Еволюція системи міжнародної безпеки у Центрально-Східній Європі

У зв'язку з трагічними подіями 11 вересня 2001 року та з метою зміцнення європейської безпеки питання активізації діяльності антитерористичної коаліції та боротьби з міжнародним тероризмом було обговорено на зустрічі міністрів закордонних справ ОБСЄ 3-4 грудня 2001 року. Заявлено про необхідність представництва країн Східної Європи в РБООН та про нагальну потребу проведення серйозних реформ в ООН. На першому форумі представників ЄС, НАТО, СНД, РЄ і ООН 13 червня 2002 року у Лісабоні, що проходив під егідою ОБСЄ, було визнано за необхідне координувати спільні дії цих організацій у боротьбі з міжнародним тероризмом, надавати взаємну допомогу в обміні відповідної інформації в дусі відкритості й співробітництва. Вирішено прискорити підготовку і прийняття Антитерористичної хартії, що має засвідчити політичну волю 55-ти країн-учасниць ОБСЄ до викорінення міжнародного тероризму [56, c. 10].

Головною метою ОБСЄ є забезпечення спільними зусиллями безпеки на основі демократії, поваги прав та основних свобод людини, принципу верховенства права, ринкової економіки та справедливості.

У контексті посилення глобальної боротьби з тероризмом сучасними пріоритетами діяльності ОБСЄ передбачено: створення інституту особистого представника ОБСЄ з проблем тероризму, який відповідатиме за просування ініціатив, викладених у Бухарестському плані для ОБСЄ (прийнятий на зустрічі міністрів закордонних справ ОБСЄ в Румунії 3-4 грудня 2001 року) та Програмі дій (прийнята на конференції ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Бішкеку 13-14 грудня 2001 року); прийняття Антитерористичної хартії ОБСЄ; посилення комплексного підходу ОБСЄ до забезпечення безпеки «шляхом сприяння більшій… взаємодоповнюваності між трьома вимірами ОБСЄ

Ї людським, військово-політичним за допомогою Верховного комісара з національних меншин, бюро з демократичних інститутів та прав людини представника зі свободи ЗМІ» [56, c. 11].

Розкриваючи роль і місце ОБСЄ в системі європейської безпеки 90-х років, слід зазначити, що від 1994 року, коли відбувся Будапештський самміт, доволі чітко простежується тенденція, коли значення ОБСЄ високо оцінюється у дипломатичних документах, але пошуки практичних шляхів до європейської безпеки ведуться не через ОБСЄ, а через розширення НАТО і ЄС. Багатьом політикам та експертам ОБСЄ вбачається ненадійною, аморфною організацією. Зокрема, вказується на різноманітні слабкі місця ОБСЄ: відсутність дієвих інструментів, подібних до тих, що забезпечені главою VII Статуту ООН; процес прийняття рішень, базований на консенсусі; недостатній авторитет (адже в ОБСЄ немає органу, який можна було б порівняти з Радою Безпеки ООН); величезний розрив між багатьма досягненнями ОБСЄ у попередженні конфліктів, урегулюванні криз та післяконфліктній реабілітації тощо, та їх висвітлення у ЗМІ [110, c. 1]. ОБСЄ здебільшого асоціюється з людським виміром безпеки, який привертав чималу увагу на останніх етапах «холодної війни».

Одним із головних елементів європейської безпеки є Європейський Союз. Початком його створення став Паризький договір (1951 року), підписаний шістьма державами, які утворили Європейське товариство вугілля і сталі. У 1957 році ЄТВС було перетворене на Європейське економічне товариство, або Спільний ринок, до якого пізніше приєдналися ще 9 держав.

Велике значення для розвитку Спільного ринку мав договір, підписаний 6 лютого 1992 року у місті Маастріхті (Нідерланди, який проголосив створення від 1 листопада 1993 року Європейського Союзу. Його головним завданням стало створення спільного ринку, спільного господарського та фінансового союзу, а також спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Незважаючи на сумніви та скептицизм, які мали місце при створенні ЄС, більшість тепер згідна з тим, що Європейський Союз започаткував нову еру в європейських відносинах та європейській безпеці.

Саме ЄС може доповнити нові контури безпеки в ЦСЄ, зокрема ті, що стосуються економічної безпеки, підвищення економічного добробуту, сприяти нововведенням в різних галузях життя. Всі нові демократичні держави ЦСЄ розглядають ЄС, і загалом інституційні процеси європейської інтеграції, як центр тяжіння. Вони вважають вступ до ЄС та його розширення на схід і південь історичним шансом вийти з периферії і приєднатися до загального політичного, цивілізаційного та економічного руху [57, c. 31]. Наприклад, Концепція національної безпеки Естонії, оприлюднена в 2000 році, зазначає: «Для Естонії головною міжнародною позицією є процес євро-атлантичної інтеграції: продовження розширення ЄС та НАТО… Членство Естонії надає їй реальну та унікальну історичну можливість захистити свою демократію і сувернітет» [11, c. 132]. Таке обгрунтування існує в усіх країнах, що прагнуть увійти до ЄС. Вирішальні мотиви - економічний (спільна валюта, спільний ринок тощо) та, безумовно, збереження й зміцнення демократичного ладу та захист сувернітету й незалежності від зовнішніх загроз [57, c. 359].

