Філософія: український світоглядовий акцент
Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства, основи фiлософського аналiзу суспiльства та пiзнання свiту людиною. Сутнiсть людини як основа гуманiстичного фiлософствування, поняття про буття то надприроднє. Суспiльна свiдомiсть, світогляд та Бог.
| Рубрика | Философия |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.09.2012 |
| Размер файла | 317,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
На вiдмiну вiд уявлень поняття не мають наочного образу. Лише найпростiшi поняття ми можемо унаочнити при вивченнi. Бiльшiсть понять не має предметного аналогу, чуттевого образу. Можна уявити собi конкретну добру людину, але уявити доброту як поняття не можливо. Можна уявити закономiрно протiкаючий процес, але уявити собi закон природи як такий не можна, хоч наукове визначення закону iснуе як факт науки. Поняття в свiдомостi людини формуються не вiдокремлено одне вiд одного. Так само, як в об'єктивнiй дiйсностi iснує взаємозв'язок об'єктiв одного з другим, одних сутностей з iншими, так i в нашiй свiдомостi оточуюча дiйснiсть вiдображується у взаємопов'язаних поняттях. Таким чином, в свiдомостi в мiру формування понять складається своєрiдне логiчне вiдображення, логiчна модель оточуючої реальностi. Кiлька понять, що певним чином пов'язанi мiж собою i стосуються одного чи кiлькох об'єктiв, створюють своєрiдну логiчну модель предмета нiбито сфотографованого з рiзних сторiн. Саме цi кiлька понять про один i той же об'єкт в логiцi називають судженням.
Суждения - це така форма думки, в котрiй, дякуючи зв'язку понять, ми стверджуємо (або заперечуємо) що-небудь про будь-що.
Наприклад,"До семiнарського заняття по темi "Пiзнання" студентська група пiдготувалась добре". В цьому судженнi ми спостерiгаємо кiлька понять, що визначають конкретнi об'єкти: студент, заняття, тема, група, семiнар, i т.д. Спостерiгаємо i поняття, котрi характеризують процеси - пiдготувалась, якiсть - добре. Мислити - це, перш за все, про щось судити. I. Кант вважав, що здатнiсть до судження це i є розум. Бiльше того, вiдсутнiсть здатностi до судження Кант вважав глупотою. Отже, розвивати здатнiсть до судження означає розвивати розум. Потреба тренувати свою здатнiсть до судження є у всiх людей. Та судження, як розум, мають сенс лише тодi, коли вони торкаються нової iнформацiї. Скажiмо, зараз в процесi реформ, що йдуть в Українi, величезну кiлькiсть суджень викликають подiї в парламентi, урядi, велику кiлькiсть суджень викликають дiї президента i т.д. Життя саме по собi змушує проявляти активнiсть в полiтичному осмисленнi дiйсностi. Та так буває не завжди. Коли бурхливих полiтичних подiй в країнi немає, то треба працювати самому над здобуттям полiтичної, економiчної, мистецької, спортивної i т.д. iнформацiї. За таких умов з'являється можливiсть проявити свою здатнiсть до судження (проявити розум). Адже багатство людського спiлкування зводиться до обмiну фактичною iнформацiєю та до обмiну судженнями. Iнодi виникає потреба вiдстояти свої судження. Коли ж iнформацiї для соцiально значущого чи просто значущого судження не вистачає, то тодi люди опускаються до непродуктивних суджень на основi дрiбної, малозначущої побутової iнформацiї i починають, особливо в мiкроколективах, циркулювати пересуди та плiтки. Подiбного роду тренування в судженнях для розуму деструктивне. Це своерiдний ерзац розумової дiяльностi, котрий притуплює розум.
До того чи iншого судження людина може прийти двома шляхами. Перший - це спостереження за оточуючою дiйснiстю та спiвставлення результату спостережень з iснуючою в свiдомостi iнформацiєю i певними клiше, що iснують в свiдомостi. Скажiмо, знайшов гончар глину. Вiн уже знає, якi якостi цiєї сировини йому потрiбнi, вiн випробовує добуту сировину i створює судження про її придатнiсть. До судження можна пiдiйти й iншим шляхом, опосередкованим через умовисновок.
Умовисновок - це спрямований плин думки, в ходi котрого з одного або кiлькох суджень, що iменуються засновками, виводиться нове судження, яке називається висновком. Нового судження в самих засновках немає, але методом логiчного спiвставлення засновкiв, котрий нам дiстався ще вiд Арiстотеля, людина сама здобуває судження.
Приклад умовисновку:
1-й засновок. "Всі метали електропровідні".
2-й засновок. "Бокорізи металеві".
Висновок. “Бокорізи електропровідні. “
Бiльш складний процес умовисновку розглянуто в прикладi з Пастером. Ми розглянули два рiвня пiзнання: чуттевий - вiдчуття, сприймання, уявлення; рацiональний - поняття, судження, умовисновки. Цi два рiвні тiсно пов'язанi один з одним. Основою процесу пiзнання є чуттева форма, вона дає iнформацiю для обробки. Крiм того, чуттєва форма постiйно пiдтримує мозок в певному робочому тонусi. Логiчне мислення проникає в суть буття, розкриває перед людиною те, що не пiдвладно почуттям. В той же час досвiд логiчного мислення збагачує почуття, розширює їх можливостi. Людський зiр не здатен на таку гостроту, як зiр орла, але в тiй же панорамi, в якiй зiр орла бачить безлiч деталей, людина, сприймаючи менше зорової iнформацiї, бачить бiльше по сутi, бо зiр орла вбирає в себе лише досвiд життевої активностi хижого птаха, а зiр людини, певним чином, вбирає в себе досвiд логiчого мислення, попереднього пiзнання дiйсностi.
Єднiсть логiчного й чуттевого - основа пiзнавального процесу людиною оточуючого свiту.
5.3 Проблема iстинностi знань та роль практики в пiзнавальному процесi
В мiфологiї Істина - це прекрасна i благородна жiнка. Часто iстину уявляли як богиню кохання та краси Афродiту, що мчить на колiсницi миру та добра. В глибокiй давнинi єгипетськi мудрецi, якi вважались особливо мудрими та непогрiшимими, носили на собi особливу ознаку своїх якостей - блакитний ланцюг з дорогоцiнного камiння. Ланцюг цей назививася iстиною.
IСТИНА - найбiльша соцiальна та особиста цiннiсть. Вона укорiнена в життi суспiльства i вiдiграє в ньому важливу соцiальну й моральну роль. Цiннiсть iстини завжди значна, а час лише збiльшує її вагомiсть. Пошук шляху до соцiального прогресу в iсторiї людства йшов через пошук правди, iстини, а вже iстина вела до соцiальної справедливостi, щастя, гуманiзму.
