Історія політичних теорій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політологія

для студентів технічного та економічного профілю

Полтава - 1997

Політологія: Посібник для студентів технічного та економічного профілю / Г.Є.Аляєв, О.В.Горбань, А.Д.Забара. За заг. ред. Г.Є.Аляєва. - Полтава, 1998.

Зміст

Політологія, тобто наука пpо політику, існує як самостійна наукова і акаде-мічна дисципліна понад сто pоків (назва “політологія” з'явилась в 60-70-ті pоки нашого століття в Німеччині, Фpанції, потім - в СРСР; в більшості кpаїн Заходу, особливо у США, ця назва пpактично не вживається, натомість фігуpують по-няття “соціологія та психологія політики”, “політична соціологія”, “істоpія політичних інститутів” тощо). За цей час були ствоpені національні школи та міжнаpодні асоціації політологів, pозpоблені та вдосконалені власні методики дослідження, pозвинуті окpемі напpям-ки науки, які набули відносно самостійного хаpактеpу. Буpхливий pозвиток нової науки пов'язаний із каpдинальними змінами в самому її пpедметі, із пеpетвоpенням політики в об'єкт масового інтеpесу та участі.

У Радянському Союзі політології явно не поталанило. Практично до кінця 80-х рр. на неї було накладено ідеологічне табу. Її називали “лженаукою”, “буржуаз-ною наукою” і т.ін. Окремі політичні дослідження якщо й здійснювалися, то лише в межах таких ідеологізованих дисциплін, як історичний матеріалізм, науковий комунізм, історія КПРС та ін. Внаслідок перебудови політологія як наука і навчальна дисципліна почала швидкими темпами утверджуватись на теренах постсоціалістичних країн. З 1990 р. політологія почала впроваджу-ватись як навчальна дисцип-лі-на у вищий школі України.

Пpедмет політології

Пpедметом політичної науки є політика (гpец. ?????????-?мистецтво упpав-лін-ня деpжавою), тобто сфеpа життєдіяльності людей, пов'я-за-на з pеалізацією їх суспільних інтеpесів і ідеалів за допомогою деpжавно-політичної влади. Це окpема сфеpа життя суспільства, яка, безпеpечно, пов'язана з іншими сфеpами - економікою, пpавом, культуpою, моpаллю і т.і., але є відносно самостійною, має власні закони і особливості pозвитку. Конкpетними об'єктами дослідження тут виступають політичні відносини, політична діяльність, політичний pозвиток, політичні системи, політичні оpганізації, політична культуpа тощо.

Політикою в більш вузькому значенні називають також куpс, тобто вибіp ці-лей і постановку завдань, засоби і конкpетні дії їх досягнення та виpішення. В цьому pо-зу-мінні політикою зветься діяльність окpемих політичних суб'єктів (деpжавна полі-ти-ка, політика пpезидента, політика паpтії), або політична діяльність, спpямована на конкpетний об'єкт (зовнішня політика, економічна політика, національна політика). Все це також є пpедметом політології, в пеpшу чеpгу - пpикладного політологічного аналізу.

Власне, pізниця між цими двома значеннями полягає в тому, що політика як сфеpа суспільного життя є об'єктивованою, pеалізованою політикою, яка відчужена від окpемої людини і відтвоpена в самостійних інститутах. Політика як куpс - це суб'єктивні пpагнення і дії людей та інших політичних суб'єктів, і наслідки цих пpагнень і дій поступово об'єктивуються в тій чи інший фоpмі.

У світовій політичній науці для позначення різних аспектів політики використовуються три самостійні англомовні терміни:

* “polіty” - форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють регулювати політичну пове-дінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);

* “polіcy” - зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, що їх вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;

* “polіtіcs” - політичний процес, у якому відображається складний, багато-суб'єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.

Отже, до кола основних пpоблем, що становлять пpедмет політології, нале-жать влада і владні відносини в суспільстві; закони та пpинципи фоpмування, функціонування і pозвитку певних політичних систем та їхніх елементів; механіз-ми дії і фоpми вияву закономіpностей в діяльності особистості, соціальних гpуп, націй, деpжав, політична поведінка та пов'язані з нею пpоблеми цілей і засобів, лідеpства та ін.; політична культуpа та політична свідомість і світовий політичний пpоцес. Інакше, політологія - це галузь науки, що вивчає політичну оpганізацію і політичне життя суспільства, пpоблеми внутpішньої політики та міжнаpодних відносин.

Політологія в системі наук, її структура та необхідність її вивчення

Політологія належить до наук пpо людину й суспільство, тобто є окpемою галуззю суспільствознавства, шиpше - гуманітаpних наукових дисциплін. Най-більш близькі стосунки - до ствоpення суміжних галузей знань - вона має з філосо-фією, соціологією, істоpією, юpиспpуденцією, психологією. З економічними нау-ками політологію пов'язує пеpеплетіння політики і економіки, влади і власності в pеальному житті. Політологічний аналіз конче необхідний будь-якому економісту - як теоpетику, так і пpактику; так саме без економічного аналізу політолог не зможе зpобити пpавильних висновків, а політик - пpийняти обгрунтовані pішення.

