Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)

Отже, виходячи із принципових позицій генетичного методу та історіософських імперативів популярного на той час позитивізму, М. Грушевський примінив їх стосовно історії Руси-України, яка постала в його інтерпретації як єдиний історичний ланцюг формоутворень одного й того ж народу, починаючи з доби антських племен і продовжуючи княжою добою, литовсько-польським та козацьким періодами. При цьому головним героєм історії він вважає народ, а не еліту, його соціальне та культурне життя і боротьбу, а не державність як таку. Саме у піднесенні історичної ролі народних мас виявився «народницький радикалізм» Грушевського, що він його протиставив різним, зокрема й російським, теоріям державництва. Ґрунтуючись на аналізі емпіричних фактів, історик доводить тезу, згідно з якою на українських теренах споконвічно існував конфлікт між владою та народом і в цьому конфлікті він стояв на позиціях народу. Очевидно, підставою для такого висновку слугувало те, що тривалий період часу в історії українського народу влада була уособленням чужого панування і тому соціальний протест досить часто переходив у національний і навпаки. Віддаючи пріоритетне значення народові порівняно з державністю, Грушевський зовсім не ігнорував, як декому здається, державницький чинник взагалі. Але у системі пріоритетів «народ» чи «держава», «демос» чи «еліта» першість віддавалася народно-демократичним чинникам історичного процесу.

Вказані теоретико-методологічні засади, що їх обстоював і впроваджував безпосередньо у наукову діяльність М. Грушевський, на думку дисертанта, зумовили врешті-решт і його політичні позиції, що він їх дотримувався у практичній діяльності на посаді голови Центральної Ради. Йдеться про обстоювання концепції федералізму у державотворенні, прихильність ідеям реформ всупереч революційним актам, ставка на культурно-просвітянську роботу, замість рішучої пропаганди. Як показав розвиток політичних подій, теоретичні постулати, здатні приносити вагомий науковий результат, не завжди приносять бажаний політичний ефект. Тому в особі видатного українського історика-мислителя, яким став М. Грушевський, ми маємо політика, чия теорія не завжди знаходила підтвердження практикою.

Вже у В. Липинського можна було зустріти висловлювання на кшталт того, що сила теорії не в її оригінальності, об`єктивності чи науковості, а в її спроможності впливати на людей, згуртовуючи їх на важливі громадські справи. Але ще гостріше ці ідеї були артикульовані Д. Донцовим - фундатором ідеології українського інтегрального («вольового») націоналізму. Зупиняючись на теоретичних джерелах світогляду Донцова, а також аналізуючи його підходи щодо історичного минулого українського народу та спрямованість його ідейно-політичних орієнтирів, доходимо висновку, що він обрав підґрунтям своїх філософувань той варіант ірраціоналізму, втіленням якого на межі століть стала «філософія життя», і насамперед йдеться про ніцшеанські впливи. Підносячи роль інстинктів, вольових начал політичної боротьби, фанатизму та аморалізму як імперативів креативної маси і особистості, Донцов став, по суті, першим із плеяди представників української національної ідеї, хто кинув виклик не лише народницькій традиції в історії вітчизняної суспільно-політичної думки, а й спробував переосмислити й переоцінити історичне минуле під кутом зору нового для української традиції світогляду - інтегрального націоналізму.

Дисертант докладно подає різні аспекти теорії, методології та аксіології такого явища, як український інтегральний націоналізм, і доходить висновку, що його поява за тих історичних обставин, що склалися після поразки визвольних змагань, мала під собою об`єктивний ґрунт. Разом з тим, не підлягає сумніву й те, що, зігравши своєрідну роль радикальної ідеології ультранаціонального ґатунку, особливо у другій чверті ХХ століття, він згодом втратив будь-який потенціал конструктивізму і не здатен як політична ідеологія успішно конкурувати на ідейному полі українського політикуму.

На загал же, розглянувши філософсько-політичні концепції суспільного розвитку визначних представників української національної ідеї, автор робить загальний висновок про те, що як за своїм теоретичним змістом, так і політичною спрямованістю вона в основі своїй була пронизана історизмом та традиціоналізмом, згідно з якими народові слід було повернути те, чого його позбавили - етнонаціональної ідентичності, політичних прав і незалежності. Разом з тим, еволюція національно-ідейних засад засвідчила й спроби модернізувати історіософські та ідеологічні принципи вітчизняного політичного дискурсу. Це проявилося, насамперед, у спробах спертися на теорію еліт та ідеологію радикального націоналізму.

У четвертому розділі - «Моделі хронополітики в системі обґрунтувань національної історії» йдеться про дотеоретичні та теоретичні форми і засоби сприйняття історичної реальності крізь призму різних аспектів темпоральності - минулого, теперішнього та майбутнього. Відтак, як засоби національної самосвідомості, розглядаються історичний та національний міфи, ідеалізація та романтизація окремих періодів історичного минулого, різні моделі - пасивно-фаталістична та активістсько-креативна - майбутнього, що відбивалися, насамперед, у свідомості вітчизняних політичних еліт.

