Філософія: український світоглядовий акцент

В iсторiї фiлософської культури довгий час дослiдження руху велося в планi аналiзу рiзних його форм та рiзних способiв прояву. Для фiлософiї бiльше двох тисяч рокiв не були зрозумiлi причини iснування такої характеристики, властивостi, способу iснування, як рух. Тому навiть в часи Ньютона вважалось, що рух в реальний свiт привнесений зовнi.

Справа в тому, що iсторично першою, найдоступнiшою для вивчення, виявилась механiчна форма руху. З аналiзу механiчної форми руху розпочалось його вивчення в стародавньому свiтi, i, врешті-решт, це привело до першої цiлком завершеної наукової теорiї класичної механiки.

В класичнiй механiцi поняття сили, поштовху, причини механiчних змiн можуть не розкриватись, а сприйматись, як деякий даний феномен, як постулат, що не вимагає доказiв, як вихiдна позицiя. Теорiя класичної механiки "байдужа" щодо сутнiсних причин руху. Її влаштовує будь-який варiант походження сили, що стала причиною явних перемiщень. І коли механiка стала найавторитетнiшою наукою, синонiмом наукової достовiрностi свого часу, то її методологiя залучаеться й до витлумачення сутностi та будови всесвiту. Вiдповiдно до вимог механiки треба було знаходити поштовх, вiд якого вже можна рахувати початок розвитку всесвiту. Не маючи можливостi на засадах методологiї класичної механiки визначити джерело космiчного творення, людська думка вiднесла його до надприродного витоку, надприродної сили. Довелось першопоштовх "списати" на активнiсть вищої вiдносно до буття сили. Науцi довелось визнати Бога - творця.

Не маючи можливостi дослiджувати сутнiсть руху i сутнiсть його "творця" Бога методами класичної механiки, тогочасна наука погодилась з визначенням непiзнаваностi i першопричини руху, i Бога як творця того самого першопоштовху. Отже, вiд механiстичного свiторозумiння в фiлософiю ввiйшло уявлення про iснування причини руху буття. До того часу, доки свiтогляд европейської культури незаперечно визнавав iснування Бога - творця з причиною руху, як вже йшлося ранiше, клопоту не було. Бог дав першопоштовх, Бог непiзнаванний, а вiдтак зникае i можливiсть i потреба шукати першоджерело руху.

Прорив до розумiння сутностi руху як iманетної властивостi буття здiйснив вiдомий представник нiмецької класичної фiлософiї Георг В.Ф. Гегель. Вiн видiлявся загостреною увагою до iсторiї духовної культури людства. Вже в своїх раннiх творах цей фiлософ аналiзує iудаїзм, античнiсть, християнство як ряд закономiрно змiнюючих один одного ступенiв людської духовностi. Гегель добре усвiдомлював, що, так би мовити, на "його очах" вiдбувається становлення нової капiталiстичної культури, а звiдси i нового рiвня духовностi. За допомогою створеного ним самим дiалектичного методу Гегель критично переосмислює всi сфери сучасної йому культури. На основi цього аналiзу вiн формує закони руху i розвитку людської духовностi. У вiдкритих Гегелем законах розкритi форми перетворень, що здiйснюються в людськiй свiдомостi, духовностi. Мова йде не про суть перетворень, а про форму, про спосiб, стосовно до людини слiд сказати про метод, бо спосiб перетворення для людини перш за все виступає як метод її дiяльностi. Отже Гегель, аналiзуючи перетворення, рух, розвиток духовної культури людства, розкрив закономiрнi форми, в яких цей процес здiйснюється.

Та ступiнь узагальнення, до якого пiднявся Гегель в аналiзi людської духовностi, був настiльки високим, що у законах руху думки вiдобразились закони руху буття, як такого. Ще раз пiдкреслимо: закони не показують, що i в що повинно перетворитись. Тобто змiст руху лишається за дужками закону. Змiстовна частина руху буття визначається взаємодiєю та вiдображенням дискретних елементiв буття. Iнакше кажучи, що виникне в результатi руху, розвитку залежить вiд характеру взаємодiючих об'єктiв, а не вiд самого способу перетворення.

