один з пунктів нашого Звернення до Президента - оновлення змісту навчання на зразок європейського. Сьогодні, наприклад, у вишах, приваблюючи абітурієнтів, вигадують якісь нові тимчасові спеціальності. Це треба змінювати і пристосовувати до вимог нашого євроінтеграційного напряму.

Треба звернути увагу на те, що українською мовою не те, що не викладають, так нема ж і предметів. Візьміть, скажімо, гуманітарні виші. Спасибі Іванові Вакарчуку, він запровадив історію української культури, яка читається як предмет і в технічних вишах також. Але ж це - 72 години на першому курсі, це дуже мало. А візьміть, наприклад, гуманітарний виш, тут також урізають. Але ж історію української культури не можна увібгати в такий короткий курс. Національна академія наук опублікувала дев'ять книг. Це ж основний предмет, який формує національну й політичну свідомість. Ніхто з викладачів, якщо відверто, не знає історії української культури (у тому числі й історики, які читають історію суспільно-політичну). Викладачі не знають історії української культури тому, що вона не вивчалася, і досі немає достатньо адаптованих праць. Розумієте? Потрібно спеціальним рішенням запроваджувати вивчення повноцінної історії української культури у вишах. Необхідно приступити до вивчення етнології як предмета, як науки. Треба запровадити цей предмет і в гуманітарних вишах, і в технічних. У школах також не викладають історії української культури. Як за таких умов виховувати молоде покоління? Візьмімо, для прикладу, донецькі й луганські підручники - там у них якась своя локальна педагогіка. Але ж ми знаємо, що немає такої регіональної педагогіки, а є українська національна педагогіка, є світові основи педагогіки. Ми маємо в нашому Зверненні на це вказати. Треба також приступити до ревізії підручників і створення нових. Погляньмо, що зробив Табачник зі шкільними підручниками - там усе сфабриковано, основні віхи історії викладені неправильно.

Ще одна пропозиція. Часто журналісти неправильно трактують історію, плутаються в термінології. Тому їм усім необхідно пройти курси української мови, історії, соціології, політики.

Насамкінець ще раз підкреслюю, що треба, аби кожен на своєму місці боровся за українство, за нашу мову, наше духовне життя, нашу культуру. Наголошую на потребі пропаганди української культури сучасними засобами.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозволю собі сказати кілька слів, позаяк пан Чернега порушив дуже важливі питання, які лежать у царині не тільки науки, але й освіти передусім. Це стосується тих українознавчих, культурологічних курсів, які на початку 1990-х років були запроваджені в школах (у тому числі - на Сході та Півдні України). Проте згодом, у 2000-х роках, вони були зліквідовані, і, як наслідок, на сьогоднішній день подекуди навіть на рівні вчительських колективів викладачі не знають базових понять (скажімо, як грамотно визначити: «склад» чи «структуру» населення, адже часто ототожнюють ці різні категорії). Або ж нерідко виявляється необізнаність щодо критеріїв визначення характеру держави: багатонаціональна чи мононаціональна. Часто навіть на рівні представників уряду змішують поняття: народ, національна меншина, етнічна група, діаспорна група тощо. А звідси випливають некоректні заяви, що нібито в Україні живе 130 народів. Тобто йдеться про базові історичні та етнологічні знання, без володіння якими ми не можемо говорити про належний рівень освіченості, наукової поінформованості представників влади, журналістів і освітян. Водночас скорочують мережу кафедр етнології у вишах. У нас тут в аудиторії є кілька фахівців, які представляли чи представляють і нині освітній напрям «етнологія» у вишах: зокрема, це корифей народознавства, член-кореспондент Національної академії наук Всеволод Наулко; відомий етнолог, професор, багаторічний керівник кафедри етнології і краєзнавства Київського національного університету Валентина Борисенко; завідувач кафедри етнології Інституту історичної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова Петро Чернега; завідувач кафедри етнології Чернігівського педуніверситету Юрій Русанов та інші. Пан Русанов написав листа до Академії наук з проханням сприяти збереженню кафедри етнології в Чернігівському університеті (шкода, що Національна академія не має відповідних повноважень вирішувати питання функціонування кафедр). Те саме кажуть колеги з вишів Вінниці, Чернівців, Одеси та інших міст. Тобто ми є свідками, як уже нова влада не дуже дослуховується до пропозицій щодо того, які дисципліни потрібно впроваджувати в систему освіти, які знання допомогли б консолідувати українське суспільство.

