Концепти "влада" та "громадянське суспільство": ґенеза виникнення та взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепти «влада» та «громадянське суспільство»: ґенеза виникнення та взаємодії

Л.М. Бєлкін

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник,

директор ТОВ «Газета», Донецька область

В статті з точки зору уявлень постнекласичної науки розглянуті деякі історико-політичні та державно-правові аспекти проблеми виникнення державної влади та громадянського суспільства.

державний влада громадянський антропологічний

Ключові слова: державна влада, громадянське суспільство, еволюція, розвиток, соціальний організм.

Природа феномену апріорі негативного ставлення державної влади до народу здавна турбувала думку мислителів. Ш. Монтеск'є ще у 18 ст. писамв: «...відомо вже з досвіду віків, що кожна людина, що володіє владою,схильна зловживати нею, і вона йде у цьому напрямку, поки не досягне покладеної їй межі» ([1, с. 289], цит. за [2]). При цьому ототожнення держави та державної влади переносить усі негаразди із владою на державу у цілому. Тому сутність держави, її вплив і взаємодія із суспільством і окремими особами стає об'єктом прискіпливої уваги і ретельного вивчення, мабуть, із самого моменту усвідомлення людиною такого явища, як держава.

Водночас, глибоке і усестороннє розуміння суті і особливостей держав, що існують нині, їх правових систем, а також з'ясування історичних тенденцій їх розвитку в майбутньому, потребують, перш за все, вивчення, як ці держави і державні утворення виникають, яку дорогу вони проходять і чим вони стають зараз [3, гл. III, § 1] Тобто, необхідне звернення до витоків такого явища, як «держава», а разом із ним - і «державна влада».

Необхідність звернення до витоків того чи іншого явища полягає, перш за все, у тому, що у момент зародження відповідного явища воно проявляється з найменшим нашаруванням інших чинників, тобто з найменшим викривленням сутності досліджуваного явища. Відомий радянський та російський вчений, доктор історичних наук Ю.І. Семенов зазначає [4, с. 16], що коли ставиться завдання створення схеми еволюції того чи іншого явища, особливої важливості набуває питання про початковий, вихідний її момент. Без правильної відповіді на це питання неможливе створення схеми розвитку, що претендувала б на відповідність із дійсністю.

Увага до проблематики держави, державної влади та суспільства пояснюється, щонайменше, трьома причинами. По-перше, ця проблематика прямо і безпосередньо зачіпає інтереси різних прошарків суспільства, політичних партій і рухів. По-друге, жодна інша організація не може конкурувати з державою в різноманітті виконуваних завдань і функцій, у впливі на долі суспільства. По-третє, держава - дуже складне і внутрішньо суперечливе суспільно-політичне явище. Народжена суспільством, його протиріччями, держава сама неминуче стає суперечливою, суперечливі її діяльність і соціальна роль [5, с. 111].

Зовнішньо вороже ставлення держави, державної влади до людини завжди турбувало людство. Так, російський професор, доктор філософських наук Д.З. Мутагіров присвятив цьому феномену спеціальну статтю, яку так і назвав - «Враждебное государство» [6]. У зв'язку із цим професор вважає доречним згадати характеристику К. Маркса, надану державі у Франції періоду Другої імперії як страхітливого паразитичного тіла, що обплутало французьке суспільствоподібно павутинню і душить все його пори [6].

«Держава, - писамв Б.О. Кістяківський, - навіть у даний час (1906 рік - Авт.) викликає іноді жах і здригання (сам Б.О. Кістяківський такої точки зору не поділяв - Авт.). В уявленні багатьох держава є якимось безжальнимдеспотом, який тисне і губить людей. Держава - це те чудовисько, той Звір-Левіафан, як його прозвав Гоббс, який поглинає людей цілком, без залишку. «Державою називається, - говорить Ніцше, - найхолодніше з усіх холоднокровнихчудовиськ. Воно також холоднокровно бреше, і ця брехня, як плазун, повзе з його вуст: «я, держава, я - народ». Л.М. Толстой менш образно і більш конкретно описово висловлював свою глибоку відразу до держави; в державі він бачивтільки організоване і монополізоване насильство» [7, с. 473-474; 8, с. 473-474].

Британський історик Арнольд Джозеф Тойнбі (Arnold Joseph Toynbee) пише: «У селянській свідомості (за даними історика - три чверті людства - Авт.) уряд завжди був таким же неминучим і безжальним бичем, як, наприклад,війна, чума або голод» [9, с. 492].

У вірші російського поета-дисидента Ю. Нестеренка у кожній з 11 строф рефреном звучить «держава - твій ворог».

«Государство - твой враг. Враг безжалостный, жадный, жестокий.

Воплощение силы, которой не нужно ума,

Ненасытная тварь, паразит, выпивающий соки,

Чья эмблема - не флаг и не герб, а война и тюрьма», -

зокрема, пише поет [10]. Не підлягає сумніву злочинність німецької держави періоду гітлеризму та держави СРСР, особливо періоду сталінізму [11, 12 та ін.].

Водночас, світовий досвід свідчить про те, що руйнація держави чи її інститутів (деінституціалізація) завдає шкоди суспільству та окремим громадянам. Відомий російський економіст, д.е.н. Є.Т. Гайдар [13, с. 33-34] з цього приводу зазначає: «Цивілізація - тендітна конструкція. Її неможливо зберегти, якщо в міста не надходить продовольство, не забезпечений елементарний порядок, армія не здатна захистити територію, немає ресурсів для її утримання. Колисоціальні механізми працюють задовільно, люди сприймають це як само собою зрозуміле. Можна скаржитися на дорожнечу або корупцію, злочинність, але людині, що виросла в стабільному цивілізованому суспільстві, непросто уявити,що хліб у місто не привозять зовсім, а поліція зникла з вулиць. Коли він стикається з подібною ситуацією, вона представляється йому катастрофою, кошмаром, для людей релігійних - проявом гніву божого».