Гегель, аналiзуючи процес розвитку людскої духовностi, показує, що "джерело руху", у взаемодiї протилежностей. Але мова йде фактично не про "джерело", не про "початок", не про "витоки", а про спосiб iснування руху. Рух iснуе через взаемодiю протилежностей. "Причину", "виток" мае конкретний прояв руху, вiн виникае через конкретну суперечнiсть, але попереду цiеї суперечностi iснуе якась iнша суперечнiсть, що викликала до життя дану. Звiдси - рух не мае "витоку", вiн форма iснування буття, спосiб реалiзацiї одної з сторiн буття. Через цю форму буття реалiзуються постiйнi змiни. Механiзм самих змiн розкриваеться законом переходу кiлькiсних змiн в якiснi, який теж був вiдкритий Гегелем. Нарештi, один з напрямкiв спрямованостi руху був розкритий через закон заперечення заперечення.

Так сформувались три основнi закони руху, якi у Гегеля, по сутi справи, пояснили механiзм розвитку процесу пiзнання свiту людиною в найзагальніших формах.

Марксизм намагаеться унiверсалiзувати гегелiвську дiалектику. Тобто теорiю пiзнання перетворити в загальну теорiю розвитку, сформувавши "матерiалiстичну дiалектику". Плiдним в цьому планi виявилась "матерiалiзацiя" законiв руху. Вони дiйсно, як з'ясувалось, закони унiверсальнi. Iнша частина гегелiвскої дiалектики - так званi категорiї дiалектики - виявилась методом пiзнання соцiальних явищ та явищ, пов'язаних з розвитком людскої духовностi. Щоправда, в сучаснiй фiлософськiй лiтературi звинувачують марксизм, а конкретно Енгельса, в тому, що вiн закони руху, розвитку мислення унiверсалiзував, так би мовити, з механiстично - метафiзичних позицiй просвiтництва. Доля iстини в цьому є, Енгельс дiйсно намагаеться закони руху подати на зразок законiв природничих. Та справа не в недосконалостi окремих думок Енгельса, а в тому, що йому потрiбно було вiднайти джерело руху в фiзичному свiтi. В даному випадку Енгельс намагається вирiшити проблему, яка виникла в механiстичному свiторозумiннi i нiяк не давалась до розв'язання в рамках цього свiтогляду. А бажання вирiшити проблему було, бо iнакше не вибудовувалась система так званого дiалектико-матерiалiстичного свiтогляду. Хоча класики марксизму не раз критикували Гегеля за те, що вiн в угоду своїй системi iнколи жертвував надбанням методу, але самi вони часом попадають в ту же пастку, що й Гегель. Марксизм потребував цiлiсної системи свiтогляду, а тому доводилось жертвувати деякими "тонкощами".

Чи не головний недолiком в розглядi Енгельсом руху є спроба знайти "причину руху" при його визнаннi iманетною властивiстю матерiї. Та вже в постановцi завдання закладено суперечнiсть. Причини руху реальностi не iснує. Рух - властивiсть самосутня i самодостатня. Це прояв, це форма iснування буття. В самiй формi iснування немає причинно-наслiдкових зв'язкiв.

Причинно-наслiдковi зв'язки iснують в процесах взаємоперетворення якихось елементiв буття. Причинно-наслiдковi зв'язки самi є наслiдком iснування такої характеристики буття, як рух. I спроба шукати причину руху - знов-таки спроба поставити наслiдок попереду причини.

Є iнший варiант розгляду руху, iнший спосiб "вiднайти його причину". Це спроба розглядати рух як властивiсть, що сама в собi несе причину, намагання розглядати рух як саморух. Нiчого нового така позицiя не вносить в розумiння руху, окрiм схоластичної плутанини, яка виводить свiтогляд на логiчний круг.

З моменту вiдкриття Гегелем закону єдностi та взаємодiї протилежностей всi прихильники гегелянства вiд послiдовних iдеалiстiв до войовничих матерiалiстiв причину руху вбачають в законi єдностi та взаємодiї протилежностей (в росiйсько-радянському варiантi це не взаємодiя, а обов'язково боротьба). З цього часу прихильники пошуку джерела руху так чи iнакше знаходять його в цьому гегелiвському законi. Чи то вони просто оголошують "боротьбу" протилежностей самим що не є джерелом, чи цю ж боротьбу оголошують сутнiстю саморуху. Та далi цiєї iдеї нiхто не пiшов.

Пошук причин джерела руху є звичайнiсiньким механiцизмом. Джерело можна було б шукати або в iнших сторонах буття (часi, просторi, взаємодiї дискретностi, вiдображеннi), або поза буттям. Якщо форми iснування буття самосутнi та самодостатнi й жодна з них не породжує iншу, в такому випадку проблема джерела руху просто вiдпадає, бо рух, як i iншi сторони буття, самодостатнi. Якщо шукати джерело поза буттям то треба допускати джерело в iнобуттi, тобто в якомусь потойбiчному свiтi. А це вже вихiд на старий шлях середньовiчного витлумачення Бога як першоджерела, нi бiльше нi менше.