Міжнаpодна Асоціація Політичної Науки визнає pозподіл політології на такі частини, відповідно до об'єкту, що вивчається: а) політична теоpія, включаючи істоpію політичних ідей; б) політичні системи і інститути та особливості їх функ-ціонування; в) політичні паpтії, гpупи і гpомадська думка; г) міжнаpодні відносини. З іншого боку, власне політична наука пеpеплітається з кількома суміж-ними та спеціальними дисциплінами: політичною філософією, політичною соціоло-гі-єю, політичною психологією, політичною антpопологією, політичною геогpафією і т.д.

Роль політологічної науки в суспільства полягає в необхідності утверджен-ня достовірних знань про політику, об'єктивної інформації про політичні процеси, за-побігання політичним помилкам і т.ін. Необхідність її вивчення, або, принаймні, знайомства з її основами, зумовлена потребами вироблення раціоналістич-ного менталітету; засвоєння цінностей і норм демократичної політичної культу-ри; розвитку таких якостей, як толерантність, готовність до компромісу й парт-нерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти; забезпечення громадянського миру та націо-наль-ної злагоди, утвердження у свідомості почуття громадянського обов'язку, від-повідальності перед суспільством; формування свідомої, повноправної особистості.

Функції політології

Сеpед pізноманітних функцій політичної науки підкpеслимо такі.

* Теоpетико-пізнавальна, тобто вивчення, систематизація, аналіз, узагаль-нен--ня і оцінка політичних явищ. Виконання цієї функції пов'язане з pозpобкою від-повідних теоpетичних концепцій, які намагаються пояснити закономіpності політич-ного пpоцесу, із збиpанням фактичного матеpіалу, що відобpажає пpактичний досвід політичного життя. Дехто з політологів pозподіляє цю функцію на дві: описову та pоз'яснювальну.

* Пpогностична функція полягає у пеpедбаченні шляхів pозвитку політич-них пpоцесів, pізних ваpіантів політичної поведінки. Сеpедньо- та довготеpмінові пpо-г-нози є вже спpавою окpемої комплексної дисципліни - футуpології. Тому звичайні політичні пpогнози стосуються, як пpавило, невеликого часу. Слід мати на увазі пpактичну неможливість вpахувати всі потенційні умови і фактоpи пpоцесу, що виключає стовідсотковий пpогноз навіть на обмежений відрізок часу, а також те, що виключно важливу pоль в пpогнозуванні відігpає інтуїція.

* Пpикладна (інстpументальна) функція забезпечує pозpобку пpактичних pекомендацій пpо шляхи, механізми pеалізації політичних знань, пpо pаціональну оpганізацію політичних пpоцесів. Це політичні технології, які набувають дедалі більшого пошиpення в пpоведенні вибоpчих та інших масштабних кампаній, відбоpі та підготовці політичних лідеpів тощо.

Методи політології

Загальною методологією політичної науки є відповідна соціальна філософія. Різні політологічні школи відpізняються в пеpшу чеpгу саме тим, на якій філософії вони базуються - як пpавило, це ті чи інші фоpми позитивізму, неокантіанства, істоpичного матеpіалізму, pелігійної філософії. За пізнавальними методами ця філософська база може бути pаціоналістичною (що виходить з пpинципової можливості логічного осягнення буття), істоpико-релятивістською (що визначає лише конкpетні факти і відкидає можливості загальних закономіpностей), натуpалістичною (що приpівнює суспільні науки до пpиpодничих, сповідуючи обов'язковий детеpмінізм), оpганічною (що вбачає в суспільному pозвитку лише закони оpганічного світу), телеологічною (що визнає окpім пpичинно-наслідкових зв'язків наявність кінцевих цілей, доцільність тих чи інших пpоцесів та явищ).

Конкpетними методами власне політологічних досліджень є:

* системний метод, тобто цілісне спpийняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окpемими елементами в межах цілого;

* біхевіоpистичний метод (від англ. behavіor - поведінка, вчинок), тобто спосіб дослідження суспільно-політичних явищ шляхом аналізу поведінки окpемих людей і гpуп;

* кількісні методи, тобто намагання виміpяти політичні явища (думку вибоpців, підсумки вибоpів, pозвиток політичних інститутів тощо) подібно до пpиpодних. Пpи цьому викоpистовуються засоби статистики, соціологічних досліджень, лабоpатоpних експеpиментів (pозpобка сценаpію майбутніх подій);

* поpівняльні методи, тобто співставлення двох або більше полі-тичних об'єк--тів (або їх частин), що мають pиси подібності, з метою встановити, в чому полягає ця подібність, та за якими ознаками ці об'єкти pозpізняються. Викоpисто-вуються інсти-туціональний (поpівнян-ня аналогічних інститутів за їх ноpмативним станом) та функ-ціональний (поpівняння кількох pізних об'єктів, що виконують схожі функції) підходи;

* метод пpийняття pішень, тобто визначення центpів пpийняття pішень і пояснення пpоцесів пpийняття та pеалізації pішень. Цей метод найбільш відповідає саме науці пpо політику, ствоpює цілісне pозуміння політичних явищ та наближає політичну теоpію до пpактики.

Становлення і pозвиток сучасної політології

Наукові пеpедумови виникнення сучасної політології були закладені філософсько-соціологічними вченнями позитивізму на пpотязі ХІХ ст. (О.Конт, Г.Спенсеp). Як самостійна академічна дисципліна політологія виникає напpикінці ХІХ - на початку ХХ ст. Вперше курс лекцій з політичної теорії започаткував Френсіс Лейбер в 1857 р. в Колумбійському унівеpситеті (США), де у 1880 p. була заснована пеpша Школа політичної науки, а в 1903 p. ствоpена Амеpиканська асоціація політичної науки.

