59

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Історія світової цивілізації є свідком того, як руйнувалися імперії, зазнавали краху диктаторські та авторитарні режими і, водночас, утверджувався фундаментальний принцип законної основи влади усіх часів: «правління народу, що здійснюється народом, і для народу». Цей принцип залишається непохитним, оскільки ще не було знайдено жодної надійної заміни йому в якості підвалини політичної влади.

Мета політичної реформи - досягнення збалансованості у функціонуванні всіх гілок влади в режимі солідарної відповідальності, чіткого визначення їх компетенцій і повноважень, розмежування функцій. Це дасть змогу подолати безплідне й руйнівне протистояння між ними, що гальмує розв`язання наболілих не лише політичних, а й економічних, соціальних і гуманітарних проблем. Нині ці явища та процеси, безперечно, усвідомлюються, аналізуються науковцями, які пропонують рецепти та засоби виходу з кризи.

З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває Верховна Рада, виникає об'єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму як єдиного органу законодавчої влади. Оцінка парламенту суспільною думкою засвідчує його порівняно невисокий рейтинг довіри та громадського авторитету. Проте без парламентаризму немає демократії, отже, якщо ми будуємо демократичну систему влади, то серцевиною її має стати цивілізований парламентаризм.

Проблеми функціонування та розвитку вітчизняного парламентаризму глибоко пов'язані з його історичним підґрунтям. Маючи досить давню і тривалу передісторію становлення, сучасний український парламентаризм має спиратися на відповідні політичні традиції та культуру. Однак ці якості набуваються завдяки глибокому вивченню відповідних явищ, процесів і тенденцій, що актуалізує дослідження парламентаризму як з історико-політологічного, так і з теоретико-методологічного боку.

Інститут парламентаризму відзначається багатогранністю, і тому виступає об'єктом наукового пізнання різних галузей суспільних наук. Він традиційно вивчається представниками юридичної галузі, котрі розглядають парламентаризм як законодавчу гілку влади та її функції. Останнім часом парламентаризм стає предметом вивчення і представниками історичної науки, які досліджують генетичні та національно-культурні аспекти цього явища, закономірності його появи та розвитку. Соціологи розглядають парламентаризм насамперед з погляду електоральної поведінки виборців та участі партій у виборчому процесі. У цьому переліку, безперечно, одне з провідних місць має належати політичній науці, котра вивчає парламентаризм як елемент політичної системи, форму державного правління та характеристику політичного режиму влади.

Торкаючись витоків парламентаризму на рівні ідей та уявлень про форми правління, було звернено увагу на праці античних мислителів - Платона, Аристотеля, Цицерона. Розглядаючи демократію як різновид політичної влади та форми правління, вони торкалися різних аспектів політичного представництва, що насамперед привертає увагу дослідника цього інституту [9, с. 41].

Серед політичних ідей доби середньовіччя значний інтерес становлять роздуми Фоми Аквінського. І хоча він мислив здебільшого категоріями теології, аніж політології чи державознавства, проте його ідеї цікаві під кутом зору методології аналізу, де використовуються методи зіставлення та порівняльного аналізу, котрі є характерними для політичної науки [9, с. 73].

У добу Ренесансу політична думка демонструє прагнення впливати на перебіг політичних процесів. Зокрема корисними є погляди Н. Макіавеллі, і хоча цей мислитель був прихильником сильної одноосібної влади, його аналіз багато в чому є повчальним і для розуміння представницької влади [9, с. 101]. Власне, увесь цей період можна віднести до теоретичних передумов появи доктрин зрілого парламентаризму, котрі з'являються дещо пізніше. Нова доба позначена іменами Гроція, Монтеск'є, Руссо та інших діячів і мислителів доби Просвітництва, буржуазних революцій та національно-визвольних рухів. У працях згаданих мислителів знаходимо розроблення та обґрунтування системи поділу влади, механізму стримувань і противаг, представницької демократії та народного суверенітету тощо, які становлять основу парламентаризму як політичної доктрини і практики [9, с. 152].

Специфіка української державності відбилася й на характері політичного мислення в різні періоди її розвитку. Починаючи з традицій козацького конституціоналізму, ідейно-політичною вершиною якого стала Конституція Пилипа Орлика, і продовжуючи конституційними проектами кирило-мефодіївців та їх спадкоємців, можна простежити позитивне сприйняття з боку вітчизняних політичних діячів і мислителів ідеї парламентаризму. Останню вони розглядали насамперед під кутом зору принципу народоправства, що мав глибоке національне коріння. У подальшому ця лінія була продовжена в політичній творчості та діяльності Драгоманова, Франка, Грушевського, Міхновського та цілої плеяди українських діячів початку ХХ століття [31, с. 232-246].

Аналіз вітчизняної суспільно-політичної думки показав, що парламентаризм тут розглядається насамперед як принцип, в якому адекватно втілюється ідея народного та національного суверенітету і представництва.

Специфіка радянського періоду політичної історії в аспекті ідей парламентаризму полягала в тому, що тут ідеологічні настанови стояли на заваді зацікавленого й неупередженого дослідження цього інституту «буржуазної демократії». Тому невипадково, що традиційні теорії парламентаризму, в основі яких бачимо насамперед концепцію поділу влади, серед радянських науковців не знаходили належної уваги. Парламент розглядався переважно як інструмент класового панування, і лише у цьому сенсі він перебував у фокусі теоретичної та ідеологічної критики [31, с. 232-246]. Певною мірою традиції вітчизняної школи парламентознавства знайшли своє продовження серед науковців української діаспори, де особливо високо цінувався досвід Центральної Ради та УНР загалом як символ державної самостійності, що прагнула втілити на практиці теоретичні принципи парламентської демократії [32, с. 183].

