Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Загальна характеристика роботи

Вступ. Здобуття Україною державної незалежності обумовило підвищений інтерес науковців, насамперед істориків та політологів до проблем становлення і розвитку вітчизняної політичної думки. Особливу зацікавленість становить період другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Адже саме у цей час з`явилися нові теоретичні обґрунтування історії та культури українського народу, що були покладені в основу новітньої української ідеї - філософсько-теоретичного та світоглядного підґрунтя національного відродження.

Попри те, що за останні роки зроблено значний крок вперед у напрямі історико-генетичного та структурно-аналітичного дослідження сутності української політичної думки як своєрідного феномена, все ще не з`ясованою залишається проблема філософсько-світоглядних джерел і теоретико-методологічних засад її формування і розвитку. Недостатньо прослідковується порівняльний аспект розвитку вітчизняного й західноєвропейського напрямів політичних ідей, змісту і спрямованості традиційної української національної ідеї та сучасних вимог щодо її наповнення.

Тим часом, нинішній стан джерельної бази, історіографія вивчення проблеми, заповнення «білих плям» політичної історії, а головне, - можливості міждисциплінарного підходу відкривають нові перспективи для використання системного аналізу дослідження вітчизняної політичної думки як цілісного феномена. Такий підхід та методологія дослідження проблеми дають можливість подолати як крайнощі вульгарно-соціологізаторських інтерпретацій радянських часів, так і односторонні підходи сучасних досліджень, головна вада яких полягає у відсутності критичного аналізу політико-ідеологічного аспекту минулого. Як перше, так і друге не дають можливості розглядати явище ідейно-політичного процесу комплексно, застосовуючи методи не лише генетичного, а й порівняльного аналізу, що істотно збагачує наше розуміння проблем і тенденцій розвитку вітчизняної політичної традиції.

На нашу думку, саме системний підхід та критичний аналіз джерел і концепцій дають можливість виявити рівень політичної культури української нації на переломному етапі своєї історії, яка дала поштовх процесам національно-духовного та політичного відродження. Оскільки уроки минулого, що мають неабияке значення для сучасного етапу формування громадянського суспільства і зміцнення демократії в Україні, ще не стали правилом політичної поведінки для багатьох учасників політичного процесу, виникає об`єктивна необхідність його системно-критичного аналізу, зокрема, й з позицій такого напряму політологічної рефлексії, як політична антропологія, яка ще не стала методом пізнання вітчизняної політико-історичної дійсності.

Актуальність теми дослідження. Дискусії з приводу змісту сучасної української ідеї як інтегруючого політико-ідеологічного чинника, що консолідує націю і суспільство, не припиняються. Оскільки такі дискусії завжди супроводжуються аргументацією історичного порядку, то внаслідок цього постає проблема наукового аналізу чинників, які сприяли формуванню такої ідеї на одному із вирішальних етапів української історії - другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Адже саме тоді сформувалися найголовніші концепції як етнонаціональної історії українського народу, так і, значною мірою, базовані на них політико-ідеологічні системи, що були покладені в основу політичних доктрин як національно-демократичного та соціал-демократичного, так і консервативно-державницького та націоналістично-радикального напрямів.

На сьогодні актуальним є теоретико-методологічний аспект аналізу формування і розвитку української національної ідеї. Це зумовлено, на наш погляд, тим, що розвиток українського суспільства потребує якісно нових підходів щодо характеру і спрямованості сучасної української ідеї, що й обумовлює необхідність критичного переосмислення світоглядно-теоретичних та методологічних засад, на яких формувалася національна ідеологія минулого. Її пріоритетами, як правило, були цінності колективного характеру та змісту - соціальні, національні, державницькі тощо, тоді як за умов незалежності й демократії пріоритетом має стати людський вимір політики, що, як ніколи, актуалізує для нас антропологічний напрям політичного дискурсу. Отже, йдеться про формування нових засад політичної культури, які б споріднювали українську реальність та її перспективу з європейськими пріоритетами політико-ідеологічної сфери суспільного життя.

Рівень опрацьованості проблеми. Проблематика вітчизняної суспільно-політичної думки, її становлення, функціонування та розвиток, напрями і тенденції, стала об`єктом вивчення вже на початку ХХ століття. Одним із перших, хто досліджував розвиток вітчизняної національно-політичної думки, щоправда, в межах лише ХІХ ст., був Ю. Охримович. Цей дослідник визначив два напрями, що кристалізувалися в українському політичному русі, - так зване «українське народництво» та «соціалістично-революційне народництво». Появу обох ворогуючих течій він вважав фатально-трагічним розломом, що призвів до появи, за його ж словами, «безполітичного націоналізму і безнаціонального політизму». Значний поштовх історико-політологічним рефлексіям було дано поразкою національно-визвольних змагань та підсумками Української революції, які осмислювалися крізь призму партійних уподобань та відповідних ідеологічних настанов. Серед низки дослідників міжвоєнного періоду слід відзначити М. Василенка, К. Воблого, Д. Дорошенка, Б. Ландова, М. Шаповала та інших, у працях яких знаходимо перші спроби систематичного аналізу феномена історії вітчизняної політичної думки. Радянська історіографія цього періоду, обстоюючи позиції класового підходу та партійності, страждала одностороннім соціологізмом, завдяки чому політична історія взагалі, а історія політичної думки, зокрема, набувала схематичного вигляду.

У післявоєнну добу центром історичної політології стає українська діаспора, де поряд з аналізом окремих періодів та політичних постатей робляться спроби систематизувати й класифікувати український політичний дискурс. Помітними стають праці І. Лисяка-Рудницького, Є. Пизюра, Л.Біласа, а дещо пізніше Т. Гунчака, Я. Пеленського, Ю. Шлемкевича, Р. Шпорлюка та ін.