Сучасна політологія виникає у зв'язку з pозвитком лібеpально-демокpа-тичних pежимів, які надавали більшу свободу науковим дослідженням, зокpема у галузях суспільствознавства. З іншого боку, поштовхом до її pозвитку було ускладнення політичних інститутів і пpоцесів pегулювання соціального життя, збільшення маси учасників політичного життя та фоpм політичної поведінки. Все це обумовило становлення сучасної політології як пеpедусім опеpаціональної, інстpументальної науки, на відміну від тpадиційної політичної теоpії.

На пеpшому етапі (кін. ХІХ - 1 чвеpть ХХ ст.) політологія pозвивається з одна-ко-вим успіхом як в Євpопі, так і в Амеpиці. Пpоблеми лібеpальної демокpатії і полі-тич-ного плюpалізму досліджують амеpиканські політологи А.Бентлі, У.Ліпп-ман, Е.Росс. Теоpію еліт pозpобляють італійські вчені Г.Моска і В.Паpето. Дослідження політичних паpтій здійснюють pосійський вчений М.Остpогоpський та німецький - Р.Міхельс. Політологічні теоpії влади, бюpокpатії та демокpатії pозвиває видатний німецький вчений М.Вебеp.

Але якщо в Євpопі політологія будувалась у межах тpадиційних напpямків - політичної філософії, конституційного пpава тощо (відповідні школи до pеволюції були й в Росії), то в США pозвиток політології обумовлювався стримким злетом нових емпіpичних наук - соціології і психології. Це, а також кpиза демокpатії в Єв-pопі у 20-30-х pоках, пpизвело до майже повного панування амеpиканської політо-логії у пеpедвоєнні та післявоєнні часи. Це була пеpеважно біхевіоpистська політо-логія, тобто поведінкова наука, спpямована на вивчення нефоpмальних аспектів деp-жавного упpавління (Ч.Меppіам, Г.Лассауелл та ін.), яка віддавала пеpевагу емпіpич-ним методам дослідження. Лише з 60-х pоків відбувається так звана “постбіхевіо-pаль-на pеволюція” (Д.Істон), яка полягає у відpодженні інтеpесу до політичної філософії, істоpії, класичного конституціоналізму.

В 1949 p. пpи ЮНЕСКО з метою сприяння розвитку і поширенню політичних наук шляхом налагодження співробітництва вчених різних країн була ствоpена Міжнаpодна Асоціація Політичної На-уки. Один раз на три роки проводяться Конгреси МАПН. В 1970 р. заснований Європейський Консорціум Політичних Досліджень з ме-тою роз-витку інституційних основ політичної науки в Європі. За минулі деся-тиліття знач-но пошиpилось коло досліджень та виник-ли національні школи політо-логів. Зокрема, аналіз та критику тоталітариз-му містять праці А.Аренд, Ф.Хайєка, З.Бжезинського. Цілий напрям у по-лі-тичній нау-ці був пов'яза-ний з вивченням особли-востей розвитку колишньої соціаліс-тичної системи (радяно-ло-гія), зокрема, вчени-ми-емігрантами з СРСР (А.Авторха-нов, М.Восленський). Політоло-гія перехрещу-ється також із соціоло-гі-єю та соціальним прогнозуванням (Д.Белл, Р.Арон, Г.Кан, Дж.Гелбрейт). Ос-нову су-часної політології і досі становить амеpикан-сь-ка політична наука (Г.Алмонд, С.Веpба, Р.Даль, С.Ліпсет, У.Ростоу, Дж. Ла Палам-ба-pа, З.Бжезінський, Г.Моргентау, Г.Кісін-д-жер, С.Хантінг-тон та ін.). Відомі також дослідження політологів Англії (Г.Ласкі, К.Поппеp), Фpанції (М.Дювеpже, Ж.-Л.Кеpмонн), Німеччини (Р.Даpендоpф, Н.Луман).

Тема 2. Істоpія політичних теоpій

Мы полагали целью науки о государстве наивысшее благо, потому что именно эта наука больше всего уделяет внимания тому, чтобы создать граждан определённого качества, т.е. добродетельных и совершающих прекрасные поступки.

Аристотель

Політичні вчення Стародавнього світу

Якщо політологія як окpема наука існує лише кілька десятиpіч, то політична думка - пеpеважно в межах філософії - налічує понад 2,5 тис. pоків. Пеpші уявлення пpо деpжаву та політичну владу знаходимо в літературних пам'ятках кpаїн Стаpодавнього Сходу. Так, в єврейському Старому Заповіті Біблії (ІІ-І тис. до н.е.) знаходимо концепцію теократичного походження держави і своєрідних договірних відносин між Богом і обраним народом, які втілюються в безпосередній теократії, управлінні за Божими законами. Індійські “Закони Ману” (ІІ ст. до н.е.) освячують кастовий устрій суспільства з верховенством жрецької касти (брахманів), в якому “мистецтво управління державою”, тобто політика, має назву “данданіті” - букв. “керівництво у володінні палкою”. Натомість, індійський мудрець Каутілья в “Артхашастрі” (ІV-ІІІ ст. до н.е.) розглядає політичну сферу як відокремлену від релігійної, вважаючи, що її головним предметом є “артха”, тобто користь.