Відродження наукового підходу до вивчення історії та особливостей діяльності парламентських установ в Україні розпочинається наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. Причиною пожвавлення зацікавленості при цьому слугувало те, що Верховна Рада України, поступово трансформувавшись із радянського органу державної влади в парламентську установу, стала реальним важелем національно-демократичного відродження та державотворення.

На сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими накопичено значний фактичний матеріал, проведено його узагальнення з окремих аспектів проблеми тощо.

В своїй структурі робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Об`єкт дослідження - парламентаризм як політичний інститут, що формується шляхом демократичних виборчих систем і функціонує на засадах представництва суспільно-політичних інтересів, поділу влади та механізму стримувань і противаг.

Предмет дослідження - історичні передумови становлення вітчизняного парламентаризму та його статус в умовах перехідного періоду й реформування політичної системи в Україні.

Мета роботи - розроблення теоретичних і методологічних проблем аналізу українського парламентаризму як політичного інституту в умовах політичної реформи та модернізації суспільства.

Визначена мета зумовила постановку та розв'язання таких дослідницьких завдань:

· визначити чинники становлення парламентаризму як політичного інституту;

· здійснити теоретичну реконструкцію історичних передумов появи парламентаризму в Україні;

· з огляду на принцип поділу влади, визначити політико-правовий статус вітчизняного парламенту в політичній системі країни;

· проаналізувати обсяг компетенції, повноваження та функції, що їх здійснює Верховна Рада України;

· з'ясувати головні напрями здійснення парламентської реформи як частини політичної реформи суспільства;

· розкрити зміст поняття «парламентська культура» як чинника авторитету парламентського інституту влади;

Щодо теоретико-методологічних засад дослідження то необхідно виходити із необхідності застосування широкого спектру як філософських, історичних, так і правових, соціологічних та політологічних методів, принципів і підходів щодо предмета дослідження. Провідне місце серед них посідають принципи розвитку, конфліктології, системний підхід, структурно-функціональний і порівняльний аналіз. Крім цього, під час виконання роботи використовувались методи емпіричного узагальнення, зіставлення, аналогії та екстраполяції. Загальнотеоретичною основою політологічного аналізу парламентаризму є соціальна філософія, що вивчає політику як цілісний феномен, визначає сенс політологічних концепцій і доктрин, намагається дати відповіді на питання щодо мети, цілей і засобів їх реалізації у глобальному й національному масштабах.

Серед загальнонаукових методологічних засад особливу увагу приділено принципам науково-світоглядного та ідейного плюралізму, поєднанню ретроспективного та прогностичного підходів. Комплексне використання зазначених методів дало можливість усебічно розглянути передумови появи й сучасний стан вітчизняного парламентаризму, і в такий спосіб одержати найвірогідніші наукові результати дослідження.

Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні та розширенні знань про особливості становлення й розвитку українського парламентаризму на різних етапах вітчизняної політичної історії та його місце і роль в умовах системної трансформації суспільства.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації безпосередньо стосуються реальних проблем суспільно-політичного життя нашої держави, сутність яких полягає в реформуванні політичної системи на засадах поділу влади та у зміцненні демократичних засад її здійснення. Це дасть можливість оптимізувати відносини між гілками влади на принципах паритетності, координації, взаємного контролю та солідарної відповідальності.

Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. Парламентаризм як об'єкт політологічного аналізу

1.1 Теоретико-методологічні засади дослідження парламентаризму

Кардинальні зрушення в державно-політичному житті українського суспільства, які відбуваються протягом останніх років за умов глибинних протиріч і конфліктів між структурними елементами політичної системи, спонукають до предметного аналізу теоретичних засад і методологічних засобів дослідження парламентаризму. На цій підставі робиться висновок про те, що політологічний аналіз парламентаризму необхідно здійснювати в контексті провідних принципів народовладдя, представництва, громадянського контролю за діями влади, які визначають рівень, характер і напрямки розвитку демократії.

Саме в цьому аспекті перед вітчизняною політологією постають завдання пошуку та реалізації нових підходів до розуміння й інтерпретації парламентаризму як процесу, що має глибоке історичне коріння, та як інституту, що реалізує низку важливих функцій у системі поділу влади.

Методологічно коректним було б розглядати парламентаризм не лише як явище політико-правового, а й соціокультурного значення, певною універсальною формою організації політичного життя, що з необхідністю виникає на певному етапі розвитку цивілізації. Ось чому його доцільно розглядати у двох площинах. З одного боку, як своєрідну теоретичну модель - «ідеальний тип» (М. Вебер), а з другого, як реальне втілення принципів парламентаризму в їх національно-історичній формі [9, с. 204].

На підставі цих методологічних вимог і теоретичних узагальнень, пропонується робоча модель власного розуміння парламентаризму як процесу інституціоналізації, тобто легітимації владних відносин, які здійснюються за принципом поділу влади. Отже, парламентаризм - це політико-правовий інститут, що формується у процесі становлення й розвитку демократичних засад функціонування влади, характерними ознаками яких є: представництво суспільних і корпоративних інтересів, поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову, дієвість механізму стримувань і противаг. Умовою становлення, функціонування й розвитку парламентаризму є політично структуроване суспільство, суб'єктами якого виступають політичні партії, принцип верховенства права, наявність інститутів громадянського суспільства, здатних контролювати владу як шляхом демократичних виборів, так і легітимних засобів тиску на владу та контролю за її діяльністю.

Останнім часом серед усіх політичних явищ практично жодне не викликає до себе такої прискіпливої уваги, таких суперечливих оцінок і суджень, як парламентаризм.

Зважаючи на активну діяльність Верховної Ради України V скликання, зокрема на доленосні рішення під час «Помаранчевої революції», що стали початком перетворень суспільно-політичного життя України, зміни підходів до державного будівництва та посилення ролі громадянського суспільства в його здійсненні, поняття парламентаризму в нашій країні набуває більш якісного та ключового характеру як основа розвитку демократичної держави.