Валентина Борисенко

Я солідарна з міркуваннями Володимира Євтуха, Вячеслава Кушніра та Олександра Пономарева. Власне, усі говорили про національну складову освіти. Починаючи з 1900-х років у нас вміло насаджувався міф про поліетнічність. Утім, звернімося до статистики, адже є переписи населення. І радянські переписи, і український перепис 2001 року не зафіксували в Україні міфічних 130 народів, але міф цей поширюється і переконує й далі усіх, що Україна - це поліетнічна держава, де проживає 130 народів. Це ж відверта фальсифікація, адже тут неправомірне ототожнення національних меншин і діаспор - них груп з народами. Звернімо увагу, що ми чи не єдина країна в Європі, яка для представників національних меншин (угорців, румунів, поляків та ін.), що мають свої держави поза межами України, створила школи, кафедри вивчення мови в університетах. Тільки Україна зробила такий крок, і це може стати взірцем для всіх інших.

Щодо української культури, то скажу, що інтерес до неї сьогодні великий: так, коли проводилися конкурси з українознавства, то з'ясувалося, що з Донецької області надійшло найбільше робіт. Зауважте, що спрофанована й упосліджена зумисне недругами, наша етномистецька спадщина (писанка, вишивка) об'єднала сьогодні Україну: дніпропетровські міліціонери вийшли у вишиваних сорочках; паркани пофарбували в національні кольори. Ви проїдьте на Південь України - на всіх кіосках зараз висить український прапор, значить, там не цілком витравили український дух. Ота вишивка, оті елементи традиційної культури сьогодні є маркерами українства в Україні і в цілому світі. Вони модернізуються самі по собі і живуть в системі нових політичних координат. Ніхто ж не закликає, щоб ми сьогодні ходили в постолах чи в «лаптях». Зовсім інше - усвідомлення цінності цієї етнокультури як важливого чинника національної ідентичності.

Якби Донбас не було віддано Києвом на відкуп проросійським олігархам, які впроваджували антиукраїнський курс в освіті, насаджували українофобські міфи про «бандерівців» у суспільстві, ТО СЬОГОДНІ війни не було б, не було б такого протистояння… Але, починаючи з 1995 року, на Сході закрили українські школи, скоротили кількість годин на вивчення історії України, не відкрили жодної кафедри етнології. Чому? Тому що проросійські місцеві ПОЛІТИЧНІ й бізнес-еліти бояться, щоб люди дізналися, ХТО заселив ці землі та поклав за них своє життя; бояться пробудження проукраїнських настроїв на Донбасі, щоб не втратити над ним контролю (адже їхня влада тримається на протиставленні, дистанціюванні Донбасу від решти України). Українці розмовляють на Донбасі суржиком, але від цього вони не перестали бути українцями: статистика говорить, що вони й сьогодні тут - більшість. Росіяни переїхали сюди головно у XX ст., і були це здебільшого адміністратори (КГБісти і відставники, партійні керівники), які виконували прописану їм Москвою місію «агентів впливу» - контролю за реалізацією проекту «русского мира» в Донбасі. Вони зачаїлися і чекали слушної нагоди, аби виконати своє завдання - відірвати Донбас від України або перетворити його на зону постійного конфлікту, за допомогою якої можна маніпулювати цілою Україною. Сьогодні ми є свідками реалізації цього московського проекту.

Олександр Микитович говорив про «просвітництво». Хто на тому Сході робив те «просвітництво»? Нам треба народу сказати правду, що київська влада ще в 1990-х поділила

Україну на «вотчини олігархів» і Донбас віддала проросійським бізнес-кланам.

Щодо інформаційного простору. Ви кажете, пане Червак, що все добре, бо проголосували за Президента. На жаль, далеко не все так добре, бо Ви й сьогодні на вокзалі в Одесі, Харкові, Херсоні не купите жодної української газети, жодної. Звідси «ноги ростуть» у міфів про «Новоросію».

На завершення хочу сказати, що основний наш обов'язок - це дати знання, дати інформацію і припинити підживлювати цю міфологічну політику, що в нас тут ніби багатонаціональна держава: у нас держава з багатонаціональним складом населення, тобто, крім українського народу, в Україні також живуть представники польського, угорського, румунського, німецького, білоруського та інших народів.

Богдан Червак: Я все ж стверджую, що не все так погано. Адже сьогодні в Харкові, Дніпропетровську молоді люди ходять із червоно-чорними й синьо-жовтими прапорами і скандують протипутінські гасла. Це найвищий вияв інформаційного українського патріотизму.

