Ідеї націоналізму Сціборського й Старосольського

Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її» [3, с. 35]. Частина діячів української революції переконані були в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Тож особисто для мене термін «націоналізм» не означає якусь шовіністську, невиправдану ідеологію. Скоріш за все - це спроба українців повернути своє істинне буття у правильне русло. Це звичайне право будь якої нації відчувати себе вільно на своїй землі і мати власну державу, яка б захищала їх права.

Таким чином, узагальнюючи все вище сказане, можна зазначити, що поняття «націоналізм» з'являється у ХІХ століття, але широких обертів в Україні набирає вже на початку XX століття. Спочатку воно ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист політичних та культурних прав нації. Про це писали і Драгоманов, і Франко, і Грінченко та інші представники української інтелігенції. Та вже у ХХ столітті з'являється дещо нове, відмінне від попереднього розуміння даної ідеології. В Україні цей новий погляд на націоналізм відображається в творах М.Міхновського. А згодом до звичного раніше «націоналізму» починають приписуваний термін «буржуазний», себто через поширення серед люду шовіністичних поглядів. Але найбільш завершених, радикальних форм він набуває у творчості Д.Донцова. Мислитель визначає націю як скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу, панування певної етнічної групи над територією, яку вона отримала в спадщину і яку хоче залишити своєму майбутньому поколінню. Повна політична незалежність нації є як для Д.Донцова, так і дляМ.Сціборського найголовнішим - це, так би мовити, найсерйозніший аргумент для його опонентів, який не повинен дискутуватися чи підмінюватися «автономією», «спільним життям», «рівноправними стосунками» тощо.

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ НАЦІЇ ВОЛОДИМИРА СТАРОСОЛЬСЬКОГО

2.1 Критика атомістичної теорії нації

Теорія нації В.Старосольського була не типовою для української політичної думки початку ХХ ст. Більшість дослідників націю розуміли як природну та кровну спільноту, це розуміння було близьким до сучасних етніциських (етнологічних) теорій. Такого трактування дотримувалися С.Дністрянський, В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський,В. Крупницький [15].

До прикладу С.Дністрянський наводить три основні чинники виникнення нації : 1) люди; 2) територія; 3) культура. Люди, (натура) - вказує на те, що вихідною точкою народу є спільне родове походження, згодом - це відчуття кровної спільності. Територія характеризується науковцем як природна, тобто та, на якій народжуються люди і визначається вона за етнографічним принципом. Збереження народної культури і поширення її серед майбутніх членів народу є основною метою створення народу, як свідомої суспільної групи. Остання може залучати до себе нових членів шляхом асиміляції яка, в свою чергу, довершується за допомогою культури [22].

Варто віддати С.Дністрянському належне, він не абсолютизував їх значення, оскільки кожен з чинників можна піддати критиці емпіричними обставинами. Зауважимо, що теоретики того часу на свій погляд виділяли різні характерні ознаки нації, проте специфічною рисою українського вченого є те, що він в своєму розумінні заклав ланцюжок проекту самодостатньої української нації, коли люди повинні відстояти свою природну територію, на ній розвивати власну культуру та формувати державну організацію, яка б діяла в інтересах народу.

Домінування етніциських (етнолгічних) теорій, щодо розуміння нації в середовищі українських мислителів легко можна пояснити. Українці не змогли вибороти свою державність у Визвольних Змаганнях, а отже опинилися розділеними між кількома державами. В той же час національна свідомість населення була достатньо високою для творення власної держави. Частина польської еліти не розглядала українців як самодостатню націю, а лише як частину польської нації. За таких умов більшість українських мислителів намагалися довести у першу чергу самостійність української нації. Концепції політичної нації не могли розглядатися, оскільки в таких умовах українці мусіли б вважатися частиною польської нації. Етніцисьскі (етнологічні) підходи дозволяли виокремити ознаки нації та провести досить чітку, на думку теоретиків нації, лінії поділу, яка розрізняла б представників різних націй.

Попри, В.Старосольський дотримувався іншого підходу, його теорія є модерністською. Загалом він зазначав, що проблемою дослідження поняття нації є високий рівень суб'єктивізму. До прикладу майже завжди державна ідеологія, або частина дослідників намагаються якомога далі у минуле віднести початок формування власної нації [27] з тим щоб зробити її більш старою, історично першою і т.д. Деколи дослідники у минулому намагаються відшукати, або проводять некоректні паралелі й співвідносять явища, які насправді не є тотожними. Наприклад говорти про формування націй у Античності, або національних рухів у ранньому Середньовіччі. Така практика не лише не сприяє науковому вивченню проблеми нації, але й утруднює його створюючи додаткові перешкоди.

В.Старосольський виділяв два підходи до розуміння феномену нації. Перший називає атомістичним, другий, представником якого вважав себе, соціологічним. Під атомістичним підходом він розуміє теорії нації, які розглядають її як «суму, як просто збірну назву для якоїсь кількости людських одиниць, що відзначаються від других спільними собі прикметами» [27]. Загалом він зауважує, що починаючи від найдавніших часів, ми їх можемо локалізувати початком епохи Просвітництва, більшості вченим було притаманно саме атомістичне розуміння нації. В принципі в такому розумінні не є нічого дивного адже у тогочасній науці домінувало саме атомістичне уявлення про світ. До прикладу Ш.-Л. Монтескє розглядає націю лише як загал однакових до певної міри одиниць, а не якусь вищу, об'єднуючу ці одиниці цілість. Подібне трактування можна зустріти й у Вольтера [27]. Не настільки чітко висловлена, але все ж атомістична теорія лежить в основі розуміння нації до ХХ ст.

