Ідеї націоналізму Сціборського й Старосольського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні цінності виконують роль орієнтирів у складному світі політики, визначають її сенс і зміст. Сутність поняття “політичні цінності” розкривається так: найвищі принципи, які забезпечують злагоду в суспільстві чи соціально-політичних групах по відношенню до головних цілей і проблем.

Енциклопедія з політології трактує політичні цінності як “сукупність ідей, уявлень і відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів), що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності”.

Цінностям із політиці призначено сприяти процесу інтеграції соціальної групи як частини більш осяжної соціальної цілісності; мотивувати політичну участь і діяльність через утворення умов, за яких соціально-політичні цілі становляться безпосередніми стимулами суб'єктів політичного процесу; визначити ієрархію різноманітних цілей і завдань із політиці та впливати на вибір заходів і методів їх досягнення та реалізації.

У змісті політичних цінностей - відбиваються політичні ідеали, бажання та інтереси соціальних суб'єктів, тому, як підкреслюється в методології М. Вебера, система цінностей слугує т. зв. “ідеальними конструктами”, за допомогою яких здійснюється пізнання світу політики. Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки (стандартизації) кожної політичної дії, вчинку та їх наслідків; вони здатні певним чином орієнтувати будь-яких учасників політичного процесу (партію, політичний рух, клас, політичну групу, особу) по відношенню до всіх інших суб'єктів політики.

Комплекс політичних цінностей досить осяжний і різноманітний, тому існують в їх систематизації й типології. Насамперед, це визначається тим, що у сучасній політиці все більшого значення набувають загальнолюдські цінності й інтереси, реалізація яких у політичній цілісності відбувається вкрай суперечливо і непослідовно. Пояснюється це гетерогенністю (розрізненістю) кінцевих інтересів і цілей членів, багатьох політичних коаліцій, які формально виступають з позицій загальногуманних ідеалів; вузькокорисними домаганнями політичних партій; загостренням суперництва за владу між політичними лідерами і елітними групами; помилками в оцінці політичної кон'юнктури тощо. Найбільш типові критерії, що можна застосувати до типології політичних цінностей це - система уявлень і вірувань людей щодо бажаного і найкращого типу політичної системи, режиму влади; потреби і умови, що забезпечують посилення соціально-політичних зв'язків у групі, соціальній спільноті чи організації (політична інтеграція); здатність політичного інституту ефективно виконувати свої функції; відповідність політичних феноменів структурі соціальних потреб і жадань; наповнення каталогу політичних благ, які повинні забезпечувати чинні та майбутні політичні інститути; врешті, набір певних ідеалів (принципів, непорушних постулатів, традицій), які наповнюють ціннісним змістом сучасні ідеологічні системи.

За сучасних умов політичні цінності відбиваються у змісті т.зв. політичних універсалій - найзагальніших політичних утворень і понять, які трактуються через сукупність рис і проявів у політичній культурі, діяльності та ідеології. До найбільш оформлених загальнолюдських політико-культурних універсалій відносяться:

? загальнолюдські політичні принципи та ідеали - Мир, Свобода, Правопорядок, Демократія, Суверенітет, Права Людини, Рівність (соціально-правова), Братерство тощо, які хоча б декларативно визнаються у масштабах світового співтовариства; нація старосольський політичний сціборський

? міжнародна політична мова, в якій закріплено поняттєво і лексично все різноманіття політичних явищ, процесів, і зокрема - цінностей;

? міжнародна політична символіка, яка володіє найсуттєвішими емоційно-психологічними механізмами впливу на політичну свідомість: це і відомі символічні емблеми та знаки; і музичні твори чи теми, символізуючи певні політичні настрої; і навіть символіка кольорів (білий - символ допомоги, чистоти дій і думок; блакитний - знак захисту, мирочинства; зелений - життя планети, природи, людства, колір екології; рожевий - захист дитини і материнства);

? міжнародні політичні організації, діяльність і саме існування яких затверджує загальнолюдську політику культури та координує спрямованість глобальної політики;

? глобальна політична інтеграція - ціннісний процес, який ще діє як тенденція та безпосередньо визначається поглиблення глобальних проблем сучасності;

? всесвітня розповсюдженість держави як універсальної форми політичної організації народів, що історично утвердився в якості політико- інституційного “фундаменту” людської цивілізації;

? міжнародне право - нормативна система, визнана як політична ціннісна універсалія, завдяки механізмам регулювання відносин між державами, світовими організаціями і спільнотами, яка спирається на досягнення політичної культури і історичний досвід політичних стосунків.

Крім того, політологія виокремлює також негативні політичні універсалії (анти-цінності), які отримали розповсюдження в політичному житті. Це - політичний нігілізм; політичний абсентеізм (пасивність, аполітизм); популізм у політиці;політична істерія і фанатизм (крайні вирази політичного ідеалізму);політичний екстремізм (вкрай радикальна позиція); політичний регіоналізм (противага глобальній політичній інтеграції); політичне (перш за все, нелегітимне) насильство.

“Людина подоба” політики у значній мірі, залежить від світу цінностей - суб'єктивних уподобань людей, їх уявлень про бажані або небажані події, явища, політичні процеси тощо. Фундаментальне підгрунтя політичних цінностей полягає, як не дивно, поза межами політики і тяжіє до найгрунтовніших сфер буття: моралі, релігій та економіки. Але все рівно, системи цінностей екстраполюються звідти в політичну сферу, де вони набувають форми і практичної реалізації.