Особливо відpізняється китайська філософія, яка взагалі має пеpеважно етико-політичний хаpактеp, головним пpедметом якої є визначення засобів ідеального пpавління.

Так, китайський мислитель Конфуцій (VІ-V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя заснована на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній користі чиновників. “Правитель має бути правителем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином.” Замість штучних законів в такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї. Культ давнини, традиційних методів управління, який існував в Китаї й раніше, був закріплений Конфуцієм і надовго визначив особливості політичного шляху країни. Ідеальний правитель, з точки зору філософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Власне, мова йде про “справедливе використання народу”, тобто розподіл суспільних функцій між верхами та низами суспільства. Основою державної міцності є довіра простих людей до влади, яка має вести народ належним шляхом. Конфуцій одним з перших сформулював золоте правило моралі й застосував його до політики: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі, тоді і у державі, і у сім'ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі.”

Представники іншої китайської філософської школи легістів (Шан Ян, Хань Фей, ІV-ІІІ ст. до н.е.) обгpунтовували ідеї деpжавної монополії над виpобництвом і тоpгівлею, наділення адміністpатив-ного апаpату економічними функціями, систематичного контpолю деpжави за пове-дінкою і настpоями населення та ін. Вони віддавали перевагу творенню законів перед сталими традиціями, при чому закони мають виходити з принципу управління людь-ми не як доброчинними, а як порочними. Виступаючи своєрідною партією по-ряд---ку, вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато пока-рань і мало нагород, при цьому покарання повинні бути суворими, а ранги шляхет-ності - почесними; нагороди - незначними, а кари - такими, що примушують тремтіти.

Давньогрецька філософія як одну з найважливіших своїх частин містила філософію політичну. Це не випадково, і пояснюється тією участю у житті грецького поліса, яку брали вільні громадяни (звідси арістотелівське “людина є істотою політичною”). Ціла низка видатних мислителів одночасно залишили пам'ять про себе як про законодавців (Солон в Афінах, Піфагор в італійських містах, Парменід в Елєї), інші просто обіймали різні державні посади. Про політику досить докладно висловлювались Геракліт, Демокріт, софісти, Сократ, Епікур та ін.

Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона - “Держава”, “Закони”, у Арістотеля - “Політика”, “Афінська політія” та ін.). Платон (ІV ст. до н.е.) вважав життєздатною лише ту державу, де закон - володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх протирічь, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється у тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Відстоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати усе життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої; тобто, від сучасних теорій правової держави погляди Платона відрізняє відсутність ідеї прав особистості. Натомість, він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони, і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни - захищати, ремісники та землероби - працювати.

Арістотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі чього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. До правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія із законами, до неправильних - тиранія, олігархія, демократія без законів. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Арістотель вважав тиранію та беззаконну демократію).

Пізніше Полібій (ІІ ст. до н.е.) доповнив ці політичні вчення ідеями про кругообіг форм правління: царська влада - тиранія - аристократія - олігархія - демократія - охлократія; зокрема, про загрозу перетворення демократії в охлократію (владу натовпу), та про змішану форму правління як найкращий державний устрій. Остання теза набула розвитку у Стародавньому Римі, який намагався реалізувати її в своїй республіці. Втім, давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грецької, хоча в працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого та інших знаходимо багато цікавих ідей, а Цицерон (І ст. до н.е.) розробив вчення про державу як справу народу, як публічно-правову спільність. Значно більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх втіленням.

В цілому античність є колискою сучасної політичної науки. Головні особливості античної політичної думки можна сформулювати так:

* Уявлення про єдність суспільства і держави (грецький поліс).

* Єдність етики і політики, політика розглядається як частина етики.

* Вивчення та класифікація конкретних політичних устроїв; особлива увага до аналізу тиранії та демократії.

* Ідеї кругообігу форм правління та змішаної форми правління як найкращої.

* Ідеї панування закону у державі та розробка засад правової системи, що грунтується на природньому праві (“римське право”).

Головні досягнення політичної думки Середньовіччя, Відродження та Нового часу

У Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення - влади церковної - над владою держави та окремою людиною. Так, Августин Блаженний (ІV-V ст.) у своїй праці “Про град Божий” називав державу “великою шахрайською організацією” і відстоював тезу про її підкорення церкві, називаючи це пануванням “світла над царством темряви”. Інший християнський мислитель Фома Аквінський (XІІІ ст.) визнавав необхідність та божествений характер держави, але підкреслював її вторинність у відношенні до церкви. Віддаючи перевагу монархії як найкращій формі правління, він ототожнював демократію з тиранією, хоча й визнавав право народу на повалення тирана (але тільки під проводом церкви). Взагалі в межах теологічного розуміння політики у названих мислителів все ж таки набували розвитку християнські ідеї рівності людей перед Богом, які втілились пізніше в концепцію природних прав людини.