Під «моделями хронополітики» дисертант розуміє систему світоглядно-теоретичних концепцій, з позицій яких ті чи ті історики, митці, політичні мислителі і діячі розглядають національну історію в цілому або ж її окремі епізоди в контексті національно-політичних проблем, зумовлених реаліями часу. Такий підхід дав можливість здійснити класифікацію й систематизацію національно-історичної рефлексії, що мала місце протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століть, й простежити її еволюцію від міфопоетичних екзистенцій та романтичної ідеалізації на засадах раціонального осмислення фактів до її проективних форм у вигляді «творчого насилля», де пріоритет належить таким ірраціональним явищам та понятям, як «національний дух»,» воля» тощо. Зупиняючись конкретно на визначенні ролі і місця національного міфу у процесах відродження національної свідомості, дисертант виходив з того, що міф являє собою своєрідну модель «образу світу», особливістю якого є цілісність. Соціальна функція міфу у зрілих суспільствах, на відміну від суспільств, де він є домінуючою формою свідомості, полягає у тому, що міф заповнює непізнані соціумом порожнини, тобто незнайоме робить знайомим, непізнане - упізнаваним. Цю функцію можна визначити як ідентифікаційну, яка виконує важливу роль консолідуючого суспільство, народ або націю чинника. Національний міф, обернений у минуле, грає подвійну роль, а саме: він заповнює прогалини непізнаного історичною наукою і, водночас, актуалізує минуле у модусі сучасного і проектує майбутнє. Така властивість міфологічної свідомості пояснюється тим, що цілісність світосприйняття, якою він володіє іманентно, поширюється також і на часові аспекти дійсності. Досліджуючи проблему співвідношення міфологічного та історичного часу, відомий міфолог та культуролог М. Еліаде зазначає, що міфічний час - це взірцевий або архетипічний час і, як такий, він не підлягає зміні, отже, по суті, - це час вічності, тоді як історичний час має якісні характеристики - динаміку, інтенсивність, векторність тощо.

Розглядаючи структурно-функціональні особливості міфу, дисертант виокремлює в ньому кілька істотних характеристик: а) глобалізм, що передбачає відповідну часову масштабність; б) синкретизм - поєднання семантичних, гносеологічних та аксіологічних функцій; в) регулятивність - створення поведінкових стереотипів та парадигмальних установок суспільно-політичних дій та ритуалів. Національний міф - це особливий міф, маючи як і будь-який із них символічну природу щодо сприйняття дійсності, за умов втрати відчуття історизму здатен заступити його відсутність, сприяючи у такий спосіб відродженню історичної пам`яті. Виходячи з цього, дисертант розглядає українську міфопоетичну творчість як своєрідну форму екзистенції народного життя, яка виконує роль культуротворчого чинника етнонаціонального організму. У цьому контексті вагому роль продуцента й репрезентанта українського міфу зіграло кобзарство, яке, за висловом М. Максимовича, відобразило саму сутність української народності і завдяки якому створювався специфічний часово-просторовий континуум, що ґрунтувався на особливостях етнічної психології й адаптував традиційні світоглядні орієнтири до нових суспільно-історичних умов.

У дисертації розглядаються так званий народний та елітний міфи, що побутували на тлі доленосних для українського етносу історичних подій, таких, наприклад, як Переяславська угода. Порівнюючи способи сприйняття цієї історичної події на першому і другому рівнях, доходимо висновку, що у той час, як народна психіка сублімувала цю пролонговану у часі травмуючу ситуацію у фольклорно-поетичну творчість, еліта, створюючи «реабілітаційні» міфи, надавала цим масовим настроям форми відрефлектованої думки. Кульмінацією українського історичного міфу ХІХ століття, на думку Г. Грабовича, виступив М. Гоголь, світогляд якого як до минулого, так і дійсності був суцільно міфологічним. У своїх творах історичного змісту, присвячених Україні, він постає прибічником християнської концепції історизму, згідно з якою час має свій початок і кінець, а сама історія постає у вигляді драми. Проектуючи ці установки на українське минуле, Гоголь засвідчує такі характерні особливості історико-міфологічного світогляду, як: глобалізм історичних узагальнень, ігнорування конкретних фактів, сприйняття минулого у модусі сучасного, тобто своєрідна модернізація ретроспективи. Це так званий авторський міф, побудований на протиставленні добра і зла, своїх і чужих. Простежуючи субстанційний дуалізм української історії, письменник бачить причини занепаду України як у дії зовнішніх несприятливих обставин - чужинців, так і внутрішньому розладові національного організму, внаслідок того, що його структура, з одного боку, - войовничо-кочова, а з другого, - осіла, міщансько-селянська. Зрештою, останнє знаходить свій вияв і в рисах національного характеру та ментальності - європейській обачності та азіатській безтурботності. Український міф, створений видатним письменником, в якому знайшли відтворення майже всі типові риси й особливості українського національного характеру, став багато у чому визначальним у подальшій інтелектуально-творчій роботі на грунті пошуків української ідентичності та формування української національної ідеї.

У цьому зв`язку наступником Гоголя виступає Т. Шевченко, котрий не просто продовжив започатковану традицію, а здійснив своєрідний світоглядний переворот, значення якого, за словами О. Забужко, полягало у трансформації «національної історії у священну, в християнському сенсі, яка сама стала «парадигматичною для всякої національно-консолідуючої міфології на стадії переходу від релігійного до національно-секулярного світогляду». Прагнучи прочитати і донести історію свого народу як славу і катастрофу водночас, Шевченко трактує її у принципово новому ключі як нереалізованої можливості, що й зумовило її цивілізаційну відсталість - втрату історичного часу та випадіння у своєрідне «позачасся», що сталося внаслідок кількох трагічних епізодів історії, що постійно присутні на сторінках його поезій. Рух історичної думки у напрямі «нереалізованої можливості» та «позачасся» незабаром буде осмислено у вигляді промовистої метафори, що її винайшов М. Драгоманов, - метаформи «пропащого часу», яка стане не лише історичною міфологемою, а й фактичною реальністю українського життя, яка спонукала не лише до міфопоетичних екзистенцій, а й ретельних рефлексій, та кликала до практичних дій. Слід сказати, що міфологема «пропащого часу» зустрічатиметься також у працях Б. Грінченка, Т.Зіньківського, Д. Дорошенка та інших представників національної ідеї.

Підсумовуючи аналіз щодо ролі національного міфу у відродженні національної свідомості, дисертант робить висновок про те, що ця форма національно-історичної рефлексії за умов бездержавності й утисків національного розвитку відіграла позитивну роль у напрямі того, що сприяла формуванню цілісного погляду на історичне минуле народу, репрезентуючи його у вигляді своєрідного часово-просторового континууму. Крім цього, на прикладі міфологеми «пропащого часу» можна спостерігати, як міф загалом сприяв кристалізації стійких національних поглядів та переконань, які стають невід`ємним компонентом національного світогляду, політичних програм і стратегій національно-визвольних змагань. У цьому контексті слушними є слова російського філософа Г. Федотова, котрий писав, що «історична міфологія служить для пояснення справжньої історії».

