Еволюція системи міжнародної безпеки у Центрально-Східній Європі

Проте, як зазначалось вище, кожна з держав Малої Антанти мала як мінімум одного або більше ворога у межах регіону, а також стільки ж у вигляді великих держав. Це значно послаблювало міць Малої Антанти і разом з тим зі зміною акцептів Франції щодо примирення з Німеччиною стали причиною того, що Мала Антанта перестала існувати.

Інший блок створений Грецією, Румунією та Югославією 1934 року також виявився нетривким. Балканська Антанта була створена під егідою Франції з метою протистояння реваншизму Болгарії і також мала аналогічні причини занепаду. Ці два альянси були пов'язані завдяки членству в них таких держав як Румунія і Югославія. Проте вони мало, що важили для узгодження та створення системи безпеки у Центрально-Східній Європі.

У 30-ті роки існував ще один Центрально-Східний Європейський блок держав - Балтійська Антанта. Створена у 1934 році, як результат договору про дружбу і співробітництво, підписаного між трьома балтійськими державами: Литвою, Латвією і Естонією. Члени Балтійської Антанти у своїй політиці орієнтувалася на Францію і Великобританію. Однак на практиці цей блок не проявив активної діяльності [30, c. 395].

Таким чином, усі спроби Центрально-Східних Європейських держав створити власну систему колективної безпеки були нетривким і невиразним і їх всіх в майбутньому спіткала доля невдачі. Це пояснювалося рядом причин.

Певні спроби гарантування міжнародної безпеки були зроблені країнами регіону в рамках діяльності Ліги Націй, яка стала продуктом Першої світової війни. Зокрема, Польща, Чехія, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина в різний час були непостійними членами Ліги Націй [30, c. 394-395]. В її діяльності вони опиралися на Францію (окрім Болгарії), яка завжди могла розраховувати на її підтримку. В 20-х -30-х роках Ліга Націй розв'язала 35 з 66 міжнародних конфліктів, деякі із них були і на території Центрально-Східної Європи. Так, у 1925 році президент Ради Ліги Націй зупинив телеграмою війну між Болгарією і Грецією, маючи повну підтримку в цьому Франції і Великої Британії, які тиснули на Грецію, щоб не допустити наступальні операції.

Проте безпека, що могли здобути вище перелічені країни в рамках Ліги Націй диктувалася перебігом світових подій 30-х років у Європі. Самі гаранти безпеки Центральноєвропейських країн Франція, Велика Британія змушені були шукати союзників на Сході Європи якими і виявились ці країни. Таку ситуацію загрози створила Німеччина, особливо після приходу в ній до влади гітлерівців.

Франція підписала в 30-х роках договори з Польщею, Чехословаччиною, в яких містилися зобов'язання, що Франція надасть їм допомогу в разі агресії Німеччини. Великобританія уклала в цей час схожі воєнні договори з Францією, Польщею, Румунією, Грецією, Туреччиною [25, c. 481].

Ці та інші міжнародні договори відкривали шлях до спільної боротьби проти агресора, але були неадекватними новій загрозі. Міцної системи колективної безпеки в Центрально-Східний Європі так і не було створено, що створило загрозу країнам регіону, які стали першими жертвами у Другій світовій війні.

2.2 Роль радянського фактора у гарантуванні безпеки країн східного блоку у біполярному світі

Після Другої світової війни жодна з європейських країн не зазнала таких докорінних змін як країни Центрально-Східної Європи. Зважаючи нате, що більшість воєнних дій в цій війні проходили саме в регіоні Центрально-Східної Європи, то в країнах даного регіону виникла криза економічного, соціального характеру. Більшість країн регіону (Польща, Угорщина, Румунія, Прибалтійські держави) були визволені від окупацій фашистської Німеччини Радянським Союзом, що дало можливість СРСР вважати регіон сферою своїх інтересів.

З завершенням Другої світової війни і початком побудови нової системи безпеки в Європі, країни Центрально-Східної Європи розпочали будівництво власної системи безпеки, що мало свої особливості пов'язані із встановленням біполярної системи світового розвитку. Вони були не в змозі створити власний політико-військовий блок, оскільки стали сферою впливу, одного з полюсів світового порядку,

Ї СРСР. Відчуваючи вплив СРСР, як ідеологічний так і економічний, військовий, що пов'язаний з наслідками війни вони були змушені відмовитися від запропонованої за «планом Маршала» американської допомоги, цим самим ставали залежними від СРСР [42, c. 126].

Саме СРСР гарантував безпеку всіх країн регіону (за виключенням Югославії і Албанії) до кінця 80-х років. Для створення системи захисту і сфери контролю за регіоном СРСР було створено дві міжнародні організації раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського договору (ОВД). Встановлення нових зовнішньо-політичних зв'язків між СРСР та країнами Центрально-Східної Європи почалося ще за часів Другої світової війни [30, c. 511].

Так 12.12.1943 року був закладений радянсько-чехословацький договір про дружбу і співробітництво. Згодом подібні угоди СРСР підписав з Югославією (1945), Польщею (1945, Румунією (4.02.1948) та Болгарією (18.03.1948). Договори укладені між СРСР і країнами Східної Європи, по суті, закріплювали військово-політичний союз, забезпечували захист військової цілісності сторін. Загалом країни регіону підписали понад 35 договорів, що визначали їхні взаємини після Другої світової війни. Договори цілком відповідали умовам часу, що характеризувалися розколом Європи на дві частини та початком «холодної війни».

Завдяки укладеним міждержавним угодам значно розширювався спектр відносин в економіці, який був надзвичайно важливим для країн Центрально-Східної Європи, перед яким постали завдання відбудови зруйнованого війною народного господарства. Встановлення та зміцнення економічного співробітництва підготувало умови для заснування у січні 1949 року СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією Угорщиною, Чехословаччиною

Ї РЕВ [22, c. 103]. Ще лютому 1949 року до РЕВ вступила Албанія, яка з 1961 року не приймала участі в роботі. У 1950 році в РЕВ вступила НДР, у 1962 - Монголія, 1972 - Куба. У 1964 році асоційованим членом РЕВ стала Югославія. Завдання РЕВ передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торгівельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. РЕВ була покликана координувати розвиток країн соцтабору, сприяти та зміцнювати їхні торгівельно-господарські зв'язки. І в той же час РЕВ в перші роки створення служив для СРСР не стільки для взаємодопомоги, скільки пропагандистською відповіддю західним державам в справі реалізації плану Маршала [27, c. 608].

