Специфіка формування та проявів регіонального політичного режиму у Львівській області

Останнє набуло особливої актуальності у 2002 р., коли обласну раду очолив представник від опозиції М. Сендак, що призвело до наростання протистояння між виконавчою гілкою влади та обласним органом самоврядування. Варто зазначити, що обрання головою облради маловідомого в політиці М. Сендака (на той час директора районного автотранспортного підприємства) стало можливим за рахунок підтримки Виборчого блоку політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (далі - «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»), але головним чином завдячуючи підтримці місцевої бізнес-еліти, лідера однієї з ФПГ області П. Димінського. В цьому разі інтереси груп регіональної еліти зійшлися у боротьбі проти спільного ворога - «партії всемогутнього Медведчука» (СДПУ(о)) та її основної «зброї» - податкової адміністрації [43].

Результати місцевих виборів 2002 р. у Львівській області, значна ротація складу депутатського корпусу на рівні області та районів (понад 60% [44]), повне оновлення мерів міст вказували не лише на втрату довіри до цих інститутів з боку суспільства, але й на недостатній рівень консолідації регіональної політичної еліти, відсутність спадкоємності політичної влади. Використання адміністративного фактора, політичної мімікрії регіональної еліти дозволило на певний час зберегти контроль над органами місцевого самоврядування провладним політичним силам. Так, більшість з мерів міст обласного підпорядкування були належні до АПУ. Членами та прибічниками цієї партії (на той час це був феномен для Львівщини) виявилася і більшість з голів районних рад, більшість депутатського корпусу районних рад, сільських голів. Лише у складі облради та Львівської міської ради перевага була на боці опозиційних політичних сил, належних до «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» [2, с.180].

Значною мірою ця перемога була досягнута за рахунок Львова, традиційного для міста «клімату» суспільно-політичних відносин, який передбачав відкритість, альтернативність, надання переваги демократичним процедурам, наявності потужних місцевих груп політичної еліти, їхньої спроможності до консолідованих дій, співпраці з політичними силами (центри яких знаходилися поза межами регіону), з якими уособлювалися національно-демократичні сили країни - «Блоком Віктора Ющенка «Наша Україна», Виборчим блоком політичних партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко» (далі: БЮТ). Так, ще наприкінці 2001 р. депутатами Львівської міської ради було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Львова» Прем`єр-міністру України В. Ющенку Перед ним у 2001 р. такого звання був удостоєний Іван Павло ІІ (Папа Римський).. На початку 2002 р. у Львові (за ініціативи маловідомого на той час депутата міськради, директора Інституту міста А. Садового) була розгорнута активна кампанія з проведення у день виборів 31 березня 2002 р. (за прикладом Харківської міськради) міського консультативного референдуму за надання Львову статусу «міста державного значення», що передбачало його перетворення на один з «метрополійних центрів України» (до кола таких міст мали входити Київ, Харків, Одеса, Львів [45]). Вважалося, що за рахунок втілення проекту місто мало не лише розширити свої владні повноваження, але й значно збільшити рівень державних асигнувань. Однак, незважаючи на те, що ідею референдуму підтримали понад 100 тис. львів'ян [46], його проведення було унеможливлене через позицію чинного на той час мера Львова (В. Куйбіди), який розглядав ці ініціативи як технологію виборчих конкурентів. У результаті це обернулося для нього, як і для його політичної сили, нещодавно пануючої в області - НРУ, несподіваною поразкою на виборах міського голови Львова й перемогою чергового «мера-інтелектуала» (Л. Буняка), який спирався на підтримку нового «політичного гравця» регіону - БЮТ [47].

Варто звернути увагу на те, що підводячи підсумки 2002 р., який поклав початок завершення «ери» владарювання в регіоні провладних політичних партій, з якими уособлювалися на той час АПУ, НДП, СДПУ(о), експерти були схильні вважати, що найвпливовішим політиком у Львівській області і далі (за рахунок підконтрольного кадрового потенціалу) залишався С. Медведчук. Другу позицію у рейтингу зайняв голова облдержадміністрації М. Янків, за ним йшли представники силових відомств. Голова облради займав незвичну, однак, реальну - 11-ту позицію у загальному рейтингу політиків [48].

Ситуація пояснювалася й тим, що вже у 2002 р. керівництво СДПУ(о) розпочало підготовку до майбутніх президентських виборів, а зважаючи на свій маргінальний результат, досягнутий на парламентських виборах 2002 р. у Львівській області (2, 3% голосів виборців), намагалося за рахунок посилення своїх впливів у виконавчих структурах, органах місцевого самоврядування завершити «період невизначеності» на свою користь. Саме через ці причини, а також неможливість встановлення контролю над новопризначеним головою облдержадміністрації, до того ж запідозреного у лобіюванні ним інтересів «донецької групи» [49], призвело до того, що саме С. Медведчук, який вважав область підконтрольною територією «есдеків», був причетний до «атаки» проти головного «політичного актора» області - М. Янкова, відставка якого відбулася влітку 2003 р.

Новим головою облдержадміністрації став «господарник», безпартійний О. Сендега, що вписувалося в систему стримувань і противаг, яка набула поширення при Президенті України Л. Кучмі. Це призначення (за характером - технічне) аналітики пояснювали як наслідок компромісу, досягнутого у вищих ешелонах влади (між

В. Януковичем («донецька група»), В. Медведчуком та Г. Кирпою), який мав забезпечити перетворення СДПУ(о) та ПАРТІЇ РЕГІОНІВ на головних «політичних гравців» області [50]. Висока посада О. Сендеги, який позиціонував себе як «аполітичного керівника», свідчила й про кризу традиційних груп політичних еліт регіону, відсутність «нових еліт, здатних боротися за владу» [40]. Насправді, новий очільник облдержадміністрації за лаштунками аполітичності (адекватно розуміючи пануючі опозиційні настрої в регіоні, включаючи і облраду) виявляв якості досвідченого «апаратника», набуті за попередні майже двадцять років на різних посадах у Львівській області, останній з них - першого заступника облдержадміністрації. Через це, будучи ставлеником Г. Кирпи та «есдеків», О. Сендега сприяв посиленню в органах владної вертикалі, в бізнес-сфері впливів представників СДПУ(о). Надаючи ж належне тиску «донецького клану», за його участі у складі Львівської облради напередодні президентських виборів 2004 р. було утворене об'єднання депутатів «Регіони України» [51].

