Концепти "влада" та "громадянське суспільство": ґенеза виникнення та взаємодії

Водночас, з точки зору наступного виживання, війна шкодила і переможцям, оскільки вони несли великі втрати життів членів спільноти і у наступному не могли належним чином видобувати їжу. Отже, природний відбір «допомагав» вижити тим популяціям, які якимось чином уникали зіткнень, а значить і втрат. Тому «домовлятися» було більш перспективною формою поведінки, ніж воювати.

Викладене також свідчить про те, що влада існує у додержавний період (та навіть у долюдський період) і необов'язково безпосередньо пов'язана із державою. Тобто влада та ієрархічна система побудови суспільства досталась людині у спадок від її предків - тварин. Крім того, ряд правил поведінки, які були обов'язковими для усіх особин, також мають долюдське походження (підкорення вожаку, участь у розподілі праці, турбота про потомство тощо).

Уявлення про генетико-психологічні підґрунтя домінування-підпорядкування знову ж таки кореспондується з визначенням природи державної влади у психологічній теорії держави і права Л.Й. Петражицького [130]. Верховнавлада в державі належить тим істотам, щодо яких вона приписується народною правовою психікою. У теократичних державах вона належить божествам; фактичне управління здійснюється тут жерцями чи іншими намісниками божества. У світських державах вона належить окремим особам, монархам або колективним установам, наприклад, верховним радам, парламентам. Якщо для юридичної дійсності (обов'язковості) розпоряджень суб'єкта верховної влади не потрібнонічиєї згоди, то це - самодержавна влада, в іншому випадку - не самодержавна і називається обмеженою.

Водночас, ми вважаємо за необхідне відзначити, що фактично наявна влада та її приписування народною правовою психікою можуть відрізнятися. Мірою цього неспівпадіння є рівень легітимності влади. Легітимна влада оцінюється людьми, які її визнаюмть, як правомірна та справедлива. Легітимність означає також наявність у влади авторитету, відповідність цієї влади основним ціннісним орієнтаціям більшості громадян. Саме в легітимності відображається ставлення громади до влади, легітимність можна визначити як стан влади, коли вона визнаємться більшістю народу законною і справедливою [162-164].

Разом із тим, наукові дослідження, спостереження за біосоціальними системами, історичний досвід свідчать про те, що ВК-системи є стійкими тільки у відносно короткостроковій перспективі, що залежить також від наявності/відсутності внутрішніх протиріч та зовнішніх впливів, тобто в умовах відносної стабільності. Про це свідчать також і розроблені математичні моделі ієрархічних систем [140, 160, 165]. Водночас, у процесі антропогенезу виникли внутрішньогрупові і зовнішньогрупові чинники, які сприяли включенню і повільному впровадженню механізмів горизонтальної консолідації (ГК). Вище вже зазначалося, що ГК приносить переваги тільки у довгостроковій перспективі, а окрім того, вимагає великого інтелектуального навантаження на учасників такої консолідації. Обставини антропогенезу створили умови щодо включення програм горизонтальної консолідації. Фактично нижче буде показано, що окрім становлення виробництва, історія антропогенезу - це історія становлення у людських суспільствах механізмів горизонтальної консолідації (ГК), подолання свавілля влади (вождів) та встановлення системи демократичних взаємовідносин.

Серед біосоціальних чинників проявлення та закріплення форм поведінки, що відповідають відносинам горизонтальної консолідації, варто виділити такі.

1. «Свавілля» домінантів не завжди «заохочується» природним відбором. Так, неодноразові жорсткі обмеження у доступу до їжі чи до самки можуть призвести до загибелі або розпаду групи. У такому випадку домінант буде автоматично «покараний»; його гени, що сприяють такій поведінці, можуть бути видалені з генофонду популяції. Одночасно з більшою вірогідністю можна говорити про усунення з генофонду популяції генів рядових членів групи, які допустили таку поведінку домінанта - адже їх більше. Взамін з не меншою вірогідністю повинні переважати гени довгострокової поведінки, тобто фактично - високих ментальних здібностей [77]. Врешті решт програми послаблення домінування (вертикальної поведінки) і підсилення горизонтальної поведінки набувають переваг у ході природного відбору, що супроводжується розвитком головного мозку і розумової діяльності [156]. Очевидно, невипадково саме у шимпанзе, як вже зазначено вище, виявляється тенденція до виникнення кооперативних горизонтальних відносин [78, 79, 153]. І, очевидно, саме тому шимпанзе представляються найбільш підходящою, як це також зазначалося вище,моделлю існування співтовариств у мавпячих предків людини [76].

На думку Ю.І. Семенова [59], такі закономірності особливо яскраво виявлялися на етапі освоєння людиною виготовлення знарядь праці. Так, виготовлення більш досконалих знарядь передбачало ускладнення центральної нервової системи, насамперед головного мозку, здатність до більш тонких і точних рухів, але аж ніяк не розвиток мускулатури. Володіння великою фізичною силою не стільки сприяло, скільки перешкоджало виготовленню більш досконалих знарядь. В результаті індивіди, більш здібні до виготовлення знарядь, за критерієм фізичної сили мали не лише не більше, а навпаки, менше шансів отримати високий статус (а тому вижити і залишити потомство), ніж особини, менш здатні до цього. Однак доступ до м'яса залежав від становища індивіда в системі домінування, яка існувала в стаді, що знижувало шанси на виживання ефективного виробника знарядь. Для прогресу ж було необхідно, щоб у індивідів, що володіють великими здібностями до виробничої діяльності, з'явилося, принаймні, не менше шансів отримати м'ясо, ніж у будь-яких інших членів об'єднання. А для цього потрібно одне - такий порядок, при якому всі дорослі члени об'єднання без винятку мали б рівний доступ до мисливської здобичі. Спільноти саме з цим порядком мали більше шансів перемогти у груповому природному відборі.

Водночас, доступ до м'яса всіх членів об'єднання і тим самим надання раніше підлеглим індивідам можливостей поряд з індивідами, що раніше домінували, отримати цей продукт, з неминучістю означали обмеження можливості останніх задовольнити свою потребу в ньому. Якщо раніше вони могли з'їсти всю здобич, то тепер на їм діставалася лише частина її. Це, звичайно, підривало домінування у сфері розподілу м'яса і сприяло доступу підлеглих членів об'єднання до цього продукту. Об'єднання, в яких це відбувалося, зберігалися і отримували можливість подальшого розвитку, а ті, в яких все залишалося як і раніше, зникали і випадали з еволюції [59].