За результатами Лаакенського самміту було заявлено, що розширення ЄС - це невідворотній процес і за збереження нинішніх термінів виконання умов угод про вступ до ЄС. 1 травня 2004 року в ЄС вступили Кіпр, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Чехія та Словенія. Визначено, що саме в 2004 році перелічені вище країни-члени візьмуть участь у виборах до Європарламенту на правах повних членів Союзу. Саме вступ в ЄС цих 10 країн остаточно оформив на сьогоднішній день кордони ЄС. Загалом під впливом ЄС перебувають уже більшість країн ЦСЄ, що є членами ЄС, та всі держави ЦСЄ, окрім держав СНД.

Істотним елементом європейської системи безпеки є Рада Європи, яка була створена в 1949 р. Зараз в Раді Європи нараховується 44 держави - члени. Рада стала інституцією співпраці між європейськими державами.

Досягнення в діяльності Ради Європи є досить значними. Вона ухвалила понад 150 конвенцій, які мають істотне значення для європейського континенту. До найважливіших з них необхідно віднести: Європейську конвенцію прав та основних свобод людини (1950 р.), Конвенцію про культуру (1957 р.), Європейські конвенції про охорону інформації (1981 р.) і охорону прав меншин (1993 р.). Головним питанням на зустрічі у Відні в 1997 р. було створення постійного Європейського Трибуналу прав людини.

Рада Європи є організацією, яка бореться за принципи демократії та права людини, за людські цінності, за покращення життя європейців. Вона становить свого роду місток між Європейськими державами, головним аргументом в якому є діалог. Завдяки Раді Європи маємо на континенті більше свободи та демократії, дотримання прав людини, співпрацю та обмін інформацією.

Іншим важливим елементом європейської системи безпеки став Західноєвропейський Союз - міжурядова військово-політична організація держав Західної Європи. Юридичною основою діяльності ЗЄС є Брюссельський договір (березень 1948 року) і Паризькі угоди (жовтень 1954 року).

У період «холодної війни» ЗЄС відігравав другорядну роль. Цьому значною мірою сприяло прийняте в 1950 році рішення про об'єднання військових структур із НАТО під егідою останнього.

Нове народження ЗЄС розпочалося з закінченням «холодної війни». На початку 90-х років було задекларовано, що Західноєвропейський Союз розвиватиметься як оборонний комплекс ЄС і водночас як європейська опора НАТО. Зроблено перші кроки, щоб ЗЄС став дійовим інструментом європейців у проведенні миротворчих і гуманітарних операцій у тих випадках, коли НАТО, і передусім США, не виявлять бажання бути до них залученими.

Важливою подією стало створення в 1988 році Військового комітету ЗЄС, головним завданням якого є розробка рекомендацій для Ради міністрів ЗЄС щодо характеру реакції Союзу на конкретні загрози інтересам європейської безпеки та координація діяльності багатонаціональних військових формувань [37, c. 312].

Зміцнення ЗЄС, насамперед його військової структури, створює реальні можливості для зменшення впливів на європейську оборонну політику Сполучених Штатів, які зорієнтовані виключно на «натоцентриську» модель безпеки.

Однак заходи, спрямовані на зміцнення ролі та місця ЗЄС в системі європейської безпеки, є в основному косметичними. Західноєвропейський Союз ніколи не зможе успішно функціонувати, якщо він і надалі залишатиметься інститутом, в якому ведуться лише теоретичні дискусії без їхнього практичного втілення в життя. Держави-члени ЗЄС, якщо вони справді прагнуть створити в Європі власну надійну систему безпеки та оборони, мають чітко усвідомити, що ця організація потребує докорінного реформування та взагалі зміни філософії свого існування, яка формувалась переважно в умовах «холодної війни» та протистояння між Сходом і Заходом. Беручи до уваги тенденції, що панують сьогодні на європейському континенті, система безпеки має бути комбінованою та кооперативною за своїм характером і формуватися на основі вже існуючих механізмів безпеки - ОБСЄ, ЄС, НАТО, ЗЄС і Ради Європи, які повинні не конкурувати, а взаємодоповнювати один одного. Адже за сучасних умов жодний зі згаданих механізмів не спроможний власними силами забезпечити безпеку та стабільність у регіоні [37, c. 315].

Впливові європейські політики, прагнучи визначити майбутню долю ЗЄС, висловлюються на користь створення на базі цієї організації оборонного компоненту Європейсько Союзу, реанімуючи тим самим висунуту (і поховану) ще на початку 50-х років ідею створення Європейського оборонного співтовариства. Однак розмах, з яким здійснюється розбудова ЗЄС як військової структури, ставить питання, чи немає небезпеки, що ЗЄС стане мілітарним забезпеченням егоїстичних інтересів окремих держав-членів цієї організації.