Можливо, саме такий «фасадно-нейтральний» статус голови облдержадміністрації влаштовував Президента України Л. Кучму, який усвідомлював, що його ставленик на президентських виборах - чинний Прем'єр-міністр В. Янукович міг розраховувати в області на мінімальну підтримку. Через це центральна влада не висувала перед О. Сендегою «надзавдання» на період виборів, що могло дискредитувати владу, загострити суспільно-політичну ситуацію, в чому не було сенсу.

На практиці, ця функція тиску на опозицію, небажаних виборчих конкурентів була «делегована» іншому політичному актору - С. Медведчуку, що системно і брутально втілювалося у життя за декількома напрямами під прикриттям апарату податкової адміністрації, прокуратури, МВС, організацій СДПУ (о) упродовж усього 2004 р. Зокрема, була здійснена спроба (включаючи адміністративний тиск чи банальний підкуп депутатів) досягнути домінування у Львівській обласній раді. «Головному податківцю» області, незважаючи на те, що у 2002 р. до облради увійшло всього чотири «есдеки» (!), вдалося створити депутатську групу «Соціальна справедливість» (28 депутатів) [2, с.179], друге за чисельністю депутатське об'єднання Згідно з деякими джерелами за вступ до депутатської групи «Соціальна справедливість», яку очолював С. Медведчук, депутатам пропонувалося винагородження у 30 тис. дол. США, ще 1 тис. дол. США пропонувалася щомісяця (Див.: Романюк А. Львівщина: портрет на фоні президентських виборів-2004 / А. Романюк, Л. Скочиляс, Ю. Шведа, М. Бучин, В. Варгас. - Львів: ЦПД, 2004. - С.82)., з допомогою якого він блокував роботу облради, намагаючись відсторонити від посади її очільника М. Сендака (фракція «Наша Україна»). Проти останнього були розпочаті і слідчі дії з наміром відкриття кримінальної справи. Подібну стратегію щодо досягнення домінування СДПУ(о) було застосовано і у Львівській міській раді.

Однак завдяки високій консолідації опозиційних сил, втіленні ефективних стратегій адміністративний ресурс був значною мірою нейтралізований. Зокрема, з боку керівництва облради були здійснені заходи, спрямовані на захист депутатів від тиску влади. До них були залучені як широкі кола громадськості (народні віча, пікети), народні депутати України, так і ОБСЄ, низка іноземних дипломатичних представництв, що надало акціям суспільного резонансу. У конфлікт було змушене втрутитися і керівництво Верховної Ради України [52, с.82-85]. Наслідком гострого конфлікту стало об'єднання провідних елітних груп Львівщини з метою «витіснення» С. Медведчука з регіону. Офіційно йому облрада висловила недовіру («зловживання службовим становищем»), що було продубльовано і відповідними скаргами-зверненнями до Президента України Л. Кучми, Прем'єр-міністра В. Януковича. Згадана проблема «була знята» на початку 2004 р. з переведенням С. Медведчука з підвищенням у Київ.

Напередодні ж головної політичної події країни - президентських виборів 2004 р. в області виявилося декілька політичних центрів впливу, результат боротьби між якими мав завершити період невизначеності, притаманний регіональному політичному режиму, на чолі якого стояли представники від «партій влади» - АПУ, СДПУ(о). Станом на 2004 р. експерти львівського Центру політичних досліджень визначали в області декілька таких центрів, які мали різний ступінь впливу на прийняття політичних рішень, розподіл фінансових потоків, контроль над силовими структурами тощо. До одного з провідних «первинних центрів впливу», які знаходилися у Києві, зараховувалася Адміністрація Президента України (на персональному рівні - В. і С. Медведчуки). На регіональному рівні він мав домінуючий вплив на силові відомства Львівщини (УВС, податкова адміністрація, митниця, суди), структури СДПУ (о), включаючи її депутатські фракції. Окрім мережі підконтрольних ЗМІ (газети «Молода Галичина», «Україна і час», Західне інформаційне агентство (ZIK) та ін.), політична група мала значний вплив на обласне державне телебачення і радіо.

Конкуруючу позицію до означеного займав інший «первинний центр впливу», який уособлювався з міністром транспорту та зв'язку України Г. Кирпою, що спирався на обласну вертикаль адміністративної влади, включаючи голову облдержадміністрації О. Сендегу, керівництво Львівської залізниці. В інформаційному плані центр володів Незалежною телевізійною агенцією, газетою «За Вільну Україну», активно співробітничав з іншими регіональними ЗМІ. Згадані політичні угруповання мали монопольні можливості на прийняття політичних рішень, кадрову політику, розподіл державного бюджету, важелі впливу на діяльність більшості підприємницьких структур. Однак, були й слабкі сторони - негативне ставлення до них з боку більшості населення регіону, низький рівень впливу на громадську думку.

До «вторинного центру впливу» належало політико-економічне середовище опозиційного виборчого «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», яке було інтегрованою частиною загальнонаціональної структури. На регіональному рівні політична сила, інтереси якої представляли популярні ЗМІ («Високий Замок», «Поступ», «Львівська газета», ТРК «Люкс» та ін.), базувалася на найбільших депутатських фракціях в обласній та Львівській міській радах, виборних працівниках органів місцевого самоврядування. Політична сила користувалася домінуючою підтримкою більшості населення області. Серед її проблем були: відсутність реального впливу на владні рішення та кадрові призначення, відсутність істотної підтримки з боку «великого бізнесу». Значну увагу експерти приділяли й оцінці «потенційних центрів впливу» у Львівській області, серед яких на той час виділялася «група А. Садового», яка була представлена низкою підприємницьких структур, медіа-холдингом (газета «Поступ», ТРК «Люкс», журнал «Місто» та ін.), мала позитивний імідж серед населення [52, с.53-56].

Щодо формального політичного керівника області - голови облдержадміністрації О. Сендеги, його надмірна обережність зіграла з ним «злий жарт». Виявилося, що він упродовж року так і не спромігся створити власну «надійну команду» управлінців, не набув (!) інструментів впливу на більшість керівників районних держадміністрацій, призначення яких відбулося за його попередників (з них близько 10-ти були пов'язані з СДПУ(о), інші - «залишки»«аграрників» та особи, близькі до олігарха

П. Димінського). Коли ж стало зрозуміло, що чинний голова облдержадміністрації не є «активним гравцем», епіцентр політичного життя перемістився до обласної ради [41]. Логічним видавалося й наступне - в умовах наростаючої політичної кризи, невдовзі після оголошення облрадою недовіри О. Сендезі, він, розуміючи відсутність шансів зберегти посаду за будь-якого результату президентських виборів, у грудні 2004 р. написав заяву на звільнення за власним бажанням.