Іншими словами, потреба забезпечення доступу до їжі всіх або більшості членів спільноти передбачало певне придушення харчового інстинкту у частини членів об'єднання, причому самих рішучих і сильних. Цілком зрозуміло, що силою, яка обмежує харчовий інстинкт особин, що раніше домінували, не могли бути підлеглі тварини - ні поодинці, ні всі разом. Цією силою могли бути тільки всі члени об'єднання, включаючи і раніше домінуючих особин [59].

Детальну, а тим більш універсальну, картину розподілу м'яса у предлюдей навряд чи коли-небудь вдасться намалювати, тим більше, що вона не могла бути однаковою в усіх об'єднаннях і всіх ситуаціях [59]. Як відзначають дослідники, в первісних соціальних організмах зазвичай одночасно діяло кілька різних систем розподілу продуктів. В один і той же час і всередині одного і того ж кола осіб одні продукти розподілялися по одним нормам, а інші - за іншими. В один і той же час одні й ті ж продукти розподілялися між одними особами за одним нормам, а між іншими - по іншим. І нарешті, у різний час і в різних умовах продукти могли розподілятися між одними і тими ж людьми за різними нормами. Іншими словами, в одному і тому ж конкретному первісному суспільстві норми розподілу могли бути різними в залежності від того, які саме продукти, між ким, в який час і в яких умовах розподілялися [4, с. 17].

Звичайно, могли бути випадки, коли всі члени стада отримували рівну або приблизно рівну частку видобутку. Найбільш вірогідним це було тоді, коли їжі було обмаль, і переваги одних могли призвести до голоду інших. Наприклад, М. Салінз [46] вважає, що періодичне виникнення браку їжі могло викликати до життя сталу традицію поділу всередині локальної групи. Це найкраще пояснює табу, яке забороняє мисливцям їсти м'ясо дичини, добутої ними,або менш дієвий, але більш поширений припис розподіляти м'ясо деяких великих тварин між усіма, хто живе на стоянці - «мисливець вбиває, інші люди їдять, говорять юкагіри».

Водночас, швидше за все, діяли більш складні правила розподілу їжі, які заперечували рівномірність розподілу. Наприклад, доктор історичних наук М.В. Козловська у дисертаційному дослідженні, спеціально присвяченому роліхарчування в еволюції й історії людини [166], стверджує, що різні харчові спеціалізації, пов'язані з походженням і індивідуальної соціальною роллю, побутують у всіх традиційних суспільствах, що дає вагомі підстави припускати, щоподібні особливості були характерні і для дуже древніх суспільств. Той же М. Салінз [46] наводить наступне узагальнення розподілу їжі у спільнотах індіанців Південної Америки (Аргентина і Парагвай): (1) більша частина продуктів праці розподіляється між членами власного домогосподарства; (2) продукти не роздаються усім порівну; (3) рівному розподілу перешкоджають різні чинники: (а) відмінності в генеалогічних зв'язках, (b) відмінності в зобов'язаннях, якірізні члени домогосподарства мають по відношенню до людей, що не входять у це домогосподарство; (с) ступінь стабільності резидентної моделі, (d) потреби тих, хто на утриманні, (е) матримоніальні розрахунки, (f) страх передшаманами і (g) особливі харчові табу; (4) коли поєднуються такі фактори, як стабільне спільне проживання і близькі генеалогічні зв'язки, спостерігається вищий ступінь взаємообміну продуктами між відповідними сім'ями.

Отже, незалежно від того, які правила встановлені для розподілу їжі у кожному окремо взятому випадку, важливо наголосити, що саме у такій життєво важливій сфері встановлювалися перші правила, які обмежували свавілля вождів чи інших «самих рішучих і сильних» в інтересах спільноти у цілому. Автори підручника [167, с. 123-124] наголошують, що правила розподілу їжі були першими табу, які оберігали життєво важливі для існування роду правила колективного життя. Вимоги дотримуватися цих правил (табу) були вимогами усіх членів прасуспільства, разом узятих, до кожного його члену, взятому окремо. Вони були першими правилами, першою нормою людської поведінки. Підкреслимо ще раз, що це було нормою і відносно вождя щодо свавільного розпорядження їжею. А.І. Ковлер [25, с. 117] називає табу біолого-психологічною заборонною нормою.

Доречно зазначити, що відносна короткостроковість авторитарних режимів, як і авторитарних вождів, притаманна і державам, що характерно як у історичній ретроспективі, так і у новітній історії. Так, Б.О. Кістяківський у згаданій вище роботі [8, с. 474-475] (1906 рік) писамв, що «держави, які тільки гнобили своїх підданих і завдавали їм тільки страждання, справді гинули… Ніколи держава не могла тривалий час існувати тільки насильством і гнобленням. Правда, вжитті всіх держав були періоди, коли, здавалося, вся їх діяльність зосереджувалася на мучительстві по відношенню до своїх підданих. Але у життєздатних держав і у прогресуючих народів ці періоди завжди були порівняно короткочасні». У новітній історії вважаються більш-менш успішними авторитарні моделі Сінгапуру, Тайваню і Чилі, і це доволі рідкісні винятки, хоча останнім часом і Чилі повернулося на шлях демократичного розвитку. Однак більш поширений негативний досвід авторитарних режимів: «програма морального оздоровлення суринамської нації» Дезі Баутерсе, «антиолігархічна» диктатура Хермана Буша у Болівії, «бірманський шлях до соціалізму» У Не Віна, «замбійськийгуманізм» Кеннета Каунди, народний Алжир полковника Бумедьєна або «п'ять принципів» індонезійського вождя Сукарно. У всіх випадках слідував повний провал надій на сталий розвиток, часто щедро приправлений кров'ю [168].

2. Як зазначено вище, схеми горизонтальної консолідації закладені у генотипі тварин і людей з самого початку, але проявляються у різних умовах по-різному. Навіть у різко «вертикальній» групі майже завжди є хоча б невеликагоризонтальна компонента, яка при відповідних умовах отримує певний розвиток. Так, А. Кестлер вважає, що кожен елемент системи (підсистема) схильний до подвійної тенденції - зберігати і стверджувати свою індивідуальність іфункціонувати як інтегрована частина (існуючого або виникаючого) більшого цілого. Ця полярність між самостверджуючою (СА) та інтегративною (ІНТ) тенденціями невіддільна від концепції ієрархічного порядку і є універсальноюхарактеристикою життя. СА-тенденції динамічно виражають цілісність підсистеми, а ІНТ-тенденції - її властивості як частини [169].