Під впливом і у безпосередньому контакті з міфологізованими образами минулого йшов і активний процес становлення історичної науки, що грунтувалася на засадах раціонального осмислення фактів та аналізу історичних процесів і тенденцій. У цьому сенсі українська історична думка протягом другої половини ХІХ століття, перебуваючи під впливом романтизму, з особливою ретельністю починає вивчати минуле і, насамперед, народ як головного героя історії. Ідеалізація та романтизація історичного минулого, разом з тим, діяли вибірково, тобто підносилися одні історичні епохи й персонажі, тоді як інші каралися й засуджувалися. Саме у річищі цієї історіографії з`явилися комплекси етноморальнісного характеру, такі як «яничарство», «безбатченківство», «правнуки погані» тощо. Дисертант докладно зупиняється на джерелах та обставинах впливу романтичної культури і світогляду на українському грунті, відзначаючи, що його глибокому проникненню сприяли як об`єктивні обставини «бездержавного» народу, так і деякі риси національного характеру - мрійливість, емоційність, релігійність, зокрема, антропоцентризм християнської віри, - досить близька до романтичної, - ціннісна настанова. Були й суто прагматичні чинники, пов`язані з прагненням української шляхти відшукати оригінали історичних грамот як доказ їхніх прав та вольностей.

Як представники української романтичної історіографії - розглядаються постаті Д. Бантиш-Каменського, М. Максимовича та, особливо, М. Костомарова і П. Куліша. На підставі порівняльного аналізу автор робить висновок, що, попри спільну світоглядну основу - романтизм як світогляд, в оцінках та підходах до українського минулого вони істотно відрізнялися один від одного. У той час, як П. Куліш схилявся й ідеалізував епоху княжої доби, піддаючи критиці козацькі та гетьманські часи, М. Костомаров у цілому прихильно ставиться до козаччини, вбачаючи в ній прояви української ексклюзивності, насамперед природженого демократизму тощо.

Загальний висновок, до якого приходить дисертант, полягає у тому, що за умов політичної залежності явища й процеси ідеалізації та романтизації поряд з міфологізацією минулого значною мірою сприяли формуванню національно-політичних прагнень, але вже не стільки засобами образів, скільки раціонального дискурсу. Проявом останнього є те, що українські історики зазначеної пори вступають у відкриту полеміку з представниками як польської, так і, що характерно, офіційної російської історіографії, яка обстоювала концепцію історії російської державності.

Зрозуміло, що пригнічений стан національного організму, явлений крізь призму міфо-поетичної та історичної свідомості, з необхідністю породжував різноманітні проективні образи майбутнього. Вони були характерні насамперед для представників еліт, котрі через модус майбутнього намагалися окреслити політичну перспективу України, її політичне майбутнє.

Отже, у другій половині ХІХ століття соціально-економічний та культурно-духовний стан українського народу спонукав як до витворення уявних моделей минулого, так і майбутнього. Вітчизняними інтелектуалами були вироблені концепції вселенської місії України, джерелом яких слугувало усвідомлення реалій культурно-історичного та цивілізаційного відставання від європейських та інших слов`янських народів, що сприймалося у міфопоетичній образності як «позачасся», та у відрефлектованому понятті «пропащого часу». Проте усвідомлення цього мало різні наслідки для формування політичних стратегій розвитку. Тоді як одні - Шевченко, Франко, Міхновський і Донцов - вбачали можливість зміни існуючого стану речей шляхом радикальних дій, інші - Костомаров, Драгоманов, Грушевський - обстоювали еволюційний шлях. Національно-патріотичний активізм, спираючись на революційні події у Росії початку ХХ століття, виробив адекватну українським реаліям концепцію національно-політичного розвитку, які внаслідок як об`єктивних, так і суб`єктивних обставин не були реалізовані.

У п`ятому розділі - «Образи політичного простору національного буття в українській геополітиці» порушується низка питань, що характеризують національний геополітичний дискурс, серед якого автор виокремлює кілька провідних сюжетів - геоцентричну концепцію, що має витоки у часах Київської України-Руси, а продовження у ХІХ столітті; місце України у слов`янському світі; зовнішньополітичні орієнтири політичних еліт між Сходом і Заходом та Півднем і Північчю. На наш погляд, вони безпосередньо пов`язані з історико-теоретичною проблематикою вітчизняної суспільно-політичної думки і заслуговують на спеціальний розгляд.

Поняття «політичного простору», так само, як і раніше розглянуте поняття «хронополітики», належить до важливих констант політико-філософського та історіософського аналізу. При його допомозі визначаються не лише наявні чи реальні, а й історичні та потенційні координати, які характеризують органічний зв`язок таких важливих категорій геополітики, як етнос і теориторія. Відповідність чи невідповідність, збігання чи незбігання цих уявлень та понять з реальною дійсністю завжди слугувало джерелом геополітичних проекцій та визначення національної стратегії у міжнародних та міждержавних відносинах. Для України і української політичної думки це мало принципове значення, оскільки історія і територія українського народу, як відомо, неодноразово ставали об`єктами зовнішніх експансій та завоювань, внаслідок чого геополітична орієнтація набувала значення проблеми національного виживання та відродження і, врешті-решт, трансформації її з об`єкта на суб`єкта геополітики.