Кирило Стеценко

Дорогі друзі, на жаль, я маю диплом скрипаля, а не політолога, філософа, культуролога чи економіста. І в цій ситуації іноді почуваюся незручно. Яке я маю право щось говорити? Якщо об'єднати все, чим я займаюсь, то цей напрям, якого в нас не існує, можна назвати «метаполітика». Я є єдиним представником цієї зони. Метаполітичний підхід стверджує, що в основі політичних процесів «на великих відстанях», в основі генези нації, соціуму і великих змін в економічній та політичній історії так чи інакше лежить підпорядкування певним ментальним джерелам, способу мислення і тому, чим загалом займається культура як інформаційна система спільноти. Отже, актуалізується тема структури інформаційної війни і культурної безпеки України. Проти нас ведеться, як ви знаєте, так звана «гібридна» війна. По суті, це пост - модерністська війна, яка характерна саме для нашого часу. Люди з оточення Путіна (Сурков, Іларіонов, Глазьев) - досить «творчі» люди, які, за його дорученням, бавляться з нами як «кіт з мишою». Так, для них - це творчий процес, хоча це надзвичайно цинічно з точки зору моралі і є злочином. Очевидно, ця творчість вживається в диявольському вимірі «добра і зла»; утім, так воно є.

Чому війна постмодерністська? Тому що включає в себе, по-перше, спектр підходів XIX, XX і XXI ст. Ці ментальні симулякри XXI ст. - «бандерлоги», «фашисти» - це все придумані нові речі, озвучені в іншому контексті; речі, яким надано іншого змісту, і в результаті - ми є «бандерлоги», «фашисти», «укри», «еври», «піндоси». «Русский мир», євроазійський союз, «Новоросія» - усі ці новотвори, що з'явилися знову, усі ці ментальні міражі, у які повірили люди (котрі ніколи із цим не мали жодної справи) - це фактично є політично-міфологічним новотвором Путіна, який не може заспокоїтися, а розігрує все нові сценарії. І якщо говорити про структуру інформаційної війни, то треба зрозуміти, що ми маємо справу з верхньою, видимою частиною айсберга. На нього, на різні медійні провокації, дезінформації, повідомлення ми реагуємо; але насправді п'ять шостих цього айсберга міститься глибше і треба саме із тим мати справу. І, власне кажучи, якщо говорити про гуманітарну еліту України, то це її справа - працювати з тією невидимою частиною айсберга.

Я виділив би п'ять рівнів. Перший рівень - видимий; це інформація, куди входить також емоційна складова (так би мовити, інформація з навіюванням певної оцінки, яка подається через засоби масової інформації чи твори мистецтва). Другий рівень - це інтерпретація, тобто вже системне бачення в локальному вимірі, зв'язки між певними подіями. Цим займаються наші політологи і найкраще - журналісти, але таких уже менше, тому що ми реагуємо рефлекторно. Третій рівень - це ідеологія. У нас є п'ятнадцята стаття Конституції, яка забороняє державну ідеологію, обов'язкову для всіх, але не забороняє недержавну ідеологію. Тобто це означає, що громадянське суспільство і нація можуть виробити національну ідеологію, яка нам дуже потрібна. Ми не можемо вийти з Росією в наступальний діалог, якщо в нас немає достатнього ідеологічного продукту (з яким, до речі, ми можемо ВИХОДИТИ до нашого ж українського населення Сходу і Півдня). Візія майбутнього України, проекту Україна й повинна скласти частину ідеології. Зараз багато громадських груп над цим працюють. Четвертий рівень - світоглядна матриця. Це найширше бачення українства в контексті того, чим є людство тепер з постінформаційного боку. Це питання, що є XXI ст. і що таке криза цивілізацій, що таке кінець світу, що за ним наступить - тобто НОВИЙ СВІТОГЛЯД, який для всіх є абсолютно актуальним. Ми просимося в Європу, на корабель, який скоро буде тонути, не намагаючись бути його рятівником, а лише пасажиром. А ми могли б створити ідеологію, яка може бути для Європи цінною, новою пропозицією виходу, але для цього треба працювати над собою. І останній (п'ятий) рівень, про який ми всі говоримо. Безумовно, це стосується культурно - ціннісного виміру. Він включає в себе традиційну українську культуру. Це наша пам'ять, це те, що є на рівні ПІДСВІДОМОСТІ, тому що світоглядний рівень вимагає системного розуміння світу і його майбутнього, а культурно-ціннісний підхід - це те основне, що виховується матерями, батьками, усім нашим культурним простором. Тут ми дуже не допрацьовуємо. Звернімо увагу, що інформаційні спецоперації, які системно проводяться й відбуваються в рамках так званої «бюджетної» війни, виявилися ефективними лише в тих регіонах і соціальних групах, де збереглися радянські світоглядні й поведінкові стереотипи, а також була вкорінена ідеологія «русского мира». Це - Південь і Схід України. Як це здійснено? Засобами сучасних комунікацій. Засобами свідомого проросійського впливу на мільйони громадян України лишаються телебачення, радіо, газети, журнали, кінофільми, художня та історична література, музика, зірки естради і театру, церковні, громадські діячі, дозвілля і громадські послуги. Скажімо, під час поїздки автобусом у Рівне я чотири рази, сказати б, «піддавався цілеспрямованій атаці на користь Російської імперії». І нічого з тим не можна вдіяти. У західних областях я з водіями автобусів вів «сепаратні переговори» з проханням зробити тихіше російську попсу, а коли зробив опитування серед пасажирів, то з'ясувалося, що їх ця попса - «Владимирский централ» та інші атрибути російського «блатного мира» - влаштовує. І це не Донецьк, і не Луганськ, і не Крим, це наші західні українці. Мій виступ не є абстрактикою, він є дуже конкретний. Нам не потрібно війни для того, щоб ми почали виконувати стратегічну й методологічну роботу. А це є обов'язком духовної еліти - думати на двадцять, сорок, п'ятдесят років наперед.