Приклади негативних наслідків руйнації інститутів держави (деінституціалізації) відомі з історії та сьогодення: період смути у Китаї, пов'язаної із занепадом династії Мін [14, с. 177], колапс періоду Великої Французької революції [13, с. 31; 15, с. 260; 16], безвладдя періоду революційного життя у Росії 1917-1918 років [13, с. 10], руйнація сучасної держави - Федеративної Республіки Сомалі [17, 18] та ін. Ці та інші приклади можна підсумувати висловлюванням польсько-австрійського соціолога та юриста Л. Гумпломвича, який наголошує на тому, що для людей немає ніякого іншого вибору, окрім держави з її неминучими несвободою і нерівністю, або анархії. У державі є багато неминучого зла, але, з іншого боку, вона сприяє охороні найбільших благ, які можуть бути надбанням людини на землі. Анархія ж є зведення неминучого у державі зла у зло безмежне, в той же час вона не може доставити самого нікчемного з державних благ, бо найбільшим злом для людей є ті ж люди, їх дурість і підлість. Держава ледь стримує уздою влади це зло, в анархії ж воно лютує неприборкано і нагромаджує злочин на злочин. Отже, або держава, або анархія - іншого вибору не може бути, ми не можемо повернутися до примітивної орди. А між цими двома образами соціального буття - державою і анархією - вибір не важкий [19].

Отже, з одного боку має місце зовнішньо ворожий прояв держави, державної влади по відношенню до людини, але, з іншого боку, без держави, державної влади життя людини стає нестерпним. Ця суперечка не вирішена й досі. Як зазначає відомий російський спеціаліст, доктор філософських наук О.А. Івін [20, с. 97], наявність багатьох несумісних підходів до вирішення проблеми соціального порядку говорить про те, що питання про природу держави, що є одним з основних інструментів підтримки такого порядку, поки що залишається відкритим.

Наголошуючи на необхідності аналізу історичного контексту, М.М. Коркунов писамв, що поряд із сьогоденням для суспільства має важливе значення і минуле. Кожне покоління має певний вплив на розвиток суспільного життя в майбутньому, з одного боку, і кожне покоління отримує багатий спадок від батьків, з іншого боку. Життя і уклад суспільства тим більше визначаються минулим, чим більше це минуле багате історичними подіями, так що слабке суспільство в теперішньому може, однак, існувати, якщо воно багате минулим (цит. за [21]).

«Будь-яке суспільство є результатом попередньої історії, точка перетину різнорідних, а часто і суперечливих тенденцій, що йдуть із минулого через сьогодення в майбутнє. Теорія суспільства, що не бере до уваги історичноконкретний час його існування, його минуле і його майбутнє, є не просто абстрактною і малокорисною, а порожньою і шкідливою», - зазначає О.А. Івін [20, с. 59]. На важливості дослідження історичних аспектів трансформації наукових поглядів стосовно функцій держави, поняття влади та їх складових та урахування історичного аналізу для вирішення адміністративно-правових проблем сьогодення наголошується в роботі [22, с. 27]. Більше того, стає все більш поширеним розуміння того, що для з'ясування природи держави, її особливостей треба мати уявлення про суспільство додержавного періоду, його специфіку [23]. Пізнання держави і права слід починати з питання про походження держави- чи завжди в історії людського суспільства існував цей соціальний інститут або ж він з'явився на певному етапі розвитку суспільства. Тільки такий методологічний підхід, який реалізує принцип історизму, дозволяє усвідомити причини іформи появи держави, її характерні, сутнісні риси, відмінність від попередніх організаційних форм життя суспільства. Ось чому починати доводиться з характеристики сторін первісного суспільства, використовувати дані археології та етнографії, безпосередньо вивчають це суспільство [24]. Важливість цих пошуків А.І. Ковлер [25, с. 138-139] вбачає, зокрема, у тому, щоб з'ясувати, які історичні форми нормативного регулювання сучасна держава, що задихається під тягарем своїх законів, може без особливого збитку для свого суверенітету повернути громадянському суспільству і тим самим розвантажити свій адміністративний і судовий апарат, а які віджили безповоротно. На Заході цей пошук йде все активніше, ми ж поки спізнюємося.

Таким чином, дослідження історико-політичних та державно-правових аспектів проблеми виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії держави, державної влади та громадянського суспільства залишається актуальним.

Аналіз останніх наукових досліджень. На даний момент опублікована велика кількість наукових робіт у сфері теорії та історії держави і права, державного управління, соціології, політології тощо, присвячених дослідженням історико-політичних та державно-правових аспектів проблеми виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії держави, державної влади та громадянського суспільства. Однак переважна більшість джерел, особливо, україномовних, ґрунтуються на класичних теоріях держави, права та суспільства, що послуговується більш-менш відомою історією людства (приблизно шість тисяч років [20, с. 59]). Антропологічні та, особливо, етологічні аспекти становлення держави, права та суспільства враховуються явно недостатньо. В якості виключення можна назвати деякі дослідження у сфері філософії [26-29] та політології [30].

Дослідження проблем праводержавотворення з урахуванням антропологічних аспектів отримало розвиток в Україні, починаючи з середини 2000-х років [31-43 та ін.], що знаходило узагальнення у проведених «круглих столах» з проблем антропології права [31-38]. Серед більш ранніх російськомовних видань назвемо підручник А.І. Ковлера (2002 р.) [25] з антропології права, монографію творця структурної антропології К. Леві-Строса [44], праці нідерландськогоетолога Н. Тинбергена [45], американського антрополога М. Салінза [46] та деякі інші. Зокрема, А.І. Ковлер вказує, що дослідження антропологів та археологів дозволяють подовжити історію людства до 2 млн. років, а можливо й більше[25, с. 107]. К. Леві-Строс [44] визначає антропологію молодою наукою, якій важко зайняти своє місце у встановлених рамках. Ю.О. Гурджі [42, с. 31] визначає антропологічний підхід як один із найбільш актуалізованих у сучасній вітчизняній юриспруденції. В.В. Дудченко [43, с. 12] стверджує, що правознавство мусить розпочинатися з антропологічного моменту. Д. Гудима [40, с. 24] в якості одного з найважливіших чинників актуалізації практичного значення антропології права визначає появу нових практичних вимог до процесів правотворчості та правозастосування з урахуванням особливостей людської природи, менталітету тощо. У негативній формі ці вимоги виступають, наприклад, як фіксація фактів неефективності правового регулювання - як створення у процесі правотворчості та правозастосування юридичних норм, які не враховують багатьох особливостей природи людини, надто обмежують її свободу, є складними для розуміння тощо. При цьому зазначається [40, с. 24; 47, с. 62], що юридична антропологія розглядає людину як «розумну тварину», чия раціональність не може дозволити їй забути її «тваринність», як і не може виникнути тільки як межа цієї «тваринності» (тут і далі, якщо не застережене інше, виділено авт. - Авт.).

