Специфіка формування та проявів регіонального політичного режиму у Львівській області

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфіка формування та проявів регіонального політичного режиму у Львівській області

В'ячеслав Яремчук

Анотація

регіональний політичний режим незалежність

Ключові слова: регіональний політичний режим, Львівська область, сучасні політичні процеси.

Annotation

Vyacheslav Yaremchuk. Specificity of the Regional Political Regime Formation and Manifestation in Lviv Oblast.

Key words: regional political regime, Lviv oblast, modern political processes.

Проблеми трансформаційного періоду, що нині переживає Україна, актуалізують увагу до поглибленого розгляду функціонування політичного режиму, виявлення причин його неефективності як на центральному, так і регіональному рівнях. Наукова і політична важливість порушеної проблеми полягає у тому, що феномен регіональних політичних режимів є дотичним до загальної «мозаїки», з якої складається політичний режим України, стійкий розвиток якого можливий за умови дотримання балансу інтересів регіонів, що набуває особливої ваги в сучасних процесах децентралізації країни, формування багаторівневих політичних відносин, що актуалізує і проблему регіонального рівня влади.

Дослідження, які торкалися тематики регіональних політичних режимів, почали з'являтися в Україні на початку ХХІ ст. Проблему, переважно в теоретичному плані, досліджували В. Барановський, М. Лендьел, Ю. Остапець, Т. Панченко, С. Рибалко, В. Романова, Н. Ротар, І. Тищенко та ін., низка з яких - С. Дяк, А. Колодій, В. Маркітанов, А. Романюк, Ю. Шведа торкалися Львівської області. Значну увагу до регіонального та субрегіонального рівнів української політики, аналізу емпіричної бази приділяли і різноманітні науково-дослідні інституції, зокрема, Центр соціально-політичних досліджень при НаУКМА (спільно з Центром слов'янських досліджень університету Хоккайдо, Японія), Український незалежний центр політичних досліджень, Комітет виборців України, Лабораторія законодавчих ініціатив, Поліський фонд міжнародних і регіональних досліджень та ін. Разом з тим, наукові розвідки з порушеної проблеми ще не набули системного характеру, що торкалося і отримання обґрунтованих концептуальних висновків, перебуваючи і далі на етапі популяризації та адаптації зарубіжної методології до українських умов, пошуків виважених наукових підходів та дослідницького інструментарію в опрацюванні емпіричної бази. Зважаючи на зазначене, метою статті є дослідження феномену регіонального політичного режиму на прикладі Львівської області, реалізація якої бачиться через вирішення таких завдань, як з'ясування умов і чинників, які сприяли його формуванню, а також специфіки його функціонування та трансформації.

Вибір для дослідження Львівської області зумовлений помітною роллю, яку відігравав регіон (володіючи передусім соціальним, символічним, культурним капіталами [1, с.213]) в суспільно-політичних процесах сучасної України. Незважаючи на те, що область не володіла потужною ресурсною базою (на початок ХХІ ст. її частка в загальному балансі країни: площа - 3, 6%, населення - 5, 4%, обсяг валової продукції - 4, 2% (9-те місце серед областей країни [2, с.181 ]), вона, згідно з висновками експертів, залишалася регіоном «нереалізованих... можливостей з потенціалом лідера як у політичному, культурному, так і економічному. плані» [2, с.187]. Станом на 2013 р. область займала одні з найвищих рейтингів у країні щодо інвестиційної привабливості (за індексом відкритості влади - 1-ше місце, діловому клімату - 2-ге, діловому оптимізму - 2-ге та ін. [3]), що відкривало перед нею, особливо враховуючи втілення євроінтеграційного курсу України, нові перспективи.

Під дефініцією регіональний політичний режим, яка є похідною від загального поняття політичний режим, ми розуміємо спосіб функціонування загальнонаціональної політичної системи країни на регіональному рівні. Тобто, регіональний політичний режим є відображенням взаємодії суб'єктів політичного життя - політичних акторів (правлячої еліти Згідно зі структурно-функціональним принципом виокремлюються основні групи правлячої еліти: політична еліта (переважно їй належить роль публічного прийняття рішень, несення відповідальності за їхнє виконання), економічна еліта (з нею пов'язана роль неформального, непублічного лідера, який істотно впливає на процес прийняття рішень), бюрократична еліта (організатор-управлінець у підготовці і прийнятті рішень), інтелектуальна еліта (генератор ідей і комунікації).) з їхніми ресурсами (адміністративно-правовими, фінансово-економічними, інформаційно-ідеологічними) і стратегіями, спрямованими на здобуття, здійснення і утримання владних повноважень у межах певної території (області), а також регіональних політичних інститутів, функціональне призначення яких полягає у дотриманні встановлених норм політичної діяльності.

