Історія політичних теорій

В'ячеслав Липинський (1882-1931) - теоретик елітарного консерватизму. Брав участь в організації СВУ, Українській демократично-хліборобській партії. Основний твір - “Листи до братів-хліборобів”. Вважав, що без власної держави не може існувати українська нація. Але демократія не здатна створити державу. Необхідно спиратись на клас землевласників-хліборобів (“класократія”) і будувати державу виходячи з етнопсихологічних та геополітичних особливостей. Форма держави - монархія, яка спирається на місцеве самоврядування. Нація розглядається як територіальне об'єднання громадян, тому спочатку необхідна держава, потім розвивається нація (“територіальний націоналізм”).

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Дмитра Донцова (1883-1973). Він починав з марксизму, був членом УСДРП; створив у 1914 р. Союз визволення України, зорієнтований на підтримку Германії та Австро-Угорщини, висував ідеї боротьби проти Росії. Засновник ОУН, ідейною основою якою стала його праця “Націоналізм” (1926 р.). Д.Донцов розробляє принципи “нового українського націоналізму”: вольовий характер, постійне прагнення до боротьби за незалежність, романтизм та фанатизм у національній боротьбі, необхідність виховання нової політичної еліти При цьому підкреслюється пріоритет волі над інтелектом, інтуїції над логікою, агресії над пасивністю, догматизму і віри над сумнівом і знанням, а також аморальність національної ідеї (добре те, що бажаєш, а не бажаєш те, що добре), тобто придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації. Ідеї Д.Донцова розвивав М.Сціборський в своїй теорії “націократії” як режиму панування нації у власній державі, де заперечується право участі політичних партій в управлінні державою, а диктатура сприймається як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції.

Своєрідним ідейним напрямком став також український націонал-комунізм (О.Шумський, М.Хвильовий та ін.), тобто спроба поєднання ідей побудови соціалістичного суспільства з ідеями української самостійності. Близьким до цих ідей був і В.Винниченко, який вже в еміграції, в праці “Конкордизм” виступив із спробою обгрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем.

Розвиток української політичної науки в еміграції до та після другої світової війни відбувався в окремих наукових центрах, наприклад - Українському вільному університеті (створений у 1921 р. у Відні, потім працював у Празі, з 1945 р. - в Мюнхені). Так, ідеї Грушевського розвивали представники народницького напрямку Р.Лащенко і С.Шелухін (народоправство, демократизм, безкласовість, пріоритет прав народу і людини над правами держави, примат інтересів трудового народу). Консервативний напрямок поряд з В.Липинським репрезентували С.Тома-шівський та В.Кучабський, яких об'єднувало критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, розвиток теорії еліти, визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті, визнання нації як територіального згуртування усіх громадян незалежно від іхньої національності. Національно-державницький напрям, що будувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш повно проявився у дослідженнях С.Дністрянського та С.Рудницького, які обгрунтували для України концепції національної держави і право народного самовизначення. Проблема місця України між Сходом і Заходом, історичного місця українського народу розглядалась також у працях українських політологів післявоєнної доби Б.Крупницького, Р.Роздольського, І.Лисяка-Рудницького та ін.

Тема 4. Політика як соціальне явище. Феномен влади

Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно.

Лорд Актон

Легче держать вожжи, чем бразды правления.

Козьма Прутков

Політичне життя суспільства

Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя. Політичне життя - частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування і здійснення політичної влади в суспільстві. Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу володарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами тощо.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Можна його класифікувати:

за обсягом охоплення сфери - внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

за сферами прояву - соціально-політичне, національно-політичне, військове, адміністративно-політичне та ін.;

за суб'єктами політики - соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

за видом діяльності - парламентське, адміністративне;

за формами діяльності - страйкове, мітингове;

за формами організації - організоване, стихійне, слабоорганізоване;

за рівнем - на рівні місцевого управління або самоуправління, на державному рівні, на міжнародному рівні.

Поняття політики та її функції

Політика є особливим видом діяльності людей, пов'язаним з організацією всього процесу соціального життя. Це така сфера, яка вирізняється, перш за все, публічним характером. За визначенням французького політолога Ж.Фрьонда, публічне - це те, що є у суспільстві організованим, структурним, безособовим, представницьким; інакше кажучи - відчуженим від приватного, особистого життя. Приватне ж - це персональне, особисте, безпосередньо людське. У сфері публічних (політичних) відносин люди виступають у певних ролях - громадян, депутатів, членів партій, президентів. Нарешті, публічні відносини відзначаються ієрархічним характером, тобто характером панування - підкорення, вони є владними.

Отже, політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. За М.Вебером, політика “означает стремление к участию во власти или к оказанию влияния на распределение власти, будь то между государствами, будь то внутри государства между группами людей, которые оно в себе заключает... Кто занимается политикой, тот стремится к власти: либо к власти как средству, подчинённому другим целям (идеальным или эгоистическим), либо к власти “ради неё самой”, чтобы наслаждаться чувством престижа, которое она даёт.” Американський політолог Д.Ронг додає, що політика включає як боротьбу за владу, так і боротьбу за її обмеження, опір їй, втеча від влади.