Чому дослідження зазначеної проблематики свідчить про важливість цієї теми для України?

По-перше, Україна після тривалого перебування в межах Радянського Союзу, де функціонувала централізована форма правління, що далі тривала в період президентства Л.Д. Кучми, на сучасному етапі має шанс розвинути і затвердити демократичні інституції.

По-друге, тема розподілу влади та її відповідальності є, мабуть, найголовнішою нині в нашій країні. Тому непрості питання, що виникли у процесі роботи, можна поділити на кілька груп.

До першої групи належать загальнотеоретичні питання: що таке парламентаризм, його соціальне призначення, відмінності між такими близькими поняттями, як парламентська форма, парламентська демократія. До другої групи належать питання, які стосуються парламентаризму в Україні. Вони пов'язані з проблемою формування демократичних інститутів, історичної обумовленості їх появи в Україні, зіставлення західних традицій і вітчизняних інституцій, можливості проведення прямих паралелей з минулим та входження парламентаризму в нову політичну систему.

Відповіді на зазначені питання дають змогу прогнозувати можливий розвиток демократії в Україні, напрям цього розвитку, особливості форм, яких вона набуде в нашій країні. З огляду на це можна простежити, як змінюється роль парламентських інститутів, парламентської демократії, наскільки вона пов'язана з існуючою сьогодні тенденцією до зосередження реального управління в руках виконавчої влади, посиленням авторитарних методів управління, відчуженням людей від державної влади, з формалізацією публічної політики, девальвацією виборчих начал. У зв'язку з цим спробуємо проаналізувати сутність парламентаризму, його соціальне призначення та умови розвитку в Україні. Оскільки наша країна декларує відданість демократичним цінностям і підтримку розвитку парламентаризму, то маємо можливість детально розглянути розвиток парламентських процесів у державі.

Парламентаризм - це широке за змістом поняття, яке охоплює і форму організації державної влади, і конкретний спосіб управління державою, і механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої і судової гілок влади, і систему взаємодії держави і суспільства [33, с. 138].

У досить розгорнутому визначенні поняття парламентаризму зазначено, що парламентаризм - це система представницьких органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представницький орган влади [36, с. 181].

У двох підходах (широкому і вузькому) пропонує нам розглянути визначення парламентаризму політологічний словник за редакцією М.Ф. Головатого та О.В. Антонюка. Зокрема, у широкому значенні парламентаризм - це система державної влади, за якої вельми суттєва роль належить народному представництву (парламенту). У вузькому значенні - це система владних відносин, за якої чітко розподілено функції законодавчих і виконавчих органів, коли провідну роль відіграє парламент як постійно діючий представницький, законодавчий і контролюючий орган влади [25].

Проте сутність парламентаризму сучасні науковці трактують по-різному, не втрачаючи змісту його призначення. Так, відомий український вчений Ю. Шемшученко трактує парламентаризм як систему організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні. Парламент і парламентаризм, на думку науковця, є обов'язковими атрибутами демократичної і правової держави, показниками розвитку громадянського суспільства [31, с. 232-245]. Цікава також пропозиція Ю. Шемшученка визначати парламентаризм як систему організації і функціонування державної влади з особливою роллю парламенту. Він наголошує, що місце парламенту серед інших державних органів і його діяльність «визначають характер і зміст парламентаризму» [31, с. 232-245].

А. Мішин розглядає парламентаризм як систему державного управління суспільством, що характеризується поділом законодавчої і виконавчої діяльності в умовах привілейованого становища парламенту. В. Шаповал у своїх дослідженнях зазначав, що парламентаризм треба сприймати передусім як парламент у дії, тобто насамперед його функціональні характеристики. До них необхідно додати ще й структурно-організаційні чинники. Можна погодитися з такою оцінкою українським ученим парламентаризму, за якою це поняття відображає, з одного боку, місце парламенту в механізмі поділу влад і в цьому значенні наближене до поняття політичного режиму, а з іншого - принципи устрою парламенту. Саме з урахуванням цього і на основі функціональних і структурно-організаційних характеристик парламенту можливе визначення парламентаризму.

Цікавим, безумовно, є підхід до розуміння парламентаризму в умовах перехідного суспільства, який пропонує відомий науковець М.О. С'єдін. У своєму дослідженні учений пропонує аналізувати парламент як у правовому, так і в політичному аспектах. У першому випадку йдеться про роль парламенту, який визначається конституційно-правовими нормами, у другому - про фактичну його участь у політичному процесі, що інколи не передбачено нормами конституції. Такий підхід відображає ускладнення суспільного життя, яке не можна регулювати тільки за допомогою законів та адміністративних методів з боку держави. Така ситуація є наслідком посилення ролі громадянського суспільства. А коли його «агентами впливу» на державу є партії, то держава для таких цілей змушена звертатися по допомогу до парламенту, рекрутуючи в якості «агентів впливу» парламентаріїв [31, с. 232-245].

Максимально наближають поняття парламентаризму до самого парламенту також автори енциклопедичного довідника з державного права ФРН, які стверджують, що парламентаризм - це форма представництва народу, коріння якої із Середньовіччя, яка набуває вигляду обраних чи скликаних зборів [36, с. 124].

І хоча існує класична інтерпретація, яка характеризує парламентаризм як розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, варто коректніше підходити до такого визначення. На думку автора, доцільніше використовувати словосполучення «поділ влади». Так, відомий німецький філософ і політолог Р. Дарендорф зазначав, що поділ влади - «це розмежування функцій єдиної державної влади, розмежування повноважень між відповідними державними органами, забезпечення їх балансу і взаємного стримування» [36, с. 125].

