Еволюція системи міжнародної безпеки у Центрально-Східній Європі

Еволюція системи міжнародної безпеки у Центрально-Східній Європі

Вступ

Актуальність дослідження проблеми міжнародної безпеки в Центрально-Східній Європі зумовлена рядом фактів. Міжнародна ситуація в світі за останній період часу істотно змінюється. Відбувається трансформація усього світового ладу, яка характеризується переходом від біполярного до постбіполярного облаштування світу. Доля людства вже не залежить від балансу лише двох біполярних сил характерного для періоду «холодної війни». Зважаючи на постбіполярність світ сьогодні має цілий ряд центрів тяжіння та впливу. Разом із цим світ, що змінився, не став стабільнішим і безпечнішим. Як і раніше, виникає чимало нових загроз і викликів національній і міжнародній безпеці: локальні етнічні конфлікти, розширення міжнародного тероризму, глобалізація злочинності, ядерна небезпека, експансіонізм тощо. Для того, щоб ефективно протистояти цим та іншим викликам для кожної держави чи регіону світу потрібна побудова нової системи власної безпеки. Під цим кутом зору значний інтерес становить розгляд організаційних основ міжнародної безпеки для держав Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) (тобто девятнадцяти держав, що розміщені між трьома морями - Чорним, Балтійським та Адріатичним, чи між Росією та Німеччиною). Актуальність при розгляді теми міжнародної безпеки даного регіону зростає ще й тому, що Україна є його складовою.

Стан наукової розробки. Дана проблема при значному науковому інтересі не розроблена на достатньому науковому рівні. Наукових праць, що дали б комплексний аналіз даної проблеми немає. Основна увага приділяється дослідженню питання міжнародної безпеки загалом чи безпеки Європи в цілому. Саме в такому контексті розробляли суть поняття «міжнародна безпека»:

Кухта Б., Ткаченко Г., Бодрук О., Камінський Д. та інші. Вони дали характеристику основним аспектам, що охоплює в собі поняття «міжнародна безпека», охарактеризували основні типи загроз, що несуть небезпеку, можливі шляхи їх подолання, основні концепції безпеки. Проте вони лише частково розглянули основні міжнародні організації, що покликані створити сучасну систему міжнародної безпеки.

Окрема група дослідників охарактеризувала основні риси і напрями гарантування безпеки для періоду біполярності. Серед них слід виділити таких дослідників як Зашкільняк Л., Ротшиль Дж., Цвітков Г., Дюрозель Ж-Б., Бадак А. та інші. Зокрема Зашкільняк Л. в своїй праці «Історія Центрально-Східної Європі» охарактеризував основні загрози для держав ЦСЄ в міжвоєнний період як внутрішнього так і зовнішнього характеру. Виділив і дав загальну характеристику таким організаціям як Ліга Націй, Мала Антанта, Балканська Антанта, Балтійська Антанта, що покликані були забезпечити стабільний розвиток держав ЦСЄ. Ротшиль Дж. в праці «Східно-центральна Європа між двома війнами» охарактеризував лише окремі небезпеки зовнішнього характеру. Зокрема він дав Aрунтовний аналіз територіальних суперечок, що існували між державами регіону та охарактеризував загрозу нациської Німеччини та СРСР.

Манжола В., Білоус М., Гайдуков Л., Кремень В., Яровий В., Бжезинський 3. та інші охарактеризували основні елементи існування і розвитку держав ЦСЄ в період біполярності. Вони дали характеристику безпеки, яка була наявна в даний період часу в регіоні, проаналізували суть протистояння двох наддержав СРСР і США та роль яку посідали держави ЦСЄ в цьому протистоянні.

Найбільш дослідженим і в той же час найбільш складнішим є аналіз міжнародної безпеки держав регіону в постбіполярній період світового розвитку. Такий аналіз проводили: Бжезинський 3., Хантінгтон С, Дугін А, Климен Б., Гайдуков Л, Кремень В., Басараб М., Воронов К., Дзьобань О., Скороход Л., Тарасюк Ю., Храбан І., Раховський С, Федуняк Є. та інші. Гайдуков А., Кремень В. в праці «Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 рр.)» охарактеризували основні загрози безпеці в постбіполяний період. Дали аналіз провідних міжнародних організації (НАТО, ОБСЄ), які покликані забезпечити стабільний розвиток держав. Бжезинський 3., Хантінгон С. охарактеризували роль держав регіону в світовому облаштуванні за нових геополітичних умов. Дугін А., Климен Б., Уткін А. дали аналіз російського фактору впливу в регіоні. Проте більшість досліджень щодо безпеки в даний період часу присвячені окремим аспектам гарантування та організаціям, що покликані забезпечувати стабільність в регіоні.

Основними джерелами даної роботи є конституції держав ЦСЄ, їх військові доктрини; збірники документів, де опубліковані статутні положення діяльності таких міжнародних організацій як Ліга Націй, Мала Антанта, Організація Варшавського Договору, СНД, ГУУАМ, НАТО, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, та інших міжнародних організацій, що серед своїх членів мають держави ЦСЄ; договори про вступ в дані організації держав регіону; договори про гарантування різноманітних напрямів колективної безпеки цими організаціями.

Метою дослідження є теоретично-методологічний аналіз еволюції системи міжнародної безпеки в ЦСЄ в різні часові епохи світового облаштування сил. Виходячи з мети в роботі поставлені такі завдання:

- висвітлити сутність поняття «міжнародна безпека», дати характеристику основним складовим даного поняття, охарактеризувати основні загрози міжнародній безпеці;

- проаналізувати еволюцію системи міжнародної безпеки ЦСЄ у час багатополярного і біполярного облаштування світу;

- дослідити основні небезпеки для країн ЦСЄ у період постбіполярності, виділити і охарактеризувати вплив на безпеку держав регіону російського і західного фактору, охарактеризувати роль регіональних організацій і їх вплив на безпеку в ЦСЄ.

Об'єктом дипломної роботи є еволюція організаційних основ міжнародної безпеки країн ЦСЄ.

Предметом дослідження є принципи і характеристики основних напрямів гарантування безпеки в ЦСЄ, їх організаційні основи.