В.Р. Дольник [79] повідомляє, що у деяких видів суспільних тварин є особини, які ухиляються від ієрархічних сутичок. І не тому, що бояться. Просто для них це нібито не цікаво. Для багатьох людей ієрархічна боротьба теж нецікава. У них є інші цінності та інші способи самоствердження. Спостереження за шимпанзе в природній обстановці дозволили виявити особин з подібною поведінкою. Вони складаються у групі, не займаючи в ній ні самого високого, ні самого низького положення, і в крайньому випадку можуть дати відсіч агресії. Але зазвичай вони в ієрархічні сутички не вплутуються, продовжуючи займатися своїми справами. Деякі навіть намагаються, і притому успішно, примиряти тих, хто свариться, обіймаючи і того й іншого. Усередині групи шимпанзе багато значать симпатії, на основі яких виникають особливі дружні зв'язки, часом досить теплі і довготривалі. Виявляється, що з самцями, які не люблять постійно стверджувати свій ранг, можуть дружити ієрархічні самці, у тому числі й високого рангу. Значить, останні оцінюють стан свого друга в групі як гідний. Крім дружби «на рівних», у шимпанзе є заступницька дружба, коли старший і сильніший захищає більш молодого і слабкого, а той при цьому не поводиться запобігливо. У них є й інші прояви альтруїстичної поведінки: наділення їжею, співпереживання чужих успіхів, невдач і страждань, взаємне навчання. Дорослі сестри спільно піклуються про дитинчат, старші дочки допомагають матері піклуватися про молодших братів і сестер.

Отже, у вищих тварин у межах ієрархічних структур можуть виникати горизонтальні відносини, які у змозі, при певних умовах, протистояти свавіллю ієрарха (вождя). О.В. Олескін [51] також звертає увагу на феномен, характерний для приматів: особини можуть формувати коаліції, завдяки яким при певних умовах, хоча кожна з особин поодинці слабкіше домінанта, разом вони можуть обмежити його владу і навіть повалити. Крім того, О.В. Олескін [51, 134] вважає створення горизонтальних коаліцій в середині ієрархічних структур моделлю багатоцентрових мережевих структур, які знаменують зрушення від вертикальних бюрократій до горизонтальних корпорацій [170, с. 168]. Ці ж моделі знаходять своє віддзеркалення і в так званому публічному управлінні державними справами, яке (управління) заперечує ідеалізацію управління державою, побудованого на принципах бюрократії, ієрархічної організації, централізації та ґрунтується на принципах децентралізації та відкритості для зовнішніх впливів, намагання виміряти та оцінювати результати управління, зміни в організаційній культурі. Отже, головним у цих моделях є прагнення створити результативнішу й гнучкішу систему суспільного управління, спрямовану на громадянина, шляхом переходу від адміністрування до менеджменту [171, с. 11]. За європейським та американським досвідом, регуляторні повноваження держави також часто делегуються недержавним агентствам і установам, а також саморегулівним організаціям [172-177 та ін.].

3. На відміну від вертикальних структур, де, як правило, є невелика кількість контактів (достатньо знати того, хто домінує над даною особиною, та того, над ким безпосередньо домінує ця особина), у горизонтальних відносинах кількість контактів значно зростає, оскільки кожний член групи потенційно може контактувати з кожним. Для кількісної оцінки відповідних закономірностей часто використовується модель французького дослідника В.А. Грайкунаса (цит. за [140, гл. 3]), відповідно до якої кількість контактів у ГК-групі визначається за формулою:

де n - кількість членів групи.

Підставляючи у формулу параметр n, отримаємо таку кількість можливих зв'язків у ГК-групі:

Наведені розрахунки свідчать про те, що із збільшенням кількості членів ГК-групи кількість можливих зв'язків у групі збільшується, що вимагає для контролю цих зв'язків все більших інтелектуальних можливостей і витрат. Правда, заради справедливості слід зазначити, що деякі спеціалісти піддають цю модель певній критиці [178, гл. VI]. Її недоліком вважається те, що вона враховує не тільки необхідність контролю відносин даної особини зі всіма іншими особинами у групі, але контроль зв'язків інших особин між собою (перехресний контроль), що не завжди є обов'язковим. Однак якісні властивості даної моделі правильно відображають відповідні закономірності, а саме горизонтальна кооперація вимагає більшого інтелектуального навантаження.

Дану проблему еволюція «вирішила» за рахунок збільшення розміру мозку у людини (див. малюнок внизу зліва [179, 180]). Головний мозок Homo надзвичайно збільшився протягом відносно короткого проміжку еволюційного часу. Три мільйони років тому обсяг черепа дорослого австралопітека становив 400-500 куб. см, що можна порівняти з обсягом черепа шимпанзе і горили. Два мільйони років опісля його передбачуваний нащадок людина прямо ходяча (Homo erectus) мав мозок з об'ємом вже близько 1000 куб. см. Протягом наступного мільйона років відбулося його збільшення до 1400-1700 куб. см у неандертальця і 900-2000 куб. см у сучасної людини розумної. Зростання інтелекту, який супроводжував це збільшення, було надзвичайно великим [179].

Одночасно слід звернути увагу на результати досліджень британського антрополога і еволюційного психолога й фахівця в галузі поведінки приматів, проф. Р. Данбара, який виявив у мавп позитивну кореляціюміж розміром мозку і розміром соціальної групи (див. малюнок вище праворуч [127]; «mean group size» на малюнку означає розмір групи). Примати, на відміну від більшості стадних тварин, знають всіх своїх одноплемінників «в обличчя» і з кожним мають певні взаємовідносини. А особисті стосунки - це самий ресурсномісткий вид інтелектуальний діяльності. В цьому сенсі невипадково дослідники віддають належне головному мозку мавп, який збільшувався і ускладнювався в усіх їх видів [156]. Отже, мозок людини (як і її біологічних предків - приматів) розвивався разом із встановленням горизонтальних відносин у групі і збільшенням кількості особин у групі, тобто, в цілому - разом із ускладненням соціальних зв'язків.