Виходячи з цих міркувань, дисертант зазначає, що з часів Київської України-Руси її політико-комунікативний простір пройшов кілька метаморфоз, що був зумовлений зовнішньою залежністю різних державно-політичних утворень. Останнє наклало істотний відбиток як на географічні контури країни, так і світовідчуття народу. При цьому національна еліта ніколи не втрачала свідомості того, що Україна була і має стати домінантним центром між Європою та Азією. У цьому сенсі є підстави говорити про своєрідну геохронологічну пам`ять, що трималася і завдяки наявності так званих генетичних міфів, що пов`язували походження українського етносу від сарматських та роксоланських племен, не кажучи вже про інші тлумачення, мета яких полягала в обґрунтуванні тяглості та легітимності існування українців на своїх споконвічних землях. Ці тлумачення знаходимо у творах І. Домбровського, З. Копистенського, Й. Борецького, С. Оріховського та ін. представників вітчизняної політичної думки ренесансно-барокової доби української культури. Пізніше, а саме - у ХІХ ст., рефлексію над просторово-географічними аспектами історичного буття українського народу знаходимо знову ж таки у М. Гоголя. Його історична праця - «Погляд на складання Малоросії» - по суті одна з перших геополітичних розвідок у новітній політичній історії України, у якій чітко простежується ідейно-світоглядний вплив концепції географічного детермінізму, оскільки її автор вважав, що від природного середовища залежить навіть характер народу і те, що «багато в історії вирішує географія». Вказуючи на вплив природно-географічного середовища на українську ментальну і політичну вдачу, він підкреслив виняткову роль України перед Європою, яку та зіграла, ставши бар`єром на шляху тюркської та ісламської експансії на Захід. Отже, порушивши питання про роль географічного простору в історичному часі, Гоголь привернув увагу до того стану, у якому опинилася Україна, - колоніальної провінції й на узбіччі цивілізації, маючи історичні заслуги перед європейським культурним світом, - і що вона гідна кращої долі. Такий висновок не міг не спонукати до продовження й поглиблення роздумів у цьому напрямі.

Видатний історик та мовознавець В. Максимович приблизно у цей же час порушує питання про історичну роль Києва як центру східного православ`я і з позицій києвоцентризму обґрунтовує український месіанізм, стаючи попередником у цьому питанні кирило-мефодіївців. Спираючись на усталену у середньовіччі концепцію наступності християнських центрів-столиць, він вибудовує оригінальну для української геополітичної думки схему наступності політичних центрів Російської імперії - від Києва через Москву до Петербурга. Цей погляд на блукання політичних центрів збігався з трьома періодами поділу світової історії - на давню, середньовічну та нову. Історична роль Києва, на думку вченого, полягала у першосвятості як православної столиці або другого Єрусалима, а також як стратегічного центру між європейським Заходом та азіатським Сходом. Таким чином, В. Максимович на теоретичному рівні підняв значення геополітичного поняття «центру» та авторитет Києва, який, попри обставин, що склалися, і надалі залишався одним із стратегічних осередків православного та східнослов`янського світів.

Естафета у подальшій розробці геополітичних ідей на українському ґрунті переходить до кирило-мефодіївців. Перебуваючи під впливом ідеології слов`янофільства, братчики, тим не менше, розуміли слов`янську ідею дещо по-іншому, аніж це було поширено серед російських слов`янофілів. Пріоритетним завданням для українських прихильників панславізму було не стільки антизахідництво, скільки місце і призначення України у майбутній федерації слов`янських народів. У цьому контексті для кирило-мефодіївців провідними стають ідеї України як своєрідного магніту у більшості своїй поневолених братів-слов`ян та політичного центру майбутньої слов`янської федерації. Це пояснювалося тим, що російське слов`янофільство не виходило за рамки самодержавного ладу та імперії, так само як і офіційний панславізм влади не йшов далі своїх геополітичних інтересів на Балканах та Близькому Сході. Головними провідниками панславізму на українському грунті були М. Костомаров, В.Білозерський, Г. Андрузький, в працях котрих, крім загальнотеоретичних, були опрацьовані й політико-правові засади майбутньої слов`янської федерації, свідченням чого є текст «Начерків Конституції», у якому, крім засад державного устрою майбутньої республіки, знайшли віддзеркалення й проблеми геополітичного характеру, зокрема ті, що торкаються Криму та Чорномор`я. Вага цих питань полягає у тому, що зазначені території стануть предметом уваги таких відомих речників вітчизняної геополітичної думки, як М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Липа, С. Рудницький та ін.

Отже, підсумовуючи аналіз геополітичних поглядів кирило-мефодіївців, доходимо висновку, що братчики, по суті, відродили ідею цивілізаційно-культурного пріоритету України серед слов`ян, виходячи насамперед з її особливого статусу у священній історії православного слов`янства.

Окремі аспекти розвитку геополітичної думки зустрічаємо також у працях М. Драгоманова та І. Франка. Так, у текстах збірки «Громада», упорядкованої за участю М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського, обговорювалося питання українських теренів, що, на думку укладачів збірки, простиралися від верхів`я р. Тиси до р. Дон і Кубань та від р. Нарев до Чорного моря. В історичному аспекті йшлося, власне, про Велике Князівство Руське, а в геополітичній проекції - про «Велику Україну», яка стане надихаючим прикладом геополітичних візій багатьох вітчизняних геополітиків. Що стосується Франкових поглядів щодо цього, то тут необхідно звернути увагу, насамперед, на його участь у дискусії відносно прерогатив російського та українського панславізму, що набув вигляду протистояння між російсько-православним та австрійсько-католицьким панславізмами на тлі святкування тисячолітньої роковини з дня смерті св. Мефодія. Обстоюючи ідею слов`янської єдності, І. Франко застерігав від небезпеки розділити й посварити слов`янські народи, що могло бути використане в чужих інтересах.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століть виразником геополітичних ідей стають українські політичні об`єднання та партії. Так, у програмних документах Братства Тарасівців чітко зазначається, що режим абсолютизму є мертвою ідеєю і що вони проти будь-якого опікунства і деспотизму щодо України, а натомість стверджується прихильність ідеям повної автономії та децентралізації. У програмі Української Народної Партії, ідейним провідником якої був М.Міхновський, під соціалістичними гаслами наголошується важлива роль України у визволенні поневолених як слов`янських, так і неслов`янських народів.

