Історія політичних теорій

У ХХ ст. світовим співтовариством було прийнято кілька важливих документів, які на сучасному рівні розглядають проблему захисту прав людини. Це такі документи ООН, як Загальна декларація прав людини (затверджена і проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); документ Ради Європи - Європейська конвенція про права людини (1950 р.) та інші. Міжнародні документи з прав людини, звичайно, не повинні уніфікувати спосіб вирішення цих питань у всіх країнах. Взагалі обсяг громадянських і політичних свобод, соціально-економічних прав залежить від конкретного стану суспільства - як матеріального, так і духовного.

Конституція України, прийнята у 1996 році, проголосила людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави. У ІІ розділі Конституції визначені всі основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Стаття 157 забороняє змінювати Конституцію у напрямку скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція також передбачила нову форму парламентського контролю за додержанням конституцій-них прав і свобод людини - посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Є певна різниця в поняттях “права людини” і “права громадянина”. Права людини є природною приналежністю кожної особистості і не передбачають прав громадянства певної країни. Це, наприклад, свобода совісті і віросповідання, право на шлюб, право на вільне висловлювання думок та ін. Саме свобода віри є дійсно первинним правом, яке безпосередньо випливає з начала свободи як витоку духовного життя людини. Громадянськими правами користуються тільки громадяни данної країни. Це рівність перед законом, право вільного вибору місця проживання, свобода об'єднань і зборів, політичні права (тобто право обирати та бути обраним, приймати участь в управлінні державою тощо).

За своїм змістом права і свободи розрізняються на елементарні права особистості (право на життя, особисту недоторканість, недоторканість житла, таємниця листування та іншої кореспонденції, право на судовий захист, презумпція невинності тощо), політичні права (свобода думки та слова, свобода зборів та мітінгів, свобода об'єднання в політичні партії, право брати участь в управлінні державою тощо), та соціально-економічні права (право на працю, підприємницьку діяльність, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, відпочинок тощо). Щоправ-да, останні не завжди проголошуються конституціями окремих держав, але вони регулюються іншими законами та відповідною політикою держави. Права людини можуть формулюватись або негативно (як охорона автономії особистості від якихось посягань), або позитивно (як такі, що надають особистості право вільного вибору).

Права і свободи можуть підлягати певним обмеженням, спрямованим на захист суспільних інтересів в цілому. Їх реалізація кінець кінцем залежить від виконання людиною її обов'язків. Серед таких обов'язків людини перед державою найважливішими є виконання законів, сплата податків і військова служба. Важливо також, щоб виконання цих обов'язків було не тягарем, який намагаються скинути, а служінням, яке освячене вірою. Саме моментом служіння як верховним началом визначена, на думку С.Франка, уся структура прав і обов'язків, що утворює суспільний лад. Вирішальну роль тут відіграє правосвідомість.

Тема 12. Політичні еліти і політичне лідерство

Всякий народ имеет то правительство, которое он заслуживает.

Жозеф де Местр

Керівні групи суспільства. Правлячі та політичні еліти

Реальний розподіл влади у суспільстві, як правило, не співпадає з її формальним механізмом, тому аналіз інститутів політичної системи має доповнюватись аналізом реальних відносин між суб'єктами влади. Крім того, слід мати на увазі багатоступеневість суб'єктності влади, тобто існування кінцевих суб'єктів - класів, соціальних прошарків, націй тощо, і суб'єктів безпосередніх. Такими безпосередніми суб'єктами влади є керівні групи суспільства. До них відносяться:

* керівні центри громадських та формальних інституцій суспільства (держави, партій, об'єднань, блоків);

* правлячі та політичні еліти;

* групи тиску, тобто лобіювання інтересів певних суспільних спільнот.

Керівні центри громадських рухів і формальних політичних інституцій є реальними носіями влади, хоча ця влада може бути і не оформленою, не легітимізованою. Тому слід розрізняти формальні і неформальні центри. Перші мають відповідний мандат, чітке коло повноважень і відповідальності, певний рівень пасивної чи активної підтримки суспільства. Тобто це той випадок, коли формальні владні інституції - уряд, президент, правління партії - дійсно реалізують свої керівні повноваження. Але паралельно завжди існують неформальні керівні групи, які не мають чіткого мандату, повноважень та відповідальності, але мають вплив та здатність приймати рішення. Це або неформальні групи усередині формальних центрів (напр., група найвпливовіших членів уряду чи правління партії; радники президента, які за своїм впливом перевищують свої формальні повноваження); або керівні центри, що знаходяться поза межами формальних владних структур. В останньому випадку формальні керівники стають маріонетками тих, хто фактично не має відповідного мандату, але здійснює керівництво державою та суспільством (партійні, церковні, військові структури, “сірі кардинали” монарших дворів, масонські ложі, родові клани, мафіозні угрупування тощо).

Керівні центри є найбільш активними, дієвими органами більш широких суб'єктів влади, які називають правлячими та політичними елітами. Політичною елітою називають осіб, які здійснюють у державі владу, приймають у межах полі-тич-ної системи головні рішення, віддають накази і контролюють їх виконання за допо-мо-гою бюрократичного апарату. Під правлячою елітою ми розуміємо представників як політичної, так і економічної, військової, церковної, культурної та інших еліт, які так чи інакше приймають участь у керівництві суспільством. Таким чином, правлячі еліти являють собою відносно організовані меншини, які здійснюють політичну владу над суспільством в цілому, або впливають на цю владу та контролюють її. Приналежність до еліти, як правило, супроводжується низкою привілеїв, що пов'язані з високим соціальним престижем і володінням правом прийняття рішень на такому рівні, який не доступний іншим особам, що не входять до еліти.

