Концепти "влада" та "громадянське суспільство": ґенеза виникнення та взаємодії

У дисертаційній роботі [105] презентуються такі принципи порівняльної етології тварини і людини:

? мотиви та типи поведінки тварин (як агресивної, і альтруїстичної) мають істотні схожості з моделями людської поведінки, про що свідчать спостереження і висновки спеціальної галузі етологічної знання - когнітивної етології;

? при постановці та вирішенні проблеми антропогенезу незаперечною перевагою етологічної підходу є уніфікованість методів опису і оцінки поведінки тварин і приматів (включаючи людину), що дозволяє адекватно кваліфікувати вузлові параметри поведінкової подібності та відмінності.

А.В. Вязовский [74] зазначає, що останнім часом все більшого поширення отримав етологічної підхід до аналізу поведінки не тільки окремих особистостей або груп людей, а й соціальних процесів, що відбуваються всередині тієї чи іншої країни. Етологічної метод передбачає пошук і опис природних (біологічних) механізмів, що лежать в основі того чи іншого соціокультурного явища. Етологічної підхід особливо ефективний при аналізі явищ, які властиві не однійнації, а багатьом - в цьому випадку легше виявляти загальні причини, що породжують ці явища.

Задля об'єктивності слід зазначити, що існує думка (наприклад, В.С. Фридман [110]) щодо відсутності інстинктів у людини, більше того, - навіть і у вищих приматів. Зокрема, В.С. Фридман [110] вважає, що головним засобомрегуляції соціальної структури груп приматів (у меншій мірі - інших вищих ссавців) замість загальновидових сигналів служить соціальна дія кожного окремого індивіда, зацікавленого у стабільності сформованої структури групи або,навпаки, у вигідних для себе змінах цієї структури. Загальновидові експресії або вокалізації, які зазвичай претендують на роль демонстрацій - потенційних сигналів, у вищих приматів практично завжди неспецифічні.

Водночас, ця позиція не відповідає на запитання - а якщо «уявлення» кожного окремого індивіда про стабільність групи і свій інтерес у цій групі різні, як повинні узгоджуватися ці інтереси і як ці уявлення взагалі виникають. Зокрема, Ч. Дарвін, розмірковуючи про інстинкти, звертав увагу на дії тварин, для виконання яких від нас самих потрібен досвід і які виконуються тваринами, особливо дуже молодими, без досвіду, або виконуються однаково багатьма особинами без знання з їх боку мети, з якою вони проводиться (цит. за [111]). Підхід щодо пріоритету індивідуальних уявлень суперечить викладеним вище позиціям про біосоціальні спільності як цілісні структури із загальною програмою поведінки. Але головне - це заперечення інстинктів, як і їх абсолютизація, є крайністю. Насправді програми поведінки, створені природним відбором, визначають не абсолютний спосіб поведінки, а межі її модифікації під впливом оточуючого середовища. Ще у 1950-і рр., у дискусії з порівняльними психологами К. Лоренц стверджував, що «у тілі або в поведінці будь-якого організму немає абсолютно нічого, що не залежить від зовнішнього середовища і певною мірою не схильне до модифікації завдяки оточенню... Те, що успадковується, - не сама ознака, але межі її модифікованості» (цит. за [112]). Дослідження показують, що «повністю вроджені» форми поведінки відсутні. Успадковується тільки «болванка» інстинкту - якась невизначена дія в певному напрямку (убік партнера - потенційного джерела ключових подразників, що запускають інстинктивний акт). Далі йдуть «шліфовка» і «відточування» інстинкту в актах вживання у взаємодії з «потрібним» соціальним компаньйоном, в процесі якої рухи знаходять видоспецифічну форму, а тварина все точніше орієнтується по «пусковим» сигналам ззовні, все краще виділяє сигнали з різноманіття оточення і т.д. Навіть у нижчих хребетних природне оточення тварини - така ж обов'язкова умова розвитку інстинкту, як його генетично детермінована основа. У вищих хребетних, у птахів і ссавців розвиток інстинктивних форм поведінки прямо вимагає соціальних впливів для «доведення» відповідної поведінки до дефінітивної форми і працездатного стану. Без досвіду вживання інстинкту в специфічній соціальної ситуації, накопичення історії «проб і помилок» запуску інстинктивного акту «дозрівання» дефінітивного форми останнього або не відбувається зовсім (птахи і ссавці), або «дозрілий» інстинкт вживається занадто неспецифічно і неточно, щоб бути ефективним [112]. Зазначені міркування означають, з одного боку, що оточення може корегувати поведінку, запрограмовану в інстинктах, але таке корегування має свої межі, а без відповідних зовнішніх впливів результати такого корегування слабішають або зникають.В цьому сенсі варто звернути увагу висновок дисертаційного дослідження [113] про те, що соціальне всередині людини є лише відносно стійким і присутнє у ній переважно на функціональному рівні.

Людські інстинкти - щось на зразок постійно включеного автопілота в повітряному лайнері: з одного боку - повітряне судно підпорядковується своєму пілотові, з іншого - пілот їм командує не завжди. Іноді він навіть безтурботно спить в польоті. Більше того - навіть при безсонному і активному екіпажі автоматика постійно втручається в управління - допомагаючи, а іноді і заважаючи екіпажу [77].

В контексті обмеження можливостей корегування природного в людині кандидат філософських наук І.А. Шмерліна звертає увагу на феномен утопії - нежиттєздатності штучно виведених соціальних форм. Чому людина - активна, цілеспрямована, творча, розумна істота - не в змозі втілити у життя розроблені ним ідеальні проекти гармонійних взаємин? Чому вперта матерія соціального буття не хоче укладатися у ці формати? Відповідь давно сформульована ліберальним дискурсом епохи: раціонально сконструйовані утопічні проекти соціального життєустрою не органічні людській природі, і вона «не пропускає» їх у життя. Тобто людська природа є те природне середовище, яке відбирає життєздатні форми соціального життя [114]. Нам не дано утворювати із себе що завгодно, ми обмежені у виборі форм взаємин нашим генетичним багажем. Зокрема, соціалістичні утопії мислителі конструювали з глибокої давнининеодноразово, і всі вони на папері виглядали гладко. Однак спроби їх реалізувати в будь-якій формі терпіли невдачу, провалюючись в яри вроджених програм поведінки [107, с. 237].