Так, в ідеології політичні цінності та групові переконання є ідеальними конструктами, відмінними рисами й ознаками:

? в політичній культурі вони виявляються через моделі та стандарти поведінки, орієнтацій в політиці, що містять знання, емоції, оцінки та слугують критерієм відбору політичної інформації;

? в політичній системі - через ціннісні принципи побудови і функціонування інститутів, що реалізують ресурси і механізми влади (демократії, політичного плюралізму, соціальної справедливості, верховенства права тощо);

? в самій політиці як феномену, що постійно співвідносять з мораллю, наукою і мистецтвом; отже, їх ціннісні системи виступають мірилом відповідності політики до етичних, науково-методичних принципів чи досконалості й неперевершеності істинного мистецтва.

ВСТУП

Проблема державного будівництва є однією з найпоширеніших і, разом з тим, найболючіших тем для дослідження в Україні. Протягом довгих років наша країна була розділена між сусідніми державами. Впродовж історії українці багато разів намагалися відродити українську державність. Поразка Визвольних Змагань 1917-1920 рр. призвели до формування в середовищі українських науковців течій, які обґрунтовували право нації на самовизначення та визначали теоретичні засади поняття нація. Поряд з цим формуються концепції майбутнього устрою української держави, який мав би якомога повніше задовольнити націю та сприяти розвитку усіх сфер суспільного, культурного, економічного та політичного життя.

Термін «націоналізм» був вперше вжитий Йоганном Готфрідом (nationalismus) наприкінці 1770-х років в праці «Мова і національна індивідуальність». Його розвиток тісно пов'язаний із розпадом станового поділу суспільства, який існував в історичну епоху між раннім феодалізмом та індустріалізацією. В англійській мові його вперше вжили у теологічному розумінні в доктрині про богообрані нації. Відтоді термін ототожнювали з національним себелюбством, але зазвичай перевагу надавали іншим термінам, таким як «національність» і «національна належність», зі значеннями палкого прагнення національної самобутності.

Сучасний націоналізм виник наприкінці XVIII ст. у Західній Європі та Північній Америці. Потім він поширився на всю Європу та весь світ. Поряд з соціалізмом він став однією з двох найважливіших ідейних течій ХІХ століття. У ХХ столітті націоналізм досяг незрівнянного успіху, стрибками нарощуючи свою роль в Європі напередодні та після Першої світової війни, а потім в Азії та Африці після Другої світової війни.

Украънський вчений Г.Касьянов зазначає, що термін «націоналізм» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80-90-ті роки ХІХ століття. На той час він асоціювався лише з певними почуттями, культурою. Після поразки української революції 1917-1920 років цей термін був досить таки швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як в еміграції, так і на тих етнічних землях, що опинилися у складі держав-сусідів. Як безумовне кредо українського націоналізму остаточно визначилася тріада принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Дещо нагадує знаменитий лозунг Великої Французької Революції. Вихід праць Д.Донцова, М.Сціборського та інших у 1920-30-ті роки привели до ідентифікації «українського націоналізму з відповідним політичним рухом та ідеологією.

Актульність дослідження. Питання ідеології націоналізму заслуговує на увагу з багатьох причин. Однією з них є те, що український націоналізм залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками націоналізму і одна з них - ВО «Свобода» - на останній парламентських виборах пройшла до парламенту. У цих організацій є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих протистоянь.

Обидва науковці, на наш погляд, підходять до проблеми визначення поняття нація з різних позицій. В.Старосольський розглядає її як політичний конструкт, який включає до себе представників різних народів та етносів. При цьому він відмовляється від визнання «об'єктивних» ознак нації. Сучасні дослідники для визначення даного феномену використовують значення «політична нація».

В працях В.Старосольського та М.Сціборського піднімалися питання які не втратили актуальності й у нас час. Однією з таких проблем є проблема української еліти. Ця проблематика стала однією з центральних у працях М.Сціборського. Посилаючись на його працю «Націократія» багато сучасних дослідників доводять, що він обґрунтовував потребу надання всієї повноти влади саме еліті, формуваню національної-елітарної диктатури в державі.

Варто відмітити, що проблема автократії дедалі більш стає актуальною в Україні. Протистояння між авторитарним президентом та громадським суспільством поставило на порядок денний проблему визначення межі влади еліти та її взаємодію з громадянським суспільством.

А насправді ж проблема в тому, що нашу політичну верхівку опанували підкуп і шантаж, при владі знаходиться меншість, яка захищає лише свої інтереси. І доки ця несправедливість буде існувати, доки чеснотами нашої еліти не стануть донцовські «мудрість, шляхетність, мужність», ніякі «блоки», «коаліції» й «універсали» не виведуть націю з роздоріжжя на шлях величі, сили й добробуту - на шлях національної перспективи. На мою думку, для України ефективною буде держава типу націократії М. Сціборського, де найбільшого впливу і значення буде мати вождь нації, який мудро і не задля власної користі буде керувати країною.

Метою даної роботи є дослідження ідеї національного державотворення та державного будівництва на основі поглядів та працьВ.Старосольського та М.Сціборського.