Істотний поштовх для пожвавлення геополітичних рефлексій дала Перша світова війна, адже такі події завжди ставлять на перше місце питання територіального перерозподілу і доля України у цій ситуації була серед першорядних проблем. Дисертант відзначає, що міжнародна криза активізувала геополітичне бачення світового порядку. Вивівши українську еліту із застарілої парадигми сприйняття України лише у контексті україно-російських чи україно-польських відносин. Натомість з`явилися нові проекти, що відзначалися глобалізацією мислення і ставили за мету у новій ситуації, що склалася, радикально й позитивно розв`язати «українське питання» в інтересах насамперед українців, а не третіх сторін. У цьому аспекті розглядаються, зокрема, націоцентричні постулати Союзу Визволення України, який оприлюднив своє бачення України у зверненні «До громадської думки Європи», а також радикальні погляди молодого Д. Донцова, котрий піддав критиці зовнішньополітичні програми українських політичних мислителів ХІХ століття, звинувативши тих у «панмосковстві». Він вважав, що війна - слушний момент для втілення ідей політичного сепаратизму, що його можливо здійснити, з одного боку, шляхом орієнтації на Тридержавний союз на чолі з Німеччиною, а з другого, шляхом мілітарного виховання молодого покоління у дусі самостійництва і антимосковства.

У буремні роки війни та національно-визвольних змагань свої геополітичні ідеї оприлюднює й М. Грушевський, що знайшли віддзеркалення у його праці «На порозі нової України». Тут автор розвиває концепцію традиційно західної домінанти в історії розвитку України, яка була насильно перервана політикою царського уряду Росії. Віддаючи належне географічному факторові, Грушевський зазначає, що, хоча історичні умови орієнтували Україну на Захід, але географічні - на південь і, насамперед, чорноморський басейн. Окреслюючи ж геополітичні перспективи України, історик обгрунтовує концепцію необхідності відновлення зв`язків з Європою, користуючись також політичними, технічними та фінансовими перевагами і вигодами такої країни, як США. Будучи прихильником федералізму, він поширював його не лише на внутрішньодержавний, а й світовий устрій, який уявлявся йому у вигляді «майбутньої світової федерації всіх країн». Дивлячись на сучасні тенденції регіональної інтеграції та світової глобалізації, не можна не відзначити того, що Грушевський як геополітик мислив категоріями наближеного до реальностей прогнозу.

Ще одним яскравим представником політичної еліти, хто віддав належне геополітичним роздумам у цей період, був В. Винниченко. Дисертант зазначає, що його роздуми були спричинені уроками поразки Української революції, внаслідок яких цей політичний діяч виокремив три домінуючі зовнішньополітичні домінанти, що на їх спиралися воюючі сторони у боротьбі за Україну. Це, насамперед, традиційно проросійський орієнтир, сповнений віри у «широке й добре серце руської демократії», яка пом`якшить жорстокість царського режиму й приведе до народоправства і парламентаризму. Друга орієнтація - пронімецька, пов`язана з надією, що війна знесилить російську владу і дозволить культурнішій Німеччині цивілізовано правити Україною. І, нарешті, третя орієнтація - проукраїнська, тобто, як зазначає Винниченко, «орієнтація на себе, та свої сили. На рятунок своїми власними зусиллями, зусиллями своїх працюючих мас». На його думку, цю орієнтацію обстоювали, насамперед, соціалістичні течії, хоча тут необхідно пояснити, що далеко не всі із них були поборниками саме такої орієнтації, адже серед соціалістів були й інтернаціоналісти, тобто ті, які бачили українську перспективу виключно в контексті ідей пролетарського інтернаціоналізму, де йшлося, насамперед, про російський пролетаріат. Дійсно, хто стояв на позиціях проукраїнської орієнтації, спираючись на власні сили, так це були крім соціаліста В. Винниченка та його однодумців, ще й комуністи-боротьбисти, світоглядні засади яких багато у чому перегукувалися з традиційними для національного геополітичного дискурсу - ідеями українського месіанства. Так, у поглядах Василя Блакитного Україна була покликана виконати чи не головну місію у справі переможної ходи комунізму європейськими просторами.

Отже, підсумовуючи, можна стверджувати, що ідея України як «центру» слов`янського світу цілковито вписується у контекст геополітичного дискурсу. Беручи початок з доби Київської України-Руси, ця ідея стає своєрідним «мандрівним сюжетом» впродовж тривалого проміжку історії, рецепцію якої знаходимо навіть на початку ХХ століття. Спираючись на ідеї християнського історизму та міфологізму, вона, тим не менш, сприяла піднесенню української ідеї, виявившись у кінцевому підсумку політичною утопією. Кінцем геополітичних ілюзій став початок ХХ століття, коли політична еліта була поставлена перед вибором: національне виживання і прогрес чи традиційне животіння у ролі геополітичного статиста і провінції. Вододіл відбувся за ідейно-світоглядними принципами та орієнтирами, що набули на той час і відповідного організаційного оформлення у вигляді партійної належності.

Проте геополітика державних націй від недержавних має істотну відмінність, сутність якої полягає у тому, що останнім необхідно пройти стадії національної консолідації, інтеграції та мобілізації. У цьому сенсі розчленоване тіло українського етносу вимагало додаткових зусиль задля того, щоб довести своє право на національну ідентичність і міжнародне визнання. За такої ситуації головний тягар відповідальності падає на істориків та політичних мислителів, національну духовну еліту. Справа істориків полягає у відродженні історичної пам`яті, що стає грунтом для відродження національних почуттів та національної свідомості, тоді як політичні діячі повинні спрямувати його могутній потенціал у конструктивне річище. Про виняткову роль етноісторичної рефлексії писав відомий вітчизняний націолог В. Старосольський, вказуючи на те, що переживання минувшини полишили свої наслідки в психології, почуваннях, настроях, способі думання і т.д. Вони впливали як кожна сучасність на творення «народності».

