Основи філософії

Таке магіко-алхімічне розуміння природи характерне саме для XV-XVI віків, хоч воно і має точки зіткнення з античним уявленням про природу як цілісний і навіть одушевлений космос, але істотно відрізняється від античного своїм активістським духом, прагненням управляти природою за допомогою таємних, окультних сил. Не випадково натурфілософи Відродження критикували античну науку, і передусім фізику Арістотеля, яка представлялася ним дуже раціоналістичною і приземленною, оскільки була майже повністю позбавлена магічного елементу і проводила суворі відмінність між одушевленими істотами і неживими стихіями - вогнем, повітрям, водою і землею. Набагато ближче до способу мислення епохи Відродження був неоплатонізм, тим більше що він ще з XIII-XIV віків сприймався як антитеза арістотелізму пізньої схоластики. У неоплатоніків натурфілософія запозичала поняття світової душі, яке було знехтуване в середні віки як язичницьке, а тепер, навпаки, все частіше ставилося на місце трансцендентного християнського бога. За допомогою цього поняття натурфілософи прагнули усунути ідею витвору: світова душа з'являлася як імманентна самій природі життєва сила, завдяки якій природа знаходить самостійність і не має потреб більше в потойбічному початку.

5.4 Трактування діалектики. М. Кузанський. М. Коперник. Д. Бруно. Г. Галілей

Одним з характерних представників ренесансної філософії був Микола Кузанський (1401-1464). Аналіз його вчення дозволяє особливо ясно побачити відмінності між стародавньогрецьким і епохи відродження трактуванням буття.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислив вчення неоплатоників, починаючи з центрального для них поняття єдиного. У Платона і неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність “іншому”, не єдиному. Ця характеристика сходить до піфагорійців і элеатів, що протиставляли єдине багато чому, межу - безмежному. Кузанец, що розділяє принципи християнського монізму, відкидає античний дуалізм і заявляє, що “єдиному ніщо не протилежно”. А звідси він робить характерний висновок: “єдине є все” формула, звучна пантеїстичній і прямо передує пантеїзму Джордано Бруно.

Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, що принципово відрізняє витвір (“все”) від творця (єдиного); але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали єдине з “всім”. Ось тут і з'являється новий, епохи Відродження підхід до проблем онтології. З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанец робить висновок, що єдине тотожно безмежному, нескінченному. Нескінченне - це те, більше чого нічого не можливо.Кузанец тому називає його “максимумом”; єдине ж це “мінімум”. Микола Кузанський, таким чином, відкрив принцип збігу протилежностей (coincidentia oppositorum) - максимума і мінімума. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанец звертається до математики, вказуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності коло перетворюється в нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу, більше за те, з колом співпадає не тільки діаметр, але і центр, а тим самим точка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) являють собою одне і те ж. Аналогічно йде справа з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то і інші дві також будуть нескінченними. Таким чином, доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і коло, і куля.

Збіг протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейскої діалектики. У Платона, одного з найбільших діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для древньогрецької філософії характерний дуалізм, зіставлення ідеї (або форми) і матерії, єдиного і безмежного. Навпаки, у Кузанца місце єдиного тепер займає поняття актуальної нескінченності, яке і є, власне, поєднання протилежностей - єдиного і безмежного.

Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з нескінченним згодом спричинило перебудову принципів не тільки античної філософії і середньовічної теології, але і античної і середньовічної науки - математики і астрономії.

Ту роль, яку у греків відіграло неподільне (одиниця), що вносить міру, межу як в суще загалом, так і в кожний рід сущого, у Кузанца виконує нескінченне - тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І дійсно, ось що витікає з прийнятих Кузанцем передумов: “... якби одна нескінченна лінія складалася з нескінченного числа відрізків в п'ядь, а інша - з нескінченного числа відрізків в дві п'яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою нескінченності”. Як бачимо, перед обличчям нескінченності всякі кінцеві відмінності зникають, і двійка стає рівна одиниці, трійці і будь-якому іншому числу.

Теза про нескінченне як міри вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще і принцип відносності. І дійсно: оскільки точне визначення розмірів і форми світобудови може бути дане лише через віднесення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути розрізнені центр і коло.

Міркування Кузанця допомагає зрозуміти зв'язок між філософською категорією єдиного і космологічним представленням про наявність центра світу, а тим самим - про його кінцівку. Здійснене ним ототожнення єдиного з безмежним руйнує ту картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Арістотель, але і Птолемей і Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцівки тіла - це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, “початок” і “кінець”. Згідно Кузанцю, центр і коло космосу - це бог, а тому хоч світ не нескінченний, однак його не можна помислити і кінцевим, оскільки у нього немає меж, між якими він був би замкнений.

Микола Коперник (1473-1543) в своїй книзі “Про обертання небесних сфер”, опублікованій в 1543 році, висунув гіпотезу про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі і тим самим поставив під сумнів істинність геоцентричної гіпотези, що розділялася церковниками Птолемея, згідно з якою в центрі світу ніби знаходиться Земля, а навколо неї обертаються Сонце і планети. Вказуючи на велике значення книги Коперника для розвитку науки, Енгельс писав: “Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою незалежність... було видання безсмертного витвору, в якому Коперник кинув - хоч і боязко і, так би мовити, лише на смертному одрі - виклик церковному авторитету в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення, звільнення природознавства від теології... З цього часу гігантськими кроками йде також і розвиток наук...” .