Теорії еліт

Філософсько-соціологічні теорії еліт розробляли Платон, Сен-Сімон, Ніцше, С.Франк. Засновниками політологічних теорій еліти були В.Парето, Г.Моска, Р.Міхелс. Еліта (фр. elіte - краще, добірне) як певний прошарок суспільства визначається по різному. Ось кілька визначень:

* люди, що отримали найвищий рейтинг в галузі їх діяльності;

* найбільш активні політично, такі, що орієнтовані на владу;

* люди, що користуються найбільшим престижем, статусом, багатством;

* люди, що мають інтелектуальну або моральну перевагу над масою;

* богонатхненні (харизматичні) особистості;

* творча меншість;

* кваліфіковані спеціалісти, менеджери (технократи).

Наприклад, нова американська еліта, яка отримала назву меритократія, визначається наявністю вищої освіти (тобто освіти, здобутої у найпрестижніших вузах); видатних здібностей (саме вони - а не спадкоємне багатство або родовитість - є підставою до входження в цю еліту); обов'язковою наявністю реальних успіхів і результатів діяльності; амбіційністю і честолюбством.

Так чи інакше, різні теорії еліт виходять з того, що соціальна структура будь-якого суспільства поділяється на вищий, привілейований, і нижчий, пригнічений шари; на тих, хто здійснює функції управління, і тих, ким керують; на творчу культурну меншість і на інертну відсталу більшість. За С.Франком, така суспільна нерівність випливає з ієрархізму, органічно притаманного суспільству. Інакше кажучи, у будь-якому суспільстві, незалежно від принципів, які воно офіційно сповідує, невідворотньо меншість володарює над більшостю, тобто будь-яке суспільство є олігократією - владою меншості. Справа лише в тому, чи має ця мен-шість об'єктивні підстави до володорювання (в першу чергу відповідний інтелекту-альний і моральний рівень, творчі і управлінські здібності, а також соціально прий-нятні чинники, що виводять до цього вищого прошарку - спадкоємність або родови-тість, багатство або особисті заслугі тощо). Якщо немає таких підстав, то краще казати не про правлячу еліту, а про правлячу кліку (фр. clіque - шайка, банда).

Лише в короткі моменти бунту та анархії створюється положення, коли натовп, маса діє не під керівництвом вождів, - але це стан розпаду, який не може існувати довго. Тому революції, декларуючи рівність, фактично є лише засобом зміни однієї правлячої еліти іншою, при тому засобом найгіршим, оскільки звільняють протисоціальні, протидержавні інстинкти людей.

Типи еліт. Еліти і демократія

Звичайно, суспільні устрої відрізняються за формами та способами підбору та поновлення еліт, за ступенем їх замкнутості, спадкоємного начала та відкритого доступу окремих представників нижчих верств, за рівнем свободи громадської думки більшості у її оцінці правлячої меншості тощо. Розглядаючи ці фактори ми знаходимо, що теорія еліт зовсім не повинна протистояти теорії демократії. Зокрема, теорія елітної демократії полягає в тому, що демократія, власне, - це не влада більшості (якою є охлократія, що переходить в анархію), а влада меншості, яка делегована їй більшістю, яка контролюється і визначається більшістю за допомогою механізму виборів і відкритого змагання окремих елітарних груп.

Такі відкриті еліти притаманні відкритим, змагальним політичним системам, ліберально-демократичним режимам. Їм властиві такі риси: спонтанний приплив нових членів; піддання остракізму (тобто вилучення з еліти) порушників встановленого порядку; конкурсний змагальний спосіб добору на підставі особистих досягнень в бізнесі, політиці та інших сферах, а також популярності; професіоналізм, компетентність, ініціативність як головна посадова вимога; вивчення громадської думки і чутливість до її оцінок; саморегулювання. Такі еліти у сучасних суспільствах отримали назву істеблішмент (англ. establіshment - основа, установа).

На відміну від відкритих, закриті еліти відповідають закритим, командним політичним системам, авторитарно-тоталітарним режимам. Вони виключають спонтанність (тобто саморух) у формуванні та остракізм щодо порушників встановленого порядку; у доборі кадрів, який здійснюється вищестоячим органом, ціниться в першу чергу відданість системі чи лідерові, лише потім - особисті досягнення; ретельність у виконанні директив цінується набагато вище ініціативи; вони закриті для вивчення і байдужі до громадської думки, їм притаманне адміністративно-командне регулювання. Приміром такої еліти є номенклатура (лат. nomenclatura - перелік, список імен). У вузькому розумінні номенклатура - це перелік керівних посад, заміщення яких здійснює вищестоячий орган, а також перелік осіб, які заміщують такі посади, або знаходяться в резерві для їх заміщення; у широкому розумінні - це партійно-державно-господарча еліта, вищий прошарок управлінців, що мали реальну владу і користувались відповідними привілеями у тоталітарному соціалістичному суспільстві.