В дослідженні використовуються методи: індукції, дедукції, історичного, системного і компаративістського аналізу.

Наукова новизна дипломної роботи полягає в тому, що в ній вперше проаналізовано еволюцію системи міжнародної безпеки держав Центрально-Східної Європи. На основі цього розроблено основні елементи системи безпеки держав регіону з врахуваннням особливостей моделей світового розвитку. Це в свою чергу є елементом подальшої розробки концепції міжнародної безпеки держав ЦСЄ.

Мета і завдання дослідження, його концептуальна основа і зміст зумовили таку структуру дипломної роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури. Повний обсяг роботи складає 96 сторінок. Список використаної літератури містить 114 найменувань.

1. Багатоаспектність поняття «міжнародна безпека»

У наш час змінилися уявлення про зміст безпеки як у свідомості науковців, політиків, так і на побутовому рівні. Новий підхід до проблем безпеки передбачає і нове розуміння її комплексного характеру. Поняття «безпека» у найбільш загальному значенні характеризує конкретний стан і ступінь захищеності будь-якої держави та її спроможність протистояти змінам умов функціонування. Водночас під безпекою розуміють діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення та відвернення загрози, здатної спричинити значні матеріальні та духовні збитки, негативно вплинути на подальший розвиток. Американські вчені К. Мадсек, А. Маслоу та інші розглядають потребу в безпеці як один з основних мотивів діяльності людей і світового співтовариства, причому існує тенденція до збільшення масштабів цієї діяльності [37, c. 291].

Сучасна система безпеки розвинутих держав включає наступні елементи: наукову теорію (філософію), доктрину, концепцію, політику, стратегію та тактику забезпечення безпеки; сукупність міжнародних державних і громадських (недержавних) інститутів і організацій, які забезпечують безпеку особистості та суспільства; засоби, способи та методи забезпечення безпеки. Типи безпеки класифікують за масштабом (міжнародна, регіональна локальна); за рівнями суб'єкткості (особиста, суспільна, держання колективна); за суспільними сферами (політична економічна, соціальна, гуманітарна, психологічна, військова, культурна) [37, c. 292].

Становлення системи загальної безпеки спирається на певні закономірності, а саме: залежність безпеки від характеру небезпек і загроз, залежність ефективності та дієздатності системи безпеки від потенціалу держав. Зміна систем безпеки зумовлена зміною історичних епох (наприклад наприкінці XX ст. відбувається перехід від старої, блокової, замкнутої, силової системи безпека до системи колективної безпеки).

Основою для успішної діяльності системи безпеки є реальне сприйняття та пізнання небезпек і загроз. Важливо об'єктивно систематизувати за мірою зрілості та мірою втрати, яку вони можуть завдати особистості, суспільству, світовому співтовариству.

Міжнародна безпека - це такий стан міжнародних відносин, який виключає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якої народи можуть суверенно, без втручання та тиску ззовні визначити шляхи та форми свого суспільно-політичного розвитку; діяльність держав та міжнародних інститутів щодо підтримання такого стану, універсальна система механізмів, заходів і гарантій якого виключає застосування сили в міжнародних стосунках [21, c. 200].

У дещо широкому розумінні: міжнародна безпека - це стан міжнародних відносин, який виключає порушення всесвітнього миру чи створення загрози безпеки народів у будь-який можливі формі.У сучасній світовій політиці міжнародна безпека розглядається як важлива функція світового господарства, що є багатоаспектною і реалізується на основі процесу роззброєння, закріплення взаєморозуміння і взаємної довіри між державами, ефективного регулювання конфліктів, що виникають [108, c. 1]. Відповідно до Статуту ООН головну відповідальність за підтримання миру і міжнародної безпеки покладено на Раду безпеки ООН, якій до того ж належить виключне право застосування санкцій проти агресора. На рівень та стан сучасної міжнародної безпеки впливають ряд аспектів. Перш за все - це характер загальної безпеки і загрози, захищеність зовнішніх кордонів та стан внутрішньої безпеки держав. Як політичне явище міжнародна безпека обслуговує інтереси і потреби більшості країн міжнародної спільноти, оскільки прагнення до безпеки складає один з головних мотивів діяльності більшості людей [37, c. 302].

Більшість розвинених країн намагаються створити власну концепцію міжнародної безпеки. В сучасному розумінні концепція міжнародної безпеки

Ї це віддзеркалення усієї сукупності загроз, що їх постійно народжує світ, щодо того чи іншого етносу чи нації [17, c. 204].

Зважаючи на виняткову значущість концепції міжнародної безпеки для кожної окремої держави, концепція у багатьох країнах виробляється і схвалюється їхнім законодавчим чи виконавчим органом і знаходить своє відбиття у всіх напрямках внутрішньої і зовнішньої політики. Для розгляду питань міжнародної безпеки створюється у багатьох країнах спеціальні органи з найвищих посадових осіб і керівників силових міністерств і відомств, часто очолювані главою держави чи виконавчої влади в країні [36, c. 307]. Окрім того проведення активної й ефективної політики неможливе без визначення місця держави у системі міжнародних відносин, а також тієї ролі, яку вона планує відіграти в майбутньому.

Події двадцятого століття змінили багато уявлень про пріоритети міжнародної безпеки. Більшість дискусій на цю тему зараз розгорнулися навколо питання адаптації існуючих міжнародних структур безпеки до нових викликів та загроз сучасності та проблем встановлення нового світового порядку, який передбачає певний перегляд традиційних міжнародних норм і правил поведінки суверенних держав.

Усталені принципи, на яких протягом останніх майже 400 років (після Вестфальського мирного договору 1648 р.) будувалася система міжнародних відносин (державний суверенітет, недоторканість кордонів, невтручання у внутрішні справи країни тощо), у третьому тисячолітті змінюються на підтримку демократії та утвердження прав особистості у будь-якій країні чи регіоні світу. Ці морально-правові імперативи перетворюються на лейтмотив діяльності провідних воєнних потуг світу [54, c. 278]. Головна мета - адаптація навколишнього простору безпеки до «правил гри» західних демократій. Морально-етичні критерії дій стають визначальними показниками оцінки політики тієї чи іншої країни.