Домінування атомістичного розуміння стало причиною того, що нація розглядалася як проста сукупність індивідів. Відтак задоволення національних потреб, В.Старосольський використовує термін «права нації» [27], розглядалося виключно як задоволення потреб конкретних індивідів. До прикладу, надавши їм можливість: говорити своєю мовою чи сповідувати свою релігію, або дотримуватися своїх звичаїв. Тому поняття «право мови» стало домінуючим в юриспруденції щодо проблеми задоволення національних потреб. Щоправда, на думку В.Старосольського, воно не могло вирішити національні проблеми, адже ґрунтувалося на неправильному розумінні поняття нація.

Таким чином, свою теорію нації В. Старосольський побудував на критиці атомістичного підходу, який лежав в основі більшості підходів до розуміння нації. Як вже зазначалося атомістичне розуміння нації вчений визначає як таке в основі якого лежить одна або в декілька об'єктивних ознак для становлення нації. «З огляду на те, що ці теорії звертають увагу, коли не виключно то передовсім на емпіричні дані «признаки нації», названо теж напрям який вони представляють «емпіричним» [27].

На думку вченого представники цього підходу визначають те, що однією з ознак нації мова й абсолютизують її. С.Рудницький як типовий представник атомістичного підходу, визначає націю як більшу чи меншу ґрупу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, котрі вяжуть усі індивідуми усієї ґрупи в одну цілість, та виділяє такі ознаки нації:

1) антропольоґічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

2) самостійна серед інших мова (з літературою, наукою і т. д.);

3) питомі історичні традиції і змагання (на політичному, суспільному і т. п. полях);

4) питома культура (так матеріальна як і духова) й поспільні культурні стремління;

5) питома суцільна національна територія, на котрій або була, або є, або може бути питома національна держава [27].

Якщо ми уважно проаналізуємо виділені ознаки то можемо звернути увагу на той факт, що вони значною мірою лежать в основі сучасних етніциських (етнологічних) теорій. В.Старосольський піддав кожну з виділених ознак критичному аналізу, яким намагався спростувати саму можливість розглядати націю як лише набір «об'єктивних ознак». Говорячи про антропологічну расовість він висловив припущення, що навряд чи в сучасному світі (початок ХХ ст.) існують чисті та не перемішані народи. Наприклад італійці є нащадками римлян, етрусків, кельтів, греків, сарацин, германців. Так само й французи серед своїх предків мають римлян, галів, бритів. Якщо ж говорити про росіян то вони є сумішшю чисельних слов'янських та неслов'янських народів. Проте, найбільш показовим є приклад американців серед предків яких можна знайти представників майже усіх народів та рас. Це свідчить, що громада об'єднана спільністю рис не ідентична нації.

Загалом можна наводити багато прикладів, коли антропологічні та расові ознаки не були ознакою нації. В попередньому розділі ми вже наводили приклад з французьким письменником О.Дюма, тому не будемо дослівно переказувати аргументацію В.Старосольського, лише зауважимо, що вона частково має сенс. Зрештою ні в кого не виникне заперечень стосовно того, що нації можуть поширюватися, включати та асимілювувати інші спільноти й таким чином змінювати свій антропологічний та расовий вигляд [27]. Безперечно ми не можемо відкидати загалом антропологічний тип як ознаку нації. Він притаманний усім без винятку націям, й тут не важливо чи він виник внаслідок змішування емігрантських груп чи завдяки розвитку ендогамної спільноти.

Аналізуючи культуру, як критерій нації (сюди В.Старосольський відносив мову та традиції) він зауважує, що культура також не може бути визначальним критерієм поняття нації. Насамперед тому, що в середовищі нації можуть побутувати «різні культури» для різних соціальних верств. Мова йде про поширене серед представників модерністського підходу трактування культури як частини певної соціальної групи. Таким чином, культура аристократії може відрізнятися від культури селян й це будуть різні культури, а не дві частини однієї культури. Крім того в сучасному світі спостерігається таке явище як належність до різних «культурних кругів» - культур різних націй. Особливо таке явище спостерігається в середовищі розділених народів. Він наводить приклад поляків та українців. «Так Поляки з Познаньщини культурно безперечно близші до Німців, як до Поляків з б. Росії - і то без огляду на спільність мови - проте національно, вони Поляки. Для Українців Збруч і Карпати становлять межі, по яким на протязі довгого часу витворювалися відмінні культурні типи. Помимо всього відємного практичного значення для нації, ніхто одначе не може на сій основі признати істнування трьох українських націй. Коли про небезпеку такого поділу можна говорити, то зовсім не із-за існування окремих культурних типів, тільки по зовсім іншим причинам» [27].

Другим прикладом, що ставить під сумнів критерій культури є ефект зближення культур. Тут в якості прикладу наводяться ірландці, які перебуваючи в Британській імперії перейняли від англійців значну частину культури, але при цьому продовжують залишатися ірландцями. Часом можливий феномен коли нації, що довго протистоять одна одній тим не менше культурно зближуються та переймають традиції. Таким прикладом є українці [27], які попри тривалу боротьбу проти татар та турків все ж чимало перейняли від них, згадати хоча б шаровари. Якщо ж говорити про мову то й тут також можна навести чимало прикладів коли в межах однієї нації побутують декілька мов, або різні нації користуються однією мовою. Як приклад вчений наводить швейцарців та бельгійців, які мають декілька мов, а також американців та англійців, сербів та хорватів [27], як приклад різних націй з однією мовою. Зауважимо, що подібні аргументи наводив й К.Дойч, щоправда його теорія нації була розроблена набагато пізніше.