Для досягнення мети роботи були поставлення наступні завдання:

1) проаналізувати теоретичні підходи до розуміння поняття нація;

2) дослідити витоки українського націоналізму;

3) охарактеризувати критику об'єктивних ознак нації В.Старосольського;

4) вивчити теорії нації В.Старосольського;

5) дослідити теорію націократії М.Сціборського.

Об'єктом є теорії нації В.Старосольського та М.Сціборського.

Предметом дослідження є вивчення теорії нації В.Старосольського та концепції націократії М.Сціборського, як політичного режиму.

Методологія роботи. В праці використовувались наступні методи дослідження: діалектичний метод використовувався для того, щоб зрозуміти еволюцію поняття «нація», системний метод показав націю як певну систему яка існувала й змінювалась, порівняльний метод він використовувся для того, щоб порівнювати та зіставляти теорії, які розглядали націю, структурно-фукціональний розглядав націю як певну організацію з ієрархічною структурою та конкретними функціями.

Аналіз джерельної бази дослідження.

При написанні бакалаврської роботи нами було опрацьовано значий масив літератури. Досліджуючи теоретичні підходи до розуміння поняття нація ми спиралися на праці дослідників, які призентують той чи інший напрям. Мова йде про Е.Сміта [26], К.Дойча[7], Б.Андерсона[1], Е.Гобсбаума[4] та інших. Велике значення мала праця Г.Касьянова «Теорії нації та націоналізму» [10]. Вона стала однією з базових для нашого дослідження. Г.Касьянов аналізує виникнення та зміни у вживанні терміну нація, а також коротко характеризує різноманітні підходи щодо розуміння нації. При цьому, на нашу думку, він надто захоплюється конструктивістськими теоріями, а відтак даючи висновок щодо інших теорій завжди робить його негативним. Попри це він не дає відповіді на критичні зауваження щодо конструктивістськиї теорій.

Готуючи другий розділ нашого дослідження ми основну увагу звертали на працю В.Старосольського «Теорія нації» [27]. Загалом його теорія є не типовою для теорій нації представників українського націоналізму. Насамперед тому, що вона є конструктивістською, а більшість українських мислителів дотримувалися етніциського підходу. Свою теорію нації вчений у праці викладає на протиставленні з етніциським підходом. Багато уваги приділяється критиці так званих «об'єктивних» критеріїв нації: расово-антропологічному складу, мові, культурі, території проживання. Щоправда зрештою автор змушений визнати, що такі критерії мають сильний вплив на формування єдності нації. Загалом він визнає націю як психолого-політичну спільноту. Його теорія дуже подібна до теорії Е.Ренана.

Варто зауважити, що в процесі дослідження нами було опрацьовано широке коло наукової літератури. Можемо зробити висновок, що серед дослідників теорія нації В.Старосольського є не надто популярною. З тих хто займався дослідженням його наукового доробку насамперед виділимо праці В.Згурської [8], яка захистила дисертацію «Концепція нації і держави Володимира Старосольського». Вона, на основі аналізу його праць («Теорія нації», «Держава і політичне право» тощо) здійснила концептуалізацію його поглядів на сутність нації та національної держави, їх ознаки, форми, функції та майбутнє у контексті демократичних міждержавних взаємовідносин. Розкрила оригінальну концепцію вченого щодо державного, зокрема федеративного, устрою та його критеріїв, націоналізації держави та автономізації об'єднань громадян, щодо форм децентралізації влади, видів автономії, інститутів громадянського суспільства.

Також в основі нашого дослідження лежить праця видатного українського мислителя М.Сціборського «Націократія» [28]. Його праця не зосереджує основну увагу на розумінні сутності нації. Натомість вона більше уваги приділяє політичному режиму. Послідовно критикуючи лібералізм, соціалізм та комунізм він робить висновок, що усі вони мають величезні недоліки. Загалом, найбільш оптимальним політичним режимом є націократії - режим панування нації у своїй країні. Також варто відмітити той факт, що дана праця написана під сильним впливом італійського фашизму, особливо це стосується економічної та соціальної сфер.

Структура роботи. Дана бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.

В першому розділі «Етимологія та феноменологія поняття нація» розкривається сутність поняття нація у різних підходах. Також значна увага приділяється ґенезі українського націоналізму.

В другому розділі «Концепція нації Володимира Старосольського» дається детальне розуміння ним поняття нації. Аналізується його критика атомістичних теорій.

В третьому розділі «Теорія націократії Миколи Сціборського» детально описується устрій авторитарної націократичної держави та проект конституції.

РОЗДІЛ 1. ЕТИМОЛОГІЯ ТА ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ПОНЯТТЯ НАЦІЯ

1.1 Теоретичні підходи до розуміння поняття нація

Для націоналізму нація - найвища цінність та мірило усіх чеснот. Вона виступає найбільш сакральною константою. Нація наповнює сенс існування для нього. Нації виступають своєрідними елементами з яких складається людство. Її інтереси визначаються як найбільш вагомі та безумовні до виконання. Для націоналізму права особи чи групи ніщо у порівнянні з правами нації, як найвищої цінності для спільноти. Так само розглядаються й трактуються права нації - вони завжди матимуть примат над правами особи.