Вже починаючи з 50-х років поступово починає розгортатися практична діяльність РЕВ. Так ще в серпні 1949 р. в Софії були погоджені принципи безплатної передачі технічних і наукових винаходів, з 1950 р. здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ. 9 серпня 1952 р. Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай. З 1955 року РЕВ приступило до розробки принципів узгодження планів виробництва. 14 грудня 1959 року був затверджений Статут РЕВ. Хоча й після цього в усіх довідниках повторювалось, що РЕВ є «відкритою» організацією «Статут трактував це питання інакше. В преамбулі прямо говорилось, що економічне співробітництво держав розвивається «в інтересах побудови соціалізму і комунізму». Звісно це не викликало бажання вступу до РЕВ держав з ринковою економікою [33, c. 70-71].

Перший період діяльності РЕВ характеризувався розвитком двохсторонніх відносин між його членами. Істотного піднесення економік країн-членів, яке можна було б порівняти з результатами реалізацій «плану Маршала», досягти не вдалося. Співробітництво держав в РЕВ на протязі усього існування організацій змушувало долати неефективність неринкової економіки, і країни намагалися налагодити кооперацію і спеціалізацію, спільну розробку корисних копалин, обмін виробничим досвідом і технологіями. Однак ця кооперація політично відставала від інтеграційних процесів, що почалися в Західній Європі і взагалі рівень виробництва в РЕВ значно відставав від західноєвропейського, цим самим не забезпечувалась гідна економічна безпека громадян і країн Центрально-Східної Європи.

Паралельно з побудовою економічного блоку країн соцтабору і створення економічної системи захисту регіону, СРСР удався до створення військового блоку, що мав об'єднати Центрально-Східної Європейські країни народної демократії навколо Союзу та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. Тобто створити системи захисту Центрально-Східної Європейських країн, системи безпеки, що мав її забезпечити СРСР. У травні 1955 року у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина і Чехословаччина підписали договір про створення ОВД [18, c. 302].

З її утворенням було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, та створення системи безпеки країн Центрально-Східної Європи на період до початку 90-х років.

В другій половині 50-х років вагому роль в житті країн Центрально-Східної Європи почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об'єднані збройні сили, об'єднане командування і штаб об'єднаних збройних сил, почалися спільні військові навчання.

Активно розвивалось в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов'язувалися надавати один одному допомогу в разі агресій зовні. Очолювати і командувати збройними силами могли представники будь-якої держави, проте з 1955 року незмінно призначались радянські маршали.

Саме за допомогою ОВД СРСР намагався контролювати Східноєвропейський простір й за допомогою силових методів вирішувати так свої інтереси [2, c. 301]. Так, наприклад, коли в Угорщині 23 жовтня 1956 р розпочалася народна революція, яка охопила всю країну і протягом кількох днів зуміла сталінський режим. Угорщини була готова вийти з комуністичного блоку й приєднатися до європейської спільноти демократичних держав, однак радянське керівництво не могло цього допустити і зважилось на збройну інтервенцію. З'єднання радянської армії саме під егідою ОВД, вторглися до Угорщини, везучи з собою новий «угорський робітничо-селянський уряд». Революцію було жорстко придушено. Цей факт може служити прикладом того як СРСР «гарантував» безпеку країн Центрально-Східної Європи і дбав про їх інтереси [24, c. 162]. Схожі події, що відбулися в Чехословаччині (1968 року) і в Румунії, СРСР, під егідою ОВД вирішив аналогічно.

Після подій в Угорщині 1956 року розміщення радянських військ на території країн Центрально-Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956-57 роках відповідні угоди СРСР підписав з Польщею, НДР, Угорщиною та Румунією, а з 1968 року Чехословаччиною [22, c. 95]. Також розміщення військ прямо суперечило інтересам безпеки регіону, однак в час «Холодної війни» воно було неминуче.

Таким чином, СРСР в Європі, й зокрема в ЦСЄ, продовжував робити ставку на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки.

Країни ОВД і НАТО були готові до конструктивного діалогу лише у сфері політичного зміцнення безпеки в Європі. В січні 1965 у Варшаві країни східного блоку запропонували скликати нараду європейських держав «для обговорення заходів забезпечення колективної безпеки в Європі». Оскільки США і Канада виключалися з кола учасників наради, пропозиція одразу викликала негативну реакцію Вашингтона [18, c. 309]. У 1966 року в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій викликали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловлювалися за одночасний розпуск НАТО і ОВД, за визначення існуючих у Європі кордонів. Знову пропонувалося скликати загальноєвропейську нараду для обговорення питань безпеки й співробітництва в Європі. У 1969 році в Будапешті керівники країн ОВД прийняли Звернення із закликом прискорити підготовку до загальноєвропейської наради питань безпеки, організувати з цією метою зустрічі представників усіх європейських країн. Країни ОВД підтримали ініціативу Фінляндії, яка в травні 1969 року запропонувала свої послуги для організації загальноєвропейської наради. Міністри закордонних справ країн ОВД, які зібралися в жовтні 1969 року в Празі, запропонували провести загальноєвропейську нараду в другій половині 1970 року з таким порядком денним: 1) про забезпечення європейської безпеки і про відмову від застосування сили або загрози її застосування у взаємних відносинах між державами в Європі; 2) про розширення торговельних, економічних та науково-технічних зв'язків на рівноправних засадах. У червні 1970 року на нараді в Будапешті міністри закордонних країн ОВД розвинули свої пропозиції щодо порядку денного майбутньої наради й урахували деякі критичні зауваження західних держав у зв'язку з попередніми ініціативами ОВД. Вони запропонували обговорити також проблему скорочення збройних сил на території європейських держав і питання розвитку культурних зв'язків [33, c. 174-175]. Країни ОВД уперше офіційно погодилися на участь у загальноєвропейській нараді США й Канади.