Значний імпульс історико-політологічним студіям в Україні дали процеси демократизації, завдяки яким виникла можливість позбутися одностороннього соціологізму та класової тенденційності. На цьому тлі з`являються праці, написані вже з позицій вимог сучасної політології та політичної філософії, що висвітлюють вітчизняний історико-політологічний процес на тлі загальноєвропейських тенденцій і закономірностей політичного етноренесансу, національно-визвольної боротьби, державотворення тощо. Серед низки новаторських праць привертають увагу грунтовні дослідження Я. Грицака, О. Забужко, М. Кармазіної, Г. Касьянова, В. Потульницького, В.Лісового, М. Лука, Л. Нагорної, В. Сарбея та інших українських дослідників.

У цей час помітною стає тенденція до тематизації та рубрикації при вивченні феномена української суспільно-політичної думки. Зокрема, це виявляється у намаганнях грунтовніше розібратися у явищах «українського лібералізму» чи, скажімо, «українського консерватизму», не кажучи вже про традиційно підвищену увагу до характеру українського націоналізму. Цим аспектам присвячено праці В. Ворнокової, С. Гелея, М. Козицького, Б. Кухти, М. Поповича, А.Фінька та ін. У цей же час виникає й порівняно новий жанр в українській історичній політології - політичного портрета. Цьому напряму досліджень віддають належне П. Берко, І. Гирич, В. Даниленко, А. Круглашов, В.Лісовий, М. Молчанов, М. Швагуляк та ін. Важливо також зазначити й появу такого напряму досліджень, як «історична партологія», тобто аналіз політичних ідей та програмних засад українських політичних партій на межі століть. Цей аспект висвітлюється у працях М. Томенка, В. Расевича, О. Сухого та ін. Аналіз доби здійснюється на тлі історико-етнологічних розвідок, що торкаються різних аспектів національної свідомості та державності, які простежуються у працях С. Грабовського, О. Гриніва, Л. Залізняка, Л. Зашкільняка, А. Колодій, І. Кураса, М. Кашуби, С. Макарчука, М. Мудрого, Ю. Павленка, М. Панчука, А. Пашука, П. Рабіновича, Ю. Римаренка, Ф. Семківа, Л. Шкляра та ін.

Для обгрунтування новітніх концептуальних підходів та визначення сучасних теоретико-методологічних засобів історико-політологічного аналізу важливу роль відіграють праці, присвячені аналізу світоглядної проблематики, становленню і розвитку засад демократії і громадянського суспільства. У цьому контексті дисертант спирався на розробки як вітчизняних, так і зарубіжних філософів та політологів, праці яких присвячені різним аспектам політичної антропології. Це, зокрема, дослідження М. Абеле, В.Ільїна, К. Гаджиєва, Л. Кліманської, А. Логунова, Б. Маркова та інших.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження розробляється в межах науково-дослідної роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України - «Українська ідея і суспільно-політичні рухи в ХХ ст.» (НДР №0100U004976) і безпосередньо пов`язана з науковою темою відділу етнополітології «Національна інтеграція в полікультурному суспільстві» (НДР №0100U004976). Результати особистої участі автора у цих дослідженнях публікувалися у наукових виданнях та у вигляді тез наукових доповідей міжнародних і республіканських наукових й науково-практичних конференцій.

Метою дослідження є встановлення стратегій суспільно-політичного і національного розвитку, що з`явилися та конституювалися в історії вітчизняної думки на межі століть. Ця мета реалізується шляхом виконання таких дослідницьких завдань:

- аналізу сучасного стану історіографії у галузі вивчення історико-теоретичних проблем вітчизняної суспільно-політичної думки;

- формування історичного дискурсу та політико-філософської рефлексії;

- проведення порівняльного аналізу філософсько-політичних концепцій суспільно-політичного розвитку вітчизняної та європейської традицій;

- здійснення типологізації моделей політичного часу («хронополітики») у контексті вітчизняного історичного мислення;

- класифікації й систематизації підходів щодо поняття та уявлень політичного простору, які мали місце у вітчизняній історико-геополітичній думці;

- характеристики ідейно-теоретичних та методологічних підвалин провідних суспільно-політичних течій в історії вітчизняної суспільно-політичної думки на межі століть;

- виявлення як спільності, так і відмінності, залежності та своєрідності теоретико-методологічних засад вітчизняної політичної філософії як від західних, так і від російських напрямів і течій;

- формулювання концепції системно-критичного підходу та аналізу щодо ідейно-теоретичних засад і методології вітчизняної суспільно-політичної думки, що конституювалася на межі століть у вигляді національної ідеї;

- доведення необхідності та доцільності формування сучасної української ідеї на грунті антропологічних підходів щодо держави і суспільства, а також при формулюванні стратегій політичного розвитку країни.

Об`єкт дослідження: становлення і розвиток суспільно-політичної думки в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ століть.

Предмет дослідження: теоретико-методологічні засади обгрунтування змісту, характеру і спрямованості вітчизняної суспільно-політичної думки другої половини ХІХ - початку ХХ століть.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що комплекс суспільно-політичних та національно-державницьких ідей, що сформувався в Україні протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століть, являє собою цілісну систему поглядів як за логіко-змістовим, так і ціннісно-орієнтаційним її наповненням. Теоретико-методологічною основою об`єднання різних історико-теоретичних та політико-філософських доктрин і течій в рамках національно-ідейного дискурсу є уявлення про етнос як органічну систему, що існує в часі і просторі і для свого розвитку потребує відповідних функціональних органів, що зумовило появу своєрідної домінанти в системі національної ідеї - пріоритетної ваги і значення цілого над його частинами, етносу та соціуму над людиною та особистістю.