Парламентаризм як елемент політичної структури держави зазвичай розглядають крізь призму організації найвищих органів державної влади і ототожнюють із парламентарною (парламентською) республікою чи монархією. Проте це не може ставити під сумнів значущість парламентів і парламентаризму за умов президентської чи змішаної республіки. Окрім того, в межах таких визначень існує чимало більш конкретних моделей, сутність яких також виявляється за допомогою епітета «парламентська» - чи то як допоміжного прикметника, чи то як базового елемента певної форми правління [36, с. 127].

Характеризуючи поняття і суть парламенту й парламентаризму, необхідно звернутися до змісту відповідних конституційних дефініцій. Дефініція, що міститься у ст. 75 Конституції України, є чи не найвдалішою. Вона акцентує увагу на місці Верховної Ради України у державному механізмі. Ця дефініція називає основну функцію парламенту, його «закодоване» у понятті законодавчої влади призначення. Важливим є і те, що згадана дефініція чітка, коротка та юридично коректна. Водночас виконані вимоги юридичної техніки, які об'єктивно існують щодо викладення саме конституційного тексту [7, с. 75].

Концептуально невдалими є ті конституційні дефініції, які визначають парламент як «вищий представницький орган» (Грузія, Казахстан і Узбекистан). Схоже визначення можна сприймати як натяк на існування субординованої системи представницьких органів, де саме парламент «увінчує» цю систему. Такий підхід до визначення парламенту є анахронізмом, це своєрідний рецидив регламентації організації державної влади, побудованої на принципах системи рад [36, с. 131].

Не є вдалими конституційні визначення парламенту як «вищого представницького і законодавчого органу» (Молдова і Таджикистан). У зв'язку з цим може виникати непорозуміння з приводу того, чи існують в державі інші, «нижчі» законодавчі органи. Такий підхід також виник із теорії радянського державного владарювання, за якою ради визнавались органами державної влади.

Неприйнятним є також підхід, за яким парламент визнається «найвищим органом державної влади». Подібне формулювання містила ст. 7 Конституції УРСР 1978 року [32, с. 54].

Зазначимо, що у деяких країнах термін «народне представництво» набув офіційного значення. Наприклад, у Великобританії закони про парламентські вибори мають назву законів про народне представництво. Нерідко сам парламент прямо чи опосередковано у політичних і наукових текстах називають органом народного представництва. Можна, наприклад, навести відповідні за змістом слова видатного теоретика права Б.О.Кістяківського: «Найважливіша функція влади законодавство - у правовій державі цілковито підпорядкована народному представництву» [24, с. 4-9].

На думку українського вченого В. Шаповала, у визначенні парламенту як представницького органу державної влади необхідно відмовитися від уживаного іноді терміна «представницька влада». Цей термін є хибним з огляду на конституційно прийнятий принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Такий поділ відображає функціональне призначення органів, які реалізують ту чи іншу «гілку» влади. Термін «представницька влада» може відображати лише спосіб формування відповідних органів - виборність [35, с. 65]. У разі його прийняття концептуально невиправдано будуть поєднані в одне ціле орган державної влади (парламент) і органи місцевого самоврядування (ради). У ст. 5 Конституції таке поєднання заперечується: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [7, с. 5].

Проте авторитетний український вчений Ю.С. Шемшученко стверджує, що виборність українського парламенту народом свідчить, що саме він є єдиним органом народного представництва. Отримуючи на виборах «представницький мандат», депутати мають виражати ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання основної, а саме законодавчої, функції у Верховній Раді. Невміння чи небажання правильно відобразити інтереси суспільства легко деформують зміст не тільки законодавчої, а й інших функцій парламенту [31, с. 232-245].

На думку багатьох дослідників, зокрема В. Шаповала, про початок історії парламентаризму в Україні треба вести мову у зв'язку з власне українським державотворенням. Насамперед процес формування ідеології парламентаризму відображений у змісті програмних документів українських політичних партій, утворених на початку XX ст., а також у запропонованих ними конституційних проектах.

Однак становлення і розвиток парламентаризму в Україні здійснювались у руслі загальносвітових процесів. Зазначимо, що ідея парламентаризму в історичній ретроспективі не розвивалася по суцільній висхідній лінії. Це зумовлено тим, що Україна існувала як самостійна держава тільки невеликі проміжки часу. Усі інші часи, а це кілька останніх століть, в Україні були тільки фрагменти парламенту, які санкціонувалися спочатку польсько-литовською державою, а потім - царською Росією і Радянським Союзом [32, с. 110].

Наслідком започаткування практики парламентаризму стало утворення і діяльність тогочасних установ представницького характеру, які здійснювали державно-владні функції. Найвідомішою є Українська Центральна Рада (УЦР) - своєрідний протопарламент, первісно створена як громадсько-політичне об'єднання, яке з часом трансформувалось у «представницький орган» [32, с. 167]. Українська Центральна Рада розвивалася складним еволюційним шляхом, тому різні сучасні автори визначають її по-різному. Зокрема, А.Й. Рогожин і В.Д. Гончаренко називають УЦР «ліберально-демократичною установою парламентського типу» [32, с. 168].

Великий досвід і розвиток започаткованих традицій, хоч і не повною мірою, мав український парламент під час перебування у складі СРСР, проте ширше вони розкрилися після набуття Україною незалежності.

У сучасній Україні розвиток парламентаризму прямо пропорційно залежить від розвитку демократії в нашій країні. Оскільки парламентаризм - це система організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні, то парламент і парламентаризм є обов'язковими атрибутами демократичної і правової держави, показниками розвитку громадянського суспільства. У сучасних умовах для розвитку парламентаризму в Україні важливо чітко розмежувати гілки влади, їх контроль та відповідальність за результат діяльності.