Таким чином, більшість країн ЦСЄ з початку 90-х років обрали саме Західний напрям гарантування власної безпеки, це пояснюється тими причинами, що, на думку урядів держав ЦСЄ, найефективніший військовий і економічний захист на даному етапі розвитку можуть забезпечити саме НАТО і ЄС. Членство в цих організаціях є вигідним, оскільки забезпечує військову безпеку, підвищує економічну спроможність, надає можливість зберегти територіальну цілість і надає допомогу у боротьбі з тероризмом та інші гарантії і різноманітних сферах безпеки.

3.3 Роль регіональних організацій в гарантувані стабільності і безпеки ЦСЄ держав

Регіональне співтовариство завжди було і залишається для країн ЦСЄ одним з головних напрямів гарантування стабільності і безпеки в регіоні. Саме співробітництво в межах регіону ЦСЄ є пріоритетним для окремих держав регіону, оскільки воно спирається на історичні, культурні і геополітичні фактори. Серед особливостей відносин між державами регіону можна виділити ряд умов, що їх зближують. По-перше, це подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться вирішувати на шляху докорінної трансформації нових суспільств. По-друге, це спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномаштабному підключенні до європейських інтегральних процесів. Співробітництво в межах регіону допомагає окремим державам дистанціювати себе від будь-яких східних військових структур, чи структур безпеки, де домінує Росія, та надає можливості створення альтернативних місцевих систем безпеки. Після розвалу ОВД і РЕВ, об'єднань, що охоплювали майже всі країни ЦСЄ, у посткомуністичний період розвитку країн Східної та Центральної Європи не утвердилися структури, які б об'єднували всі країни даного регіону. Нині функціонує низка організацій, які об'єднують певну кількість держав у східноєвропейському чи центральноєвропейському просторі. Це насамперед Вишенградська група країн, Центральноєвропейська ініціатива, Балто-Чoрноморська ініціатива, Організація Чорноморського Економічного співробітництва, ГУАМ тощо [82, c. 28].

З розпадом Соціалістичної співдружності та Організації Варшавського Договору (ОВД) наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX століття перед країнами ЦСЄ постало питання форматів, у межах яких мала б реалізовуватися стратегія євроінтеграції. У цей час на фоні економічної кризи, розриву економічних зв'язків у межах РЕВ та утворення вакууму безпеки внаслідок розпаду ОВД для країн ЦСЄ стало очевидним, що рух до ЄС поодинці малоймовірний. ЄС, своєю чергою, також радше був зацікавлений у груповій інтеграції країн ЦСЄ як однорідного утворення.

Вперше ініціатива «скоординованого повернення до Європи» була висловлена тодішнім президентом Чехо-Словаччини Вацлавом Гавелом у січні 1990 р. її суть полягала у необхідності «не втратити історичний шанс оновлення Середньої Європи, політичного феномена, який буде наближатися до Європи Західної». Підтримали цю ідею лише три країни ЦСЄ - Польща, Чехо-Словаччина та Угорщина, які у 1991 р. підписали тристоронній договір про створення Вишеградської групи (ВГ), яка після роз'єднання Чехо-Словаччини (з 1993 р.) існує у форматі четвірки [61, c. 40].

Спочатку Вишеградське об'єднання не мало чітких організаційних структур і виступало як орган, основною метою діяльності якого була «координація дій в галузі зовнішньої політики і поглиблення відносин з європейськими інститутами та міжнародними організаціями; взаємодія у сфері безпеки; поглиблення економічних зв'язків, взаємовигідних торгових відносин та подальша співпраця у сфері захисту прав людини і національних меншин, екології, енергетики, інфраструктури та інформації». Але під час реалізації поставлених завдань ВГ поступово еволюціонувала від суто формального об'єднання до досить стрункого регіонального утворення. Донедавна в її діяльності фахівці виділяли три етапи.

На першому етапі - з дати утворення до 1998 р. - діяльність ВГ була здебільшого декларативною [111, c. 1]. Негативну роль у становленні ВГ як субрегіонального об'єднання відіграли насамперед внутріполітичні суперечності - «проблеми росту», які незмінно супроводжують молоді демократії у період трансформації (політичні кризи, загострення суперечностей у період передвиборних кампаній, бороїп за ЗМІ, війни компроматів, високий рівень корупції тощо). Різними лишалися погляди країн Вишеграду на швидкість руху до ЄС. Розбіжностями у поглядах пояснюється, на нашу думку, і те, що ці країни у різний час подали заявки на вступ до ЄС (першою - Угорщина у березні 1994 р., Польща - у квітні 1994 і Словаччина - у червні 1995 р останньою була Чехія - у січні 1996) і, відповідно, набули асоційованою членства [61, c. 41].