У політології виокремлюють різноманітні функції політики:

* задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

* раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

* примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;

* інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

* соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин);

* забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини.

Багатоманітність функцій політики засвідчує її всеосяжний характер, неперервність впливу на суспільство й неперехідність значення для врегулювання суспільних відносин.

Поняття влади

Існує багато різних визначень соціальної влади, наприклад:

“Когда мы говорим о власти, мы имеем в виду осуществляемый человеком контроль над сознанием и действиями других людей” (Г.Моргентау);

“Власть - это институционально определённое право влиять на действия других независимо от их установок относительно такого влияния” (Т.Парсонс);

“Власть означает любую возможность проводить внутри данных социальных отношений собственную волю даже вопреки сопротивлению, независимо от того, на чём такая возможность основана” (М.Вебер);

“Власть есть сила воли... Властвовать значит как бы налагать свою волю на волю других; однако с тем, чтобы это наложение добровольно принималось теми, кто подчиняется” (І.Ільїн).

Загальним визначенням є те, що влада - це вольові відносини між людьми, які характеризуються поняттями залежності, примусу, контролю. Влада передбачає примус до якихось дій, підпорядкування і впорядкування волі людей, а також встановлення права на такий примус, легітимність, тобто визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних, не приватних рішень, згоду громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших.

Політична влада відрізняється від інших видів соціальної влади своїми функціями, а саме:

* політичне цілеспрямування;

* владно-політична інтеграція суспільства;

* регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

* забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

Ознаки та прояви політичної влади

Таким чином, публічна, тобто політична влада - це право і можливість розпоряджатися людьми і матеріальними цінностями заради задоволення суспільних інтересів і потреб. Отже, влада може розглядатися з трьох сторін: її прав, її можливостей та її мети.

1. Влада за правом здійснює контроль і примус, якщо вона є легітимною (з лат. legіtіmus - законний). Легітимізація - це визнання або підтвердження законності певного права або повноваження, зокрема повноваження здійснювати владу. Легітимізація може здійснюватися у відповідних процедурах, але не рівнозначна юридичному позитивізму. Головним є саме прийняття народом певної системи норм і цінностей, умов і правил “гри”, визнання сили загальності і обов'язковості за настановами чиєїсь волі. Легітимність надає владі авторитету, який примушує підкорятись їй незалежно від застосування або незастосування сили, тобто є ненасильницьким впливом влади. Важливо при цьому, чи базується цей авторитет на сліпому підкоренні, чи на усвідомленні справедливості влади. За М.Вебером, існує три шляхи набуття владою легітимності, або виправдання її авторитету:

1) панування на підставі нравів та звичаїв, які освячені часом та традицією їх виконання;

2) панування на підставі позабуденного особистого дару - харизми (грец. ?-?милість, божий дар), - який тягне за собою повну особисту відданість і довіру;

3) панування на піставі виконання та дотримування певних правил, законів, які вважаються обов'язковими.

Протилежністю легітимної влади є влада узурпована (від лат. usurpatіo), тобто захоплена, отримана незаконно. Втім, часто-густо межа між легітимною та узурпованою владою є рухливою, і одна може перетворюватись в іншу.

2. З точки зору можливостей влади, вона завжди має спиратись на силу, тобто можливість у разі потреби примусово досягти бажаного результату, реалізації своїх функцій. Легітимність влади завжди підкріплюється авторитетом її сили, інакше найлегітимніша влада стає пустим місцем. Сила влади - це не тільки можливість примусу, але й можливість оплати, тобто наявність необхідних фінансових та матеріальних ресурсів). Підкорення людей ненасильницькому авторитету завжди обумовлено первісними мотивами страху і надії - страху перед помстою магічних сил або володаря, та надії на потойбічну або посейбічну винагороду чи задоволення певних інтересів. Але використання владою фізичної сили має бути обмеженим виключно випадками крайньої необхідності та загальними інтересами, і не перетворюватись в насильство, тобто безконтрольне та безпідставне (або у власних інтересах) застосування силових інструментів.

Взагалі виключним правом легітимного застосування фізичної сили користується лише державна влада - форма суспільної (політичної) влади, яка спирається на спеціальний апарат примусу і має монопольне право видавати закони та інші розпорядження, обов'язкові для всього населення. З точки зору І.Ільїна, застосування сили державною владою може бути зведено до мінімуму, а ефективність її має бути найвищою, якщо дотримуватись таких аксіом:

1) Державна влада не може належати нікому без правового повноваження.

2) Державна влада у межах кожного політичного союзу має бути єдиною.

3) Державна влада завжди має здійснюватись кращими людьми, які б відповідали етичному та політичному цензу.