Ольга Пресіч

Я не буду забирати багато часу, скажу тільки дещо, спираючись на власний досвід. Коли відбувалися ті страшні події в Україні, ми цілими ночами дивилися (у нас десять годин часової різниці), а потім ішли на роботу. Я плакала ночами й думала, чому я не в Україні. Однак потім потрошечку, завдяки нашим студентам, я зрозуміла, що, мабуть, у кожного своя барикада, що робити щось на своєму місці, як уже тут багато людей казали, це дуже правильно: на своєму місці робити те, що ми можемо. А що ми, викладачі (ідеться про українських науковців за межами України), можемо? Ми можемо домогтися, щоб наші студенти були інтегровані в програми України, щоб вони були назавжди друзями України, адже вони - це ті, хто через десять років буде моделювати світопорядок. Якщо ми будемо з ними працювати, то вони ніколи не будуть ворогами України. Ми можемо зробити важливу й конкретну справу - творити позитивний образ України у світі.

Віталій Радчук

Я хочу продовжити думки, висловлені Олександром Даниловичем Пономаревим і Кирилом Стеценком. Кирило говорив не про донецький медіа-простір, а про той, яким ми користуємося щодня в Києві. Ви всі не можете не помічати, що за останні три роки (і навіть за останні півроку) Київ катастрофічно русифікується. А це означає, що доктрина Путіна діє. Зверніть увагу на те, що він апелює не до українців чи росіян, а тільки до російськомовних. Він веде відлік «свій» - «чужий» тільки за мовною ознакою -

Росія є там, де є російська мова. Отже, і Україна є тільки там, де є українська мова. Якщо її нема в Донбасі, то України там уже немає. Кубань уже відійшла, а була ж - українськомовна. За Голодомору на Волзі, на Кубані винищували саме ті місцевості, де компактно проживали українці.

Хоча формат Круглого столу не передбачає певної організації, але пропоную створити щось на зразок постійно діючого органу сил швидкісного гуманітарного реагування, який би відгукувався на події, бо події розгортаються швидко. Є речі, на які ми повинні реагувати щодня. Син моєї знайомої із Житомирщини ходить з кулею в бронежилеті, якраз біля серця. Він розповідав, що вони пили воду з калюж, бо не було питної води, і стріляли зайців у полі, тому що не було харчів. А їм, знаючи, що вони не мають навіть води, висипали з вертольота солоні консерви, щоб ще більше пити хотілося. Виглядає як якась диверсія військового керівництва. Тобто в країні така ситуація, за якої може діяти ворожа агентура. На Житомирщині знову сімдесят вісім бронетранспортерів визнано непридатними до використання. Ми, гуманітарії, повинні проводити виховну патріотичну роботу в суспільстві, щоб подібне не траплялося.

Павло Михед

Я представляю Всеукраїнський комітет славістів (голова, Олексій Семенович Онищенко, на жаль, не зміг сьогодні бути). Концепція Українського комітету славістів - це толерантність, прагнення єдності слов'ян. Навіть цього року, незважаючи на жахливі умови, ми змогли провести конференцію. Ми пропонуємо створити державну програму популяризації української історії, бо якщо не буде державної програми, не буде конкретної людини, яка за це відповідає, то не буде й роботи належної. Тоді в рамках цієї програми можна організувати численні сайти, щоб ми всі могли користуватись. У багатьох науково-дослідних інститутах заборонили користуватися соціальними мережами, зокрема «Фейсбуком». Слід створити електронний журнал у національній бібліотеці України імені Вернадського. Ми розробили його концепцію, спрямовану на популяризацію науки. Ідеться про те, що науковець має написати не наукову статтю, а популярну (проте це не мають бути наукові звіти співробітників інститутів). Тепер щодо якості інформації, що подається у ЗМІ. Я за своєю першою освітою все-таки журналіст і маю право про це говорити. Журналісти, на жаль, зараз здебільшого непрофесійні, зав'язані на «джинсу». Дуже мало журналістів, які б готували сильні матеріали про культуру, мистецтво. Порівняйте хоча б, як «РИА - Новости» подає інформацію і як працюють наші журналісти. Ще один момент - я зупинюся на питаннях пропаганди актуальної тематики. Згадаймо, як під час війни з'явився запит на патріотичну тематику в СРСР і як відразу, у стислі терміни, було написано багато книг про Київську Русь (тому що це, на думку влади СРСР, сприяло піднесенню патріотичного духу). Треба використати цей досвід і писати більше на патріотичні теми. Це мають бути не лише книги, а і якісь статті, курси освітні, але в цьому має бути система. Наприклад, щодо пропаганди історії запорізького козацтва, то це колосальна сторінка історії України. Це має бути повний курс в інститутах.