З осені 1998 р. після перемоги у Словаччині антимечіярівської коаліції діяльність ВГ істотно пожвавилася, що поклало початок другому етапу в її діяльності. Протягом 1998-2000 рр. було сформовано нові механізми і структури співробітництва. Їх діяльність набула постійного характеру (щорічні саміти прем'єр-міністрів, регулярні зустрічі і наради галузевих міністрів, міжпарламентська співпраця, робота спеціально створеного у 2000 р. «Вишеградського фонду» з річним бюджетом понад 2,4 млн. євро). Головними завданнями групи у цей період було забезпечення одночасного вступу всіх країн-учасниць до ЄС, а також підтримка вступу Словаччини до НАТО.

Третій етап розвитку ВГ, який розпочався у 2000 р., супроводжувався сплеском всередині групи нових суперечностей на національному Aрунті після публічно порушених прем'єр-міністром Угорщини В. Орбаном питань правочинності «декретів Бенеша». Це змусило старих членів ЄС засумніватися у можливості набуття членства у цій організації країн ЦСЄ з їх нерозв'язаними етнічними проблемами, територіальними та майновими претензіями. Суперечка між Угорщиною, Чехією і Словаччиною набула загальноєвропейського характеру, внаслідок чого було фактично зірвано черговий саміт глав урядів країн ВГ і посилилася напруженість у її діяльності.

Поразка партії В. Орбана в Угорщині на парламентських виборах 2002 р. і наступне формування нового ліволіберального уряду зробили вишеградське об'єднання більш однорідним. Водночас сумніви ЄС щодо доцільності такого масштабного розширення змусили країни ВГ інтенсифікувати взаємостосунки. Діяльність ВГ набула прагматичного характеру, а політика спрямовувалася на зменшення негативних наслідків розширення.

Всупереч численним прогнозам зі вступом країн ВГ до ЄС у травні 2004 р. група не припинила існування, а радше отримала додаткові імпульси для інтенсифікації діяльності. Більше того, наразі слід вести мову про початок якісно нового - четвертого етапу в її діяльності. Зміст цього етапу обумовлюється, на наш погляд, виключно необхідністю адаптації країн-неофітів у ЄС [109, c. 1].

Започатковано в листопаді 1983 року у Будапешті представниками чотирьох держав (Австрія, Югославія, Італія, Угорщина) Ценральноєвропейська ініціатива (на той час мала назву «Квадрогонале») ставила за мету подолання розподільних ліній у Європі, вирішення питань стабільності і безпеки та сприянні європейським інтеграційним процесам [89 c. 3].

Прилучення до Центральноєвропейської ініціативи Чехословаччини (1990 року) і Польщі (1991 року) сприяло посиленню значення цієї організації. Власну назву Центральноєвропейська ініціатива отримала в 1992 році після вступу до об'єднання Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини. На сьогодні Центральноєвропейська ініціатива нараховує 16 країн Середньої Європи (крім перерахованих до неї входять Албанія, Білорусь, Болгарія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія). Діяльність Центральноєвропейської ініціативи в наш час спрямована на збереження стабільності і безпеки в Європі. Зокрема з цією метою розроблені такі напрямки, як охорона довкілля; боротьба з організованою злочинністю, з міжнародним тероризмом; вирішення проблем національних меншин, міграції тощо [93, c. 5].

З метою забезпечення регіональної стабільності, зокрема в економічному плані, розробляються спільні проекти країн-членів ЦСЄ в галузі науки і технології, транспорту. Програмними цілями Центральноєвропейської Ініціативи передбачено надання допомоги регіонам, потерпілим на ЧАЕС, що зменшить економічне забруднення і відведе загрозу економічної небезпеки.

В даний момент Центральноєвропейська Ініціатива ставить собі за мету подолання розподільчих ліній в ЦСЄ, які утворились в зв'язку з розширенням ЄС і зменшити негативний вплив такого розподілу регіону, як ЄС і сусіди ЄС. Це служитиме зміцненню безпеки та стабільності [19, c. 374-375].

Усвідомлення важливості регіонального співробітництва стимулює процеси внутрішньо-конфліктної консолідації, що набули вигляду Балто-Чорноморської системи співробітництва і безпеки. Ця ідея ініційована президентом Польщі в 1992-1993 роках. Наприкінці квітня 1999 року, на зустрічі ОБСЄ в Празі, українська делегація запропонувала створити систему колективної безпеки країн регіону в якості елемента загальної архітектури європейської безпеки.