4) Політична програма може містити тільки такі заходи, які переслідують загальний інтерес.

5) Програма влади може включати тільки такі заходи та реформи, які можуть бути здійснені.

6) Державна влада повинна дотримуватись соціальної справедливості, яка не зводиться до формальної рівності громадян, а має враховувати також їх неоднаковість.

3. Як бачимо, в цих аксіомах мова йде не тільки про легітимність влади, але й про її спрямованість, мету. Влада є об'єктом політичної діяльності, але вона може використовуватись у загальних інтересах, а може (і часто-густо відбувається саме це) - у власних інтересах тих, хто її має; нарешті, для декого вона має цінність як така, безвідносно до благ або привілеїв, що з нею пов'язані. Виправданість влади її справедливістю та відповідальністю перед інтересами усього суспільства є третьою докорінною засадою її авторитету. Влада нелегітимна є свавіллям, влада безсила є нісенітницею, влада несправедлива та корумпована є зграєю розбійників.

Співвідношення політичної та державної влади

Поряд з визначенням державної влади як особливої форми політичної влади, тобто як більш вузького поняття відносно до більш загального, існує і дещо інше співставлення цих понять. Воно зустрічається здебільшого в політичній агітації та заявах політиків, які проголошують намір займатись виключно державним управ-лін-ням, а не політичною діяльністю. Безумовно, державне управління є формою полі-тич-ної діяльності, але особливою формою, в якій власне політична боротьба за владу нарешті посідає своє дійсне - підпорядковане цілям використання цієї влади - місце. Втім, на практиці державна влада часто використовується у вузьких політич-них ці-лях, тобто владних інтересах окремих груп, партій, осіб, і тоді боротьба за її утри-ман--ня знову стає важливішою, аніж її використання за призначенням. Тому усвідом-лен-ню дійсної суті державної влади може допомогти її протиставлення недержавній політич-ній владі (йдеться переважно про владу політичних партій).

Суб'єкти та об'єкти політики і влади

В системі політичних відносин діють суб'єкти і об'єкти. Суб'єкти політики - це всі учасники політичних відносин (окремі громадяни, соціальні групи, громадсько-політичні організації, держави, коаліції держав тощо). Об'єктом політики, як вже зазначалось, є політична влада. Втім, суб'єкти політики можуть бути як активними, так і пасивними. Активні суб'єкти політики, тобто ті сили, які реально здійснюють регулювання політичних відносин, яким тією чи іншою мірою належить політична влада, називають суб'єктами влади. Це перш за все держава та її органи, політичні партії та громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування, окремі політичні діячі або групи політиків, певною мірою - у демократичних режимах - увесь народ. Натомість пасивні суб'єкти політики - пересічні громадяни, соціальні та етнічні групи або народ в цілому, а також інші сили, яки не мають на даний час доступу до влади, є об'єктами влади. Власне, народ завжди, навіть у найрозвинутіших демократіях, є об'єктом влади, - адже влада й виникає для того, щоб керувати суспільством. Відмінності між державами полягають лише в тому, наскільки народ та окремі його частини є одночасно і суб'єктами влади.

Традиційні форми влади

Залежно від характеру суб'єкта влади розрізняються традиційні форми влади. Кількісна характеристика суб'єкта дозволила ще у давнину виділити три форми:

* монархія (грец. ????????-?одновладдя) - влада одного (детальніше буде розглянута далі як одна з форм правління);

* олігархія (грец. ????????? - влада небагатьох) - правління невеликої купки людей - або родової знаті, або заможних землевласників, або фінансистів тощо;

* демократія (грец. ?????????? - влада народу) - влада належить безпосередньо або опосередковано народу або його більшості.

Також в давнину виникають й інші характеристики форм влади, які відображають вже якісну характеристику суб'єкта:

* аристократія (грец. ?????????????-?влада найзначніших) - влада небагатьох, які належать до привілейованих родин, людей шляхетного походження;

* плутократія (грец. ????????-?багатство +????????-?влада) - влада належить представникам найбагатіших прошарків суспільства;

* охлократія (грец. ??????+ ???????-?влада натовпу) - сліпа, деспотична демократія, тобто влада народу, яка не обмежена ніякими законами;

* теократія (грец. ?????+??????? - влада Бога) - політична влада церкви, священників, релігійний характер держави.

Більш новими якісними формами влади є:

* бюрократія (фр. bureau - контора + грец. ??????) - політична влада чиновників, виконавчого апарату;

* технократія - влада науково-технічної еліти, пов'язана з процесом індустріалізації та науково-технічної революції;

* меритократія (лат. merіtus - гідний + ??????) - влада найбільш здатних до управління та гідних цього, при цьому здатність та гідність визначаються виключно особистими заслугами та досягненнями, засуджується непотизм (благовоління до родичів та знайомих при розподілі посад) та протекціонізм, створення креатур (кола осіб, особисто відданих тому хто має владу).