З цього приводу цікаво розглянути такий експеримент з мавпами [107, с. 236]: мавп навчили, хитаючи певний час важіль, заробляти жетон, на який можна в автоматі отримати те, що виставлено за склом. Група відразу розшарувалася: одні заробляли жетон, інші жебракували біля автомату, а домінанти грабували, причому швидко зметикували, що віднімати жетони, які можна зберігати за щокою, вигідніше, ніж куплені трудівником продукти. Трудівники спочатку розпалися на два типи: одні працювали взапас і копили жетони, витрачаючи їх економно, а інші як зароблять жетон, так відразу і проїдають. Через деякий час трудівники-накопичувачі, яких грабували домінанти, зневірилися і теж стали працювати рівно на один жетон і тут же його витрачати. Отже, генетично обумовлені програми фактично стають на заваді реалізації соціалістичних утопій.

В принципі, генетична обумовленість багатьох сторін людської поведінки цілком загальновизнана і вивчається в рамках багатьох академічних дисциплін, наприклад, психогенетики, за якими читаються курси у вищих навчальних закладах, і є офіційно затверджені підручники [77, 115]. Значною мірою сумніви щодо наявності інстинктів у вищих тварин та людини зняті сучасними дослідженнями зв'язку поведінки людини, яка вважається інстинктивною, таструмами парасимпатичної частини нервової системи, які поляризують нервову систему і в цілому психіку. Даний механізм визначено на основі 19.000 документальних матеріалів прямих внутрішніх досліджень нервової системи людини,виконаних 167 дослідниками [116, 117]. Вказані дослідження дозволяють стверджувати про наявність матеріальних носіїв інстинктів у вигляді струмів парасимпатичної частини нервової системи, які зосереджуються у певних нервових центрах в залежності від виду інстинкту. Зокрема, важливі для цілей нашого дослідження стадний та соціальний інстинкти пов'язані з грудним (серцевим) нервовим центром. При цьому встановлення конкретного матеріального носія стадного і соціального інстинкту спростовує твердження про відсутність таких інстинктів і про просте зведення цих інстинктів до індивідуальних інстинктів особин [80, с. 99-103]. «Індивід у натовпі здобуває, завдяки тількичисельності, усвідомлення нездоланної сили, і це усвідомлення дозволяє йому піддатися таким інстинктам, яким він ніколи не дає волю, коли він буває один» [118, с. 586]. З іншого боку, навіть твердження про відсутність стадного ісоціального інстинкту не спростовує основної умови соціальності у тварин і людини - обумовленість їх поведінки біологічними програмами.

Чинники інстинктивної поведінки широко використовуються в рекламі. Особливо йдеться про використання зображень жіночого тіла та дитячих образів, навіть коли об'єкт реклами безпосередньо не пов'язаний з цими образами. Характерними прикладами такого підходу є рекламний календар Білоруського металургійного заводу [119] з рекламою металопродукції на фоні жіночих образів, а також реклама автомобілів дитиною за кермом [120] (фото вище - з сайтів [119, 120]).

Так, про привабливість зображень жіночого тіла у рекламі спеціалісти у цій галузі знали давно [121-123]. Перший відомий рекламний плакат (1491 р.) містить зображення жіночого тіла [121, 122]. Продовження використання таких зображень притаманне не тільки сучасному періоду, як вважається, вільних звичаїв, але й більш пуританським радянським часам, про що свідчать рекламні плакати косметичних засобів радянського періоду.

В роботі [124] зазначається, що використання такої реклами передбачає, що чоловік, за своєю природою, обов'язково зверне увагу на гарну жінку, а якщо жінка дуже красива, то чоловічий погляд затримається настільки, наскільки дозволить час і ситуація [124, с. 54]. Використання в рекламі напівоголеного жіночого тіла чи інших знаків нібито доступності високо привабливої самки ґрунтується на тому, що споглядання «високоякісного», нехай і гіпотетичного,статевого партнера, викликає приємні емоції безвідносно до ділової компоненті інформації. Цю приємність споживач неусвідомлено поширює на рекламований товар і може схилитися до вибору, хоча, можливо, і помилкового, саме цього товару [77].

Аналогічно і відносно дитячих образів. Як зазначається у дисертаційному дослідженні [125], образ дитини в рекламі обумовлює ефект сприйняття потенційним споживачем рекламованої продукції або послуги як потрібної,необхідної. У дорослих проявляється позитивне, з ознаками активного вербального і невербального компонента, відношення як дії, спрямованої на дітей. Дитина у сприйнятті дорослого виступає як самоцінність, як інтегративне утворення, яке складається з репродуктивного інстинкту, потреби в турботі про потомство, бажання мати соціальну представленість у своїх дітях. Генетично, історично, культорологічно, релігійно обумовлене добре ставлення батьків до дітей і до їх запитів. Дитина - рекламний агент в телерекламі товарів і є для їх батьків каталізатором в прагненні придбати товар.

Реклама товарів з використанням образу дитини, насамперед, спрямована на почуття матері. Це природно, що будь-яка нормальна жінка при вигляді немовляти відчуває особливе почуття на рівні материнського інстинкту [126].

Доктор біологічних наук О.В. Марков [127] повідомляє про інші науково встановлені факти, що свідчать про те, що навіть самі «вищі» вияви нашої психіки, такі як мораль, мають цілком матеріальну основу, що відповідні психологічні механізми виникли в результаті біологічної еволюції. Хоча, звичайно, не можна заперечувати роль виховання і культурного успадкування. За допомогою блізнецового аналізу та інших методів було нещодавно показано, що в значній мірі від генів, а не від виховання, залежать, наприклад, такі наші якості, як довірливість, подяка, схильність до кооперації, «прагнення до рівності» (егалітаризм), красномовство, почуття гумору і навіть частково політичні погляди.

У дисертаційній роботі [26] проведено комплексне дослідження антропологічного виміру насильства, що було маніфестоване в рамках філософсько-антропологічного підходу до даного феномену. Показано, що теоретичною базою даної маніфестації є вивчений етологами (насамперед К. Лоренцом) процес ритуалізації, який полягає у трансформації тваринами інстинкту агресії в міжособовий зв'язок. Антропологічні слідства процесу ритуалізації були розвинені в роботах Р. Жірара. Продемонстровано, що всередині теорії Р. Жірара функції ритуалу в житті громади ідентичні тим, які ритуал виконує у тварин: зниження рівня насильства та створення спільноти.