Попри сакралізацію та оспівування поняття нація в сучасній науці навіть близько немає єдиного погляду на проблему визначення цього поняття. Зокрема відомий дослідник теорії нації Е.Карр зазначав, що феномен нації неможливо чітко визначити чи виявити. Саме тому дослідники можуть вживати терміни: плем'я, клан, етнос, нація, національність, етнічність та інші [25, с. 284]. Інший автор, відомий британський дослідник нації, Е.Сміт також зауважував, що критерії за якими можна розрізняти етнічні спільноти та нації часто є варіативними, змінними [26]. Виходячи з того ми не будемо намагатися дати чітке, чи єдино правильне визначення поняття нація, але дослідимо походження поняття нація та зробимо критичний аналіз її теорій.

Походження терміну нація ведеться від латинського nation - рід, плем'я. У Давньому Римі цим терміном позначали групи чужинців, які мали спільне походження (очевидно кровне), спільну мову та вірили в одних богів. Для позначення власне римлян використовувався термін - populus (gens populus) у значенні справжні громадяни.

Дослідники зазначають, що подібне термінологічне розмежування існувало не лише у римлян, а й інших розвинених народів Античності, до прикладу - греків. Воно слугувало, з одного боку, вербальним інструментом відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого боку, слугував елементом посилення групової солідарності та взаємодопомоги.

Ми хотіли б наголосити на важливому моменті - рівень групової диференціації, взаємодії та групової солідарності в Античному Середземномор'ї був настільки високим, що використовувалися специфічні терміни, що мали на меті відрізнити одну спільноту від іншої. В умовах переконаності більшості дослідників, що нація є виключно модерним феноменом. Античне її розуміння ставить під сумнів тезу про модерне походження поняття нації.

Після 212 р.н.е., коли усе населення імперії отримало римське громадянство, цей термін починає використовуватися для позначення громадян Риму, вихідців з певних територій імперії [9]. До прикладу: нація Африки - вихідців з Північної Африки, нація Іберії - для вихідців з Іберійського півострова.

З падінням Римської імперії термін нація на певний час вийшов з ужитку. Це пояснюється тим, що германські племінні союзи, що підкорили імперію, ще не мали потреби використовувати такі диференціюючи терміни. Адже усі вони складалися з великої кількості племен, до речі, не лише германських, часто переформатовувалися, а одне й те саме плем'я могло частинами перебувати в різних племінних союзах. Відмінність у культурному плані між ними ще була незначною, мовно вони залишалися близькими протягом ще дуже довгого часу. Таким чином потреби у використання даного чи подібного терміну не було. Коли ж в результаті синтезу між германськими завойовниками та корінним населенням почали формуватися праобрази сучасних націй цей термін знов почав вживатися.

Як пишуть дослідники у 900 р. канонік Реґіно Прюмський повернув цей термін у вжиток. Власне у Середньовіччі термін нація використовувався у значенні певної спільноти, що має власні інтереси та групову солідарність. На користь такого розуміння свідчить практика використання терміну нація для позначення угруповань кардиналів на церковних соборах [10]. Також термін нація використовувався для позначення студентських братств в університетах. При цьому студенти мали походити з однієї місцевості (області, провінції) та спільне походження. Хоч Г.Касьянов зауважує, що це не завжди було суворим правилом [10].

В юридичних документах термін нація вперше згадується у 1486 р. коли було використано формулу Римська імперія німецької нації [9]. Власне у даному документі термін вказував на єдність німців культурну та кровну, а був подібний до етніциського розуміння нації.

В Середньовіччі поступово формуються два основні підходи до розуміння нації, хоч зазначимо, що його інколи використовували й в інших значеннях, західне та східне. Західне розуміння, поширене у Франції та Англії, ототожнювало націю з усім населенням країни. При цьому походження, релігія, мова не бралися до уваги. Г.Касьянов посилаючись на матеріали XVI-XVII ст. твердить, що цей термін вживався в значенні все населення країни [10]. Враховуючи прихильність останнього до інструменталістських теорій та позиціонування нації виключно як політичного феномена це не дивно. Щоправда він не може, а навіть не намагається пояснити той факт, що французька та англійська нація формувалися на конкретній етнічній основі, на цьому зокрема наголошуєГ.Сетон-Вотсон [24]. В обох випадках відбулася асиміляція меншин, яка розтяглася на значний час. Та навіть не зважаючи на це і в наш час ми є свідками «етнічного сепаратизму» (шотландський, валійський, баскський, бретонський, корсиканський), в обох країнах, що зводить на нівець заскорузле розуміння нації як політичної спільноти.

Східне розуміння терміну нація формується в Німеччині. Одним з його засновників можна вважати Й.-Г.Гердера. Він розумів націю як кровно- споріднену спільноту, об'єднану спільною культурою та мовою. Відтак належати до нації могли лише ті хто за походженням був німцем, говорив німецькою мовою.

Поступово східне, німецьке розуміння терміну нація поширюється у Східній Європі де німецький культурний вплив та німецькі колоністи мали вагому роль. Саме завдяки німецькому впливу та вагомій присутності німців, як у політичному житті так й культурному домінантним стало саме таке розуміння. Варто наголосити й на тому факті, що з втратою державності народів Східної Європи: чехів, словаків, поляків, українців, білорусів, сербів, хорватів, словенців, литовців, саме таке розуміння нації дало їм можливість не асимілюватися, а зберегтися та в подальшому претендувати на творення власних держав, на відміну від корнуельців в Англії чи гасконців, бургундців у Франції.