В унітарній Україні підставою для виникнення регіональних політичних режимів стали процеси політичної й етнічної самоідентифікації, демократизації політичного життя, впровадження ринкових відносин, підвалини яких формувалися в країні на заключному етапі існування СРСР, що створило умови для політизації регіональних відмінностей, достатньо автономного існування регіональних політичних акторів, а також інститутів і стратегій здійснення політики. На Львівщині цьому сприяла низка об'єктивних і суб'єктивних чинників, зокрема, належність області (як помітного суб'єкта політичного життя країни) до історичної Галичини (символічний капітал), високий рівень усвідомлення населенням, його елітою своєї окремішності, а разом з тим і існування та артикуляції своїх інтересів, що сприяло перетворенню «території» у «регіон», а місцевих чиновників та бізнесменів на регіональну політичну еліту. Останнє передбачало і відповідні дії еліти, яка, прагнучи бути виразником суспільства, спрямовувала свою активність не лише на виконання директив «Центру», але й на утворення сприятливих умов для реалізації інтересів свого регіону.

Важливо відмітити, що згаданий феномен, як комплекс регіональних особливостей політичного режиму, може виявляти свої чітко виражені ознаки далеко не завжди, інколи перебуваючи в латентному стані, не виходячи зі стадії «визрівання» чи постійної нестабільності/змінності. Необхідною умовою для цього, враховуючи, що інституціональний дизайн політичних режимів в областях України, окрім АР Крим, був уніфікованим, є присутність регіональних політичних акторів, якісні характеристики яких (серед них - наявні ресурси), рівень взаємодії між ними визначали специфіку політичного режиму на регіональному рівні, напрями його трансформації. Істотно впливали на «політичну взаємодію» останніх рівень політичної культури, історико-культурні традиції регіону, розвиток соціально-економічних відносин, наявність харизматичних політичних лідерів, стан багатопартійності тощо.

Зважаючи на це, найбільш продуктивним у дослідженні регіонального політичного режиму, проблеми, яка охоплює знання на стику багатьох наук (політики, політичної географії, геополітики, економіки, демографії, історії, соціології та ін.), є використання міждисциплінарної методології пізнання [4, с.6], зокрема, поєднання правового та соціологічного підходів, що передбачає вивчення як формально-юридичних норм, так і неформальних (реальних) практик у здійсненні політики в регіоні із залученням широкого кола суб'єктів - конкуруючих між собою груп політичних акторів, груп тиску. В умовах демократичного транзиту, який здійснюється в Україні, доцільним є звернення й до висновків транзитолога Т. Карозерса, який зводив рівні взаємодії між «засобами здійснення політичної і економічної влади» та «політичними акторами» до двох моделей - «домінуючої влади» і «безплідного (безформного) плюралізму» [5, с.50-52]. Якщо для першої була характерною наявність «домінуючого актора», здатного здійснювати політичну діяльність самостійно, без кооперації з іншими «політичними гравцями», то інша, в умовах високої фрагментації політичних акторів, серед яких жоден не був здатним зайняти провідне становище, передбачала взаємодію між суб'єктами політичного життя (в амплітуді від співпраці до конфронтації).

Важливу роль у формуванні регіонального політичного режиму відіграє рівень взаємин між «Центром» і «Регіоном», який може балансувати від певного рівня місцевої «автономії» до «залежності», коли прагнення до всеосяжного контролю з боку центральної влади може призвести до її повної домінації на місцях. Найбільш зримо це проявлялося у кадровій сфері - призначенні ставлеників Києва (з кола місцевих чи «варягів») на керівні посади в органах виконавчої влади, рівня залежності регіону від державного фінансування. В умовах гібридного політичного режиму, який сформувався в Україні, «гармонізувати» цю ситуацію були в змозі лише регіони, які мали потужні ресурси (передусім економічні), що давало змогу не лише ефективно лобіювати інтереси в «Центрі», але й здійснювати тиск на нього.