На сучасному рiвнi розвитку природничої науки та сучасному розвитку філософської культури можна впевнено стверджувати лише те, що рух є властивiсть реальностi, яка поряд з iншими, такими ж властивостями i є сама реальнiсть. Рухається не щось, що не має руху (марксизм вимагае визнати об'єктом руху "матерiю"), а рух є прояв, сторона тiєї ж "матерiї", або назвем її об'єктивною реальнiстю, чи буттям. В будь-якому випадку, як би фiлософи не iменували свiт, в якому живе людина: матерiя, реальнiсть чи буття, мова йдеться по сутi про гармонiйне поєднання всiх проявiв, усiх форм iснування буття.

Коротко розглянемо змiст законiв, вiдкритих Гегелем. Розгляд будь-якого закону розпочинається з розгляду понять, що входять до сфери його дiї. Закон єдностi та взаємодiї протилежностей теж має певну кiлькiсть категорiй, що характеризують цей закон, а розкриття взаємозв'язку цих категорій і є конкретне формулювання закону.

Тотожнiсть та рiзниця. Всiм речам, явищам, процесам внутрiшньо притаманнi тотожнiсть та рiзниця. Людина, проживаючи, свiй вiк, проходить ряд стадiй життя - дитинство, юнiсть, зрiлiсть, старiсть, але при цьому, в певному вiдношеннi, лишається тотожна сама собi. Скажiмо, видатний український полемiст часiв середньовiччя Iван Вишенський був саме Iваном Вишенським в рiзнi фази свого життя. Тобто людина, попри вiковi змiни та змiни її поглядiв в чомусь, лишається сама собою на протязi всього життя. Тотожнiсть - властивiсть, що проявляється у всiх сферах реальностi.

Можна назвати об'єкти, скажiмо, машини одної марки, що сходять з конвейєра, якi теж в певнiй мiрi тотожнi одна однiй. Таким чином тотожнiсть - це вiдношення речi самої до себе, або до інших речей, при якому сторони, властивостi, сили, тенденцiї в одному об'єктi збiгаються зi сторонами, властивостями, силами та тенденцiями в другому об'єктi. Розумiння тотожностi об'єкта самому собi передбачає вiдношення збiгу його складових частин.

Рiзниця - це вiдношення речi самої до себе i до інших речей, сторонами якого є властивостi, сили, тенденцiї, що не збiгаються одна з другою. М.Бердяєв в юнi роки за своїми поглядами марксист, в зрiлих своїх роботах виступає як фiлософ - екзiстенцiалiст релiгiйного спрямування. Отже, свiтогляд юного Бердяєва i зрiлого фiлософа не тотожний. Коли ми вiзьмемо ту ж машину, що зiйшла з конвейєра, то рiзниця мiж окремими екземплярами буде в кольорi фарби, якостi окремих агрегатiв, якостi складальних робiт i т.д. Повної тотожностi реально не iснує, є тотожнiсть вiдносна. Тотожнiсть виражає вiдносну стiйкiсть речi, а рiзниця виражає її тенденцiю до мiнливостi. Кожному об'єкту властивi єднiсть тотожностi та рiзницi. Будь-який живий органiзм в процесi свого життя тотожний сам собi, але в той же час вiн постiйно зазнає змiн в процесi обмiну речовин, i завдяки цьому вiн щоденно нетотожний попередньому дню свого життя.

Рiзниця може бути iстотною та неiстотною. Рiзниця мiж спортивною моделлю "Ферарi" формули-1 i запорiзькою моделлю "Таврiї" суттєва, це автомобiлi рiзного призначення. А рiзниця мiж тридверною "Таврiєю" й п'ятидверною несуттєва. В процесi розвитку неiстотна рiзниця може перейти в iстотну, а iстотна - може розвинутись до протилежностi.

Протилежнiсть - це вiдношення сторiн, сил та тенденцiй, що є крайнiм проявом рiзницi. Протилежнiсть в живих органiзмах - це асимiляцiя та дисимiляцiя, в фiзицi - пiвнiчний та пiвденний полюси магнiта, добро i зло в людських стосунках i т. д. Перш за все треба зазначити, що будь-який об'ект е своерiдна еднiсть протилежностей. Всесвiт "побудовано" з речовини та полiв, котрi складаються з елементарних часточок, якi мають позитивний або негативний заряди. Позитивний i негативний заряд мають частiвки, що складають атом, такi ж характеристики мають i рiзного роду поля. Iснування об'ектiв реалiзується через еднiсть їх протилежних складових частин. Така еднiсть - суть взаемодоповнення, взаемопроникнення, гармонiзацiя протилежностей. Коли протилежностi гармонiйно доповнюють одна другу, то об'ект знаходиться в станi стiйкої рiвноваги i буде таким доти, доки така рiвновага зберiгатиметься. Об'ект в даному випадку знаходиться в станi вiдносної стiйкостi, тобто станi спокою.