Природа та сутність етнічності, з одного боку, та нації, з другого, стають важливими проблемами етнополітичних досліджень. Наголошувалося на ознаках та чинниках, що характеризують ці явища і поняття, серед яких - мова, обряди, традиції, культура, самосвідомість посідають провідну роль. Разом з тим акцентується увага й на такому аспекті, як «етнічна територія», оскільки всі інші є характеристиками, що з часом змінюються, тоді як територія залишається сталим чинником етнонаціотворення. Ще один український націолог та етнополітолог О. Бочковський, торкаючись проблематики «територіального патріотизму», зазначає, що у так званих новочасних націй ця ціннісна ознака еволюціонувала до «ідеопсихологічного націоналізму, не обмеженого жодними географічними кордонами, і для них батьківщина є чимось духовним», але констатуючи цю обставину, цей дослідник залишається прихильником ідеї території як націотворчого чинника. Зрештою, вітчизняна етноісторична та політологічна традиція виходила з того, що нація є суспільною групою територіального типу. На думку дисертанта це мало принципове значення, оскільки принцип «територіалізму» став одним із характерних не лише в аспекті геополітичного, а й етнополітичного дискурсу. Привертається увага на ту обставину, що за умов браку таких комунікативних та трансмісійних засобів, які консолідують етнос і формують почуття національної єдності та національної ідентичності, як заклади освіти та культури, національно-територіальна свідомість українців відігравала своєрідну ідентифікаційну та етнозберігаючу функцію, що стримувала асиміляційні процеси. Це, у свою чергу, ставало джерелом концептуалізації проблеми у напрямі від традиційного етнографізму до конституювання ідей територіального патріотизму на громадянських та поліетнічних, а не лише виключно етноцентристських засадах.

На відміну від ідеолога слов`янофільства, чеха за походженням, Я. Колара, котрий ігнорував територіальний підхід у визначенні нації, підносячи лише роль культури та мови, М. Драгоманов, навпаки, висловив кілька принципових тез, які засвідчують, що ця ідея була близькою для нього, яку він розглядав у контексті служіння народові. У цьому зв`язку заслуговують на увагу ведені ним у вжиток такі поняття, як «осілість» та «земляцтво», якими хотів заступити дорогу асиміляційним процесам, національно-культурній дезінтеграції й деградації периферії, що відбувалися під тиском централістичної політики російського самодержавства. Він також закликав представників неукраїнської людності, котра мешкає на українських теренах, працювати у спілці з українцями для її справи, - побудови демократичного суспільства на громадсько-федералістичних принципах.

Автор також ілюструє свої міркування щодо концепції територіального патріотизму прикладами біографій яскравих представників української еліти не українського етнічного походження, що не лише перейнялися ідеями територіального патріотизму, а й зробили істотний внесок в її обгрунтування. Це, зокрема, стосується В. Антоновича, Т. Рильського, В. Липинського та інших видатних представників цього напряму.

Відчутний внесок у теорію проблеми теориторіалізму зробив М. Грушевський. Констатуючи факт недостатньої розвиненості національної свідомості значних верств українців, він показує, що такі чинники, як етноісторична свідомість та історична пам`ять, поступаються місцем перед економіко-господарчими інтересами, які глибоко прив`язані до території. Значний інтерес становлять міркування вченого-історика і з приводу співвідношення понять «національна меншина» й територіальність, у контексті якої він піддає критиці політику примусової осілості, що її царський уряд проводив стосовно єврейства, для якого Україна, внаслідок давньої політики уряду Речі Посполитої, стала одною з територій, де ця громада опинилася найчисельнішою і компактно заселеною, що в історії стосунків українського та єврейського народів не раз ставало приводом для конфліктів та загострень. Як відомо, Грушевський був серед тих, хто палко підтримав законопроект, внесений на розгляд царської Думи щодо скасування смуги осілості.

Новим поштовхом для аналізу проблеми стали події 1917-1918 років, де у роботі «Вільна Україна» Грушевський серед іншого формулює методологічні принципи вирішення національно-територіальних проблем, які не втратили своєї актуальності і на сьогоднішній день. У цій праці він дає відповідь на сакраментальне політичне питання, що стояло тоді перед українськими й неукраїнськими елітами: «Чи Україна тільки для українців?» Вчений дає глибоко аргументовану відповідь, яка, по суті, стала етнополітичною формулою, що виражає демократизм української ідеї не лише у минулому, а й сьогоденні, а саме: «Україна не тільки для українців. А для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Як було зазначено, глибоким і послідовним прихильником ідеї територіального патріотизму й територіалізму як етнополітичного принципу був В. Липинський. У свої працях, таких як «Kraj i narod», «Хам і Яфет» та, особливо, у «Листах до братів-хліборобів» він виклав свої погляди на умови співжиття у поліетнічному соціумі, відповідальність еліти за долю України тощо, які грунтувалися на ідеях територіального патріотизму, і на запитання, кому має належати Україна, відповів: «Україна для її громадян». Продовжуючи вікові традиції, В. Липинський також не уникнув можливості розглянути історичну місію України серед інших народів і націй, яку він трактував у площині територіалізму.

Таким чином, є підстави для висновку, що у той час, як історичні студії давали відчуття етноісторичної єдності українського народу як цілісного організму, політологічні візії та проекти, виходячи з концепції територіалізму, обґрунтовували дуже важливу для розпорошеної України консолідуючу ідею територіального патріотизму на засадах поліетнічної єдності і громадянської солідарності. Це важливий внесок вітчизняної політичної думки у скарбницю загальноєвроейської етнополітології, що в Україні за часів УНР знайшов і практичне втілення завдяки ухваленню Закону про національно-персональну автономію.