Щодо груп львівської регіональної еліти, які мали доволі незначні ресурси, її стратегії у відносинах з «Центром» були обмеженими. Якщо на початку 1990-х рр. серед них найбільш яскравими можна назвати «гру в автономність» чи «похід на Київ», які виявилися нереалізованими, то в наступному політичні актори області переважно дотримувалися «лоялістського» чи очікувального напрямів. У свою чергу, це забезпечувало отримання відповідних ресурсів і гарантій як для розвитку регіону, так і збереження владних повноважень чинної еліти, її незмінності. Разом з тим, суб'єкти політичного поля Львівщини (як і інших регіонів) щодо «Центру» займали далеко не консолідовану позицію. Так, у 1990-ті рр. регіональна політична еліта (починаючи від дисидентів, правозахисників, активістів національного відродження) часто перебувала у конфліктних відносинах з офіційним Києвом, який на початковому етапі незалежності України значною мірою представляла екс-партійно-радянська номенклатура. Умовою ж успішної діяльності економічної еліти були її «адаптивні якості», вияви лояльності щодо «Центру» в замін на відповідне сприяння. Останнє, в міру перетворення економічної еліти в провідного «політичного гравця» [6], за рахунок концентрації в її руках матеріальних ресурсів, отримання суспільної легітимації істотним чином впливало на рівень взаємодії регіону з «Центром».

Формування регіонального політичного режиму у Львівській області було покладене на початку 1990-х рр., коли на тлі зміни характеру політичних відносин в УРСР «після перебудовчого періоду» в регіоні почалася руйнація підвалин радянської системи, яка спиралася на партійні та радянські органи. Наслідком переваги антикомуністичних сил стало усунення від владних важелів партійно-радянської номенклатури, поява нових груп політичної еліти, характерною ознакою яких була висока фрагментація, що посилювалося міжгруповою конкуренцією, багатоальтернативними підходами до політичного процесу.

Нова конфігурація політичних сил у регіоні була формалізована місцевими виборами (березень 1990 р.), які, зламавши монополію на владу КПРС-КПУ, висунули на передові позиції носіїв високого репутаційного капіталу - колишніх дисидентів, громадських діячів, викладачів та науковців, що привело до істотного зменшення частки серед депутатів традиційного представництва від «блоку комуністів і безпартійних». Так, у складі Львівської обласної ради «першого демократичного скликання» (1990-1994 рр.) опоненти КПУ становили близько 2/3 депутатського корпусу. Зі Львова до неї не потрапив жодний комуніст [7].

У 1990 р. головою Львівської облради став В. Чорновіл, якому за підтримки національно-демократичних сил вдалося опанувати головними політичними важелями області й разом зі своєю командою (як правило, належних до НРУ), серед якої виділялися Мик. Горинь (заступник голови облради), С. Давимука (голова облвиконкому), розпочати амбітні реформи в політичній і соціально-економічній галузі, що перетворювало Львівську область на один з базових регіонів у боротьбі за практичне втілення ідеї державної незалежності України [8, с.927]. Завдяки діям «команди Чорновола» вже весною 1990 р. Львівська обласна рада однією з перших у країні ухвалила рішення про використання на території області нарівні з державними символами УРСР Українського Національного прапора, гімну «Ще не вмерла Україна». Влітку 1990 р., що стало прикладом для інших громад України, Львівська міська рада ухвалила рішення «Про Герб міста Львова», згідно з яким місту був повернутий старовинний герб, який символізував причетність міста до державницьких традицій Галицько-Волинського князівства, прагнення до відновлення принципів самоврядування.

У квітні 1990 р. була ухвалена «Відозва першої сесії першого демократичного скликання Львівської обласної Ради до народу», в якій проголошувалося, що Львівщина стає місцем «вироблення механізмів і принципів здійснення одвічної мрії нашого народу про незалежну, демократичну Українську державу» [9, с.220]. Водночас, керівництво облради було свідоме й того, що ці ініціативи зустрінуться зі спротивом Дійсно, у 1990 р. Львівська область опинилася у певному «стані облоги», що з успіхом використала демократична влада для мобілізації своїх прибічників, дискредитації комуністичного режиму. В умовах відмови уряду у наданні дотації на сільськогосподарську продукцію Львівська облрада спромоглася до впровадження прямих економічних контактів з деякими республіками СРСР, що не лише розв'язало гостру соціальну проблему, але й значно підняло авторитет регіональної влади (Див.: Деревінський В. Протистояння Львівської обласної ради із правлячою в УРСР Комуністичною партією у другій половині 1990 року / В. Деревінський // Історія України. Наукові виклади. - 2014. - №6. - С.53 [Електроннийресурс].-Режимдоступу:

file:///D:/Admm/Favorites/Downloads/Mandriv_2014_6_11%20(1).pdf). не лише з боку КПРС-КПУ, але й владних структур у Києві [10, с.608]. Облрадою було видано й декрет «Про владу» (26 квітня 1990 р.), який проголошував про перехід на території області всієї повноти влади до Рад народних депутатів «як вищого органу державної влади». У документі, який був спрямований на руйнування монополії на владу з боку КПУ, зазначалося про недопустимість втручання в роботу рад з боку «партійних чи громадських організацій», «присвоєння ними невластивих... функцій, перш за все адміністративно-господарських» [11], що поклало початок ще в умовах УРСР перебирання важелів політичного управління в області до рад різних рівнів.

Фактично до кінця 1990 р. Львівська облрада вперше почала контролювати всю область, відтіснивши ще нещодавнього монополіста політичного життя - Львівський обком КПУ на другорядні позиції. Реакцією на загострення політичної ситуації в СРСР, спроби центральної влади втримати свої позиції силовим способом, стало тимчасове наділення облрадою (листопад 1990 р.)

В. Чорновола надзвичайними повноваженнями, що ще більше зміцнило його провідний політичний статус у регіоні. Концентрація влади в руках голови облради (враховуючи явочну зміну законодавчих актів, знесення пам'ятників В. Леніну та ін.) навіть викликало побоювання встановлення на Львівщині авторитарного режиму, однак останній (у чому не було сенсу) не скористався своїми широкими повноваженнями.

У 1990 р. у Львівській області із заснуванням обласною радою газети «За Вільну Україну», яка стала конкурентом видань, що виходили під егідою Львівського обкому КПУ, розпочався процес роздержавлення ЗМІ. Того самого року Львівська міська рада розпочала друк газети «Ратуша». З перших років незалежності України ринок мас-медіа області (телебачення, радіо, друковані ЗМІ, Інтернет) являв собою майже повністю україномовну галузь, яка, незважаючи на спроби монополізації, динамічно розвивалася, залишаючись доволі різноманітною, з різними осередками впливу. Окрім чисто партійних видань, які мали вузьку аудиторію, проявляли активність головним чином під час виборчих кампаній, регіональні ЗМІ, які здійснювали діяльність на комерційній основі, включаючи і опозиційні, прагнули позиціонувати себе як «нейтральні», політично «незаангажовані» [12, с.3]. Стрімкий розвиток сфери надання інформаційних послуг, зважаючи на те, що медіа-ринок області був далеким від «повноцінного бізнесу», пояснювався використанням її як ефективного інструменту впливу на формування громадської думки, а також у корпоративних і політичних конфліктах [13]. Зважаючи на це, реальні власники багатьох ЗМІ регіону приховували своє «обличчя» за офшорами, підставними редакціями і особами. На відміну від обласного центру з його розвинутим публічним життям, районні та міські ЗМІ переважно були орієнтовані на місцеве керівництво, що створювало проблеми у вільному доступі до інформації.

За ініціативи В. Чорновола була здійснена спроба прискорити радикальну трансформацію політичної системи УРСР, яка в умовах протидії центральних державно-компартійних органів була спрямована на розширення прав «федеральних земель» (областей) [14, с.745]. Йшлося про «Галицьку асамблею», яка являла собою спільні сесії Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласної рад (лютий, вересень 1991 р.). Дії цієї політичної інституції, що не мала нічого спільного з «галицьким сепаратизмом» Ідея «галицького сепаратизму» не виходила за межі «інтелектуального сепаратизму». Згідно з даними опитування, проведеного Центром Разумкова (червень-липень 2004 р.), населення Львівської області, незважаючи на високий рівень регіональної ідентичності (82% респондентів пов'язували свої майбутнє саме з регіоном, 77% вважали за доцільне зміцнення його повноважень), у політичній сфері не підтримували ідеї набуття областю «широкої автономії». Понад 97% респондентів висловились категорично проти виходу регіону зі складу України (Див.: Романюк А. Львівщина: портрет на фоні президентських виборів-2004 / А. Романюк, Л. Скочиляс, Ю. Шведа, М. Бучин, В. Варгас. - Львів: ЦПД, 2004. - С.5, 20, 51.). (ініціаторами у цьому звинуваченні стали комуністи), передбачали побудову унітарної децентралізованої України з розвинутим регіональним і місцевим самоврядуванням [15]. Однак уже в умовах незалежності України під дією наростаючих проблем економічного характеру (включаючи і неможливість створення у Львові Галицького міжрегіонального економічного центру), тиску з боку Києва, зміни керівників обласних рад ця ідея, яка передбачала перенесення на столичний рівень львівського досвіду з «магістральних напрямів» перебудови країни [16, с.29], пішла у небуття.