Отже, справджуються слова К. Лоренца, який вказував, що «якщо ми знаходимо у будь-якого виду тварин яку-небудь схожість з соціальною поведінкою людини і ці схожі риси мають значення для виживання тварин, то вони цінній для людини. Іншими словами, при всій значимості специфіки поведінки людини будь-яке соціальне явище може бути виправдане і названо цінним, якщо щось подібне зустрічається у світі тварин» (цит. за [105]). Як писамв Н. Тінберген, «наукове розуміння нашої агресивної поведінки, що веде до її контролю, можливо, найактуальніше завдання, перед яким сьогодні стоїть людство. Ці результати поведінки починають загрожувати самому виживанню нашого виду і, ще гірше, всьому життю на Землі» [108, р. 1411].

На важливе значення біологічних програм, що лежать в основі людської поведінки, вказували також українські дослідники C.П. Рабінович [60], С.С. Сливка [61, 62]. Люди сьогодні генетично схильні до певних типів поведінкитому, що останні максимально підвищували пристосованість їх предків у багатьох попередніх поколіннях [128].

Визнаючи біологічні інстинкти стимулами і мотивами поведінки тварин та людей, дослідники-етологи виходять із визначення інстинкту як сукупності вроджених складних реакцій (актів поведінки) організму, які притаманні в тій чи іншій мірі всім особинам даного виду і запускаються в майже незмінній (фіксованій) формі у відповідь на зовнішні або внутрішні подразники - сигнальні ознаки [77]. За Н. Тинбергеном [129], інстинкт - це ієрархічно організованийнервовий механізм, який відповідає на певні імпульси повністю скоординованими, життєво важливими і властивими виду рухами.

Цікаво зазначити, що такі визначення інстинкту у певній мірі співзвучні із уявленнями про емоції (імпульсії) як чинники правової поведінки людини відповідно до психологічної теорії держави і права Л.Й. Петражицького [130], хоча сам Л.Й. Петражицький уникав використання поняття «інстинкти». Водночас, до класу імпульсій або емоцій він відносив всі явища людської і тваринної психіки, які відіграють в житті тварин і людини роль головних і керівних психічних факторів пристосування до умов життя. Деякі емоції мають тенденцію викликати певну, специфічну, до них спеціально природою приурочену поведінку, взагалі певні системи фізіологічних і психічних процесів. У загальному вигляді спеціальні імпульсії мають тенденцію перетворювати організм (індивідуальний психофізичний апарат, взагалі придатний для здійснення багатьох і дуже різних дій) на час в апарат, спеціально пристосований до виконання певної біологічної функції і діючий в цьому напрямку, тобто викликати відповідні рухи (скорочення м'язів) і незліченні допоміжні фізіологічні і психічні (інтелектуальні, вольові та чуттєві) процеси. У нижчих тварин акції спеціальних імпульсій відрізняються взагалі більш суворою і точною зумовленістю і незмінністю, ніж y вищих тварин; акції людських спеціальних емоцій відрізняються взагалі більшою свободою і мінливістю, ніж акції спеціальних емоцій інших вищих тварин. В одних і тих же тварин акції одних емоцій більш машиноподібні, акції інших більш гнучкі й вільні. Деякі спеціальні людські емоції мають настільки вільний і мінливий характер, що їх зумовленість полягає лише в зумовленості загального напрямку поведінки.

Отже, емоції (імпульсії), за Л.Й. Петражицьким [130], як і інстинкти, за уявленнями етологів [77 та ін.], визначають запуск певних біологічних програм у певних умовах, які діють не тільки і навіть не стільки строго механічно (машиноподібно), але визначають напрямки і межі поведінки. Таким чином, вказані біологічні програми, як їх не визначай (чи-то інстинкти, чи-то емоції, чи-то імпульсії), створюють підґрунтя для психологічно-правової поведінки людини, на що звертали увагу, зокрема, М. Мосс, К. Леві-Строс, А. Гелен, Х. Плеснер [131, с. 20].

Для системного дослідження етологічних аспектів поведінки тварин и людини в роботі [77] запропонована класифікація інстинктів і виділені наступні їх групи: індивідуальні вітальні («інстинкт самозбереження»; за П.М. Рабіновичем [70, с. 134-135] вважаються основними (базовими), як зазначено вище); репродуктивні (статеві, батьківські); соціальні; адаптації до еволюційного середовища існування; комунікативні (міміка і жести, невербальна звукова комунікація, лінгвістичний). Зазначені поведінкові програми спонукають живу істоту до тих чи інших дій, які слугують якомога більш тривалому еволюційному процвітанню його генів. Зрозуміло, мова не йде і не може йти просвідоме прагнення до еволюційного процвітання; - але до процвітання як фактичної мети. Видів, які колись відхилилися від цієї мети - неважливо, з яких причин - зараз просто немає серед нас. Звичайно, відповідні поведінкові програми реалізуються до тих пір, доки не зустрічають супротив середовища чи інших програм особин даного виду чи інших видів, а також якщо сприятливими для виживання не стануть інші програми.

Проблема соціальності живих істот, у тому числі вищих тварин, предлюдей та людини, розглядалася вище. Доведено, що це є спільна закономірність щодо всіх живих істот. В.Р. Дольник [79] спеціально підкреслює, що найближчі предки людини і вона сама еволюціонували під сильним контролем групової форми природного відбору, коли змагаються і перемагають не стільки особини, скільки групи. А відтак, у тій чи іншій мірі реалізуються поведінкові програми, притаманні інстинктам соціальності. Головна особливість такої поведінки - спонукання особини до тих чи інших миттєвих особистих жертв в ім'я «вищих» цілей. Соціальні інстинкти, як мало які інші, слугують вирішеннюдовгострокових завдань процвітання виду (точніше - його генофонду). Всі ці інстинкти зазвичай активні одночасно - звичайно, в різних пропорціях і поєднаннях, і суб'єктивно, як правило, сприймаються як якесь «цілісне відчуття» потягуособистості до інших людей [77].

Видається очевидним, що якщо мова йде про системи, у даному випадку, біосоціальні, то зрозуміло, що елементи цих систем діють не кожен сам по собі, а взаємодіють між собою, координуючи свою поведінку. «Структура соціальної системи не зводиться до простої сукупності її елементів або частин, а являє собою специфічну взаємодію між ними. Саме з такої взаємодії і виникають цілісні властивості системи, які відсутні у її елементів» [132]. Наприклад, об'єднання травоїдних у великі стада дуже часто припускає лише мінімальну скоординованість; у них навіть не завжди є лідер. Тим не менш, навіть таке, скоріше механічне об'єднання, дозволяє вже якось захищати від хижаків молодняк,та й не тільки його. Ефективність консолідації різко зростає, якщо її учасники якось узгоджують свою діяльність, наприклад - практикують поділ праці при вирішенні спільних завдань [77].