О.В. Марков [127] вказує на те, що розвиток мозку і розумових здібностей у приматів нерозривно пов'язаний з суспільним способом життя, з необхідністю передбачати вчинки одноплемінників,маніпулювати ними, вчитися у них, а також оптимально поєднувати в своїй поведінці альтруїзм з егоїзмом, на що вказував ще Ч. Дарвін. Така точка зору більшості антропологів на сьогоднішній день. Ідея про те, що розум у приматів розвинувся для ефективного пошуку фруктів або, скажімо, виколупуванням їжі з важкодоступних місць («гіпотеза екологічного інтелекту»), зараз має мало прихильників. Вона не може пояснити, навіщо приматам такий великий мозок, якщо інші тварини (скажімо, білки) відмінно справляються зі схожими завданнями з видобутку прожитку, а мозок у них при цьому залишається маленьким.

А.І. Ковлер [25, с. 108] зазначає, що перехід від стада до праобщини був тривалим. Елементарна виробнича діяльність, з одного боку, та розвинені мислення і мова - з іншого, виникають з розривом приблизно в 1-1,5 млн. років. Антропологи застерігають від приписування виробничій діяльності з самого початку свідомого і вольового характеру. Іншими словами, соціальне начало, а саме організоване спільне життя автаркічною, тобто самодостатньою, спільнотою людських особин зароджується на більш пізніх стадіях елементарної виробничої діяльності архантропу, але все ж таки раніше завершення процесу антропогенезу.

Узагальнюючі ці позиції, слід дійти висновку, що виробнича діяльність як така стимулює відхід від переважання ВК-відносин і поширення ГК-відносин, а вже відносини, з одного боку, стимулюють розвиток інтелектуальної діяльності, а з іншого, заохочуються саме розвитком інтелектуальної діяльності.

Потрібно також підкреслити, що різке збільшення мозку тягне і різке зростання енерговитрат. На утримання мозку йде 60 % всієї енергії, використовуваної новонародженим немовлям. У дорослих витрати знижуються до 25 %, але і це непомірно багато в порівнянні з вищими мавпами (8 %). Отже, потрібно враховувати, що горизонтальні відносини коштують дорожче, ніж вертикальні, тому останні встановлюються простіше.

Водночас, розуміння ГК-відносин як комунікативних відносин дозволяють здійснити подальше поглиблення згаданого вище розуміння ГК-відносин як моделі громадянського суспільства. Як зазначається у дисертаційному дослідженні [144], на тлі кризи класичної метафізики і ствердження комунікативної платформи філософствування по-іншому розглядається проблема формування громадянського суспільства. Воно виглядає як певне комунікативне поле, що згуртовує різні групи і рухи громадян, здатних репрезентувати свої інтереси у сфері політики, видозмінюючи правові засади і впливаючи на прийняття рішень.

4. Важливість встановлення та вивчення горизонтальних відносин полягає також у тому, що вступаючи у горизонтальні відносини, особини роблять це не заради ієрарха чи наближених до нього, а заради спільноти у цілому чи інших особин. Таку поведінку прийнято називати альтруїзмом. Вище це поняття неодноразово згадувалося у контексті довгострокових програм поведінки особин з надією на її корисність у майбутньому. Форми альтруїстичної поведінки узагальнені О.В. Марковим [127] на схемі. Вважається [181, с. 185], що у процесі еволюції альтруїзм відіграє усе відчутнішу роль, і це є закономірним, оскільки еволюція призводить до підвищення «інтелектуалізації» поведінки.

Д. Мак-Фарленд [93, с. 125] зазначає, що альтруїстична поведінка певної особини (донора) вигідна для інших особин (реципієнтів), однак донору в даному випадку доводиться розплачуватися зниженням своєї пристосованості. За таких умов природний відбір або «пішов» би шляхом повного винищення таких особин, що призвело б до їх зникнення, або б «забезпечив» би підтримку альтруїстичної поведінки, щоб не винищити її носіїв. Оскільки альтруїзм не зник, очевидно відбір працював у напрямку його збереження, а відтак в контексті природного відбору він виявився «потрібним». Саме у цьому контексті діє згаданий вище принцип Гамільтона [94], відповідно до якого у процесі природного відбору максимізується не індивідуальна пристосованість, а сукупна (inclusive fitness), іншими словами, пристосованість тварини залежить не тільки від успіху її власного розмноження, але також і від успіху розмноження її родичів.

Із перелічених вище (див. схему) видів альтруїзму, як зазначає Д. Мак-Фарленд [93, с. 130], взаємний («реціпрокний») альтруїзм відіграв важливу роль в еволюції людини [93, 190]. Як вже згадувалося вище, реціпрокний альтруїзм припускає якусь відповідну послугу або плату (зазвичай в інший час і навіть іншим індивідом) за альтруїстичний вчинок. Е. Уілсон [179] зазначав, що тісний взаємозв'язок особин та практика реціпрокного альтруїзму у приматів знаходяться взародковому стані, людина ж розширила їх застосування на величезні взаємопов'язані спільноти, де індивідууми свідомо змінюють свої ролі мало не щогодини,немов маски.

Специфіку відносин обміну у первісних суспільствах досліджував М. Мосс. Йому вдалося розкрити специфіку відносин обміну (безпосереднього обміну матеріальними благами - їжею, знаряддями праці, а також жінками, престижними прикрасами та ін.) в архаїчних суспільствах. По-перше, обмін здійснювався завжди як дарування, що мало взаємний, двосторонній характер, йому надавався великий моральний сенс. По-друге, матеріальна сторона обміну - це лише одна зйого сторін, опора для затвердження соціального стану, престижу: групи або індивіди, що вступають у матеріальний обмін, обмінюються також символами різнихсфер суспільства - політичної, юридичної, естетичної. За наслідками своїх досліджень М. Мосс стверджує, що в архаїчних суспільствах обмін являє собоютотальний соціальний феномен, його об'єктами можуть бути не тільки товари або послуги, але і знаки статусу, належність індивіда до соціальної групи та ін. (цит. за [182, с. 229; 183, с. 229]).

М. Салінз [46] звернув увагу на співзвучність ідей М. Мосса і Т. Гоббса відносно подолання або зниження гостроти конфліктів шляхом укладання «суспільного договору». Водночас, вказує М. Салінз, М. Мосс вважав, що первісна угода не вела безпосередньо до становлення влади або навіть до об'єднання; шукати підтверджень теорії суспільного договору в народжуваних інститутах вождеств означало б занадто буквально її інтерпретувати. Примітивний аналог суспільного договору, - вважає М. Мосс, - не держава, а дар. Дар - це примітивний шлях досягнення миру, миру, який в цивілізованому суспільстві забезпечується Державою. Там, де з традиційної точки зору договір був формою політичного обміну, Мосс бачив обмін як форму політичного договору. Дар - це союз, солідарність, спільність, коротше кажучи, мир, найбільша чеснота...[46, с. 159].