Останнім часом набули також поширення досить екзотичні назви, пов'язані, на жаль, із викривленням владних функцій:

* клептократія (грец. ?????? - викрадаю + ??????? - влада злодіїв, тобто корумпованої верхівки;

* мафіократія, або влада мафії (італ. maffіa - таємна організація протиправного спрямування) - безпосередній вплив організованої злочинності на політичну владу, або її зрощення з політичною владою.

Політика і мораль

В сучасній практиці все більш актуальним стає питання про співвідношення моралі і політики. Політика розцінюється багатьма людьми як “брудна справа”, і на це дійсно є підстави. Давно минули ті часи, коли політика поєднувалась з етикою і вважалась засобом виховання доброчинностей (Арістотель), або розглядалась як наука про справедливість та несправедливість (Гоббс). З часів Макіавеллі аморальність в політиці розглядається не як особистий недолік, а як професійна риса.

М.Вебер вирішував це питання розрізняючи “етику переконання” і “етику відповідальності”. Етика переконання є діянням на підставі певних принципів, отже, за наслідки цих діянь відповідає той, хто встановив ці принципи (наприклад, Бог). Етика відповідальності є діянням заради певних цілей та інтересів, де визначальним є вже не дотримання абстрактних принципів, а розуміння відповідальності за власні діяння, відповідність мети і засобів. Отже, політична мораль - в її відповідальності. Аморальною є безвідповідальна політика, хибне співвідношення мети та засобів.

Навпаки, російська релігійна філософія намагалась відновити поєднання політики та етики, підкорити політичну діяльність моральним принципам. Так, Вол.Соловйов писав: “Здравая политика есть лишь искусство наилучшим образом осуществлять нравственные цели в делах народных и международных. Область вопросов политических есть лишь новая, более широкая и сложная сфера для применения тех самых идеальных начал, которыми должна управляться личная деятельность каждого.”. Очевидно, він прав в тому, що людина, яка діє в політиці, залишається моральною істотою, тобто або виходить, або не виходить з вимог моралі. Але якщо відділення політики від моралі - “хибний та шкідливий забобон”, то треба визнати, що цей забобон досить стійкий та переважаючий, так що “всё политическое существование человечества - наследственная болезнь”. Головною проблемою моральної філософії політики є примирення ідеалу з дійсністю.

Тема 5. Політика і економіка. Політика і соціальна сфера суспільства

Кто станет отрицать, что мир, где богатые имеют власть, лучше, чем мир, где богаты лишь власть имущие?

Ф.Хайек

Співвідношення політики та економіки

Економіка і політика є двома підсистемами єдиної суспільної системи. За загальним законом системності вони є взаємопов'язаними, і в той же час відносно самостійними. Вони відносно самостійні остільки, оскільки підкоряються своїм особливим законам розвитку. В той же час вони взаємопов'язані, оскільки є предметом інтересів одних і тих самих людей і соціальних груп - реалізація цих інтересів (перш за все матеріальних) відбувається через відповідну форму взаємодії, розподілу і перерозподілу економічної і політичної влади. Взаємообумовленість політики і економіки на рівні систем є предметом соціології. Для політології важливі перш за все взаємостосунки суб'єктів політичної та економічної влади, а також між суб'єктами політичної влади з приводу економіки.

Економічна і політична влада розрізняються за сферою своєї дії і за механізмом здійснення. Політична влада означає підкорення і примушення людей до виконання певних законів, приписів, норм суспільного і державного життя за допомогою політичного (державного) авторитету і сили. Економічна влада є регулюванням взаємостосунків між людьми з приводу виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ, в основі якого - власність на засоби виробництва. Суб'єктами економічної влади є власники, тобто окремі особи, або трудові колективи, групи співвласників, а також держава та інші політичні або громадські організації. Взаємозв'язок і самостійність економіки і політики проявляється вже в тому, що суб'єкти економічної і суб'єкти політичної влади можуть як співпадати, так і існувати окремо.

Економіка є найважливішим об'єктом політичної діяльності. З одного боку - як основа політичної влади, в розумінні її економічної могутності (це стосуєтся будь-якої держави, незалежно від характеру втручання держави в економіку). З іншого боку - як основа авторитету політичної влади в розумінні успішної економічної політики. Таким чином, економічна політика є одним з головних напрямків діяльності держави, і, одночасно, одним з головних предметів у програмах політичних партій.

Втім, політична влада завжди була засобом економічного збагачення - держав, суспільних груп або окремих осіб. Використання політичної влади в особистих або групових матеріальних інтересах називається корупцією (з лат. corruptіo - підкуп). Це не тільки хабарництво державних службовців і політиків, вона може виявлятись також у проведенні економічної політики у власних інтересах, використанні державних ресурсів в особистих цілях, прямому грабунку державних коштів або цінностей.