Однією з перших концепцій міжнародної безпеки була концепція колективної безпеки, яка з

Їявилася після Першої світової війни і мала практичне втілення у спробі створення універсальної міжнародної організації, яка діяла б на постійній основі з метою забезпечення миру та стабільної життєдіяльності світової спільноти. Концепція колективної безпеки припускає довгострокові офіційні зобов

Їязання, що беруть на себе група держав на гарантування безпеки кожного члена відповідної групи у межах їхнього загального простору. Її основним принципом є відмова від застосування сили для залагодження суперечок між учасниками системи; колективна реакція у разі агресії одного з учасників проти іншого; мирне врегулювання спорів на основі міжнародного права [101, c. 75].

У сучасних теоріях популярною є концепція «розширеної» системи колективної безпеки, логічним завершенням якої є комплекс заходів для оборони від зовнішньої агресії, тобто колективна оборона включається в поняття «колективна безпека». Це знайшло своє відображення у сучасних міжнародних офіційних документах. Наприклад, згідно з документами Європейського Союзу його політика безпеки й оборони реалізується у рамках Спільної європейської зовнішньої політики та політики безпеки. Отже, виходячи з цих міркувань, можна казати про те, що сучасна колективна безпека з оборонним компонентом (колективною обороною) є «жорсткою» (Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ). а без останнього - «м'якою» моделлю системи міжнародної безпеки (Організація Об'єднаних Націй (ООН), Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Причому Європейський Союз (ЄС) у цьому розподілі займає поки що проміжне місце. В його керівних документах немає чітко сформульованого положення про колективну оборону, як, наприклад, у ст. 5 Вашингтонського договору НАТО. Однак він на основі Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО) формує європейські збройні сили [90, c. 24]. Статут Західноєвропейського союзу (ЗЄС), який майже влився в ЄС, має статтю про колективну оборону. Ухвалення такого положення активно обговорювалося під час відпрацювання проекту Конституції Євросоюзу і частково було в ній зафіксоване. Таким чином, на наш погляд, на сьогодні ЄС рухається від «м'якої» до «жорсткої» моделі системи колективної безпеки, тобто умовно належить до організацій колективної оборони [101, c. 76].

Система колективної оборони поєднує держави певного регіону і спрямована проти зовнішнього ворога (поза межами даного регіону). Історично система колективної оборони сформувалася після Другої світової війни як результат протистояння СРСР і США, НАТО й ОВД. Основною умовою її існування була наявність ворога (чи принаймні чітке уявлення про те, хто цим ворогом є). Сам факт наявності могутньої оборони служив елементом постійного стримування устремлінь противника. Вибіркове нарощування сил на можливих ТВД допомагало здійснювати шантаж противника. Подібні схеми й елементи були характерні і для НАТО, і для ОВД.

На думку багатьох дослідників, Статут ООН, поклавши на членів світового співтовариства обов'язок «забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів того, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах»; закріпив так званий принцип централізованого використання збройних сил. Лише як виняток із нього було передбачено право держав на індивідуальну і колективну самооборону. Однак у політичній дійсності повоєнного періоду саме виняток зі статутного принципу і став правилом, а сам принцип - винятком. Саме право на колективну самооборону послужило підставою для створення протилежних один одному військово-політичних блоків НАТО й ОВД. Отже, ідеологічно-політична конфронтація Сходу і Заходу в період після Другої світової війни блокувала реальне здійснення ст. 39-51 Статуту ООН, що передбачають створення дієвих збройних сил ООН і вжиття заходів, що могли б наділити органи колективної безпеки (насамперед Раду Безпеки ООН) реальними засобами впливу на світове співтовариство й окремі держави [8, c. 112]. Тому, звичайно, система колективної безпеки, встановлена Статутом ООН, на набула достатньої ефективності.

Внаслідок цього мир і безпека у світі фактично забезпечувалися наявністю у двох протилежних сторін зброї масового знищення, які все ж у локальних конфліктах часто-густо залагоджували міжнародні суперечки із застосуванням своїх збройних сил без санкції на те РБ ООН, пояснюючи це захистом своїх національних інтересів. Незважаючи на це, ООН як глобальна міжнародна організація з підтримання миру і безпеки відігравала і продовжує відігравати неабияку роль у світі, оскільки ООН є найбільш представницькою міжнародною організацією, завдяки якій країни можуть виносити на розгляд світової спільноти, наприклад, проблеми своєї національної безпеки; шукати в неї захисту від силових дій великих держав: намагатися впливати на міжнародний політичний процес тощо [85, c. 56]. Враховуючи досвід функціонування ООН при біполярній системі міжнародних відносин, прогнозуючи її існування у ролі ширми для зловживань лідера однополюсної системи, більш ефективне її використання бачиться нам в умовах багатополярного світу, коли міжнародна влада буде концентруватися у лідерів певних геополітичних регіональних центрів, які будуть відповідати перед ООН за безпеку і стабільність у своїй зоні відповідальності. Ідеальні умови функціонування ООН можна припустити в гіпотетичному глобальному демократичному співтоваристві.

Аналізуючи систему колективної безпеки часів «холодної війни», можна констатувати, що у деяких випадках її механізми не діяли, а функціонування принципу балансу сил, щоправда, на біполярній основі, спостерігалося весь цей час. Дві супердержави встановили ядерний баланс сил і намагалися ретельно дотримуватися статускво, оскільки його порушення загрожувало самому існуванню людства. Як зазначив про біполярність французький автор, класик школи політичного реалізму Р. Арон, «така система сама собою не може бути більш нестабільною чи більш агресивною, ніж багатополярна система, однак загальна і безжалісна війна створює для неї більш серйозні загрози. Дійсно, якщо всі політичні утворення належать до того чи іншого табору, то будь-який тип локального конфлікту торкається всієї системи» [101 c. 77].