Всеволод Наулко

Винесені на обговорення питання - це питання державної ваги. Проблеми, які існують зараз в Україні, виникли не сьогодні. Дехто каже: «О, прийшов Янукович, прийшла Партія регіонів і почалося», а я скажу, що почалося значно раніше. Можу навести багато прикладів. Скажімо, коли я, керуючи експедицією, приїхав з Києва до Херсона і підійшов з папірцем, підписаним Максимом Рильським (тодішнім директором Інституту мистецтвознавства), до начальника аеропорту, він мені сказав: «Я этот собачий язык не понимаю». От вам. Це було в радянські часи, які дехто ідеалізує і каже, що тоді було все добре. Знаєте, з часом забуваєш, що була Чехословаччина, Угорщина, Польща і багато чого іншого страшного. Які конкретні пропозиції? Це передусім, щоб речі називали своїми іменами. Бо в нас пишуть, намагаючись щось прикрасити. Засоби масової інформації в нас якісь кволі, невиразні, запізнюються завжди. Пишуть «сусідня держава», північний сусід. Сусід - це звучить чудово, сусіда треба любити і поважати. Але сусід-загарбник - це щось інше. Анексують Крим, а наступного дня в нас з'являється газета, де показують, як Путін, веселий і радісний, грає в більярд.

Хотів би сказати, що не тільки у ЗМІ, а й у нашій науці багато таких людей, які антиукраїнськи налаштовані. Не хочу називати прізвищ, це люди з великими титулами, які ходять і кажуть: «Но ведь Крым то не украинский, он никогда не был украинским. Он всегда был русским». Але якраз «всегда» він «русским» і не був. Путін нас повчає, що землі Донеччини - це «русское» козацтво. Він навіть не знає, що козацтво було різне: Запорізьке, Донське, Чорноморське і т.і.

Тепер усі сподівання на те, що нам Захід допоможе: ви вже бачите як він допомагає. Я хотів би подивитися, як би Ангела Меркель зреагувала, якби частину Німеччини отак «хапанули», як Крим, яка була б реакція. Ще інше хочу зауважити: це тільки в нас таке можливо, що народний депутат може заявляти, що «русини є окремим народом». У цій аудиторії не потрібно доводити, що це не так, що це політична спекуляція на етнонімії. Утім, згадаймо, що було, скажімо, у тій же Франції років двадцять тому, коли один із російських відомих етнологів Віктор Іванович Козлов написав, що бретонці (мешканці півострова Бретань на Заході Франції) не є французами, що вони - окремий народ. Одразу ж протест заявлено - прийшов лист на Інститут етнографії, і директор Інституту Юліан Бромлей вимушений був розбиратись із цим питанням. Його викликали у владні кабінети «на килим» і т. п. А в нас урядовці і народні депутати спокійно роблять заяви про потребу автономії для нібито окремого народу - «русинів» і, незважаючи на протести науковців НАН України, так звані українські політики й далі розігрують «русинську» тему, лобіюючи інтереси чужих держав.

Водночас треба, щоб наша наука, як і засоби масової інформації, також не запізнювалися, щоб вони чітко і, головне, своєчасно реагували на всі події, з якими ми стикаємося.

Ганна Скрипник: Шановне товариство, хочу звернути вашу увагу, що в нашій аудиторії присутні науковці - учасники афганської війни. Сьогодні пан Загнітко і пан Русанов репрезентують якраз ті регіони, що є в зоні ризику і небезпеки. Тобто З ОДНОГО боку це Донбас, а з другого боку - Чернігівщина (щодо якої також проговорюють загрозу можливого вторгнення з боку Росії). Керівник кафедри етнології та українознавства Чернігівського педуніверситету Юрій Русанов повідомив про те, що є загроза закриття цієї кафедри. Нам потрібно донести до уряду, що скорочувати курси етнології сьогодні - це на межі з антидержавною політикою. Я пропоную, щоб ми підтримали клопотання колег про збереження кафедр етнології в педуніверситетах України.