Слід сказати, що перехідний період у нашому суспільстві, змінивши політичну систему та політичні інститути, майже не змінив характер правлячої еліти. Так, за даними російських вчених (а в Україні ситуація схожа), більш ніж 75% політичної і 61% бізнесової еліти - вихідці з старої радянської номенклатури, тільки нова політич-на еліта складається переважно з колишніх партійних і радянських працівників, а нова економічна еліта рекрутувала кадри з комсомольців та господарників.

Витоки і сутність політичного лідерства

З тих самих причин, з яких суспільство є олігократією - тобто на підставі ієрархізму, - випливає й принцип монократії, тобто єдиновладдя. В тій мірі, в який суспільство потребує не керівництва взагалі, а швидко та єдино діючої організуючої волі, воно неминуче втілює принцип єдиновладдя. Це особливо вираз-но виявляється у критичні моменти, зокрема у війнах, тому й політичне лідерство, і єдиновладні форми правління спочатку мали переважно військовий характер.

Суть лідерства в будь-який формі становлять відносини домінування і підпо-рядкування, впливу та слідування. Лідер виконує відповідні функції, а саме: оцінка ситуації; вироблення лінії поведінки; мобілізація людей на досягнення поставленої мети.

Слід підкреслити, що лідерство завжди передбачає владу, але влада не завжди передбачає лідерство. Лідер обов'язково або має політичну владу, або прагне її. Влада ж може бути знеособлена, позбавлена категорії особистої відповідальності. В цьому випадку політичні лідери не потрібні системі (наприклад, бюрократичній), яка не висуває, а навпаки, придушує їх.

Існує лідерство формальне (пов'язане з призначенням керівника та функціональними обов'язками) і неформальне (виникає на підставі особистих взаємовідносин). Або інакше - існує керівництво та власне лідерство. Вони можуть збігатись, і це кращий варіант, а можуть і протистояти, коли діяч, що не обіймає керівних посад, здобуває більшу популярність, ніж офіційний керівник.

Політика вимагає від лідера особливих якостей. Це, зокрема, велика працездатність, розвинені аналітичні здібності розуму, виражений нахил до громадської та державної діяльності, твердість переконань, прагнення до нового, оптимізм і увага до людини, вміння переконувати і вести за собою людей. М.Вебер вважав три якості вирішальними та обов'язковими для політика: пристрасть, почуття відповідальності, окомір. На думку С.Франка, лідера мають відрізняти певні психологічні особливості, а саме: “неуклонная решимость; способность не пугаться чужого требования и гнева; пренебрежение к чужому страданию; инстинктивно ощущаемая власть взора или голоса”. Поняття лідерства передбачає певний масштаб особистості керівника, рівень його освіченості, компетентності, загальної та політичної культури тощо. Таким чином, лідер - завжди індивідуальність.

А ще лідер - це мішень. За 50 післявоєнних років вбито терористами близько 50 політичних лідеров першої величини.

Типи та образи політичних лідерів

Характеристика політичного лідера включає його особисті якості, особливості форм і методів діяльності лідера; місце, авторитет і положення лідера в системі суспільно-політичних відносин; масштаб діяльності, характер і ступінь складності завдань, що вирішуються; соціально-політичні параметри суспільної сфери, в якій діють ті чи інші лідери. Існуючі деякі типи і образи лідерів класифікуються по-різному. Ось деякі класифікації лідерів різними політологами:

М.Вебер: традиційний, харизматичний, легальний (за типами влади);

Г.Лассауелл: адміністратори, агітатори, теоретики (за особливостями їх діяльності);

В.Хагеман: консервативні та революційні (за характером політики);

Р.Такер: “реальні” та менеджери (за мірою їхнього впливу);

Р.Міхельс: демократи і диктатори;

Дж.Бернс: перетворювачі та ділки і т.і.

За класифікацією М.Херманн конкретний образ лідера визначається його характером, властивостями його прихильників, взаємозв'язком лідера і його послідовників, історичною ситуацією. Різні поєднання цих обставин дають підставу розглядати чотири образи лідера:

* лідери-прапороносці (які мають “мрію”, що захоплює прихильників),

* лідери-служителі (які тільки виражають інтереси своїх виборців та прибічників),

* лідери-торговці (які здатні переконати виборців, “продати” їм свої плани та ідеї),

* лідери-пожежники (які готові зреагувати на нестандартні вимоги ситуації чи позиції).

Образ лідера-прапороносця близький до ідеї М.Вебера про харизматичне лідерство. “Харизмою” він називав якість особистості, яка визнається незвичайною, завдяки чому особистість оцінюється як така, що обдарована надприродними, надлюдськими силами і властивостями, яких не мають інші люди.

У зв'язку з аналізом типу лідера-торговця слід торкнутись поняття “популізм”. Популізм відрізняється від популярності тим, що він є системою дій політичного лідера, спрямованою на завоювання популярності, авторитету та підтримки народу. Як форма політичної боротьби популізм асоціюється з недобросовісною політикою, якій притаманні радикальні гасла, риторична патетика та демагогія. Разом з тим, елементи популізму повинен використовувати будь-який лідер, який сподівається на підтримку більшості. Крайній популіст у негативному розумінні називається демагогом (з грец. ??????????-?використання неправдивих обіцянок, свідоме викривлення фактів тощо). Живильним грунтом для демагогів є політична відсталість мас та їх політична безкультурність, недовіра до влади, незадоволеність існуючим становищем. Тому демагогів особливо багато на тлі революцій.