Без особливого результату, що відбувалося на тлі певної ейфорії, на початку 1990-х рр. відбулася і спроба посилити вплив регіональної політичної еліти Львівщини, її найбільш яскравих представників - В. Чорновола, Мих., Гориня, І. Юхновського та ін. на центральний політичний рівень України. На той час в умовах тимчасового зниження політичної ваги традиційних регіональних центрів Львову вдалося зміцнити свої позиції у «верхньому ешелоні» влади. Про це вказував і показник присутності представників регіональної еліти, які характеризувалися високим рівнем консолідації у складі перших урядів України, в якому Львівщина (після Києва) займала почесне друге місце (значно відставали у цьому рейтингу Харківська, Дніпропетровська, Одеська, Донецька області) [17]. Однак, володіючи обмеженими ресурсами, впливи Львова на офіційний Київ, а отже, і пропозиція щодо встановлення нових стандартів політичних відносин у країні вже до початку доби президентства Л. Кучми були нівельовані, заступлені іншими регіонами. Через різні обставини політичні актори Львівщини не спромоглися використати і такий майданчик лобіювання інтересів регіону, як Верховна Рада України Перші спроби створення лобістської групи в парламенті - міжфракційного об'єднання були здійснені у Верховній Раді України IV (2002-2006 рр.) та V (2006-2007 рр.) скликань, однак вони виявилися невдалими через критичний рівень протистояння між «помаранчевими» та «біло-голубими» політичними силами. Безрезультатною виявилася і діяльність Міжфракційного депутатського об'єднання «Львівщина» (2013 р.), до роботи якого було залучене керівництво Львівської обласної і міської рад. Його призначення полягало у координації зусиль депутатів, зокрема, протидії практиці нерівномірного розподілу державних дотацій на користь східних областей України, чого добитися в умовах режиму В. Януковича було нереально. Незначна активність, наростаюче міжпартійне суперництво стали на заваді й міжфракційного об'єднання «Львівщина», утвореного у 2015 р., до якого увійшли 36 народних депутатів з кола учасників парламентської коаліції..

Окрім політичних питань, пов'язаних з процесами декомунізації, тиском на офіційний Київ у здобутті реальної незалежності України, починаючи з 1990 р. обласна рада під проводом В. Чорновола, як провідна політична інституція області, присвятила увагу й нагальним проблемам соціально-економічної сфери, вбачаючи шлях у виході з гострої економічної кризи (на відміну від дотримання «карткової системи», посилення адміністративних методів керівництва економікою) у впровадженні елементів ринкової економіки, приватизації, сприяння у розвитку акціонерного і приватного підприємництва, забезпечення соціального захисту населення. Тобто, йшлося про системне запровадження нових форм суспільно-політичних відносин (в межах, що дозволяла чинна правова база), проведення економічних реформ, які почали давати перші позитивні результати [9, с.221], що, по суті, створювало ґрунт для формування регіонального політичного режиму на Львівщині.