Ринкова та адміністративна моделі економічної політики

Характер економічної політики залежить від типу взаємозв'язку політики і економіки. Принципова відмінність тут - співпадають або не співпадають суб'єкти політичної і економічної влади. В одному випадку держава є не тільки головним знаряддям політичної влади, але й головним, якщо не єдиним власником. В іншому - держава може виступати лише як один з власників, в той час як значна - і, як правило, більша - частка економічної влади розподілена між приватними або асоційованими власниками. В першому випадку держава здійснює безпосереднє управління економікою, в другому - проводить політику економічного регулювання. В першому випадку формується адміністративно-командне господарство, в другому - ринкова економіка.

В адміністративному господарстві - політика панує над економікою, влада - над власністю. Господарське управління підкоряється не економічним законам, а політичним та ідеологічним пріоритетам. Характерними рисами цієї системи є планування економі-ки, особиста залежність працівника від держави, дефіцитність споживчого ринку, зат-ра-т-ність виробництва, гальмування науково-технічного прогресу, соціальне споживацтво.

Ринкове, або капіталістичне виробництво базується на накопиченні, прагненні до прибутку шляхом раціоналізації підприємництва і праці. Механізм переходу від традиційного господарства до капіталістичного, тобто від статичного до саморухливого, трактується різноманітно (за Марксом - це жорстоке первісне накопичення; за Вебером - наслідок дії особливої протестантської етики, тобто світської аскези; деякі вчені ставлять зростання продуктивності у залежність від певної політико-правової системи). У всякому разі безумовно, що процеси формування ринкової капіталістичної економіки, громадянського суспільства, яке базується на особистій свободі громадян, і демократичної політико-правової системи були взаємопов'язаними і взаємообумовленими.

У ринковій системі економічна влада намагається взяти під свій контроль політичну владу. Американський політолог Ч.Мерріам писав: “Экономическая власть неизбежно стремится перерасти в политическую власть... Те, кто контролирует собственность, обязательно будут стремиться превратить свои доллары в голоса избирателей, свою собственность - в политическую власть.” Але відносна самостійність політичної сфери накладає обмеження на пряму владу “лантуха з грошима”, а саме, вимагає більш-менш сумлінного виконання соціально-значимих функцій держави, отже, врахування інтересів й інших прошарків суспільства.

У процесі демократизації суспільства відбувається ускладнення стосунків між власниками і політиками - розвивається політичний бізнес, тобто реалізація економічних інтересів політичними засобами. Політичний бізнес - це створення великих підприємницьких організацій, взаємозв'язок бізнесу з політичними партіями, регламентація фінансування виборчих кампаній, правове регулювання лобістської діяльності.

Основні механізми і функції держави в ринковій економіці

Ринок і держава - центральна пара західної політичної філософії. Ще у XVІІ ст. визначились основні напрямки у цьому питанні - консервативно-етатистський та ліберальний. Так, Гоббс віддавав провідну роль державі, Локк - ринковому регулю-ванню. Межі втручання держави в ринкову економіку змінювались протягом часу, і зараз не є статичними. Втім, головним залишається принцип, визначений творцем німецького економічного дива Л.Ерхардом: “Государство должно вмешиваться в жизнь рынка только в той степени, в которой это требуется для поддержания работы механизма конкуренции или для контроля тех рынков, на которых условия вполне свободной конкуренции не осуществимы.” Виходячи з цього, можна визначити основні механізми, функції і об'єкти державного регулювання.

Основні механізми економічної політики держави в ринковому суспільстві:

* фінансова політика (емісія, бюджет, кредит, облікова ставка);

* податкова політика,

* митна політика,

* антимонопольна політика,

* політика націоналізації і приватизації,

* зовнішньоекономічна політика,

* соціальна політика.

Функції держави в ринковій економіці:

* створення правової основи ринкового господарства;

* забезпечення макроекономічної збалансованості (зменшення циклічних коливань за допомогою позикового проценту);

* вплив на розподіл ресурсів і умови виробництва з метою підвищення ефективності (зокрема, за допомогою податків);

* перерозподіл прибутків з метою забезпечення соціальної справедливості (прогресивні податки, соціальні гарантії).

Об'єкти державного регулювання:

* обсяг виробництва;

* зайнятість;

* рівень цін;

* зовнішній баланс.

Серед трьох найважливіших економічних показників - безробіття, інфляції, зростання прибутків - саме безробіття має найбільший вплив на електорат.

Особливою проблемою для багатьох держав є існування так званої тіньової економіки, тобто господарчої діяльності, яка відбувається поза межами державного контролю та регулювання. Вона може носити різний характер - або отримання понадприбутків від протизаконних видів діяль-ності (наркобізнес, проституція, ігорний бізнес, торгівля зброєю тощо), або приховування звичайних економічних операцій з метою уникнення податків. Втім, великі масштаби тіньової економіки відображають неефективність економічної політики держави, а також її неспроможність у боротьбі проти мафії та організованої злочинності, і безпосередньо пов'язані з рівнем корупції у державі. С 60-х до кінця 80-х років тіньовий сектор економіки СРСР збільшився в 30 разів і сягнув біль-ше 20% національного доходу. Сьогодні частка тіньової економіки в Україні значно перевищує 50%.