Що стосується території як ознаки нації то й тут В.Старосольський наводить приклади, які неможливо заперечити: євреїв та циган - нації без власної території.

Таким чином, він спростував тезу, що нація є спільнотою на основі набору спільних ознак. При цьому зауважимо, що в основі його аргументації лежать ретельно підібрані факти, які важко заперечити. Наголосимо також й на тому, що пізніше подібна, а деколи й однотипна аргументація наводилася теоретиками нації середини та кінця ХХ ст.

2.2 Нація як психолого-політична спільнота

Переходячи до розкриття розуміння нації В. Старосольського зауважимо, що для нього нація є ірраціональним утворенням, пояснити яке просто набором ознак та рис не можливо. В основу свого розуміння нації він поклав теорію німецького соціолога Ф.Тьоніса про спільноту (Gemeinschaft) та спілку (Gesellschaft). Різняться вони типами людської волі, для спільноти притаманна «стихійна воля» (Wesenswille), а для спілки - «свідома воля» (Willkur) [15]. Відтак «стихійна воля» виступає творцем нації, а отже нація за своєю суттю є спільнотою (Gemeinschaft), оскільки вона така ж ірраціональна. В. Старосольський слушно заявляє, що серед численних теорій та концепцій на тему нації не немає жодної, яка б двоводила формування нації з суто прагматичних людських інтересів [27].

Відтак вчений робить висновок, що нація є витвором психологічним, а не витвором раціонального мислення. Значення інтересу для неї буде зовсім у іншій площині як для спілок. Навпаки, нація, як вільна, або принаймні звільнена від безпосередніх економічних інтересів спілка, визначає формування та існування нових інтересів, носіями яких сама ж і стає. Такі інтереси можуть носити так само як і нація ірраціональний характер. Прикладом такого інтересу вчений називає стихійний месіанізм. Таким виступає «безпредметовий», «чистий імперіялізм, не залежний від конкретної причини. «Не так задля користей, які дає здобуття і які є часто більше чим сумнівні, які також часто марнується неуважно, він цінить його, а тому, що воно є здобуттєм, успіхом, діяльністю. Тут не доводить до нічого поясненне конкретними інтересами в нашому розумінню. Противно, змаганнє волі побіджати само вимагає вияснення» [27].

В.Старосольський вважав, що період стихійного експансіонізму, месіанства пережили, або переживуть усі народи. Він вказував на приклади такого експансіонізму французів часів Великої французької буржуазної революції, росіян, німців. Він намагався розрізнити державний експансіонізм від стихійного, вказуючи, що перший є мотивований та визначений державою. Щоправда чітко провести різницю між ними у вченого не виходить.

Характерною ознакою нації є її ексклюзивність. До прикладу приналежність одиниці одночасно до декількох спілок, наприклад економічних чи соціальних, є правилом. Натомість нація, як кожна спільнота не може ділитися своїми членами з іншими націями. Вона домагається їх виключно для себе. Погляд, що можна належати одночасно до двох або й більше націй зараз активно пропагується практикою мультикультуралізму, але вже сьогодні більшість науковців та політиків заявляють про крах таких спроб. Згідно з В. Старосольським це також є неможливим [27].

Попри критику атомістичних, «об'єктивних ознак» нації він все ж змушений був визнати, що вони мають вплив на формування нації та внести їх до своєї теорії. Зокрема вчений визнав й значення антропологічного типу ( в його праці використовується термін раса). Хоч продовжував підкреслювати, що раса сама по собі не є об'єктивним критерієм нації. Попри це, елемент раси не є для життя нації байдужим. Не будучи творчим чинником в тому розумінню, що існування расових відмінностей було б вирішальним критерієм виникнення та існування нації, чинник раси має без сумніву, значення для життя нації. «Істнування расових окремішностей не можна заперечити, а раз признаєтся їх, то муситься признати, що фізична та моральна якість одиниць, з яких складається суспільство, мусить впливати і на його якість як гуртової цілости. Так внутрішнє життє нації, як і її доля в зносинах з другими, безперечно є залежні від расових прикмет» [27].

Визнавав В. Старосольський й культурний чинник як ознаку нації. За певних умов такий чинник дозволяє зв'язати в єдине націю, яка роз'єднана великою кількістю держав. Тоді культура виступає об'єднавчим чинником. Як приклад такого стану наводив німців, які протягом тривалого часу не мали єдиної держави, а створили велику кількість дрібних державних утворень (до 1871 р.). При цьому культура може використовуватися й у негативному аспекті. Прикладом чого є «культурна місія», «теорія вищої культури», якими часто виправдовуються експансіонізм держави, або жорстока політика колоніальних адміністрацій.

Загалом же культура має позитивний вплив на формування нації. Зокрема, якщо члени однієї спільноти мають однакові правові, естетичні та морально-етичні норми, однаковий побут, інтереси то ці обставини більше сприяють можливості спільності об'єднатися у націю. Роблять. Єдність культури сприяє, таким чином, створенню нації позитивно, а воно ж допомагає нації відділитися від інших націй.

Спільна культура полегшує технічне порозуміння між членами нації. Особливо цьому сприяють чинники мова та писемність. Вони виступають ознаками, що є найкращим зовнішнім способом маніфестувати свою національну приналежність та пізнавати національних собратів [27].