Важливо побудувати структуру парламентської коаліції та закріпити на законодавчому рівні інститут опозиції як орган контролю за урядовою діяльністю. У більшості демократичних держав світу можливість здійснення суспільного контролю за діяльністю уряду, як і функціональність інститутів парламентського контролю, індивідуальної та колективної політичної відповідальності уряду, випливає зі свободи діяльності ЗМІ та демонополізованості інформаційного простору. Опозиція завжди може критикувати діяльність уряду, довівши свою позицію до громадськості через ЗМІ, тому більшість у парламенті буде змушена враховувати відповідну критику, щоб не втратити підтримку виборців. Результати такого «врахування» втілюються, зокрема, у звільненні з посад певних членів уряду, діяльність яких є незадовільною, у розпаді парламентської коаліції та, як наслідок, у відставці уряду, зміні пріоритетів урядового курсу.

У процесі свого становлення парламентаризм суттєво видозмінився, набувши нових якостей та якісно нових функцій. Водночас він зберігає універсальну форму і за всіх відмінностей виконує типові завдання, що характеризує його значення в різні періоди історії та у різних системах.

Український парламентаризм має велике історичне підґрунтя, що дає змогу говорити про традиції розвитку парламентаризму в Україні, а саме про утвердження в Україні демократичних інститутів, системи розподілу влади, наявність представництва громадян в органах влади. Проте зазначимо, що хоча критерії, які використовуються для визначення рівня парламентаризму, не зовсім обґрунтовані, передчасно зараховувати Україну до групи країн, що мають стійкі парламентські системи. Все ж шлях, пройдений нашою країною, безсумнівно засвідчує про напрям її розвитку.

На новому етапі парламенту України необхідно переглянути сутність свого призначення. Внутрішній потенціал парламентаризму ще не цілком розвинений в Україні. Йдеться, насамперед, про його роль в інтеграції населення і управлінських прошарків у загальну мережу правил і звичок, консолідації суспільства, врегулювання конфліктів між політичними акторами, зміцнення політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку нових інститутів. Для цього необхідно дуже багато зробити у напрямі формування в суспільстві політичної культури, щоб населення ставилося до представницьких органів з довірою та розуміло свою відповідальність за якість влади.

Розвиток парламентаризму в Україні передбачає певні етапи:

1) на макрорівні - вдосконалення всієї політичної системи, підготовка всіх її інститутів до парламентаризму;

2) має завершитися становлення парламенту для його адекватного сприйняття самою системою;

3) серйозні зміни мають відбутися в суспільній підсвідомості, політичній і правовій культурі суспільства, коли населення за всіма недоліками парламентаризму усвідомлюватиме необхідність його функціонування в політичній системі як найважливішого каналу впливу на дії влади.

На думку дослідниці з питань українського парламентаризму А. Погорєлової, в Україні гостро відчувається потреба в якісній владі, тобто в міцній та єдиній владі. Адже поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову - це поділ суто функціональний, професійний. І нав'язані суспільству думки, дискусії щодо того, яка влада важливіша, є не лише продуктивними, а й хибними за своєю сутністю [31, с. 232-245].

Слушну думку висловив учений Ю. Шемшученко, коли зазначив, що рівень розвитку парламентаризму віддзеркалює рівень цивілізованості і демократії у суспільстві.

1.2 Інститут парламентаризму та політико-правові чинники його становлення

Щоб розкрити зміст поняття парламентаризму як феномена політичної культури й цивілізації, необхідно розглянути історичні чинники його формування, національні формоутворення та тенденції становлення й розвитку в сучасну епоху. Характеризуючи становлення інституту парламентаризму в світовій практиці необхідно виділити три етапи:

1) античний;

2) середньовічний;

3) етап буржуазно-демократичних революцій ХVІІ-ХVІІІ ст. та генезу його концепцій у світовій і вітчизняній політико-правовій думці.

Сама об'єктивна необхідність, зумовлена раціоналізацією управлінської діяльності, породжувала функціональне виокремлення групи осіб, які перебирали на себе законодавчі функції. Необхідність військово-політичного захисту певного державно-політичного об'єднання та внутрішні проблеми: розширення умов життєвого відтворення, суспільні правовідносини, передача і форми здійснення влади, вироблення громадянської правосвідомості тощо, спонукали суспільство до теоретичного осмислення проблем суспільно-політичного устрою, рефлексії найбільш дієвих форм організації державних інституцій [23, 151-154].

Виникнення державно-правових теорій визначалось історичними умовами та соціально-економічними обставинами розвитку держав, де вони остаточно й склались. Відповідно з цим уже в другій половині ХХ ст. досить чітко визначаються головні напрямки державно-правових теорій. З одного боку, визначається необхідність збереження принципів демократії, з іншого, стверджується, що принцип парламентського верховенства застарів, чим спростовується право народу на утворення повновладного представницького органу. Від другої половини ХХ ст. полеміка навколо проблемного поля представницької демократії зосереджується навколо питань права відкликання виборцем свого обранця, відповідності парламентського акта волевиявленню народу, паритету законодавчої та виконавчої влади, функцій, структури, повноважень законодавчого органу, статусу депутата, парламентського права тощо [23, с. 151-154].

Еволюція парламентаризму як політичного інституту, мала під собою принципові положення, що випливали як з політичної практики, так і з правових доктрин. Щодо політичного аспекту проблеми, то тут необхідно зазначити:

Перше. Парламентаризм став наслідком зміцнення економічних і соціальних позицій привілейованих верств суспільства, які прагнули до участі в розподілі влади через виконання спочатку дорадчих, а потім і представницьких функцій.