Форми особистої влади та природа культу особи

За формою організації та стилем особистої влади керівництво поділяють на авторитарне, яке передбачає одноосібний спрямовуючий вплив, і демократичне, яке залучає членів групи до керування її діяльністю. Демократичне керівництво передбачає такі риси лідера, як відкритість, здатність прислуховуватись до іншої точки зору, терпимість до критики, шанобливе ставлення до підлеглих. Проте воно не завжди ефективне, особливо у переломні моменти, коли є нагальна потреба у швидких і рішучих заходах. Авторитарне лідерство виявляється у самостійності і непідконтрольності лідера, у його опорі або на власний незаперечний авторитет, або на силу. Цей режим особистої влади часто-густо перетворюється на диктатуру, але інколи може й врятувати суспільство в скрутний час.

Авторитарний режим особистої влади не тотожний поняттю культу особи. Якщо культ особи - це феномен суспільної свідомості, який має місце відносно або живої, або історичної особи (її “обожнення”), то режим особистої влади є атрибутом політичної системи, який вимагає обов'язкової присутності реального носія влади - диктатора. Культ особи і режим особистої влади можуть як збігатись, так і існувати окремо. Їх збігання призводить до повного ігнорування прав і свобод особистості, масових репресій проти невинних людей. До того ж це зростання бюрократизму і зниження ефективності керівництва, застій у науці і консерватизм, зневажання норм моралі і ліцемірство. Це саме той випадок, коли верховна влада зловживає владою. Прикладами тому є в нашій історії культ особи І.Сталіна, а також культи вождів інших соціалістичних країн (Мао Цзедуна, Н.Чаушеску, Кім Ір Сена та ін.)

Тема 13. Феномен бюрократії та бюрократизму

А все те разные управители имеют свои особливы канцелярии и канцелярских служите-лей и каждый по своим делам народ волочит.

Екатерина Вторая

Витоки і суть бюрократії та бюрократизму як соціальних явищ

Термін бюрократія походить від фр. bureau - контора, і грец. ???????-?влада, і може означати або певний тип соціального управління, або певну форму соціально-по-лі-тичної влади та відповідну правлячу еліту. Термін бюрократизм використовується, як правило, для характеристики відповідних засобів управлінської діяльності. Найпростіший зміст цих понять полягає у відриві виконавчих органів певної організації від самої організації, перетворенні органа, що має підкорятись, в орган, який підкоряє тих, чию волю він повинен виконувати. Бюрократія є апаратом панування, інструментом влади, який містить, однак, внутрішнє протиріччя - залишаючись апаратом, тобто слугою, він стає над своїм паном, перебирає владу над владою.

Бюрократія як поняття, яке протилежне демократії (що не зовсім точно), ви-ко-рис-товується в нашому політичному лексиконі майже виключно в негативному, навіть лайливому значенні (часто під іншим терміном - партократія). Для цього є істо-рич-ні причини, але явище бюрократії є набогато складнішим, неоднозначним, втіленим в різних історичних типах.

Бюрократія притаманна не тільки державі, хоча це поняття часто пов'язується лише з державою, а й взагалі будь-яким організаціям. Передумовою її існування є специфічна професійна управлінська діяльність, тобто необхідність засвоєння пев-них вмінь і навичок, а також технічна неможливість безпосередньої демократії. Особ-ли-во поширились ці передумови в сучасному індустріальному та постіндустрі-альному суспільстві, хоча, безумовно, бюрократія існувала і раніше, в традиційних суспільствах. Бюрократія приходить на зміну старим формам влади тому, що вона являє собою технічно більш довершений спосіб організації - настільки ж, наскільки машинне виробництво перевершує ручну працю. Типічній формі бюрократії притаманні такі риси:

* систематична мобілізація людських та матеріальних ресурсів для здійснення чітко визначених цілей і планів;

* використання професійно підготовлених кадрів, обіймаючих неспадкоємні посади з означеним колом повноважень і сферою діяльності;

* професійна спеціалізація і розподіл праці, що координується ієрархією підпорядкування, підзвітною певній владі або клієнтурі.

Отже, за словами Р.Дарендорфа, саме укрупнення організаційних утворень в промисловості, торгівлі, державному управлінні і системі освіти створює сприятливі умови для правління бюрократів, яке будується на універсалізації управління. Але при цьому бюрократична система управління приходить у протиріччя з системою лідер-ства, яка грунтується на індивідуальних якостях особистості. Тільки видатним ліде-рам вдається приборкати цю в'язку масу.

З цією якістю пов'язані основні негативні риси бюрократичної управлінської структури: знеособлення, безвідповідальність, самодостатність і самовідтворення, підміна знання - авторитетом, ініціативи - традицією. Негативні риси бюрократії властиві її природі, і є мовби продовженням її позитивних функцій. Наприклад, постійна необхідність жортко встановленого і передбачаючого сувору підзвітність порядку дій може породжувати тенденцію до інертності, волокити, обмеження здатності реагувати на нові ініціативи. Необхідність дроблення обов'язків може призвести до виникнення проблем і труднощів в координації дій та відповідальності за них. Занадто централізований контроль може створювати проблеми перешкод і “пробок” в діяльності і уповільнення реагування. Для пересічного громадянина такі бюрократичні засоби управління перетворюються у постійні проблеми незрозумілих формальностей, відписок і відмов.