Логічним наслідком, що випливав як з геополітичного, так і етноісторичного дискурсу, стала рефлексія над ідеєю соборності. У цьому зв`язку дисертант привертає увагу до семантики самого поняття «соборності», подає його різноманітні культурно-історичні інтерпретації, акцентує увагу на відмінностях тлумачення цього поняття серед представників українського та російського слов`янофільства. У той час, коли серед росіян домінували церковно-релігійні акценти, українці більше ваги надавали національно-консолідаційним аспектам соборності, де пріоритетного значення набувало усвідомлення історичної, духовної та ментальної єдності східних, або так званих «російських», та західних, або так званих «австрійських», українців. На матеріалах аналізу діяльності народовців, Національно-Демократичного Сторонництва, окремо І. Франка та ін. у Галичині, відповідно, Братства Тарасівців, а потім й окремих політичних партій, таких як РУП, УСДРП і окремо М. Грушевського та ін. на Наддніпрянщині, дисертант показує, як формувалася ідеологія соборності. Зазначається, що теоретико-методологічною основою для її обгрунтування виступала концепція «національного організму» й «територіалізму», а також те, що ця ідея була інтегруючою для представників різних, інколи навіть протилежних партійних ідеологій. У цьому контексті красномовною є теоретична праця Ю. Бачинського «Україна irredenta», в якій автор обґрунтовував необхідність створення української соборної держави.

Ідеалами соборництва була пронизана й праця М.Міхновського «Самостійна Україна», яка висловлювала цю ідею у такий спосіб: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». Ця формула стала визначальною й для програмних постулатів, з якими виступила на політичну арену Українська Народна Партія, ідеологом якої був Міхновський. Про вагу ідеї соборності майже для усіх без винятку впливових українських діячів свідчить і той факт, що цій проблемі М. Грушевський присвячує спеціальну працю - «Україна і Галичина», в якій одним із перших застосовує це поняття у геополітичному значенні. У розумінні історика соборність як політична і геостратегічна цінність вища за тактичні партійні міркування, оскільки тривалий проміжок часу автономний розвиток обох частин українського організму у недалекому майбутньому може привести до утворення на одному етнічному грунті двох національностей, а цього, на його думку, допустити не можна: «Щоб вийти з цього розбиття і занепаду, який в дальшім роздвою грозить нам повною національною смертю, українці мусять всю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття і з ним - почуття національної спільності, солідарності у різних частин українського народу…». Важливо підкреслити те, що ним з особливим наголосом стверджується необхідність практичної роботи, яку він характеризує як «спільна національна робота», без якої справа соборності може залишитися лише благим наміром.

Напередодні Першої світової війни ідею соборності у своєрідному агресивному стилі підносить і Д. Донцов, оголосивши рівень обговорення національного питання українськими політиками та істориками минулого «маразмом». Він пропонує перенести проблему єднання українських земель з теоретичної площини у практичну, визначаючи при цьому пріоритети для обох частин України, а саме, якщо галичани повинні виховувати у собі непримиренність до царського режиму, то підросійським українцям необхідно зосередитися на мілітарному вишколі молоді. Для цього пропонувалося створити організаційний центр, здатний провести таку роботу.

Отже, з метою зміцнення почуття солідарності земель України, Донцов вважає початок війни слушною нагодою для вирішення ірредентських завдань. У дисертації розглядаються також програмні документи СВУ, а також ще одної з партій, яка обстоювала позиції «одного українського державного організму», тобто йдеться про ідеологію соборності - Української демократично-хліборобської партії. У цьому ж зв`язку розглядається діяльність Головної Української Ради та Української Національної Ради, яка у листопаді 1918 року проголосила утворення на західноукраїнських землях держави ЗУНР, а 3 січня 1919 року заявила про намір об`єднання з державою УНР. Історичний Акт злуки, що відбувся 22 січня 1919 року, став реалізацією ідейних засад та політичних програм соборності, обговорення якої тривало не один десяток років.

Таким чином, узагальнюючи, можна зробити висновок про те, що ідея соборності України від середини ХІХ ст. була тією метаідеєю, духовною та геополітичною цінністю, яка увійшла складовим чинником української національної ідеї як такої. Саме поняття соборності на теренах України набувало нових смислових вимірів - від злуки західних та східних земель України до об`єднання всіх етнографічних земель, де мешкають українці. Соборність усвідомлювалася не лише як територіальна єдність, а й як майбутня політична, економічна, культурна, релігійна та духовна цінність. Отже, вона мала не лише горизонтально-просторовий, а й вертикально - часовий вектори, спрямовані на ментальну солідарність усіх громадян України.

У шостому розділі - «Вітчизняна суспільно-політична думка в контексті політичної антропології» здійснено аналіз та зівставлення класичних політико-ідеологічних засад фундаторів української національної ідеї з позицій політико-антропологічного підходу і парадигми політико-філософської рефлексії ліберально-демократичного типу. Ґрунтуючись на висновках теоретико-методологічного аналізу української суспільно-політичної думки, дисертант встановив, що її провідним орієнтиром та домінуючим принципом, попри відтінки і розгалуження структурних компонентів, були етносоціоцентричні проблеми, що задавали своєрідну модель історичного та політологічного дискурсу. Звідси такий комплекс проблем, що становив своєрідний ментальний каркас національної ідеї та її спрямованість, як обґрунтування етнокультурної своєрідності українського народу, український месіанізм, ідея національно-державної соборності, геополітичний статус і територіальний патріотизм тощо, які свідчили про етносоціоцентризм національно-політичного мислення як домінанти.

Беручи проблематику у комплексі та системності її розвитку, постає необхідність розглянути її у порівнянні та зівставленні із західноєвропейськими. Отже, підсумовуючи, можна стверджувати, що ідейно-політичний спектр українського дискурсу, по суті, не розвивав або ж, робив це у досить своєрідний спосіб, антропологічного напрямку політичної традиції, що був серед домінуючих на західноєвропейських теренах. З точки зору дисертанта це було зумовлено дією певних об`єктивних чинників, серед яких головними були - соціальна та національна залежність і несвобода, яка істотно впливала на формування і вибір відповідних ідейно-політичних систем та ціннісних орієнтирів. За умов, що склалися, українські мислителі і політичні діячі, за рідкісним винятком, віддавали перевагу тим доктринам, центром уваги яких були інтереси колективу - нації, держави або соціуму, а не людини як індивіда й особистості. Дисертант особливо звертає увагу на цю обставину, виходячи з того, що незалежна Україна, перебуваючи у пошуках адекватної національної ідеї, яка б відповідала змісту і принципам демократичного розвитку, спираючись на досвід й уроки минулого, повинна скоригувати систему ідеологічних цінностей, зробивши наріжним каменем - ідею пріоритетності людини. Саме людиноцентризм як фундаментальна основа сучасного гуманізму і політичної філософії демократичного розвитку, на думку дисертанта, диктує необхідність глибше познайомитися з таким напрямом сучасної політичної рефлексії, яким є політична антропологія.