Балто-Чорноморська ідея набула нового дихання під час саммітів країн регіону у вересні 1997 року (Вільнюс) та у вересні 1999 року (Ялта). Зустріч у Ялті проходила під гаслом «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи XXI століття без розподільчих ліній». У ній взяли участь представники 22 країн (у тому числі глави 14 держав), а також ряду міжнародних європейських організацій, які намагалися визначити провідні шляхи розвитку регіонального співробітництва в політичній, економічній, гуманітарних сферах, а також в галузі забезпечення стабільності Балто-Чорноморського простору. Особливу увагу приділяється обміну досвідом у проведенні демократичних і ринкових реформ і у питаннях європейської і євроатлантичної інтеграції [16, c. 279]. Загалом учасники Балто-Чорноморського співробітництва вбачають можливість у спільному входженні в Євроатлантичні структури та однією з позитивних сторін співпраці вважали спільну протидію Російській Федерації. На даний момент несприятливою рисою для Балто-Чорноморського співробітництва є те, що держави даного співробітництва поділилися на дві групи: члени Європейського Союзу та «сусіди» ЄС.

Ще однією ЦСЄ Організацією є Організація Чорноморського Економічного Співробітництва (ЧЄС), що намагається створити стабільний простір в регіоні і економічну безпеку. Ініціатива створення організації належить Туреччині. До організації входять: Азербайджан, Вірменія, Болгарія, Грузія, Молдова, Румунія, Туреччина, Україна, Росія, Албанія і Греція [50, c. 96]. Стандартними документами організації передбачено багато - та двостороннє співробітництво у промисловості, сільському господарстві, торгівлі, медицині, екології і туризму. ОЧЕС підтримує безподаткову торгівлю, приватний бізнес, безперешкодне просування капіталів, узгодження програм захисту Чорного моря від забруднення тощо [19, c. 574]. Статус ОЧЕС, підписаний у Ялті 4-5 червня 1998 року, перетворює ОЧЕС на повноправну регіональну економічну організацію. Як спостерігачі до організації входять Австрія, Італія, Ізраїль, Єгипет, Словаччина, Туніс, Польща, Франція та Німеччина.

У 1994 році підписано Угоду про ставлення Чорноморського банку торгівлі і розвитку у Солоніках, метою якого є сприяння торгівлі та фінансування спільних проектів у галузі інфраструктури і енергетики. Повний статутний капітал Чорноморського банку торгівлі і розвитку становить 1,2 млрд. доларів США з провінційним поділом голосів. У червні 1997 року Верховна Рада України ратифікувала угоду про створення Чорноморського банку торгівлі й розвитку. З 1 червня 1999 року Чорноморський банк торгівлі і розвитку розпочав свою діяльність.

Створено Ділову раду ЧЄС, орган координації ініціатив підприємців, Координаційний центр з обміну статистичними даними й економічною інформацією на базі Турецького інституту статистики, Регіональний економічний центр у Варні за участю комісії ЧЄС. Болгарія пропонує створити в Софії трансрегіональний центр з розвитку транспортної інфраструктури в регіоні. На Чорноморський регіон розповсюджено дію Балканського центру підтримки малого і середнього бізнесу (Бухарест) [108, c. 1].

У квітні 2001 року у Стамбулі підписано Угоду про створення міжнародних морських сил Blackseafoг, сторонами якої стали шість чорноморських країн - Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина та Україна. 19 квітня 2002 року відбулося засідання комітету командувачів флотів у рамках програми Blackseafoг, на якому сторони обговорили питання здійснення антитерористичних заходів на Чорному морі, розглянули можливість проведення в регіоні гуманітарних і пошуково-рятувальних операцій, зокрема, участі в рятуванні підводних човнів та захисту навколишнього середовища. 25 квітня 2002 року у Києві схвалено Документ про заходи зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі на рівні керівників зовнішньополітичних відомств шести причорноморських держав [95, c. 26].

Важливу роль у регулюванні безпеки в регіоні у пострадянському просторі ЦСЄ відіграє ГУАМ. 10 жовтня 1997 року у Страсбурзі на зустрічі президентів чотирьох держав пострадянського простору (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) утворено політико-консультативний форум під абревіатурою ГУАМ. Страсбурська Декларація зафіксувала рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, збіг їх позицій з ключових міжнародних проблем та розвитку ситуації на пострадянському просторі.

Важливу роль у визначенні цілей і завдань новоутвореної організації мала зустріч глав делегацій України, Грузії, Молдови та Азербайджану в жовтні 1998 року у Вашингтоні під час щорічних зборів МВФ та Світового Банку. Увага була акцентована на проблемах розбудови транскавказького транспортного кордону, який розглядається як важливий механізм регіональної інтеграції і чинник зміцнення економічного й політичного сувернітету країн-членів [43, c. 75]. 24 квітня 1999 року до ГУАМ приєднався Узбекістан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

У 2000 році намітився досить істотний поступ у просуванні ідеї регіонального співробітництва країн Чорноморсько-Каспіиського регіону в межах ГУУАМ. Насамперед це виявилось у певному міжнародному визнанні ГУУАМ. У квітні Конгрес і Сенат США схвалили ініціативу про виділення країнам ГУУАМ та Вірменії фінансової допомоги для проведення заходів зі зміцненням кордонів. Як заявив конгресмен П. Джоел, таким чином законодавча влада США офіційно визнала існування ГУУАМ як політичної організації [95 c. 3].