На сьогоднішній день існує декілька головних підходів до розуміння поняття нація. Ми коротко зробимо їх критичний аналіз із зазначенням переваг та недоліків.

Почнемо з теорії видатного німецького мислителя Макса Вебера. Хоч він і не приділив окремої праці теорії нації, але все ж присвятив цій проблемі свою увагу. Загалом його теорія вважається подальшим розвитком німецьких концепцій землі та крові, але при цьому вона видається дуже виваженою. Нація, на думку М. Вебера, складається з трьох органічно поєднаних компонентів: 1) об'єктивних ознак, які відрізняють один народ від інших (антропологічний тип, мова, територія тощо; 2) суб'єктивних ознак, які сприймаються усіма членами спільноти як духовна цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) наявність політичних та соціальних інститутів, які актуалізують та артикулюють ці ознаки [10].

Почнемо з об'єктивних ознак, які створюють необхідні передумови існування нації. Вони є важливими, зокрема це може бути антропологічний тип за яким представники одного народу відрізняються від представників іншого, це може бути належність індивіда до расової групи. Щоправда й тут існують винятки. Візьмемо до прикладу видатного французького письменника який був темношкірим, а отже сильно відрізнявся від французів расовими ознаками, але уявити собі французьку літературу без нього неможливо.

Інший об'єктивний чинник, мова, за Вебером, -- один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури [10].

М.Вебер вважав, що при всій важливості мовного чинника він все ж не є абсолютним й може ігноруватися. До прикладу для швейцарців, фінів, канадців та ельзасців мова не є визначальним чинником нації, адже вони можуть бути носіями кількох мов одночасно. Варто згадати й шотландців та ірландців, які майже втративши свої мови, перейнявши англійську, тим не менш не стали частиною британської нації, а зберегли національну свідомість та почуття власної національної приналежності. У таких умовах, на думку М. Вебера, важливу роль відігравали додаткові чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Щодо території то тут також можна згадати євреїв, які тривалий час жили дисперсно й попри відсутність власної території та асиміляційні процеси зуміли зберегтися як нація. Тому жоден з об'єктивних чинників сам по собі не відіграє визначальної ролі у розумінні поняття нація.

Жодний з об'єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб'єктивними складниками [10].

Суб'єктивні чинники розглядалися як не менш важливі. «Значення «нації», -- писав М. Вебер, -- загалом пов'язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти» [10]. Відтак в центрі стояло поняття культура, яке ставало однією з найважливіших ознак нації. При цьому культура у визначенні М. Вебера охоплювала широке коло цінностей, а не зводилася до банальних літератури чи мистецтва. До неї він відносив: національний характер, звичаї, традиції, обрядовість, спосіб сприйняття світу, специфіку спілкування та інше. Усе це в сукупності створювало духовну єдність у середині групи людей, додавало їй міцності та стимулювало до творчості, а головне дозволяло розмежовувати одну націю від іншої.

Згідно з Г.Касьяновим у веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д.Бітема, є існування літературної мови і літератури.

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов'язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру [10].

Третій чинник означав створення держави, або інших політичних та соціальних інститутів, що зможуть своїм впливом охопити більшість населення. Це дасть можливість сформувати реальну єдність суб'єктивних чинників, що у поєднанні з об'єктивними ознаками й творить націю.

Варто зауважити, що М.Вебер вважав, що жоден з визначених ним чинників сам по собі не може розглядатися як безумовна ознака нації. Вони мають сенс лише коли поєднуються.

Комунікативна теорія Карла Дойча сформувалася у середині 50-х рр. ХХ ст. Дана теорія є модерністською, тобто виходить з того, що нації сформувалися у модерну епоху. Власне це є головною ознакою усіх модерністських підходів, які не розглядають традиційні спільноти як нації, а в кращому випадку як етнос чи етнічність. Нації ж можуть сформуватися лише в результаті переходу від традиційного суспільства до модерного.

Власне К.Дойч у праці «Народи, нація та комунікація» важливого значення надає культурі, щоправда зауважує, що повноцінною культура може стати лише у тому випадку коли перетворюється на «конфігурацію цінностей» [7, с. 318]. Тут на перше місце виходить концепт інформації. Тобто можливість передачі усіх: звичаїв, обрядів, літературних творів та іншого в доступному форматі та дуже швидко. В процесі комунікації відбувається відбір та каналізація інформації [7, с. 321], що в подальшому призводить до вилучення з неї несуттєвого. Все ж що залишається стає культурним концептом, який легко передається та поширюється за допомогою комунікативних мереж у вигляді інформації. В такому процесі для людей, що постійно беруть участь у комунікації формуються комунікативні коди, що полегшують передачу та сприйняття інформації (мається на увазі культури). З часом ці люди починають відрізнятися від інших, які не включені до їхньої комунікативної мережі.

Ще одним важливим поняттям у теорії К.Дойча є поняття «компліментарність» (complementarity), або комунікативна ефективність [7, с. 322], яку можна розглядати як систему спільних взаємодоповнюваних комунікативних звичок та засобів. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, е спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації. Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні інформації.