Методологія та методи дослідження. При дослідженні теми дисертаційної роботи автор виходив із вимог загальнонаукових та філософських принципів пізнання, а саме: принципів детермінізму, системності, синергетики та історизму. Разом з тим, дисертант вдався до використання міждисциплінарного підходу як методу комплексного аналізу фактів, явищ та процесів суспільно-політичного змісту. Крім цього дисертант спирався на методи поєднання логічного та історичного аналізу, конкретного й абстрактного теоретичного моделювання, верифікації та екстраполяції, класифікації й типологізації при дослідженні проблем, що за своїм характером відносяться скоріше до сфери теоретичного, аніж конкретно-історичного аспекту дослідження. При визначенні характеристик російської і європейської, з одного боку, та вітчизняної суспільно-політичної думки, з другого, дисертант послуговувався методом історико-порівняльного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що:

максимально повно подано історіографічний аналіз проблематики, який показав, що при наявності значного масиву літератури з вивчення історії розвитку вітчизняної суспільно-політичної думки другої половини ХІХ - початку ХХ століть їм бракує теоретичного синтезу емпіричних даних на базі теоретичних концепцій, розроблених на понятійному грунті та методологічній основі сучасної політичної науки;

- послуговуючись методами теоретичного моделювання, верифікації та екстраполяції, здійснено критичний аналіз теоретико-методологічних засад філософії національної ідеї, яка в цілому виявилася орієнтованою на колективного суб`єкта, а не людську особистість;

- на тлі світової політико-філософської думки вдалося встановити, що вітчизняна суспільно-політична традиція, розвиваючись під впливом провідних ідей європейського просвітництва та романтизму, раціоналізму та ірраціоналістичних течій, у підсумку створила своєрідний комплекс національних ідей, які не лише не збігалися, а й конфронтували між собою;

- застосовуючи методи структурно-функціонального та порівняльно-типологічного аналізу вдалося з`ясувати, що українська національна ідея - це комплекс гетерогенних суспільно-історичних та політичних уявлень і понять, цілісність якої грунтується на приматі цінностей органічної системи, якими виступають етнос або нація;

- вперше подано аналіз вітчизняного політико-історичного дискурсу крізь призму такого поняття історичної політології, як «хронополітика», спираючись на яке, історія як наука активно включалася та залучалася до розв`язання актуальних для українського суспільства політичних проблем, насамперед тих, що були пов`язані із національним та національно-державним самовизначенням;

- доведено, що тривале домінування у вітчизняному політичному дискурсі історико-політичної парадигми, центром якої виступали суспільство, нація та державність, призвело до недооцінки ролі і ваги людського чинника як самоцінної сутності;

- зроблено концептуальний висновок про те, що, вийшовши на арену демократичного самовизначення та розбудови громадянського суспільства, його члени опинилися перед фактом відсутності грунтовних традицій ідеології лібералізму, що обстоює права людини та особистості;

- подальшого обгрунтування дістала ідея необхідності розвитку сучасної української національної ідеї на пріоритетах людських прав і свобод як необхідних атрибутів демократичного становлення і розвитку в Україні цивілізованого суспільства та правового державотворення, що актуалізує такий напрям як сучасної, так і історичної політології - політичну антропологію.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що зроблені висновки спонукають до критичного переосмислення теоретико-методологічних та світоглядно-орієнтаційних засад формування української національної ідеї, що грунтувалася на пріоритетах етносу та нації, соціуму та держави, тоді як імперативом сучасного національного розвитку мають стати інтереси людини як особистості. Запропоновані підходи та концептуальні положення можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць як з теорії та історії вітчизняної суспільно-політичної думки, так і суміжних дисциплін, а саме: українознавства, політичної філософії, етноісторії та етнополітології. Матеріали дисертації можна також використати при розробці спецкурсів з політології, історії політичної культури українського народу у вищих навчальних закладах. Робота має також практичне значення для суб`єктів політичного процесу - політичних партій, ідеологічні засади яких грунтуються на принципах демократії і пріоритетах людського розвитку. Обстоювана у ній концепція може стати як основою подальших науково-критичних досліджень історії вітчизняної політичної думки, так і початковим етапом формування нової парадигми сучасної української політології, орієнтованої на використання методів політичної антропології.

Апробація та впровадження основних положень і результатів дисертаційного дослідження проходили на кількох рівнях. Вони заслуховувалися на засіданнях відділу етнополітології та вченої ради Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, використовувались у доповідних записках та пропозиціях Інституту, що надсилалися до Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, доповідались на міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних, науково-практичних конференціях та «круглих столах» (м. Київ, Комісія з прав людини Верховної Ради України, 14 - 16 березня 1992 р. - До нової України - шляхом реформ; м. Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 11 вересня 1992 р. - Основні політичні структури: механізми їх становлення та розвитку в Україні; м. Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 6-7 лютого 1997 р. - Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації; м. Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 19 січня 1999 р. - Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту злуки 22 січня 1919 р.) та ін.). За результатами дослідження опубліковано 4 монографії, у тому числі одна індивідуальна, 2 навчальних посібники, 3 збірники документів і матеріалів та 25 наукових статей, з яких 22 - у наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновку і списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації становить 498 сторінок і 36 сторінок списку літератури. Список використаних джерел містить 533 найменування.