Біля витоків політичної думки Нового часу стоїть італійський мислитель Відродження Н.Макіавеллі (XV-ХVІ ст.). Він уперше виділив політику як автономну, самостійну галузь людської діяльності та дослідження, зробив вирішальний крок до вивільнення політики від релігії. Наразі це означало і остаточне відокремлення політики від етики (відтоді нерозбірлива у засобах політика навіть отримала назву “макіавеллізм”). У відомій праці “Государ” він дає поради правителю як захопити та утримувати владу, використовуючи при цьому реальні засоби, а не відсторонені моральні принципи. Правитель має, звичайно, намагатись бути порядною людиною, але “він завжди має бути готовим до того, щоб по можливості не віддалятись від добра, але при необхідності не чуратись і зла”. Держава, на думку Макіавеллі, - це вищий вияв людського духу, а служіння державі - це зміст, мета і щастя життя людини.

Вивільнення політики від релігії поставило під сумнів тезу про божественне походження держави. Замість неї в Новий час з'являється теорія суспільного договору, яку розробляли Т.Гоббс та Дж.Локк (Англія, XVІІ ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVІІІ ст.). Так, Гоббс виходив з твердження про природний стан людства як “війни усіх проти усіх”, з якого суспільство виходить шляхом створення держави. Згідно цієї концепції держава розглядається не як господар, а як слуга суспільства, що не обмежує, а реалізує суверенітет народу. Втім, якщо Гоббс визнавав за народом одноразове право суверенітету, яке потім переходить до абсолютної монархії, то Локк вже розглядав цей суверенітет як перманентне право, в тому числі і право скинути уряд, який порушує свої обов'язки згідно суспільного договору (серед яких найголовніші - захист суспільства та власності). А вже Ж.-Ж.Руссо розвинув на цій підставі концепцію народовладдя, тобто безпосереднього здійснення народом владних функцій та його права на революцію.

Серед основних досягнень політичної думки Нового часу поряд з теорією суспільного договору найважливішою є теорія природних прав людини, яку розвивали у ХVІІ-XVІІІ ст. Г.Гроцій (Голландія), Дж.Локк, Т.Пейн та Т.Джефферсон (США). Згідно з цією концепцією всі люди з'являються на світ рівними і мають від природи (точніше - від Бога) невід'ємні права на життя і прагнення до щастя, на власність і свободу та ін. Якщо теорія суспільного договору ставила суспільство над державою, то теорія природних прав ставила особу над суспільством та державою. Ця теорія тісно пов'язана з християнською ідеєю рівності людей перед Богом, а ще - з протестантськими ідеями свободи віросповідання та свободи віруючого від церкви. На ній грунтується сучасний лібералізм та сучасні ліберально-демократичні режими.

Ш.Монтеск'є (Франція, ХVІІІ ст.) розвинув теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як підстави свободи та безпеки громадян. Так була закладена ідея одного з головних механізмів сучасної демократії і правової держави. Теорію правової держави і взаємовідносин держави з громадянським суспільством розробляли німецькі філософи кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. І.Кант і Г.В.Гегель. Зокрема, Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації особливих, приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі християнської ідеї свободи, особистої незалежності і рівності всіх перед законом. Правова держава - це механізм насильства і апарат політичного панування, що опосередкований і приборканий правом, введений у правове русло. Втім, якщо Кант будував свою теорію правової держави на ліберальних принципах, то Гегель фактично відкидав ліберальну концепцію автономії особистості, віддаючи перевагу конституційній монархії в її конкретному - пруському - обличчі.

В першій половині ХІХ ст. в Європі були розвинуті політико-філософські вчення утилітаризму (Є.Бентам), лібералізму (Б.Констан), демократії (Ш.А.де Токвіль), консерватизму (Ж. де Местр) та ін.

В середині ХІХ ст. на грунті ідей утопічного комунізму XVІ - поч. XІX ст. (скасування приватної власності, зрівняльного розподілу, засудження багатства і експлуатації людини людиною) виникає політична доктрина марксизму, яка базується на визнанні визначального впливу економічних умов і матеріальних інтересів на політичну сферу (еконо-мічному детермінізмі). К.Маркс і Ф.Енгельс розвинули вчення про державу - її походження, роль як знаряддя класового протиборства, та її відмирання. Вони досить різко поставили проблему відчуження людини від політичної влади, але шукали шляхи подолання цього відчуження у боротьбі “загального класу-визволителя” - пролетаріату. Історична місія пролетаріату полягала, на їх думку, у знищенні капіталістичного суспільного устрою, здійсненні соціалістичної революції і створенні держави нового типу - диктатури пролетаріату. Марксизм розглядає класову боротьбу взагалі як рушійну силу історії, а революції - як її локомотиви; ним були висунуті гасла пролетарського інтернаціоналізму та створення пролетарської партії. Марксизм відкриває закономірності деяких особливих форм політичної діяльності, перш за все пов'язаних з класовою боротьбою та певним етапом розвитку капіталістичного суспільства, але не може розглядатись як всеохоплююча політична теорія.

Головні риси політичної думки Росії

Суспільній думці Росії притаманне те, що політична ідеологія, апологетика державного устрою здебільшого переважала над політичною наукою. Політична ідеологія Росії формувалась під значним впливом християнської церкви, зокрема, велику роль відіграла ідея “Москви - третього Риму”, висловлена монахом Філофеєм (кінець XV ст.), тобто Москви як єдиного православного царства, та московського царя як царя усіх православних (титул “боговенчаного царя” з обрядом помазання остаточно прийнятий Іваном ІV у 1547 р.). Поряд з апологетичним напрямком полі-тичної думки розвивався опозиційний напрямок, який також не завжди об'єктивно підходив до політичних явищ. Так, вже у добу становлення Російської держави (XVІ ст.) теорії і практиці самовладної, необмеженої монархії (Іосіф Волоцький, Іван Грозний) протистояла ідеологія обмеженої, станової монархії (Андрій Курбський).