Новий шанс, що відбувалося в умовах розв'язання конфлікту між групами еліт «регіонів-донорів» та «регіонів-споживачів», для формування суспільно-політичних відносин у регіоні, в яких би місцева еліта змогла, нарешті, відігравати ключову роль, з'явився в умовах перемоги «помаранчевої революції». Ця знакова для країни подія разом з повною зміною владної виконавчої вертикалі на тлі процесів демократизації політичних відносин у країні створювала підстави і для втілення нового різновиду регіонального політичного режиму. Цьому сприяла й відсутність істотних ідеологічних розбіжностей між основними політичними акторами області, належних до різних груп «помаранчевого табору» - вони мали ситуативний, неантагоністичний характер, що створювало сприятливі умови для застосування такої форми взаємодії владних суб'єктів, як політична боротьба за принципом «гри з позитивною сумою» (Дж. Сарторі), для якої була характерною практика «переговорів» та «компромісів». Політична однорідність головних політичних акторів, підтримка з боку провідних сил бізнес-еліти, які пов'язували з політичними змінами формування більш сприятливого бізнес-клімату в області, сприяли утвердженню в сфері політичних відносин області принципу політичного плюралізму - найбільш дієвої форми співіснування груп політичної еліти регіону, які, розуміючи потребу у взаємовигідній співпраці, в умовах множинності позицій, потреб та цілей у своїх стратегіях, прагнули до підтримки балансу інтересів.

Наразі, нові політичні реалії створювали ґрунт й для зміни відносин по лінії «Центр-Регіон». За визначенням експертів, місцеві групи політичної еліти Львівщини бачили алгоритм їхньої гармонізації за принципом - «щоб їм не заважали» [30, с.140], маючи надію й на набуття ними загальнонаціонального статусу. Однак, політична залежність регіону від Києва аж ніяк не зменшилася. Взаємовідносини «Львів-Київ» і надалі (в умовах відсутності в столиці потужного галицького лобі) характеризувалися нестабільністю, спонтанністю, непублічністю, вони реалізовувалися в умовах персональних домовленостей, групових лобіювань чи гострої необхідності [30, с.148]. Підпорядковані інтересам функціонування політичної системи вже на початку 2005 р. дії новообраного Президента України В. Ющенка були спрямовані на посилення в регіоні владної вертикалі, включаючи й усунення з провідних ролей у політичному житті колишніх союзників з «помаранчевого табору», головним інструментом чого була облдержадміністрація. Через це, замість консолідації регіональної еліти, в області відбувалися процеси посилення конкуренції, загострення конфлікту групових чи персональних бізнес-інтересів, боротьби за політичний вплив [53], що охопило всі рівні влади.

Передусім, це було пов'язано з новим головою облдержадміністрації П. Олійником (2005-2008 рр.), який на момент обрання не мав напрацьованих системних зв'язків, кадрового потенціалу, адже його політична і комерційна діяльність здебільшого не виходила за межі провінційного Червоноградського району Львівської області. Лише обрання його народним депутатом України у 2002 р. від Виборчого блоку політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», але головним чином - головування в обласному виборчому штабі В. Ющенка Одним з претендентів на цю багатообіцяючу посаду був місцевий олігарх П. Димінський, однак хитання останнього між політичними конкурентами - «Нашою Україною» і ПАРТІЄЮ РЕГІОНІВ позбавило його можливості володіння цією - однією з ключових посад в регіоні. на президентських виборах 2004 р., дало П. Олійнику можливість увійти до близького оточення майбутнього Президента, сприяло його політичній кар'єрі. Однак рішучі кроки нового глави облдержадміністрації щодо утвердження своєї провідної ролі в регіоні, намагання привласнити права на ухвалення політичних рішень, створили йому більше проблем, ніж здобутків. Це стосувалося і кадрової політики П. Олійника, його намірами формування політичної команди виключно «під себе», прискореною розбудовою структур пропрезидентської партії НСНУ, що порушувало політичні домовленості з «помаранчевими» союзниками. Як виявилося, адміністративних методів у здійсненні контролю над регіоном П. Олійнику, який вступив у конфлікт з низкою місцевих груп еліт, бізнес-середовищем, виявилося недостатньо, через що він продовжував нагадувати «технічного», тимчасового політичного лідера регіону. Про це вказували і дії Президента України В. Ющенка, який вже у 2005 р. завдав нищівного удару по його репутації як самодостатнього політика, значно обмеживши самостійність голови облдержадміністрації в силовому блоці (структури МВС, податкової адміністрації [54]).

Хоча до своїх заслуг голова облдержадміністрації долучав початок «ренесансу економіки та інших сфер життя» в області, незалежність (?!) як від місцевих олігархів, так і «Центру», який прагнув «нав'язати правила гри, невідповідні галицькому менталітету», рішучу боротьбу з корупцією та «політичними реваншистами» (до них зачислялися переважно належні до «групи СДПУ(о)»), вони здебільшого залишалися на рівні прожектів [55]. На практиці ж відбувалося наростання протистояння між основними політичними інституціями регіону - облдержадміністрацією та облрадою, які, враховуючи партійну належність їхніх лідерів, відображали гострі конкурентні відносини між НСНУ та БЮТ.

До розбалансування відносин між головними політичними акторами області, а відтак, і до втрати важелів політичного впливу П. Олійника призвели й суперечливі дії з формування районних державних адміністрацій, які заміщувалися значною мірою за рахунок «перевірених кадрів» - екс-очільників районних виборчих штабів на виборах Президента України у 2004 р., з яких лише поодинокі мали необхідний управлінський досвід. Останнє давало обґрунтований привід для тверджень, що ці призначення обіцяли бути «найскандальнішими кадровими рішеннями» за всі роки незалежності України [56]. Свій вплив на персональний склад голів райдержадміністрацій справив досягнутий компроміс (причому на рівні столичних домовленостей) щодо квотно-партійного принципу заміщення посад, що значно ускладнило владну конструкцію в області. Загалом, вакантні посади голів райдержадміністрацій отримали: 6 представників від Української Народної партії, 5 - НРУ, 2 - Конгресу Українських Націоналістів, 2 - партії «Наша Україна» (в подальшому - НСНУ), по одному - ВО «Батьківщина», УРП «Собор», ВО «Свобода», партія Християнсько-Демократичний Союз, 1 - безпартійний. Насправді процес призначення голів райдержадміністрацій нагадував торг між головою облдержадміністрації з політичними партіями, низка з яких на той час не мала достатнього кадрового ресурсу [57]. Роль же «розмінних монет» відігравали райони області. Як наслідок, з 20 голів районних держадміністрацій третина мала власний бізнес, кожен третій був негативно зустрінутий на місцях (зокрема, з боку районних рад), що посилювало соціальну напругу в регіоні [58].