В наступній роботі [41, с. 19] Д. Гудима звертає увагу на те, що юридична антропологія безпосередньо пов'язана з дослідженнями з етології права, котра вбачає витоки права у біологічно зумовлених моделях поведінки живих істот. Специфіка етології права полягає у тому, що вона зосереджується на біологічних основах права та відшуковує його у біологічно зумовлених моделях поведінки [41, с. 19; 47, с. 61]. Ю. Козенко [48, с. 249] вважає біологічний підхідодним і з перших наукових підходів до пізнання та розуміння феномена поведінки особи. Представники даного напрямку (Ч. Ламброзо, А. де Гобіно) проводили паралелі між поведінкою біологічних та соціальних організмів. Їх твердження базується на теоріях етології та вказує на те, що людина успадкувала від тварини багато інстинктів, якими і керується у повсякденному житті. Розглядаючи поведінку особи як результат тривалої біологічної еволюції, вони відслідковують зародження складних форм людської діяльності від найпростіших одноклітинних організмів.

Отже, кроки у напрям антропології при дослідженні державно-правових явищ об'єктивно викликають подальший перехід до вивчення більш ранніх етапів розвитку (еволюції) живого, ніж чисто антропологічні.

Такий інтегративний (соціобіологічний [49-53 та ін.]) підхід є характерним для сучасного розуміння постнекласичного етапу розвитку науки. У постнекласичній науці широкого розвитку набуває такий інтегративний напрям дослідження, який отримав назву глобального еволюціонізму. Він базується на ідеї єдності світобудови і уявлення про універсальність еволюції. Глобальний еволюціонізм охоплює чотири етапи еволюції: космічну, хімічну, біологічну і соціальну і розглядає їх у єдності [54, с. 39]. Перехід науки до постнекласичної стадії розвитку, на межі третього тисячоліття, створив нові передумови формування єдиної наукової картини світу. Виникли реальні можливості об'єднання розрізнених знань про неживу природу, органічний світ і соціальне життя в цілісну наукову картину [55]. При цьому уявлення про постнекласичну науку за багатьма параметрами корелює з ноосферним ідеалом науки, розробленим В.І. Вернадським [56 та ін.]. Ноосфера В.І. Вернадського - це унікальний, людино-вимірний об'єкт. Концепція ноосфери відповідає основним характеристикам постнекласичної науки - междисциплінарності, унікальності об'єктів, що розвиваються, гуманізму науки. Вона є прямим прототипом постнекласичної науки [57]. В роботі [58] інтегративна концепція біосоціального прямо пов'язується з постнекласичною методологією. Але, як зазначається у дисертаційному дослідженні [55], природничонауковий підхід до проблеми виникнення культури як феномена духовності і ідеї В.І. Вернадського про стихійний характер руху біосфери до стану ноосфери, про те, що історичний розвиток людства є продовження біогеохімічної історії живої речовини біосфери, як правило, розглядаються фрагментарно.

Крім того, як правильно зазначається в іншому дисертаційному дослідженні [49], применшення природної детермінанти у становленні та розвитку соціальності зумовило те положення, що у вітчизняній науковій літературі суспільство і природа Землі розглядаються, переважно, як дві протиборчі різноякісні системи. Визнання єдності природи і суспільства носить в сучасних концепціях скоріше декларативний характер, залишаючись методологічно не розробленим: В сучасних концепціях принцип - людина є частина природи - розглядається скоріше в світоглядному, ніж у власне методологічному відношенні, тобто приймається за вихідний пункт роздумів або стратегії поведінки.

Згаданий вище Ю.І. Семенов вказує, що якщо людина і суспільство виникли, то правомірним є питання про те, звідки вони йдуть своїм корінням. Природною є відповідь, що витоки людини і суспільства потрібно шукати втваринному світі. При цьому базовими в даному сенсі вчений називає дослідження та висновки етології [59].

Український дослідник C. Рабінович [60] зазначає, що загальноантичне (точніше, елліністичне) поняття природного розуму виражало універсальність доцільної самоорганізації, діючої як в колективах соціальних тварин, так і в людських спільнотах. Поширена дотепер оцінка античної концепції природного розуму як ненаукової, метафізико-ідеалістичної, сакрально-містичної тощо має бути переглянута в світлі останніх досягнень природничих наук, зокрема порівняльної етології. Розгляд інстинктивних, неусвідомлених (підсвідомих) - ірраціональних - біологічних програм, що лежать в основі людської поведінки, підтверджує, що цим програмам властиві свої цілі, котрі відповідають природному відбору, виживанню, біологічній адаптації. Принаймні частина наших т.зв. загальнолюдських норм моралі генетично бере свій початок у вроджених заборонах, які керували поведінкою наших пращурів, в. т. ч. й до людських[60, с. 216].

Разом із тим, врахування біологічних та етологічних проблем у філософії права хоча і не є поширеним в Україні, але не може вважатися і екзотичним. Зокрема, ці проблеми розглядаються в роботах відомого українського спеціаліста у сфері філософії права, доктора юридичних наук, професора С.С. Сливки [61, 62]. Так, у роботі [61, с. 212] С.С. Сливка вказує, що природне право ? це сукупність законів Природи і законів біологічного розвитку людини, на основі яких функціонує світ. Тому під нормами природного права вчений розуміє ті постулати природи, які людина свідомо, відповідно до власної совісті обирає для своєї поведінки [61, с. 212; 63, с. 137-138]. У роботі [62, с. 20] С.С. Сливка зазначає, що існують біологічні закони тіла, які можна вважати частковими законами природного права. У тілі закладені біологічно-правові програми існування людського організму. Тому володіти тілом - це значить здійснювати природно-правову діяльність, що означає бути собою. Йдеться про так звані релізерні програми, які етологи і зоопсихологи вважають своєрідними атомами нашої поведінки чи сигнальними елементами зовнішнього і нашого власного світу (включаючи світ, образ самої людини, тварин і рослинних організмів), які виконують відповідальну роль носіїв чи маніфестантів інформаційно значущих блоків природи і людини [62, с. 20; 64, с. 175].