Основний зміст роботи

філософський політичний історичний дискурс

У «Вступі» обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито його зв`язок з науковими програмами, визначено мету, сформульовано гіпотезу дослідження та його завдання, розкрито їх методологічну основу, подано наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі «Історіографія, джерелознавча основа та методологія дослідження», що складається з трьох підрозділів, розкрито історичний, теоретико-методологічний та фактологічний аспекти наукового аналізу проблем вітчизняної суспільно-політичної думки другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Грунтовно проаналізовано історіографію проблеми, сформульовано концептуальні підходи і засоби категорійно-понятійного аналізу, визначено місце і роль історичного факту та його інтерпретації в обгрунтуванні національної ідеї. Зокрема, показано, що ідейно-теоретичним підгрунтям її формування в Україні став історизм як світогляд, що сприяв відродженню історичної пам`яті та національної самосвідомості народу, тому творення політичних концепцій і програм національного розвитку значною мірою відбувалося шляхом апеляції до історичного минулого як ілюстрації і доказу права українського етносу на національну свободу і політичну незалежність.

Стосовно періоду політичної історії України, про який йдеться, є усталена думка про те, що він має такі риси й ознаки, які дають підстави виокремити його в самостійний предмет дослідження. Адже саме у цей час відбувався інтенсивний процес формування власне української політичної ідеології як цілісної системи поглядів на минуле, теперішнє і майбутнє українського народу, а також становлення суспільно-політичної думки як теоретичної основи обґрунтування відповідної ідеології. Фахівці давно уже звернули увагу на особливість цієї доби, початком якої можна вважати утворення Кирило-Мефодіївського товариства у другій половині 40-х років ХІХ ст., а кінцем - осмислення уроків національно-визвольних змагань 1917-1920 років, яке тривало протягом 20 років ХХ століття. Власне, зазначені історичні рамки й визначають хронологічні межі нашого дослідження, обсяг яких становить три чверті століття.

Принагідно слід зазначити, що саме у таких межах історія вітчизняної суспільно-політичної думки зустрічається досить рідко. Натомість, значно більше приділяється уваги періодам кінця ХІХ - початку ХХ століть, що охоплює приблизно третину століття. І, як наслідок, він значно глибше розроблений, свідченням чого виступає не лише відповідна кількість публікацій, а й понятійне оформлення періоду, про який йдеться. На думку видатного українського історика та історіографа Д. Дорошенка, саме на початку 90-х років ХІХ століття завершується «найглухіша доба» в історії українського руху другої половини ХІХ століття. А відомий політолог та історіософ українського походження з Канади І. Лисяк-Рудницький хронологічний відтинок початку 90-х років ХІХ і Першої світової війни визначає термінами, відповідно, - «інтелігентська доба» або ж «доба модернізму». Акцентуючи увагу, що саме на межі століть відбулося органічне поєднання культурно-освітнього напряму українського руху з радикально-політичним, а політизація охопила найширші суспільні верстви, В. Сарбей визначає його терміном «загальнонародний період». Аналіз культурно-філософської та політико-філософської спадщини видатного українського мислителя І. Франка, зроблений О. Забужко, здійснювався у контексті культурно-філософської парадигми, виробленої західними теоретиками, відомої як «фінал століття» («fin de ciecle» - франц.), що нібито має характерні особливості, здатні впливати на творчість як окремої особистості, так і атмосферу епохи в цілому.

Разом з тим, відомий сучасний український історик політичної думки В. Потульницький розпочинає дослідження витоків української політології майже від початку ХІХ століття. Підставою для такої рубрикації дослідник вважає дату видання Новгород-Сіверським гуртком трактату політичного змісту - «Історії Русів». Не можна не відзначити й того, що, зосереджуючись на дослідженні певних етапів політичної історії українського народу, науковці зазвичай вивчають ті чи інші сторони політичної ситуації, що склалася у цей період. Так, Л. Нагорна, досліджуючи феномен політичної культури українського народу, приділяє увагу його стану та особливостям, що мали місце на початку ХХ століття, тобто безпосередньо напередодні національно-визвольних змагань. А М. Кармазіна, здійснюючи аналіз української політології кінця ХІХ - початку ХХ століть, зупиняється на проблематиці державотворчої рефлексії, що її здійснювали українські інтелектуали у цей період.

Таким чином, можна дійти висновку, що майже усе ХІХ та початок ХХ століть, а також його окремі етапи, є предметом постійної уваги з боку тих фахівців, які досліджують саме національно-культурницькі, національно-політичні та державотворчі аспекти історії вітчизняної політичної думки. Привертає увагу те, що центром наукового інтересу переважної більшості дослідників є явища масового порядку і характеру, які концентрують інтереси і зусилля великих груп людей, цілих суспільних верств, загальнонаціонального загалу. Безперечно, це досить важливий аспект і напрям політичної історії як науки, адже ідеологія, що формувалася й функціонувала у той період зазвичай була зорієнтована на національно або соціально групові інтереси. За альтернативи: людина чи громада, особа чи суспільство - позиція ідеологів національної ідеї, зазвичай була на боці громади і суспільства.

Констатуючи цей факт, необхідно сказати, що історичний період становлення і розвитку вітчизняної політичної думки, починаючи від середини ХІХ і до початку ХХ століть, як такий ще не досліджувався достатньою мірою, хоча такі спроби, і досить плідні, помітні у працях Грицака, Макарчука та інших вітчизняних дослідників. Відзначаючи наявність значного масиву різнопланових розвідок, включно з грунтовними монографічними дослідженнями, робимо висновок, що переважна більшість із них вузькі за постановкою проблеми, обмежені лише локальними (у два-три десятки років) рамками і, як наслідок, - не дають системного уявлення відносно генези такого феномена українського політичного мислення, як національна ідея. Тим часом, як показує наше дослідження, оптимальними хронологічними рамками дослідження комплексу ідей, теорій і напрямів, які в цілому творять класичний зміст української національної ідеї, є період середини ХІХ - початку ХХ століть. Виокремивши його із загального процесу становлення і розвитку вітчизняного суспільно-політичного процесу, ми фіксуємо початок і завершення цілої епохи - конституювання української національної ідеї у її класичному варіанті, інтегруючим чинником якої стала ідея національного відродження, з одного боку, та національного самовизначення у формі незалежного державотворення, з другого. Обидві концепції спираються на систему історичних обгрунтувань як теоретико-методологічну основу політичної програми і практики національно-визвольної боротьби.