Друге. Дієвим чинником політизації корпоративних відносин щодо влади стає зростання політичного впливу «третього стану», що також заявляє про свої права на представництво інтересів. Відповідні зрушення в соціальній структурі та політичній системі стають чинниками трансформації абсолютизму влади в її конституційно обмежену форму, яка обумовлюється появою та конституюванням інституту парламентаризму.

«Демократія» - одне з найстаріших, найпоширеніших і багатозначних понять в політичній теорії. В загальному вигляді демократія (дослівний переклад з грецької - «народовладдя») - це форма політичного режиму, що передбачає широку участь громадян у вирішенні державних справ. Існує безліч інших визначень демократії, які містять різний об'єм ідей і цінностей залежно від світоглядних і політичних переконань їхніх авторів.

Проблема її реального здійснення є однією з ключових в політичній науці. Одним з елементів становлення держави, що базується на демократичних засадах, є розвиток представницьких інститутів, тому звернення до історії становлення таких органів, досвід парламентаризму представляє значний інтерес для істориків, політологів, юристів та широкої громадськості. Вивчення цього інституту являється важливим елементом світогляду сучасного громадянина.

Інститут парламентаризму є ключовим елементом сучасних політичних систем. Рівень демократизації суспільства залежить від рівня наукового осмислення сутності парламентаризму, його впровадження в політичну практику держави. Інтерес до проблем функціонування інституту парламентаризму у вітчизняній політичній науці викликаний процесами, що відбуваються в українському суспільстві.

На сучасному етапі розвитку України як демократичної держави необхідна подальша модернізація її політико-правового устрою в цілому, так і окремих політичних інститутів. Очевидно, що неодмінною умовою стабілізації демократичної політичної системи нашої країни є найбільш повне використання в суспільно-політичній практиці ідеї парламентаризму.

Парламентаризм - це історично зумовлений наслідок соціально-політичного розвитку зарубіжних країн і зокрема країн Європи. Його формування було пов'язане із становленням державності цих країн. Саме це робить проблему виникнення та становлення європейського парламенту особливо актуальною. Разом з тим європейський парламент має свою передісторію, яку можна простежити в певний період розвитку феодального суспільства станово-представницької монархії. Ця передісторія знайшла свій вияв в існуванні так званих станово-представницьких установ. Особливістю таких установ було те, що їх організація і діяльність виходили із наявності у суспільстві різних станів. Характер, склад цих станів у різних країнах відрізнялися один від одного, що зумовило формування специфічних рис та особливостей розвитку станового представництва [36, с. 211].

Тема виникнення та розвитку європейського парламентаризму давно привертала увагу дослідників як зарубіжних, так і вітчизняних. Зарубіжні історики подають формування та діяльність перших представницьких органів як велике досягнення провідних європейських країн, завдяки якому стало можливим створення ідеалу соціального партнерства - громадянського суспільства. Звичайно, у таких ствердженнях є елементи ідеалізації значення перших представницьких органів, але фактом залишається те, що Західна Європа гордо протиставила себе східним країнам.

Радянські історики довгий час знецінювали боротьбу за право на існування ідеї представництва у країнах Європи. Вони висвітлювали появу представницьких органів як ще один прояв феодальних відносин - специфічної форми політико-правових відносин. Також у радянській історіографії завжди знецінювалося значення громадянського суспільства для державно-правового розвитку країни. Такий підхід формував викривлену громадянську свідомість, яка в свою чергу формувала викривлену соціальну практику [32, с. 249].

Історія середньовічного станового представництва завжди складала одну з найважливіших сторін політичної історії Європи. Англійський парламент, Генеральні штати у Франції, іспанські кортеси, рейхстаги і ландтаги у Німеччині були активними учасниками політичної боротьби, а частіше її ініціаторами [36, с. 201].

Унікальність парламенту як політичного інституту полягає в його ролі посередника між суспільством і органами виконавчої влади; системи, в якій формується воля нації на основі представництва структурованих груп інтересів на державному рівні. На етапі демократичних реформ зміна соціальної структури відбувається форсованими темпами і часто трапляється так, що необхідні інституційні перетворення відбуваються із значною затримкою за часом.

На думку сучасних західних політологів, зокрема, американського політолога С. Хантінгтона, «під впливом модернізації, глобальна політика зараз вибудовується по-новому, відповідно до напрямку розвитку культури». Цим зумовлена актуальність розгляду сучасних проблем демократії і парламентаризму через призму історичного розвитку і їх культурної специфіки [36, с. 204].

Першою європейською станово-представницькою установою слід вважати іспанські кортеси, які виникли ще у XII ст. Але вони не набули тієї довершеності і не мали таких глибоких загальнонаціональних наслідків, як це було в Англії і Франції [36, с. 45].

Таким чином, виникнення представницьких установ у європейських країнах було явищем цілком закономірним для певного етапу еволюції феодальної держави. Для Франції це був етап, коли з територіально роздробленої вона перетворювалась на політично об'єднану, а в Англії цей етап характеризується боротьбою за послаблення королівської влади. В таких умовах провідною суспільною проблемою стала ідея колективного захисту інтересів, головним проявом якої стало політичне представництво. Політичне представництво було новою формою соціального партнерства, яка прийшла на зміну системі васалітету. Першим кроком у цьому складному процесі стало формування станового представництва, яке було пов'язане із становленням державності в вищеозначених європейських країнах [36, с. 51]. Оскільки явище парламентаризму в тій чи іній формі притаманне кожній сучасній демократичній країні, вивчення історії парламентаризму є надзвичайно актуальним для нашої країни в період розбудови сучасної Української держави.