Звичайно iстину уявляють, як вiдповiднiсть знання об'єкту. Iстина це адекватна iнформацiя про об'єкт, що отримана шляхом його чуттевого та iнтелектуального осягнення. Iстина iснує як об'єктивна i суб'єктивна реальнiсть. Цiннiсть того чи iншого знання вимiрюється рiвнем його iстиностi. Таким чином, iстина - це властивiсть знання. Знання може вiдображати сьогоднiшне буття, буття минуле i буття майбутне. В знаннях про буття вчорашне та про сьогоднiшне буття завжди є значна доля iстини. А як бути зi знанням про буття майбутнє? Адже його, майбутнього, немає, а знання - це вiдображення реальностi. Про вiдображення майбутнього ми можемо сказати, що ми вiдображаємо вiрогiдну можливiсть його появи. Iстиностi в знаннi про майбутне стiльки, скiльки в буттi майбутнього пiзнаного сучасного. Постiйно iснуючий зв'язок минулого з сьогоденням, сьогодення з майбутнiм дозволяє нам розумно органiзувати сьогоднiшне життя i ймовiрно передбачити майбутнє та певним чином пiдготуватись до його настання.
Слiд зауважити, що людство дуже рiдко досягає iстини найкоротшим шляхом. До iстини ведуть труднi стежки, серед яких бiльшiсть ведуть в глухий кут. Iсторiя науки знає цiлi столiття, на протязi яких за iстину приймались хибнi положення. Помилка - це небажане, але існуюче збочення на шляху до iстини. Iнколи говорять, що помилки це досаднi випадковостi, але то не так. Помилка закономiрна там, де рiвень розвитку людської практики ще не пiдготував можливостi для розкриття сутностi об'єкта пiзнання, а пiзнавальне завдання вже виникло. Так би мовити, є замовлення, але ще немає можливостей для його виконання. Та в даному випадку помилка не є фатальна неминучiсть, а проявляється як статистична закономiрнiсть. Старогрецькi фiлософи висунули багато припущень про субстанцiю. Одне iз них, демокрiтове, виявилось плiдним, згодом воно перетворилось на iстину, але для цього знадобились тисячолiття iсторiї розвитку науки та технiки. Iншi припущення субстанцiйного плану виявились помилкою.
Наявнiсть омани, помилок та глухих кутiв на шляху до iстини не дає пiдстав для песимiстичних поглядiв на процес пiзнання як на блукання в темрявi вигадок. Омана в науковому пiзнаннi поступово перемагається, глухi кути вiдсiкаються, людство сягає iстини. Повсякденна свiдомiсть уявляє iстину як непохитний, досягнутий розумом результат пiзнання. Але науковi знання це не комора з достатньою iнформацiєю про буття. Iстину не можна уявляти в спокiйному станi, у вигляді простої картинки чи фотознiмку. Iстина - це процес, це устремлiння, це рух.
В будь-якому людському знаннi є сталi та плиннi моменти. Їм вiдповiдає АБСОЛЮТНА та ВIДНОСНА iстина. Поняття АБСОЛЮТНОЇ iстини вживається в двох значеннях: а) як вичерпне знання про дiйснiсть, взаємозв'язок i закономiрностi; б) як елемент у складi наших знань, який не може бути спростований в майбутньому (абсолютне в iстинi). Прикладом тут можуть бути iсторичнi дати, конкретнi науковi факти, елементи будь-якої теорiї, якi не пiдлягають змiнам в залежностi вiд розширення i поглиблення наших знань.
ВIДНОСНА iстина е знання, якi вiрно вiдображають об'єктивну дiйснiсть лише у певних аспектах та вiдношеннях. Вiдносна iстина це "сьогоднiшнiй" рiвень знання, це знання неповне, але воно несе в собi зернину абсолютної iстини. Так, свого часу була iстиною корпускулярна теорiя свiтла. Вона давала порiвняно вiрне пояснення свiтлових явищ, добре пояснювала його прямолiнiйне поширення, заломлення та вiдбиття свiтлового променя. Однак згодом були вiдкритi факти, що їх корпускулярна теорiя пояснити не могла (iнтерференцiя свiтла). Корпускулярна теорiя в цих умовах поступається перед iншою теорiєю - хвильовою. Та й ця теорiя виявилась вiдносною. На початку двадцятого столiття М.Планк розробляє квантову теорiю свiтла. Ця теорiя бiльш глибока, охоплює всi вiдомi прояви свiтлових явищ. Але сама квантова теорiя, очевидно, теж є вiдносним знанням. Поява в майбутньому бiльш досконалої теорiї ймовiрна, i то буде нове досягнення в теорiї свiтла.
Розглянутi приклади наводять на висновок, що iстина завжди конкретна. Те чи iнше твердження людина формує залежно вiд умов, мiсця та часу. Абсолютнiсть та вiдноснiсть наших знань - двi сторони iстини. Мiж абсолютнiстю i вiдноснiстю немає непрохiдної прiрви. Абсолютнiсть i вiдноснiсть знань тiсно пов'язанi, бiльше того, варто тiльки на деякий час забути про цю єднiсть, як виникають помилки, часом фатальнi. Досить акцентувати увагу на абсолютностi здобутого знання, як тут же потрапляєш в догматизм. Яскравим, далеко не єдиним i досить дошкульним прикладом такого догматизму було некритичне ставлення до марксистської теорiї за весь перiод iснування радянської держави. З другого боку, достатньо заперечити iснування iстини в тiй чи iншiй визнанiй теорiї - потрапляєш в релятивiзм. Це своєрiдне заперечення об'єктивностi людського знання взагалi на тiй пiдставi, що воно вiдносне, а, вiдтак, нiчого напевне знати не можна. Крайня позицiя релятивiзму сягає агностицизму в формi - солiпсизму.
Якщо i догматизм, i релятивiзм однаково згубнi для iстини, то де тодi критерiй, який дає можливiсть оцiнити знання як iстину? Таким критерiєм є практика. ПРАКТИКА - це сукупнiсть творчої, виробничої, пiзнавальної, суспiльно-полiтичної та iнших соцiально значимих видiв дiяльностi людини, котрi забезпечують функцiонування i прогрес суспiльства. В поняттi ПРАКТИКА iнтегровано всю творчу дiяльнiсть людства. Роль практики в пiзнаннi багатогранна. Практика спонукає людину до знання. Виробництво, духовне життя, полiтична, економiчна дiяльнiсть постiйно вимагає вiд людини все нових та нових знань, що й змушує її до творчого пiзнавального пошуку. Практична дiяльнiсть постiйно ставить перед людиною своєрiднi загадки, а по сутi замовлення на пiзнання. Без розгадки нових проблем, без виконання такого роду замовлень неможливо рухатись далi в тiй же практичнiй дiяльностi. Практика не може розвиватись без наукових вiдкрить, без нового знання. Виступаючи замовником пiзнання дiйсностi, практика є i споживачем iстини. Суспiльство навiть теорiї високого рiвня сприймає не бiльше, як iнформацiю "про запас", якщо ця теорiя не допомагає сьогоднiшнiм практичним дiям.