Спираючись на історіографічний аналіз матеріалу, а також з метою об`єктивації критичного методу до його вивчення і висвітлення, розкрито методологію міждисциплінарного підходу, що є специфікацією системного принципу в науковому пізнанні. Обгрунтовано вибір категорійно-поняттєвої системи та вибір методів дослідження, які відбивають особливості досліджуваного предмета.

У другому розділі - «Світоглядно-теоретичні засади становлення і розвитку політичної філософії», що складається з трьох підрозділів, розкрито зміст поняття «політична філософія», уведено до науково-політологічного дискурсу й обгрунтовано термін - «суспільно-політична парадигма». Проаналізовано його співвідношення з іншими, насамперед тими, що пов`язані з практикою політичного процесу й носять інституційний характер, а саме: «політична ідеологія», «політична течія», «політичний напрям» тощо.

Дисертант виходить з припущення, що політична теорія або політична наука є результатом тривалого історичного процесу становлення і розвитку як політичних відносин у суспільстві, так і відображення цих відносин у суспільній свідомості. У цьому сенсі політологія як наука про політику формується у відповідності з логікою інших суспільних наук, конституювання яких відбувається на базі філософського осягнення дійсності. У даному випадку історія як теоретична наука формується на ґрунті філософії історії або історіософії, теоретичне правознавство спирається на концептуальні засади філософії права, а отже, й політологія, очевидно, має своїм підґрунтям - політичну філософію. Щоправда, необхідно зазначити, що на сьогодні немає одностайності у тому, що являє собою сфера цієї наукової галузі, адже її нерідко отожнюють чи то з політичною теорією, чи то з політичною ідеологією. Проте, на наш погляд, ці поняття хоча й близькі за змістом та теоретико-пізнавальними функціями, не є синонімами. У цьому зв`язку заслуговує на увагу думка російського політичного філософа К. Гаджиєва, котрий стверджує, що політична філософія конституювалася за умов, коли система політичних відносин відокремилася від системи громадянського суспільства, а також системи економічних відносин, внаслідок чого і виникає самостійний об`єкт дослідження та концептуального осягнення. Вчений вважає, що об`єктом політичної філософії виступає сфера політичного буття як відносно автономна галузь суспільних відносин, рефлексією яких і є, власне, політична філософія. А оскільки таке відгалуження, на його думку, відбулося тоді, коли громадянське суспільство сформувалося як окрема сфера на противагу владі, з одного боку, а, з другого, набули «прав громадянства» такі поняття теоретико-політичного змісту, як «влада», «державність», «свобода», «право» тощо, то політична філософія - інтелектуальний продукт відносно пізнього етапу європейської політичної культури, а саме, - доби Нового часу.

У принципі, погоджуючись з таким підходом щодо визначення передумов формування політичної філософії як науки, що вивчає політичне буття як цілісну й автономну систему суспільних відносин, ми вважаємо, що така логіка має місце лише на рівні загальноісторичного процесу, тоді як її конкретно-історичний прояв не завжди відповідає цій закономірності. Адже нерівномірність історичного розвитку суспільств, країн, націй і цивілізацій, що має місце, зовсім не заперечує того факту, що відсутність передумов для появи політичної філософії у рамках тієї чи іншої країни, унеможливлює її функціонування як комплексу ідей, з позицій яких вивчається й оцінюється як власний історичний процес, так і формуються відповідні концепції національно-політичного розвитку, що набувають вигляду національної ідеї. Основою такого припущення є загальнофілософська теза, згідно з якою суспільна свідомість є не лише віддзеркаленням дійсності, а і його випереджуючим відображенням, тобто проектуванням майбутнього, якого у дійсності ще немає.

Виходячи з цього постулату, дисертант привертає увагу до тієї обставини, що попри відсутність з об`єктивних причин на українських теренах умов для появи у ХІХ столітті громадянського суспільства, а отже, й політичної сфери як автономної, тим не менше під впливом зовнішніх інтелектуальних чинників та з урахуванням певних обставин суспільно-історичного характеру, що склалися в Україні на цей час, стають відчутними прояви політико-філософського дискурсу, що відбивалося насамперед в історичній рефлексії та суспільно-політичній свідомості вітчизняних інтелектуалів цієї доби. Разом з тим, цей дискурс віддзеркалював і конкретно-національні особливості ситуації, в якій перебувала Україна, що обумовило певне протистояння в ній різних традицій європейської філософської культури - романтичної, з одного боку, для якої ключовим поняттям виступало поняття народу як своєрідної органічної системи, - та просвітництва й раціоналізму, з другого, з притаманним для останніх акцентів не стільки природності, скільки історичності суспільного та національного буття. Зрештою, така конструкція інтелектуальної традиції відбилася й на подальших тенденціях суспільно-політичного мислення, в епіцентрі якого постійно перебували ті або інші спільноти - етнонаціональні, в одному випадку, та соціальні - в іншому.