Юрій Русанов

Сьогодні, дійсно, не тільки Донбас, а й північна територія України, прикордонна смуга, дуже потребує уваги. Щодо цих територій, як відомо, завжди виникали суперечки й конфлікти. І нині вони під загрозою. Хоча військові провели там відповідні оборонні заходи, наразі я хочу звернути увагу на те, що ми ще повинні спільно зробити, аби не допустити створення проросійських угруповань серед нашого населення. По-перше, як слушно зазначила академік Ганна Скрипник, ми маємо повернутися до тих навчальних планів та курсів народознавства, військово-патріотичного виховання, яке частково було запроваджене в 1990-х роках, але яке, станом на сьогодні, взагалі зникло. Ми на зустрічі ветеранів-афганців в Чернігові прийняли рішення: сприяти відновленню військово-патріотичного виховання молоді в освітніх закладах. По-друге, дуже важливо здійснювати міжвишівський обмін студентами за напрямком «Схід - Захід». Ми, наприклад, уже протягом десяти років співпрацюємо з Чернівецьким університетом, і наші студенти-історики проходять там етнографічну практику (хочу також зауважити, що й там зникла спеціальність «етнографія», яка була на історичному факультеті університету). Ми курсуємо між нашими двома містами маршрутом «Від Пруту до Десни»; Буковина стала нашим студентам близькою. Спогади, фотографії, наші спільні конференції, наукові семінари - усе це є гарантією порозуміння. Тому бажано отакі міжрегіональні, зокрема, етнографічні, практики проводити: обмінюватися досвідом, зближувати і єднати молодь різних регіонів. Тим паче, що студенти-історики влітку виїжджають в експедиції, тож треба такі етнографічні практики запровадити і проводити їх не лише у своїх, але й у віддалених областях. Ми опублікували книгу за матеріалами наших експедиційних практик на Буковині. Кілька речень із цієї книги спогадів студентів хочу зачитати: «Саме тут, біля сільських жителів Чернівецької області, ми навчилися прислухатися один до одного, поважати чужу думку… І, напевно, ніхто з наших учасників практики не пожалкував про те, що проходив практику саме тут, в селі, де нема злості, заздрощів, де панують любов і взаємоповага…». Це і є результат роботи з молоддю. Обмін студентськими практиками між різними педагогічними вишами, наприклад, Слов'янськ - Львів, Донецьк - Чернівці або Ужгород - Одеса, справді сприяли б формуванню більш монолітного суспільства. Менше було б регіональних непорозумінь, які спричинилися до трагічних подій. Це один з механізмів консолідації, згуртування суспільства. Ми повинні вкотре закликати Міністерство освіти звернути увагу на проблеми вишівських курсів історії та етнології: як щодо наповнення їх українським змістом, так і щодо використання виховного патріотичного потенціалу цих дисциплін.