Окрім того слід наголосити, що здійснення СРСР нагляду над зовнішньою політикою регіону не могло припинити розвиток зв'язків країн ЦСЄ з іншими країнами. Це в основному були економічні зв'язки в межах РЕВ. Країни РЕВ підписали угоди про співробітництво з Фінляндією (1973), Іраком і Мексикою (1985), одержала статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН (1974). В роботі окремих органів РЕВ як спостерігачі почали брати участь Лаос, Ангола, КНДР, Ефіопія [34, c. 54].

Неефективні дії СРСР, ослаблення міжнародних позицій стало одним із суттєвих чинників остаточної дезінтеграції і повного розпаду «соціалістичної співдружності», тобто зміни в системі безпеки ЦСЄ. Ніколи РЕВ і ОВД не були ефективними інструментами рівноправного співробітництва їхніх учасників, і це стало поштовхом до постановки питання про розпуск цієї організації. Так світ перестав бути біполярним адже у кінці 80-х на початку 90-х зник один з полюсів світу - СРСР, який уже не міг контролювати у сфері свого впливу регіони ЦСЄ. Наслідком стало те, що 27 червня 1991 року - підписано протокол про припинення діяльності ОВД, котрий з 1990 року існував лише на папері [4, c. 342]. У результаті радянські війська були виведені з Угорщини, Чехословаччини й Польщі. Почалася формуватися нова система безпеки в даному регіоні із новими пріоритетами.

Таким чином, гарантування безпеки у багатополярній і двополярній системі світового розвитку мало свої особливості для краї ЦСЄ. У період багатополярності (міжвоєнний період) основними напрямками гарантування безпеки ЦСЄ була орієнтація на Лігу Націй і зокрема на Францію як провідного члена даної організації. Ліга Націй розв'язала ряд гострих конфліктів у межах регіону (наприклад, 1925 рік між Болгарією і Грецією), що сприяло зміцненню безпеки і стабільності регіону, а також сприяла утворенню таких ЦСЄ блоків як Мала Антанта, Балканська Антанта і Балтійська Антанта. Спільним для держав, що створили такі блоки наявність однакових держав агресорів, що мали певні зазіхання щодо територій держав блоків. Однак усі утворення були нетривалими і неефективними. Враховуючи це ослаблення, Ліга Націй та ріст нацистської Німеччини призвів до того, що країни регіону стали одними з перших жертв Другої світової війни. З наслідками війни пов'язано те, що у період біполярності ЦСЄ змушена була перебувати під впливом СРСР, який і гарантував безпеку країнам регіону з початку 50-х років до кінця 80-х. Безпека в регіоні грунтувалася на військовій і політичній могутності СРСР, що контролював регіон завдяки діяльності ОВД і РЕВ, які на протязі свого існування виявилися неефективними у своїй роботі. Дані організації були покликані протистояти Західному блоку і країни ЦСЄ були втягнуті це протистояння. Проте з ослабленням і розпадом СРСР і ОВД, і РЕВ перестали існувати, як і перестав існувати біполярний світ.

У наступному розділі ми спробуємо охарактеризувати багатоаспектність напрямків гарантування безпеки країн ЦСЄ в постбіполярному світі.

3. Міжнародна безпека країн Центральної і Східної Європи у період постбіполярності

3.1 Російський фактор безпеки в регіоні Центрально-Східної Європи

Період з кінця 80-х років і початку 90-х XX століття охарактеризувався геополітичними змінами на політичній карті світу й особливо в регіоні Центральної і Східної Європи. Ситуація в Центрально-Східній Європі суттєво змінилася у зв'язку з завершенням «Холодної війни», та з приводу виникнення нових незалежних держав, що утворилися під час розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Після 1991 року, коли раптом для всіх припинила існувати велика супердержава - Радянський Союз, що було несподівано не тільки для багатьох громадян СРСР, а й для апологенів непримиренної боротьби з комунізмом, розпочалася нова ера у розвитку міжнародних відносин. У мемуарах Президента Буша - старшого можна прочитати про те здивування, з яким офіційний Вашингтон сприйняв падіння свого глобального конкурента, що багато пожертвував заради нового партнерства із всесильною Америкою. «Культурний шок був настільки сильним, що багато досвідчених фахівців запідозрили у діях росіян фантастичний блеф, феноменальний обхідний маневр, і сам президент Буш кілька місяців свого президентства мовчав, не бажаючи опинитися у незручному становищі» [40, c. 344].

Зламалася біполярна система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на всіх рівнях. У військово-стратегічному плані світ став виразно однополюсним. Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки на набагато складніших політичних та економічних питань. Уся геополітична карта світу ніби зрушила з місця, очікуючи якогось переформування чи перегрупування [34, c. 163]. Суттєво скоригували картину планети розпад Організації Варшавського Договору, соціально-політичні й господарські зміни в країнах Центральної та Східної Європи, що супроводжували розпуск Ради економічної взаємодопомоги, докорінні перетворення у пострадянських республіках, у продовження там моделі геополітичного плюралізму.

З встановленням нової геополітичної ситуації для держав Центральної і Східної Європи виникло нове питання щодо гарантування власної безпеки за нових умов розвитку. Нові геополітичні реалії вступили у суперечність зі старою системою балансів - військових, економічних, правових. Військова безпека в цей період поєднюється з економічною, енергетичною, політичною та іншими видами небезпек. Відбувся перехід від явних загроз до неявних, воєнна загроза «розчинилася» серед сукупності інших не менш небезпечних для міжнародної безпеки й безпеки кожної з держав ЦСЄ загроз [77, c. 36].

Аналіз військових доктрин держав, які опинилися в умовах постбіполярності, свідчить про те, що усі держави ЦСЄ нікому не збираються загрожувати. Однак реальну загрозу в регіоні становлять небезпеки, які грунтуються на етнічних, соціальних, релігійних, економічних проблемах.

Зокрема, спеціалісти Національного інституту стратегічних досліджень України дійшли висновку, що сукупність загроз міжнародної безпеки ЦСЄ може бути класифікована таким чином:

- загроза територіальній цілісності, яка виникає внаслідок територіальних претензій і спроб перегляду конфігурацій державних кордонів, які склались після Другої світової війни;

- регіональні загрози, пов'язані з нестабільністю соціально-політичного та економічного розвитку сусідніх держав;

- загроза міжетнічних конфліктів, що розгорілися, наприклад, на території Югославії, у Нагірному Карабаху, Абхазії та в ряді інших регіонів;

- міжнародний тероризм, який істотно впливає на стабільність всередині кожної держави;

- проблема національної конкурентно-спроможності держав, які стали на шлях ринкової економіки. Брак навичок і досвіду в конкурентній боротьбі за ринки здобуту становлять собою фактор, який негативно впливає на стан економіки, отже ця обставина може являти собою загрозу для незалежності і суверенності держави;

- загроза економічної небезпеки - міжнародний фактор, який за ступенем впливу висуває економічну безпеку в ряд найбільших небезпек [45, c. 103-104].