Отож наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації). Адже члени спільноти можуть належати до різних класів, релігійних груп, професійних груп чи територіальних, але при цьому мати спільний комунікативний простір та компліментарність.

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність» [6,с.323]. Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних і технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм суспільної поведінки [7, 327].

Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до «групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

К.Дойч використовує у своїй теорії три базові поняття для позначення спільнот: народ, національність та нація. Щоправда чітко зрозуміти де проходить межа між ними та чим одне поняття відрізняється від іншого важко. З аналізу його праці ми зробили висновок, що народ - використовується як базове поняття для позначення спільноти у якій існує чіткий вертикальний розподіл на аристократію та «простий народ». При цьому за аристократією визнається вищість та провідна роль. За таких умов говорити про спільну культуру та спільний комунікативний простір не можна, адже обидві групи надто сильно відрізняються. Хоча на їх основі у майбутньому й буде створено спільний комунікативний простір.

Термін національність - це народ, що змушений винаходити ефективні засоби конторолю за поведінкою своїх членів [7, с. 330]. Скоріше всьогоК.Дойч має на увазі перехід від традиційного суспільства до модерного в ході якого формується цей самий комунікативний простір і вертикальний поділ на аристократію та «простий народ» починає стиратися. Термін нація використовується для модерної спільноти, що створила власний ефективний та компліментарний простір.

Щодо недоліків цієї теорії то зауважимо, що К.Дойч та його послідовники ігнорують етнічні, расові та релігійні чинники, які, як свідчить історія, мають велике значення для формування націй. Так само ігноруються усі чинники крім комунікативного простору. На думку багатьох критиківК.Дойч переоцінив роль комунікативного чиннику та роль інформації для спільноти, адже в реальності комунікативна система, при усій її важливості, не є визначальним чинником формування нації.

Етатиська модель нації заснована Ентоні Гіденсом. Дане розуміння нації ґрунтується на принципі: співіднесенні нації та держави, тобто з територіально-політичною одиницею. Нація існує лише в державі та саме як держава. Дане визначення стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних націй. Корені цього підходу, як ми вже знаємо, сягають часів Французької революції, тобто епохи, що пов'язана з дебютом націоналізму на історичній арені. Відомий вислів: «Держава -- це я» був замінений на інший: «Держава -- це народ (і, відповідно, -- нація)» [10], бо нація в даному випадку формувалася за принципом громадянства.

Наведемо приклад етатистського визначення «нації». «Нація, -- пише професор Кембриджського університету Ентоні Ґідденс, -- ...існує лише тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом всю територію, яку вона вважає об'єктом свого суверенітету». Ототожнюючи поняття «держава» і «нація», Е. Ґідденс використовує спільний для етатистів термін nation-state, який перекладається як «національна держава» або як «нація-держава» [10].

Проте, така теорія виходить з того, що будь яка особа вважається членом нації лише за ознакою громадянства, або проживання у певній державі. Проте виникає проблема, як бути з діаспорою, адже ці люди живуть та є громадянами інших держав, але при цьому все ж продовжують вважати себе частиною іншої нації. Також згідно з цією теорією не можливо пояснити національно-визвольну боротьбу, адже по логіці одна частина нації бореться проти іншої частини нації, щоб себе такою не вважати. Загалом ця теорія дуже підходь для багатонаціональних держав, які мають проблему сепаратизму, або намагаються використати її як інструмент швидкої асиміляції національних меншин.

Етнологічна (етніцистська) концепція нації була розроблена Ентоні Смітом, Конором Вокером. Представники цього підходу вважають, що нація є спільнотою яка сформувалася, або виросла на основі етносу. На відміну від представників модерністського підходу, вони припускають, що нації могли існувати й у до модерну епоху. Для підтвердження своїх слів прибічники етнологічних концепцій наголошують на тому факті, що чимало авторів у Середньовіччі наголошували на національній свідомості населення та чіткому розмежуванні однієї нації від іншої. Заради справедливості зазначимо, що не усі представники вказаного підходу вважають нації до модерним утворенням. До прикладу К.Вокер обґрунтовує твердження, що лише в середині, а деколи й у кінці ХІХ ст. почали формуватися нації. Зокрема коли населення сіл та невеликих містечок усвідомило свою належність до французької чи німецької культури, й вийшло за межі свого провінціалізму [5, с. 305].

Е.Сміт виділив риси, які притаманні різним типам спільнот:

1) наявність спільної культури за якою можна відрізнити членів спільноти від інших;

2) наявність історично успадкованої спільної території, в межах якої реалізуються можливості соціальної мобільності тих, хто належить до спільноти;

3) відносно великі розміри території й чисельність населення;

4) зовнішньополітичні відносини (конфлікт або союз) з іншими подібними спільнотами;

5) система однакових для кожної групи колективних почуттів і системи лояльностей;

6) безпосереднє членство в цій групі з рівними правами громадянства для всіх її членів;

7) вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою [поділу] праці [26].

Перші дві риси характеризують спільноту, яку Сміт називає плем'ям, «трибою». Коли до них додаються наступні три риси, ми маємо справу з етнічною групою, чи етносом. Етнічна група перетворюється на націю завдяки інтеграційним економічним і політичним чинникам - право громадянства в даному випадку на першому місці. Отже, повернемося до того, що нація -- це політизована (політично мобілізована), об'єднана етнічна група, а до цього додається ще одна важлива характеристика - економічна інтегрованість.