Теорія бюрократії Макса Вебера

Процес розширення соціальної ролі держави і пов'язаний з ним рост бюрократії породили неоднозначні оцінки і різні теорії бюрократії. Ще А.Сен-Сімон у XVІІІ ст. першим звернув увагу на роль організації у розвитку суспільства, вважаючи, що у майбутньому влада не повинна успадковуватись, а має зосереджуватись у людей, які мають спеціальні знання. Дещо ідеалізовані погляди Сен-Сімона на “наукове управління” суспільством дали поштовх двом тенденціям в соціально-політичній думці: з одного боку, подальшій абсолютизації місця і ролі соціальної організації, що призводило до створення утопічних проектів майбутнього та казарменних відносин у реальності; з іншого - знаходженню функціональних меж бюрократичних систем, в яких вони б виконували соціально-необхідні функції, не перетворюючись у монстра, що пригнічує особистість.

Зокрема, згідно раціональній теорії бюрократії М.Вебера, розрізняється два її типи: традиційна “патрімоніальна” і сучасна раціональна. Переважною сферою впли-ву патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою - збере-ження традиційних структур суспільного життя. Вона обмежена традиційними цін-нос-тями і несе ознаки ірраціональності. Натомість, доменом раціональної бюро-кра-тії, яка формується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарська діяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення суто формальної ефективності виробництва, тому, виходя-чи з міркувань доцільності, вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.

Раціональна бюрократична організація характеризується:

* ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов'язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;

* суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими;

* формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін;

* безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади.

Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, проникають у суміжні області. Так, відбувається часткова раціоналізація державної бюрократії, що підви-щує ефективність державного управління. З іншого боку, і приватно-господарська бюрократія частково ірраціоналізується під впливом традиційної. В тій чи іншій мірі в ній проявляються дисфункції, найбільш розповсюдженими з яких є перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засоби, внаслідок чого засоби (ієрархізація влади, сувора дисципліна, неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються у самоціль; або підміна головних цілей побічними та ін.

Отже, у розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі, а не поганого управління, як це склалось у нас. Втім, навіть у такому широкому розумінні бюрократія не співпадає з управлінням - по-перше, там, де в будь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.

Бюрократія як форма політичної влади. Тоталітаризм і бюрократія

Негативні моменти бюрократії посилюються, якщо розширюється втручання держави у соціально-економічне життя, перш за все у розподілі і перерозподілі суспільного продукту, і відповідно звужується живильний грунт саме раціональної бюрократії. Цей процес відбувається у двох формах - посилення державного регулювання ринкової економіки, або одержавлення соціалістичного типу. М.Вебер попереджав проти небезпеки універсальної бюрократизації, яку несе як державний капіталізм, так, особливо, і державний соціалізм.

Такий розвиток має небезпеку посилення політичної влади бюрократії. Реаль-ною основою бюрократичної влади є її власність. К.Маркс писав: “Бюрократия име-ет в своём обладании государство, спиритуалистическую сущность общества: это есть её частная собственность.” Специфіка бюрократичної власності полягає в тому, що об'єктом привласнення тут є не речі або люди як такі, а незліченні зв'язки між речами та людьми, абсолютно необхідні для нормального життя. Бюрократичною власністю є функція розпорядження натуральними продуктами, монопольного розподілу їх між людьми.

Державний соціалізм призвів до формування нового типу бюрократії - тоталітарної. Передумовою її формування став процес загального одержавлення: виробництва, розподілу, обміну, робочої сили, ідеології і культури. Гігантське розширення державних функцій призвело до гігантського зростання державного апарату. При цьому виявились нові риси, притаманні саме цьому типу бюрократії: її каральний характер; всюдисущність; метою стає влада заради влади; формується особливий державний стан - номенклатура.

Державний соціалізм безумовно можна назвати бюрократизмом як суспільно-політичним устроєм. Його риси:

* панування відносин особистої залежності в соціальних стосунках в бюрократизованій формі (ієрархія начальників - підлеглих від самого низу до самого верху);

* виникнення “бюрократичного ринку”, тобто торгівлі не лише товарами та послугами, а й “бюрократичною власністю” - становищем у суспільстві, владою над підлеглими, законами та правом їх порушувати, кваліфікаційними дипломами тощо;

* політичне панування бюрократії як особливої соціальної верстви (партократія або номенклатура).

Основні шляхи боротьби з бюрократизмом

Свого часу В.Ленін вважав, що диктатура пролетаріату “сразу примет меры, чтобы в корне подрезать бюрократизм, и... в состоянии будет довести эти меры до конца, до полного уничтожения бюрократизма, до полного введения демократии для народа.” Але вже за три роки після революції він змушений був кардинально змінити свої погляди, і вже повчав одного спритного державного службовця, що бюрократизм не можна знищити одразу. “Его можно лишь лечить. Хирургия в этом случае абурд, невозможность; только медленное лечение - всё остальное шарлатанство или наивность.” Справа була в тому, що самі принципи та заходи, якими Ленін намагався подолати бюрократизм - “підбір кадрів та перевірка виконання”, “створення контрольного апарату” тощо, - мали суто бюрократичний характер. Між тим, свідомо створювались усі передумови для абсолютного панування партійно-державної бюрократії (повне одержавлення суспільства). Логічним кінцем цієї “авантюри”, за словами А.Богданова, “явилось бы (і дійсно сталось) длительное царство Железной Пяты”.