Відповідно до теорії економічної антропології Б. Малиновського, поглибленій К. Поланьї, М. Салінзом [46], Ю.І. Семеновим [68, 184] та ін., відносини реціпрокності заклали підвалини первісної економіки. Ці відносини булипершим способом координації економічної поведінки - вони зародилися на початкових стадіях історії людства [183, с. 230-231]. Е. Уілсон [179] вважає, що найпершою системною формою обміну у ранніх людських суспільствах був обмінм'ясом, здобутим чоловіками, на рослинну їжу, зібрану жінками. У підручнику з історії світової економіки [185, с. 16-23] зародження дарообміну відноситься до періоду середнього і пізнього палеоліту. Отже, якби там не було, враховуючи, що реціпрокні відносини були притаманні ще приматам [179], слід прийти до висновку, що ці відносини супроводжували людство протягом всього періоду антропогенезу і зберігалися пізніше, після неолітичної революції [183, с. 231]. Так, у тому ж підручнику [185, с. 16-23] зародження так званої престижної економіки, яка певним чином потіснила дарообмін, відноситься до періоду неоліту (5.000-2.000 рр. до н.е.). Водночас, за даними С.Ю. Барсукової [186, с. 295-314], відносини дарообміну і досі (публ. роботи - 2007 р.) використовуються російськими домогосподарствами.

Реціпрокність - це рух предмета обміну на засадах взаємності між суб'єктами, що належать до симетричних груп. При цьому надання якого блага не має на увазі обов'язкового негайного відповідного руху благ, тобто фактичновідносини реціпрокності означають періодичний обмін дарами. Гарантом здійснення угод є звичаї [183, с. 229]. М.М. Крадін [67] прямо зазначає, що реціпрокність - це перерозподіл продукту по горизонталі.

Реціпрокність - обмін дарами на неринковій основі. Але безкоштовність ця вельми лукава. Адже у відповідь очікується зустрічна допомога, щонайменше, з'являється моральне право на її очікування. Терміни відповідного дару, якправило, не обмовляються, а форма відповідного ходу майже завжди довільна.

Виділяються наступні види реціпрокності [46, с. 177-179; 183, с. 230]:

- генералізована реціпрокність - такі передачі предметів, які припускають альтруїстичність, в їх рамках надається допомога і, якщо є можливість і необхідність, слідує допомога у відповідь. У цьому випадку матеріальна сторона взаємодії пригнічується соціальною: суворий облік несплачених боргів не може вестися відкрито і, як правило, вони списуються з рахунків. Це не означає, що передача речей в такій формі зовсім не створює зворотних зобов'язань. Просто ці зобов'язання не обумовлюються ні в часовому, ні в кількісному, ні в якісному відносинах. Отримання предмету накладає нечіткі зобов'язання проявити зустрічну реціпрокність, коли це буде потрібно дарувальнику і/або коли з'явиться така можливість у отримувача (обдарованого);

- збалансована реціпрокність - означає безпосередній обмін еквівалентними цінностями без відстрочки або з відстрочкою у межах досить короткого часового періоду. При строгому балансі повернення традиційно еквівалентне отриманій речі і не допускає відстрочки. Строго збалансована реціпрокність, одночасний обмін однотипними предметами в рівній кількості - не просто змодельована, але етнографічно зафіксована ситуація при деяких матримоніальних взаємодіях, дружніх договорах і мирних угодах Збалансована реціпрокність має менш персоніфікований характер, ніж генералізована. Відносини в її рамках носять більш економічний характер, оскільки сторони, що вступають у взаємодію, є носіями далеких один від одного економічних і соціальних інтересів. У цих умовах матеріальна сторона передач є не менш важливою, ніж соціальна: ведеться більш-менш суворий облік речей, які надані та які повинні бути відшкодовані протягом досить короткого періоду. Збалансована реціпрокність, зазначає М. Салінз [46], має увазі бажання віддати що-небудь в обмін на отриману річ. У цьому, як здається, і полягає забезпечувана нею дієвість суспільного договору;

- негативна реціпрокність - це спроба безкарно отримати що-небудь, нічого не віддаючи взамін, спроба безоплатного отримання певних благ; до неї відносяться такі форми привласнення і передач, які здійснюються заради чисто утилітарних вигод. Її економічна сутність виражена в бартері, учасники якого вступають у взаємодію як носії протилежних інтересів, і кожен з них прагне досягти максимальної вигоди за рахунок іншого (фактично цю форму вже можна віднести до ринкового обміну).

У згаданому вище підручнику [185, с. 16-23] повідомляється про такий різновид «дарообміну», як «німий обмін»: члени однієї громади залишали свої дари в обумовленому місці і уходили, тоді приходили жителі іншої громади,оглядали цінності, і в тому випадку, якщо були задоволені, забирали їх із собою. Якщо ж дари їх не влаштовували, вони залишали їх недоторканими, і перша громада змушена була давати нові подарунки. Потім ролі громад змінювалися.

Основною метою існування реціпрокного обміну є встановлення або підтвердження соціальних зв'язків індивідів або груп (на горизонтальні зв'язки між одночасно існуючими соціоісторичними організмами, - вказує Ю.І. Семенов [187]; такі зв'язки завжди існували і існують, якщо не між усіма, то, принаймні, між сусідніми організмами). Зокрема, відносини реціпрокності, встановлюючи або підтверджуючи соціальні зв'язки індивідів або груп, формуючи систему звичаїв, призводять до встановлення такої мережі соціальних зв'язків, які роблять військові зіткнення винятковим явищем і знижують витрати на підтримку військового потенціалу. Ця альтернатива - застосування сили або обмінні відносини - добре представлена в працях антропологів, як це описано вище.

Крім того, реціпрокні відносини виконують функцію страхування в екстремальних ситуаціях. В умовах первісної економіки поряд з недовикористанням ресурсів значна частина домогосподарств хронічно не справляється ззабезпеченням свого власного існування в рамках традиційних норм. Ця ситуація вимагає страхування від голоду неуспішних економічних суб'єктів для забезпечення фізичного виживання соціуму в цілому. В умовах відсутності органівцентралізованого розподілу ресурсів і нерозвиненості технологій, що забезпечують довготривале зберігання їжі, періодично влаштовуються роздачі, які грали роль саме такого страхування [183, с. 231-232].