Незважаючи на певні невдачі системи колективної безпеки ООН за часів біполярного світу, на регіональному рівні, особливо у зонах відповідальності НАТО і ОВД. Вона діяла успішно (врегулювання відносин між Туреччиною та Грецією, події в Угорщині (1956 р) Чехословаччині (1968 р.) тощо). Думається, що треба погодитися з п. 1 Статуту СОН, у якому йдеться про те що «система колективної безпеки як і раніше є фундаментальним і незамінним інструментом для збереження міжнародного миру і безпеки» [8, c. 94]. Тим паче, в умовах виникнення локальних конфліктів, існування єдиної наддержави та помітного процесу формування нових геополітичних центрів, - рівних за своїми потенціалами США, явно проявляється тенденція до створення нової системи глобальної безпеки через формування та зміцнення регіональних систем колективної безпеки, під «дах» однієї з яких - європейської, прагне потрапити Україна. На це її надихає досвід країн - членів ЄС, які наполегливо та цілеспрямовано створюють систему європейської безпеки у нових геополітичних умовах, раціонально обравши шлях до безпеки через інтеграцію [86, 23].

Проте, слід зазначити, що існуючі глобальні та регіональні системи безпеки в останні десять років виявилися нездатними ефективно реагувати на новий спектр загроз воєнного характеру. Саме слабка ефективність традиційних структур безпеки, головним завданням яких було упередження широкомасштабного збройного нападу ззовні, спричинили перегляд підходів до проблем гарантування безпеки на законодавчому, так і на інституційному рівнях. Поява нових концепцій безпеки, нових стратегій та доктрин, воєнна реформа національних збройних сил майже у всіх провідних країнах світу та процеси адаптації ООН, НАТО, ОБСЕ до нових викликів третього тисячоліття - яскраве тому підтвердження [48, c. 22].

Принципова риса даного періоду полягає в тому, що на зміну домінанти глобальної загрози прийшла маса потенційних загроз: меншого масштабу, але при цьому досить серйозних за своїми наслідками для міжнародного миру й стабільності, таких, що зачіпають інтересі багатьох держав. За таких умов створення ефективної системи міжнародної безпеки вимагає об'єктивної, безпомилкової оцінки можливих внутрішніх і зовнішніх, воєнних та невоєнних загроз. Серед невоєнних загроз найбільш небезпеку для європейських країн (в тому числі країн Центрально-Східної Європи) можуть являти:

- розвиток економічної кризи в країнах, які входили до складу СРСР, також у східноєвропейських держав;

- зростання безробіття;

- екологічні негаразди, пов'язані з порушенням природного середовища у великих районах як на заході, так і на сході Європи;

- поширення нових видів наркотичних засобів;

- поширення нових видів захворювань, які важко піддаються лікуванню (СНІД, атипова пневмонія тощо);

- демографічний спад;

- неконтрольована міграція з країн «третього світу» [84, c. 3].

Проте головну небезпеку, як і в минулому, становить тероризм та різноманітні воєнні загрози. Тільки на підставі глибокого аналізу й точного передбачення реальних воєнних загроз можна запобігти випадковості, правильно розрахувати й розподілити потенційні ресурси держав, організувати надійну оборону Європейського співтовариства з мінімальними збитками для економіки й екології [59, c. 33]. При створенні нової системи безпеки у Європі (в тому числі у Центрально-Східній Європі) варто також брати до уваги стан сусідніх з Європою регіонів, характер воєнних та невоєнних загроз, здатних дестабілізувати мир. У цілому оцінка характеру можливих загроз, передусім воєнних, повинна спиратися на такі висновки: по-перше, зростає небезпека внутрішньодержавних конфліктів; по-друге, міждержавні війни на європейському континенті у майбутньому малоймовірні; по-третє, зберігається загроза для всіх держав за межами європейського континенту, головним чином, з боку тоталітарних режимів Близького Сходу й Азії [52, c. 17]. Загалом традиційними джерелами воєнної небезпеки є прагнення до гегемонії, перевага в стратегічних та ядерних озброєннях, експансіонізм, який притаманний окремим державам. З'явилися й нові виклики та загрози стабільності та сталому соціально-економічному розвитку в суспільстві. На рівень безпеки на сучасному етапі світового суспільно-економічного розвитку впливають такі світові загрози як тенденція до зростання кількості локальних конфліктів, розширення міжнародного тероризму, для якого не існує кордонів, формування могутніх незаконних збройних формувань, розкрадання ядерних матеріалів і поширення ядерних технологій, наявність стратегічних озброєнь в агресивних сил. Також глобалізуються процеси організованої злочинності і розповсюдження етнічних конфліктів [21, c. 200].

Складність розв'язання вище перелічених загроз має наслідком те, що сучасна система міжнародної безпеки будується на принципах: загального характеру і однакового рівня безпеки для всіх країн, незалежно від їхньої ролі на світовій арені; міжнародного співробітництва у вирішенні проблеми безпеки та колективність дій щодо усунення агресії; недостатність тільки силових засобів підтримання миру; високий ступінь довіри в міжнародних стосунках, відкритість і щирість у міжнародній політиці, системний характер побудови безпеки [17, c. 206]. Найважливішим елементом системи міжнародної безпеки вважаються: наукові теорії безпеки, концепції, доктрини, порами, досягнення високого рівня міжнародної безпеки сукупність міждержавних, державних, громадських організацій та інститутів підтримання миру; сил, засобів й матеріальні ресурси по запобіганню зростанню безпеки на міжнародному рівні.

Зміна епох всесвітнього розвитку, об'єктивна необхідність переходу до нової міжнародної політики веде до зміни структури міжнародної безпеки, тому поділ сукупності країн на замкнені військово-політичні блоки, військові коаліції, розподіл сфер впливу, балансування на грані війни і миру, рівновага озброєнь на якомога високому рівні вважається сьогодні залишком старої системи безпеки чи «старим етапом» світового порядку [22, c. 108].