Проведені 24 травня 2000 року консультації країн Гууам у Флоренції засвідчили, що країни угрупування стають прихильнішими до активної регіональної взаємодії та до надання більшої практичної спрямованості цьому об'єднанню. У спільному комюніке, ухваленому за підсумками зустрічі, було наголошено на тому, що партнерство держав ГУУАМ «створює сприятливі умови для розвитку всебічної співпраці, яка охоплює політичні, торговельно-економічні й культурні відносини, рівно як і взаємодію у боротьбі із загрозами та ризиками безпеці». Чергова зустріч глав держав ГУУАМ відбулася 6-8 вересня 2000 року під час проведення самміту тисячоліття ООН у Нью-Йорку, на якій було погоджено рішення сприяти перетворенню неформального об'єднання групи держав у повноцінну міжнародну організацію.

6-7 червня 2001 року в Ялті відбувся саміт держав-учасниць ГУУАМ за участю президентів усіх п'яти держав-учасниць об'єднання, в ході якого були обговорені стан та перспективи співробітництва. Підписано Ялтинську Хартію ГУУАМ, в якій закріплено основні напрями розвитку цього об'єднання, визначено мету і принципи багатостороннього співробітництва, формат та періодичність проведення зустрічей на вищому рівні, та Конвенцію держав-учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань [95, c. 80].

Спільні економічні інтереси держав ГУУАМ найбільше сконцентровані навколо двох питань - транспортування прикаспійський енергоносіїв і прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон. 13 червня 2002 року Узбекистан заявив, що виходить зі стратегічного об'єднання п'яти колишніх радянських республік - ГУУАМ «у зв'язку з відсутністю прогресу в його діяльності», в звязку з чим нова організація трансформована в ГУАМ.

Таким чином, міжнародна безпека країн ЦСЄ у період постбіполярності на відміну від епохи біполярності, коли існувала лише організація на СРСР, як головний фактор впливу в регіоні, має нові напрямки гарантування безпеки, які можна поділити наступним чином: орієнтація на Російську Федерацію, що здобула право наступництво СРСР і залишає за собою вплив у регіоні; на США; ЄС, ОБСЄ, НАТО; на власні системи колективної безпеки. Орієнтація на Росію після розпаду СРСР зазнала занепаду, в основі впливу Росії на регіон ЦСЄ залишається лише енергетична, економічно-сировинна безпека на відміну від попереднього періоду, коли домінувала військова безпека. Росія контролює у багатьох країнах ЦСЄ більшу частину постачання сировини і енергоресурсів. Найбільший вплив Росії в регіоні спостерігається на держави СНД. На першому місці в забезпеченні безпеки країн ЦСЄ вийшов Західний напрям орієнтації на НАТО, ОБСЄ і ЄС. Вступ в НАТО забезпечує найкращий на даний час рівень міжнародної безпеки в регіоні у військовій сфері, а в ЄС - у економічній. На сьогоднішній день Західний напрям обрали більшість держав ЦСЄ, одинадцять з яких є членами НАТО, а десять є членами ЄС. Загалом інтеграцію євроатлантичні спільноти, як основний напрям гарантування безпеки, обрали і задекларували майже всі держави ЦСЄ. Треті напрям гарантування безпеки в ЦСЄ, як альтернатива попередніх двох, це спроба створити власну колективну систему безпеки в рамках діяльності таких організацій, як Вишеградська група, Центрально-Європейська Ініціатива, Балто-Чорноморська Ініціатива, ГУАМ тощо.

Висновки

Міжнародна безпека - це такий стан міжнародних відносин, який виключає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого народи можуть суверенно, без втручання та тиску ззовні визначити шляхи та форми свого суспільно-політичного розвитку. У дещо ширшому розумінні під міжнародною безпекою розглядають стан міжнародних відносин, який виключає порушення всесвітнього миру чи створення загрози безпеки народів у будь-які можливій формі. У сучасній світовій політиці міжнародна безпека розглядається як важлива функція світовогого сподарства, що є багатоаспектною і реалізується на основі роззброєння, закріплення взаєморозуміння і взаємної довіри між державами, ефективного регулювання конфліктів, що виникають.

Більшість розвинених країн намагається створити власну концепцію міжнародної безпеки. В сучасному розумінні концепція міжнародної безпеки - це віддзеркалення усієї сукупності загроз, що їх постійно народжує світ, щодо того чи іншого етносу чи нації. Зважаючи на виняткову значущість концепції безпеки для кожної окремої держави вона у багатьох країн виробляється і схвалюється їхнім законодавчим чи виконавчим органами і знаходить своє відбиття у всіх напрямках внутрішньої і зовнішньої політики. Для розгляду питання міжнародної безпеки створюється у багатьох країнах спеціальні органи з найвищих посадових осіб і керівників силових міністерств і відомств, часто очолювані главою держави чи виконавчої влади в країні.