У зв'язку з цими загрозами перед учасниками системи Центрально-Східної Європейської безпеки постали такі проблеми: по-перше, вироблення шляхів попередження фрагментації безпеки в Європі та наступної ренаціоналізації політики безпеки в умовах, коли вже не існувало єдиної реальної загрози для ЦСЄ, по-друге, узгодження політики різних інституцій щодо формування стратегії вирішення кризових ситуацій, попередження та врегулювання конфліктів, розробка механізмів раннього їх попередження в межах окремих держав; по-третє, запобігання розповсюдження технологій для вироблення зброї масового знищення та засобів її доставлення, а також тенденції до нарощування арсеналів звичайних озброєнь в усьому світі, що передбачало розробку ефективної політики щодо інших регіонів [34, c. 180].

На рубежі 80-х-90-х років склалися передумови для вдосконалення системи небезпек в регіоні ЦСЄ. Перед структурами та організаціями безпеки постали завдання формування нових стратегій у нових умовах. Передусім дані структури мали розбудувати своєрідну архітектуру безпеки з так званим «розподілом функцій» між усіма учасниками цього процесу. На думку ряду експертів, в цій темі, у загальній сукупності загроз безпеці, питома вага економічних загроз становить 43%, а воєнних - всього 3% [77, c. 37]. Але визначаючи в наш час економічну безпеку в цілому, її не можна розглядати поза системним зв'язком з іншими аспектами міжнародної безпеки ЦСЄ. Загалом в даний період безпека в ЦСЄ зросла, але зменшилась стабільність, виникли нові загрози. В той же час збільшилися й можливості вирішення проблеми безпеки й стабільності [60, c. 13]. На відміну від попереднього етапу розвитку безпеки ЦСЄ, коли існувала лише орієнтація на СРСР як головний фактор впливу в регіоні, на початку 90- х років з'явилися нові напрямки гарантування безпеки, які можна поділити наступним чином:

Ї на Російську Федерацію, що здобула правонаступництво СРСР і залишає за собою вплив у регіоні;

Ї на США; ЄС; ОБСЄ, НАТО, які становили чи не найважливіший напрямок безпеки; віднова власних спроб побудови системи колективної безпеки в ЦСЄ.

Розглянемо Російський фактор впливу як один з основних елементів гарантування міжнародної безпеки ЦСЄ. Для характеристики російського фактору охарактеризуємо спочатку роль Росії в світі. Переважна більшість аналітиків схиляється до думки, що з Росією не можна не рахуватися у питаннях великої міжнародної політики і що вона навряд чи перетвориться на пересічну регіональну країну. Так, 3. Бжезинський вважає, що Росія «залишається великим геополітичним суб'єктом, незважаючи на послаблену державність і, можливо, затяжне нездоров'я… Вона плекає амбітні геополітичні цілі, які дедалі гучніше проголошує. Як тільки вона відновить свою міць, то розпочне також здійснювати значний вплив на своїх західних сусідів». Він також стверджує, що «Росія стоїть перед дилемою вибір на користь Європи та Америки з метою отримання істотних переваг вимагає, перш за все, чіткого зречення від імперського минулого і, по-друге, - жодної двозначності щодо зв'язків Європи, що поширюються в галузі політики та безпеки з Америкою» [1, c. 5,144]. З першою частиною вищезазначеної дилеми не погоджується росіянин О. Дугін, який наголошує, що «існування російського народу як обмеженої історичної спільності неможливе без імперобудівного, континентального творення. Росіяни залишаються народом лише в рамках Нової імперії» [3, c. 213]. Ясно, що така постановка питання робить другу частину дилеми нереальною.

На нашу думку, незважаючи на те, що на сьогодні частка ВВП Росії від світового обсягу становить лише 1,6%, а від США - 7,5%, країн Західної Європи - 8%, у тому числі Німеччини - 32,5%, Франції - 44,5%, Великобританії - 47,5% [55, c. 8]. Російська Федерація залишається серйозним геополітичним актором на міжнародній арені, який займає вигідне геополітичне становище (за визначенням одного з основоположників сучасної геополітики X. Макіндера - «географічну вісь історії») та має 6000 ядерних боєголовок стратегічного призначення, гігантські природні ресурси та високий науково-технічний потенціал. Тому, як вважає американський дослідник К. Белл, «Росія повинна розглядатися у світлі її можливостей, коли ми говоримо про потенціальних претендентів, які роблять виклик американській перевазі. Росія - очевидний претендент, навіть коли її звичайні сили в Чечні та в інших місцях опинилися в стані тимчасового занепаду, а її ядерні сили утримуються без необхідної старанності».

Крім того, на наш погляд, говорячи про майбутнє РФ, не можна не враховувати й ментальність російського народу, в якому століттями виховувалося усвідомлення месійської ролі Росії - так званого «третього Риму», суб'єкта есхатологічно зорієнтованого історичного процесу. За словами російського політолога А. Окари, його країна має «свою досить чітку роль в глобальній історії людства та певні надзавдання. Звідси й розвинуті в політичній російській ментальності уявлення про себе як «тисячолітнє царство» та «катехон» - саме ці концепти лежать у підвалинах російської геополітики. Не факт, що такий, досить ускладнений образ Росії актуальний для великої кількості російських можновладців, але він існує й помітно впливає на реалії російської політики [71, c. 4].

За твердженням російських ЗМІ, кредо Президента РФ В. Путіна у визначені геополітичного курсу країни звучить так - «Росія буде або великою, або її взагалі не буде» [55, c. 8]. Все це дає підстави відомому російському політологу А. Уткіну говорити, що «ситуація, коли Росія прагне залишитися великою державою і поводити себе як така у такій кризовій для себе обстановці, очевидна. У подальшому навряд чи можна розраховувати на зміну цього підходу: навпаки, він буде виявлятися у дедалі більш очевидних формах» [40, c. 406].