Необхідність переходу до нової міжнародної безпеки диктується фундаментальними геополітичними зрушеннями, глобальними проблемами, що у другій половині 20-го століття відображають загальну турботу й тривогу усього людства. Сьогодні при прийнятті стратегічних рішень й обранні довгострокових орієнтацій країни дедалі більше братимуть до уваги ментальну спорідненість і, схоже, розуміння базових цінностей, що сформувались на основі спільного історичного розвитку. Ці ж чинники справлятимуть зростаючий вплив на принципи формування безпеки та її інституційне оформлення. Цивилізаційна консолідація дедалі більше впливатиме на конфігурацію системи міжнародних відносин через сприяння поступовому виникненню цивілізаційних сегментів та, відповідно, трансформацій інституцій, що їх обслуговують [99, c. 76]. На сьогоднішній день серед істотних тенденцій інституційного розвитку у сфері міжнародної безпеки можна виділити наступні:

- міжнародні структури безпеки перебирають на себе функції у сфері безпеки, які раніше були виключно прерогативою держав (ці зміни планується затвердити у новій конституції Європи), що свідчить на користь зменшення їхніх можливостей самостійно вирішувати питання безпеки в сучасних умовах;

- посилюється тенденція щодо мілітаризації міжнародних політико-економічних структур (ЄС, про що свідчать рішення Празького самміту та зустріч четвірки європейських країн у Брюсселі у 2003 р.) та політизації військових альянсів - НАТО. (Вимоги альянсу щодо країн-претендентів на вступ на дві третини становлять питання політичної стабільності, прогнозованості, рівня економічного та демократичного розвитку);

- розширюється спектр завдань та просторовий вимір дій структур безпеки, що не обмежуються рамками «договірної теорії» і включають до переліку своїх завдань «захист прав людини» та «захист демократії», боротьбу з міжнародним тероризмом. Як НАТО, так і країни Європейського Союзу планують застосувати військову силу поза межами національних територій в операціях «примус до миру». Нового змісту набувають міжнародні режими. США розпочали створення національної ПРО. Країни Європи також мають амбітні плани створення ПРО ТВД у Європі [25, c. 179].

На початку 21-го століття найбільш відповідною для вирішення завдань, що стоять перед сучасним світовим співтовариством, є концепція кооперативної безпеки. Кооперативна безпека є стратегічним принципом, спрямованим на досягнення мети шляхом угод, а не примусу [32, c. 98]. Після завершення «холодної війни» з'явилася нова концепція безпеки, в якій зроблено спробу позбутися спадщини нещодавнього минулого і перейти від конфронтації до співробітництва, від залякування до переконання, від постфактного реагування на конфлікти до запобігання їх виникненню, від таємності до транспарентності, від односторонніх дій до кооперації. Такою стала концепція безпеки на базі співробітництва (кооперативна безпека), запропонована співробітниками Брукінгського інституту США в 1992 році Е. Картером, У. Перрі та Дж. Стейнбруннером, яка стала нині досить популярною. У своїй публікації «Нова концепція кооперативної безпеки» вони запропонували спиратися у поглядах на безпеку на розуміння того, що «каталізаторному конфлікту» можна запобігти не лише стримуванням через залякування, але також кооперативними превентивними заходами. Відтак, переставити акценти в плануванні безпеки з підготовки до протидії загрозам на запобігання виникненню таких загроз» [101, c. 79].

У концепції безпеки на базі співробітництва вони висунули на перший план деякі проблеми, що обговорювалися без успіху в період «холодної війни», наприклад, такі як «оборонна конфігурація звичайних сил», «обмеження військових інвестицій», «розповсюдження ядерної зброї», «транспарентність воєнно-політичної діяльності» тощо. Як конкретні кроки вчені Брукінгського інституту запропонували вжити таких заходів:

- збільшити між військові контакти і розпочати діалог щодо спільного планування;

- домовитися щодо спільного попередження про загрози та обміну розвідувальними даними;

- провести облік зброї та озброєння;

- створити режими спільного контролю за нерозповсюдженням ядерної зброї.

Основний шлях досягнення головної мети системи безпеки на базі співробітництва - запобігання війнам, вони бачать у тому, щоб припинити накопичення зброї і постійно спільними зусиллями держав скорочувати існуючі арсенали так, щоб звільнитися від дилеми безпеки, що безпосередньо походить од відчуття уразливості і, від необхідності прийняття контрзаходів. На думку авторів концепції, безпека на базі співробітництва відрізняється від традиційної концепції колективної безпеки так само, як «профілактичний медикамент відрізняється від інтенсивного лікування» [35, c. 94].

Подібної ж точки зору дотримується відомий спеціаліст Європейського центру з вивчення питань безпеки ім. Джорджа К. Маршалла М. Михалка, який визначає безпеку на базі співробітництва як «міждержавну діяльність, що здійснюється з метою зниження ймовірності виникнення чи пом'якшення наслідків війни і не спрямована проти конкретної держави або групи держав». Виходячи з цього, він розподіляє галузь міжнародних відносин з точки зору безпеки на два види діяльності: «1) діяльність, спрямована на конкретні держави чи групи держав, що сприймаються як загрози миру; і 2) діяльність, спрямована на поліпшення середовища життєдіяльності держав». Безпека на базі співробітництва, на його думку, підпадає під другий пункт, оскільки вона спрямована на поліпшення більш широкого середовища безпеки [75, c. 42].

М. Михалка відзначав, що ідея створення систем безпеки на базі співробітництва не нова, оскільки у цій справі вживалася низка заходів - від створення Європейського концерту після закінчення наполеонівських воєн до формування Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Сюди ж відноситься і процес створений різних типів міжнародних режимів безпеки [75, 47].

Аналізуючи причини створення системи безпеки на базі співробітництва між декількома державами, він дійшов висновку, що кооперативна безпека можлива лише в тому разі, коли відповідні країни приходять до усвідомлення спільності їхнього майбутнього, коли вони починають розуміти, що односторонні спроби зміцнити свою безпеку можуть бути приречені на провал тому, що дії однієї держави викликають відповідні дії іншої держави, які в результаті призводять до ослаблення безпеки обох. Уряди цих країн вважають, що співробітництво із сусідами в справі зниження ймовірності виникнення конфліктів принесе їм більше користі, ніж односторонні дії чи створення військових союзів [76, c. 2]. У результаті створюється, за визначенням К. Дойча, уже відоме нам «співтовариство безпеки», взаємодія між державами якого є його невід'ємною характеристикою, а його підтримка веде до вироблення загальних норм. Крім цього, підтримка співтовариства безпеки приводить до формування загальної ідентичності. Загальні норми й ідентичність підсилюють взаємну довіру держав - членів системи і перетворюють безпеку на базі співробітництва на ще одну норму, що регулює їх поведінку, як це відбувається, наприклад, у Західній Європі, її мешканці виходять з того, що вони вже більше ніколи не будуть воювати один з одним [21, c. 48]. Як наслідок, такі міжнародні організації, як ЄС, характеризуються дедалі більшим ступенем інституалізації контактів і денаціоналізацією політики в галузі створення системи європейської безпеки, що триває.