Для визначення фундаментальних констант політико-світоглядного та ідейно-філософського змісту, що істотно впливають на формування ідейних переконань як політичних еліт, так і політичного класу в цілому, дисертант, як було зазначено, уводить нове для політичної філософії поняття - «суспільно-політична парадигма». За своїм змістом - це система домінуючих принципів політичної свідомості, на грунті яких виникають, функціонують і розвиваються політичні пріоритети, ідеали і цінності людини та суспільно-політичних груп. На їх основі формуються загальні уявлення про націю й суспільство, історію та геополітику, якими керуються політичні суб`єкти у процесі політичної боротьби за владу. На відміну від значення парадигми, виробленого у річищі філософії науки, де під цим поняттям розуміється еталон або модель для побудови наукової теорії, суспільно-політична парадигма - це спосіб легітимації («узаконення») політичним суб`єктом норм, цілей та цінностей, спрямованих на трансформацію або збереження як політичної системи в цілому, так і влади, зокрема.

Суспільно-політична парадигма - це поняття високого рівня абстрагування, яке дозволяє у сфері філософських, ідеологічних та політичних цінностей, що змінюються, виокремити інваріантні структури, завдяки яким те чи інше ідеологічне явище можна ідентифікувати як категорію певної політичної та ідеологічної системи. Щодо цього істотний інтерес становить аналіз співвідношення таких понять, як «суспільно-політична парадигма» та «політична ідеологія». Якщо останнє розглядати як засіб артикуляції політичних інтересів певних соціальних груп або політичних класів, концептуальною основою якої слугує певна політико-філософська доктрина, то парадигма спирається на такі фундаментальні засади, як національно-історичний досвід, теоретичне оформлення якого відбувається у рамках певної історіософської концепції. Відмінність між цими поняттями не заперечує їх спільність, адже в рамках однієї й тієї ж парадигми можуть співіснувати різні політичні ідеології. Так, наприклад, суспільно-політична парадигма лібералізму за змістом значно ширша, аніж ліберально-політична течія чи напрям, оскільки у межах однієї й тієї ж парадигми існують як поняття класичного лібералізму, що повністю заперечують втручання держави в економічне життя, тоді як сучасний неолібералізм передбачає регулюючий вплив держави на економічні процеси. Але обидві течії - класична і неокласична належать до однієї й тієї ж суспільно-політичної парадигми - лібералізму. Подібним чином можна провести й аналогію між класичним консерватизмом та неоконсерватизмом. Якщо перший повністю заперечував представницькі форми влади і, насамперед, парламентаризм, то неоконсервативна ідеологія зовсім не виключає наявність парламентської демократії. Так само істотні зрушення спостерігаються і в рамках марксистської суспільно-політичної парадигми, де існують різні, інколи навіть взаємовиключні ідеологічні течії та напрями, наприклад, соціал-демократична та ленінсько-більшовицька альтернативи в рамках однієї парадигмальної системи цінностей. Не є винятком у цьому переліку і націоналізм як своєрідна суспільно-політична парадигма, де мають місце як крайньо-радикальні напрями, - інтегральний націоналізм, так і помірковані течії демократичного характеру, що зазвичай їх прийнято називати національно-демократичними течіями та напрямами.

Таким чином, наукова доцільність уведення поняття «суспільно-політична парадигма» вбачається нами у тому, що завдяки йому є можливість провести чіткішу градацію ідеологічних систем та політичних течій, простеживши як їхні внутрішні метаморфози, так і зовнішні трансформації, ідентифікувавши їх за базовими критеріями політико-світоглядних цінностей, які в своїй основі залишаються інваріантними структурами.

Екстраполяція цих загальнотеоретичних положень на український ґрунт показує, що в генезисі вітчизняної суспільно-політичної традиції мають місце зародки практично всіх політико-ідеологічних течій, що сформувалися на ґрунті відповідних парадигм. Проте домінуючий вплив європейських романтичних ідей та філософії в цілому на вітчизняну історіософію й політичний дискурс, з одного боку, та реалії політичного буття українського етносоціального організму, з другого, у кінцевому підсумку зумовили домінування суспільно-політичної парадигми націоцентричного характеру і змісту. В рамках цієї парадигми існували й досить жорстко конкурували різні політико-ідеологічні напрями і течії. Включно з тими, які намагалися обстоювати навіть ліберально-демократичні, не кажучи вже про суто соціоцентричні ідеали та цінності, але їх загальний розвиток все-таки відбувався під знаком домінування національної ідеї, виробленої на засадах притаманного романтизмові органічного етноцентризму.

У третьому розділі - «Вітчизняні філософсько-політичні концепції суспільного розвитку у контексті європейської традиції», що складається з трьох підрозділів, на підставі методу порівняльного аналізу та зіставлення висвітлюються насамперед ті аспекти і проблеми вітчизняного політико-філософського дискурсу, що мали організаційну структуру та носили персоніфікований характер творців української національної ідеї. Відтак головна увага зосереджена на ідеології Кирило-Мефодіївського товариства та плеяди визначних українських істориків і, водночас, політичних мислителів, які заклали основи вітчизняної історіософії та суспільно-політичного світогляду.

Виходячи із припущення про вирішальну роль теоретичної аргументації в обґрунтуванні української національної ідеї, що сформувалася протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століть, дисертант звертається до аналізу історіософських концепцій провідних вітчизняних діячів і мислителів, які стояли біля її витоків. Розглядаючи під цим кутом зору суспільно-політичну спадщину представників Кирило-Мефодіївського товариства - Костомарова, Куліша, Шевченка, Андрузького, Білозерського та ін., доходимо висновку, що в основі обґрунтувань політичного проекту, що був репрезентований братчиками, а саме - відродження України як самостійної держави у складі слов`янської федерації - лежала своєрідна інтерпретація національної історії. Сутність останньої полягала в обгрунтуванні самобутності українського етносу як носія специфічних національно-культурних та релігійно-духовних цінностей. Але при цьому, що важливо підкреслити, світогляд братчиків не був національно обмеженим у розумінні відчуження від досвіду інших народів. Навпаки, історія українського етносу як органічного цілого береться у контексті світової історії і лише на цій підставі визначаються його специфічні риси та особливості. Отже, робить висновок дисертант, історія, взята братчиками й розглянута як прецедент або наочний урок, мала на меті довести органічну цілісність народу, історія якого переконує насамперед у його перевагах виконувати історичний промисел Божий, що засвідчує про істотний вплив на світогляд кирило-мефодіївців концепцій історичного романтизму.