На сьогоднішній день міжнародна безпека розглядається як багатоаспектне і складне за своїм змістом явище, що включає джерела небезпеки воєнного і невоєнного характеру. Серед невоєнних загроз найбільшу небезпеку для світової спільноти являють: економічні кризи, зростання безробіття, демографічний спад населення в розвинутих країнах і демографічний приріст в країнах Азії і Африки; екологічні небезпеки; поширення нових видів наркотичних речовин; голод і поширення нових видів захворювань тощо. Традиційними джерелами воєнної небезпеки на сьогоднішній день є: прагнення до гегемонії, перевага в стратегічних ядерних озброєннях, експансіонізм, міжнародні конфлікти різного рівня, міжнародний тероризм, глобалізовану організовану злочинність, контрабанда зброї тощо.

Зважаючи на таку велику кількість небезпек, що загрожує міжнародній безпеці, вона уже не може розглядатися як явище, що стосується лише одного суб'єкта міжнародних відносин, а лише як концепція усієї міжнародної спільноти. Таким чином, міжнародна безпека залежить від геополітичної ситуації і міжнародної розстановки сил. Саме в такому контексті можна виділити такі етапи побудови міжнародної системи безпеки для Центрально-Східної Європи: за багатополярної, біполярної і постбіполярної моделі світового розвитку. Кожна з моделей побудови системи міжнародної безпеки в ЦСЄ мала свої особливості, що пов'язані із світовою геополітичною ситуацією.

В період багатополярності (міжвоєнний період) основними напрямками гарантування безпеки в ЦСЄ була орієнтація на Францію як провідного члена Ліги Націй. Окремі держави даного регіону: Польща, Чехія, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина в різний час були постійними членами Ліги Націй. В 20-х - 30-х роках Ліга Націй сприяла розв'язанню 35-ти з 66-ти міжнародних конфліктів, деякі з них були на території ЦСЄ. Ліга Націй з метою створення системи безпеки в даному регіоні сприяла утворенню таких регіональних блоків як Мала Антанта, Балканська Антанта, Балтійська Антанта. Причиною утворення і спільним що поєднувало ці блоки здебільшого була наявність в кожного з них спільних «ворогів», що загрожували їх територіальній цілісності. Однак, на практиці дані утворення здебільшого не проявляли активної діяльності. Загалом для кожного з тих утворень було характерне не тривалість у існуванні і неефективність в роботі. Зважаючи на це, міцної системи колективної безпеки в міжвоєнний період у регіонах ЦСЄ так і не було створено. Враховуючи ослаблення Ліги Націй та ріст могутності нациської Німеччини, це привело до того, що країни регіону стали першими жертвами у Другій світовій війні.

В епоху біполярності країни ЦСЄ опинилися під впливом одного з світових полюсів сили - СРСР. Саме Радянський Союз взяв на себе роль гаранта безпеки регіону на період з кінця 40-х до кінця 80-х років XX століття. Безпека країн регіону в даний період часу грунтувалася на військовій і політичній могутності СРСР, що контролював увесь регіон завдяки діяльності таких міжнародних організацій як Рада Економічної Взаємодопомоги і Організація Варшавського Договору. Дані організації були покликані протистояти Західному блоку і країни ЦСЄ були втягнуті у це протистояння. Свій «захист» країн регіону СРСР проводив з втручанням у внутрішні справи держав регіону, що в деяких випадках характеризувалось навіть введенням військ. Фактично «захист» з боку Радянського Союзу являв собою експансію і насильницьку пропаганду соціалістичного шляху розвитку державам регіону. Це був один із проявів політики гегемонії СРСР. Усі рішення щодо зовнішньої і внутрішньої політики яке проводило керівництво держав ЦСЄ контролювалося радянською владою. Тому такий прояв колективних гарантій безпеки, що їх було нав'язано СРСР можна назвати «найбільшою небезпекою для безпеки цих країн». З боку СРСР дана політика трактувалась як така, що була покликана протистояти «буржуазному блоку держав». Загалом захист, що його забезпечував СРСР для країн регіону ЦСЄ виявився неефективним, що підтверджує і сам розпад СРСР.