У дисертації розглядається зміст і семантика поняття «антропологія», простежується його історична та ідейно-філософська еволюція, подається порівняльний аналіз різних типів антропологічних знань - від теологічної та філософської до культурної та структурної антропологій. Автор висновує, що антропологізація гуманітарних наук має своїм підґрунтям глибинні цивілізаційні зрушення, що сталися під впливом соціальних змін, насамперед у західноєвропейській цивілізації, одним із наслідків яких стала поява феномена вільної людини, права якої уконституйовані законодавством. Саме це створило передумови для формування інститутів громадянського суспільства, - основи основ ліберально-демократичних засад західної цивілізації. Поява зазначених засад функціонування і розвитку суспільств західного типу сприяла гуманізації світогляду, а також, як його частини, - гуманізації політики у тому сенсі, що людина стала безпосередньо причетною до політичного процесу. Така трансформація не могла не викликати й антропологізації політологічного дискурсу, що традиційно віддавав пріоритет вивченню політики як явища інституційованого порядку - державі, владі, партіям тощо. Натомість політична антропологія звертається безпосередньо до інтересів і потреб людини як головного об`єкта рефлексії, розглядаючи її у контексті політичних практик різних культур і народів, а також крізь призму політичних технологій та інтерактивних дій політичних суб`єктів.

Якщо класична політологія розглядає суб`єктами політичного процесу народні маси, соціальні класи та етнонаціональні групи, то політична антропологія, навпаки, за основу бере політичну поведінку людини як носія політичної свідомості, ідей і цінностей, які визначають її вибір та відповідальність. Виходячи із визначення та аналізу концептуальних засад політичної антропології як своєрідної парадигми, автор здійснив екстраполяцію її теоретичних принципів на історію вітчизняної суспільно-політичної думки і дійшов висновку, що в національній традиції антропологічний дискурс мав свої особливості. Насамперед він виявив себе опосередковано, а саме, завдяки наявності такої форми соціального аналізу, як морально-етичний його аспект, крізь призму якого антропологічні чинники набували й певного політичного звучання. У цьому контексті дисертант розглядає творчість класиків української суспільно-філософської думки, насамперед Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Липинського та Д. Донцова, у творчості яких, на наш погляд, найбільш повно втілилися національно-філософські, морально-етичні та політичні інтенції.

Торкаючись спадщини Шевченка під кутом зору антропологічного дискурсу, дисертант відзначає, що синкретичний світогляд геніального поета і мислителя містив у собі й систему антропологічних поглядів, забарвлених у форму християнської етики і моралі. Проте ці погляди не мали самостійного, безвідносно до провідних ідей Кобзаря характеру, якими були ідея народу як живого організму та колективної особистості, що прагне свободи, у тому числі й політичної. Таким чином, Шевченкова антропологія є невід`ємною частиною його уявлень про колективний національний організм та національну душу, де індивід виступає як її проекція.

Серед тих, хто, можливо, найближче підійшов до європейського розуміння самоцінності людини як індивіда у його громадсько-політичному значенні, був М. Драгоманов. Проте і його відданість ідеалам свободи і демократії значною мірою несли на собі відбиток морально-етичних рефлексій, з позицій яких він обмірковував ті чи інші політичні ідеї та дії. Він надто переймався моральними критеріями політичної поведінки, з позицій якої засуджував цинізм загальнополітичного принципу - «мета виправдовує засоби». Етика солідаризму, взаємодопомоги, підтримки тощо - ось імперативи, що визначають особливості драгоманівської політичної етики.

Досить високо на шкалі соціокультурних та політичних цінностей ставив людину як індивідуальність і особистість І. Франко. Саме з позицій принципу «свободи волі» та інших філософсько-етичних засад він заперечував доктринальний фаталізм марксизму, еволюціонуючи у своїх поглядах на соціалізм, як було зазначено, у бік «етичного соціалізму». Розглядаючи людину як вільну автономну сутність, він, разом з тим, вважав, що вона не може бути цілісною і гармонійною істотою поза національним контекстом, вважаючи безнаціональну людину - «уламною». На загал же його антропологічні інтенції, на думку дисертанта, можна визначити за допомогою поняття «етичного персоналізму», тобто людини, вільної у своєму виборі, але й відповідальної за нього.

Своєрідно трансформувалися антропологічні принципи в історіософії та політичному світогляді М. Грушевського. Так само, як і в інших представників народницького напряму, вони не мали самостійного характеру, а були підпорядковані вищим цілям і цінностям, серед яких пріоритет належав народові. Причому саме поняття «народ» розглядалося у досить специфічному значенні, оскільки йшлося переважно про український народ, що складався майже суцільно із селянської маси, то його морально-етичні ідеї й принципи носили переважно «селоцентричний» характер, що знову ж таки демонструє нам примат певної цілісності над індивідом. У цьому сенсі, попри теоретико-методологічні засади, що істотно відрізняли В. Липинського як представника державницької ідеї від народників, його антропологічні погляди, по суті, нічим не відрізнялися від інших. Будучи поборником національної ідеї як перш за все державоцентричної, крізь її призму він розглядав соціальні та етико-моральні проблеми людини. Важливо лише підкреслити, що, з погляду цього теоретика, істинні національні ідеали повинні базуватися не на етноцентризмові, а на загальнолюдських цінностях, - трудовій етиці, моральних обов`язках тощо.