Проаналізувавши теоретико-методологічні засади й підходи щодо парламентаризму, розглянувши політико-правові чинники його становлення, а також історичні передумови його формування в Україні, можна зробити наступні висновки:

По-перше, парламентаризм як політичний інститут влади має сталі ознаки, згідно з якими є можливість ті чи інші інституції як минулого, так і сьогодення інтерпретувати чи то як такі, що відповідають формальним критеріям його визначення, чи як такі, що не відповідають цим критеріям;

По-друге, використовуючи методи історичної реконструкції, порівняльного аналізу можна встановити, якою мірою певні органи представницької влади, що мали місце в історії України, відповідають визначенню парламентських установ;

По-трете, представницькі органи влади трансформуються в суто парламентські лише за таких умов: а) наявності суверенної державності на підвладній їй території; б) високого статусу суспільних груп, які є носіями корпоративних інтересів, і які прагнуть їх захистити та реалізувати через участь у владі; в) належної правової свідомості та політичної культури, які ґрунтуються на принципах верховенства права, системі поділу влади, автономії інститутів громадянського суспільства.

2. Історичні передумови формування і розвитку парламентаризму в Україні

2.1 Ідеї парламентаризму в українській політичній історії

Установленні позицій українського політичного руху щодо парламентаризму можна виділити три основні етапи. Перший з них доцільно пов'язувати з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства, яке вийшло за рамки обмежених ідеалів козацької свободи на ниву широкого демократизму.

Так, у рукописі М. Костомарова «Книги буття українського народу» наголошується, що «урядники і правителі повинні підлягати закону святому і сонмищу, і бути всім слугами». Тезу про зв'язаність влади законом він розвиває на прикладі французької революції, коли одне насильство породило ще гірше: «…Там тільки свобода і вільність, де дух Христов. Дух віри вже перед тим вигнали із Франції королі та маркізи, та філософи. І вийшло у французів те, що вони забили свого короля і панів прогнали, і самі почали різатися і дорізалися до того, що підпали у гіршу неволю» [10, с. 304].

У цьому творі, який слушно вважається знаковим в українській політичній думці, ще протиставляється суспільна організація слов'янства, яке «не мало ще до віри святої ні царей, ані панів, і усі були рівні, і не мало воно ідолів». Аж два лиха у слов'ян - «незгода», а друге те, що вони, як менші брати, переймали од старших, того не бачучи, що у їх своє було краще, ніж братівське». Цим М. Костомаров пояснює причину появи у слов'ян нерівності й панів, а потім й поневолення українського народу, який поєднався з Польщею в одне «братство слов'янське», та насправді потрапив у ярмо [10, с. 305].

Серед документів Кирило-Мефодіївського братства особливу цінність становлять також кілька варіантів або начерків конституції, що вийшли з-під пера одного з членів товариства Г. Андрузького.

У так званому «першому проекті конституції» (він мав назву «Досягнення можливого ступеня рівності й свободи переважно в слов'янських землях»), що мав фрагментарний характер, йшлося про необхідність солідарності народу шляхом ліквідації дворянських родів, забезпечення «особистої волі кожного», а також «рівних прав державних» [10, с. 306].

Рівність державних прав Г. Андрузький розумів так: «закони для всіх однакові», а «місця та шана доступні безумовно для всіх». За його словами, рівні державні права для всіх дадуть владу мудрості [10, с. 306].

У 1846-1847 pp. написано й «другий проект конституції» Г. Андрузького. Він вже мав поділ на статті та містив певні узагальнення, хоча й досить еклектичні. Подібно до першого проекту цей документ також не має положень, які стосувалися б конкретної організації представницької влади. Проте в ньому знаходимо деякі важливі ідеї стосовно основних принципів державного устрою. Так, кожна держава мусить походити на родину, тоді вона відповідатиме ідеалу. В свою чергу вдосконалення держави можливе за рахунок найперше рівності, свободи, закону.

Виділяється три типи закону. По-перше, «корінні», які встановлюються народом, а скасовуються народним сеймом (от, до речі, чи не єдина згадка про орган народного представництва), та загальні, що також приймає народний сейм, покращувати може влада. По-друге, «помісні», які встановлюють «жителі певної місцевості». По-третє, «станові», тобто ті, що їх кожна верства приймає для себе. Навіть будь-яка людина може встановлювати закони, тільки вони не суперечили б чи не обмежували б ті, що діють в державі. Так само помісні закони мають відповідати загальнодержавним.

Звичайно, можливі дискусії з приводу такої типізації законодавчих актів, проте цілком «правовою» є ідея їх суворої ієрархії. Спеціально обумовлювалася не менш важлива вимога того, щоб усі закони «були друкованими для загальної відомості» [10, с. 308].

Цікаво звернути увагу на статус уряду, який має право робити все, що не суперечить закону, на все ж інше мусить отримувати дозвіл. Щоправда, не визначено ким. Прогалин можна знайти в даному проекті чимало.

Ці риси проекту підмічено тими, хто їх аналізував у III відділенні. Так, у стислому викладі паперів Г. Андрузького, підготовленому жандармськими «аналітиками» 12 квітня 1847 p., вказувалося, що у двох його проектах «пропонувалося спочатку залишити в Росії самодержавне правління та обмежити царя лише законами, що їх він сам видає; потім обмежити царя представницькою владою (депутатами), допущенням опозиційних журналів тощо», а нарешті взагалі запровадити «республіканське правління», при цьому зазначалося, що проекти Г. Андрузького написано без системи, без твердих переконань. «Спочатку говорить одне, а там інше, і всюди сам собі суперечить. На питання: чому так сталося, - Г. Андрузький відповідав, що він намагався скласти найкращий, за його уявленням, державний устрій і записував у зошит все, що йому приходило в голову» [10, с. 310].

Наведена цитата показова ще й тим, що Г. Андрузькому приписано ті «антидержавні» позиції, яких немає у його проектах. За такою ж схемою діяли потім й дотеперішні радянські критики українських (й не тільки українських) мислителів. Та усе це минуло, а думки кирило-мефодіївців про «найкращий державний устрій» мають справді невмируще значення.