Проте представники цього напрямку вважаюь, що усе це можливо лише за наявності етнічного підґрунтя, на основі якого й буде відбуватися етногенез. Інший представник етніциського напрямку К.Вокер наголошував, що плем'я перетворюється у націю тоді, коли починає усвідомлювати свою унікальність та відмінність від інших подібних груп.

Більшість представників модерніського підходу завзято критикують етніциську теорію. Проте, вона все ж має раціональне зерно, адже усі нації Європи, можливо за винятком швейцарців, сформувалися на етнічній основі, а етнічний сепаратизм й до тепер відіграє вагому роль у багатьох країнах світу. Щодо недоліків зазначеної моделі то зауважимо, що вона не може адекватно пояснити формування латиноамериканських націй чи американської нації. У обох випадках нації формувалися на основі змішування великої кількості емігрантських груп.

Конструктивістська теорія нації розроблена Бенедиктом Андерсоном та Еріком Гобсбаумом. Б.Андерсон принципово не погоджується з своїми попередниками стосовно формування нації. Він вказує на те, що провідну роль у націогенезі відіграли не аморфні історичні сили, а конкретні видатні культурні діячі. До прикладу він наголошує на ролі братів Грім для формування німецької нації, Ш.Петефі для угорців та Т.Шевченка для українців [1]. Таким чином нація для нього не об'єктивно існуюча група, а спільнота яка формувалася здебільшого в уявлені еліти та культурних діячів. Саме вони в результаті тривалої культурно-просвітницької роботи з населенням переконали його у належності до певної нації.

Отже Б.Андерсон підходить до думки, що будь яка група людей за наявності часу, набору певних символів, відмінності від інших груп та, головне, тривалої наполегливої праці може бути перетворена у націю. Заперечуючи етніцистів він зауважував, що у середні віки не існувало поділу на нації, був поділ скоріше на аристократичні угруповання. Формуванню ж сучасних націй посприяло декілька чинників: 1) відмова від латинської мови, як основи у міжнародних відносинах та навчанні, що сприяло активному формуванню національних мов; 2) винайдення книгодрукування, що дозволило масово тиражувати книги національними мовами підриваючи монополію латини, а заодно й спільну наукову та політичну систему середніх віків; 3) діяльність культурних діячів, які актуалізували культурні риси кожного народу та обґрунтували його самобутність.

Е.Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації - це, значною мірою, наслідок «винаходу традицій» - масштабного і цілеспрямованого процесу ідеологічної «імплантації» певних спільних культурно-політичних символів у масову свідомість з метою створення «уявленої спільноти» (Гобсбаум цього терміна не використовував). «Нація» у цьому варіанті - результат суспільної інженерії, свідомо сконструйована спільнота [4].

Недоліками цієї теорії нації є те, що її представники надто захоплюються абстрактним конструктивізмом та повністю ігнорують етнічну основу націй. Вони відкидають й той факт, що попри відсутність літературної мови чи держави нації могли формуватися й жити дисперсно. Варто відмітити й те, що на думку Б.Андерсона, латиноамериканські нації сформувалися скоріше ніж європейські. Проте, у більшості країн Латинської Америки проблеми з формуванням єдиної нації відчувалися до 60-70 рр. ХХ ст. адже з нації могли вилучати різноманітні расові чи релігійні групи.

Отже, можна зробити висновок, що термін нація протягом всього свого існування змінювався з періодами, на це впливали особливі фактори; історичні передумови, та багато різноманітних чинників включаючи й людський розвиток. З кожним століттям ближче до сучасності нація ставала конкретнішою в своєму розумінніформувалось визначення самого терміну. І створювались різноманітніші точки зори які по-іншому тлумачать націю.

1.2. Генеза українського націоналізму на початку ХХ століття

Становлення українського націоналізму та націоналістичного руху на початку XX століття було викликане, на нашу думку, боротьбою за створення української державності та поразкою Визвольних Змагань. Сподівання отримати державність та кількарічний досвід існування УНР та ЗУНР стимулювали активізацію діяльності українських лідерів та їх намагання сформувати життєздатну державність. Після ж поразки Визвольних Змагань більшість українських діячів вдалися до аналізу причин поразки та формування майбутнього плану боротьби за українську державність. Адже природною формою самоствердження нації та найвищим щаблем її розвитку проголошувалась держава. У своїй практичній та теоретичній діяльності вони змушені були вдаватися як до просвітницької роботи з населенням так і до протистояння з шовіністичними колами Польщі, які не визнавали за українцями права на самостійне існування. За таких умов формування різноманітних теорій нації та націогенезу, можна трактувати як спробу українських національних діячів довести самодостатність та зрілість української нації. Власне ми можемо говорити лише про розвиток українського націоналізму, 20-30-х рр. ХХ ст., лише на території українських земель, що входили до складу Польщі. Саме цей час можна охарактеризувати як період найбільшого розвитку націоналізму.

Сам термін «націоналізм» в українській публіцистиці з'являється приблизно у 80-90-ті роки XX століття. Спочатку він використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців, ототожнювався з культурною діяльністю, спрямованою на захист національних прав народу. Хоча історик Іван Лисяк-Рудницький не погоджується з цим і вважає, що виникнення українського націоналізму було спричинене поразкою національно-визвольних змагань у 1917-1920 рр.