Соціальна структура суспільства та її співвідношення з політикою

Людське суспільство завжди було і є розшарованим, розділеним за безліччю ознак на групи, які розрізняють за ознаками фаху і професії, освіти, відношення до власності, за обставинами життя, походженням, етнічною чи расовою приналежністю тощо. Спільність умов життя людей, схожість виконуваних ними функцій тягне за собою подібність інших ознак - способу мислення, сприйняття світу й ставлення до оточення, вартісних домінант, інтересів тощо. Розмаїта сукупність людських особистостей поділяється на певні спільноти - класи, стани, верстви, нації, касти тощо. Це соціальні групи, тобто цілісні соціальні утворення, що виникають об'єктивно і характеризуються сталими зв'язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, схожістю ставлення до інших соціальних угруповань, сповідуваних ідеалів, способу життя, тенденцій та перспектив розвитку.

Зв'язок між соціальними та політичними відносинами виявляється через категорію “інтерес”. Інтерес є вираженням певних потреб соціальних груп, задоволення яких необхідно, або, якнайменше, корисно для існування та добробуту групи. Існують інтереси первинні і вторинні, вигадані та об'єктивні.

Політично важливими є інтереси таких соціальних груп:

1) інтереси суспільних класів, що випливають з їх місця у суспільному процесі виробництва та відносин власності;

2) інтереси соціальних прошарків, які повязані з розмаїттям образу життя, прибутків, видів праці тощо;

3) інтереси соціальних станів, що мають різне походження та юридичні права.

4) інтереси національних та етнічних груп;

5) інтереси регіональних спільнот;

6) інтереси демографічних груп (молоді, жінок, пенсіонерів тощо);

7) інтереси релігійних груп.

За всіма цими груповими інтересами держава, безперечно, не повинна забувати існування інтересів окремих особистостей. Втім, держава ніколи не може задовольнити усі інтереси усіх людей. Утопією є також думка про можливість реалізації в повному обсязі інтересів будь-якої окремої соціальної групи, а намагання їх все ж таки реалізувати призводить до суспільної катастрофи, оскільки інші соціальні групи за таким підходом взагалі втрачають право на існування. Соціальна справедливість передбачає гармонійне поєднання різних соціальних інтересів у даному суспільстві.

Поняття громадянського суспільства

Сучасні політичні системи грунтуються на розвиненому громадянському суспільстві. Громадянське суспільство - це сукупність міжособистих стосунків, родинних, громадських, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються в суспільстві поза межами безпосереднього впливу держави. Інакше кажучи, громадянське суспільство співпадає зі сферою приватного, особистого життя людей і охоплює суспільні відносини, які стосуються індивіда та міжіндивідуальних стосунків, як взаємних, так і асоціативних (внутрішнє духовне життя, сфера безпосереднього міжособистого спілкування, сфера особистого і родинного попиту, майнові стосунки). Політичне, публічне начало розповсюджується й на приватну сферу, але тут людина має свободу вибору.

Таким чином, громадянське суспільство характеризується, з одного боку, наявністю реальних суверенних індивідуальних суб'єктів політичного життя і гомадянської самостійності. З іншого боку, для нього характерна чітка розгалуженість соціальних зв'язків та інтересів, динамічна структуризація соціального життя, ясне усвідомлення соціально-політичних інтересів, що пов'язане з існуванням корпорацій.

Корпорації, які розуміються в соціології як професійні групи (Дюркгейм), є проміжною формою організації громадянського суспільства, “другою родиною” (Гегель). Вони є результатом глибокого розподілу праці, яке примушує також кожного вільного індивіда задовольняти свої інтереси як особливі за допомогою досягнення загальної мети (порів. зростання добробуту населення у капіталістичних країнах).

Таким чином, за Гегелем громадянське суспільство характеризується:

* опосередкуванням задоволення потреб окремого громадянина через взаємопов'язану систему розподілу праці;

* дієвістю свободи і захистом власності за допомогою правосуддя;

* захистом особливих інтересів за допомогою поліції і корпорацій.

Громадянське суспільство є сферою позадержавного життя людей, яка, натомість, потребує існування держави, спирається на неї та контролює її. Альтернативність ознак та цінностей держави і громадянського суспільства відображає як їх протилежність, так і взаємозалежність. Розвиток громадянського суспільства як особливої форми соціальних відносин, пов'язаної з ринковою економікою, призвів протягом Нового та Новітнього часу до формування сучасної західної цивілізації, і, зокрема, ліберально-демократичних політичних систем.

Тема 6. Політична система. Держава як головний інструмент політичної влади

Государство - это шайка разбойников.

Августин

Государство - это шествие Бога в мире.