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що на глобальному рівні Росія, навіть у нинішньому непростому економічному стані - важливий суб'єкт світової політики, держава, що несе величезну відповідальність за долю світу. На регіональному рівні вона - природний центр сили для країн у пострадянському просторі. Якщо реально оцінювати ситуацію, в якій опинилася Росія, то слід зауважити, що геополітичні зміни та зрушення, які приніс з собою крах СРСР, призвели до суттєвого руйнування радянської, зокрема російської, сфери впливу. Росіяни раптово зіткнулися зі становищем, коли вони перестали бути господарями великої трансконтинентальної імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкіра. Вони стали такими, як із Заходом десь на 1600 рік, за правління І. Грозного, з Кавказом - як на початку 1800-х років, із Середньою Азією - як у середині тих же років.

Ці територіальні зміни кинули суттєві виклики російським національним інтересам. На незалежний Кавказ міг поширитися вплив Туреччини, з Середньою Азією зникла значна частина сировинних та енергетичних ресурсів, які неминуче потрапляли до сфери інтересів закордону. Росія втратила вирішальне становище на узбережжях основних теплих морів. Сувернізащя України позбавила РФ права бути лідером слов'янського регіону. Дехто з політиків схильний оцінювати Росію, навіть попри її солідний ядерний арсенал, як регіональну державу «третього світу».

Відокремлення України від Росії в процесі розпаду СРСР стало, на думку відомого американського політолога 3. Бжезинського, центральною геополітичною подією. «Втрата України є важливим геополітичним моментом з причин суттєвого обмеження геостратегічного вибору Росії, - робить він висновок. - Навіть без прибалтійських республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, змогла б усе ж спробувати не втратити місце лідера в рішуче діючій євразійській імперії, всередині якої Москва змогла б підкорити своїй волі неслов'янські народи південного і південно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу. Однак, без України з її 52-мільйонним слов'янським населенням будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію сприяла б, певно, тому, що в гордій самоті Росія опинилася б заплутаною в затяжні конфлікти з неслов'янськими народами, які піднялися на захист своїх національних і релігійних інтересів; війна з Чечнею, либонь, просто першим тому прикладом» [1, c. 49].

Проте Росія й після розпаду СРСР продовжувала залишатися найбільшою територіальною одиницею планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75% території, 51% населення, 60% основних фондів, 76% підприємств, які виготовляли засоби виробництва. Їй належало 90% видобутку нафти, 73% газу, 63% виробництва електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80% експорту нафти і майже 100% - природного газу. Вона виробляла майже половину ВНП колишнього СРСР на початку 90-х років [100, c. 18].

Ще разючіших змін зазнали радянські впливи. Всі країни Центральної та Східної Європи відмовилися від соціалістичного шляху розвитку, який приніс їм СРСР. Фактично у сфері впливу Росії залишаються лише ті держави, що раніше входили в СРСР (крім Литви, Латвії та Естонії).

Орієнтація на Росію цих окремих держав ЦСЄ (Україна, Білорусь, Молдова та інші) спирається на історичні зв'язки, що взаємодоповнюють окремі елементи різних сфер розвитку. Дана орієнтація у всіх країн регіону виражена в різній мірі. Загалом після розпаду СРСР відносини країн ЦСЄ з Росією в деякій мірі занепали. Та й ті країни ЦСЄ, які орієнтуються у захисті безпеки на Росію, зацікавлені в такій ситуації значно менше, аніж сама Росія.

В основному російський вплив у ЦСЄ і безпека полягає вже не у військовому захисті, а цей захист стає перш за все енергетичним, економічним, сировинним. Це пояснюється тим, що Росія контролює в багатьох країнах ЦСЄ постачання нафти, газу, іншої сировини і корисних копалин більш ніж на 50% [53, c. 144-145]. Цим самим Росія значною мірою може впливати на економіку країн ЦСЄ, а отже і на економічну безпеку. Упродовж 2000 року активізувались переговори про будівництво газопроводу з Росії до Західної, Центральної Європи через територію Польщі та Словаччини і України, що може стати одним з найбільших економічних проектів Росії в даному регіоні [104, c. 102]. Таким чином, гарантування безпеки країнам ЦСЄ диктується уже не настільки військовою потужністю Росії, а економічною сировиною і енергоджерелами. Таке гарантування безпеки державах ЦСЄ притаманне майже в однаковій мірі усім. Проте є держави, що мають Російський вектор впливу більш розвинутим (не обов'язково домінуючим), це пояснюється геополітичним розташуванням цих держав, а також певним впливом на них Російської Федерації. До групи цих ЦСЄ держав входять ті держави, що є членами співдружності Незалежних Держав (СНД).

Угоду про створення СНД було підписано 8 грудня 1991 року у Вискулях (Біловецька пуща) між керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України [4, c. 428].21 грудня в Алма-Аті глави одинадцяти незалежних держав підписали Протокол до цієї Угоди, в якому було зазначено, що Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргиська Республіка, Республіка Таджикістан, Туркменістан, Узбекістан та Україна на рівних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав [16, c. 276]. В угоді також проголошувалось, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Із самого початку свого утворення СНД зіткнулося більше зі складністю проблем, що постали перед нею, ніж з можливістю їхнього вирішення. З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах колишнього СРСР. Його особливістю став перехід від відносин залежності та нерівності, від політики «старшого» і «молодшого» братів до стосунків рівноправних партнерів.

Побоюючись реанімації імперських устремлінь Росії (як показали наступні події, небезпідставно), переважна більшість членів СНД наполягала на закладенні до правового підAрунтя організації принципу часткової участі в її діяльності. А він неминуче торпедував ефективність ухвалених рішень у сфері безпеки, бо внаслідок цього більшість угод, укладених в рамках СНД, мали вибірковий характер. Це і Деклараці «Про незастосування сили або погрози силою у відносинах між державами-учасницями СНД» від 20 березня 1992 року, і Договір про колективну безпеку від 15 травня того ж року, й документи про Міжпарламентську асамблею та Митний союз тощо.