Услід за Коперником виступили такі чудові мислителі тієї епохи, як Джордано Бруно (1548-1600), самий великий представник матеріалістичний філософії епохи Відродження, і Галілео Галілей (1564-1642), що по праву що вважається фундатором природознавства. Характерною рисою вчення і діяльності цих великих мислителів епохи Відродження є їх боротьба проти духовної диктатури церкви і ідеалізму, відстоювання матеріалістичного світогляду, підкреслення вирішальної ролі досвіду в пізнанні людиною природи.

Джордано Бруно був мислителем, що філософськи обгрунтував вчення Коперника і узагальнив в основному з позицій матеріалізму природничі відкриття епохи Відродження. Визнаючи первинність матерії, він розвинув чудову думку про те, що Всесвіт нескінченний і безмежний, єдиний і різноманітний, що він вічний і невичерпний в своїх виявах. Існують, говорив Бруно, незліченні сонця і незліченні землі, які кружляються навколо своїх сонць подібно нашій планеті. Жоден з цих незліченних світів нескінченний, але в той же час єдиний Всесвіт не створений богом. Всесвіт вічний. “Він не знищується, - писав Бруно, - бо немає іншої речі, в яку він міг би перетворитися, оскільки він є всякою річчю. Він не може поменшати або збільшитися, оскільки він нескінченний. Як нічого не можна до нього додати, так нічого не можна від нього відняти...” .

Бруно рішуче порвав з всіма ідеалістичними переконаннями про світобудову, що панували в середні віки. Він спростував і відкинув як непотрібне дрантя всі церковні догми про створення світу, про початок світу, що ніби мав місце, і грядущий його кінець. Доводячи вічність Всесвіту, Бруно підкреслював необхідність історичного розгляду його складових частин. Ця чудова ідея свідчить про наявність в його філософії елементів діалектики. Що це саме так, показує і твердження Бруно про єдність і суперечність кінцевого і нескінченного, цілого і частини. Цю думку Бруно не мав можливості обгрунтувати детально, але сама ідея про єдність кінцевого і нескінченного і про протиріччя між ними як джерело руху в природі геніальна. Пізніше вона була повністю підтверджена.

Матеріалістично вирішував Бруно і питання про пізнаваність світу. Пізнання, з його точки зору, є правильним тільки в тому випадку, якщо воно засноване на вивченні природи. Істинне знання може бути дане лише наукою. Доводячи пізнаваність світу, Бруно в той же час висловлював окремі думки про пізнання як історичний процес. Він був одним з найбільш яскравих представників матеріалізму епохи Відродження. Католицька церква, як відомо, жорстоко розправилася з геніальним мислителем. У 1600 році його стратили.

На межі XVI-XVII віків матеріалістичний світогляд, що відроджувався, був представлений також у творах Галілео Галілея - різносторонньо освіченого вченого, багато що зробившого в галузі математики, астрономії, механіки, фізики. Будучи прихильником вчення Коперника, Галілеї в своїх поглядах на світобудову виступив як захисник свободи дослідження природи. Він, як і Бруно, послідовно відстоював вчення про первинність матерії і стверджував, що матеріальний світ знаходиться в стані вічного руху і зміни. Матеріалізм Галілея виявився і в тому, що він рішуче боровся проти помилкових авторитетів минулого, бачив критерій істинності в досвіді і розумі людини.

Як свого вчителя він відкрито визнавав самого великого матеріаліста Стародавньої Греції Демокріта. Галілей відроджував атомістичний матеріалізм Демокріта, його вчення про атоми як складові частки всіх матеріальних тіл. Він заклав основи метафізичного, механічного методу в природознавстві, що став згодом (в XVII-XVIII вв.) пануючим методом вивчення природи.

Матеріалізму Бруно, Галілея і інших філософів епохи Відродження властиві історично неминучі обмеженість і непослідовність. Деякі з цих мислителів, в тому числі і Галілей, схилялися, наприклад, до визнання першого божественного поштовху і говорили про його роль в первинному розташуванні світил. Не завжди послідовними вони були і в критиці релігії. Однак все це не поменшує найбільшої історичної ролі цих найбільших мислителів епохи Відродження, що виступили проти ідеалізму і релігії, в захист матеріалістичного світогляду. Зазнаючи жорстокого переслідування з боку католицької церкви, вони показали чудові зразки мужності в боротьбі проти реакційної ідеології феодального суспільства, що відживало.

Питання для самоконтролю

Які соціально-історичні умови виникнення філософії Відродження?

У чому суть гуманізму відродження, що стверджувався в філософії Відродження?

Що таке антропоцентричне мислення, в чому його суть?

Чому пантеїзм виступає специфічною рисою філософії Відродження?

У чому складається суть матеріалістичного вчення Коперника, Бруно, Галілея?

Література