Гегель

Государство есть пёс лицемерия.

Ф.Ницше

Государство есть собирательно-организованная жалость.

Вл.Соловьёв

Сутність та структура політичної системи

Політична система - це інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу та управління справами суспільства. Політична система тісно пов'язана з іншими підсистемами суспільства, у першу чергу з економічною, правовою, а також соціальною, яку складають класи, стани, прошарки та інші суспільні групи. Їх групові інтереси і потреби формулюються і реалізуються за допомогою політичної системи, яку можна також визначити як форму усвідомлення, погодження, боротьби та втілення різноманітних соціальних інтересів за допомогою політичної влади.

Політична система є багатокомпонентним утворенням, що має складну структуру. До неї входять: політичні організації, політичні норми, політичні відносини і політична культура.

Політичні організації (інститути) - це суб'єкти політики і влади, які утворюють певну структуру, тобто посідають визначене місце, виконують певну функцію і грають відповідну роль у політичному житті. Це держава та її органи, політичні партії, громадсько-політичні організації, рухи, об'єднання та ін.

Політичні (політико-правові) норми - це правила юридично-правового характеру, які регламентують внутрішнє життя політичних організацій або відносини між ними. Це конституції та інші закони, якими регулюється політичне життя, статути та регламенти політичних партій і організацій, міжнародні правові акти.

Політичні відносини - це відносини між суб'єктами політики з приводу влади, а також їх становища, перспектив і впливу. Політичні відносини показують, яким чином соціальні групи можуть здійснювати політичну діяльність за допомогою систе-ми політичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби і методи цієї діяльності.

Політична свідомість і культура - це сукупність політичних уявлень, поглядів, ідей, теорій, цінностей та зразків поведінки як окремих людей, так і соціальних груп, які надають політичній системі неповторної індивідуальності.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання нею певних функцій (тобто основних напрямків діяльності) тими чи іншими методами і засобами, що відбивають конкретні історичні обставини. Основними функціями політичної системи є:

* визначення цілей і завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності,

* мобілізація ресурсів суспільства на їх досягнення,

* інтеграція всіх елементів суспільства навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей,

* легітимація політичного життя (тобто приведення його у відповідність з офіційними політичними і правовими нормами).

Типологія політичних систем

Типи політичних систем визначаються за різними ознаками, що розкривають різні аспекти їх діяльності. Так, вони розрізняються:

* за характером вираження домінуючих соціальних інтересів (патріархальні, полісні, станові, демократичні);

* за співвідношенням політичних і силових структур (військові та цивільні);

* за традиційними формами влади (олігархічні, аристократичні, бюрокра-тич-ні та ін.);

* за політичними режимами (авторитарні, тоталітарні, ліберально-демокра-тичні);

* за орієнтацією на стабільність або зміни (консервативні та перехідні).

За комплексом ознак політичні системи можна поділити на дві протилежні групи, визначивши їх як відкриті (змагальні, модернізовані) та закриті (командні, традиційні). Перші характеризуються розвиненою системою державних органів, що базується на принципі поділу влади; розвиненою системою публічного і приватного права; гнучкою партійною системою; визнанням опозиції та захистом прав меншості, різноманітністю самодіяльних громадських ініціатив та органів місцевого самоврядування. Другим властива звуженість політичного життя; авторитарно-бюрократичний характер влади, що базується на принципі її поєднання; відсутність або обмеженість діяльності політичних партій; формальність права, перевага політичного свавілля над законом; придушення опозиції та інакомислення.

Виникнення держави

Найважливішою складовою частиною політичної системи, головним механізмом здійснення влади є держава. Взагалі виникнення політичної системи пов'язане з виникненням держави.

Існують різні теорії походження держави: теологічна (Фома Аквінський, неотомізм); патріархальна (Арістотель, Філмер); органічна (Спенсер); теорія насильства (Гумплович); психологічна (Тард, Петражицкий); теорія суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо); класова (історико-матеріалістична) (марксизм).

Механізм виникнення держави пов'язан з процесом поділу праці, виокремлення функцій керування як самостійних. Головними чинниками виникнення деpжави були такі:

* Необхідність вдосконалення упpавління суспільством, пов'язана з його ускладненням.

* Необхідність оpганізації великих суспільних pобіт, об'єднання заpади цього великих мас людей.

* Необхідність підтpимки у суспільстві ладу, який би забезпечував функціонування суспільного виpобництва, соціальну стабільність.

* Необхідність ведення війн, як оборонних, так і загаpбницьких.

* Необхідність подолання опору пpигноблених веpств населення.

В більшості випадків всі ці чинники діяли pазом, у pізних пpопоpціях, і виpішальними могли бути ті чи інші. Пpи цьому найважливішим моментом у виникненні держави був момент відчуження від суспільства. При цьому з'являються її первісні ознаки, які Енгельс сформулював так:

1) перехід від родо-племінного до територіального поділу населення;

2) заснування публічної влади, нетотожньої загальному озброєнню народу (армія, поліція, суди);

3) встановлення постійно функціонуючої системи оподаткування.