Щоправда ще М. Драгоманов розглядаючи «український націоналізм» визначав його як антонім терміну «шовінізм». Таким чином він говорить про підтримку тим національним рухам, які виникли, як протест проти національного пригнічення [30,с.153-154]. Як варіант подолання національного пригнічення мислитель розглядає децентралізацію та федералізм, що дозволить забезпечити права усіх національностей, надати їм рівні можливості й не дозволити домінування одних над іншими. Щоправда це радше можна сприймати як утопізм. М.Драгоманов не ввжав, що національна боротьба та націоналізм є квінтесенцією життя нації. «Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра-б була спільною всім національностям» [10]. Такою всесвітньою правдою являється людськість, всесвітнє братерство, признання за всіма людьми й всіма національностями права на вільний розвиток, вільний поступ.

Подібні думки висловлювали й І.Франко, Б.Грінченко та інші представники української інтелігенції, які намагалися прив'язати любов до всього українського: до мови, до традиції, до одягу, - що у свою чергу призвело б до формування свідомих українців, що поважають власне свою націю.

Проте, поступово українські національні діячі еволюціонували від соціального пієтету та вимог виключно культурної автономії до закликів створення власної державності. Одним з перших хто закликав до створення власної незалежної держави став М.Міхновський, автор відомої праці «Самостійна Україна». Він використовував термін «націоналізм» на позначення політичної націоналістичної свідомості українців. Він разом зі своїми прибічниками, з якими у 1902 р. створив Народну українську партію, є представниками радикально-націоналістичних поглядів.

В радянський період загально прийнятим було називати усіх борців за українську державність - українськими буржуазними націоналістами. До таких відносили: М.Міхновського, Д.Донцова, В.Липинського,М. Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюру. Попри те, що М.Грушевський та В.Винниченко вважали себе соціалістами [2, с. 138]. Прицьому, на думку багатьох дослідників, українські соціал-демократи, у дусі ортодоксального марксизму, ототожнювали «український націоналізм» з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом [ 13, с. 252-253]. М.Грушевський та його однодумці, завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами» [10]. Важливою рисою діяльності М.Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, які засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Визвольних Змагань 1917-1921 рр. та ліквідацію реальної української державності, поділ етнічних українських земель між іншими державами. До чинників поширення українського націоналізму слід віднести: моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під націоналістичними гаслами (студентство і українські старшини), зростання впливів тоталітарних, право-радикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою - ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції націоналістичного мислення.

Одним з найпомітніших ідеологів українського націоналізму був Д.Донцов. Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну «націоналізм», що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: «Назву «націоналізм» той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм [12].

На питання «ЩО?» «Націоналізм» відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел «федерації», «самостійності», але... в рамках «общего отечества», Росії. На питання «ЯК здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: боротьбою, національною революцією проти Московщини не шляхом «порозуміння» чи «еволюції». На питання: «ХТО має це довершити?» - «Націоналізм» відповів: «Людина нового духа. Якого? Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з «рабським мозком» і «рабським серцем» [14].

Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х рр.ХХст. На думку Д.Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна - такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новi iмпульси для реанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цi iмпульси мали народитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Таким новим імпульсом для української нації у боротьбі за власну державність мав стати націоналізм. Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм» [14, с. 239-240].

Головними вимогами націоналізму Д. Донцов вважає: волю, романтизм, догматизм, аморальність, фанатизм, перевагу ініціативної меншості. Специфіка націоналізму Д.Донцова полягає в тому, що його націоналізм - націоналізм поневоленої нації - радикальний, він слугує для того, щоб відродити національну ідею, і тому користується всіма можливими методами. Пануюче мiсце в світосприйнятті мала посiсти воля до життя. На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя [14].

Інші концепції були сформульовані М.Сціборським, Д.Мирон-Орликом, Я. Стецьком. Їх можна розглядати як елітарні концепції з сильним впливом тоталітарних ідей. Вони піддавали гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактували фашизм італійської моделі. Зокрема для М.Сціборського «фашизм - це насамперед націоналізм - любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму» [29].

Слід згадати й організації націоналістичного спрямування, що існували на початку ХХ століття. Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Є.Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, яка мала бути здобута в результаті загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу УВО планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати серед них дух непримиренності до загарбників, її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору, щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ [19].

З історії націоналістичного руху знаємо, що найвищим репрезентантом націоналістичного світогляду була ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка постала у 1929 році й вподовж десятиліть, попри внутрішні суперечності й розколи, винесла основний тягар боротьби за державну суверенність української нації. Вона виникла у 1929 році шляхом об'єднання Української Військової Організації та декількох студентських націоналістичних спілок: Групи Української Національної Молоді, Легії Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Вплив Дмитра Донцова на розвиток вищеназваних організацій та української політичної думки має неабияке значення. Хоча він не був членом ні однієї з організацій, але його праці лягли в основу світогляду його учасників. В програмних постановах ОУН можна знайти наступні рядки: «Постанова І-го (основуючого) Конгресу ОУН з 1929 року виходить з положень, що Український націоналізм організований на принципах чинного націоналізму. Постанова передбачала: Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції» [2, с. 138].