Загалом В.Старосольський зробив прогностичне припущення, що роль культурного чинника для нації дедалі зростатиме. Проте вчений не абсолютизував (на відміну від Й.Бочковського, Т.Масарика та ін.) значення культури для нації, підкреслюючи, що національна приналежність не збігається з культурною, він також і не перебільшував (на відміну від М.Ковалевського і Д.Донцова) ролі психологічного чинника та провідної верстви у формуванні держави [8, с. 15].

Наголосимо, що на думку ученого вищезазначені риси сприяють перетворенню спільноти у націю, але не є її визначальними чинниками. На етногенез найбільший вплив мали демократія та релігія. Проте реалізуватися вони могли лише у модерну епоху. В етніциських (етнологічних) теоріях домінує підхід, що ототожнює спільноти Античності - греків та римлян з націями. Аргументами слугує той факт, що обидві спільноти мали спільну мову, культуру, самосвідомість, а головне чітко протиставляли себе іншим - «варварам».

Вчений виступає з критикою такого підходу. На його думку спільноти Античності ні в якому разі не можна розглядати подібними націям. Вони були спільнотами заснованими безпосередньо на племінному зв'язку. Почуття приналежності до своєї спільноти та заснована на цій основі відмежованість від інших народів, випливала в них безпосередньо з фізичної основи їхнього існування [27]. Використовуючи сучасну термінологію ми б сказали, що це були етноси в розумінні кровно-споріднених спільнот. Такими народами були євреї, греки, римляни.

Характерним є приклад греків. З одного боку вони мали спільну мову та спільну культуру. Проте, були замкнутими спільнотами у своїх містах-державах, відокремленими від підкорених племен. Тут ймовірно він має на увазі Спарту. До того ж греки були розмежовані політично на кілька держав. Тому були далекими від сучасного розуміння нації. Спільна загроза допомагала грекам об'єднуватися, але лише тоді коли вони протистояли народу з іншою культурою - персам. Проти македонян, які значною мірою були елінізовані греки не зуміли об'єднатися. Вони були культурною та племінною спільнотою. Племінна свідомість стала причиною швидкого розпаду держави Олександра Македонського після його сперті, не зважаючи на культурну спільність греків. Важко погодитися з В.Старосольським щодо племінної свідомості як причини розпаду імперії Олександра Македонського. Загалом зазначимо, що Східне Середземномор'я до завоювання Римом було сильно еллінізоване. Настільки сильно, що тут сформувалися концепції космополітизму, а самобутній Єгипет майже втратив свою оригінальну культуру та став частиною елліністичного світу. Те саме сталося й з євреями, які також зазнали сильної еллінізації. Фактично ми можемо говорити про формування єдиної культурної елліністичної спільноти.

Римляни, особливо на ранній стадії, є хрестоматійним прикладом племінного утворення. У їх державності та політичному устрої закріпився троїстий племінний поділ. Зокрема 300 сенаторів по 100 від племені (по 10 від родів - фамілій). На думку В.Старосольського: «Пізнійше Рим перейшов межі своєї племінної основи, але нова, поширена його спільність не була «нацією» в сучасному розумінню. Рим поширювався як держава, а не як нація. Поширювався круг горожан Риму і росло правове суспільство Римлян, але се було суспільство-спілка, а не спільнота. Почуття, яке звязувало в одну цілість се суспільство, було не національним патріотизмом, а «льояльністю» супроти держави» [27].

Знову таки важко погодитися з вченим. Римляни попри завоювання держави ще 1/3 земель роздавали своїм поселенцям. Таким чином, створюючи чисельний та активний прошарок лояльного населення. Така практика призводила до швидкої асиміляції підкореного населення та творення на його основі нової спільноти. Прикладом може слугувати населення Галії, яке після завоювання Цезарем впродовж якихось 100 років настільки сильно асимілювалося, що ми вже не можемо говорити про галів, а радше про нову романську спільноту.

Нації формувалися на руїнах старих, племінних, етнічних спільнот. Цей процес був дуже тривалим у часі та охоплював не одне століття. Вирішальним чинником формування нації, на думку В.Старосольського, була демократія. Саме завдяки їй колишнє населення стало якісно новою спільнотою. Формування сучасних націй відбулося між 1789 та 1914 роками. Кожна нація пройшла свій етап становлення, одні швидше інші пізніше. При цьому зауважувалося, що процес становлення нації був довшим та тривалішим ніж це прийнято вважати. Він був безпосередньо пов'язаний з демократією. «Народини нації є тісно зв'язані з народинами політичної ногочасної демократії. Зв'язок поміж обома є не випадковий і не зовнішній тільки, але він лежить глибоко в суті обох явищ. З внутрішньою необхідністю мусів суспільно-політичний рух, що відбувався під кличом боротьби за народню суверенність, викликати явище назване нацією. Розуміється, не про лоґічну необхідність тут мова. Не абстрактна лоґіка породила націю. Породила її практична, соціяльна та психолоґічна неминучість, якої закони в суспільнім буттю далеко сильніщі та плодотворніщі як закони формальної лоґіки. Але навіть в царині сеї останньої, в царині абстрактного, теоретичного думання, в супроводі якого відбувалася величава боротьба політичного абсолютизму з «народом» за державу, навіть там стрічаєм моменти, які вказують на необхідність народження політичної нації» [27].

Власне визначення демократії як головного чинника націєтворення є наріжним каменем його теорії. В жодній іншій теорії нації ми не бачимо такого зв'язку з демократією. Більшість наголошували на становленні держави та формуванні культури.