Уже на початку каденції П. Олійника звинуватили політичні опоненти (включаючи і НСНУ, незважаючи на те, що він очолив її обласну організацію) у використанні адміністративного ресурсу, «перетягуванні» до владних посад колишніх колег з Червонограда (поява у владі «червоноградської групи»), що призвело до відновлення в області протистояння між облдержадміністрацією та облрадою, а на персональному рівні - між П. Олійником та головою облради М. Сендаком (член ВО «Батьківщина»), олігархом П. Димінським (неформальним «патроном» облради [54]), тим більше, що останній намагався налагодити взаємодію з президентською вертикаллю «без посередників».

У зв'язку з цим значну увагу в своїй діяльності П. Олійник звертав на місцеві вибори 2006 р., які мали підтвердити його домінуючу роль у регіоні. Про це свідчило й те, що голова облдержадміністрації очолив виборчий список Блоку «НАША УКРАЇНА» до облради. Список блоку був посилений і за рахунок включення до нього під №2 «політичного бренда» - Мик. Гориня (на той час пенсіонера). Результати ж виборів виявилися не переконливими. У новому складі облради Блок «НАША УКРАЇНА» отримав мінімальну перевагу - 26% мандатів депутатів, що не завадило створенню лояльної депутатської більшості, а відтак і обранню головою облради М. Сеника (НСНУ, один з «червоноградської групи»). Він тривалий час обіймав керуючі посади в області, а з 2005 р. був першим заступником П. Олійника. Тоді ж заступником голови облради було обрано Мик. Гориня У 2009 р. він, повторюючи ситуацію 1997 р., не вписуючись в комерцілізовані політичні відносини області (де керували «сірі кардинали» піщаних кар'єрів», «сірі кардинали» гірничих відводів, земельних ділянок і комунального майна» (Див.: Горинь - політик з великої букви П // Вголос. - 2009. -4 червня[Електронний ресурс].- Режим доступу:

http://www.vgolos.com.ua/articles/gorynpolityk_z_velykoi_bukvy_p_112126.html?p

rint) внаслідок кулуарних домовленостей був усунутий зі своєї посади.. Шанси ж екс-голови облради М. Сендака знову очолити інституцію, зважаючи на позицію офіційного Києва, були наперед програшними. Разом з тим привертають увагу наступні дії М. Сендака, який після виборів призупинив своє членство у фракції БЮТ, а згодом був призначений радником Президента України В. Ющенка, що цілком вкладалося в схему щодо послаблення політичного конкурента.

До здобутків президентської вертикалі, враховуючи, що на місцевих виборах 2006 р. представники Блоку «НАША УКРАЇНА» отримали відносну перевагу серед депутатського корпусу лише у 13 районних радах (в 6 - БЮТ) [59], можна було зарахувати й перемогу на виборах міського голови Львова А. Садового (член НСНУ у 2005-2010 рр.). Значна роль у його перемозі належала безпосередньо П. Олійнику, який «розчистив шлях» до здобуття посади голови міста своєму ставленику домігшись напередодні виборів за підтримки низки фракцій міської ради відставки чинного на той час мера Львова.

Загалом, кадрові призначення у виконавчій вертикалі, результати місцевих виборів 2006 р. внесли новий зміст у гуртування регіональної політичної еліти навколо традиційних полюсів впливу - облдержадміністрації, облради та Львівської міської ради, які перебували під домінуючим впливом/патронатом пропрезидентської партії НСНУ, що зберігалося до початку «ери» президентства В. Януковича. Разом з тим, помітна втрата позицій у регіоні пропрезидентських політичних сил, що було зафіксовано під час дострокових парламентських виборів 2007 р., які вперше зафіксували перехід лідерства у суспільних симпатіях до БЮТ, змусило Президента України В. Ющенка безпосередньо зайнятися проблемою головного політичного адміністратора області, відставка якого очікувалася ще наприкінці 2005 р. Тим більше, що імідж П. Олійника як політика зазнав значних втрат. Починаючи з 2006 р. він за своїми функціональними обов'язками був вимушений виконувати розпорядження непопулярного в регіоні Прем'єр-міністра В. Януковича, а куратором області став одіозний міністр М. Азаров. Можливо, що певним стримуючим чинником очікуваної відставки було коло ймовірних претендентів на посаду - відомих бізнесменів (у тому числі з-поміж «сірих кардиналів», як, наприклад, П. Димінський), екс-чиновників, політиків регіонального рівня, призначення яких могло посилити напругу між політичними акторами області [54].

Виходом з цієї ситуації стало призначення на початку 2008 р. нового голови облдержадміністрації М. Кметя - безпартійного, рівновіддаленого від груп політичного впливу, президента холдингу з виробництва і продажу мінеральних вод, з особливих відзнак якого було те, що він за версією журналу «Форбс» входив до рейтингу «200 найбагатших людей України». Таке несподіване персональне кадрове рішення вказувало на існування потужних непублічних політичних сил, які стояли за новим «політичним адміністратором» області й розцінювалося експертами як призначення «не за звичними схемами» (Ю. Шведа) [60], адже було вирішено без участі голови Секретаріату Президента України В. Балоги, без погодження з Прем'єр-міністром України Ю. Тимошенко. Зважаючи на це, представники від БЮТ час від часу порушували проблему голови Львівської облдержадміністрації, актуалізуючи переконання на його «тимчасовості», що залежало не від справ на Львівщині, але розкладу політичних сил у столиці. На практиці ж, М. Кміть не виявляв особливих політичних амбіцій, включаючи і прагнень щодо створення «своєї команди», що пов'язувалося з незначною ротацією кадрового складу виконавчих структур області Згідно з деякими даними «кадрова пасивність» М. Кметя була наслідком того, що ці питання були прерогативою Секретаріату Президента України (Див.: Іван Денькович: Я вірю в патріотизм депутатів міськради, які можуть особисто долучитися до фінансування будівництва стадіону // Вголос. - 2009. - 10 лютого [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vgolos.com.ua/articles/ ivan_denkovych_ya_viryu_v_patriotyzm_deputativ_miskrady_yaki_mozhut_osobysto_ doluchytysya_do_finansuvannya_budivnytstva_stadionu_100230.html?print )., намагався дотримуватися в політичній сфері «status quo», що не завадило йому без проблем упродовж двох років керувати Львівщиною, надійно займати верхні позиції в регіональному рейтингу впливових політиків «Топ-100».