Зв'язок шляхом дарообміну встановлюється, як правило, не за взаємною попередньою угодою сторін, а за ініціативою однієї з них, яка пропонує іншій стороні дар. Прийняття дарунка означає встановлення зв'язку. В якості даруможе виступити річ, яка потрібна одержувачу. Однак він приймає дар і в тому випадку, якщо річ йому абсолютно не потрібна, оскільки відмова від дару розглядається як образа. Якщо прийнявши дар, людина отримувала друга, союзника,то відмовившись прийняти його, він наживав ворога. Тому відмова від дару була вкрай рідкісним явищем. По суті прийняття дару було обов'язковим. Встановлений зв'язок носив двосторонній характер. Прийняття дарунка накладало на людину зобов'язання відповідного дару. Встановлений таким чином соціальний зв'язок, що виник у результаті дару, зберігався і підтримувався, поки він функціонував як своєрідний канал, по якому йшов зустрічний рух дарів, причому приблизно в рівній кількості [184]. Отже, як зазначає Д. Мак-Фарленд [93, с. 130], щоб природний відбір сприяв взаємному альтруїзму, всі особини повинні мати достатньо ефективні можливості для обміну «послугами», повиннівпізнавати один одного, пам'ятати свої обов'язки і мати мотиви для взаємного альтруїзму.

Слід відзначити, що дана людина могла бути пов'язана дарообмінними (реціпрокними) відносинами не з одною (іншою) людиною, а з багатьма іншими людьми. В результаті можуть скластися довгі ланцюги, по яких йде потікдарів і відповідно зустрічних дарів. Ланцюги обміну могли включати в себе десятки людей і простягатися на сотні кілометрів. І таких потоків, таких шляхів або стежок обміну могло існувати багато. Наприклад, окремі райони Австралії івесь континент в цілому перетинали шляхи, по яких рухалися, переходячи з рук в руки, самі різні речі. Підвіски з раковин переміщалися від одного кінця материка до іншого. Бумеранги потрапляли в місця, віддалені на 1000 км від місцяїх виготовлення [184].

Логічним завершенням такого розвитку було б змикання першої та останньої ланок ланцюга обміну, з'єднання початку і кінця однієї і тієї ж стежки. Наслідком було б виникнення кільця, усередині якого йшов би нескінченний рух:пряме - дарів і зворотне - зустрічних дарів. І найдивовижніше полягає у тому, що такі кільця дійсно було виявлено. Одне з них - знаменита кула меланезійців островів Соломонового моря, детально описана Б. Малиновським [184].

Отже, реціпрокний обмін (дарообмін) вирішує такі завдання: а) встановлює горизонтальні відносини між особинами (особами), які (відносини) починають переважати над вертикальними; тим самим члени групи позбавляються жорсткого тиску з боку ієрархів і отримують відносну незалежність; б) встановлені відносини пом'якшують силове протиборство між групами, тому стають очевидно вигідними, оскільки не тільки зменшують витрати на підтримку військового потенціалу, але й підвищують небезпеку членів груп, а такі групи отримують переваги щодо виживання; в) описаний обмін страхує учасників обміну від несприятливих зовнішніх умов, що також надає додаткові можливості щодо виживання; г) описаний обмін далеко виходить за межі певної групи (рід, община, плем'я) і сприяє встановленню відносин між вказаними групами; д) дар є елементом суспільного договору; е) відносини, що все більш ускладнюються, вимагають подальшого розвитку інтелектуальної діяльності, інтенсифікації мозкової діяльності, що викликає виникнення мови, мислення, другої сигнальної системи; є) описаний обмін сприяє розвитку виробництва і подальшому розвитку суспільства.

На важливу роль дарообміну у згуртуванні первісного суспільства і в ускладненні взаємозв'язків вказує і А.І. Ковлер [25, с. 117-118].

Ускладнення взаємозв'язків в середині групи та із зовнішнім світом роблять за необхідне вироблення нових засобів комунікації та нових засобів відображення зовнішнього середовища - мови та мислення, що у сукупності складає другу сигнальну систему [188, розд. 15.6]. Як мова, так і мислення завдячують своєму виникненню та розвиткові зародку у тваринному світі та наступній еволюції. Як зазначається у роботі [189], виникнення людського мислення безпосередньо пов'язане з історією розумового розвитку тварин, а поява мови - з біологічними передумовами мовлення у вищих тварин. Якщо у мавп не існує мови в справжньому сенсі слова, то у них є її біологічні передумови. Спостереження показують, що мавпи, як вищі, людиноподібні, так і нижчі, володіють значним арсеналом нечленороздільних звукових комплексів, які, не будучи мовою, виконують важливу роль в їх спільному стадному житті і є необхідним засобом взаємної сигналізації. При цьому звуки, що видаються мавпами, відрізняються значно більшою різноманітністю як за кількістю, так і за своєю сигнальною функцією, ніж звуки інших тварин. Дослідження багатьох антропологів показали, що у мавп, особливо людиноподібних, периферичний голосовий апарат у певному відношенні має схожість з мовним апаратом людини. Це забезпечує мавпам можливість вимовляти досить різноманітні звуки. Успадковані від тваринних предків звуки і послужили основним матеріалом, або біологічною передумовою, формування звукової мови людини [189].

Як зазначає Л.С. Виготський [190, с. 105], немає підстав заперечувати наявність генетичних коренів мислення й мови у тваринному царстві, і ці коріння, як показують всі дані, різні для мислення й мови. Немає підстав заперечувати наявність у тваринному світі генетичних шляхів до інтелекту і мови людини, і ці шляхи виявляються знову-таки різними для обох форм поведінки.

Функція мови у людей здійснюється певними структурами кори великого мозку. Руховий центр мовлення, що забезпечує усне мовлення, відомий як центр Брока [188, розд. 15.6]. Дослідження свідчать, що аналогічної структури мозку у мавп не існує [189]. Водночас Д.Л. Бродянський [78, с. 12] повідомляє, що у всіх пітекантропів структура кори великих півкуль вже людська: на десятки полів більше, ніж у австралопітеків і мавп, є й розвинені центри мови, і антропологи обговорюють питання, яким була мова пітекантропів. Отже, по-перше, розвиток мозку відбувався не тільки шляхом збільшення його розмірів, але й шляхом удосконалення його структури, по-друге, мовні центри виникають у період раннього (нижнього) палеоліту (у межах 600.000 до н.е.), тобто на етапі антропогенезу.