Переконавшись у всезагальній дії принципів соціальності і консолідації на підставі біологічних програм, необхідно дослідити типи такої консолідації. У роботі [77] визначено 4 види такої консолідації: вертикальна (ВК), горизонтальна (ГК), конформна (КК) і споріднена (СК). При цьому провідну роль грають вертикальна та горизонтальна консолідації. Дві інші є окремими випадками двох названих першими і мають допоміжний характер, що буде частково розглянуто нижче.

Варто, звичайно, зауважити, що практично неможливо у конкретних групах вказати вид консолідації у чистому вигляді. У будь-якій групі так чи інакше працюють інстинкти конформної і спорідненої консолідації; навіть у різко«вертикальній» групі майже завжди є хоча б невелика горизонтальна компонента, в чітко «горизонтальній» - вертикальна; і так далі. У побудові всіх видів груп, особливо - вертикальних, відіграє важливу роль також і інстинкт самозбереження. Однак, тим не менш, у тваринному світі найбільш яскраво виражена вертикальна консолідація. Зазначений вище генетичний багаж передає потяг до вертикальної консолідації і людським спільнотам.

Вертикальна, вона ж - ієрархічна консолідація - найбільш розповсюджений - у часі, в просторі і у біосфері - вид консолідації груп [77]. Як правило, ієрархія є структурно важливим компонентом життєдіяльності будь-якої організації [67]. Навіть горизонтальна соціальна організація не означає повної відсутності ієрархічних відносин [133, 134]. Їх мета - встановлення внутрішнього порядку для забезпечення нормального функціонування системи. Однак у ієрархічних відносин є зворотна сторона. Ці відносини є асиметричними - в силу цього принципу одні керують і домінують, інші підкоряються вказівкам і виконують їх. Консолідованість у таких структурах досягається підпорядкуванням більшої частини групи одній особині або вузькій їх групі. Під підпорядкуванням розуміється істотне - аж до повного, обмеження свободи рішень і вчинків основної частини групи; поведінка групи стає детермінованою волею осіб(особин), які її очолюють і свобода дій яких стає практично безмежною (домінування). Виходячи з цього очевидно, що ієрархія завжди містить у собі приховане протиріччя: вона необхідна для цілісності системи, але вона і детермінує ролі її окремих компонентів [67, 77].

Інстинкт вертикальної консолідації спонукає соціальні істоти, у тому числі і людей, вибудовуватися у структури з різко вираженою нерівноправністю особин (індивідів), що входять до цієї структури. Ця нерівноправність не вичерпується нерівністю у доступі до матеріальних благ; більш важливою нерівністю є нерівність суб'єктивної цінності індивідів, що включає цінність трудових зусиль і навіть самого життя. Важливо відзначити, що блага, якими користується, наприклад, вождь племені, або ватажок банди, чи «пахан» в тюремній камері, при чисто вертикальної консолідації відображають лише особисті бійцівські якості останнього, але не його корисність для групи. Інше можливо лише в горизонтально-консолідованих структурах [135].

Горизонтальна консолідація - це консолідація, яка базується на так званому «реціпрокному» (взаємовигідному, або взаємокорисному) альтруїзмі. Цей термін запропонований Р. Тріверсом у 1971-му році в рамках відповідної теорії; за минулі 40 років явище непогано досліджено. Реціпрокний альтруїзм припускає якусь відповідну послугу або плату (зазвичай в інший час і навіть іншим індивідом) за альтруїстичний вчинок; втім, реальні відносини в ГК-групі набагато складніше. Реціпрокний альтруїзм - це база горизонтальної консолідації [77].

Важлива перевага ГК-групи полягає в найбільш повному розкритті корисних для групи здібностей її членів, які у ВК-групах підпорядковані (або навіть пригнічені) в ім'я інтересів домінанта. Іншими словами, у ВК-групі процвітають особини, корисні особисто домінанту, в ГК - корисні всій групі в цілому. Однак, ГК найбільшою мірою вразлива для зловживань і шахрайства [77].

Врахування проблеми корисності означає, що ГК не передбачає рівності і не припускає прагнення до нього. Але припускає, що нерівність буде адекватно відображати суспільну користь кожного, а не особисті бійцівські якості, як у ВК. Сказане недосяжно без постійної і реалістичної оцінки корисності кожного кожним; причому оцінку по досить неформалізованим і у загальному випадку багатофакторним критеріям реальної користі. Головний критерій вертикальної консолідації - ранг особини - набагато однозначне і простіше - як в оцінці, так і в запам'ятовуванні [77]. Крім того, побудова коаліцій - вельми довгострокова поведінкова стратегія, набагато більш важка в реалізації і менш надійна в сенсірезультату [135].

З урахуванням викладеного, горизонтальна консолідація, будучи в своїй основі інстинктивною, тим не менше, можлива лише у досить «інтелектуальних» видів.

Аналіз властивостей відповідно ВК та ГК-груп дозволяє вважати, що вертикальна (ієрархічна) консолідація є прообразом і моделлю необмеженої влади - аж до авторитаризму та тоталітаризму. Цієї позиції притримується багато вчених [51, 67, 74, 79, 77, 107 та ін.]. Наприклад, А.В. Вязовский [74] пише: «Сильна особиста влада (диктатура), концентрація владних повноважень у руках вузької групи осіб, близьких до диктатора, - всі ці явища належать до інстинкту створення ієрархій. У всіх соціальних тварин, які живуть у групі (стаді, зграї і т.п.), існує вроджена потреба організовуватися в піраміду, де існують лідери (домінанти) і особини, що підкоряються домінантам (субдомінанти). За створення і правильне функціонування подібної піраміди відповідальний інстинкт домінування-підпорядкування». В.Р. Дольник [107, с. 232] зазначає: «У історика і етолога протилежне сприйняття потужних автократичних і тоталітарних держав минулого і сьогодення. Для історика ці багатоступінчасті ієрархічні структури - це досягнення розуму, блискучої організації, геніальних царів і полководців. Вони підносяться над організацією інших племен і народів, як єгипетські піраміди над барханами піску. Для етолога - це примітивні самостворювані структури, які просто розрослися до гігантських розмірів. Їх побудували не генії, а «пахани». Самозбірки геометрично досконалих структур бувають і в неживій природі. Кожен міг спостерігати, як у насиченому розчині самозбираються красиві кристали. Хто не милувався химерною формою сніжинок, що утворюються з парів води в повітрі? У води є кілька варіантів (програм) самозбірки, і в залежності від зовнішніх умов утворюються різні сніжинки. В силу інстинктивних програм люди самозбираються в ієрархічні піраміди, це майже так само неминуче, як утворення кристалів. Якщо буде задіяний весь ряд ієрархічних програм, люди можуть утворити величезну за масштабами, але примітивну по влаштуванню структуру супідрядності - авторитарну імперію. Ця структура зовсім не обов'язково найвигідніша для кожної людини і всіх разом чи найбільш ефективна і правильна з того, що люди могли б створити. Це всього лише найпростіше. З етологічної точки зору, утворити автократичну державу - це не піднятися на вершину, що вимагає вірно спрямованих зусиль, а скотитися у воронку, для чого можна або взагалі зусиль не застосовувати, або застосовувати їх невірно». Крім того, створення чисто вертикальних ієрархічних структур вимагає мінімуму витрат енергії та мінімуму інтелектуальності, що у кінцевому підсумку співпадає, оскільки, як буде показано нижче, інтелектуальна діяльність - самий ресурсномісткий вид діяльності. Тому створення вертикальних ієрархічних структур може бути вигідно у короткостроковій перспективі, хоча буде невигідним у довгостроковому аспекті.