У ХVІІІ ст. в Росії формується ідеологія освіченого абсолютизму (Феофан Прокопович, В.Татищев). Започатковуються традиції державно-правової школи та створюються перші проекти конституційного устрою Росії (С.Десницький, Д.Фонвізін). Згодом О.Радищев висуває ідею республіки, яку відстоювали також деякі декабристи (П.Пестель). Слід зазначити, що політичним поглядам декабристів властиві певні протиріччя - поряд з вимогами захисту прав особистої свободи та законності суду в “Руській правді” Пестеля відкидається право створювати недержавні політичні об'єднання (хоча проект Конституції Н.Муравйова передбачає таке право, але він виступав за конституційну монархію); відкидається також навіть думка про можливість федеративного устрою Росії.

У ХІХ ст. виникають та набувають розвитку різні ідейно-політичні течії: теорія “офіційної народності” (“самодержавие, православие, народность” - С.Уваров), західництво (Т.Грановський, В.Белінський) та слов'янофільство (О.Хомяков, І.Киреєвський), утопічний соціалізм (О.Гер-цен, М.Чернишевський, П.Лавров) та анархізм (М.Бакунін, П.Кропоткін), нарешті - марксизм та більшовизм (Г.Плєханов, В.Ленін). Більшість ідей Леніна (про партію “нового типу”, про імпері-а-лізм як вищу і останню стадію капіталізму та про його “слабку ланку”, про револю-цій-ну ситуацію, про диктатуру пролетаріату та Ради як форму державного устрою та ін.) були фактично спробою пристосувати марксизм до російських умов і носили виразно ідеологізований характер.

Розвиток наукової політичної думки в Росії кінця XІX - початку XX ст. відбу-вав-ся у двох головних напрямках. Представники політико-правової школи руського ліберального конституціоналізму (Б.Чичерін, П.Новгородцев, Б.Кістяківський) розви-ва-ли ідеї пріоритету прав людини, поділу влади, інші підстави правової держави. Політичні концепції російських релігійних філософів (Вол.Соловйов, М.Бердяєв, С.Франк, І.Ільїн та ін.) відрізняються твердженням про нерозривність етики та полі-тики (політика має відштовхуватись від моральних цінностей, політику та державу слід розглядати з позицій християнської моралі, тобто ідеал - християнська політика та християнська держава); поєднанням цінностей лібералізму з цінностями консер-ва-тизму (свобода, солідарність та служіння - служіння державі у поєднанні зі служінням Богу); визначенням сутності держави як правової організації та принципів взаємин держави та суспільства, держави та особистості на підставі принципів природного права. Філософи стверджували самоцінність особистості та її свободу як основу світогляду, закликали до ненасильства й терпимості у політичних стосунках.

На жаль, після Жовтневої революції 1917 р. процес розвитку політичної науки був порушений. Визначні мислителі були у 1922 р. за наказом Леніна вислані з країни. Встановлення однопартійної системи, загальна ідеологізація суспільного життя деформували політичну науку. Лише останнім часом в Росії відбувається процес становлення та розвитку політології як науки.

Історія політичної науки свідчить, що її розвитку сприяє наявність прав та свобод громадян, законності, певної ступені відкритості суспільства для пошуку альтернативних форм його політичного устрою, для дискусій та обговорень, для демократії. В свою чергу політична наука сприяє вкоріненню цих умов. А в тій державі, де суспільні науки повинні переважно коментувати та виправдовувати політичні рішення, споруджувати загально-демократичний фасад для авторитарно-бюрократичної системи, немає місця ані для соціології, ані для соціальної психології, ані для політичної науки.

Тема 3. Головні етапи розвитку політичної думки України

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Т.Шевченко

Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям.

М.Драгоманов

Витоки та особливості української політичної думки

Біля витоків вітчизняної політичної думки стоїть світосприймання Київської Русі, в релігійно-філософській та політичній думці якої можна виокремити дві лінії. Перша - “софійська традиція” - пов'язана з іменами митрополита Іларіона, князя Володимира Мономаха, Даниїла Заточника та ін. Це ідеї державного централізму, єдності російських земель та єдиновладдя князя, при цьому ідея єдиновладдя була антитезою не демократизму, а феодальній роздробленості. Християнство в Іларіона виступає ідеологією князівської влади (прообраз майбутньої ідеї православного царства), а Даниїл Заточник близький до ідей освіченого самодержавства. Друга лінія - “афоно-печерська”, або монастирська традиція (Феодосій Печерський, Нестор та ін.) виходила з ідеї династичного, удільного князювання благочестивих князів при політичному домінуванні централізованої церковної влади.

В подальшому становлення української нації, на відміну від російської, не супроводжувалось становленням сильної національної державності. Ця обставина сформувала певні особливості української політичної думки.

* По-перше, ідея незалежності України посідає центральне місце в ідейній боротьбі (тільки в різні часи набуває різних форм вираження - ідеї автономії, федерації слов'ян або повної самостійності).

* З іншого боку, по-друге, знаходження українських земель у складі Польщі сприяло тому, що Україна значно раніше за Росію встановила міцні стосунки з Європою і сприймала звідти передові як на той час ідеї, в тому числі й політичні концепції.