Таким чином, на рівні теорії пізнання визнаємться необхідність інтегративного підходу, який би враховував антропологічні та етологічні аспекти становлення держави, права та суспільства, але на практиці такий підхід в україномовних та російськомовних дослідженнях держави і права практично не застосовується (крім, можливо, загаданої роботи [26], присвяченій, зокрема, етологічним проблемам насильства).

З робіт по теорії права і держави слід згадати підручники [65, 66]. Зокрема, автори підручника [65] вказують, що суспільство - це соціальний організм, частина природи, що включає у себе людей [65, с. 38]. У людини як індивіда розрізняють біологічні і соціальні якості. Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати і соціальні якості. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей [65, с. 41]. У підручнику [66] українські правознавці А.А. Письменицький та Д.В. Слинько зазначають, що існує безліч підходів до розуміння поведінки людини, адже остання є істотою біопсихосоціальною, і може розглядатися: а) як біологічна форма життя, що виражається в морфологічних, фізіологічних, генетичних, нервово-мозкових, електрохімічних явищах та процесах; б) як носій психічної активності з огляду на її внутрішній духовний світ, аспекти свідомих ти несвідомих процесів, прояву волі, переживань, пам'яті, характеру, темпераменту тощо; в) як суб'єкт у співвідношенні із собі подібними [48, с. 245; 66, с. 130]. Однак докладно ці тези не розвиваються.

Водночас, слід враховувати, що в російськомовній науковій літературі висвітлюються загальні проблеми біосоціології [50], біополітики [51], політичної антропології [67] тощо. Подібна україномовна література практично відсутня.

Постановка завдання. На підставі історико-політичних та державно-правових розвідок, з точки зору уявлень постнекласичної науки, в тому числі антропології, біосоціології та етології, дослідити проблеми виникнення, розвитку, взаємозв'язку та взаємодії держави, державної влади та громадянського суспільства.

Одночасно ставиться завдання ввести в науковий обіг теорії держави і права праці з біосоціології [50], біополітики [51], економічної [46, 68] та політичної [67] антропології, в основному - російськомовні, а також некласичні та постнекласичні історичні дослідження.

Результати. Патріарх українського праводержавознавства П.М. Рабінович застерігав проти «механічного» виведення закономірностей науки держави і права безпосередньо з положень природничих наук, зокрема, проти «біологізації» дослідницьких підходів до права і держави [69, с. 306-307]. Водночас, і при практичному правотворенні неможливо ігнорувати той факт, що людина є, перш за все, біологічним створінням. Наприклад, важко уявити собі прийняття закону, який заборонив би людині дихати. Практично все законодавство про охорону здоров'я та санітарне благополуччя населення, а також екологічне законодавство виходить з біологічних властивостей людини. Отже, людина являє собою єдність біологічного та соціального, питання полягає лише у співвідношенні цих складових.

У цьому сенсі слід ще раз послатися на думку П.М. Рабіновича [70], який серед прав людини, перш за все, виділяє фізичні права (життєві, вітальні, соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, «тілесного» існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп. Саме тому класифікація прав людини має розпочинатися саме з фізичних прав [70, с. 134-135].

Біологічна складова людини використовується, зокрема, при врахуванні біологічних ритмів людини при вирішенні соціальних завдань [71, с. 70-71]. Функціонування поліграфа ґрунтується на фіксації певних психофізіологічних реакцій людини, в яких ключове місце посідає біологічний зворотній зв'язок [72, с. 94].

Отже, біологічна складова людини є чинником її соціології і права. Так, основоположник біосоціології, двічі Лауреат Пулітцерівської премії Е. Уілсон стверджував, що у людини, включаючи її мораль, культуру, соціальні інститути, не може бути жодних проявів, які суперечили б її біологічній природі. Біологічна еволюція є фундаментом і супутнім процесом соціальної та культурної еволюції [73]. Отже, використані наукові положення щодо біологічної природи людини все більше стають загальноприйнятими. «Не знати і не враховувати біологічну природу людини при прийнятті життєво важливих рішень в сучасних реаліях видається нерозумним» [74].

А.І. Ковлер [25, с. 108] наводить думку П. Тейяра де Шардена, називаючи цю думку блискучою за своєю афористичністю: «Людина увійшла у світ безшумно...» [75]. Французький вчений пояснює свою думку: людина у момент своєї появи нічого не поколивала у природі, незважаючи на унікальність рівня, на який його підняла рефлексія. Насправді, чи розглядаємо ми її середовище, чи вивчаємо морфологію її стовбура, чи досліджуємо сукупну структуру йогогрупи, людський вид виступає перед нами точно так само, як будь-який інший вид (виділено автором [75]). Початкові форми людської життєдіяльності - це пристосування людини до середовища. І це пристосування носить колективний характер: «першою людиною» є і може бути тільки множина людей [75]. Логічно припустити, що у цієї множини з'являються внутрішні зв'язки, що вимагають певної регуляції.

Зазначена думка французького вченого робить правомірним, щонайменше, два міркування. Перше міркування пов'язане з уявленнями про становлення людини як будь-якого іншого біологічного виду і дозволяє обґрунтовано стверджувати, що це становлення відбувалося на біологічній основі, щонайменше, на початкових стадіях такого становлення, оскільки інших регуляторів поведінки предків людини ще не було. Саме біологічні особливості предлюдини визначили напрямки її становлення як людини.

Механізм природного відбору, що найбільш ефективно виявлявся на ранніх етапах антропогенезу, формував і посилював саме ті особливості біологічної організації людини, які найбільш сприяли подальшому прогресу трудової діяльності і розвитку суспільства [76]. Зараз існує кілька гіпотез реконструкції ранніх етапів соціогенезу та відповідних їм моделей співтовариств у мавпячих предків людини. Найчастіше за основу беруться стада павіанів різних видів абоспільноти лісових чи лісостепових шимпанзе. Жодна з цих моделей не є загальновизнаною, але і жодну з них поки виключити з абсолютною впевненістю не можна. Найбільш поширені «модель стада павіанів» і «модель лісостеповихшимпанзе». В обох випадках обираються співтовариства тварин, екологічно найбільш близьких до передбачуваних мавпячим предкам людини - наземним мешканцям савани. Шимпанзе представляються більш підходящою моделлюзважаючи на тісну генетичну близькість до людини [76].