Важливу констатуючу роль політичної ідеології братчиків відігравала не лише історія, а й реальна політична практика. Йдеться насамперед як про досвід демократичних прагнень сусідніх країн - Польщі (конституційний проект Речі Посполитої 1791 року) та Росії (рух декабристів), так і західних країн, деякі з яких уже на той час існували в умовах республікансько-демократичного ладу та засадах верховенства права або, за словами Т. Шевченка, - «праведного закону».

Дивовижне переплетення політичних ідей європейського раціоналізму - у цьому зв`язку слід згадати слова Р. Смаль-Стоцького щодо Т. Шевченка, котрий «у темну добу абсолютизму підняв прапор американського республіканізму» та історичного романтизму й містичного ідеалізму - у цілому дало могутній синтез для формування того комплексу суспільно-політичного світогляду, що постав у вигляді української національної ідеї. Остання набула конкретного змісту як ідея національної та суспільно-політичної свободи, якою було започатковано новий український політичний рух всередині ХІХ століття.

У цьому контексті логічним є продовження висліду історіософських та політичних ідей, на яких ґрунтувався світогляд і політична діяльність М. Драгоманова - автора першої систематизованої політичної доктрини в історії вітчизняної суспільно-політичної думки. Спільним для кирило-мефодіївців і Драгоманова, на думку автора, було те, що ідейно-теоретичний ґрунт, на якому формувався їхній світогляд, носив плюралістичний характер. Поєднання раціоналізму та ірраціоналізму у першому випадку мало продовження у другому, адже ідеї Драгоманова - не що інше, як суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та національно-патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Це мало як свої переваги, оскільки сприяло розкутості думки, так і недоліки, адже за таких умов нерідко буває так, що важко вичленити провідну ідею, до якої схиляється мислитель. Як наслідок, ми маємо приклад світоглядно-теоретичного еклектизму, - підстава для дискусії щодо політичної ідентичності М. Драгоманова: чи то як ліберального демократа, чи то як соціаліста, «обрусителя», чи українського патріота і націоналіста тощо. На наш погляд, методологічно вірним у підході до визначення політичної позиції цього видатного українського мислителя є той, згідно з яким М. Драгоманов, за оцінкою його учня Б.Кістяківського, є «політичним реалістом». Це означає, що у своїх теоретичних побудовах він виходив з обставин та умов політичної дійсності, у яких перебував український народ, з одного боку, а, з другого, як мислитель європейського масштабу, М. Драгоманов дивився на українську ситуацію з двох боків, а саме, - історичної ретроспективи, яка переконувала його в самобутності та самодостатності українського етнокультурного організму, й політичної перспективи, на яку вказував розвиток європейських демократій, зокрема тих, що мали поліетнічний склад населення, - звідси його прихильність до засад демократичного федералізму.

Що стосується власне драгоманівської історіософії, то вона ґрунтується на трьох провідних ідеях, виходячи з яких він завжди обґрунтовував свої політичні програми та проекти: а) історія народу як єдність державно-політичного та соціокультурного і гуманітарного чинників; б) ствердження принципової можливості їх автономного існування; в) впевненість у тому, що народ здатний прогресувати навіть за умов відсутності власної державної організації.

Як видно з усього, Драгоманов керувався дещо іншими засадами історіософського плану порівняно з кирило-мефодіївцями. Якщо завдяки зусиллям останніх українська ідея постала, насамперед, як ідея політична, що дає підстави для висновку про появу в українській політичній традиції національно-патріотичного дискурсу, то інтенція М. Драгоманова була спрямована у бік наповнення української ідеї загальнолюдськими цінностями, що за тих обставин могло виглядати навіть як брак патріотизму, у чому неодноразово звинувачували цього політичного мислителя і діяча.

Започаткований кирило-мефодіївцями та підтриманий М. Драгомановим національно-політичний дискурс знайшов своє продовження у суспільно-політичній рефлексії таких видатних представників національної ідеї, якими були І. Франко та В. Липинський. Попри істотну відмінність, що мала місце у їх поглядах та підходах щодо історіософії взагалі та політичної філософії, зокрема, їх споріднювало те, що обидва репрезентували нове, - третє покоління тих, хто свідомо працював на ниві національної ідеї, обґрунтовуючи її з різних теоретико-методологічних та ідейно-світоглядних позицій. І. Франко - постать, про яку прийнято було говорити, що він є людиною «однієї ідеї», і такою для нього була ідея національного відродження. Доказом цього є його слова: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство…, або хворобливий сентименталізм фантастів…». Що стосується В. Липинського, то він також послідовно й неухильно обстоював одну ідею - ідею державництва.