Середньовічна держава автором розглядається як племінна, незв'язана з територією політична організація. Вона була роздвоєна тому, що переважну більшість населення не включала у політичну систему, розглядала їх як чужорідний елемент. Участь у політиці допускалася лише для аристократії та частково для духовенства. Саме ці верстви розглядалися як монопольні носії влади. Все інше населення виключається з політичного життя. Більше того воно взагалі не сприймається як частина спільноти.

Аристократія, особливо в країнах Європи, була суто інтернаціональною. «Тонкі ріжниці національних характерів є сьогодня багато більше вироблені, як в середньовічу. Европейський клир, звязаний латинською мовою та освітою почував себе одною цілістю супроти ріжних народів. Лицарство витворило для себе, на хрестоносних виправах під стінами Єрусалима, власний спільний кодекс галянтерії та лицарського звичаю, який так тісно звязував між собою німецького, анґлійського та француського шляхтича, що він держав руку з чужим товаришом по стану проти міщан власного краю» [27]. Додамо, що селяни також не сприймалися як частина спільноти. Більшість феодалів були пов'язані з політичною організацією - державою. Щоправда феодали через доменне землеволодіння одночасно могли належати до кількох держав одночасно. При цьому важливішою була приналежність соціальна, а не етнічне походження. Аристократія усієї Європи була пов'язана між собою соціальними зв'язками, особливою - куртуазною культурою та специфічною формою поведінки, яка проводилася лише до рівних собі.

У війнах використовувалися й професійні солдати та найманці з усіх країн Європи. Така мішанина народів та племен не дає можливості розглядати середньовічні війни як розбірки аристократії, а не національні війни. Тому нічого дивного не було в тому, що аристократи служили в країнах з яких не походили, до прикладу Євген Савойський - австрійський полководець, який народився у Франції.

Взагалі Середні Віки були періодом, коли пануючим типом суспільної та політичної організації була спільнота. Випливало з великої ролі села та сільського елементу, врешті з партикуляризмом та з роллю особистого елементу в суспільній та політичній організації. Основними елементами Середньовіччя були - династія, церква та феодальна аристократія, вони були абсолютно непов'язані з жодною народністю.

Демократія, а разом з нею й капіталістичні відносини докорінно змінили систему відносин та цінності Середньовіччя. Капіталізм в силу свого розвитку розхитав усю суспільну та політичну структуру Середньовіччя. Він приніс з собою хвилю раціоналізму, яка змінила основні пріоритети суспільства. Прикладом може слугувати «освічений абсолютизм», або феодальна аристократія XVIII століття. Раціоналістична течія знищила ці політично-суспільні спільноти, на яких ґрунтувалося Середньовіччя. Раціоналізм став світоглядом молодої демократії, як політичної форми капіталістичної доби що починалася. «Раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механично, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитися висша цілість. Орґанізація робила сі людські атоми «тілом», суспільством, надавала їм особовість і дієздатність але тільки в юридичному значінню» [27].

В боротьбі за владу в державі, демократія використала в першу чергу спільноти, які витворилися на тлі релігійних течій та релігійної боротьби. Її тактична перевага в боротьбі з монархічним абсолютизмом лежала в тому власне, що носієм демократії були об'єднані релігійним почуттям маси, об'єднані не тільки холодним розумом, розуміннєм спільного інтересу, але злиті в одно стихійною волею, ірраціональним, релігійним елєментом. «Римський католицизм з одного боку, з другого пресбитерянізм, пуританізм, індепендентизм та врешті лєвелєризм -- усе те реліґійні течії, а рівночасно означені точно політичні проґрами та напрями» [27].

Таким чином, теорія нації В.Старосольського є досить суперечливою, адже попри свою критику та неприйняття етніциського (етнологічного) підходу, він змушений був використати його аргументацію у своїй теорії. На наш погляд, його критика «об'єктивних ознак» нації ґрунтується більшою мірою на винятках та певних специфічних явищах. Хоч сам вчений цього не визнав, але все ж заперечити наявність антропологічного типажу в націях чи відмінні культурні риси, які є надзвичайно важливими, він не зумів. Унікальною рисою теорії В.Старосольського є те, що він вважав демократію визначальною рисою націогенезу.

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ НАЦІОКРАТІЇ МИКОЛИ СЦІБОРСЬКОГО

3.1 Критика політичних режимів М.Сціборським

У сучасній українській публіцистиці Микола Сціборський стоїть в одному ряді з такими відомими ідеологіами українського націоналізму як Дмитро Донцов, Юрій Липа, Юліан Вассиян та Лев Ребет.

Зазвичай теорію націократії пов'язують з теорією нації, але це не зовсім так. Сама праця «Націократія» не ставить собі за мету розглянути феноменологію нації, а є радше обґрунтуванням форми політичного режиму. М.Сціборський не вдавався у визначення поняття нація чи його глибокий аналіз. Він намагається сформувати теорію найбільш прийнятного (ідеального) режиму в якому нація могла б реалізуватися повною мірою.

Піддаючи почергово критичному розгляду демократію, соціалізм та комунізм він виводить переваги та недоліки кожного з них. Так демократія формується на противагу становій монархії. Феодалізм розглядав людину у якості предмету панування над нею державної влади. Людина не могла мати прав, які б розглядалися як не порушні та могли слугувати гарантією її життя і свободи. Вона могла отримати лише привілеї, які отримувалися з волі та за згодою володаря держави - монарха. Володар був носієм і джерелом влади у державі, лише від нього залежало хто й яку частину прав отримає.