Варто зазначити, що обидві моделі - «модель стада павіанів» і «модель лісостепових шимпанзе» - виходять із найбільш загальновизнаної концепції про те, що становлення людини почалося в східній Африці, в основному, вплейстоцені - передостанньому відділі кайнозойської ери, що почався 2,6 мільйона років тому, і закінчився незадовго до настання «історії» сьогоднішнього людства в її вузькому сенсі - 12.000 років тому. Далі настав голоцен, в якому ми зараз живемо [77].

Саме виходячи з цієї концепції, відомий російський спеціаліст, доктор історичних наук, професор Д.Л. Бродянський пише [78, с. 9]: «Пояс тропічного лісу - батьківщина людиноподібних мавп - все більше стискає своїх мешканців і вже не може прогодувати все мавпяче населення. І ось мавпи-новатори стали все частіше виходити в савану. У цьому тропічному степу паслися стада копитних, за ними полювали (і зараз полюють) нічні хижаки. Екологічна ніша денного хижака була вільна, її-то і зайняли високорозвинені антропоїди. Одні вчені вважають, що ходити випроставшись вони навчилися ще в тропічному лісі, інші думають, що двоногі з'явилися тільки на відкритих просторах. Як би там не було, але між 4 і 3 млн. років тому перші предлюди вже населяли савану. Вижити в таких умовах звичайна мавпа не може: жорстка трава неїстівна, дерева з плодами рідкісні. Довгих іклів, як у хижаків, щоб вбивати і розривати свою здобич, у мавп немає, дитинчата народжуються слабкими і довго потребують опіки старших. Виручали згуртованість стада, вміння маніпулювати різними предметами. Мавпи озброїлися палицями, киями, але для цього руки довелося звільнити від ходьби. Природний відбір дозволив вижити тим, хто освоїв пряму ходу і користування знаряддям, а заодно втратив хутряну шубу: біг під жарким сонцем вимагав іншої системи теплообміну. Генетичний механізм відбору - через мутації - закріплював корисні якості і вибраковують тих, хто їх не придбав. Так з'явилися ці дивовижні наші предки - австралопітеки. Вже не мавпи, ще не люди. Адже жодна мавпа не пересувалася стійко на двох ногах».

Той же автор повідомляє [78, с. 24] про спостереження Ю. Сугиями (Y. Sugiyama) за шимпанзе у лісах і саванах Уганди і Танзанії та за громадою бушменів Калахарі, який прийшов до висновку, що структура стада шимпанзе і громади первісних мисливців не просто схожа - ідентична.

Близько до позиції Д.Л. Бродянського [78, с. 9] історія виникнення предлюдини викладається у працях доктора біологічних наук В.Р. Дольника [79] та доктора історичних наук Ю.І. Семенова [59, 80]. «Предлюди - пише Ю.І. Семенов [80, с. 529], - не тільки стали вести повністю наземний спосіб життя, але і перейшли з лісу на відкриту місцевість. За невеликим винятком, у всіх видів мавп, які живуть в савані і саванному рідколіссі, існують загальні стада. Загальне стадо є і у горили, хоча ця наземна людиноподібна мавпа, що відрізняється могутньою статурою, величезною фізичною силою і великими іклами, живе в лісі і в разі небезпеки може забратися на дерево. Тим більшою була необхідність загального стада для предлюдей, які перейшли до життя в савані і саванному рідколіссі... [Спостерігаючи за шимпанзе] всі дослідники повідомляють,що чим більш відкрита місцевість, в якій знаходяться шимпанзе, тим більше згуртовані їх групи. При пересуванні по безлісих просторах асоціація шимпанзе рухається як єдине ціле, як звичайне загальне стадо. Які б не були форми об'єднань у великих антропоїдів міоцену, з дуже великою часткою ймовірності можна стверджувати, що у їхніх нащадків, які перейшли на землю, існували загальні стада. Найбільш згуртовані і стабільні з усіх об'єднань мавп - стада павіанів, що живуть в савані... Стада павіанів савани - міцні, постійні, замкнуті об'єднання. Такими, цілком ймовірно, були і стада ранніх предлюдей (австралопітеків)».

У згаданій роботі [79] В.Р. Дольник повідомляє, що 95 % тексту ДНК у людини і шимпанзе збігаються, що, очевидно, обумовлює найбільшу близькість шимпанзе і людини, відмічену у згаданій вище роботі [76]. П'ятивідсотковарозбіжність - результат незалежної еволюції протягом 10 млн. років. Спільний генетичний текст неминуче повинен обумовлювати і спільні генетично обумовлені програми поведінки. Програми поведінки створюються природним відбором так само повільно і поступово, як генетичні програми морфологічних ознак, і відмирають настільки ж повільно. Програми, що стали непотрібними, можуть не зникати, а зберігатися в якості рудиментів і атавізмів, але при нагодідають про себе знати. Кожен з нас може викликати з задвірок генетичної пам'яті програму ворушіння вухами (вона не потрібна мільйони років), тільки одному для цього доведеться ґрунтовно попрацювати, а в іншого вуха заворушаться за першою вимогою [79].

З цього приводу вельми доречно навести висловлювання відомого російського поета-дисидента І. Губермана [81]:

Слой человека в нас чуть-чуть

наслоен зыбко и тревожно, легко в скотину нас вернуть,

поднять обратно очень сложно.

Як відомо з історії, у кризових ситуаціях, людина деколи скидає з себе все виховання і веде себе як справжній звір [82, с. 64].

У дисертаційному дослідженні [49] автор дійшов правильного висновку про те, що соціальне (людина, суспільство) організовується на основі складної системи законів, яка складається з трьох підсистем - законів абіотичним рівня, законів біотичного рівня і законів соціального рівня. Лише діалектична єдність законів організації і розвитку всіх трьох підсистем цієї системи визначає складність організаційної архітектоніки і повноту сутності соціального. У співвідношенні соціального і природного більш істотним є не стільки їх відмінність, скільки їх діалектична єдність, яка предметно проявляється в їх структурній, функціональній, історико-генетичній єдності, а також у діалектичній єдності їх законів організації і розвитку.