Маргарита Араджіоні

Щиро дякую за запрошення на цей дуже поважний захід, тому що наразі тема дуже актуальна. Я донедавна працювала в університеті в Сімферополі, але виїхала з Криму ще наприкінці березня. У мене, можливо, трохи застаріла інформація, але тоді, дійсно, склалася дуже нетерпима обстановка, і ми відчували, що взагалі незахищені, було дуже непевне майбутнє. Я прийняла для себе рішення, що не можу співпрацювати з окупантами, тому для мене було очевидно, що маю виїжджати з Криму. Знаю, що разом зі мною виїхало й декілька інших колег, які працювали в інститутах Академії наук України. Це й археологи, і фізики, геофізики, астрономи та інші патріоти країни. Ми приїхали на материкову частину нашої держави для того, щоб щось робити, щоб наша країна стала кращою, тобто, щоб ми змінювалися, щоб модернізувалися. Сьогодні я принесла матеріали, які ми розробляли ще в Криму і які себе дуже добре зарекомендували. Хочу також внести свої пропозиції щодо розвитку гуманітарної сфери, розвитку політики й участі академічних учених у популяризації науки і в освітніх програмах. Хочу акцентувати увагу на те, що ми в Криму дуже дано займалися міжнаціональними, міжконфесійними відносинами і (завдяки нашій роботі та співпраці з різноманітними громадськими організаціями) ми дуже плідно, я вважаю, проводили цю роботу. Коли сталася окупація Криму, ми бачили, наскільки Крим був відрізаний від українського телебачення, наскільки була масована антиукраїнська, антитатарська пропаганда перед референдумом. І на тлі оцього психозу, на тлі цієї пропаганди ми побачили, що в різноетнічних спільнотах не було жодного випадку зґвалтування, жодного випадку якогось там насильства, бійок, підпалів тощо. Навіть серед підлітків, які ходили до школи і серед яких також виникла дуже гостра ситуація як реакція на події. Вважаю, що той курс, який ми розробили і почали були впроваджувати в Криму (він називається «Культура добросусідства»), був дуже актуальний. Але, на жаль, протягом п'яти років, коли ми намагалися його впроваджувати в освітню сферу Криму, нам завжди ставили якісь перепони. Для кримських чиновників важливішим було викладати «кримський вальс» (такий курс для старшокласників), аніж займатися культурою добросусідства. Я слухала виступи, що 90% студентів, яким Міністерство освіти надіслало sms-ки (вважаю це сумнівною інформацією), лаяли його. Я взагалі не знаю, наскільки широко проводилася така «сумнівна акція»: звідки взялися всі мобільні телефони; хто рахував, скільки відсотків було таких відповідей. Але я знаю статистику щодо, скажімо, Кримського гуманітарного інституту в Ялті, де студентам викладався курс культури добросусідства, і знаю, що більшість студентів, які займалися за цим курсом, залишилися патріотами України і перевелися до вишів на материкову частину України. Вважаю, що це також результат нашої роботи. Хочу ще зауважити одну дуже важливу річ. Ми - українці. Ми любимо свою країну, свою мову, свою культуру. Але ми повинні пам'ятати, що живемо у XXI ст., і у світі залишилося тільки 6% держав, які можуть сказати, що вони моноетнічні. Більшість цих держав - це острови. Україна, навіть зважаючи на те, що 78% - це етнічні українці, все одно має чимало національних меншин. Ми не повинні сповідувати етнічний патріотизм, не повинні забувати оцю полікультурність нашої держави. Ми не повинні вибудовувати нашу гуманітарну політику як політику асиміляційну: усі ми повинні бути громадянами України, але це не має заважати кожній національності плекати культуру своєї етногрупи. Ви подивіться, адже одним з головних приводів, якими скористалася Росія для розпалювання заворушень і у Криму, і на Сході, була відміна «мовного закону». Тобто ці терени дуже вразливі. Я розумію, що якби не було російської окупації, то не було б таких результатів, які ми мали в Криму. Але все-таки я намагаюся зараз акцентувати увагу на те, що якщо Україна прагне долучитися до європейських цінностей, то ми не повинні забувати, що в Європі навіть один відсоток чи одна людина, але й вона має право на захист, вона не повинна бути дискримінована ні за етнічною, ні за культурною, ні за релігійною, ні за мовною ознаками. Тому поряд з різноманітними популяризаторськими програмами з історії і культури України ми маємо пам'ятати, що історія і культура України - це не тільки історія етнічних українців, але й історія греків, вірменів, болгар, кримських татар. Вони живуть на наших теренах і також доклали досить багато зусиль для розквіту й розбудови нашої держави. Гадаю, що це дуже важливий крок для порозуміння, для того, щоб ми знайшли спільну мову. Наш доробок - це ось такі книжки, завдяки яким ми працювали навіть з дошкільними навчальними закладами. Ми розробили проект «Культура добросусідства», щоб діти мали змогу вивчати і свою культуру, і свою рідну мову, але водночас ознайомлюватися з українською мовою. У нас є ідеї на розвиток цього проекту: видання другого і третього томів, де будуть присутні польська, угорська та інші мови, які лунають на теренах України. Ми плідно співпрацюємо з Міністерством освіти для того, щоб, як казав пан Юрій, модернізувати Україну, показати її більш привабливою. І для того треба відходити від інформаційних курсів етнографічного спрямування, а більше йти на виховні курси. Тобто використовувати все, що бачить дитина біля себе, для виховної спрямованості, бо діти володіють Інтернетом, кожен може прочитати історію, яка йому буде цікава. Треба робити етнічні громади більш відкритими. Якщо люди будуть більше спілкуватися, ТО ми будемо таким чином знижувати рівень ксенофобії, сприяти взаємопорозумінню.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозвольте репліку. Добре знаючи кожного з присутніх, можу запевнити, що сьогодні на Круглому столі йшлося не про етнічний патріотизм, а про патріотизм громадянський, але «український громадянський». Справді, ми маємо говорити в річищі курсу історії України як про історію етнічних українців, так і про історію росіян України, греків України, німців України тощо. Отже, в історію України маємо включати ті фрагменти історії, які свідчать про присутність і співжиття на українських землях поруч з українцями різних етнічних груп чи національних меншин. Водночас історія окремих народів світу - греків, німців, росіян та інших - вивчається в курсі «Всесвітньої історії». Тому, поділяючи думку, що ми мусимо шукати шляхи гармонізації суспільних відносин, урахування реалій, які історично склалися, разом з тим переконана, що не слід прагнути штучно ізольовувати (за допомогою фактів історичної минувшини) національні меншини від української етнічної більшості. Спрямовуймо погляд у спільне майбутнє, а не в різне минуле! Наголошую на потребі формування громадянського українського патріотизму. Це ключове поняття, довкола якого нам треба консолідувати, об'єднувати українське суспільство.