Провідну роль у політичному житті регіону відігравав обласний центр - Львів Інші міста обласного підпорядкування, зокрема, Дрогобич (єдине з міст, що мало населення понад 100 тис. жителів), Новий Розділ, Стрий, Червоноград та ін., які хоча і були центрами економічного життя області (машинобудування, нафтопереробка, вугільна та хімічна промисловість та ін.), базовими районами деяких політичних сил, не відігравали помітної ролі в політичних процесах області., зважаючи на те, що у місті знаходилися керуючі політичні інститути області, концентрувалися основні групи політичної і економічної еліти, ЗМІ, через що політичні рішення, ухвалені в ньому на різних рівнях, були визначальними для всієї області. Зважаючи на коло повноважень і впливів, головними політичними акторами у Львівській області в роки незалежності України, причетними до формування та функціонування регіонального політичного режиму, були передусім лідери провідних політичних інститутів регіону - очільники виконавчих структур та органів місцевого самоврядування, керівники політичних партій, представники неформальної політичної сфери, зокрема, від великого бізнесу. З прийняттям у 1990 р. Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів України та місцеве самоврядування» за рахунок об'єднання посад голови облради та голови виконавчого комітету ключовим політичним актором області став амбітний В. Чорновіл, який був одночасно головою органу «регіонального самоврядування» і «місцевої адміністрації» [18]. Запроваджений у 1992 р. новий політичний інститут - Представник Президента України (як найвища посадова особа в області), а з 1995 р. - обласна державна адміністрація (її очільник - голова обласної держадміністрації) істотно звузили політичну вагу облради (органу місцевого самоврядування, що представляв спільні інтереси територіальних громад області), перебравши на себе виконавчі повноваження. Помітну роль у політичному житті регіону відігравала й міська рада Львова (її голова) - представницький орган, який, будучи наділений правовою, організаційною і фінансовою автономією, що базувалася на європейському досвіді, національному законодавстві, отримав можливість вирішувати міській громаді питання місцевого значення, забезпечувати участь громадян у політичному процесі.

Трансформація політичного режиму в Україні з приходом до влади Президента України Л. Кучми, що супроводжувалося наростанням авторитарних тенденцій, формуванням «територіально-ієрархічної системи влади», в якій поєднувалися гіперцентралізація «Центру» та вияви місництва в областях [19, с.60], призвела до стрімкої зміцнення президентської вертикалі влади. Враховуючи ж, що головне призначення обласних «державних адміністрацій», відповідальних «за стан економічного і соціального розвитку» підзвітної території полягало у здійсненні контролю над органами місцевого самоврядування, а у разі необхідності й спрямування їхньої діяльності, формування бюджетної політики, в умовах гібридного політичного режиму це створювало додаткове поле зіткнення інтересів у регіонах, суспільного напруження.

У цьому випадку дії офіційного Києва були спрямовані на посилення контролю над регіональними групами еліт, а відтак на їхню консолідацію під проводом «партії влади», включаючи і формат «нав'язаного консенсусу», патерналістських відносин. Цьому сприяла й зміна практики призначення вищої посадової особи в області - голови облдержадміністрації. Якщо спочатку він призначався Президентом України у погодженні його кандидатури з обласними радами, то у подальшому в цьому «потреба відпала» (формально - «за поданням Кабінету Міністрів України»), що перетворило згаданий інститут на ефективний інструмент впливу «Центру» на регіони. Одним з наслідків цього стала постійна ротація керівництва регіонів, що вело до зміни регіональних політичних акторів. Згадане вносило істотну корекцію і щодо основного індикатора регіональних політичних еліт - здатності (незалежно від зовнішніх впливів) дотримуватися ними місцевих регіональних соціально-економічних і політичних інтересів [20, с. 97].

Враховуючи вищезазначене, поява на Львівщині домінуючого політичного актора, безпосередньо причетного до формування і функціонування регіонального політичного режиму - голови облдержадміністрації, вносило додаткові проблеми по лінії взаємин «Центр - Регіон». І хоча державна адміністрація в області формувалася переважно вихідцями з Західної України, Львівщини, з кола представників домінуючої політичної еліти, за висновком експертів інституція та її очільник залишалися «розмінною картою у певній колоді, яка грається в Києві» [21]. Через це, як зазначалося в одній з публікацій, «у кріслі намісника... два роки всидіти вважається «довгожительством». Часто-густо з моменту самого призначення голови держадміністрації були вимушені «готуватися» до того, що депутати облради висловлять їм недовіру, силового «виселення» з кабінетів місцевими радикалами або «несподіваного» указу про відставку «за втрату контролю» над регіоном [22]. Наслідком високого рівня напруженості у взаєминах між центральним політичним керівництвом та місцевою політичною елітою стала рекордно висока ротація голів Львівської обласної адміністрації У середньому по областях України зміна голів облдержадміністрацій відбулася понад 10 разів, у сусідній Чернівецькій області таких призначень було 10, у Рівненській - 8, Івано-Франківській - 7. - за роки незалежності України таких призначень було здійснено 16 (табл. №1).

Таблиця №°1. Очільники Львівської обласної державної адміністрації та Львівської обласної ради (1990-2015 рр.)