Сутність та ознаки держави

Державу можна визначити як форму організації політичної влади, що спирається на спеціальний апарат примусу і має монопольне право видавати закони, обов'язкові для усього населення.

Але можна глянути на державу і з іншого боку - як на союз людей, який організований на началах права, об'єднаний пануванням над єдиною територією і підпорядкуванням єдиній владі. Цим наголошується, що державна влада існує не заради самої себе, а заради людей, якими вона керує з метою вдосконалення спільного життя шляхом встановлення і підтримки справедливого правового ладу.

Визначальними ознаками держави є, таким чином:

1) народ - громадяни цієї держави;

2) певна обмежена територія (кордон - офіційно визначена межа, що окреслює територію, на яку й поширюється влада конкретної держави, і територіальний поділ);

3) єдина правова влада, ознакою якої є суверенітет (фр. souveraіnete - найвища влада) який французький мислитель XVІ ст. Ж.Боден у праці “Шість книг про республіку” визначав як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони, яка є вільною від підпорядкування якимось іншим законам. З цього випливає, по-перше, зовнішня незалежність. По-друге, внутрішній суверенітет, який передбачає такі ознаки:

a) примус - ніхто не може свавільно приймати рішення про своє існування поза державою й про непідкорення державній владі; приналежність до держави є суспільною потребою і регулюється міжнародним правом;

b) загальність, тобто підкорення владі держави всіх людей, які знаходяться на його території. Це виявляється перш за все у загальній обов'язковості прийнятих державою законів і монопольному праві на стягнення податків і зборів.

c) право на використання сили, тобто легітимне існування та застосування озброєних угруповань та інститутів влади.

Неодмінною, хоча суто зовнішньою і формальною ознакою суверенності країни є державна символіка. Державний герб - відмітний знак держави, офіційно прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо. Державний гімн - урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності. При виконанні державного гімну належить вставати, демонструючи цим шану до держави, громадську лояльність. Державний прапор - офіційний відмітний знак держави у вигляді полотнища встановлених розмірів одного або кількох кольорів, можливо, з якимось зображенням, що є символом держави.

Функції і структура державної влади. Принцип поділу влади

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції - внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції держави: законодавча; правоохоронна; організаторська (створення й дотримання певного порядку в суспільстві, налагоджування господарських, транспортних та інших зв'язків, мобілізація населення і матеріальних засобів на здійснення громадських справ); політична (забезпечення домінуючого становища, гегемонії верств, які є носіями суспільної влади на цей час); економічна (формування бюджету, економічне керування або регулювання); фіскальна (від лат. fіscus - державна скарбниця), тобто оподаткування; соціальна (задоволення потреб населення в зайнятості, житлі, охороні здоров'я, соціальному захисті, соціальне страхування, пенсійне забезпечення); культурно-освітня (підтримка науково-дослідницької діяльності, створення й забезпечення умов для задоволення культурних потреб людей, надання можливості загальної освіти, забезпечення якості освіти). До зовнішніх функцій слід віднести дипломатичну, зовнішньоекономічну, оборонну та ін.

Державна влада, зберігаючи свою єдність та неподільність, для виконання покладених на неї функцій розподіляється між органами держави. Влада держави не належить цілком жодному державному органу, вона дорівнює сумі повноважень усіх її органів. Відповідно трьом головним завданням держави: встановлювати правові норми та імперативи, втілювати в життя встановлений порядок як належний шляхом застосування права, або шляхом керування, - існує три головних гілки державної влади: законодавча, судова, виконавча.

Втім, ці гілки можуть бути як роз'єднаними (тобто функції розподілені між різними органами), так і об'єднаними (напр., в абсолютних монархіях). Слід підкреслити, що сучасне розуміння принципу поділу влади підкреслює в першу чергу не стільки функціональний розподіл повноважень між органами влади, скільки механізм гарантій прав і свобод особистості, запобігання монополізму та абсолютизму влади. Він включає в себе дві сторони:

1) відокремлення виконавчої влади від законодавчої і незалежність судової влади;

2) система стримувань і противаг між гілками влади (принцип “checks and balances”).

Законодавчим органом у сучасних державах, як правило, є парламент, тобто орган народного представництва, або вищий представницький орган, який в першу чергу займається розробкою державних законів.

Вищі органи виконавчої влади можуть бути представлені або президентом та його адміністрацією, або кабінетом міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Це вищі органи державного управління, які зайняті розробкою основних напрямків політики держави та їх здійсненням. Їм підпорядковуються органи підтримки правопорядку (поліція, внутрішні війська, установи позбавлення волі); органи державної безпеки; армія; органи господарського керівництва та економічного регулювання; органи розвитку культури, освіти; органи екологічної безпеки та ін.