З такої єдності виходять і більш пізні дослідження українських вчених. Так, український дослідник О. Грищук [63, с. 139-140] зазначає, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Якщо розглядати людину виключно як біологічний феномен, який існує для задоволення біологічних потреб (харчування, виділення, статевий потяг, дітонародження, боротьба за життя в екстремальних умовах, захоплення життєвого простору), то ці прояви інстинкту життя притаманні людині, як і представникам тваринного світу. Однак процесі розвитку людина стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Соціальне буття не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального трансформується на більш високій рівень розвитку. У соціальній діяльності людина не заперечує в собі біологічне, а змінює його завдяки чому існує взаємозв'язок, взаємозумовленість і єдність біологічного та соціального.

Ю. Козенко [48, с. 246] зазначає, що особа є продуктом соціобіологічної еволюції, в процесі якої відбувається не лише процес диференціації органів і функцій, але також і їх інтеграції, взаємного злагодження.

Доктор культурології П.Е. Герчанівська [83, с. 60-61] процес біологічної і соціальної еволюції пропонує розділити у часі. Вона вважає, що процес еволюції людства можна умовно поділити на два періоди: становлення людини (антропогенез), що тривав 3-3,5 млн. років; становлення суспільства (соціогенез). Якщо на першому етапі розвиток людини підкорявся виключно законам біологічної еволюції, то на другому етапі, з моменту надбання людиною свого сучасного обліку (близько 35 тис. років тому), домінантною стає культурна еволюція. В процесі біологічної еволюції у першу чергу зазнає змін інформація, яка міститься у ДНК (генетична), і тільки потім це виявляється на рівні організму.

У дисертаційному дослідженні [29] автор виходить з того, що системний біосоціальний аналіз припускає: природні, еволюційно-генетичні, нейропсихічні фактори соціогенезу включені в складні форми, коди соціокультурного і - навпаки. У дослідженні [53] автор зазначає, що людина - це біосоціальна істота, вона є суб'єктом трудової діяльності, соціальної форми життя, свідомості й спілкування. Отже, інтегративний біосоціальний підхід стає все більш затребуваним в сучасній постнекласичній науковій парадигмі.

Друге з міркувань, яке слідує з викладеної вище думки П. Тейяра де Шардена [75], пов'язано з його твердженням про колективний характер пристосування людини до середовища існування. Частково ця проблема вже зачіпалася вище, у контексті усталених поглядів на стадний спосіб життя предлюдей, первісно схожий на спосіб життя людиноподібних мавп. Водночас, все більш усталеними стають погляди на соціальність як фундаментальну властивість живих істот. Як зазначає Нобелевський Лауреат Н. Тінберген, вивчення соціальної поведінки - це вивчення співпраці між особинами. Їх може бути дві або більше [45].

Класична теорія природного відбору Ч. Дарвіна розуміє природний відбір як відбір індивідів. Проте останнім часом в біологічній науці все впевненіше говорять про груповий відбір. Поняття групового відбору з'явилося тоді, колибіологи спробували застосувати вчення про природний відбір для пояснення виникнення таких угруповань тварин (біосоціальних систем), як рої бджіл, мурашники, термітники [51, 59, 80 та ін.].

Історично першою біосоціальною системою вважаються еукаріоти (клітини з ядром), які виникли 1,7-1,9 млрд. років тому. Загальновизнано, що еукаріоти виникли в результаті симбіозу декількох видів прокаріотів (без'ядерних клітин). Поява еукаріотів, швидше за все, була результатом тривалого розвитку інтеграційних процесів в мікробному співтоваристві. У ході спільної еволюції між майбутніми компонентами еукаріотичної клітини складалася складнасистема зв'язків. Завдяки такій системі зросла пристосовність одноклітинних організмів, їх здатність адаптуватися до мінливих умов без внесення спадкових змін в геном, тобто залишаючись «самими собою». Зростання пристосовності,стійкості живих систем - основний закон біологічної еволюції. Саме завдяки можливості адаптуватися, тобто змінюватися в залежності від зовнішніх умов, еукаріоти змогли стати багатоклітинними: адже в багатоклітинних організмахклітини з одним і тим же геномом, в залежності від умов, утворюють абсолютно різні як за морфологією, так і по функції тканини [84]. Американська дослідниця Лінн Маргуліс також стверджувала, що велика віха еволюції - формуванняеукаріотичної клітини - стала результатом симбіозу декількох, спочатку вільноживучих, організмів [51]. Виникнення багатоклітинних організмів - результат розвитку біосоціальності, яка притаманна одноклітинним організмам івиявляється в обміні сигналами між клітинами і формуванні колоній як надклітинних структур. Тенденція до все більшої інтеграції клітин в колонії призводить до виникнення багатоклітинного істоти як індивідуальності більш високого порядку [51]. Якщо б у вкрай рудиментарному, але безумовно виникаючому стані у молекули не існувало б внутрішнього потягу до єднання, то фізично любов не могла б виявитися вище, у нас, в гомінізірованому (олюдненому - Авт.) стані [75].

Один із творців соціології як самостійної науки Д. Дюркгейм з цього приводу також зазначав: «Не думайте, що тільки людина живе у групах. Сам всесвіт є не більш ніж величезне суспільство, і кожне небесне тіло є її членом. Атомпритягує атом, і клітина притягує клітину... Даний закон групи домінує у житті всього всесвіту…» [85; 86, р. 35]. Російський зоолог В.Н. Беклемішев вказував: «Організм завжди в більшій частині своєї побудований з інших, підлеглихорганізмів. Всяка жива істота складається з інших живих істот, все живе - завжди колективно» (цит. за [87, с. 53]).

Український дослідник С. Позняков зазначає [88]: «Фізика, хімія, біологія, медицина та інші природничі науки створюють певну модель механізму природної адаптації людини до оточуючого природного та соціального середовища. У цьому контексті проблеми біологічної й соціальної сутності людини перебувають у стійкому взаємозв'язку і єдності. Цей зв'язок виявляється у формуванні пристосованості біологічних організмів один до одного, внаслідок чого створюється єдність і гармонія їх між собою [88, с. 509; 89, с. 33].