До цієї ж групи закономірностей щодо тенденцій до самостворення ВК-структур можна віднести [58, 134] і так званий «залізний закон олігархії», запропонований Р. Міхельсом. Суть закону полягає у тому, що будь-яка формасоціальної організації, незалежно від її первісної демократичності або автократичності, неминуче вироджується у владу небагатьох обраних - олігархію (окремий приклад - номенклатура) [136-138]. У середовищі французських робітників виникла приказка: «Якщо обрали, значить, пропав» [136, с. 544]. Р. Міхельс називає ряд причин виникнення олігархічних тенденцій у формальних організаціях. По-перше, вони мають ієрархічну структуру, в якій влада здійснюється зверху вниз. По-друге, керівники мають дуже багато переваг перед співробітниками: доступ до інформації; володіння кращими політичними навичками і досвідом; контроль за адміністративними ресурсами, включаючи зв'язок, приміщення і грошові кошти, тощо. По-третє, прості члени організації не зацікавлені в прийнятті на себе відповідальності, яка пов'язана з керівною посадою, і з байдужістю ставляться до проблем організації (на нашу думку, це якраз і відповідає мінімізації своїх матеріальних, інтелектуальних та душевних витрат). «Існування вертикальних зв'язків породжує свою форму субординації і психології підпорядкування», - зазначає О.М. Бандурка [139, с. 87].

Доктор біологічних наук, професор О.В. Баєва у роботі, присвяченій дослідженню біологічних основ влади й лідерства [103], безпосередньо пов'язує генотипи домінантів у тваринному середовищі, з одного боку, і лідерів у людських спільнотах. Важливість для керівника такої риси, як домінантність, добре відома спеціалістам у сфері психології менеджменту. Домінантність (дослівно - панування, перевага, вплив) - риса особистості, що складається в здатності і потреби впливати на інших людей і підкоряти їх своїй волі. Вона є основою для реалізації головного механізму регулювання управлінської діяльності - механізму владних відносин у ній [140]. А.В. Карпов [140] повідомляє, що за даними Р. Стогдилла [141], які є узагальненням даних більш ніж 3.500 досліджень, при наявності досить жорстких домінантних відносин керівника і підлеглих останні реалізують свій «робочий потенціал» на 60-65 %. Домінантність є передумовою авторитарного стилю керівництва. Зокрема, автор роботи [142, с. 201; 143, с. 201], характеризуючи сучасного політика, зазначає, що це людина, яка прагне отримати владу, хоче керувати іншими та впливати на їх життя,насолоджуючись усвідомленням своєї могутності.

З іншого боку, горизонтальні структури, які створюються і оцінюються особинами на горизонтальному рівні, без участі або з мінімальною участю домінанта, ми вважаємо прообразом і моделлю демократичної організації і громадянського суспільства. Як зазначається у дисертаційному дослідженні [144], громадянське суспільство - це спосіб раціоналізації буття людини, в якому втілюється дораціональне прагнення людини до субстанціональності свого буття в соціально-організованому вигляді. Водночас, взаємодія вертикальної та горизонтальної консолідації можуть давати позитивний синенергетичний ефект: сполучення ієрархічної структури державного управління і мережної структури громадянського суспільства є принциповим питанням державного управління [145, с. 57].

Вертикальна консолідація вперше була науково досліджена норвезьким вченим Шйелдруппом-Еббе в 1922 році на прикладі курей, хоча фактично існування ВК було очевидно для всіх більш-менш спостережливих людейспоконвіку [77]. Ієрархія проявляється при годуванні. Першою клює їжу альфа-курка, бета-курка - другою і т. д., причому порушення порядку клювання (наприклад, спроба курки нижнього рангу клюнути зерна раніше курки більшвисокого рангу) присікаються клювком в голову або у тулуб порушника ієрархії [146].

Спостереження за тваринами показали, що при формуванні групи відбувається з'ясування стосунків між усіма істотами. Тварини конфліктують за право доступу до годівниці, до самок, більш зручні місця та з інших причин. З часом виявляється ранг кожної, і спільнота структурується. З цього часу інтенсивність конфліктів різко зменшується, структура групи стає стабільною. Кожен знає своє місце в ієрархії групи та, як правило, поступається більшвисокоранговим особинам [67]. Один індивід (вожак) стає тираном, що пригнічує всіх інших. Хтось підпорядковується тільки йому. «Третій номер» пригнічує всіх, крім двох вищестоящих, і т. д. [45]. Іноді буває 4-7 і більше рангів [147]. Таке ранжування становить модель майбутньої соціальної стратифікації - розподілу суспільства на соціальні шари.

Роль вожака у стаді величезна і непокора тварин волі вожака незмінно карається і необов'язково самим вожаком, роль ката може в стаді мавп виконувати й інший самець стоїть нижче рангом [148]. Такий ієрархічний порядоквідомий практично у всіх соціобілогічних спільнот. Зокрема, Н. Тинберген [45] вказує на поширення цього порядку у різних птахів, риб і ссавців. У роботі [90] вказується на поширення цього явища і у комамх. Але найбільше значення для цілей даного дослідження є вивчення закономірностей функціонування ієрархічних структур в стадах мавп як безпосередніх попередників людських спільнот, що буде розглянуто нижче.