За словами М. Михалка, за межами Західної Європи безпека на базі співробітництва має зовсім іншу природу. Тут він вбачає дві основні групи держав, до яких можна застосувати термін «безпека на базі співробітництва»: ОБСЄ й АСЕАН, які помітно відрізняються від ЄС і НАТО. Тому, що вони не зв'язані одна з одною аналогічною сукупністю правових норм, а економічні відносини в кожній з цих міжнародних організацій із гарантування безпеки характеризуються набагато меншою інтенсивністю. За його міркуваннями, можливо, найважливіше значення має той факт, що багато членів цих організацій не є ліберальними демократіями. І все-таки ОБСЄ і АСЄАН здійснили ряд важливих кроків, спрямованих на запобігання конфліктам під час відсутності будь-якої конкретної загрози. Ці організації демонструють, що система безпеки на базі співробітництва може принаймні почати складатися навіть серед тих держав, які мають небагато спільного [101, c. 79].

За твердженням автора, приклад НАТО і ЄС свідчить про те, що ліберально-демократичні цінності і загальна економічна система створюють передумови для формування набагато могутнішої системи безпеки на базі співробітництва. Чим тіснішою є взаємодія між державами та їхніми громадянами, тим більше в них з'являється можливостей для спільного зміцнення загальної безпеки. «Ліберальна демократія не є необхідною умовою для створення чи розвитку системи безпеки на базі співробітництва, але вона розширює коло можливостей і вигод для всіх учасників такої системи».

М. Михалка вважає, що успіх створення системи безпеки на базі співробітництва залежить від декількох факторів. Насамперед, необхідна віра в те, що відповідні країни мають спільне майбутнє, а також у те, що кращим засобом захисту національних інтересів є співробітництво. В історичній перспективі найпоширенішою і найефективнішою основою для створення системи безпеки є наявність загрози, оскільки, як показує історичний досвід, перед лицем спільної загрози національні еліти починали виявляти готовність до співробітництва, виробляли спільну ідентичність, що не обмежувалася кордонами держав і підсилювала відчуття спільності мети. Сьогодні ж дедалі частіше джерелами загроз для Європи стають транснаціональні явища, до числа яких входять: міжнародний тероризм, релігійно-етнічні конфлікти, міжнародна злочинність, міграція, екологічні катастрофи і інші. «У процесі спільної роботи держави, що піддаються загрозі, починають приходити до розуміння того найважливішого факту, що вони мають спільне майбутнє, тому ми можемо очікувати, що принцип безпеки на базі співробітництва перетвориться на норму їхніх відносин», - наголошує автор [75, c. 49].

Аналізуючи запропоновану концепцію безпеки на базі співробітництва, на наш погляд, можна зробити декілька висновків.

По-перше, теоретичне обAрунтування і розробка концепції міжнародної безпеки саме через співробітництво стали можливими лише після закінчення ідеологічної конфронтації Сходу та Заходу.

По-друге, даній системі безпеки властиві такі основні характеристики:

1) призначена для запобігання війнам;

2) не спрямовується проти конкретної держави або групи держав;

3) можлива при усвідомленні її учасниками спільного майбутнього;

4) основним методом є контроль над озброєнням і роззброєння, формування системи взаємозалежних і взаємодіючих міжнародних режимів безпеки;

5) має високий ступінь іституалізації контактів, хоч наявність інститутів необов'язкова;

6) сприяє виробленню спільних норм та ідентичності;

7) конкретна ідеологія не є необхідною умовою для створення або розвитку кооперативної системи, але вона розширює коло можливостей для всіх учасників системи [101, c. 80].

По-третє, система колективної безпеки за часів

Їхолодної війни

Ї і кооперативна безпека мають низку певних відмінностей.

По-четверте, система колективної безпеки є підсистемою системи безпеки на базі співробітництва, але елементом головним, визначальним, з яким взаємодіють інші елементи-держави, що не входять до цього ядра. Однак останні прагнуть інтегруватися з ядром, а те, у свою чергу, - розширитися до розмірів більшої системи у силу постійного її розвитку.

Отже, нова глобальна система безпеки формується шляхом переговорів й угод про загальні цілі, норми інститутів, принципів і механізмів врегулювання гострих конфліктів. Система спільної кооперативної безпеки базується на відкритості, довірі, транспарентності і передбачуваності; на співробітництві і гарантіях, на зайнятості [103, c. 24]. Названі елементи вже знайшли своє відображення в діяльності існуючих структур безпеки (головним чином 00Н): в межах організацій з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЕ), а також НАТО; у програмному асоціюванні партнерства з країнами Центральної і Східної Європи в рамках Східноєвропейського союзу (СЄС), у діяльності Європейського союзу (ЄС), а також ряді інших міжнародних організацій. Тому дедалі більше світу прагнуть реалізувати захист власної безпеки не самостійно, а в коаліції чи союзі з іншими державами, оскільки не можуть самостійно гарантувати собі гідний рівень безпеки.