М.Вебер не вважав в принципі можливим “остаточне вирішення” проблем бюрократії. Більше того, він писав, що ми не зможемо врятуватись, якщо поставимо на місце вдосконаленої раціональної системи (тобто раціональної бюрократії) менш раціональну (тобто традиційну бюрократію). Але тут треба розрізняти, принаймні, два питання: пом'ягшення негативних моментів бюрократичних методів управління і обмеження політичної влади бюрократії як соціального прошарку.

Для першого важливими є такі моменти, як децентралізація (до певної міри) занадто централізованих функцій; громадська співучасть в місцевих комунах і організаціях; перегляд системи перебування на посадах офіційних осіб; скорочення ієрархічних структур за рахунок посилення строкових та бригадних форм, та інші заходи, спрямовані на послаблення суворої бюрократичної цілісності (але не руйнують саму цю цілісність як таку).

Друге питання пов'язане перш за все з обмеженням ролі та впливу держави в соціально-економічному житті суспільства, а також з ліквідацією станового характеру бюрократії (тобто її політико-правових привілеїв), інакше кажучи, зміною характеру правлячої еліти (закритої на відкриту). Це питання важче за перше, але, на відміну від першого, його можна вирішити.

Тема 14. Соціально-етнічні спільності в політиці

Всякий народ несёт на себе печать соразмернос-ти своего, присущего только ему и несопостави-мо-го с другими совершенства.

И.Г.Гердер

Поняття етносу та етнічних спільностей

Актуальність цієї теми визначена, по-перше, гостротою багаточисельних міжнаціональних конфліктів; по-друге, політичними спекуляціями стосовно “націоналізму” та “національної ідеології”; по-третє, плутаниною понять.

Етноси (грец. ??????-?плем'я, народ) - це соціальні спільноти, які утворюються історично на підставі спільності проживання на певній території та певному ландшафті, єдності мови, історичних, релігійних та культурних традицій, ідей та символів, і характеризуються у першу чергу наявністю спільної етнічної самосвідомості. Втім, деякі вчені, наприклад, Л.Гумільов, вважають етноси переважно біологічними утвореннями, які підкоряються органічним законам народження, зростання, старіння та вмирання.

За ступенєм розвитку етнічної самосвідомості можна виокремити різні типи етнічних спільнот - плем'я, народність, націю. Межею між народністю і нацією в цьому розумінні є усвідомлення етносом ідеї власної державності, яке передбачає певний розвиток культури, освіти, економічних зв'язків. Нерозривний зв'язок понять “нація” і “держава” та його реалізація в національних державах призвела до того, що термін “нація” подекуди втратив етнічне звучання і перетворився у синонім позначення народу даної держави, або просто держави (звідси - назва ООН). Втім, за статистикою ООН, у світі нараховується майже 4 тис. етносів, з яких лише 800 вважаються націями (а держав - тільки 200).

Супутні поняття: національна група (або меншинство) - компактна етнічна група в інонаціональній (багатонаціональній) державі; національність - приналежність людини до певного етносу.

Нація і держава. Етнічний склад держав

Історія етносів тісно пов'язана з історією держав, етноси завжди виступають суб'єктом політичних відносин, а етнічний інтерес - політично значущим інтересом. Разом з тим, держава не завжди є національною (і практично ніколи - етнічно чистою), а етнос не завжди має статус державності. Тому національна політика є одним з визначальних напрямків діяльності держави, особливо там, де її актуальність обумовлена національним складом держави. За національним складом можна виокремити:

* держави однонаціональні (більшість держав Європи, Японія);

* держави з переважаючою нацією (Великобританія, Іспанія, Фінляндія, Румунія, Ізраїль, Китай, Іран, Індія, арабські країни) - сюди можна віднести і Україну, а також і Росію;

* держави двох або трьохнаціональні без переважаючої нації (Бельгія, Швейцарія, Боснія і Герцеговина);

* багатонаціональні держави без постійно домінуючої нації (Афганістан, Індонезія, країни Тропічної Африки).

Етнічний склад держави далеко не завжди відповідає її національно-політичному устрою. Це залежить як від ступеню розвитку національної самосвідомості, так і від ступеню та форм національного гноблення, що породжує численні національні протиріччя та конфлікти.

Права народів. Форми національно-державного самовизначення

Політична гострота національних інтересів давно викликає потребу їх юридичного оформлення. Одним з перших прикладів такого роду була Декларація прав народів Росії (2 листопада 1917 р.), яка, однак, була виконана досить своєрідно. Сьогодні поняття прав народів закріпилось у міжнародному праві. Вихідний пункт - рівність прав усіх народів незалежно від їх кількості. Втім, якщо стосовно особистості ця рівність прав має застосовуватись безпосередньо, то стосовно народів - потенційно, оскільки може входити у протиріччя з правами держав. Отже, в міжнародних документах закріплені такі права народів:

1. Право на існування - заборона знищення та дискримінації (міжнародні конвенції проти геноциду 1948 р., расової дискримінації 1966 р., апартеїду 1973 р.).

2. Право на самоідентифікацію - це право особистості визначати свою приналежність до тієї чи іншої нації.