Ранiше вже йшлося, що практика виступає критерiєм iстини. Тобто, знання, пiдтверджене практичною дiяльнiстю, перевiрене в ходi такої дiяльностi, є iстиною. З перших трьох функцiй практики в процесi пiзнання випливає четверта. Практика виступає межею людського пiзнання. Людина не може пiзнавати те, що ще не стало предметом її практичної допитливостi та можливостi взаємодiяти з об'єктом пiзнання. Про те, що процес пiзнання - це активна дiя суб'єкта стосовно до об'єкта, говорять факти сучасної уфологiї. Уфологiя - сфера одної iз сторiн духовної дiяльностi людини, що в даний час збирає нерозкритий, з позицiй наукового пiзнання, фактичний матерiал. Це iнформацiя про НЛО, про активнiсть, так званої, "барабашки", та про iншi незрозумiлi явища буття. Людство спостерiгає явища, котрим немае жодного наукового тлумачення. Наука не може пояснити їх тому, що не iснує на сучасному рiвнi розвитку культури засобiв до активного впливу на них. Це ще одне пiдтвердження обмеженостi пiзнання людською практикою. Реальнiсть, що не ввiйшла в сферу людської активностi, пiзнаватись не буде. Звiдси виникае проблема пiзнаваностi буття. Людина в межах своєї практичної активностi пiзнати буття може, i ця впевненiсть базується на таких положеннях теорiї пiзнання:
1. Об'єктивно та незалежно вiд людини та її духовностi iснуе реальне буття. Воно є джерелом наших вiдчуттiв i знань.
2. Нiякого бар'єру, мертвої зони мiж явищем та суттю (рiччю в собi за I.Кантом) не iснує. Є пiзнана реальнiсть й непiзнана.
3. Вiдчуття, сприймання, уявлення, поняття є "вiдбитки" об'єктивної реальностi в свiдомостi людини. Вони є iдеальнi утворення, що виникли в результатi вiдображення людиною об'єктивного свiту.
4. Процес пiзнання - це постiйне проникнення людської духовностi в сутнiсть реального свiту, що йде вiд знання першого порядку до другого, вiд простого до складного і спрямований в безмежжя простору й безмежжя структури.
5. Пiзнати можна лише те, що входить в рамки нашої практичної дiяльностi, що так чи iнакше можна перевiрити на практицi.
Розпочинається пiзнання зi спостереження, вiд нього ми переходимо до абстрактного мислення, а результат мислення перевiряємо на практицi. Практичне застосування, як правило, ставить новi завдання в пiзнаннi, i цикл розпочинається з початку. Такi основнi моменти теорiї пiзнання, що розглядаються тiєю частиною фiлософiї, що зветься гносеологiєю. Гносеологiя української гуманiстичної фiлософської традицiї оптимiстична i стверджує, що пiзнавальнi завдання, котрi ставить перед людством його практичне життя, принципово можуть бути вирiшенi.
5.4 Загальна характеристика методiв та форм наукового пiзнання
Сформувати уявлення про процес наукового пiзнання свiту неможливо без бодай коротенького ознайомлення з загальними методами пiзнання в науцi. Пiзнання наукою об'єктивної дiйсностi вiдбувається на рiзних рiвнях узагальнення. Стосовно до методiв i результатiв пiзнання його дiлять на емпiричне та теоретичне. Вiдповiдно, i наука iснує прикладна й фундаментальна. Емпiричне знання це безпосередне знання. Воно здобувається, здебiльшого, в процесi зв'язку суб'єкта, що пiзнає, з об'єктом, котрий пiзнається. Емпiричний рiвень пiзнання характеризується тим, що змiст знання отримується вiд спостережень, досвiду та експериментiв. На емпiричному рiвнi об'єкти вiдображаються з боку властивостей i вiдносин, як доступнi чуттєвому сприйняттю. Найбiльш розповсюдженим засобом добування емпiричного знання є спостереження та експеримент.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ - це цiлеспрямоване безпосередне сприйняття об'єкта пiзнання для з'ясування його властивостей та вiдношень. Особливiстю наукового спостереження є те, що ним передбачена наукова пiзнавальна програма яка не торкається об'єкта пiзнання, не змiнює його. Характерною особливiстю спостереження є контакт науковця i об'єкта спостереження. Вони мусять iснувати в просторi та часi одноразово. Не можна спостерiгати минулого та майбутнього. Цiннiсть спостереження саме в безпосередньому контактi об'єкта та суб'єкта пiзнання. Наукове спостереження обов'язково передбачає певнi часовi характеристики та засоби фiксацiї результату.
Спостереження має ряд недолiкiв. Спостерiгач - пасивний щодо об'єкту пiзнання. Спостерiгач не може бачити всього, що вiдбувається. Вiн обмежений або своїми органами чуття, або вибором приладiв. Скажiмо, абсолютна бiльшiсть людей не бачить людську ауру, а прилади, що її фiксують, поки що надто недосконалi. Знання ж про ауру, її спостереження вже на сучасному рiвнi розвитку медицини могли б добре прислужитись людинi.
Спостерiгач прикутий до одиничного тодi, коли науку цiкавить загальне. Та при всiх його недолiках - спостереження один з провідних методiв наукового пiзнання.
ЕКСПЕРИМЕНТ - це такий метод дослiдження, при якому об'єкт пiзнання ставиться в спецiальнi умови. Експеримент - активний прийом добування нового знання. Тут суб'єкт пiзнання активно i цiлеспрямовано втручається в перебiг явищ, штучно створює умови для протiкання процесу. Результат роботи експериментатора залежить вiд: 1) експериментальної бази; 2) усвiдомлення мети та завдання експерименту; 3) органiзацiї експерименту з точки зору забезпечення його чистоти (треба по можливостi позбавитись всяких побiчних впливiв); 4) вiд володiння експериментатором методикою та майстернiстю проведення експерименту. Експеримент дає багатющi матерiали, але в цьому методi є свої недолiки:
- не всi природнi та соцiальнi об'єкти пiддаються експериментальнiй методицi (сонце, зiрки, революцiї);
- використання приладiв в експериментi веде до похибок, що викликанi їх фiзичними властивостями;
- експеримент, як i спостереження, прикутий до одного факту. Зараз ми пiдiйшли до поняття "науковий факт". Науковий факт може бути реальною рiччю, властивiстю, iдеальним образом. Факти сами по собi ще не мiстять iстини. Ми пiддаем їх розглядовi, поясненню, систематизацiї. В цьому процесi й здобувається iстина. Одним з прийомiв теоретичного пiзнання є пояснення фактiв. В процесi пояснення факту розкривається його походження або суть. Розкриваючи суть фактiв, пояснення розкривае перспективу наукового передбачення явищ. Наявнiсть факту - наукова передумова пiзнання, що зумовлено слiдуючим:
- науковий факт е представник об'єкта в нашому мисленнi. Мислення оперує з фактами, а не з предметами;
- факт науково вже узагальнює, унiверсалiзує процес пiзнання;
- факт є основою подальшого руху пiзнання, факт є грунт для створення теорiї;
- факти мусять братись у системi. Факт сам по собi хибує однобiчнiстю i лише в системi всiх фактiв розкриває iстину.