Найпоказовішим щодо непослідовності принципів діяльності СНД став процес ухвалення такого важливого документа, як Статут Співдружності, що був затверджений на нараді глав держав 22 січня 1993 року. Чинності цей документ набрав рівно через рік - 22 січня 1994 року. У Статуті організації йдеться про спільний економічний простір, зовнішні кордони СНД, головне командування обєднаних збройних сил тощо. Проте до Статуту не приєдналися Україна, Молдова та Туркменістан. Україна, взагалі, визнала за потрібне стати асоційованим членом Співдружності [34, c. 153].

На прикладі України особливо рельєфно вирізьблюється парадоксальність багатьох особливості діяльності СНД. Виходячи зі Статуту організації, особливо зі ст. 7, Україна де-юре не вважається членом Співдружності, хоча фактично є ним. Вона бере керівну участь у найважливіших її структурах: Раді глав держав, Раді глав урядів, Раді міністрів закордонних справ, Міждержавному економічному комітеті, є асоційованим членом Економічного союзу. Проте Україна відмовилася засідати в Економічному суді, а також у Раді міністрів оборони, де вона бере участь вибірково і то як спостерігач. Слід зазначити і на такому факті, що на 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у березні 1994 року Україна виступила проти визнання СНД суб'єктом міжнародного права та регіональною організацією, яка може проводити миротворчі операції. Проте Російській Федерації вдалося тоді домогтися надання СНД статусу спостерігача ООН [88, c. 12].

Окрім зовнішніх розходжень в рамках СНД також проявлялися серйозні розбіжності і в сфері безпеки та військового співробітництва. Домовленість між Україною, Білорусією, Казахстаном і Росією щодо єдиного контролю за стратегічною зброєю та ліквідації тактичних ядерних засобів не зняла всієї гостроти проблеми. Неврегульованим залишалося питання про координацію управління «ядерною кнопкою» одночасно з чотирьох пультів: у Києві, Мінську, Алма-Аті, Москві. Не дійшли спільної думки і щодо того, хто і скільки платитиме за знищення ядерних боєголовок та ракет.

Найсерйознішою стала проблема поділу армії й флоту між Україною і Росією. Одна група країн, до яких тяжіє й Російська Федерація, виступала за збереження єдиних збройних сил під спільним командуванням. Інша, й Україна серед них, рішуче висловлювалася за передання під національну юрисдикцію військових частин та озброєнь, розташованих на їхніх територіях. Kонфліктними відразу ж стали проблеми територій та кордонів, віднині національно-державних.

Неприхований є потяг Росії до лідерства в рамках СНД. Ідучи шляхом свого суперечливого розвитку, СНД дедалі більше наштовхувалась на протидію певних російських сил спробам реалізації закладених в установчих документах Співтовариства принципів паритету, консенсусу та ротації. Уже в 1992 році тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації А. Козирєв розглядав СНД як геополітичного спадкоємця СРСР. 28 лютого 1993 року Президент Росії Б. Єльцин заявив, що настав момент, коли відповідні міжнародні організації, в тому числі ООН, мають надати Росії особливі повноваження як гарантові миру й стабільності на території колишнього СРСР. Потім на різних рівнях були виголошені заяви про «історичне» право Росії регулювати обстановку в Східній Європі, Середній Азії й на Далекому Сході.

Військова сфера видається російським політикам найперспективнішою ареною реалізації їхніх гегемоністських впливів. Протягом 1992-1995 років виконавча влада в Росії прагнула запровадити у пострадянському просторі механізм «колективної» миротворчості шляхом постійної військової присутності на території держав Середньої Азії та Закавказзя [40, c. 345].

Іншим кроком експансії є указ Б. Єльцина 14 вересня 1995 року «Про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД». У ньому відверто порушувалось питання про необхідність домінування Росії на території колишнього СРСР. Пострадянський простір зазначався зоною пріоритетних інтересів Росії. Висувалась вимога визнання цієї обставини «третіми сторонами» та міжнародними організаціями. Указ тлумачив Росію як «провідну силу формування нової системи міждержавних політичних та економічних відносин» у межах пострадянського простору з метою створення «інтегрованого економічного та політичного об'єднання держав, здатного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві». З документа випливало, що інтеграція розумілася як підпорядкування діяльності держав-учасниць СНД інтересам Росії, тобто, по суті, як відновлення централізованої наддержави [87, c. 42].

Б. Єльцин планував створення єдиного військового командування, причому російські війська, на його думку, мали відігравати провідну роль у миротворчих операціях на пострадянському просторі. Колишні кордони СРСР передавалися під централізований контроль. Зовнішня політика країн Співдружності мала координуватися. Штаб-квартира та основні інститути організації переносилися з Мінська до Москви. Президент Росії мав головувати на всіх засіданнях вищого рівня [34, c. 156].

Не приховувалась відверта інформаційна експансія. Країни СНД мали гарантувати транслювання на своїх територіях програм російського телебачення і радіо. Пріоритетними мали бути й російські друковані видання. Росії надавалось виключне право готувати для країн СНД національні кадри. Відновлення ролі Російської Федерації як головного освітнього центра Співдружності супроводжувалося вимогою виховання молоді колишніх республік у дусі дружнього ставлення до Росії.

Такі зусилля Росії, спрямовані на відновлення СРСР, мали зворотній ефект. Захищаючись від можливих силових акцій Москви, країни СНД почали шукати вихід у створенні внутрішніх союзів та груп. Усередині 90-х років виникає неофіційний, очолюваний Україною блок, до якого входять Азербаджан, Туркменістан, Узбекістан, з періодичними приєднаннями до нього Грузії, Казахстану, Молдови. Об'єднуючою ідеєю блоку є не «інтегрована», а «кооперативна» Співдружність. Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова (а згодом і Узбекістан) створили групу (ГУУАМ) для забезпечення транспортних кордонів і комунікаційних систем між Азією та Європою в обхід Росії [95, c. 79].

Україна, Грузія, Туркменістан, Узбекістан підписали Угоду про військове співробітництво. У вересні 1996 року міністри закордонних справ Узбекістану та України опублікували декларацію, в якій зажадали, щоб надалі наради на вищому рівні в межах СНД очолювалися не Президентом Росії (як це було досі), а проходили під гологуванням керівників інших держав згідно з системою ротації.