Варто підкреслити, що як тваринні звуки, так і виникла на їх основі мова вирішують питання спілкування особин (осіб) між собою. Так, вище зазначалося, що звукові комплекси виконують важливу роль в спільному стадному житті тварин і є необхідним засобом взаємної сигналізації. Чим частіше стикаються між собою мавпи, чим різноманітніші форми цього зіткнення, тим частіше проявляються голосові реакції, тим різноманітніше форми прояву цих реакцій [189]. Водночас, відсутність у тварин мови пояснюється не тільки низьким рівнем розвитку їх мозку, мислення в порівнянні з людиною, але і, найголовніше, тим, що лежить в основі розвитку мозку, мислення і мови, - досить бідними взаємовідносинами мавп між собою і з оточуючою дійсністю [189]. Отже, як зазначено вище, мова виникає внаслідок все більшого розвинення спілкування між особами.

Первісна функція мови є комунікативною функцією. Мова є насамперед засобом соціального спілкування, засобом висловлювання і розуміння. Мова нібито поєднувала в собі і функції спілкування, і функції мислення [190, с. 16]. Мова з самого початку виконує по суті нічим не замінну функцію в узагальнюючій роботі мислення. Саме за допомогою мови людина опинилася в змозі перейти від пізнання одиничних предметів і явищ до їх узагальненого відображення у формі понять. Фіксуючи у собі узагальнені образи дійсності, слово істотним чином впливало на сприйняття, даючи можливість людині включати образ сприйманого предмета в складну систему успадкованого та особистого досвіду, відносити його до певної категорії предметів. У узагальнюючої ролі мови полягає одна з її істотних особливостей, без якої людська свідомість ніяк не могла б придбати здатність оглядати нескінченне різноманіття одиничних речей і явищ реального світу [189].

Уміння використовувати знакову систему мови дозволяє людині оперувати усвідомленими поняттями про навколишнє середовище та представляти будь-який предмет, будь-яку ситуацію в формі уявних моделей. Здатність оперувати абстрактними поняттями, що виражені вимовленими або написаними словами, служить основою розумової діяльності і становить сутність вищої форми абстрактно-узагальненого відображення навколишньої дійсності.Оперування мовою (усною або письмовою) дає людині величезні переваги в адаптивно-пристосувальній поведінці, в пізнанні та раціональному використанні навколишньої природи або штучного середовища [188, розд. 15.6].

Звертаючи увагу на виникнення мов як чинник спілкування, І.П. Павлов зазначав, що праця, зумовивши виникнення мови як засобу здійснення думки, разом з тим зумовила його формування і як засобу спілкування. Перехід до праці і, особливо, в його колективних формах, не міг не привести до виникнення потреби в спілкуванні з метою налагодження спільних трудових дій [189].

З розвитком мови формується й набуває швидко зростаючої важливості новий інформаційний канал - усне вербальне спілкування. Це супроводжується розвитком мислення й індивідуальної самосвідомості. Індивід перестає ототожнювати себе з колективом, у нього виникає можливість висловлювати, пропонувати і обговорювати різні думки і пропозиції з приводу подій, планів тощо, хоч самостійність мислення тривалий час залишається ще досить обмеженою [167, с. 124].

Отже, з розвитком мови індивід усвідомлює особистий інтерес, який може відрізнятися від інтересів інших індивідів, спільноти в цілому та влади. Такий індивід має можливість формулювати свої вимоги в абстрактному вигляді, у вигляді бажаних правил ставлення спільноти до нього, обговорювати ці правила погоджуватися чи не погоджуватися з ними, закладаючи демократичні засади управління спільними справами. Саме у цьому контексті можна говорити про договірні засади права і, у майбутньому, - держави. Договірні відносини від економічних (реціпрокних) переходять у політичну площину.

Вказуючи на важливість мови для запровадження демократичних засад управління суспільними справами, В.Р. Дольник [107, с. 242] зазначає: «Демократична форма організації навіть самого маленького суспільства, на відміну від авторитарної, неможлива, якщо члени цього товариства не вміють говорити. Однією мімікою і жестами колективно не обговорити скільки-небудь складні питання і не виробити рішення. Тому жодну з суспільних організацій тварин, навіть саму доброзичливу до кожного зі своїх представників (у дельфінів наприклад), не назвеш демократією в людському розумінні. Демократія - продукт розуму, продумана система колективного перешкоджання утворенню ієрархічноїпірамідальної структури, вершину якої увінчують особини, які прагнуть влади [107, с. 243]. Отже, як зазначає проф. Д.Л. Бродянський [78, с. 85], у процесі розвитку первісних суспільств демократія поступово змінює владустародавніх вождів.

Розуміння мови і мислення як чинників демократичних відносин пояснює причини чутливості демократії до свободи слова, думки, зборів, інших способів самовираження особистості. І навпаки, авторитарним та тоталітарним режимам не тільки не потрібні, але й шкодять ці цінності, оскільки вони здатні заперечити вертикальну консолідацію. Доктор філософських наук М.Г. Тур [191] наголошує на тому, зазначена вище проблема демократичної легітимації політичних інститутів вирішується за допомогою механізму участі громадян у політичному процесі розробки та прийняття рішень на засадах обговорення. В цьому контексті те, що, наприклад, українські суди забороняють сьогодні до 90 % акцій протесту, - дуже погана та небезпечна тенденція [192, 193].