З кожним днем наукового пiзнання людство здобуває все бiльше i бiльше фактiв, зростає кiлькiсть наукової iнформацiї. Чи немає тут загрози самому людському розуму потонути в морi iнформацiї, захлину-тись в ньому? Ця загроза виключена через наявнiсть теоретичного рiвня науки.
ТЕОРЕТИЧНА НАУКА - це такий рiвень пiзнання, коли об'єкт вiдображається з боку його необхiдних зв'язкiв i закономiрностей за допомогою абстрактного мислення. Форм абстрактного мислення людство створило вже багато. Серед них аналiз i синтез, iндукцiя та дедукцiя, умовивiд за аналогiєю, категоричний i умовний силогiзм, гiпотеза i, нарештi, теорiя. Ми не будемо детально аналiзувати всi форми теоретичної обробки наукових фактiв, зупинимось лише на одному методi наукового пiзнання, який часто використовується в технiчнiй творчостi та економiчному прогнозуваннi - моделюваннi.
МОДЕЛЮВАННЯ є вiдтворення властивостей об'єкта на спецiально збудованому за певними правилами його аналозi - моделi. Розрiзняють моделювання як практичну побудову аналогу i як пiзнавальний прийом. Сутнiсть моделювання полягає в тому, що певнi властивостi об'єктiв можна дослiджувати опосередковано, на моделях цих об'єктiв, якi бiльш доступнi дослiдженню. Моделювання як метод наукового пiзнання грунтується на здатностi людини абстрагувати схожi ознаки, або властивостi рiзних предметiв i встановлювати певнi вiдношення мiж ними.
Слово "модель" як в науковiй лiтературi, так i в повсякденнiй мовi вживається в рiзних значеннях. Воно використовується для означення рiзного типу конструкцiй. Пiд моделлю iнколи розумiють певний "iдеальний" зразок, з якого копiюють iншi предмети такого самого типу. Нарештi, пiд моделлю iнодi розумiють спецiально створений людиною предмет, пристрiй, або систему, якi в певному вiдношеннi iмiтують, вiдтворюють iснуючi системи, процеси.
Модель може виконувати багато функцiй. Є моделi пiзнавальнi, демонстративнi та прикладнi. Фактично всi прилади й пристрої, якими студенти користуються в iнститутi на лабораторних роботах, є демонстрацiйнi моделi, бо вони допомагають продемонструвати на практицi тi теоретичнi знання, що даються на лекцiях. Прикладна модель використовується для певних цiлей. Наприклад, аеродинамiчна труба моделює повiтрянi потоки, що обдувають лiтаки. Прикладною моделлю є прилади "штучна нирка", "штучнi легенi" та деякi iншi. Нас цiкавлять тi моделi, що є методом наукового пiзнання.
Моделi можуть бути як матерiальнi, так й iдеальнi. Головна вiдмiнна риса моделювання в тому, що дослiдник замiсть одного об'єкта бере iнший, який замiнює об'єкт дослiдження. Найдоцiльнiшим методом дослiдження є експеримент, але бувають випадки, коли експеримент провести не можна через грандiознiсть об'єкта. Скажiмо, експериментувати з сонячною системою не можливо, а ось моделювати її, експериментувати з моделлю можна. Другий випадок: експеримент досить дорогий з точки зору обладнання i енергетики. Тодi береться модель процесу чи об'єкта, яка значно дешевша вiд оригiналу. При моделюваннi надзвичайно важливо зрозумiти зв'язок моделi й оригiналу. Треба, щоб в моделi тi процеси, що цiкавлять дослiдника, були достатньо схожi з оригiналом, а те, що не цiкавить дослiдника, може вiдрiзнятись, а часом мусить обов'язково вiдрiзнятись. Наприклад, моделюється схема охолодження атомного реактора. В даному випадку енерговидiляючий елемент атомного реактора обов'язково замiнюють звичайними електричними тепловидiлювачами, щоб дати можливiсть дослiдникам працювати безпечно.
Iдеальнi моделi iснують в мисленнi людей i функцiонують за законами логiки. Прикладом iдеальної моделi може бути модель атома, яку створив Нiльс Бор, або модель iона, яку створив Арренiус, та iнше. Моделi цього виду лишаються моделями навiть тодi, коли вони втiленi в якiй-небудь матерiальнiй формi - малюнок, креслення, муляж або система знакiв. Найбiльш чиста iдеальна модель - це модель економiчного процесу. Створити цю модель можна лише, дякуючи логiчнiй абстракцiї. Її реальне вiдтворення в життi (якщо таке трапиться можливим) буде уже не моделлю, а реальним економiчним життям.
Функцiї моделей, що використовуються в теоретичному пiзнаннi бiльш рiзноманiтнi та складнi. 1) Моделi виконують прогнозуючу функцiю. Створенi логiчнi моделi i операцiї з ними дають можливiсть передбачити дещо в поведiнцi аналогу. Прикладом такого моделювання будуть розрахунки й обчислення. 2) Моделi виконують пояснювальну функцiю. Наприклад, встановлюють схожiсть властивостей. Це не учбове, а наукове пояснення. Виготовивши та випробувавши модель з якогось нового матерiалу, з'ясовують, що по даних функцiях матерiал рiвнозначний дереву, керамiцi чи металу.
Таким чином, ми ознайомились з постановкою одного з основних питань в фiлософiї, котре стосується можливостей пiзнання людиною оточуючого свiту. Висновки, що випливають з розгляду теорiї пiзнання.
Людський розум в процесi розвитку цивiлiзацiї та пiзнавальної дiяльностi здатен на постiйне розширення знань про оточуючу дiйснiсть, цi знання адекватно вiдображають рiзнi сторони та форми iснування буття.
Пiзнання свiту здiйснюється всiма формами людської свiдомостi. Цивiлiзований свiт висунув на переднiй край пiзнавальної дiяльностi науку, головна функцiя науки еврiстична (еврiка - вiдкриття). Наука постiйно працює над вiдкриттям нових закономiрностей.
Наукове пізнання тісно пов'язане з людською практикою, з активністю людини у всіх сферах буття
Пізнання дійсності через мистецтво та релігію має досить чітко виражений ціннісний характер. Наукове пізнання індиферентне щодо людських цінностей і використовується людством як в загальнолюдських, так і в групових чи індивідуальних інтересах. Індивідуальні та групові інтереси часто суперечать загальнолюдським. Тому наукове пiзнання мае сенс лише в процесi реалiзацiї iдей науки в людськiй практицi, що спрямована на реалiзацiю високих гуманiстичних iдеалiв людства.