Таким чином, у сучасному розумінні міжнародна безпека - це стан міжнародних відносин, який виключає існування будь-якої загрози безпеці, будь-якої держави. Побудови й шляхи гарантування міжнародної безпеки пройшли певну еволюцію розвитку в зв'язку з зміною небезпек і загроз людства від колективної до кооперативної концепції безпеки. На сьогоднішній час на зміну домінанті глобальної загрози прийшла маса потенційних загроз меншого масштабу, але при цьому досить серйозних за своїми наслідками для міжнародного миру й стабільності, таких, що зачіпають інтереси багатьох держав. До них можна віднести: прагнення до гегемонії, перевага в стратегічних ядерних озброєннях, експансіонізм, міжнародні конфлікти різного рівня; міжнародний тероризм, глобалізовану організовану злочинність; контрабанда зброї, наркотиків тощо. Тому через таку велику кількість небезпек запорукою ефективності системи міжнародної безпеки стає досягнення згоди між усіма народами, що виключає прагнення різних країн до світового панування, вирішення проблеми співвідношення сили і права на користь другого, поступова ліквідація організованих заснованих на силових, примусових принципах дій. Зважаючи на складність і багатоаспектність міжнародної безпеки, вона уже не може розглядатися як явище, що стосується лише одного суб'єкта міжнародних відносин, а як концепція усієї міжнародної системи.

В наступному розділі даної роботи ми спробуємо охарактеризувати еволюцію напрямків гарантування системи міжнародної безпеки країн Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період (чи багатополярний) і у час біполярного світу, оскільки спокій і безпечний розвиток саме цих країн, є запорукою безпеки для усієї Європи.

2. Основні напрямки гарантування безпеки Центрально-Східної Європи у багатополярній і двополярній системі світового розвитку

2.1 Організаційні основи міжнародної безпеки у країнах Міжмор'я міжвоєнного періоду

Події, що відбулися у світі на початку 20-го століття, зокрема Перша світова війна, призвели до глибоких політичних, економічних, територіальних змін у Центрально-Східній Європі - в основному «театрі воєнних дій». В цей час істотно змінилась політична карта даного регіону. Ще під час перебігу війни не витримав державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Російської і Османської імперій. На уламках цих держав постали нові Центрально-Європейські держави: Польща, Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929 - Югославія), Австрія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, їхня незалежність стала продуктом тривалої національно-визвольної війни [30, c. 387-388]. Загалом сім з одинадцяти існуючих на початок 20-го століття Центрально-Східно Європейських держав здобули права на всезагальність саме на протязі Першої світової війни. У перше в історії новоутворені держави стали суб'єктами міжнародних відносин і перед ними постало ряд складних питань, зокрема питання міжнародної і національної безпеки, що мало забезпечити і надалі незалежний розвиток цих країн.

Серед основних небезпек, що загрожували існуванню цих країн були соціальні і політичні проблеми державотворення. З утворенням незалежних держав в центрально-східному регіоні Європи перед ними постала головна проблема - якою буде характер державної влади. В Югославії та Румунії королівська влада вирішила це питання на свою користь військовою силою. У Болгарії теж залишилось монархічне правління. Іншою була ситуація в Польщі та Чехословаччині, де ключові позиції зайняли керівники еміграційних осередків національно-визвольного руху і було встановлено республіканське правління. Втім і в цих державах політична система формувалася й розвивалася у відповідності до національних традицій, соціальної та політичної активності окремих верств, виявлених ними здібностей до політичної волі. У підсумку політична система Чехословаччини, що склалася як демократична, продовжувала розвиватися в цьому річищі навіть після зсунення вправо в другій половині 20-х років, коли за багатопартійною системою створюється консолідуючий центр у вигляді угрупування «Града». У Польщі після 1926 р. також відбувся зсув управо, втім більш різкий, у бік авторитарного режиму.

Що стосується Угорщини та Австрії, то їх незалежність, вимушена і в кордонах, які визначили переможці, вступала у конфлікт з історичними традиціями великодержавності. Корона св. Стефана втратила усяку привабливість для неугорських народів, і вони з легкою душею восени 1918 р. відмовилися від будь-яких звязків з нею. У 1920-1921 рр. в країні утвердився авторитарний націоналістичний режим адмірала М. Горті. Австрія прийняла свою незалежність як політичну реальність Версальської системи, цінність якої на той час австрійські німці (як вони себе тоді називали) не розуміли. Остаточно, усвідомити себе австрійською нацією їм «допомогла» трагедія Другої світової війни [27, c. 64].

Повоєнна розруха, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну активність й внутрішньополітичну боротьбу у країнах Центрально-Східної Європи. У деяких з них (Австрії, Угорщині) відбулися демократичні революції, в інших (Болгарії, Польщі) пройшли великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-економічної обстановки призвело до активізації ліворадикальних сил, підбурюваних російськими більшовиками. В Угорщині та Словаччині в 1919 р. були проголошені радянські республіки за російським зразком, керівники яких намагалися утвердити революційну владу в формі диктатури пролетаріату. Однак не маючи міцної підтримки, ці республіки незабаром впали.

Для молодих держав Центрально-Східної Європи був властивий розвиток конституційних процесів і ухвалення нових конституцій, які відбивали нові політичні реалі. Так, в лютому 1920 р. конституцію було затверджено у Чехословаччині, в березні 1921 р. - Польщі, червні 1921 р. - Видовданську конституцію у Королівстві СХС, 1923 р. - Румунії. Майже всі конституції того часу проголошувані формальну рівність громадян незалежно від їхнього походження, мови і релігії, надавали демократичні свободи, які на практиці грубо порушувались. У політичному житті країн регіону дедалі помітніший вплив справляли селянські партії, які, маючи найширшу соціальну базу, вимагали проведення аграрних реформ, обмеження великого землеволодіння і наділення землею селян [27, c. 65]. Селянські партії в країнах Центрально-Східної Європії у міжвоєнний період стали носіями ідей аграризму: пов'язаних з пошуками альтернативного «третього шляху» суспільного розвитку, який би давав відчуття стабільності, порядку, вгамовуючи одночасно і класові битви, і дикий капіталізм [27, c. 64].

Поряд із соціальними та політичними проблемами державотворення для країн Центрально-Східної Європи особливо гострими були національні суперечності, що виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному і релігійному грунті. В Югославії, наприклад, антогонізм був характерним для стосунків між сербами і хорватами, в Румунії, зокрема в Трансильванії - між угорцями і румунами. У Румунії, Польщі уряди провадили відверто шовіністичну політику щодо національних меншин. Навіть у порівняно найбільш демократичній з поміж країн регіону Чехословаччині з кінця 20-х років почали зростати сепаратистські настрої серед німців і словаків, ірредентистські - серед угорців та автономістські - серед закарпатських українців [30, c. 394].