3. Право на суверенітет, самовизначення та самоврядування. Політичне самовизначення націй може здійснюватись у таких формах:

a) єдиної (унітарної) національної держави (моноетнічної або поліетнічної);

b) національної федерації;

c) автономії у складі багатонаціональної унітарної держави;

d) місцевого національного самоврядування.

4. Право на збереження культурної самобутності (культурно-національна автономія) - власної мови, культури, релігії, звичаїв тощо.

5. Право на контроль за використанням природних багатств та ресурсів території проживання.

6. Право на користування досягненнями світової цивілізації.

Розвиток національних відносин в сучасному світі. Міжнаціональні конфлікти та їх наслідки

Процес етно-політичного розвитку здійснюється у сплетінні двох векторів:

* зростання національної самосвідомості, культурного, економічного і політичного становлення кожної нації;

* зближення, поєднання націй, інтернаціоналізації економіки, політики, науки і т.і.

М.Бердяєв характеризував ці напрямки як процеси індивідуалізації та універсалізації. Марксизм віддавав перевагу, навіть абсолютизував другу тенденцію (поняття “радянський народ”), пророкуючи повне злиття націй. Але події останнього часу довели, що не зважати на національний фактор принаймні передчасно.

Після остаточного розпаду колоніальної системи (50-70-ті роки) світ пережив новий підйом національної самосвідомості - своєрідний “етнічний ренесанс”. До процесів комплексної інтеграції готові лише найрозвинутіші держави (країни ЄС), та навіть ті здійснюють інтеграційні кроки з великими складнощами, і ці процеси не торкаються власне національної самобутності народів. Натомість, у 90-тих роках вже розпались 3 національних федерації (СРСР, СФРЮ, ЧССР), з'явилось більше 20 нових держав. При цьому світ побачив різні шляхи такого розлучення - мирний та правовий (Чехія та Словаччина), військовий (Югославія), відносно мирний, хоча і не дуже правовий (Радянський Союз). Щоправда, наприкінці існування СРСР на його території нараховувалось 76 реальних та потенційних районів міжнаціональних конфліктів, але абсолютна більшість цих гарячих точок були не між республіками (виключення - конфлікт між Арменією та Азербайджаном з приводу Карабаху), а в межах нових держав.

Згодом конфлікти у Північній Осетії, Абхазіі, Придністров'ї, Інгушетії, Чечні та ін. переросли в запеклі і кроваві війни, при цьому ці національні (інколи націо-наль-но-релігійні) війни відрізняються осбливо жорстоким характером (зокрема, з етніч-ними чистками, масовим знищенням мирного населення, тероризмом тощо). Міжнаціональні проблеми і конфлікти в різних формах (що залежить перш за все від рівня культури та цивілізованості конфліктуючих сторін) існують і в інших країнах: Бельгії (між валлійцями і фламандцями), Канаді (питання про незалежність франкомовної провінції Квебек), Великобританії (питання автономії Шотландії і статусу Північної Ірландії), Іспанії (проблема басків, статус Каталонії та ін.), Боснії та Герцеговині (недавня війна між сербами, хорватами і мусульманами), Шри Ланці (війна між сінгалами та тамілами), Іраці (боротьба курдів за незалежність), Індії (сікхський сепаратизм), Афганістані (протиріччя між пуштунами, таджиками та узбеками), Ізраїлі (палестинська проблема), Руанді (війна племен тутсі і хуту) і т. ін. Саме внутрішньодержавні, перевжано національно-релігійні війни й військові суперечки складають сьогодні більшість усіх військових конфліктів, які відбуваються в останні десятиріччя у світі, і приносять найбільші втрати.

Поняття націоналізму, патріотизму, шовінізму, інтернаціоналізму

Ідеологією національно-визвольних рухів виступає націоналізм. Націоналізм існує на психологічному (побутовому) та ідеологічному рівні. Його можна розглядати як любов до своєї нації, прагнення до розвитку та утвердження її мови, культури, політичного та економічного суверенітету. В цьому розумінні він майже збігається з патріотизмом, особливо у моноетнічних країнах, - це форми розумного колективного егоїзму. Але в той же час він завжди має потенційну небезпеку переходу до етноцентризму, тобто поділу на “своїх” та “чужих”, тієї чи іншої форми переваги, навіть презирства та ненависті до інших націй. Такі крайні, агресивні форми націоналізму називають шовінізмом (різновиди - расизм, антисемітизм). Слід зазначити, що поняття “інтернаціоналізм” в ідеологічному плані має позитивний зміст лише в розумінні поваги до інших націй, прагнення до рівноправ'я націй, до спільного вирішення загальних проблем, - але все це не відкидаючи любові до власної нації; в протилежному випадку він перетворюється у космополітизм, антипатріотизм). За словами Бердяєва, національність є індивідуальним буттям, поза яким неможливе існування людства, тому той, хто не любить власного народу, не може любити людства.

Український націоналізм є в своїй основі ідеологією національної державниць-кої самосвідомості, що, однак, не виключає прояву в ньому шовіністичних тенденцій, які у певних лідерів та певних напрямків можуть і переважати. Зокрема, гасло “Україна для українців”, започатковане ще сторіччя тому М.Міхновським, яке і зараз знаходиться на озброєнні деяких націоналістичних партій та угруповань, є по суті шовіністичним, оскільки провокує нетерпимість до будь-яких інших національностей, що мешкають в Україні.