РОЗДІЛ 6. Проблема методу в фiлософiї
6.1 Два основнi методи фiлософського осягнення буття
Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги фiлософської думки постiйно знаходиться вiдношення "людина - свiт". Та не завжди обидвi сторони цього вiдношення мали адекватне вiдображення в самiй фiлософiї. В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людську ховався свiт, в якому вона жила. Справа iнколи доходила до того, що сам свiт позбавлявся об'єктивного iснування. В такiй ситуацiї вiн уявлявся як самореалiзацiя Духу, або Божим промислом, або комплексом вiдчуттiв людини. Така гiперболiзацiя духовної складової буття не могла сприяти нi усвiдомленню сутностi природи, нi науковому уявленню про людську сутнiсть. Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки вимивався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала в ряд природних об'єктiв лише як складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст. , коли людину порiвнювали мало не з годинниковим механiзмом. Не дивлячись на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського осягнення свiту, що отримали назви "дiалектика" й "метафiзика".
В радянськiй фiлософськiй лiтературi дiалектику характеризують як вчення про становлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури.
Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку.
Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна.
Людина живе вiдразу в двох вимiрах, в двох свiтах. Один з них унiтарний свiт природи з його обов'язковою пiдпорядкованiстю певним законам i другий свiт плюралiстичного багатства можливостей вибору. При цьому на перших етапах людської iсторiї безперечно домiнує унiтарний спосiб життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралiстичний свiт свободи.
Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку з одного боку та стiйку часто однолiнiйну логiку розвитку власне природи та природного в людському з другого. Два методи в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.
6.2 Cтановлення дiалектики в iсторiї самопiзнання людиною своїх творчих можливостей
Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до нашої ери розвиток старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї - дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу - дiалектикою.
Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. З релiгiї мистецтво дiалогу увiйшло в європейську культуру, що плiдно вплинуло на фiлософськi, юридичнi, економiчнi та всякi iншi дискусiї. Не придушення, не духовне знищення опонента, а намагання в ходi боротьби протилежностей обрати вiрний, обгрунтований пiдхiд до складних проблем - така мета i призначення дiалектики творчого дiалогу.
З часом стало зрозумiло, що метод зiткнення думок i дiалектичного вирiшення протирiч може використовуватись не лише в ходi живого дiалогу. Виявилось, що дiалоги ведуть поколiння, епохи, культури, нацiї, полiтичнi, релiгiйнi традицiї i школи. Схема диспуту використовується людиною в процесi осмислення питання чи проблеми. Особа нiби дискутує сама з собою, шукаючи iстину. Поступово мiцнiє уявлення, що мислення по своїй природi це дiалог. Людина, вдивляючись в оточуючу дiйснiсть, постiйно ставить питання, шукає на них вiдповiдь, заперечує сама собi та й добирається до iстинностi певної точки зору.
Чому людинi пiзнання оточуючої дiйсностi завдає стiльки клопоту?
Навiщо стiльки хитромудрих засобiв, в тому числi й дiалоги? Згадаймо, що "все тече" за висловом Гераклiта. Одна з найбiльших складностей в розумiннi свiту - осягнення постiйних змiн та певної стабiльностi нашого буття. При всiх швидкоплинних, а часом карколомних змiнах в нашому буттi не важко помiтити за зовнiшньою рухомiстю явищ стiйкiсть структур, рис, процесiв. Люди народжуються й вмирають. Iсторiя - то змiна поколiнь, але стiйкий життєвий цикл людини i стiйкий її бiологiчний вид, стiйкi основи її стосункiв у суспiльств крила шлях до осмислення та освоення протилежностей, на котрi неодмiнно наштовхуеться людська думка при спробах осягнути таку форму буття, як рух, особливо це стосуеться розвитку.
Треба високо оцiнити думку еллiнських фiлософiв про те, що все знаходиться в станi руху i взаемного переходу одного в iнше, однак греки все ж не могли пiднятись до iдеї розвитку як постiйного виникнення чогось нового, вони не пiднялись до розумiння неповторностi часу. Час у них iде по колу. Для еллiнської культури вищою цiннiстю було яскраве життя, насолода прекрасним. В цей свiтогляд погано монтувалась неминучiсть смертi та унiкальностi життя кожноi людини. Iсторiї вiдомi факти, що в момент особистого торжества вони позбавляли себе життя, щоб вiд апофеозу свого буття не повертатись до буденностi, а вiдродитись для щастя i творчостi знов в iншому поколiннi. Кругообiг часу краще слугував поняттям людської цiнностi в античному свiтi. Iдея розвитку в цих умовах не могла виникнути.
Як вiдомо, певний напрямок часу був наданий релiгiйною фiлософiєю середньовiччя. В релігійному світогляді час рухаеться вiд Божого творiння до "страшного суду". Життя "стає" неповторним. Важливий крок до розумiння iдеї розвитку робить Декарт, який вважае, що Бог дав лише першопоштовх, а далi сама природа "розплутуе природний хаос", породжуе новi форми. Вольтер i Руссо висувають iдею iсторичного розвитку, що включае в себе етапи еволюцiйних та революцiйних перетворень. Кондорсе в своїй роботi "Ескiз iсторичної картини прогресу людського розуму", яка вийшла в 1795 р. доповнює їх погляди важливим положенням про безперервнiсть прогресу. Як видно з наведеного, iдея прогресу - це дiтище Нового часу. Так були створенi передумови до формування наукової дiалектики.
Цiлiсну концепцiю розвитку з позицiї iдеалiзму розробляє Гєгєль. Постiйний рух, змiни Гєгєль знаходить i в природi, але дiйсний розвиток вiн розкриває в iсторї людської культури. Духовнi процеси в суспiльному життi уявлялися йому найбiльш важливими, визначаючими все останнє. Реальна iсторiя країн, народiв осмислювалась як втiлення розвитку Духу, Iдеї.
Ряд елементiв гєгєлiвської теорiї має чiткої ознаки наукового знання. Поява будь-якої науки можлива, дякуючи формуванню системи понять, що вiдображають основнi смисловi вузли змiсту даної науки. Встановлення зв'язкiв мiж поняттями є по сутi виявлення i формулювання наукових законiв. Гєгєль виявив, розвинув привiв у систему понятiйний апарат дiалектики як науки. В зв'язках категорiй вiн розкрив та сформулював сукупнiсть закономiрностей, що вiдображають унiверсальнi зв'язки свiту та пiзнання.
Наукове фiлософське розумiння базується на вивченнi реальної дiйсностi, розвивається на узагальненнi все нових i нових знань. Концепцiя Гєгєля про розвиток духовної культури узагальнила величезний iсторичний матерiал. Свiдомостi в iсторiї надається надзвичайно великого значення. Та так воно й повинно бути. Але духовний розвиток у Гєгєля розумiється як особливий самостiйний процес, що включє сам в себе свiй змiст, рушiйнi сили та закони розвитку. Практично у Гєгєля ДУХ самосутнiй i самодостатнiй, не потребує ні обгрунтувань, нi органiчних зв'язкiв з iншими сторонами буття. Реальнi духовнi процеси в iсторiї людства, включенi в суспiльне життя, в багатьох випадках породжуються практикою i мають практичний характер. Iсторiя людства розвивається не так, як чиста думка - вона має свої закономiрностi, в яких переплетене духовне, природнє та соцiальне в людинi.