Разом з тим, найбільш помітним серед політичних сил області, які перебували в стані «бродіння», переформатування (це пов'язувалося з втратою суспільної довіри до опонуючих між собою партій НУНС та ВО «Батьківщина»), почав виявляти мер Львова А. Садовий, якому вдалося конвертувати імідж успішного бізнесмена і менеджера, громадського діяча у підтримку мешканців обласного центру. Зокрема, у 2007 р. особистий рейтинг А. Садового був найвищим серед головних політичних суб'єктів регіону, переважаючи рівень довіри до голів облдержадміністрації і облради у півтора рази [61, с.100]. І якщо упродовж наступного десятиріччя такі політичні інститути, як облдержадміністрація та облрада, і надалі зазнавали постійних змін у персонально-партійному плані, що жодним чином не нагадувало дотримання спадкоємності, то керівництво міськради Львова залишалося незмінним.

Підтримка з боку держадміністрації, пропрезидентських політичних партій (до 2010 р.) створювала сприятливі умови для перетворення голови обласного центру, який мав досвідчену команду управлінців, користувався високою довірою мешканців, на впливовий бренд, потужну консолідуючу політичну силу регіонального масштабу. Цьому сприяло і те, що А. Садовий дотримувався найбільш виграшної стратегії, убезпечуючи себе від коливань політичної кон'юнктури у столиці - був одночасно «пропомаранчевим» і «позапартійним».

Консолідація переважаючих груп політичної і економічної еліти Львівщини стала на заваді цілеспрямованих дій режиму В. Януковича у 2010-2013 рр. щодо істотної зміни конфігурації провідних політичних акторів регіону, нового формату взаємовідносин між ними. Як виявилося, заміщення з представників нових провладних сил (переважно від ПАРТІЇ РЕГІОНІВ) виконавчих структур, їхнє проникнення до органів місцевого самоврядування разом з «політичною мімікрією», що торкнулися місцевих чиновників, виробничо-фінансової та медіа сфер, які були вимушені зображати лояльне ставлення до політичного режиму, було нейтралізоване суспільними настроями Напередодні президентських виборів 2010 р. соціологічне дослідження, проведене у листопаді-грудні 2009 р. Українським центром вивчення громадської думки «Соціоінформ», зафіксувало, що 56% львів'ян були готовими визнати перемогу на виборах В. Януковича. Натомість 21% респондентів висловилися за об'єднання навколо органів місцевого самоврядування для активного захисту у правовому полі «прав і свобод регіону», 21, 4% були налаштовані не визнавати результатів виборів, готовими до участі в акціях непокори (Див.: Електоральні настрої львів'ян у грудні // Поступ. - 2009. - 17 грудня[Електроннийресурс].- Режим доступу:

http://postup.bramaxom/usual.php?what=66335)., переростанням протестного потенціалу у політичну мобілізацію, що сприяло утриманню впливів традиційних для регіону політичних сил.

Уже на початку 2010 р. в області відбулася масштабна ротація кадрів обласної та районних держадміністрацій, унаслідок якої традиційна місцева політична еліта була усунута від важелів впливу на політичні процеси [62]. Так, якщо спочатку з 20 голів райдержадміністрацій області абсолютна більшість - 14 були представлені «регіоналами», а 6 безпартійними чи представниками інших партій (політична партія «Наша Україна», НРУ, партія «Відродження», УНП) [63], то в результаті наступної «зачистки» районні структури виконавчої вертикалі очолювали виключно члени ПАРТІЇ РЕГІОНІВ та близькі до них «безпартійні» [64]. Після опанування владною вертикаллю завдання «Центру» полягало й у підпорядкуванні органів місцевого самоврядування, через що увага держадміністрації була прикута до отримання «потрібного» результату на місцевих виборах 2010 р., забезпеченні контролю над «екс-П'ємонтною обласною радою» (унеможливлення прийняття нею дразливих політичних звернень до української влади чи європейської спільноти [65]).

Однак чергова «нова влада» могла розраховувати на виборах лише на «перевірені кадри» (державні службовці, провладні партії, керівники державних установ, залежні від політичної кон'юнктури бюджетники і бізнес-структури тощо), яких було явно недостатньо для здобуття провладної більшості в радах. Позиція ж провідних політичних акторів регіону, яка виходила з розуміння того, що наростаючі авторитарні тенденції в країні несуть загрозу їхньому статусу, втрату контролю над наявними ресурсами, полягала у протидії цим намірам, включаючи і протидію «проникненню» в регіон нових «політичних гравців», які пов'язувалися головним чином з ПАРТІЄЮ РЕГІОНІВ. У подібному руслі формувалися й суспільні настрої, спрямовані на протидію зміцненню в області влади «біло-синіх». Не на боці останніх була і більшість регіональних ЗМІ.

Розуміючи це, Президент України В. Янукович, намагаючись не загострювати ситуацію, був вимушений відмовитися від використання відвертого адміністративного тиску під час виборчої кампанії у Львівській області, як це широко застосовувалося в інших регіонах України. Однією з особливостей місцевих виборів- 2010 на Львівщині, що вказувало на їхню демократичність, була велика кількість суб'єктів-учасників, а водночас і переможців. Для порівняння - до облради увійшли представники від 17 політичних партій, натомість у Донецьку облраду - лише 3 (!) [66]. Наслідком суспільних настроїв та очікувань стало те, що на декілька наступних років серед політичних партій області безумовним лідером стало ВО «Свобода», якому вдалося досягнути відносної переваги в обласній раді (35% депутатського складу) та абсолютної (61% депутатського складу) у Львівській міській раді. За підтримки союзників з «пост-помаранчевого» табору партії вдалося провести на посаду голови облради О. Панькевича (ВО «Свобода»). В період президентства В. Ющенка у 2005-2006 рр. він очолював держадміністрацію одного з районів Львівщини. Не останню роль у призначенні відіграло те, що його сестра - І. Сех очолювала обласну організацію ВО «Свобода», партійну фракцію в облраді. Загаді політики стали найбільш помітними опозиційними діячами, які на найближчі роки очолили в області тиск на обласну вертикаль влади.