Натомість проголошена французькою революцією «декларація прав людини» виходила з визнання за особистістю власних, абсолютних, ні від незалежних цінностей, що обумовлювалися фактом її народження (природні права). Наслідком цієї ідеї було визнання людини не об'єктом, а суб'єктом права. Загалом нова демократична теорія ґрунтується на таких цінностях за М.Сціборським:

«1. Признання самоцінности людини та її рівности з іншими людьми.

2. Наділення її усією повнотою особистої свободи і громадянських прав, обмежуваних лише для загальних суспільних інтересів.

3. Визнання цілого народу, як єдиного носія суверенности, якому належить виключне право порядкувати своїм державним, суспільним і господарським життям та означувати своє відношення до інших народів.

4. Організації державного керування на підставі основних законів (так зв. конституція) та при помочі органів, обраних народом на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права» [28].

На думку М.Сціборського, демократія давала надію на розвиток та розквіт суспільства. Проте, цього не сталося, натомість проявилися усі недоліки демократії. До головних недоліків вчений відносить внутрішні суперечності між ідейними засадами демократії (свобода, рівність, братерство) і реальним розвитком суспільно-господарських відносин - капіталізмом.

Капіталізм, що передбачає свободу господарської діяльності (економічний лібералізм), не міг проявлятися в часи попереднього феодального устрою, з його натуральним характером господарства, привілеями, замкненими в собі цехами, закріпаченими селянами. Демократія, скасувавши формальну нерівноправність людини перед законом, знищивши станові та інші привілеї, побудувавши цілу економічну систему на вільній конкуруючій грі суспільних сил - розкрила перед капіталізмом безмежне поле діяльності.

Таким чином, на думку М.Сціборського, існування капіталізму не було б можливим без демократії. З іншого боку і сама демократія джерело розвитку знаходила в капіталістичній системі виробництва. Розвиток її був би утруднений без росту культурного рівня мас, загального поступу і технічної цивілізації, а проголошені нею засади правової, особистої і суспільної свободи та рівності вимагали створення такої господарської бази, на якій вони могли б реалізуватися і матеріально [28].

Проте потреби капіталістичного виробництва зосередили у містах велику масу людей - найманих робітників. Вони поступово втрачали риси сільських жителів: консерватизм, традиційність, малорухливість. Натомість набувають нових рис, які дозволяють їм ставати дедалі більш активними у боротьбі на ринку. Варто відмітити, що пролетаріат, був позбавлений будь якої приватної власності, існував лише з праці своїх рук, продаючи її на формально «вільному», а фактично цілком монополізованому капіталістами ринку праці. Нагадаємо, що за канонами класичного лібералізму приватна власність оголошувалися священною, а посягання на неї повинно було жорстоко каратися. В той же час держава не мала права втручатися у регулювання ринку. Тому такі чутливі сфери як проблема зайнятості, соціального забезпечення, регулювання трудових відносин, заробітна плата не були законодавчо забезпечені та регульовані.

Трудові маси - набуваючи все більшої політичної сили і суспільного значення, підносячись у своєму культурному рівні - не могли не усвідомити разючих контрастів між високими ідеями демократії і способами їх реального здійснення в умовах капіталістичного устрою. Адже пропагуючи в теорії гасла свободи людини і здійснивши їх формально, демократія не спромоглася цю свободу здобути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. «Формально вільний громадянин обернувся в раба нової - соціально-економічної системи!» [28].

Відтак віра у принципи демократії, яка була головною рушійною силою революційних змін залишилася лише в гаслах. В реальності демократія поваливши стару, феодальну структуру не спромоглася вирішити перед собою завдання, які сама ж й покарала.

Ще одним об'єктом критики М.Сціборського виступають демократичні інститути - зокрема парламентаризм. На його думку, ідея парламентаризму відіграла позитивне значення в часи станової монархії. Тоді вона виступала репрезентантом суспільства. Щоправда, зростаюча боротьба політичних, класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси [28].

Сучасний парламентаризм формує «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних аморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства [28]. Наслідком цього М.Сціборський вважає, що найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики. Все це унеможливлює для демократії творення авторитетної влади, спричинюючи постійні урядові кризи й виключає конструктивну, розраховану на довший час, державну політику.

Крім того вчений зазначає, що демократичні й ліберальні теорії в боротьбі з укладом станової монархії, поквапилися зруйнувати й її духово-культурні основи, то базувалися на авторитеті влади, черпали свою мораль із приписів релігії, а мету життя бачили у вірності християнству та монархові.

Розчарованість із устрою капіталістичної демократії найбільш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції - соціалізмі. При цьому М.Сціборський вважав, що соціалізм заперечував усяку духовність та ідеалізм зводячи усе до «проблеми шлунку» [28].

Використовуючи усі слабкі місця та недоліки демократії, особливо зневіру суспільних мас в її спроможність стати арбітром зростаючих соціальних конфліктів - соціалізм протиставив їй свою власну концепцію, що скоро знайшла багатьох прихильників.

Ліберальній ідей демократії, він протиставив свою власну ідею у формі безкомпромісності та примусу. Напротивагу демократичній невиразності й пасивності до проблем організації співжиття суспільства - соціалізм висунув схему унормовання політичних, соціальних і господарських відносин.

Відмінності між двома течіями М.Сціборський визначає як ідейні та державні. Суть ідейних відмінностей полягає у тому, що соціалісти розглядали соціальне життя як арену протиборства різних сил. Головні з них буржуазія та пролетаріат. Інші групи, наприклад селяни, в процесі історичного розвитку мусять злитися однією з двох головних.

Соціалізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріату, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч диктатуру соціалістичні теорії вважають лише за тимчасовий етап у творенні соціалістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу є основою соціалістичної концепції.

Загалом соціальна теорія себе не виправдала адже не сталося пролетаризації усіх верств населення, як це було передбачено, а головне не відбулося зубожіння мас. Поруч із пролетаризацією певних прошарків, відбувається також зворотний процес переводу пролетарів до середнього класу (дрібні власники, рантьє, тощо), при чому це явище найбільш виразно проявляється в індустріалізованих країнах. Отже, із нагромадженим капіталом, де, після К.Маркса, самі середні класи мали б підпасти неминучій пролетаризації.

Так само критично М.Сціборський розглядає й комунізм зауважуючи, що він по суті є породженням марксизму як і соціалізм [28]. Вимога комунізму щодо ліквідації нетрудових, паразитуючих верcтв, сама по собі сприймалася позитивно. Однак у цій соціальній реконструкції, практичні методи комунізму цілком розійшлися з його теоретичними цілями. Сам розподіл на «трудові» і «нетрудові» верстви давно вже перестав бути актуальним у модерних суспільствах, а головне в умовах Радянського Союзу. Поглиблюючи його, сталінська диктатура керувалася навіть вже не соціальними міркуваннями, лише штучними, зовнішніми ознаками: надійна чи ненадійна дана людина або колектив для пануючої кліки.

Не виправдала себе на думку М.Сціборського економічна програма комуністів. В економіці панувала однобока концепція планового розподілу вже нагромаджених до революції багатств, без спроможності їх нового творення. Воєнний комунізм був поверненням до часів натурального господарства, з його примітивним обміном; він означав деградацію економічної системи на століття назад. Це швидко зрозумів і Лєнін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши "Нову Економічну Політику" (НЕП), що тимчасово не обмежувала власність і приватну ініціативу в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його теоріями загальної «уравніловки».

Таким чином, можна зробити висновок, що М.Сціборський дивився на націю скрізь призму політичного режиму та систем. І в кожній з них він бачив основні недоліки які були не суміжні з розвитком нації. Демократія є несприятливою тому що вона є лояльною з розвитком нації. Соціалізм не веде до існування однієї нації а акцентує свою увагу зовсім на анших аспектах. Тому всі ці режими та типи правління несприятливі в розумінні автора.

3.2 Теорія націократії

Власне ми переходимо до дуже суперечливої частини теоріїМ.Сціборського - суті націократії. Суперечлива, адже він у праці «Націократія» занадто захоплюється теоретичними засадами італійського фашизму. Тут варто наголосити, що саме фашизму, а не націонал-соціалізму. З нього він запозичує не лише теоретичні аспекти та аргументацію для обґрунтування своєї теорії, але й використовує соціальну та економічну доктрину фашизму - синдикалізм. Деякі з дослідників стверджують, щоМ.Сціборський не був прихильником фашизму. Сам він застерігав від надмірного захоплення фашистською диктатурою, оскільки вона «не є для фашизму тимчасовою методою правління, а возведена в основний елемент державного устрою» [31, с. 49-50]. Пізніше на сторінках різних видань Сціборський застерігав широкий загал перед загрозою фашизму, попереджав українських політиків про можливі негативні наслідки орієнтації на нацистську Німеччину. Проте, аналіз його праці «Націократія» все ж дозволяє зробити висновок, що в основу його теорії було покладено саме фашизм.

Фашизм він вважав реакцією на раціоналізм лібералізму і соціалізму. Якщо демократія розглядає націю як механічне об'єднання індивідів, то фашизм вважає її насамперед духовною та історичною спільністю, основним чинником розвитку і поступу якої є її колективна воля [20, с. 65]. Приймаючи націю за найвищу цінність, фашизм висуває гасло національної солідарності та верховенства держави над суспільними групами, класами або окремими індивідами, від яких вимагається необмежена лояльність державі.

Фашизм, на його думку, стоїть на вірних підвалинах органічності нації, але крайній централізм державного устрою є шкідливим для її розвитку.М.Сціборський виходить з того, що політичний устрій визначається доцільністю з огляду на конкретні історичні умови. Фашизм же догматизує державну диктатуру, перетворюючи її на самоціль. Однак, концентрація усієї повноти влади в руках провідної верстви є запереченням творчих спроможностей суспільства [11].

Критикував вчений фашизм за надмірне захоплення диктатурою, яка у цій ідеології перетворюється на самоціль. Він не ототожнював диктатуру з тоталітаризмом. Диктатуру він не вважав формою нормального державного устрою. «Вся історія політики не знає прикладу, щоб диктатури, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує, - являлися режимами будуючими. Навпаки -- вони завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували суспільний розвиток» [28].

Націю вчений розглядав як основну цінність. Тільки державне існування нації здійснює і посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов'язаний із нею, етнографічний простір. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об'єднання позбавляє націю можливостей дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлють не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів [31,с.49-51], фактично експансіонізму. При цьому він наголошував, що це є природній етап розвитку нації.