В такому виглядi, якого надав дiалектицi Гегель, новий метод був непримiнимим в iншiй фiлософськiй системi - матерiалiзмi. Маркс, добре володiючи гегелiвським дiалектичним методом, достойно оцiнив його значення, але для того, щоб застосувати його в матерiалiзмi, ставить за мету трансформацiю методу в планi матерiалiстичного витлумачення. В нашiй країнi всiм вiдомий вислiв Маркса:"Мiстифiкацiя, котру перетерпiла дiалектика в руках Гегеля, зовсiм не завадила тому, що саме Гегель перший дав всеосяжне i свiтове вiдображення її загальних форм руху. У Гегеля дiалектика стоїть на головi. Треба її поставити на ноги, щоб вiдкрити пiд мiстичною оболонкою її рацiональне зерно" (Твори т. 23 с. 22).
Мiсцем зустрiчi матерiалiзму та дiалектики в iсторiї культури стало суспiльство - найбiльш яскраве поле для дiалектики. Саме тут розвиток здiйснюеться найбiльш швидкими темпами, тут найяскравiший прояв суперечностей, тут найактивнiше заперечується те, що ще вчора виступало запереченням попереднiх форм людського спiвжиття. До речi, саме той факт, що в радянському суспiльствi дiалектику засвоювали на тлi та на прикладах революцiйних потрясiнь, i призвів до того, що спочатку в свiдомостi, а потiм i в практицi суспiльного життя з дiалектики вихопили лише iдею протистояння, iдею боротьби, а вже потiм це вульгаризоване уявлення про дiалектику догматизували, що i стало iдейною предтечою краху росiйського комунiзму. Та про iсторичну долю дiалектики в радянськiй Росiї скажемо пiзнiше.
Завдання "приземлення" дiалектики виконав Енгельс, котрий показав, що сфера примiнення розробленої Гегелем теорiї розповсюджується i на свiт матерiальної дiйсностi. Зроблено це було в роботi "Дiалектика природи". З цього моменту дiалектика стає унiверсальним фiлософськимм методом поряд з метафiзикою. Сучаснi українськi критики марксизму звинувачують Енгельса в тому, що вiн "дегуманiзував" дiалектику. Але така точка зору все ж дискусiйна, бо вона виходить з того, що матерiалiзм та iдеалiзм - конфронтуючi фiлософськi напрямки, а не теорiї, що розробляють єдине поле фiлософської теорiї з рiзних сторiн в рiзних ракурсах.
6.3 Метафiзика та її роль в iсторiї фiлософської культури
Метафiзика, як i дiалектика, термiн грецького походження i означає галузь знань, якi йдуть пiсля фiзики, i в свою чергу трактувалась як вчення про природу. В iсторiї фiлософiї термiн "метафiзика" часто вживається, як синонiм фiлософiї. В радянськiй фiлософськiй культурi цей термiн означав метод протилежний дiалектицi, а звiдси ворожий, антинауковий.
Метафiзичний метод осягнення буття занурюється в ту ж сиву давнину, що й дiалектичний. Його застосування також передує науковому оформленню. Поряд з поглядами Гераклiта, який стверджував, що "все тече" i нiщо не лишається на мiсцi, iснували й вiдмiннi точки зору. Представник елеатiв Парменiд (кiнець VI початок V столiть до н. е. ) учив, що мiнливiсть свiту лише "хибна думка", а в своїй основi свiт нерухомий. I довго, майже цiле тисячолiття, йшла дискусiя мiж прихильниками дiалектики та метафiзики, в якiй жодна з сторiн не отримувала остаточної перемоги, та й принципово не могла її отримати.
Наукову основу метафiзичного методу заклав Арiстотель роботою "Органон", що складається з кiлькох творiв . В цiй роботi викладається теорiя суджень, теорiя силогiзму (основи логiчного висновку з вiдомих суджень), подається технiка ведення дiалогу, нарештi розкриваються можливi помилки в мисленнi як випадковi, так i зумиснi, до яких вдаються софiсти. Фактично Арiстотель виклав основи формальної логiки, яка i зараз слугує науцi, людськiй громадi в повсякденному життi. Остаточне завершення формування метафiзиччного методу пов'язано з роботою Ф. Бекона "Новий органон...". Бекон науково обгрунтовує iндуктивний метод, який у поєднаннi з "основами логiчного мислення" Арiстотеля дає завершений метафiзичний метод.
Наукова думка кiнця ХYI-XYIII столiть приводить вчених природодослiдникiв до висновку, що мiнливi лише зовнiшнi, другоряднi сторони явищ. В основi мiнливого, iндивiдуального раз у раз виявлялось щось незмiнне, iстотне, загальне. В ботаніцi та зоологiї панувала думка, що види рослин i тварин незмiннi, хоч кожен окремий органiзм або рослина за час, вiдведений йому природою, зазнає певних змiн.
Застосування метафiзичного методу в дослiдженнi механiки дає епохальний результат. Механiка стає першою цiлком завершеною науковою теорiєю. Вiд вершини i до самого грунту, тобто вiд теоретичної механiки i до прикладного примiнення законiв механiки в технiцi, все розкладено "по своїх поличках". Механiка стає зразком науки як такої. Ейфорiя вiд досягнень в цiй галузi знань приводить до формування механiстичної картини свiту, механiстичного свiтогляду. Всi явища будь-якої сторони буття починають розглядатись як прояв абсолютних та незмiнних законiв механiки. Всю рiзноманiтнiсть руху було зведено до простого перемiщення матерiальних тiл в просторi. Механiчнi властивостi розглядались як основнi, фундаментальнi. Поширилась iдея, що нiчого якiсно нового у всесвiтi з'явитись не може. "Якби для якогось моменту, - говорив французький фiлософ i математик Лаплас, - були вiдомi всi сили, що дiють в природi, i взаємне розташування всiх її складових частин, то можна було б з абсолютною точнiстю встановити все, стичного свiтогляду є першим проявом фiлософської тенденцiї, яка пiзнiше отримала назву позитивiзму. Позитивiзм - пряме перенесення чергового важливого природодослiдницького наукового вiдкриття, що репрезентує науковий iмiдж епохи в свiтоглядову, а вiдтак i фiлософську, позицiю епохи. Метафiзичний метод був не в змозi протистояти тiй тенденцiї в науцi, яку вiн сам породив. Спосiб формування механiцизму - абсолютизацiя, гiперболiзацiя, а потiм i глобалiзацiя (всесвiт це велетенський механiзм) однієї з сторiн буття. Таким чином, метафiзика пройшла всi тi стадiї розвитку вiд наукового методу до абсурду в науцi, якi дiалектицi ще доведеться проходити i які дiалектика набере в сталiнiзмi.
До речi, опоненти метафiзики нiколи не критикували її саму, весь критичний запал спрямовувався на механiцизм, на механiстичний свiтогляд. Всiм зрозумiло, що з логiкою треба бути в ладах, а проти iндуктивного методу в науцi може виступити хiба що засушений ортодокс-теолог середньовiчного зразка. Виступити проти метафiзики "з вiдкритим забралом " означає виступити проти всiєї науки Нового часу, а це абсурдно. Воювати з механiцизмом стало модою тодi, коли на науковому небосхилi ХIХ ст. з'являється дiалектика.