За постбіполярного світового порядку, що характерний і для сьогодення, в Центрально-Східній Європі виокремлюють три основні напрями гарантування міжнародної безпеки: орієнтування на Росію; на ЄС, ОБСЄ, НАТО; на власні системи колективної безпеки. Дослідження дійшло висновків, що сукупність основних загроз міжнародної безпеки ЦСЄ, які повинні забезпечувати вище перелічені напрями їх подолання, можна класифікувати таким чином:

- загроза територіальної цілісності, яка виникла внаслідок територіальних претензій і спроб перегляду конфігурування державних кордонів, які склались після Другої світової війни;

- регіональні загрози, пов'язані з нестабільністю соціально-політичного та економічного розвитку держав;

- загроза міжетнічних конфліктів, що розгорілися, наприклад, на території Югославії, у Нагорному Карабаху, Абхазії та в ряді інших регіонів;

- міжнародний тероризм, який істотно впливає на стабільність всередині кожної держави;

- проблема національної конкурентоспроможності держав, які стали на шлях ринкової економіки. Брак навичок і досвіду в конкретній боротьбі за ринки збуту становлять собою фактор, який негативно впливає на стан економіки, отже ця обставина може являти собою загрозу для незалежності і суверенності держав;

- загроза економічної небезпеки - міжнародний фактор, який за ступенем впливу висуває економічну безпеку в ряд найбільших небезпек.

Східний фактор безпеки, тобто, орієнтування на Російську Федерацію з розпадом СРСР зазнала занепаду. Майже всі держави ЦСЄ відмовилися від соціалістичного шляху розвитку який приніс їм СРСР. Фактично у сфері впливу Росії залишаються лише ті держави, що раніше входили до складу СРСР (крім Литви, Латвії та Естонії). Орієнтація на Росію цих держав ЦСЄ спирається на історичні зв'язки, що взаємодоповнюються окремими елементами різних сфер розвитку. В основному російський фактор впливу виражається уже не стільки в військовому захисті, як перш за все в енергетичному, економічному, сировинному. Переважна більшість держав, що має відчутний фактор впливу Росії на власну безпеку входить в СНД. Дана організація по суті мала за свою мету зберегти існуючі зв'язки і впливи, що їх мала Росія в даному регіоні. Росія і надалі прагне зберігати свій вплив і в як найбільшій мірі контролювати простір колишнього СРСР. Це підтверджує ряд офіційно прийнятих документів Російської Федерації. Основу російського фактору впливу складають військовий контроль (Росія має військові бази на території держав колишнього СРСР), інформаційна експансія, енергетична залежність тощо.

На перше місце в забезпеченні гарантій стабільності у ЦСЄ виходить Західний напрям гарантування безпеки, що їх забезпечують такі організації як НАТО, ОБСЄ і ЄС. На думку вищого керівництва більшості держав ЦСЄ найкращий військовий захист і військові гарантії безпеки можна досягти при членстві в найвпливовішій військо-політичній організації, що на сьогодні являє НАТО. Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Словаччина, Словенія на сьогоднішній день є членами НАТО, решта держав регіону прагнуть до цього. Вступ до НАТО цих держав позбавляє Росію будь-яких надій на повернення їх до своєї сфери впливу. Членство в НАТО дає чіткі гарантії безпеки, адже напад на одну з держав членів розглядається як напад на них усіх. Окрім того, таке членство надає можливість провести модернізацію та структурну перебудову своїх армій, переведення їх на професійну основу, потреба в чому вже давно назріла, фактично за рахунок багатих західних партнерів. Організацією, що сприяє військовій безпеці держав ЦСЄ є ОБСЄ. Головною метою ОБСЄ є забезпечення спільними зусилями безпеки на основі демократії, поваги прав та основних свобод людини, принципу верховенства права, ринкової економіки та справедливості. Проте на сьогоднішній день ОБСЄ не має такого впливу як НАТО і більшість експертів вважає її малоефективною і аморфною організацією.

Одним з головних елементів Західного фактору гарантування безпеки є ЄС. На сьогоднішній день членами ЄС є такі держави ЦСЄ: Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія, Словенія. Саме ЄС може доповнити нові контури безпеки в ЦСЄ, зокрема ті, що стосуються економічної безпеки, підвищення економічного добробуту, сприяти проведенням в різних галузях життя. Всі нові демократичні держави ЦСЄ розглядають ЄС, і загалом інституційні процеси європейської інтеграції, як центр тяжіння. Вони вважають вступ до ЄС та його розширення на схід і південь історичним шансом вийти з периферії і приєднатися до загального політичного, цивілізаційного та економічного руху.

Важливу роль у гарантуванні стабільності і безпеки ЦСЄ відіграють регіональні організації. Співробітництво в межах регіону в рамках таких організацій як Вишеградська група, Центрально-Європейська ініціатива, Балто-Чорноморська ініціатива, ГУАМ та інших є пріорітетним для окремих держав регіону, оскільки воно спирається на історичні та культурні зв'язки. особливістю відносин між державами регіону можна виділити ряд умов, що їх зближують. По-перше, це подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться вирішувати на шляху докорінної трансформації нових суспільств. По-друге, це спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному підключенні до європейських інтегральних процесів. Співробітництво в межах регіону допомагає окремим державам дистанціювати себе від будь-яких східних військових структур, чи структур безпеки де домінує Росія, та надає можливості створення альтернативних місцевих систем безпеки. Як показало дане дослідження, саме побудова власного могутнього в військовому, політичному і економічному відношенні утворення може дати надійні гарантії захисту безпеки державам ЦСЄ.