Етнічний склад та проблеми міжнаціональних відносин в Україні. Законодавство про права національностей в Україні

Засади національної політики України викладені у статтях 10-12 Конституції України. Так українська мова проголошується державною, що передбачає забезпечен-ня з боку держави її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Втім, держава також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Однак Конституція не передбачає створення національно-територіальних автономій. Зазначимо також, що Конституція не допускає привілеїв чи обмежень у правах за ознаками раси, етнічного походження або мови.

З точки зору розвитку самосвідомості українська нація одночасно і стара, і молода. Вона має багатовікову історію з кількома спробами державного самовизначення. Але сьогодні національно-державницька самосвідомість народу фактично формується заново. Утворення незалежної держави в 1991 р. мало свої історичні, політичні, економічні передумови, але результат референдуму 1 грудня, коли більше 90% населення підтримали це рішення, багато в чому був спричинений поверховими настроями, а не усвідомленою переконаністю в цій справі, що й доводять соціологічні опитування в наступні роки. Тому першочергова проблема української держави - розвиток процесів національного відродження, формування національної самосвідомості та національно-державницької ідеології, здатної не розколоти, а об'єднати абсолютну більшість населення. Це потребує досконалого вивчення та викладання історії, надання та дотримання відповідного статусу українській мові, розвиток національної культури, освіти, науки, засобів масової інформації тощо. Слід мати на увазі небезпеку насильницької українізації як реакції на попередню деукраїнізацію.

Друга проблема - задоволення потреб національних меншин у збереженні і розвитку власної мови, культури, освіти, релігії, засобів масової інформації тощо. За переписом 1989 р. населення України на 72,7% складали українці, 22,1% - росіяни, решта 5% припадає на євреїв, поляків, білорусів, угорців, румун, молдаван, болгар, греків, кримських татар (загалом нараховується 110 національностей, з яких близько 30 мають компактні національні групи). Їх права регулюються Декларацією прав національностей України (1991 р.) та Законом про національні меншини в Україні (1992). Особливе питання - про російське населення та російську мову - в зв'язку з попереднім станом російської мови, в зв'язку з його багаточисельністю (в регіоні Донбасу - до половини, в Криму - 67%), нарешті, в зв'язку з політичним тиском Росії.

Окремо постає проблема відновлення прав репресованих народів - для України це перш за все кримські татари, а також німці. Формально їх права відновлені, але фактично існує багато проблем, пов'язаних з поверненням на історичну батьків-щину - фінансування переселення, надання місць поселення, політичні права та ін.

Втім, Україна залишається однією з небагатьох колишніх радянських республік, де поки що вдається уникнути гострих міжнаціональних конфліктів (за виключенням кількох сутичок у Криму). Це можна вважати однією з небагатьох заслуг політичного керівництва, але одночасно - наслідком терпимості, толерантності нашого народу (хоча, звичайно, не можна не помічати побутового націоналізму).

Тема 15. Політика та релігія

Тож віддайте кесареве - кесареві, а Богові - Боже.

Євангеліє від Матфея

Релігійний фактор у політиці

Релігійний фактор завжди був дуже значним у політиці, а політичні мотиви - досить впливовими в релігійному житті. Взагалі місце релігії у суспільстві визначається тим, що релігія є підставою будь-якої соціальності, вона є первинним соціальним зв'язком людей, ранішим за культуру, державу, економіку і т.і. Тому перші держави утворювались між іншим як організації спільного культу, а спільний культ був єдиним ідеологічним фундаментом перших держав.

З часом цей внутрішній духовний зв'язок поступається місцем зовнішньому об'єднанню, в тому числі й політичному. В межах окремих релігій виникають церкви як зовнішні релігійні організації, що об'єднують віруючих на підставі спільного віровчення, релігійної діяльності та ієрархічних церковних інститутів. Але церкви завжди виступали не тільки як організації віруючих, а й як політична сила. Вони мали свої політичні, матеріальні інтереси, мали владу не тільки духовну, а й земну. З іншого боку, світська влада неодноразово зазіхала на багатства та власність церкви, намагалась використати її як інструмент контролю над своїми підданими.

В цій боротьбі дуже часто люди різних конфесій (віросповідань) ставали ворогами один одному. Історія людства, на жаль, насичена релігійними війнами та конфліктами, які й зараз мають місце і вносять напруження у без того складну міжнародну ситуацію, або ще більш ускладнюють становище в окремих країнах. Так, вже 50 років точаться війни між арабами та євреями на Близькому Сході - конфлікт, який не можна зрозуміти, не знаючи особливостей релігійної догматики іудаїзму та ісламу, а також їх історії. Тридцять років ллється кров у Північній Ірландії, а інколи терористичні акти трапляються і в самій Британії - це конфлікт між католиками та протестантами Ольстера. Ворожі сторони в югославсь-кому конфлікті 1991-1995 рр. теж були чітко розмежовані за конфесійною ознакою - серби-православні, хорвати-католики та боснійські мусульмани. Релігійний фактор також виразно прослідковується у вірмено-азербайджанському конфлікті, у виступах сікхів в індійському Пенджабі, в ірано-іракській війні та спробах поширити іранську “шиїтську революцію” 1979 р. на інші країни тощо.