Оптимізація фізіологічних процесів, що веде до підвищення життєздатності при спільному існуванні, отримала назву ефект групи. Він проявляється як психофізіологічна реакція окремої особини на присутність інших особин свого виду. Ефект групи проявляється в прискоренні темпів зростання тварин, підвищення плодючості, більш швидкому утворенні умовних рефлексів, підвищенні середньої тривалості життя індивідуума і т. д. У групі твариниефективніше здатні підтримувати оптимальну температуру. У багатьох тварин поза групою не реалізується плодючість. Голуби деяких порід не відкладають яйця, якщо не бачать інших птахів. Досить поставити перед самкою дзеркало,щоб вона приступила до яйцекладки. Кайри при невеликій чисельності пар в колонії починають розмноження тільки тоді, коли колонія збільшиться по периферії за рахунок інших видів [90].

Отже, прагнення до співпраці живих організмів є фундаментальною властивістю багатоклітинних організмів, обумовленою біосоціальними властивостями їх основи ? еукаріотичних клітин. «З нашого побіжного огляду видно, -писамв російський революціонер та історик П.А. Кропоткін у великій праці «Взаємодопомога як фактор еволюції» [91, с. 34], ? що життя спільнотами не представляє виключення у тваринному світі; вона, навпаки, є загальним правилом -законом природи - і досягає свого цілковитого розвитку у вищих ссавці. Видів, що живуть на самоті, або тільки невеликими родинами, дуже мало, і вони порівняно нечисленні. Мало того, є підстави припускати, що, за небагатьма винятками, всі ті птахи та ссавці, які в даний час не живуть стадами або зграями, жили раніше спільнотами, поки рід людський не розмножився на земній поверхні і не почав вести проти них винищувальної війни, а рівним чином не ставвинищувати їх джерел прогодування… Асоціація зустрічається в тваринному світі на всіх щаблях еволюції». П.А. Кропоткін також наголосив на величезній чисельній перевазі товариських видів над тими небагатьма хижаками, які живутьособняком [91, с. 27], а також на тому, що товариськість, дія спільно, взаємний захист і високий розвиток тих почуттів, які бувають необхідним наслідком суспільного життя, є відмінною рисою майже всього обширного відділу мавп [91, с. 33].

Біологи та етологи виділяють види співпраці у таких формах:

а) приклад. Зокрема, коли одна срібляста чайка рятується від небезпеки, інші йдуть за нею. Цей принцип помітний в діях багатьох соціальних тварин, включаючи людину. Ми позіхаємо, бачачи, як позіхає інший, лякаємося, помітивши ознаки сильного страху в іншої людини [45];

б) спільні дії (спільний відліт птахів на південь, спільне полювання);

в) розподіл праці. Так, у хижих птахів самець, зазвичай, видобуває корм для всієї родини, а самка охороняє виводок. Самець приносить їжу до гнізда, але сам пташенят не годує, а простягає видобуток партнеру[45].

Зустрічаються і більш складні варіанти розподілу праці. Так, самки бегемотів «додумалися» до інституту «нянь» задовго до людей. Новонароджені постійно оточені увагою і турботою, а якщо матері потрібно відлучитися, її дитинча не залишиться без нагляду: його буде няньчити інша самка [92];

г) шлюбна поведінка [45];

д) «бійка» як спосіб встановлення домінування [45].

Н. Тінберген [45] вказує, що говорячи про співпрацю, ми завжди явно чи неявно маємо на увазі її мету, тобто припускаємо, що вона для чогось служить. Ця проблема «біологічного сенсу», або «функції» життєвих процесів, - одна з найбільш популярних серед дослідників. Буде абсолютно справедливим стверджувати, що завдяки співпраці живі організми мають більше шансів вижити у процесі природного відбору. П.А. Кропоткін [91, с. 4] розглядав еволюцію, впершу чергу, як процес, спрямований на вдосконалення кооперативної взаємодії між індивідами. Американський біополітик П. Корнінг вважає, що в міру ускладнення біосоціальних систем конкуренція за ресурси між особинамипоступається конкуренції між цілісними біосоціальними системами, що включають кілька організмів. Індивіди, в основному, не конкурують, а кооперуються між собою. П. Корнінг стверджує, що еволюція відбирає цілісні біосоціальнісистеми. Він переконаний, що еволюція спрямована на все більш координовану, ефективну кооперацію між індивідами у складі таких систем [51]. При такому відборі перевага необов'язково надається особині, яка краще індивідуально пристосована до середовища проживання; така перевага може надаватися особині, яка сама по собі не має жодних переваг, але забезпечує краще пристосування всього біосоціального організму [25, 59, 80]. При цьому найближчі предкилюдини і вона сама еволюціонувала під сильним контролем групової форми природного відбору, коли змагаються і перемагають не стільки особини, скільки групи (ця форма відбору створила за десятки мільйонів років у деяких комамхсоціальні структури, що по досконалості незмірно перевершують людські) [79]. Зокрема, у роботі [93, с. 90] Д. Мак-Фарленд вказує на вперше сформульований Гамільтоном [94] загальний принцип, відповідно до якого у процесіприродного відбору максимізується не індивідуальна пристосованість, а сукупна (inclusive fitness), іншими словами, пристосованість тварини залежить не тільки від успіху її власного розмноження, але також і від успіху розмноження їїродичів.

Отже, суспільство не було створено людиною; воно передувало людині [91, с. 35]. У цьому сенсі доречно згадати, що О. Балинська [95], класифікуючи правові архетипи, виділяє, зокрема, архетипи соціальної взаємодії (по-іншому можна назвати архетипами соціальної поведінки, закорінені у людській психіці), відносячи до них архетипи не тільки щодо людини, але й щодо тварин: кооперація, або згуртованість, що властиво всім біологічним видам, які ведуть «зграйно-стадно-отаро-табунно-ройовий» спосіб співіснування, а що стосується людей - створення спільнот, об'єднань для вирішення спільних завдань та задоволення спільних інтересів), авторитет (як архетип владних відносин, ієрархічності домінування, колективного відбору, конкурентоздатності), традиція (як стійке відтворення колись прийнятих соціальних рішень, усім відомий приклад - правовий прецедент), знання (архетип новітнього суспільства, що відображає основне його ціннісне спрямування, а також повагу до досвіду, а отже, супутньо і до віку, літніх людей) та інші [95, с. 42].