Особливе ж місце серед конституційних проектів Г. Андрузького посідає третій, останній варіант, вилучений у нього під час обшуку в березні 1850 р. - вже на засланні. Заслуговує на увагу, насамперед, спроба прив'язати цей проект до провідної ідеї кирило-мефодіївців, пов'язаної з утворенням слов'янської федерації, щоправда, в проекті Г. Андрузького згадуються не тільки слов'яни, а й інші народи.

За названим проектом передбачалося утворення держави на основі об'єднання семи «штатів»: 1) Україна з Чорномор'єм, Галичиною та Кримом; 2) Польща з Познанню, Литвою та Жмуддю; 3) Бесарабія з Молдавією та Валехією; 4) Остзея; 5) Сербія; 6) Болгарія; 7) Дон. У свою чергу штати поділялися на області, області на округи, округи на общини. У чи не єдиній праці, де побіжно згадується лише згаданий проект Г. Андрузького, слушно звертається увага на те, що серед цих штатів не названо Росію. Для пояснень даного факту, який не вписується в загальну традицію української політичної думки того періоду, наводяться рядки з робочих зошитів Г. Андрузького, написані вже на засланні: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона змінювалася віками» [10, с. 311].

На загальнодержавному рівні функціонують законодавчі збори, президент республіки та державна рада, до складу якої входять президенти штатів, президенти представницьких органів штатів, державний прокурор, міністри.

На рівні областей й округів також передбачалося формування відповідних представницьких та розпорядчих органів. Лише в общині управа уособлює власті судові, розпорядчі та виконавчі.

Якщо організація влади в цій майбутній державі виписана досить схематично (наприклад, не визначені принципи відносин між штатами - відома лише «керівна» ідея Кирило-Мефодіївського братства - федерація дружніх народів), то найдокладніше розроблено засади життя громадян. Передбачено, навіть, що її управа «розміщується у великому двоповерховому будинку, в якому займає дві кімнати: передпокій, невеликий для нарад, і величезну залу для загальних зборів» [10, с. 312].

Звичайно, програмні принципи кирило-мефодіївців відрізнялися відомою утопічністю. Цей факт визнавався ще в дореволюційній літературі. За висновком М. Грушевського, саме подолання релігійного містицизму та утопічного слов'янофільства стають характерною ознакою другого етапу розвитку української політико-правової думки, який нерозривно пов'язаний з видатним іменем Михайла Драгоманова [10, с. 314].

Серед політичних творів М. Драгоманова визначне місце посідає його конституційний проект, що побачив світ у Женеві 1884 р. під назвою «Проект основ статуту українського товариства «Вільна Спілка - Вольний Союз».

Як зазначається у частині першій цього проекту, «у землях, населених українським племенем, повинно бути засноване товариство «Вільна Спілка - Вольний Союз», яке поставить своїм завданням роботу для політичного, економічного і культурного визволення та розвитку українського народу й іноплемінних колоній, що живуть серед нього». «Вільна Спілка» мусила діяти у союзі з іншими подібними товариствами, що утворювали ті нації, інтереси яких дотичні до інтересів українського народу».

Окремо М. Драгоманов формулює завдання «Вільної Спілки» в Росії, спрямовані на перетворення цієї держави на засадах політичної свободи. Під останньою він розумів, по-перше, «права людини і громадянина», включаючи, зокрема, «недоторканність тіла для принизливих покарань», недоторканність особи і житла, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, друку, навчання, «рівність усіх в громадянських правах і обов'язках», тобто практично весь набір цілком сучасних надбань цивілізованого світу. По-друге, до політичної свободи він відносив так зване «самоврядування», яке, у свою чергу, поділяв на «місцеве» (тобто общинне, волосне, повітове та обласне) і «державне». Фактично М. Драгоманов розрізняє безпосередньо пряму демократію, представлену сходами, та представницьку у вигляді «вибраних зборів».

Реалізація такого самоврядування відповідно потребувала певних принципів виборчого права, які він також формулює з цілком сучасних позицій (зокрема, загальне виборче право) з деякими винятками. Встановлюється 21-річний та 25-річний віковий ценз для набуття відповідно права обирати та бути обраним.

Безпосередня демократія передбачалася на первинному рівні сіл, де «громадськими справами повинен завідувати схід та вибрана ним управа з вибраним сходом таким старшиною».

У містах, волостях, повітах та областях запроваджуються думи та управа, що формуються ними. Варто зазначити, що М. Драгоманов передбачав утворення близько двадцяти областей, наприклад - Балтійської (у складі губерній Естляндської, Ліфляндської, Вітебської, Курляндської), Литовської, Польської, Поліської, Київської, Одеської, Харківської, Московської, Казанської. Подібний поділ викликав критику з боку М. Грушевського, котрий вважав невдалою ідею обласної автономії, яка підміняла принцип автономії національних територій [10, с. 316].

Нарешті, на загальнодержавному рівні «завідування справами, спільними для всієї російської державної спілки, і загальнодержавне законодавство повинні підлягати віданню «Державного Собору» двопалатного парламенту в складі «Державної Думи», що представляє інтереси усього населення, та «Спілчанської Думи» - представництву областей, депутати якої обираються їх думами. Вони проводять роботу сесійно, а «на час перерви своїх зборів» повинні утворювати зі свого складу спостережну комісію».

З точки зору актуальної на сьогодні проблеми запровадження в Україні двопалатного парламенту, цікаво дослідити, як співвідносилась компетенція цих двох Дум. Зокрема, Спілчанській Думі як представниці областей передавалося «завідування державним майном як спільним для всіх областей державним запасом». Крім того, саме з числа кандидатів, запропонованих Спілчанською Думою, Глава Держави призначає членів Сенату - вищого судового органу.