Загалом, на місцевих виборах-2010 на Львівщині був обраний до органів місцевого самоврядування найвищий відсоток представників національно-демократичних партій (905 з 3983 по Україні [67, с.42]), що перетворювало регіон на один з провідних опозиційних центрів проти режиму В. Януковича. Головна «партія влади» - ПАРТІЯ РЕГІОНІВ програла місцеві вибори на Львівщині, здобувши на свою підтримку в районах області 5-10% голосів виборців [66]. Жодного висуванця від «регіоналів» не було серед 9 міських голів. Серед новообраних голів районних рад, яких представляли провідні політичні актори на місцях, з-поміж них екс-голови райдержадміністрацій та райрад, мери міст, головний сегмент становили представники опозиційних партій: Політична партія «Наша Україна» - 4, ВО «Свобода» - 4, ВО «Батьківщина»

- 3, НРУ - 2 [68]. Обрання ж очільниками райрад двох представників ПАРТІЇ РЕГІОНІВ - голів районних державних адміністрацій (Самбірської та Перемишлянської), явища для Львівщини нетипового, стало результатом непублічних домовленостей на рівні керівників політичних партій, що йшло врозріз з риторикою центральних офісів ВО «Батьківщина», Політичної партії «Фронт Змін», ВО «Свобода. Ця ситуація, за висновками експертів, свідчила про те, що опозиційні партії через різні обставини (навіть без тиску) були готові до співпраці з «регіоналами» [69; 70].

Щодо одного з провідних центрів політичного життя регіону

- Львівської міської ради, то у 2010 р. вдруге посаду мера без особливих проблем обійняв А. Садовий, який намагався відмежовуватися від «партії влади». «Гарантією» успіху

A. Садового було те, що головним його суперником був представник «біло-синіх» - місцевий бізнесмен П. Писарчук, голова обласної організації ПАРТІЇ РЕГІОНІВ.

Результати місцевих виборів 2010 р. підтвердили неможливість швидкого досягнення повного контролю над регіоном з боку «партії влади». Через це наслідком наростаючого протистояння по лінії «Львів-Київ» стала гарячкова зміна голів облдержадміністрації (упродовж 2010-2013 рр. таких призначень було п'ять), що ще більше загострювало ситуацію, розбалансовувало взаємини між виконавчою і представницькою гілками влади. Прискорювало ротацію голів облдержадміністрації, незважаючи на те, що вони походили з регіону, висловлювання їм недовіри з боку облради, що створювало юридичні підстави для їхньої відставки. Цю ситуацію, незважаючи на застосування адміністративного фактора, посилення податкового тиску чи відкриття кримінальних справ проти опозиційних депутатів, владі не вдалося змінити.

Невдалим стало вже перше призначення В. Януковичем на початку 2010 р. головою обласної державної адміністрації В. Горбаля - банкіра, члена Політради ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, народного депутата України. Глибоко символічним було й представлення нового очільника області, яке відбулося у квітні 2010 р. в сесійному залі обласної ради. Якщо його попередника (М. Кметя), який не дозволяв собі радикальних кроків у політичному чи економічному житті регіону, зміни балансу інтересів, проводжали під аплодисменти стоячи, то перший і невпевнений виступ новопризначеного голови облдержадміністрації В. Горбаля щодо перенесення досвіду «злагодженої роботи» Президента України, парламенту та уряду на регіональний ґрунт було зустрінуте стримано. Тоді ж про очікування груп регіональної еліти недвозначно висловився голова облради «нашоукраїнець» М. Сеник: «Ви знаєте, що на Львівщині народ особливий, це регіон високоосвічених, інтелектуальних, розумних людей... Вони очікують, що ви принесете їм злагоду, спокій, дасте новий імпульс до розвитку. Хочу вам побажати: коли ви будете передавати свою посаду своєму наступникові (а час іде, і життя є життя), то щоби вам так само аплодували, як Миколі Кметю» [71].

І справді, вже через декілька тижнів перенесення «столичних стандартів» на Львівський ґрунт викликало в області наростання суспільного збурення, хвилю протестних політичних маніфестацій, які навіть призвели до скасування робочого візиту в регіон В. Януковича. Через півроку (після кількаразового висловлювання недовіри з боку облради) Президент України був вимушений звільнити свого ставленика. Політичне протистояння в регіоні не вдалося заспокоїти і його наступникам - генерал-лейтенанту МВС М. Цимбалюку (2010-- 2011 рр.) До максимального напруження протистояння влади і опозиції на Львівщині призвели події 9 травня 2011 р., коли місцева влада дозволила проросійським політичним силам провести святкування Дня Перемоги у Львові, що супроводжувалося пропагандою радянсько-комуністичних, проросійських (з використанням «георгіївських стрічок») політичних символів. Наслідком цих подій стала «облога» кабінету голови облдержадміністрації, здійснена депутатами облради, коли М. Цимбалюк був вимушений написати заяву про своє звільнення. та екс-гендиректору «Укрзалізниці» М. Костюку (2011-- 2013 рр.). Як коментував ці призначення В. Фесенко, вони мали мало шансів на успіх, адже ставленикам «Центру» доводилося працювати «у ворожому середовищі», що наперед підривало ефективність їхньої роботи [72]. І якщо генерал М. Цимбалюк був звільнений через втрату контролю над регіоном, наростаючу ворожнечу з місцевою політичною елітою, то «залізничник» М. Костюк, окрім латентного протистояння з облрадою, позбувся своєї посади через конфлікт інтересів з економічними структурами, близькими до обласної організації ПАРТІЇ РЕГІОНІВ [73; 74].