Таким чином, наведені вище, а також ті, що будуть наведені далі, факти свідчать про суттєве біологічне начало людини і тенденції його врахування при аналізі поведінки людських спільнот. Водночас, мова, очевидно, не йде про те, що вчинкам людини властиві виключно біологічні механізми. «Людина - це політична тварина», - писамв Аристотель (див., наприклад, [96]). У життєдіяльності людей взаємодіють програми двох типів: біологічні (інстинкти самозбереження, харчування, статевий інстинкт, інстинктивна схильність до спілкування, вироблена як результат пристосування людських предків до стадного способу життя, тощо) та соціальні, котрі ніби добудовуються над біологічними у процесі становлення і розвитку людства (тому їх можна назвати надбіологічними програмами). Якщо перші передаються через спадковий генетичний код, то другі зберігаються і передаються у суспільстві в якості культурної традиції у процесі соціалізації індивідів, їх ідентифікації [97, с. 72; 98, с. 228]. Отже, мова йде про те, як виокремити, з одного боку, біологічні начала і вчинки людини, що визначаються, зокрема, згаданими вище 95 % тексту ДНК, що збігаються у людини і шимпанзе [79], а, з іншого боку, чинники і вчинки, що властиві власне людині. Наприклад, якщо розглядати просте рівняння Х + Y = Z, то якщо відомі два параметри, завжди можна визначити третій. Але якщо відомий результат Z, а параметри Х (у нашому дослідженні - біологічна складова) та Y (суто людська, надбіологічна складова) невідомі обидві, то визначити кожний з них можна тільки маючи додаткові відомості, тим більше якщо має місце додатковий взаємний вплив Х та Y. Питання визначення складової Х вирішує етологія, на що звертає увагу переважна більшість дослідників, які прагнуть з'ясовувати біологічну складову у поведінці людини [26, 41, 48, 51, 59, 60, 67, 74, 77, 85, 99, 100, 101, 102, 103, 104, 105, 106, 107, 108 та ін.]. Зокрема, C. Рабінович, наголошуючи на необхідності вивчення етологічних аспектів людської поведінки [60, с. 216], в якості теоретичної бази для такого вивчення вказує роботуВ.Р. Дольника [107].

Констатуючи, що вихідним пунктом соціогенезу є об'єднання тваринних предків людини, Ю.І. Семенов [59] вказує, що з усіх наук про роль тваринного світу у соціогенезі для нас найцікавіша є та, яка досліджує поведінку тварин у природних або близьких до природних умовах. Ця наука називається етологія. Вона виявила стимули і мотиви поведінки тварин. Ними є біологічні інстинкти.

Етологічний підхід базується на припущенні, що у людини як виду наявний багатий генетичний багаж, який дістався нам від предків-приматів. Припущення про накопичення генетичного багажу є слушним з огляду на думку Д. Мак-Фарленда про те, що у процесі еволюції вищих тварин і людини нервова система розвивалася, головним чином, шляхом додавання нових механізмів, а не зміни старих [93, с. 176]. Цей багаж представлений, крім усього іншого,набором складних інстинктивних програм поведінки в різних ситуаціях. Важливо відзначити, що ці програми виникли в ході еволюції і, будучи домінантними до розуму, що виник значно пізніше, можуть часто діяти окрім людської волі,всупереч нашим інтересам і не завжди усвідомлюються на раціональному рівні [74]. «Немає жодного сумніву, що систематичне вивчення фонду природжених реакцій тварини надзвичайно буде сприяти розумінню нас самих і розвитку в нас здатності до особистого самоврядування», - писамв великий російський фізіолог, Нобелевський лауреат І.П. Павлов [109, с. 240].

У роботі [51] наголошується на таких найбільш біополітично важливих напрямках сучасної біології як етологія (особливо соціальна етологія) і соціобіологія. Спрощено етологія визначається як область біології, яка відає поведінкою живих організмів. Поведінка визначається як спосіб відповіді організму на стимул ззовні. Поведінка будь-якої тварини адаптована (пристосована) до її способу життя. Периферична та центральна нервова система сприймають і переробляють інформацію, внесену зовнішніми стимулами, і запускають реакції організму, які ми спостерігаємо як поведінку. Етологія досягла значних успіхів в останні роки, спираючись на класичні дослідження Нобелівських лауреатів К. Фріша, К. Лоренца і Н. Тінбергена. Етологічна школа К. Лоренца з самого початку приділяла значну увагу соціальним взаємодіям між індивідами. Лоренц зумів показати, як еволюція формує ланцюжки соціальних зв'язків, так що послідовність дій одного індивіда коеволюціонує з відповідними діями іншого (інших). Популярність робіт Лоренца посилила інтерес до ритуальних сигналами домінування і підпорядкування, які регулюють багато соціальних взаємодій у хребетних тварин. Етологічної підхід, який спочатку застосовувався до хребетних тварин і деяких безхребетних (наприклад, членистоногих, молюсків, голкошкірих), був поступово поширений по еволюційних сходах: «вниз», у бік більш примітивних форм живого (етологія найпростіших і навіть бактерій), і «вгору», на вид Homo sapiens, що має очевидне біополітіческое значення. Формується етологія людини як дослідження людських взаємодій у повсякденному житті і крос-культурний аналіз поведінкових тенденцій, їх безпосередніх механізмів. Крос-культурний (англ. cross-culture) аналіз заснований на зіставленні поведінки у представників різних культур людського суспільства з переважною увагою до тих, що збігаються або є дуже подібними у всіх культур. Одним з основних завдань етології людини є виявлення генетично детермінованих поведінкових актів.

«Етологія, - пише В.Р. Дольник [79], - наука про інстинктивну (природжену, що має в основі генетичні програми) поведінку тварин. Етологи навчилися розпізнавати ці програми і простежувати їх перетворення у процесах еволюції. Етологи дізнаються про загальну генетичну основу зовні не дуже схожих форм поведінки тварин, подібно до того, як порівняльні анатоми знаходять спільне між передньою кінцівкою будь-якого хребетної тварини - плавцемриби, крилом птаха, рукою людини. Етологи знають, що для досягнення однієї і тієї ж мети у тварини є не одна програма, а цілий набір різних варіантів, багато з яких виникли в різний час. Програми поведінки спрацьовують у відповідь наособливий сигнальний стимул, ознаки якого закладені в програму. Сила етології - в знанні поведінки величезного числа різних видів тварин. Людина для етології - один з видів: багато особливостей його поведінки, що здаються іншимунікальними або загадковими, не виглядають такими, якщо знаєш цілий букет схожих чи споріднених зразків поведінки інших видів».