Незважаючи на велику кількість протиріч і непорозумінь, що існують в рамках СНД, дана організація має і певні позитиви, що дають можливість забезпечувати безпеку регіону ЦСЄ, перш за все країн-членів СНД. Саме СНД зумів забезпечити і розробити деякі напрямки гарантування міжнародної безпеки країн ЦСЄ, що входять в СНД, вагому роль в чому займає Росія. Наприклад, в рамках СНД для гарантування країнам ЦСЄ власної безпеки від тероризму 4 червня 1999 року в Мінську було підписано Договір про співробітництво держав-учасниць СНД по боротьбі з тероризмом. Тероризм, як уже зазначалось, є одним з факторів гарантування міжнародної безпеки, оскільки він істотно впливає на стабільність всередині кожної держави. У контексті реалізації програми по боротьбі з тероризмом 1 грудня 2000 року держави-учасниці СНД під час проведення саміту в Мінську дійшли згоди щодо утворення Антитерористичного центру.

З метою забезпечення міжнародної безпеки та стабільності на просторі СНД у 1992 році створено Раду міністрів оборони. Згідно з рішенням Ради глав держав СНД створено Штаб по координації військового співробітництва (є постійно діючим органом Ради міністрів оборони). При Раді міністрів оборони діють Комітет начальників штабів, Координаційний комітет з питань протиповітряної оборони, Військово-технічний та інші комітети. На засіданні Ради міністрів оборони СНД у червні 2002 року розглянуто питання розширення участі держав-учасниць СНД в операціях з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту, пропозиції щодо зміни, мандату миротворців [87, c. 41]. Військову складову співробітництва держав-учасниць СНД з метою покращення співробітництва задля безпеки характеризує періодичне проведення військових навчань «Південний щит Співдружності».

Військово-політичне співробітництво ряду країн-учасниць СНД характеризується підписанням ними Договору про колективну безпеку (ДКБ) 15 травня 1992 року. 14 травня на засіданні Ради колективної безпеки за участю держав-учасниць ДКБ ухвалено підвищити статус цієї організації, перетворити її у повноцінну міжнародну військово-політичну організацію, що мала б посісти гідне місце в забезпечені міжнародної безпеки регіону. Проте, незважаючи ні на які реальні факти щодо рівноправності усіх держав СНД, домінуючу роль в цій організації має Росія, а особливо в ДКБ, як органу колективної безпеки в СНД.

Отже, на початок XXI століття за Російською Федерацією залишається вплив на фактор безпеки держав ЦСЄ в таких сферах, як: енергетична безпека, паливна, сировинна і значно в меншій мірі, ніж час біполярності - військова безпека. Під сферою впливу Росії в найвищій мірі залишаються лише держави, що входять в СНД, всі решта держав ЦСЄ обрали Західний напрям гарантування власної безпеки.

3.2 Вплив євроаталантичних структур на формування безпеки регіону Міжмор'я

Із завершенням Другої світової війни і початку 90-х років взаємовідносини країн ЦСЄ і Заходу були досить прохолодними і розглядались навіть як протилежні ідеологічно і політично, ворожі. Однак з переходом світу на постбіполярну модель світового порядку, з розвалом СРСР взаємовідносини із Заходом набули стратегічно важливого значення. Актуалізувалось питання забезпечення міжнародної безпеки ЦСЄ завдяки діяльності таких організацій, як Північноатлантичний Альянс (НАТО), Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Європейського Союзу (ЄС). Вступ до цих організацій чи зближення з ними забезпечив би гідний рівень військової безпеки країн ЦСЄ, підвищив економічну спроможність, надав нові технології розвитку в різних сферах економіки, допоміг зберігти територіальну цілість, сприяв в боротьбі з міжнародним тероризмом та надав ряд інших гарантій міжнародній безпеці країн ЦСЄ.

Забезпечення найкращого на даний час рівня міжнародної безпеки, перш за все військової, можна досягти, на думку багатьох експертів, при членстві в НАТО [70, c. 9]. Це дасть, з одного боку, змогу зменшити військові витрати, а, з іншого, забезпечить захист з боку найвпливовішого в світі військово-політичного блоку. Саме НАТО також зацікавлено в розширенні кількості країн-членів, оскільки це дасть унікальну змогу об'єднати в одній структурі безпеки країни Західної та Центрально-Східної Європи. Саме розширення НАТО на Схід, будучи органічною частиною трансформації Альянсу, стало однією з актуальних проблем на світовій політичній арені остатнього десятиліття.

Бажання НАТО трансформуватися та поширити свою діяльність на всю Європу не стало односторонньою ініціативою. Майже всі держави Центрально-Східної Європи висловили бажання вступити до Альянсу на засадах повноправного членства.

Безперечним є той факт, що розширення НАТО на терени ЦСЄ покращить міжнародну військову безпеку країн регіону. Проте виникає ряд питань при розширенні НАТО. Ключовим моментом є перелік держав, що будуть запрошені до Альянсу, та термін їх прийняття. Виникає також питання стосовно того, скільки часу знадобиться новим країнам для досягнення необхідного рівня взаємодії і модернізації національних Збройних Сил для вступу в НАТО [106, c. 1]. У квітні 1999 року до Альянсу вступили три ЦСЄ держави

Ї Польща, Угорщина та Чехія. Усі вони після вступу отримали гарантії власної безпеки, а також зменшили кількість економічних ресурсів, що використовуються на Збройні сили шляхом реструктуризації [23, c. 255]. Проте слід зазначити, що військові витрати Чехії були майже стабільними з 1993 року. Вкрай економна програма Угорщини утримувала оборонні витрати на рівні нижчому, ніж у Чехії і Польщі. Лише Польща, маючи найчисельнішу армію серед нових членів НАТО, збільшила протягом 1991-2000 років витрати (приблизно на 21%).

З вступом Польщі, Чехії і Угорщини в НАТО, перелічені держави одразу опинилися перед випробуванням вірності союзницькому обов'язку під час натовських бомбардувань Югославії. Причиною бомбардувань стала спроба НАТО відновити мирні відносини і врегулювати таким способом етнічний конфлікт та відновити багатонаціональну демократію в Косово, скинувши режим С. Мілошевича. Вдале врегулювання даної проблеми зміцнило міжнародну безпеку ЦСЄ. Однак ставлення до даного питання в ЦСЄ державах було різним. Чехія досить прохолодно поставилась до силових дій [45, c. 104]. Польща та Угорщина їх активно підтримували. Аналогічну позицію займала Румунія і Болгарія, що завдяки цьому були запрошені розпочати переговори про вступ в НАТО. Підсумком вирішення Югославського питання стало схвалення в Сараєво «Пакту стабільності для Південно-Східної Європи, головною метою якого є підготовка регіону до органічної інтеграції в європейські та трансатлантичні структури [15, c. 9].