Про історичну роль та місце І. Франка в процесах національного відродження свідчить той факт, що кінець ХІХ століття у політичній історії України справедливо інколи називають «франківським періодом», - таким вагомим був вплив Каменяра на формування національної самосвідомості і, насамперед, свої зусилля він спрямовував на молодь, інтелігенцію та прості народні маси, які, на його погляд, були носіями національних цінностей та ідеалів. Будучи поборником національної емансипації, він, так само як і його попередники, ніколи не розглядав національне питання відокремлено від завдань і цілей людської цивілізації. Але на противагу прихильникам космополітизму та інтернаціоналізму, Франко вважав, що поступ людської цивілізації неможливий, якщо не буде розв`язано ті проблеми, що їх висувають національно-визвольні рухи. Тут пролягав вододіл між Франком і Драгомановим, який цим, звичайно, не вичерпувався. Адже, як відомо, між ними була істотна різниця і в інтерпретації соціалістичної ідеї та соціал-демократичного руху в цілому. Якщо Драгоманов палко переймався універсалізмом соціалістичної програми, бачачи в ній реальну альтернативу іншим політичним напрямам і течіям щодо розв`язання соціальних проблем, то Франко вважав за необхідне пристосовувати загальні принципи соціалістичної теорії до національного і навіть регіонального контексту, свідченням чого є його застереження, адресоване Драгоманову, а саме: «Для соціалістичної, поступової роботи в Галичині вкрай важливо відмовитися від німецьких соціал-демократичних фраз». Критикуючи авторитарно-тоталітарні тенденції соціалістичної ідеології і доктрини класичного зразка, Франко, тим не менше, визнавав за необхідне підтримувати соціалістичну ідею, але у варіанті так званого «етичного соціалізму», який не заперечує ролі та ваги національних чинників в історії і разом з тим негативно сприймає принципи класової боротьби. На переконання філософа, розпалювання соціально-класового розбрату згубно діє на реалізацію української ідеї, адже у такому випадку народ залишається без проводу - економічної та інтелектуальної еліти. Загалом же його історіософія будувалася на запереченні принципів історичного фаталізму та класового підходу, а натомість обстоювала позиції свободи волі, творчої ролі еліти та вагомості морально-етичних чинників, що сприяли гуманізації історичного процесу. Щодо визнання креативної ролі еліти у національній консолідації, то тут наступником Франка можна вважати В. Липинського, котрий, щоправда, розглядав еліту під дещо іншим кутом зору. Адже історіософія та політичний світогляд останнього, що його прийнято вважати за вияв українського консерватизму, ґрунтувалися на дещо інших, аніж у Франка, позиціях.

На думку дисертанта, ідентифікація В. Липинського виключно з ідеологією консерватизму є не досить коректною, оскільки консерватизм - це політична ідеологія, спрямована на збереження статус-кво з усталеними економічними, соціальними та політичними інститутами і цінностями. Щодо цього в Україні не було чого «консервувати», а тому коректніше розглядати цього мислителя як репрезентанта традиціоналізму, тобто того напряму політичної орієнтації, який, на думку Манхейма, відповідає загальнолюдській психологічній настанові, що прагне ідеального порядку в суспільстві та історії. У цьому відношенні консерватизм - частковий випадок традиціоналізму, що його на українському ґрунті глибоко й переконливо артикулював саме В. Липинський.

На відміну від консерватизму, що змінює свої позиції досить повільно й неохоче і то під тиском обставин, традиціоналізм в цілому орієнтований на зміни, але при цьому не повинні руйнуватися глибинні цінності та суспільні основи, на яких базується архетипічна структура національного організму. Руйнування такої структури означає незворотність процесів, що ведуть до смерті такого організму. Саме виходячи з традиціоналізму, Липинський формулює на перший погляд консервативну модель політичного ладу на чолі з монархом. Проте, якщо визначити політико-правовий характер такого режиму, то він скоріше за все нагадує режим конституційної монархії, легітимація якого базується на праві - конституції, освяченої традицією.

Як історіософ, В. Липинський досить вільно поводиться з фактами, трактуючи їх у площині «можливого» та «бажаного», внаслідок чого з`являються досить несподівані асоціації та інтерпретації історичного минулого. Особливо це наочно видно при тлумаченні державницького минулого України доби Хмельниччини або, як визначив цю сторінку минулого сам Липинський, - доби «перелому». Провідними засадами його історіософського дискурсу є положення щодо пріоритетності ідеї державності при вивченні історії, креативної ролі еліти як державотворчої сили, намагання спертися на законодавчі акти та правову систему як конституйований чинник державного організму, творчу силу ідей в історичному процесі. Це стало новим важливим поворотом у генезі національної ідеї, яка після кирило-мефодіївців ще більше набула політичного звучання і, таким чином, започаткувала новий напрям у вітчизняній історико-політичній думці, що одержав назву «державницького».

Проте конституювання нової парадигми, що її започаткував Липинський, зовсім не означало, що «народницький» напрям принаймні теоретично повністю вичерпав себе. Свідченням цього є історична концепція М. Грушевського, що була втілена у його фундаментальній «Історії України-Руси».

За словами самого Грушевського, він був «вихований у строгих традиціях радикального українського народництва», що означало визнання певних пріоритетів методології як науково-дослідницького, так і ідейно-політичного спрямування. Це досить добре ілюструє історіософська концепція цього видатного історика, з позицій якої він підходив до української історії. Її висхідними положеннями були, насамперед, чинники об`єктного характеру, тобто ті, що підлягали історичному аналізові, а саме - населення, зокрема, його етнічна визначеність, територія, - історична географія і держава - політичний аспект. Всі вони, без винятку, підлягали осягненню з позицій генетичного методу, що базувався на ідеї еволюційного поступу, який обстоював історичну наступність і неперервність, замість концепції діалектичних стрибків та перервності поступовості. Генетичний метод історичного аналізу мав своїм теоретичним підгрунтям дещо парадоксальне, але, як виявилося, досить продуктивне поєднання різних за гносеологічними функціями філософських напрямів, - раціоналізму та емпіризму, що дало підставу О. Пріцаку визначити історіософію М. Грушевського як таку, що ґрунтується на позиціях «раціонального емпіризму».