Три вiдкриття природознавства пiдготували основу для виходу на авансцену наукового життя дiалектики. Це були вiдкриття закону збереження i перетворення енергiї, вiдкриття клiтинної будови живого органiзму i, нарештi, еволюцiйна теорiя Дарвiна. Пiсля того, коли Гегель сформував дiалектику як науку та метод, а Енгельс доклав зусиль до її унiверсалiзацiї, починається поступовий перехiд природодослiдницької науки до застосування дiалектичного методу. Та цей процесс iшов лише там, де дiалектика як метод була потрібна. Мова йде про дослiдження якiсних стрибків, невизначеностi процесiв, словом, там, де метафiзичний метод не мiг пояснити, отже, допомогти.
Особливо ефективно дiалектичний метод працюе в тiй сферi, яку для нього окреслив сам автор - Гегель. Це перш за все людське суспiльство, де i пульсує живою тканиною духовнiсть. Стало можливим розгадати загадку революцiйних потрясiнь (дiалектика - алгебра революцiї), iнших iсторичних катаклiзмiв.
В зв'язку з тим, що дiалектичний метод став завойовувати свої "законнi" позицiї в науцi, радянський марксизм оголошуе цей метод єдино iстинним, а метафiзика у всiх своїх випадках таврувалась як антинаукова фiлософська i методологiчна концепцiя. Такiй квалiфiкацiї метафiзики сприяло (щоб не говорити диктувало) ставлення до неї В. I. Ленiна. Будучи безумовним прихильником дiалектики, вважаючи її революцiйною душею марксизму, вiн часто припускався в своїх оцiнках метафiзики грубих перебiльшень, а то i переходив на iдеологiчну критику, нерiдко плутався у власному ставленнi.
Ленiн називае метафiзику "нерозвиненим", "грубим", "мертвим", "непорушним" i т. д. методом. Радянська офiцiйна фiлософiя не могла свого часу вказати на непослiдовнiсть ленiнської критики метафiзики. А ця непослiдовнiсть лежала на поверхнi i часто цитувалась, але не в теорiї дiалектики, а в теорiї пiзнання. Ось цей пасаж:"Ми не можемо уявити, виразити, вимiряти, зобразити рух, не розiрвавши неперервного, не спростивши, не огрубивши, не роз'еднавши, розiрвавши, не омертвивши живого. Зображення руху думкою є завжди огрублення, омертвiння, i не тiльки думкою, а й вiдчуттям, i не тiльки руху, а й всякого поняття", - писав Ленiн у "Фiлософських зошитах" (Повне зiбр. тв. т. 29. с. 248).
Як бачимо, метафiзичний метод "грубий", "мертвий", отже, не науковий. Але без "омертвiння", розриву "неперервного" наукове пiзнання взагалi неможливе. В чому тут справа? Та в тих же полiтико-iдеологiчних вподобаннях. Чому революцiонеру Ленiну так подобалась дiалектика? Вiдповiдь на поверхнi - вона вiдкривала необмеженi можливостi для заперечення, руйнування, знищення, а такої роботи в Росiйськiй iмперiї нагромадилась сила - силенна. А чому такою ненависною була метафiзика? Бо вона, i лише вона, вiдкривае можливостi аналiзувати, розумiти, а звiдси й утримувати в суспiльствi стабiльнiсть, спокiй, стiйкiсть. Тобто те, що для Ленiна було, м'яко кажучи, небажаним. А значить - i геть усе, що може пiдтримати ненависний царизм (i метафiзику в тому числi, хоч вона всього-на-всього метод науки).
Як же виходили зi складного становища мислячi радянськi фiлософи? Свого часу київський професор Войтко В.I. вчив своїх аспiрантiв: "Метафiзику треба розглядати як частковий випадок дiалектики. Спробуйте дiалектичним методом скласти розклад занять у вузi чи розклад потягiв на залiзницi й ви побачите, що, окрiм курйозу, нiчого не вийде. Життя наскрiзь просякнуте як дiалектичними, так i метафiзичними тенденцiями".
Зважаючи на сказане, важливо застерегти себе вiд спрощеного вульгарного уявлення про iснування одного "єдино iстинного" методу як дiалектичного, так i метафiзичного. Як дiалектика, так i метафiзика виконують важливi, однаково цiннi для розвитку фiлософської культури функцiї. Це рiзнi, саме тому i взаемодоповнюючi, методи. Дiалектика як метод i методологiя активiзуеться кожного разу тодi, коли перед фiлософiею постають проблеми, що потребують вибору напрямкiв фiлософського пошуку в певному розмаїттi можливостей. Дiалектика працюе в умовах неусталеностi, плинностi, мiнливостi. Метафiзика активiзуеться всякий раз, коли перед фiлософською наукою постають проблеми систематизацiї, упорядкування i навiть гармонізацiї отриманого в широкому творчо-дiалектичному пошуку матерiалу.
Знайомство з основним змiстом iсторико-фiлософського процесу дає нам можливiсть побачити своєрiдне змагання дiалектики i метафiзики, яке породжувало приливи та вiдпливи в їх домiнуваннi в той чи iнший час. Та все ж це протистояння нiколи не приведе до витiснення свого партнера-опонента. Вихiд на авансцену того чи iншого методу синхронiзувався з характером пiзнавальної практики iншого iсторичного перiоду розвитку науки та культури. Чи варто жорстку дiалектичну чи, навпаки, метафiзичну позицiю вiдстоювати в процесi фiлософського осягнення свiту? Весь радянський перiод розвитку фiлософiї вимагав саме однозначної методологiчної спрямованостi. В той же час всi прихильники дiалектики, вiд Ленiна i до останнiх його послiдовникiв, вимагали вiд iменi дiалектики(!) адекватностi методу стосовно до об'єкта i завдання пiзнання. Якщо дотримуватись цiєї вимоги, а вона цiлком слушна, то слiд визнати необхiднiсть двох методологiй вiдповiдно до двох станiв буття. Буття знаходиться в русi та спокої, мiнливостi та стабiльностi. Реальна складнiсть полягає не у визнаннi чи в запереченнi одного з методiв, а у виборi методологiї, в застосуваннi одного чи іншого методу, коли перед нами стоїть конкретне пiзнавальне чи перетворювальне завдання. Саме тут, у виборi методологiї, фiлософiю часто пiдстерiгає помилка, яку наазивають еклектикою. Еклектика - це випадкове, довiльне, часто вольове i кон'юнктурне поєднання рiзних вчень та свiтоглядiв, яке веде до пiзнавального та свiтоглядового глухого кута. Тому чистота i адекватнiсть методу, усвiдомлення позицiї i природи проблеми, яку треба вирiшити, запорука успiху в пiзнаннi та свiтоглядовiй орiєнтацiї. Завершуючи оповiдь про взаємодiю двох фiлософських методiв у iсторiї софiйної думки, доцiльно сформулювати поняття методу та методологiї. Метод - це спосiб побудови та обгрунтування фiлософського знання, сукупнiсть засобiв та операцiй практичного i теоретичного освоєння дiйсностi. Методологiя - це система принципiв та способiв органiзацiї i побудови практичної та теоретиччної дiяльностi, а також вчення про цю систему. З наведених академiчних визначень даних понять ми бачимо, що метод - це спосiб, а методологiя - то є система методiв та вчення про них. В зв'язку з тим, що метафiзичний метод, а звiдси i метафiзичний спосiб мислення, притаманний тому характеру природничої науки, яка вивчається в наших технiчних вузах, можна вважати, що метафiзичний метод, метафiзичну методологiю технiчна iнтелiгенцiя засвоює з "молоком матерi математики". Сюди ж слiд вiднести i класичну фiзику та й, зрозумiло, теоретичну механiку. Перелiк навчальних предметiв, де формальна логiка та iндуктивний метод засвоєння панують в учбовому процесi, можна продовжити, але справа в тому, що наша вища школа деформує свiтогляд в метафiзичному напрямку. Звiдси постає завдання ознайомлення з теорiєю протилежного методу - дiалектикою.