Підхід до демократії та права як засобів перешкоджання біологічним механізмам утворенню ієрархічної пірамідальної структури дозволяє запропонувати інтегративний підхід до психологічної та договірної теорій держави і права. Якщо влада і лідерство, з одного боку [103, 140, 141], та схильність до підпорядкування [115, с. 30, 41], з іншого боку, обумовлені психологічно та генетично, то у людських суспільствах можливі і навіть необхідні обговорення умов такого підпорядкування, а також обрання серед лідерів таких, які найкраще відповідають таким умовам. Наприклад, А.І. Ковлер [25, с. 183-184] звертає увагу на думку відомого французького етнолога і історика права М. Годельє, який стверджує, що створення держави передбачає не тільки дію екологічних, економічних, технологічних, соціологічних чинників, але й згоду великої маси людей на підпорядкування в обмін на захист з боку тих, хто має деякі особливі знання і здатний контролювати навіть надприродні сили (так би мовити, «суспільний договір» за мовчазною згодою). Отже, психологічна теорія може цілком достовірно описувати коло потенційних керівників, а договірна теорія - умови (правила) їх керування. Як підкреслює С.П. Головатий [194, с. 1415, 1425], верховенство права немислиме і неможливе без визнання за державою договірної природи її походження, а за основоположними правами і свободами людини, - їхнього природного походження. Водночас, інтегративний підхід дозволяє вирішити питання про те, чому договірні механізми не спрацьовують у певних країнах та/або у певний період часу, що може бути пояснено саме переважанням ієрархічних механізмів. Наприклад, у Африці тільки 7 з 31 президентських республік, що вступили на демократичний шлях розвитку після Другої світової війни, змогли залишитися на цьому шляху і не скотитися до авторитаризму і диктатуру (тобтовсього 23%). У той же час такий показник для країн з парламентською формою правління становить 59% (25 з 44) [74].

Слід зазначити, що деякі автори [23, 195] одним з основних недоліків теорії договірного походження держави визначають її «антиісторизм»: ця теорія не відповідає на питання, де, коли і яким чином відбувся суспільний договір, хто був його учасником або свідком; немає, схоже, і історичних доказів, які б дали на них відповідь. Наукові факти, що підтверджують реальність теорії суспільного договору, відсутні.

Водночас, як зазначає О.А. Івін [20], теорія суспільного договору не означає буквально, що в певний період історії люди, які перебували в якомусь «природному стані», вирішили об'єднатися і створити суспільство і державу [20, с. 97]. Суспільний договір мислився не як історичний факт підписання всіма якого-небудь конкретного документа, який ліг в основу появи держави, а як стан суспільства, коли люди добровільно об'єдналися в його державно-організовануформу, як принцип, що обґрунтовує правомірність державної влади [24]. По суті, теорія суспільного договору є ранньою спробою проаналізувати співвідношення згоди (консенсусу) і примусу в соціальному житті, обґрунтувати природудержавної влади та визначити межі втручання держави в сферу індивідуальних прав людей [20, с. 97].

Водночас, автор роботи [24] наполягає, що договірна теорія грішить великими недоліками, в тому числі позачасовим, абстрактним уявленням про первісне суспільство, його стан. На думку Гоббса, цей первісний стан являв собою «війну всіх проти всіх», а на думку Локка, Руссо - золотий вік загального миру і благоденства, свободи і рівності. Вважаємо, що наведене вище дослідження певною мірою відповідає на ці питання. Так, уявлення про «доброго дикуна» і «ідеальний первісний комунізм», золотий вік загального миру і благоденства підданий критиці вище. Гоббсівська «війна всіх проти всіх» (конфліктність у первісних суспільствах), як показано вище, більш вірогідна. Однак на перших етапах розвитку людства вона долається ієрархією домінування, потім обмежується табу, далі - інтенсивним розвитком горизонтальних відносин при дарообмінних операціях, нарешті - прямими домовленостями із застосуванням мови, мислення, демократичних процедур. Тобто, становлення договірних відносин у суспільстві триває протягом усієї історії антропогенезу і у наступних періодах соціального розвитку. Зазначимо, що ідеї суспільного договору притаманні не тільки західній, але й східній філософській думці: Мо-цзи розглядав державу як продукт суспільного договору; ідеї суспільного договору розвивалися в стародавній Індії [78, с. 79].

А.І. Ковлер [25, с. 161-162] повідомляє про численні приклади демократичного врядування у первісних суспільствах. Племінні сходки, які історики XIX ст. іменують зборами, віче і т. п., зустрічаються у більшості відомих історії та етнографії племен. Це і описані Тацитом збори стародавніх германців, фолькмоти (folkmott - народні збори) англосаксів, геретінгси (зборів озброєних вояків) лангобардів, dal і airecht ірландців, скандинавські тинги, сходи і народні віче швейцарських громад, пішто бечуанов, палавер племен Екваторіальної Африки. Дослідниками згадуються також збори за родовою ознакою у хетів, збори боєздатних воїнів в стародавньому Шумері, збори рядових вільних громадян «гожень», про які відомо з китайських стародавніх джерел, народні збори «сабха» або «самити», що згадуються індійськими хроніками. Не скрізь ці збори проводяться регулярно - у одних племен вони приурочувалися до щорічних культових свят, до весняних «ярмарків»; у інших скликалися у разі необхідності винести важливе рішення, тобто від випадку до випадку. Збори одноплемінників виступають як вищий суверенний орган племені, вираження колективної волі. Перерозподіл земельних і мисливських угідь, пасовищ, охорона святилищ, вирішення спорів між окремими родами і громадами, винесення вироків по тяжким провинам (а часто і публічне виконання цих вироків), рішення про переселення в інші землі, нарешті, питання ведення військових дій проти ворожих племен - ці та інші повноваження народних зборів більшості відомих історії племен постають як перенесення на організацію, що розрослася, традицій общинного самоврядування. Характерною особливістю племінних зборів було збереження майже всюди принципу консенсусу, одностайності.

В тунгуській соціальній організації важливу роль відігравали общинні вожді, а також «кращі люди», яких росіяни виділяли з так званих «сродників», тобто рядових родичів. Але вождь не міг спонукати «сродників» беззаперечнойому підкорятися. За доповіддю російського сержанта Попова, тунгуси (евенки і евени) слухають своїх вождів «коли хочуть», «а якщо у чому тільки угледять проступок, то викорінюють і вбивають». Навпаки, великою повагоюкористуються люди похилого віку і ковалі.

М. Салінз [46] повідомляє про гавайські усні перекази про те, як багато королів були віддані смерті народом за те, що гнобили накааінана (членів громади). Королі, що їх змінили, теж втратили життя за те, що обкладали членів громади жорстокої даниною... Саме з цієї причини деякі стародавні королі відчували страх перед своїм народом. Той же автор повідомляє, що багато вождів банту були вбиті за утиски своїх одноплемінників. Якщо вождь не прислухався до порад старійшин, намагався змінити традиції, порушував табу або здійснював вбивства, його могли замінити (ашанті, йоруба і егба). Отже, влада вождя ґрунтувалася виключно на його авторитеті.