Дані небезпеки були викликані внутрішньою ситуацією в цих державах, проте існувала загроза безпеці цих країн з боку нациської Німеччини і СРСР. Саме тому для забезпечення власної безпеки більшість країн даного регіону орієнтувалися на Францію, котра намагалася створити дієву противагу Німеччині. Так виникла ідея створення міжнародних блоків, що мали гарантувати національну і міжнародну безпеку країн Центрально-Східної Європи [41, c. 201].

Просто, аби скласти перелік внутрішніх регіональних незгод, можна передати враження від їхньої сукупної складності, хоч не від запеклості та майже паралізуючої напруженості. Литва та Польща сварилися через Вільно (Вільнюс, Вільна), на який раніше претендували з історичних, а потім з етнодемографічних підстав. Польща та Чехословаччина ворогували між собою внаслідок: а) суперечки через Тешен (Тешін, Чешин), де колишні суттєві етнодемографічні вимоги зіштовхувалися з пізнішими економічними потребами; б) суперечливого тлумачення ролей Росії та Угорщини у європейському балансі сил; в) переконання кожної сторони в тому, що інша засуджує. себе пожадливим поглинанням дуже багатьох не спроможних бути абсорбованими, а отже, незнищенних етнічних меншин; г) і їхніх контрастуючих соціальній структур та національних психологій, а саме: польської дворянської проти чеської буржуазної. Чехословаччина перебувала також під реваншистським тиском з боку Угорщини на історичних та етнодемографічних підставах [39, c. 19]. З свого боку Угорщина, як найбільш ошукана в територіальному плані внаслідок Першої світової війни, висувала територіальні вимоги на історичному та етнодемографічних підставах до усіх чотирьох її міжвоєнних сусідів: до Чехословаччини стосовно Словаччини та Карпатської Русі; до Румунії - стосовно Трансільванії; до Югославії - стосовно Воєводіни і, можливо, Хорватії; до Австрії - стосовно Бергенланду (щодо цього останнього менш сильно, ніж щодо інших). Югославія у свою чергу домагалася частини австрійської області Карінтія з словенським населенням, і вона, а також Румунія були об'єктом іредентистських образ Болгарії з приводу відповідно Македонії та Добруджі. До того ж Болгарія спрямовувала подібний тиск на Грецію стосовно частин Македонії та Фракії Ревізіоністською підставою Болгарії була характерна комбінація історичних, етнодемографічних, економічних та стратегічних аргументів. Нарешті, що стосується Албанії та Австрії, то головна проблема полягала не в дуже сильних іредентистських прагненнях, спрямованих ними та проти них (хоч вони також мали місце), а в тому, що само їхнє існування було викликом та їхнє виживання вважалося сумнівним протягом міжвоєнного періоду.

Наче цих суперечок в регіоні вистачало, але кілька його держав перебували навіть під зловіснішим тиском з боку великих держав. Веймарська Німеччина продовжувала не змирятися з переходом померанського «коридору» та південно-східної Сілезії до Польщі, а Гітлер додав до них реваншистських образ свої подальші зазіхання на дуже стратегічний для Чехословаччини Судетський периметр з німецьким населенням і на всю Австрію [30, c. 294]. Менш силовими були претензії Німеччини до Литви щодо повернення міста та околиць Клайпеди (Мемеля). Радянський Союз залишався відверто непримиренним до міжвоєнного включення Румунією до свого складу Бесарабії та виношував плани щодо польського східного прикордоння з його переважно білоруським та українським населенням; ставлення Радянського Союзу до балтійських держав було складнішим, але досить неоднозначним [32, c. 112]. Італія, зокрема, зазіхала на далматинське узбережжя Югославії на Адріатичному морі та загалом виношувала задум про поділ цілісної югославської держави на етнорегіональні складові. Вона також мала намір контролювати Албанію безпосередньо, а Грецію залякати до стану підлабузництва. Справді, амбіції Італії містили також запровадження дипломатичних протекторатів над Австрією, Угорщиною та Болгарією, аби посилити тиск на Югославію. Але, на відміну від Німеччини та Радянського Союзу, Італії бракувало економічної та військової моці, аби здійснити свої політичні плани.

Таким чином, кожна держава міжвоєнної Східно-Центральної Європи мала одного або більше ворогів у межах регіону, а кожна «переможна» країна серед них мала ще ворога у вигляді великої держави, а Польща - навіть двох. Численні «внутрішні» ворожнечі, на жаль, робили регіон навіть слабшим, ніж її потреби стосовно до «зовнішніх», і всі зусилля замирення перших знищувалися нестямним шовінізмом; дух доби був не наднаціональним, як наївно пророкували під час війни, а ультранаціональним. Справді, зясувалося, що реально потужною інтернаціоналістичною ідеологією був не марксизм, з лівого боку не династична лояльність, з правого, а антисемітизм, базований і на переконанні, і на доцільності. У свою чергу, він створював ідеологічний зв'язок та передумову для кінцевого колабораціонізму з нацистами включно з адміністрацією геноциду у воєнний час [39, c. 22].

Тим часом, самої міжвоєнної доби зусилля частини нових країн-переможців, спрямовані на консолідацію міжнародного порядку бенефіціаріями якого вони були, виявилися нетривкими неповними та невиразними. Для збереження післявоєнного статусу у Центрально-Східній Європі за ініціативи Франції й під егідою у 1920-1921 роках був створений військово-політичний блок Чехословаччини, Румунії, Югославії, що дістав назву Мала Антанта. Головною метою цих держав було протистояння головній небезпеці для себе - угорському і болгарському ревізіонізму [29, c. 123]. У своїй діяльності члени союзу виходили з програмних принципів Ліги Націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в Європі. Чехословаччина грала провідну роль в Малій Антанті. Саме опір Чехословаччини заблокував вступ Польщі в Малу Антанту.