Важливо підкреслити, що встановлення відносин домінування-підпорядкування здійснюється не лише за рахунок зусиль майбутнього домінанта, а й за рахунок «згоди» майбутніх підлеглих. Це віддзеркалюється двома модулями поведінки у межах програми вертикальної консолідації - модуль самоствердження та модуль умиротворення. При цьому ці модулі проявляються у різних особин по-різному: у одних переважає модуль самоствердження (і це - майбутні лідери), у інших - модуль умиротворення (і це - майбутні підлеглі). Як зазначається у роботі [77], саме модуль умиротворення забезпечує стійкість ієрархічних структур. Цей факт неодноразово і вірно підмічався мислителями: «тиранівроблять раби».

Дослідження свідчать про те, що особин з лідерськими якостями - явна меншість - наприклад, у роботі [90] називається частка таких особин не більше 18-20 %. І це є зрозумілим, оскільки інше було б неекономічним - між великою кількістю потенційних лідерів постійно б тривали суперечки. На це звертає увагу і В.П. Шейнов [115, с. 41], роблячи, правда, з цього висновок, що схильність до лідерства генетично не обумовлена. Однак при цьому зазначений автор проявляє непослідовність і погоджується, що схильність до підпорядкування обумовлена генетично [115, с. 30, 41]. Водночас, ця суперечність вирішується тим, що схильних до лідерства - меншість.

Згадані автори роботи [77] вважають, що модуль умиротворення базується на інстинкті самозбереження, - адже у короткостроковій перспективі безпечніше ухилитися від боротьби і погодитися на підпорядкування, ніж боротися за лідерство заради «світлого майбутнього». Модуль умиротворення спонукає до повної лояльності та самовідданої підтримки переможця, навіть якщо його об'єктивна перевага в силі невелика, відповідна «подяка» за підтримку часто або зовсім відсутня, або вельми символічна, а вся його внутрішньогрупова діяльність націлена на благо лише самого себе. Виникає ситуація позитивного зворотного зв'язку: незначну перевагу в силі тягне лояльність якоїсь частини групи, яка консолідує свої зусилля, підтримуючи переможця, чим багаторазово збільшує його, переможця, силові можливості. Ці збільшені силові можливості роблять все більш безнадійною персональну боротьбу з цим переможцем, і ще більш збільшують число практикуючих (добровільно чи не дуже) умиротворення членів групи. Зрештою, домінант виявляється практично всесильним (в межах групи, звичайно), що відкриває йому можливість безмежної її експлуатації - навіть, можливо, на шкоду групі як цілому. Тим не менш, навіть самий пригноблений член групи небезпідставно вважає продовження політики лояльності і покірності більш виграшною стратегією, ніж вираження невдоволення: вона дає перевагу (непідсилення тиску) практично гарантовано, тут і зараз. Вираз же невдоволення вкрай небезпечний різким посиленням репресій і навіть загрозою життю, і може дати ефект лише тоді, коли бажаючих висловити невдоволення буде більше, ніж бажаючих висловити лояльність, і вони будуть при цьому досить консолідовані і сильні. Але консолідація на ґрунті спільних цілей - стратегія, що потребує значно більшої довгостроковості мислення, ніж стратегія умиротворення. Адже для цього потрібно ризикнути миттєвим відносним благополуччям, в розрахунку на не дуже ймовірний (і тим більш не гарантований) майбутній ефект. Для груп з переважаючим короткостроковим мисленням горизонтальна консолідація може бути абсолютно недосяжною; і саме тому вертикально-консолідовані структури настільки поширені і стійкі.

О. Баєва [103] вважає, що поділ особин одного виду на домінантних і підпорядкованих також забезпечує виду еволюційну стабільність, підвищуючи загальну пристосовність популяції. Залежно від змін зовнішнього середовища виживають або тварини з активним типом поведінки, або навпаки - особини, які обирають пасивний тип пристосування. Наприклад, до неконтрольованих і невизначених ситуацій краще пристосовуються тварини з пасивною, а не з активною стратегією поведінки. Тобто у такій ситуації краще зачаїтися в тихому містечку і не робити зайвих рухів, можливо пронесе.

Р. Френкін [149, с. 54], ґрунтуючись на діаграмі ієрархії людських потреб по Абрахаму Маслоу, стверджує, що потреби у безпеці є більш значущими для людини, ніж потреби у самоствердженні (див. малюнок нижче). Отже, при інших рівних умовах, умиротворення проявляється з більшою вірогідністю, ніж самоствердження.

В окремих випадках можливі такі прояви умиротворення, як любов, повага й довіра до ієрархів, бажання їх наслідувати. Такі емоції можуть бути вироблені відбором тільки тоді, коли ієрарх виявляється істинно корисним длягрупи. Однак у рамках суто вертикальної структури ієрарх бути корисним групі аж ніяк не зобов'язаний; такі якості виробляє тільки горизонтальність відносин [77].

Як було зазначено раніше, необхідно більш докладно розглянути дію даних закономірностей у стадах мавп. Так, Ю.І. Семенов, який, як зазначалося вище, веде старт антропогенезу (становлення Homo sapiens) від людиноподібних мавп і тому докладно аналізує їх поведінку як предтечу поведінки людей [59, 80], зазначає, що система домінування у мавп досягає вершини свого розвитку, проявляється у своїй класичній формі [80, с. 98]. Система домінування визначає всю структуру будь-якого об'єднання мавп. Поведінка будь-якої тварини, що входить до складу об'єднання, залежить від її місця в системі відносин домінування [80, с. 98; 150, р. 232-239, 313; 151, р. 96-97; 152, с. 206-207, 221]. Якщо в клітку з кількома тваринами подається їжа, то домінуюча тварина забирає все. Слабкі, як правило, навіть не намагаються наблизитися до їжі, - всяка така спроба присікається сильною. Остання відбирає їжу у слабкої, витягуючи її навіть з защічних кишень. Якщо в об'єднанні кілька яскраво домінуючих тварин, то слабкі буквально голодують. Вони отримують можливість нормально харчуватися лише коли їжі більш ніж достатньо [150, р. 234-235].

Зі спостереженнями [150] повністю узгоджуються дані, що наводяться в роботі І.А. Тіх (цит. за [80, с. 98]). При годуванні групи мавп, вказує вона, жодна тварина не ризикує доторкнутися до їжі, поки домінуюча тварина не насититься і не заохотить підлеглу до цього своєю поведінкою. Слідом за вожаком (або разом з ним, якщо останній дозволяє) їдять найсильніші після нього тварини. Найслабкіші отримують доступ до їжі, коли основна частина групи покидає місце годівлі. У найгіршому становищі перебувають підлітки і старі тварини. Велике число аналогічних фактів наводиться і в роботі Н.Ю. Войтоніс [152].