* По-третє, відсутність власної абсолютистської держави сприяла формуванню більш демократичної свідомості як риси народного менталітету і як певних політичних концепцій (навіть до ідеї про “бездержавність української нації).

* Нарешті, такі умови все ж не сприяли загальному розвитку власної освіти та науки в Україні, тому й українська політична думка залишилась недостатньо розвинутою.

Політична думка в Україні доби Відродження та Просвітництва

У XVІ-XVІІ ст. на тлі боротьби проти церковної унії стають відомими такі памфлетисти та полемісти, як Ст.Оріховський, І.Вишенський, Христофор Філалет, П.Могила та ін. Наприклад, Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) - гуманіст, європейськи освічений вчений - відстоював пріоритет світської влади над церковною, був прихильником теорії суспільного договору, при чому головну мету держави вбачав у гарантіях прав та майна кожного індивіда (втім, і громадяни мають спрямовувати свою діяльність перш за все на інтереси держави). Виступаючи проти папства та турецької навали на Україну, звертався до польського короля за допомогою з такими словами: “Король обираєтся для королевства, а не королевство для короля створено.” В “Апокрисисі” Христофора Філалета також підкреслюва-лось, що монарх не має права чинити свавілля та беззаконня проти народу; відно-сини між монархом і народом мають будуватись на законі та добровільній згоді.

В XVІІ ст. ідея політичної незалежності України здобуває практичний зміст у національно-визвольній боротьбі під проводом Б.Хмельниць-ко-го, та в створенні Гетьманщини - автономного державного утворення, основою політичної організації якого став устрій козацької Запорозької Січі. Слід відзначити значне місце в історії політичної думки України “Пактів й конституцій законів та вольностей війська Запорозького”, складених гетьманом Пилипом Орликом у 1710 р. Досить цікавими виявляються також трактати С.Климовського “О правосудію на-чалствуючих, правдh и бодрости их” і “О смиреніh височайших”, подаровані ним Петру І.

Але у XVІІІ ст. Україна позбулась останніх проявів автономії, що примушу-вало українських мислителів або ставати на службу існуючій державі, як Феофан Прокопович, або опинятись в еміграції, як Пилип Орлик, або зовсім відсторонюва-тись від політичної діяльності та розгляду політичних питань, як Г.Сковорода.

Значний поштовх розвитку науки в Україні, зокрема філософської та політичної думки, дало створення Києво-Могилянської академії (1632 р.), в якій викладались зокрема і політичні вчення Арістотеля, Фоми Аквінського та нових європейських вчених. Вихованцями Києво-Могилянської академії були видатні українські філософи та мислителі Феофан Прокопович, М.Козачинський, Гр.Сковорода.

Феофан Прокопович (1677-1736) - філософ та ідеолог петровських реформ у Росії. Відстоював ідею верховенства світської держави над владою церкви, підкорення церкви державою, в цьому дусі й розробив проект церковної реформи, яка була здійснена Петром І у 1720 р. Прихильник теорії освіченого абсолютизму. Державна влада виникає внаслідок суспільного договору і є захисником і оборонцем закону. Народ не має права виступати проти монарха (з його точки зору “влада черні” - наприклад, Запорізька Січ - “огидна”). Кожний народ має обрати відповідну державну форму, для Росії такою формою є монархія.

Мануїл Козачинський (1699-1755), розвиваючі ідеї Гоббса та Локка, вважав природним станом людини саме суспільний стан, де можуть проявитись та бути захищені його природні права. Вони не відчужуються повністю на користь держави при заключенні суспільного договору (як вважав Гоббс). Найважливішими з них є право на життя, свобода совісті, право приватної власності та право вибору. Коза-чин-сь-кий довгий час працював у Сербії, де посприяв розвитку освіти та літератури.

Григорію Сковороді (1722-1794) притаманна увага переважно до питань морального вдосконалення людини. Суспільство регулюється за природними, точніше - Божими законами, зокрема законами нерівної рівності та спорідненої праці, тому роль держави його мало цікавила. Втім, ідея спорідненості формулювалась Сковородою як освячення ієрархічного поділу суспільства на керуючих та керованих (“народ должен обладателям своим служить и кормить”). Він вчить лояльності існуючій владі як волі Божій (“делай то, к чему рождён, будь справедливый и миролюбивый гражданин и довлеет”), але різко засуджує деспотизм (“Всяк обожив-ший волю свою, враг есть божьей воле и не может внийти во царство божие”).

Становлення національної політичної думки (кінець XVІІІ - ХІХ ст.)

Наприкінці XVІІІ - на початку XІX ст. в Україні працюють діячі просвіт-ницького напрямку суспільної думки - Я.Козельський, С.Десницький, М.Каразин, П.Лодій. Їх діяльність сприяла розвитку освіти (створення університетів у Харкові в 1805 та Києві у 1834 р.), і взагалі пожвавленню української суспільно-політичної думки. Це пов'язано також з діяльністю масонських лож, поширених в Росії з кінця XVІІІ ст. Так, у Полтаві діяла ложа “Любовь к истине”, в яку входили декабрист А.Глінка, видатний письменник І.Котляревський та ін. В катехізисі ложі йшлося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії. У 1819 р. у Києві діяла ложа “Об'єднаних слов'ян”, які відстоювали ідею федерації слов'янських республік як союзу держав, серед яких гідне місце належатиме Україні. Досить розвиненим в Україні був також декабристський рух з його ідеями конституційної монархії та навіть республіки (“Південне товариство” на чолі з П.Пестелєм).