Конфліктність у відносинах Львівщини з «Центром» була посилена і відповідним бюджетним тиском. Так, у 2011 р. зменшився рівень інвестування установ державного управління області (на 44%), фінансових організацій (на 37%), готельного і ресторанного бізнесу (на 31%), підприємств транспорту і зв'язку (на 25%), промисловості (на 4%). Спад інвестування відбувся і у сфері освіти, культури та спорту [75]. У 2012--2013 рр. відбулося значне скорочення (до 20%) капітальних інвестицій [76, с.186]. Не забарилися і наслідки. Так, якщо на початку 2012 р. за сукупністю показників соціально-економічного розвитку Львівщина перебувала на 16-му місці серед областей України, то завершила рік на 23-му місці (!), значно відстаючи від загальноукраїнських показників [77].

Не останню роль у ротації провідних політичних акторів області відіграли парламентські вибори 2012 р., які для центральної влади закінчилися невдачею. В 12-ти одномандатних виборчих округах Львівської області народними депутатами України стали 7 представників від ВО «Батьківщина», 4 від ВО «Свобода». Єдиним безпартійним самовисуванцем, який отримав депутатський мандат, став відомий підприємець Я. Дубневич. Кандидати від провладних політичних сил (ПАРТІЯ РЕГІОНІВ, КПУ та ін.) на всіх мажоритарних виборчих дільницях виявилися неконкурентними. Адміністративний чинник на виборах у Львівській області не спрацював через високий рівень мобілізації опозиційних сил регіону, а також відверто слабкі позиції голови облдержадміністрації М. Костюка, які в котрий раз були «нейтралізовані» з боку облради, її голови П. Колодія (ВО «Свобода»).

Останні гарячкові кроки В. Януковича щодо втримання контролю над регіоном, здійснені у 2013 р., коли облдержадміністрацію очолювали представники силових відомств (екс-генеральний прокурор України В. Шемчук, генерал-майор МВС О. Сало), лише посилили рівень протистояння між місцевими опозиційними та провладними силами. Щодо В. Шемчука, то, на переконання аналітиків, він був компромісною фігурою, завдання якого, враховуючи його належність у минулому до «помаранчевого табору», полягало в гармонізації стосунків Президента України В. Януковича з місцевою політичною елітою, підготовці ґрунту до майбутніх президентських виборів, позитивний результат яких наперед видавався нереальним («Заставити галичан голосувати за Януковича - це те саме, що змусити донеччан полюбити УПА й особисто Бандеру»; Г. Москаль [78]). Однак після того, як В. Шемчук «проштовхнув» через облраду Угоду про розподіл продукції з американською компанією Chevron, яка мала видобувати в області сланцевий газ, потреба у голові держадміністрації, що «дозволяв» собі «загравати з опозицією», відпала. Він з новим антирекордом перебування на посаді - 244 дні

[79] був відправлений у відставку.

Втілювати ж настанови «Центру» на Львівщині було доручено генералу О. Салу (у минулому причетний до фальсифікацій результатів президентських виборів 2004 р.), від якого експерти очікували посилення тиску на опозицію Підставою для цього були висловлювання речника Президента України А. Герман, яка стверджувала, що призначення О. Сала є «одне з найбільш вдалих кадрових рішень», він «зможе навести порядок на Львівщині», регіон потребує «твердої руки» (Див.: Герман вважає, що Львівщині потрібна «тверда рука»: новий очільник наведе порядок в області // iPress. - 2013. - 31 жовтня [Електроннийресурс].-Режимдоступу:

german_vvazhaie_shcho_lvishchyni_potribna_tverda_ruka_novyy_ochilnyk_navede_p oryadok_v_regioni_32056).. Заяви ж нового призначенця (жовтень 2013 р.) щодо його ролі на Львівщині - «працювати... на благо людей», сприяти «інтегруванню в Європу»

[80] не викликали симпатії з боку місцевого політичного істеблішменту, через що вже з перших днів перебування О. Сала у Львові опозиційні депутатські фракції в облраді (ВО «Батьківщина», Політична партія «УДАР», ВО «Свобода») розпочали підготовку до висловлення йому недовіри. Як зазначали джерела, ініціатива у цьому разі виходила з Києва - від голів партій А. Яценюка, В. Кличка, О. Тягнибока [81].

Особливого напруження відносини між облдержадміністрацією та регіональною політичною елітою досягли восени 2013 р. на тлі підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, коли офіційна влада практично втратила контроль над політичними процесами області. 22 листопада 2013 р. відповіддю на заяву уряду щодо «призупинення» євроінтеграції стала участь депутатів обласної та Львівської міської рад (включаючи і їхнє керівництво) у багатотисячному мітингу львів'ян, на якому вони задекларували спільну позицію щодо дотримання європейського курсу України. Тоді голова облради П. Колодій оприлюдненив заклик до вчинення тиску на владу. Як відомо, після «зачистки» Хрещатика в ніч на 30 листопада 2013 р. «проєвропейські» протести суспільства швидко переросли в «антиурядові». У них брали участь і опозиційні депутати Львівщини - рад усіх рівнів, які, висловивши недовіру В. Януковичу та уряду, місцевій облдержадміністрації, приєдналися до загальнонаціонального політичного страйку. У грудні 2013 р. обласна рада більшістю голосів ухвалила рішення про відкликання своїх повноважень, які були делеговані обласній державній адміністрації, про відновлення виконавчого комітету облради, що мало створити новий інституціональний дизайн регіонального політичного режиму в області.

Загалом, у подіях 2013-2014 рр. місцеві політичні еліти Львівщини висловлювали переважно підтримку Євромайдану. У відповідь на ймовірне запровадження надзвичайного стану у Львівській області під головуванням голови облради П. Колодія у Львові були створені організаційні структури протестувальників - Штаб національного спротиву (з кола депутатського корпусу, самооборони, відомих громадських діячів області), а згодом виконавчий комітет облради - Народна Рада на чолі з головою облради.

На початку 2014 р. існуючий політичний режим у Львівській області зазнав краху - натрапивши на рішучий супротив опозиційних сил, регіональні виконавчі та силові структури стали недієвими. Розпочався й процес масового виходу з лав ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, що торкнувся не лише органів місцевого самоврядування (самоліквідація депутатських фракцій «регіоналів»), але й районних державних адміністрацій, їхнього керівництва. Після прийняття Верховною Радою України «драконівських законів» 16 січня 2014 р. у Львові протестувальники взяли в облогу приміщення облдержадміністрації, а під час вирішальних зіткнень на майдані Незалежності у Києві 18-19 лютого 2014 р. Народна Рада виголосила про перебирання на себе всієї політичної відповідальності за «долю краю та громадян», підпорядкувала собі всі виконавчі органи області. Легітимними органами влади в регіоні були визначені всенародно обрані місцеві ради та створені ними виконавчі комітети.