Розглянемо, наприклад, взаємини між тваринами в лісових спільнотах павіан - гамадрилів. Група побудована за принципом суворої лінійної ієрархії, на вершині якої - вожак. Самка в стадії найбільшої статевої привабливості часто займає місце відразу за вожаком. Вожак в своєму стаді - повелитель і законодавець. Він пильно стежить за порядком у стаді і припиняє будь-які порушення сформованих правил. Для цього не завжди вдається до сили і гострих зубів. Досить йому строго поглянути на забіяк - і ті відразу вгамовуються. У великому стаді гамадрилів вожак може правити тривалий час. Тільки йому належить право карати й милувати всіх інших. . Найсуворішої ієрархії у стаді гамадрилів дотримуються всі його члени. Влада вожака поширюється навіть на прийом їжі. Досягнувши вершини влади, павіан не полегшує собі життя. Йому весь час здається, що в стаді немає належного порядку. Сидячи на підвищенні, він грізно хмурить брови то на одну мавпу, то на іншу. Час від часу доводиться загрожувати кулаком, стукати себе в груди, скалити зуби, підкликати то одного, то іншого самця і примушувати прийняти одну з поз підпорядкування; опустити голову, впасти ниць, встати в принизливу для самця позу.

Жорстка ієрархія спостерігається у спільнот хануманів. Водночас, відносини у таких спільнотах між самцями досить жорсткі, і нерідко виникають бійки за лідерство. Більш того, при зміні лідера групиновий вожак не тільки виганяє інших самців, але й вбиває дитинчат. Це не безглузда жорстокість, а результат прагнення нового лідера збільшити таким чином кількість залишених ним самим нащадків. У нихпоширено викрадання дитинчат однієї групи самками іншої групи. Викрадені піддаються такому сильному стресу, що іноді навіть гинуть [148, 154].

У найбільших людиноподібних мавп - горил, а також у макак існує сувора субординація, порядок і дисципліна. Постійні вожаки груп володіють необмеженою владою. У горил вищий ранг належить найстаршому самцю з сивою спиною. Інші самці - а їх небагато і вони значно молодше - утворюють між собою просту ієрархічну супідрядність. Дружніх союзів між ними немає, і колективно протистояти ієрарху вони не можуть. Щоб затвердити свій авторитет або відлякати прибульців, вожак виконує страхітливий «танець»: б'є себе в груди; ламаючи суччя, продирається крізь чагарник; розмахує руками, ніби відганяючи геть усе, що трапляється на його шляху. Ця ритуальна поведінка зазвичай являє собою не більш ніж загрозу: навіть розбурханий самець майже завжди утримується від справжнього нападу. Сивий самець постійно нагадує про свій ранг, змушуючи підлеглих поступатися йому їжею, зручними місцями, надавати інші знаки пошани. Домінант обмежується у своїй загрозі відповідною мімікою і жестом. Іноді вожак, прийнявши позу загрози, підходить до особини, що провинилася. Та тут же приймає позу підпорядкування, а домінант у відповідь поплескує її по спині, зображуючи ритуальне покарання [51, 79, 153,155].

У шимпанзе таке панування проявляється слабше. Вожак управляє групою за допомогою простих жестів і звуків. Якщо хтось з мавп порушує порядок, вожаку достатньо лише поглянути на бешкетника, і той відразу кориться. Відомо, що в умовах вольєрів шимпанзе схильні створювати жорсткі ієрархії, хоча для них більш характерний м'яко-егалітарний соціальний устрій «на волі». У лісових співтовариствах шимпанзе самці, старші в стадній ієрархії, мають переваги в завоюванні прихильності самок, але досить благодушно ставляться до своїх молодих суперників. Саме у шимпанзе виявляється тенденція до виникнення кооперативних горизонтальних відносин [78, 79, 153]. Впровадження такої поведінки як інтелектуально місткої кореспондується з найвищим, порівняно з іншими видами мавп, розвитком головного мозку та розумової діяльності шимпанзе [156].

В.Р. Дольник [107] відмічає таку форму конформної (по відношенню до вожака) поведінки мавпячих особин, як завжди активні виступи особин на стороні домінанта, якщо він переможе. Покараній особини вони не співчувають, а, навпаки, теж намагаються її принизити, показують на неї, кричать, плюють, кидають у неї каміння і кал. Тільки в силу такої вродженої реакції один тиран може пригнічувати величезну кількість людей, серед яких багато мільйонів і розумніше його, і сильніше, і мужніше [107, с. 188]. Ієрархи стадних мавп ніколи не діляться з самцями тим, що здобули самі, своєю працею. Вони роздають забране в інших, причому те, що виявилося непотрібним самим. При кочовому способі життя все, що не зміг зжерти і заховати за щоку, доводиться або кидати, або «розподіляти». Обдаровують «шісток» і самих принижених жебраків, часто по кілька разів вручаючи і тут же відбираючи подачку. Ця процедура - не турбота про ближнього, а ще один спосіб дати іншим відчути свою ієрархічне перевагу. Етологи здійснили з мавпами багато дослідів з цього питання. Ось один з них. Якщо навчити павіанів, що містяться в загоні, користуватися скринею, що закривається, вони відразу розуміють, як зручно в ній зберігати пожитки. Тепер, якщо тільки домінанту надати скриню, він почне лише збирати відібране добро, нічого не роздаючи. Якщо всі отримають по скрині - домінант всі скрині концентрує у себе [107, с. 235-236].

Водночас, позиції вожака можуть і похитнутися, оскільки і інші самці періодично намагаються перехопити «владу». Позиції вожака та її збереження багато у чому залежать від його сили і впевненості, які постійно перевіряютьсяіншими самцями. Положення вожака зграї не дається навічно. Рано чи пізно, можливо, після того, як вожак ослабне від постійних спроб повалити його, більш потужний самець стане на чолі зграї [157]. Отже, «боротьба за владу» притаманна і долюдським спільнотам.