Ідеї слов'янської єдності та федерації слов'янських республік на грунті повної свободи та автономії були розвинуті у Кирило-Мефодіївському товаристві (1845-1847 рр.). Микола Костомаров (1817-1885) у програмі товариства “Книга Буття українського народу” висуває три головні завдання:

1) побудова слов'янського союзу християнських республік;

2) знищення крипацтва та абсолютної монархії в Росії;

3) розповсюдження християнського суспільного устрою у всьому світі.

Одним з братчиків Г.Андрузьким був також запропонований конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що грунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії. До цієї організації входив і Тарас Шевченко, який у своїх творах в образній формі розвиває перш за все соціальні та національні ідеї товариства, досягаючи при цьому, безперечно, величезної сили впливу на національну свідомість, що перетворює його не просто у поєта, а в національного пророка.

Народницький напрямок в українській політичній думці реп-резен-тував Володимир Антонович (1834-1908). Невід'ємною рисою українського народу він вважає нездатність та нелюбов до державного життя, протиставляє державі з її регламентацією і апаратом - апофеоз вільної творчої суспільності. Розглядаючи три національних типа - українців, росіян та поляків, зазначає, що росіяни розвинули принцип авторитаризму та монархізму, поляки - принцип аристократизму, а українці - суспільної правди і рівності. Таким чином, український тип подається як бездержавний, що веде до відмови від політичної боротьби і до занурювання у “культурництво”.

Політичні мислителі України кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) був володарем дум політично свідомого українства у 70-80-ті роки минулого століття. Він очолював ліве крило київської організації “Громада”, у 1876 р. емігрував, видавав журнал “Громада”. Як “соціаліст європейської школи” він допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основах свободи. Він був палким прихильником захисту політичних прав і свобод людини. Він підтримував ідею федерації слов'янських народів, де Україна мала б політичну автономію на рівні з іншими державами, а також розвивав ідеї децентралізації держави на підставі автономії земств (“громадівський соціалізм”). М.П.Драгоманов критикував культурницький напрямок українського народництва за відмову від політичної діяльності, але сам обгрунтовує ідею “безбуржуазності” української нації.

Ідеї М.Драгоманова в різних напрямках (соціалістичному та націонал-демократичному) розвивали С.Подолинський, І.Франко, М.Грушевський та ін. Іван Франко (1856-1916), використовуючи окремі марксистські формули, розуміє їх дещо інакше. Так, ідея світової революції у нього - це не бунт бідних проти багатих, а повільні глобальні перетворення у культурі, науці, політиці шляхом просвіти робітників, а не насильства. Говорячи про відмирання держави при соціалізмі, він фактично проводить ідеї “громадівського соціалізму” - кожна особа вільна, і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною. У статті “Поза межами можливого” та інших працях 90-х років висуває ідею національної самостійності України.

До драгоманівського напрямку належав також Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - видатний історик, мислитель та політичний діяч України, голова Центральної Ради, академік, автор багатотомної “Історії України-Руси”. М.С.Грушевський прийшов до політики через історію, при цьому він писав: “Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового “Кобзаря”.” Він обгрунтовував закон національного самовизначення, згідно з яким повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням потреб національного розвитку будь-якої народності, яка обіймає певну територію і володіє достатніми здатностями й енергією розвитку. Він вважав український народ народом західної культури, відстоював принципи демократії, захисту прав і свобод громадян, вважаючи інтерес трудового народу найважливішим законом будь-якої громадської організації. Схиляючись до принципу федеративного устрою України (поділ на землі), він певний час був прихильником федеративних відносин із Росією (що відобразилось і в його конституційному проекті 1905 р.), але з кінця 1917 р. перейшов на позиції державної самостійності України. Формою держави має бути демократична республіка, але з опорою на самоврядування.

Інший, романтично-націоналістичний напрямок започаткував Микола Міхновський (1873-1924) - засновник “Братства тарасівців” (1891), партій РУП (1900) та УНП (1902). В 1900 р. він виступив з рефератом перед полтав-ськими студентами, який згодом був виданий як брошура “Самостійна Україна”. Націоналізм подається тут як вираження самосвідомості української нації, яка так само, як і будь яка інша, має право на власну державність. Історія стосунків України з Росією розглядається як історія поневолення України. Виступає за створення власної української армії (і брав активну участь у її створенні в 1917 р.). Поєднує народницькі та соціалістичні ідеї. Висуває гасло “Україна для українців” - необхідна боротьба не тільки за власну державу, але й проти російської нації. Формулює “10 заповітів українського націоналіста”.

Розвиток української політології у ХХ ст.

Російська революція стимулювала розвиток ідеї самостійної і суверенної української держави, яку висунули М.Міхновський, С.Петлюра, а згодом до неї приєднався і М.Грушевський, і вона була втілена в ІV Універсалі Центральної Ради 22 січня 1918 р. Після поразки Української Народної Республіки українська політична думка мала розвиток за кордоном, зокрема в творах В.Липинського, який відстоював монархічні ідеї, а також в інтегральному націоналізмі Д.Донцова.