Розвиток будь-якого об'екту мае два варiанти можливостей. За першим варiантом, взаемодiючi протилежностi, гармонiйно доповнюючи одна другу, розгортаються, розквiтають, проявляють усi свої можливостi, а потiм розпочинаеться їх згасання. Згасання йде аж до зникнення об'екту в небуттi. Прикладом тому може бути життя окремо взятого бiологiчного органiзму. Бiологiчний органiзм, закiнчивши життевий цикл, зникає в небуттi, перетворюеться в нижчу форму руху. В даному випадку маємо справу з реалiзацiєю руху в, так званих, "штатних ситуацiях". Йдеться про стiйкий рух, стабiльний, власне це "спокiй буття". "Спокiй буття" - один з видiв його стану. Та справа в тому, що розгортання протилежностей, конкретна доля кожної суперечностi процес не iзольований. В буттi через систему взаемодiї пов'язанi мiж собою i предмети, i процеси. Розгортання суперечностi в окремому об'єктi вiдбуваеться в ходi складних взаємозв'язкiв з вiдповiдним розгортанням суперечностей в сумiжних системах, що обумовлюють функцiонування кожної з них зокрема. Саме тут в силу рiзницi умов протiкання вiдбуваються деформацiї елементiв суперечностi. Гармонiя зникає, виникає дисгармонiя, яка може набрати характеру конфлiкту. Розв'язання такого конфлiкту веде не до згасання суперечностi, а до її розв'язання. Новий напрямок в розвитку, в протiканнi конкретної суперечностi є фактичним проявом виникнення нового. Такий спосiб реалiзацiї руху означає розвиток, прогрес, що здiйснюеться через активнiсть всiєї сукупностi взаемодiючих суперечностей буття. Звiдси "джерело розвитку", як то вкорiнилося в дiалектичному матерiалiзмi, не в "саморусi", а у взаємодiї всiєї сукупностi реальних суперечностей буття. Без розумiння такої форми iснування буття, як взаємодiя та вiдображення, зрозумiти суть руху, як розвитку, неможливо.

Спроба розкрити сутнiсть руху через рух е логiчним колом. I вирватись з нього можливо, лише виходячи за межi однієї форми iснування буття. Буття єдине, недiлиме. Вивчення однієї iз сторiн буття через вичленовування її з реальностi є абстракцiя. I як би фiлософ не намагався в межах однієї абстрактно вичлененої сторони буття розкрити його (буття) суттєвi властивостi, вiн не пiде далi схоластичної, словесної еквiлiбристики.

Отже, рух реалiзуеться як, взаємодiя протилежностей в системi та взаємодiя мiж системами i їх протилежними сторонами. Бiльше того, не можна зрозумiти рух як розвиток без розкриття такої форми iснування буття, як вiдображення. Рух в буттi реалiзується через розгортання суперечностi, що є взаємодiєю мiж сторонами, елементами системи. Рух може реалiзуватись як гармонiйне розгортання i згасання суперечностi, тодi ми маємо стабiльне буття. Такий варiант руху є, по сутi, рухом по колу, що свого часу помiтили й зафiксували в своєму свiтоглядi стародавнi греки. Нами розглядався й iнший варiант розгортання суперечностi, котрий приводить не до згасання даної конкретної форми руху, а веде його до переходу в iнший якiсний стан.

Механiзм перетворень, що вiдбуваються в рухливому буттi, розкриваеться через закон переходу кiлькiсних змiн в якiснi. Найпростiший спосiб змiн, що проходять в будь-якому об'єктi, це кiлькiсне нагромадження, або кiлькiсне зменшення властивостей, характеристик, сторiн. Скажiмо, в процесi навчання студент щоденно додае до наявних в нього знань невелику кiлькiсть нових, в той же час якусь кiлькiсть вже пізнаного вiн забувае. Активно працюючий, студент "набиратиме" знань бiльше, нiж забуватиме. Постiйно працюючи, вiн врешті-решт "набере" таку кiлькiсть знань, яка дає можливiсть квалiфiкувати його фахiвцем в певнiй сферi дiяльностi.