6.4 Принципи та категорiї дiалектики
Ранiше вже йшлося про те, що основою формування сучасної дiалектики було створення Гегелем системи категорiй, тобто понятiйного апарату цiєї науки. Перш за все в цих категорiях вiдобразився принцип унiверсального зв'язку, тому для дiалектики характерне формування парних категорiй, що вiдображають "полярнi" сторони цiлiсних явищ, процесiв. Дiалектичний характер вiдношень акцентується не на самих конкретних знаннях про об'єкти буття, а на вiдповiднi формах зв'язкiв цих об'єктiв. Мова йде не стiльки про конкретне знання, як про метод пiзнання. Чим досконалiшi понятiйнi засоби, способи осмислення зв'язкiв об'єктивного свiту, тим успiшнiше буде здiйснюватись i реальне пiзнання, реальне вiдкриття.
Той, хто приступає до вивчення дiалектики i починає цiкавитись проблемою значення її категорiй, а мова йде про понятiйний апарат фiлософiї, може поставити собi питання: "В якiй мiрi знання дiалектичних категорiй забезпечуватимуть пiзнавальну дiяльнiсть людини?" Саме з приводу цього й слiд зауважити, що знання фiлософiї мають сенс i потрiбнi тодi, коли ми осмислюємо дiйсно фiлософськi проблеми. Мова йде про кардинальнi проблеми буття, або про вирiшальнi проблеми буття особистого. Спроба залучити до вирiшення конкретного наукового питання чи побутової проблеми фiлософське знання матиме таку ж ефективнiсть, як залучення новiтнiх математичних методiв та складної комп'ютерної технiки до пiдрахункiв пальцiв на руцi. Мета i методи повиннi бути вiдповiднi. Торкаючись категорiй дiалектики, ми вступаємо в ту сферу пiзнання, в якiй мiрки повсякденної меркантильностi не пiдходять.
ПРИНЦИП УНIВЕРСАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКIВ. Цей принцип розкривається через категорiї, що вiдносятся фiлософами до, так званого, "горизонтального ряду". I об'єктивний, свiт i духовна дiяльнiсть людини становлять собою взаємопроникнення одиничного, особливого та загального.
ОДИНИЧНЕ в об'єктивному свiтi - це окреме явище, предмет, людина, рослина, планета, моральна настанова, одна конкретна дiя людини, один прояв чого б то не було. В пiзнаннi це окремо взятий факт чи окремий акт пiзнавальної дiяльностi.
ЗАГАЛЬНЕ - це об'єктивно iснуюча спiльнiсть предметiв, явищ, властивостей, зв'язкiв. Загальне - це те, що повторюється в багатьох одиничних речах та явищах, сторона, складова цих одиничних реальностей. Як загальне виступає клас об'єктiв чи їх група, що мають якiснi загальнi для цих всiх об'єктiв властивостi. Прикладом загального може бути рослина, тварина, живий органiзм як клас об'єктiв реальної дiйсностi. Формою загальностi зв'язкiв в природi та суспiльствi виступає закон.
Подобные документы
Філософія та її роль у суспільстві: Антична, Середніх віків, Відродження, Нового часу. Діалектика як вчення про розвиток та проблема людини і буття. Поняття свідомості, процесу пізнання та освоєння людиною світу. Виробництво і політичне життя суспільства.
курс лекций [339,2 K], добавлен 11.12.2010Зміст поняття "Філософія", її специфіка та шлахи її розвитку. Філософія як світогляд. Міфологія, релігія, філософія і наука. Напрямки філософської думки. Система образів і понять, які розкривають відношення людини до світу. Горизонти філософського пошуку.
дипломная работа [20,5 K], добавлен 28.02.2009Джерела та філософія проблеми буття. Питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Перша філософська концепція буття. Філософська система Гегеля. Філософія постмодерну. Структура буття та світу людини.
контрольная работа [34,2 K], добавлен 20.12.2012Розгляд класифікації світогляду людини по мірі довідності (релігія, філософія), змісту ідей (лібералізм, соціалізм), епохам (феодальний, капіталістичний). Аналіз проблеми буття у філософії Стародавньої Греції за вченням Парменіда, Платона, Аристотеля.
реферат [33,5 K], добавлен 14.03.2010Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю як визначне рішення основного питання філософії, думки великих мислителів стародавності. Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу в філософії початку XX ст. Буття людини і буття світу.
реферат [38,2 K], добавлен 02.12.2010Проблема нескінченносі і вічності буття - питання філософської науки усіх часів. Категорія буття, її сенс і специфіка. Основи форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність. Буття людини, його основні форми. Специфіка і особливості людського буття.
контрольная работа [22,7 K], добавлен 14.03.2008Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення. Уявлення про філософські категорії, їх зв'язок з практикою. Філософія як основа світогляду. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального. Питання філософії по І. Канту.
шпаргалка [113,1 K], добавлен 10.08.2011Світогляд: сутність і форми. Основні філософські проблеми і напрямки. Мілетська школа та піфагоризм. Діалектика Геракліта, античний атомізм. Сократ та філософія Платона. Вчення Ф. Бекона про пізнання і науку. Рене Декарт - основоположник раціоналізму.
шпаргалка [133,9 K], добавлен 21.11.2009Проблеми філософії, специфіка філософського знання. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Українська філософія XIX - початку XX століть. Філософське розуміння суспільства. Діалектика та її альтернативи. Проблема людини в філософії.
шпаргалка [179,5 K], добавлен 01.07.2009Техніка та історія людства. Філософія техніки: історія становлення, предмет вивчення. Техніка як філософське поняття. Головні проблеми досліджень у філософії техніки. Проблема оцінки техніки. Мета і функція техніки-перетворювання природи та світу людини.
реферат [34,4 K], добавлен 12.11.2008