На початку 2004 року ще сім держав приєдналися до НАТО: Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словаччина і Словенія. Входження цих держав в НАТО надало цій організації сучасних їй кордонів, що дало змогу охопити на сьогоднішній день терени уже 26 держав. Перед новими членами даної організації стоять і нові випробування, проте вже на сьогоднішній день з впевненістю можна сказати, що всі ці держави одержують і ті переваги. Що надає членство в даній організації. Слід зазначити, що задекларували своє бажання вступити в НАТО: Албанія, Сербія і Чорногорія, решта держав ЦСЄ вступ в НАТО ставлять на перспективний розвиток на майбутнє. Спробуємо охарактеризувати переваги для гарантування безпеки, що надає НАТО державам ЦСЄ.

По-перше, членство в Організації Північноатлантичного договору дає чіткі гарантії безпеки, адже напад на одну з держав-членів розглядається як напад на них усіх. Потрапити під захист найсильніших у військовому відношенні держав є вигідним для держав, розташованих у такому потенційно вибухонебезпечному регіоні, як Центрально-Східна Європа [37, c. 311]. Вступ східноєвропейських держав до НАТО позбавляє Росію від будь - яких надій на повернення їх до своєї сфери впливу. Отже, нові члени організації отримують гарантії не лише військової безпеки, але й політичної незалежності. По-друге, вони отримують можливість провести модернізацію та структурну перебудову своїх армій, переведення їх на професійну основу, потреба в чому вже давно назріла, фактично за рахунок багатих західних партнерів. Згідно з доповіддю уряду США американському конгресу від 24 лютого 1997 року, США оплатять 15% суми, потрібної на створення мобільного та добре озброєного війська в нових країнах НАТО, європейські члени організації - 50%. По-третє, членство кількох, а в перспективі - усіх держав регіону повинно виключати можливість конфлікту між ними. Відповідно, будь-яке тертя знаходитиме набагато швидше вирішення.

Необхідно підкреслити, що розширення НАТО виключає можливість створення в Центрально-Східній Європі нового ворожого до НАТО військового формування. Навіть за умов зміни внутрішньополітичної ситуації в державах, які стануть повноправними членами Альянсу, їхній вихід з нього видається малоймовірним. Це буде занадто багато коштувати, як у прямому значенні, так і з огляду на їхню безпеку [107, c. 1].

Держави хочуть довести, що серед переваг, які здобуває після розширення НАТО європейська система безпеки, є ще й такі:

- об'єднання в одній військовій організації всіх європейських держав, що є стратегічною метою розширення НАТО, дозволить унеможливити конфлікти на континенті;

- вступ до НАТО держав ЦСЄ посилить європейський напрям організацій, що є дуже актуальним, оскільки останнім часом відчувається певна нерівномірність силових потенціалів Сполучених Штатів і держав Європи. Така нерівномірність створює загрозу перенесення в політичну сферу протистояння, яке намітилося між США та державами Європейського Союзу на економічному грунті;

- розширюються можливості проведення миротворчих операцій і участі в них держав ЦСЄ та їхніх партнерів, які не є членами НАТО.

Звичайно, крім переваг, розширення НАТО може принести певні проблеми. Існує проблема й щодо самого процесу розширення, зокрема головним противником його є Росія. Проте насправді її керівництво обмежилося лише заявами й не змогло зробити реальних кроків. Росія зараз не може протистояти Альянсу [45, c. 105]. Більша частина російської військової техніки потребує оновлення, а військовий бюджет Росії менший від загального бюджету НАТО у 500 разів, в якого значно менше проблем із модернізацією [37, c. 309]. Окрім того, вона залежна від Заходу економічно. Тяжкий стан економіки не дозволяв залишитися Росії великою державою та створити реальну противагу Північноатлантичному Альянсу в регіоні. Лише в майбутньому зможуть рівноцінно протистояти НАТО й інші потенційні світові центри, зокрема ісламський і Китай.

Іншою організацією, що намагається забезпечити безпеку в Європі, в тому числі і ЦСЄ, є Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Дана організація об'єднує всі держави Європейського континенту, держави країн СНД, США та Канаду.

Важливе значення у зміцненні безпеки в ЦСЄ і підвищення ролі ОБСЄ в сфері безпеки мало прийняття на самміті глав держав та урядів країн-учасниць ОБСЄ в Стамбулі 18-19 листопада 1999 року Хартії європейської безпеки, Договору про звичайні збройні сили в Європі, нової редакції Віденського документа про заходи щодо зміцнення довіри і безпеки. Держави-учасниці ОБСЄ рішуче висловились за недопущення загрози силою або її застосування протии територіальної цілісності, сувернітету та політичної незалежності будь-якої держави і зобов'язались у такому випадку оперативно реагувати як у плані допомоги державі, що постраждала, так і вжиття необхідних заходів щодо держави-агресора [75, c. 10]. Глави держав або урядів країн-членів ОБСЄ також схвалили Декларацію Стамбульського самміту, в якій міститься позитивна оцінка внеску ОБСЄ у справу зміцнення стабільності та безпеки в регіоні її відповідальності, підтверджується готовність об'єднати зусилля всіх країн-членів Організації, спрямовані на належну імплементацію Хартії європейської безпеки, належне виконання зобов'язань у галузі людського виміру, підвищення ефективності ОБСЄ у запобіганням конфліктам, врегулюванні триваючих криз і постконфліктній реабілітації країн. Особливий наголос у Декларації зроблено на необхідності активного залучення механізмів ОБСЄ до стабілізації ситуації в таких регіонах та країнах, як Косово, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Албанія, Грузія, Придністров'я, Нагірний Карабах, Чечня, а також для започаткування демократичних перетворень у Білорусії та Югославії. Що стосується Придністров'я, то в Декларації вперше міститься зобов'язання Росії завершити виведення російських військ з території Республіки Молдова до кінця 2002 року [76, c. 1].