Вільям Ріш

Скажу коротко, щоб не займати багато часу. Як сказала пані Ольга, ми всі майже не спали в дні Майдану і стежили за новинами з України. Тому добре знаємо, що тоді відбувалося в Києві. Ми думали, як і що робити. Мушу просто сказати, що ми повинні йти шляхом об'єднання, тому що є війна - і це турбує нас усіх. Я, до речі, викладач мови: один з моїх студентів загинув на Майдані. Мене турбує все, що відбувається в Україні, мої друзі мали намір покинути Донецьк, інші - ще живуть у Луганську. І я просто хотів сказати, що ми маємо подолати всі стереотипи відчуження. Це включає і тих, хто розмовляє російською, вони мають бути нашими соратниками, нашими союзниками. Інше питання щодо захисту мови і культури України. Це важливо і тут треба працювати. Але під час війни ми маємо шукати якомога ширшого порозуміння.

Богдан Ажнюк

Дорогі колеги, ми повинні чітко усвідомити те, що хоча військовий стан в Україні офіційно не оголошений (думаю, що це мудра офіційна позиція), однак наша країна є в ситуації саме військового стану. У контексті цього, ми академічні вчені, маємо подивитися на це як громадяни, а не тільки як дослідники. А для цього «білих рукавичок», у яких ми робимо науку, нам замало, позаяк ситуація вимагає ще й «грубих робочих рукавиць». Ми звикли до кабінетної роботи; це нормально і природно в умовах якоїсь європейської країни, скажімо Швейцарії. За нинішніх обставин потрібно брати активну участь у формуванні громадської думки, активно впливати на інформаційний простір, давати йому якісні інформаційні фрагменти, які націлені на відповідну аудиторію. І цю аудиторію потрібно знати. Це робота як на ближчу, так і на віддалену перспективу. Ґандж нашого дискурсу в тому, що ми звикли говорити із собі подібними і переконувати собі подібних. Готуючи якісь інформаційні фрагменти для широкої аудиторії в різних форматах, слід пам'ятати, що ми звертаємося до тих слухачів, хто мислить зовсім інакше, дотримується інших поглядів, оперує іншими оцінками і термінами. Тому вирази на зразок «культурний код», «асиміляція» і т.і. - це для пересічного громадянина іноземна мова, яку він не сприйме і просто не почує. Як виходити із цієї ситуації? Потрібно, вважаємо, шукати в нашому колі і поза ним талановитих популяризаторів, яким давати напрацьовані, дуже стислі, але переконливі за змістом, а навіть дещо спрощені за формою тексти. Але натомість треба говорити, як колись говорили про Стефаника «коротко, сильно і страшно». Тільки тоді це досягає якоїсь цілі, інакше це просто слова, які як порох летять і затуманюють картину світу.

Звичайно, слід проявляти толерантність, але дозовано. В Україні толерантність завжди була не дозована, вона зашкалювала. Наші опоненти толерантністю не відзначаються. В умінні вести інформаційну війну в них можна повчитися. Вони мають потужний пропагандистський апарат і свого Геббельса. А де наш анти-Геббельс? У нас його немає. В Україні немає центру державної інформаційної політики. Розбудова Української держави не може будуватися на самому лише ентузіазмі. Але за умов, коли національна ідея викристалізовується стихійно, потрібно потужних організаційних зусиль і участі в цьому процесі держави. Особливо в тій ситуації, у якій є Україна. Тому, на мій погляд, було б добре, можливо, при МАУ чи НАУ створити науково-інформаційний центр, де можна було б збирати та формувати такі інформаційні тексти чи фрагменти, які добре надаються для поширення через різні інформаційні канали - електронні, інформаційні і т.д. Щодо цього можу навести приклади з особистого досвіду. Нещодавно я ініціював проведення конференції про мовні права в сучасному світі. Після заходу я зв'язався з інформаційним порталом «Обозреватель», і ми провели прес-конференцію, на яку було запрошено професора Юліане Бестерс-Зіль - гер із Фрайбурзького університету. Участь у заході іноземного науковця, чия думка безстороння, на відміну від українського, була для них та запрошених журналістів із різних агенцій цікавою. Прес-конференція в інтернетрежимі транслювалась у прямому ефірі, ми відповідали на питання журналістів і на телефонні дзвінки. Потім окремі фрагменти конференції були розтиражовані на сайтах ЗМІ; люди почули, що таке мовні права і як їх розуміють в Україні, в Європі, у світі.