Перемога Революції Гідності привела до оновлення політичного ландшафту у Львівській області, що полягало у цілковитому усуненні ставлеників ПАРТІЇ РЕГІОНІВ з органів виконавчої влади, призупинення діяльності її фракцій в органах місцевого самоврядування. Цілком логічними видавалися й призначення виконувачем обов'язки Президента України О. Турчиновим за партійною квотою головою Львівської облдержадміністрації члена ВО «Свобода» І. Сех (березень-серпень 2014 р.), що вкладалося у схему максимального використання ресурсів області у критичний для країни час після початку російської агресії проти України. Однак дії І. Сех, спрямовані на зміцнення в регіоні позицій ВО «Свобода» та пов'язаних з нею бізнес-партнерів [74], передусім в облдержадміністрації, районних структурах (серед голів низової ланки держадміністрації «свободівці» становили 40% складу [82]) викликали негативну реакцію з боку центральної влади. Через це невдовзі після перемоги на президентських виборах П. Порошенка (до речі, Львівська область дала на його користь найбільше голосів - 69, 9%) і напередодні вкрай важливих позачергових парламентських виборів несподівано («за власним бажанням») І. Сех залишила свою посаду. До речі, останній період її головування областю був позначений наростаючою критикою на її адресу, «розкручуванням» корупційних скандалів, до яких були залучені центральні і регіональні ЗМІ, які були в «президентській обоймі» - телеканал «24» («група Садового»), «ZIK» (медіа холдинг П. Димінського) [83].

Наступне кадрове призначення у Львівській області нагадувало «пробні кроки», адже новим головою облдержадміністрації, причому «тимчасово виконувачим обов'язки» (ця норма відсутня в законодавстві) став позаштатний радник І. Сех - Ю. Турянський, людина, яка останні декілька років обіймала різні посади в столиці, тобто не мала міцних позицій у регіоні. Саме під час його кількамісячної каденції в області відбулася значна ротація голів районних державних адміністрацій, яка через суцільне вилучення з їхнього складу представників ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», вихідців зі зниклої Політичної партії «Фронт Змін» [84] радше нагадувала «зачистку». Нові ж призначення з кола підприємців, перевірених чиновників надали домінуючого становища у виконавчих структурах області пропрезидентським силам.

Згадана гарячкова зміна персонального складу владної вертикалі, окрім спроб «вкорінення» провладної ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА» у виконавчі та представницькі органи області, вказувала на пошуки центральною владою осередку опертя серед різних груп політичної еліти регіону, і такою, судячи з всього, стала малопомітна на той час «команда» мера Львова А. Садового. Про рівень цієї співпраці, яка мала стратегічний характер, свідчило і те, що збільшенню політичного капіталу А. Садового сприяв безпосередньо Президент України П. Порошенко, неодноразово акцентуючи на тісній співпраці з мером. З боку офіційного Києва щодо політичних сил, з якими уособлювався А. Садовий упродовж 2014-2015 рр., проводилася подвійна тактика - за умови дотримання лояльності відбувалося посилення його позицій як одного з найперспективніших політиків регіону, яка згодом, в умовах «неконтрольованих» дій мера, очолюваної ним Політичної партії «Об'єднання «САМОПОМІЧ», змінилася на прагнення «виведення» його з «великої політики».

У руслі згаданої стратегії Львівську облдержадміністрацію у грудні 2014 р. очолив перший заступник А. Садового О. Синютка. Про важливість цього призначення свідчило те, що серед кола претендентів на цю посаду були такі відомі політики, як голова виборчого штабу ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА» у Львівській області П. Адамик, екс-віце-прем'єр І. Васюник, екс- голова НБУ С. Кубів, екс-заступник голови Адміністрації Президента України І. Гринів та ін. [22]. Послужний список О. Синютки, включаючи участь у комерційній діяльності, у роботі органів місцевого самоврядування Івано-Франківська та Львова свідчив, що він був досвідченим управлінцем, однак не «самостійним політичним гравцем». Його призначення цілком вкладалося в комбінацію - спираючись на авторитет мера Львова сприяти зміцненню в регіоні позицій пропрезидентських сил, що, у свою чергу, передбачало як усунення політичних конкурентів (ВО «Свобода»), так і послаблення позицій союзників (зокрема, Політичної партії «НАРОДНИЙ ФРОНТ» на чолі з Прем'єр- міністром А. Яценюком [85]). Невдовзі після призначення інтегрований в управлінські структури Львова О. Синютка, впливи та амбіції якого почали зростати в «геометричній прогресії» [86], змінив свій неофіційний статус «довіреної особи» А. Садового на провідного політичного актора регіону, очільника пропрезидентських сил (він очолив обласну організацію ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА», у подальшому - ПАРТІЯ «БЛОК ПЕТРА ПОРО- ТТТЕНКА «СОЛІДАРНІСТЬ»; далі - БПП «СОЛІДАРНІСТЬ»). Отже, в області розпочався новий період у розвитку регіонального політичного режиму, коли О. Синютка у своїй діяльності, взаєминах з регіональною політичною елітою особливий наголос робив на співпраці з А. Садовим, прагненням перенесення «львівських стандартів» на всю область («Ми добилися успіху завдяки тому, що разом сідаємо за стіл і радимось, приймаємо спільні рішення і лобіюємо їх на рівні Києва. І в нас це виходить, з нами почали рахуватися»; О. Синютка) [87].

Однак наростаючі суперечності між львівською політичною елітою і столицею внесли істотні корективи у цей процес. Не в останню чергу це пов'язувалося з позицією А. Садового, який все більше дистанціювався від офіційного Києва. Як зазначала низка джерел, упродовж 2014-2015 рр. він відмовився від кар'єри політика загальнонаціонального масштабу, зокрема, від пропозицій обійняти посади віце-прем'єр-міністра з регіональної політики в уряді А. Яценюка та, навіть Прем'єр-міністра України [88; 89], що пояснювалося бажанням зберегти свою самостійність як політика, незгодою з політичним курсом Києва. У 2014 р. мер Львова усунувся і від участі у позачергових виборах Президента України, хоча за оцінками експертів він як «альтернативний кандидат» мав високі шанси на перемогу [90].