Зіставляючи вроджені програми поведінки, які проявляються у людини, з поведінкою стадних приматів, ми можемо в загальних рисах реконструювати побудову стада у предків людини. Безсумнівно, що в основі своїй воно мало чоловічу ієрархію. Ієрархічна піраміда самців формувалася, у першу чергу, за віком. Всередині кожної вікової групи самці боролися за свій ієрархічний ранг як поодинці, так і об'єднуючись в хиткі союзи. Якщо союз виходив досить міцним, він намагався повалити самців більш високого рівня у піраміді. При удачі союз пробивався на вершину, і виникала геронтократія. Якщо на вершину проривався один видатний по агресивності самець - утворювалася автократія. Автократа оточували «шістки» - особи з невисокими особистими можливостями, але послужливі, підступні та жорстокі. Ієрархи весь час пригнічували субдомінантів. Ті негайно переадресовували агресію підлеглим, вони, в свою чергу, тим, хто нижче, і так до дна піраміди. Стадо, особливо його пригнічена частина, підтримувало вожаків, коли ті карали кого-небудь, особливо субдомінанта. Самки брали участь в колективному осуду і розправах. Вожаки, в разі необхідності, нацьковували «дно» піраміди на небезпечних для влади самців. У стаді діяли принципи, описувані словами: «де суд, там і розправа» і «ієрарх завжди правий» [79]. На думку проф. Д.Л. Бродянського [78], така реконструкція суспільних відносин людей нижнього і середнього палеоліту цілком прийнятна: збіг соціальної структури шимпанзе зі структурою родових общин робить правомірним висновок, що і проміжні структури суспільства за мільйони років не мінялися [78, с. 24]. «В організації свого життя люди не винайшли нічого нового», - констатує В. Лимарев [148]. Таким чином, ми бачимо, що в первісному стаді предків людини не могло бути й тіні рівноправності. «Первісний комунізм» - вигадка кабінетних вчених минулого століття. Проф. Д.Л. Бродянський [78, с. 43] також критично оцінює «ідеалізоване уявлення про гармонійне суспільство первісного комунізму». В даний час все більше авторів критично ставляться до уявлень про «доброго дикуна» і «ідеальний первісний комунізм».

Так, ще у 1986 р. акад. Ю.В. Бромлей [158] писамв «Уявлення про те, що за відсутністю формалізованої влади в первісному суспільстві панувала анархія, безнадійно застаріли. У первісності малися строгі системи норм, що регулювали взаємини між людьми і до певної міри стимулювали ті чи інші їхні вчинки». Пріоритетна роль у первісному людському стаді належала вождю (вожаку), що володів елементами владарювання [23].

Така нерівність безпосередньо впливала і на можливості тих чи інших особин задовольняти свої вітальні потреби. Так, на думку Ю.І. Семенова [59, 80], «якщо навіть у хижаків, що харчуються тільки м'ясом, не всі члени об'єднання обов'язково після кожного полювання отримували м'ясо, тим більше це було можливо у предлюдей… Швидше за все, у кожному випадку видобуток розподілялася між частиною членів об'єднання, хоча, можливо, і значною. Завжди частку видобутку отримували домінуючі тварини. Що ж стосується підлеглих, то в кожному конкретному випадку вони могли її отримати, а могли не отримати. Навряд чи можуть бути сумніви в існуванні нерівності в розмірах отримуваних часткою. Домінуючі тварини отримували кращі і більші шматки, підлеглі-гірші і менші. Розподіл м'яса між членами стада визначалося як уже існуючою ієрархією, так і тими змінами у співвідношенні сил, які вносила кожна конкретна ситуація». В іншій своїй роботі, [159], Ю.І. Семенов зазначає, що у стаді предлюдей відносини між статями в якійсь мірі регулювалися системою домінування. Домінуючі самці мали переважний доступ до самок. Підлеглі в більшості випадків навіть і не намагалися конкурувати з ними.

Спростовуючи «ідеалізоване уявлення про гармонійне суспільство первісного комунізму», проф. Д.Л. Бродянський [78, с. 43] звертається до свідчень антропологів і, зокрема, вказує, що в австралійській громаді лайка, плітки, бійки були повсякденно. Постійно висіла загроза отримати списом удар в спину: за порушення священних приписів предків і норм екзогамії, за підозрою в злобливому чаклунстві, в помсту за вбивство родича. У більшій, але не абсолютній безпеці були жінки і діти.

Данський етнограф А. Фальк-Ренне, спеціаліст по Океанії, так описує відношення остров'ян о. Таїті з вождями у первісних суспільствах (цит. за [160, с. 139-140]): «Острів Таїті часів 1790 р. був поділений на володіння різних вождів; кожен вождь мав владу над своєю долиною, що простяглася від узбережжя до гористих, незаселених внутрішніх районів острова. Умови життя остров'ян аж ніяк не відповідали тій ідилічною обстановці, в якій європейські автори тих часів зазвичай прагнули зобразити будь примітивне суспільство. Вожді володіли необмеженою владою над своїми підданими, а придворний етикет на деяких островах був настільки суворий, що, якщо відвідувач, який прийшов на аудієнцію, у зверненні до полінезійського вождя вживав не належні випадку слова, йому тут же могли розтрощити голову. Простий таїтянин при зустрічі з вождем повинен був оголяти верхню частину тіла; особам нижчого стану не дозволялося перебувати на одному рівні зі знаттю... Влада вождів передавалася у спадщину. Вважалося, що вони ведуть своє походження від богів, що нагородили їх мaною - священної силою... Інтереси дрібних правителів обмежувалися війнами і розвагами. Оскільки не існувало ні судових інстанцій, ні поліції, вождям при нападі на селища сусідньої долини доводилося вирішувати міжусобиці зі зброєю в руках. На долю представників нижчого стану падала вся чорна робота».

Відбувалися і жорстокі міжгрупові конфлікти. О.В. Марков [161] повідомляє, що конфлікти в палеоліті були вельми кровопролитними: від 5 до 30 % всіх смертей, мабуть, приходилося на такі конфлікти. В. Лимарев [148] так писамв з цього приводу: «Коли є велика кількість їжі - рід стає численним. Але настають голодні роки, і рід змушений вторгатися на чужі території і тоді війна: кривава і нещадна. При зіткненні родів кам'яні сокири і списи чоловіків були зверненіпроти чоловіків з іншого роду. Билися до останнього воїна. Якщо хтось із чоловіків не витримував напруги бою і намагався втекти, його наздоганяли і вбивали свої жінки, бо боягузтво і легкодухість каралося смертю. Рід бився за своє існування, як єдине ціле, один організм і гинув рід весь без залишку. При поразці поранених чоловіків добивали суперники. Жінки умертвляли своїх дітей і кінчали життя самогубством. Ніхто не чекав милості від переможців; якщопереможений, чіпляючись за життя, просив пощади, то його все одно вбивали, оскільки зайвий рот не потрібен був переможцям».