Нація М.Сціборським розглядалася як абсолютна ідейна й реальна цінність. Виступаючи за визволення українських земель та створення української державності він наголошував, що для досягнення цієї мети націоналізм не обмежує себе ніякими «загальнолюдськими» приписами «справедливости», милосердя й гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах, взаємності [28]. Адже їх прийняття може стати джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює - це основна заповідь ідеології українського націоналізму [28]. Як бачимо, ідеологія націоналізму повинна була бути достатньо агресивною задля творення власної держави. Важко сказати як могли б змінитися його погляди якби українська держава існувала. Та ми мусимо констатувати, що він дотримувався дуже агресивних поглядів. Хоча вони були продиктовані поразкою Визвольних Змагань та потребою боротьби за власну державність.

Держава вважалася найвищим ступенем розвитку нації. Звичайно він не заперечував, що існують й бездержавні нації, до таких відносив й українців, але держава повинна забезпечити найсприятливіші умови існування нації. Державна організація має узгодити взаємодію усіх сил нації та сприяти їх вільному розвитку. Вона, у розумінні М.Сціборського, має відображати в собі співвідношення окремим складників, об'єднувати їх і охороняти силою й правом своєї суверенності. «Факт існування нації не конче зумовляється її державною незалежністю (бувають і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без неї нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй. Український націоналізм хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно - через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність - найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями» [28].

Проблеми соціальних груп, їх взаїмовідносин та відношення до нації й держави належать до найбільш суперечливих і актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджуючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Принцип господарського поділу праці можна простежити вже в примітивних суспільствах. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, створюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх обмін забезпечував їм існування. Загалом історія позначається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних благ і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної боротьби та експлуатації.

Згідно з теорією націократії визнавалося, що нерівність є невід'ємною частиною суспільства. «Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп - частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням» [28]. Хоча на думку М.Сціборського це заперечується демократією й комуно-соціалістичною ідеологією. Тому завданням націократії є не її подолання, що в принципі неможливо, а послаблення соціально-негативних наслідків такої нерівності.

В ідеалі українська націократія свою соціально-економічну політику повинна будувати на критичному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів із новими формами та завданнями суспільного життя. До прикладу поєднувати принципи капіталізму (приватна власність) з принципами соціалізму. Так націократія не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського розвитку. Власність, приватна ініціатива й право на прибуток - це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони є основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані - там вбивається суспільне життя, а з ним і творчу відповідальність громадянина. На їх місці формується бюрократизм.

Водночас націократія привертає рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску - що в «умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами «священості» і «економічного лібералізму» засіб хижацького визиску, в монопольному пануванні клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи - вона обмежує твердими рамками творчого обов'язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, інтересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда» [28]. Такою ідеальною формою найкращого соціально-господарського устрою є державний синдикалізм.

У своїй, практичній суті синдикалізм - це насамперед зумовлене розвитком господарської спеціалізації об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Такі прояви професійної організації можна зустріти вже в середньовічних корпораціях (цехах), що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві.

Синдикалізм як рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби був революційний синдикалізм. В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об'єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робітничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности.

Від революційного синдикалізму, державний синдикалізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм, замість інтернаціонально-класових інтересів революційного синдикалізму, характеризується культом власної нації-держави. Таким чином, націократія є режимом панування нації у власній державі, здійснення владою всіх її функцій.

Варто сказати, що мислитель спробував втілити на практиці свої ідеї. У вересні 1939 року, за дорученням А.Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» устрій держави. Проект Конституції Миколи Сціборського, так і не отримав свого юридичного і законного значення і залишився в історії, як важливий документи для дослідження ідей мислителя. М.Сціборський бачив державу з президентсько-парламентською формою правління, і щоб не відбулося узурпації влади передбачав поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Проект складався з одинадцяти розділів, а вони в свою чергу з артикулів. Вже в першому розділі «Українська держава» стверджує наступне: «Устрій української держави будується на засадах націократії. Націократія - це влада Нації в Державі, що спирається на зорганізованій і солідарній співпраці всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільних і професійних функцій - в представницьких органах державного кермування. Основні засади націократії: національна солідарність, надкласовість і проти партійність» [25]. Державною мовою визначалась українська, і тільки українська мова. Державним Гербом визнавався Володимирський тризуб золотої барви на синьому полі. Ну і звичайно державними барвами Української Держави є синя і жовта. Дуже високо цінилася релігія, що сприяє розвитку морально-духовних сил народу. «Національними Церквами в Державі визнаються: Українська Православна Автокефальна Церква з Патріархатом у Києві, і Українська Греко-Католицька Церква з Митрополитом у Львові» [29].

На чолі держави повинен був знаходитися вождь, який обирався пожиттєво. Ним міг стати будь-який громадянин українського походження, якому виповнилося 35 років. «В руках Голови Держави спочиває вся повнота верховної влади Української Держави, за здійснення якої він відповідає перед Богом, Нацією і власним сумлінням. Свою владу виконує Голова Держави через відповідальний перед ним Державний Уряд. На чолі якого він стоїть особисто. Голова Держави має вищий догляд над чинністю законодавчих, виконавчих і судових органів держави» [29].

Законодавчою установою вважався Державний Сойм, який творився на засадах представництва всіх суспільних верств. Голову Держави й Державний Уряд представляв на сесіях Державного Сойму. Перший Державний Секретар, як заступник Голови Держави та представник Державного Уряду. Верховна виконавча влада знаходилась в руках Голови Держави, що здійснює її через Державний Уряд. Державний Уряд має назву: Збір Державних Секретарів. Судівництво мало вважатись повністю незалежним. Держава допускала здорові форми децентралізації й участь населення в місцевих самоуправах, на чолі яких в Краях повинні були стояти Краєві Ради. Всі громадяни визнавалися рівними перед законом.