Філософія: український світоглядовий акцент
Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства, основи фiлософського аналiзу суспiльства та пiзнання свiту людиною. Сутнiсть людини як основа гуманiстичного фiлософствування, поняття про буття то надприроднє. Суспiльна свiдомiсть, світогляд та Бог.
| Рубрика | Философия |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.09.2012 |
| Размер файла | 317,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Та в iсторiї фiлософiї багато, навiть бiльшiсть фiлософiв, не визнавали й не визнають питання спiввiдношення матерiї та свiдомостi головним для всiєї фiлософської науки. В свiй час I. Кант сформулював три основнi питання, на якi мусить вiдповiсти фiлософiя: "Що я можу знати?", "Що я повинен робити?", "На що я можу надiятись ?". Заперечувати нiмецькому фiлософу немає пiдстав. Питання, якi вiн поставив, є дiйсно важливими фiлософськими проблемами, та справа в тому, що не лише цi проблеми вирiшує фiлософiя. Видатний французький фiлософ ХХ ст. А. Камю основне питання фiлософiї сформулював так:" Вирiшити, чи варте життя працi, бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї". На користь такого способу постановки основного питання фiлософiї орiєнтує аксиологiя. Як бачимо, якоїсь чiткої єдиної орiєнтацiї в основному питаннi фiлософiї рiзнi фiлософськi школи не мають. Та якi б питання не розглядались i не вирiшувались представником того чи iншого фiлософського напрямку, нiхто в iсторiї фiлософської культури ще не поминув людини та її вiдношення до себе й до оточуючої реальностi.
На сьогоднiшньому рiвнi розвитку фiлософської культури не варто було б шукати й видiляти одного - єдиного основного питання фiлософiї, однієї проблеми, котра могла б охопити собою в теоретичному планi все поле людського свiтогляду. Мало ймовiрно, щоб така проблема виникла й оформилась в найближчiй iсторичнiй перспективi розвитку фiлософської культури. В соцiально-полiтичному розвитку суспiльства може скластись ситуацiя, за якої на перший план вийде конкретна фiлософська проблема. Скажiмо, проблема життя i смертi в людськiй духовностi надзвичайно актуалiзується в перiод другої свiтової вiйни. В фiлософiї А. Камю i вiдобразилась мудрiсть епохи. Але проходить час i змiнюються фiлософськi акценти свiтогляду, змiнюється й iєрархiчна структура основної фiлософської проблематики. Та змiна актуальностi зовсiм не означає появи принципово нових фiлософських питань чи вихiд в тираж iнших. Фiлософськi проблеми з розряду вiчних. Кожен етап розвитку фiлософської культури лише ставить та розглядає їх у вiдповiдностi з особливостями суспiльно iсторичної дiйсностi.
Стосовно основної фiлософської проблематики слiд зауважити, що кожен роздiл фiлософiї розглядає важливi свiтоглядовi проблеми. Онтологiя, розкриваючи сутнiсть буття, як мiнiмум, повинна дати вiдповiдь на питання:"Що таке реальний свiт природи?", “Що таке людина?", "Що таке людська духовнiсть?", " Що таке Бог?". Якщо в процесi фiлософського дослiдження вдається розкрити суть цих питань /по сутi свiтоглядових проблем/, то формується певна картина свiту, розкривається сутнiсть буття. Тобто, мова йде про свiторозумiння, науково-iнформацiйну сторону /базу/ свiтогляду. А традицiйне питання: " Що первинне - матерiя чи свiдомiсть?" похiдне вiд перелiчених ранiше.
Гносеологiя розширяє наш свiтогляд, пiдкрiплюючи наше розумiння свiту впевненiстю в iстинностi знань. Звiдси кантiвське:" Що я можу знати?", або " Чи може людина пiзнати свiт?" /саме так це питання поставлено в марксизмi /. Це ще одна свiтоглядова проблема, вагома та значуща.
Краще поставити основну проблему аксиологiї, нiж те зробив А.Камю, важко. В цiй постановцi сконцентрована вся система людських цiнностей та закладена їх iєрархiя. В тезi "Вирiшити, чи варте людське життя працi бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" закладено сенс людського буття. До такої постановки проблеми є лише одне зауваження. Камю має на увазi фiлософiю взагалi, а реально мова йде про ту її частину, що займається теорiєю цiнностей. Та людське життя як цiннiсть може бути визначене лише у спiвставленнi з iншими сторонами реальної дiйсностi, хоча в кiнцевому планi все останнє в фiлософськiй культурi так чи iнакше виходить на аксиологiю, на найдорожчу цiннiсть - людське життя. Тому заперечувати А. Камю можна лише в певних рамках та за певних умов iсторичного розвитку фiлософської культури.
Засновник аксиологiї грецький фiлософ Сократ основну аксиологiчну проблему сформулював так: "Що є благо?". Така постановка проблеми двi тисячi рокiв тому аж нiяк не суперечить сучасним його модифiкацiям.
Нарештi праксиологiя повинна допомогти людинi усвiдомити на теоретичному рiвнi:" Що таке людська дiяльнiсть?" в найширшому аспектi розгляду цiєї проблеми (суть, функцiя, можливостi, перспективи). Звiдси традицiйне - "що робити"? - в поєднаннi з аналiзом людської дiяльностi основна проблема праксиологiї.
Фiлософiя як наука розглядає комплекс проблем, без освоєння яких сформувати теоретичний рiвень свiтогляду просто неможливо. Намагання звести всю фiлософську проблематику до одного, єдиного, навiть найважливiшого питання, обов'язково звузить, а звiдси певним чином обкарнає /критинiзує/ фiлософську науку.
В данiй темi ми вже розглянули об'єкт i предмет фiлософського дослiдження, розглянули складовi частини фiлософiї як науки, з'ясували проблематику, якою займається фiлософiя.
Для остаточного визначення фiлософiї як науки нам ще треба зрозумiти способи та принципи побудови фiлософської теорiї.
філософія культура пізнання надприроднє свідомість
1.3 Способи побудови фiлософської теорiї
Ще зi шкiльної парти вiдомо, що не iснує єдиної фiлософської науки. Сучасний свiт багатий на рiзнi типи свiтогляду, а звiдси i на рiзне його теоретичне оформлення. Ще з сивої давнини фiлософськi теорiї сперечаються та змагаються одна з одною. Кожна намагається довести свою iстиннiсть та соцiальну значимiсть i вагомiсть, а при цьому всi прискiпливо аналiзують концепцiї конкурентiв /опонентiв/, вишукуючи неповноту, неточнiсть, хиби, помилки i т. д. Фiлософськi дискусiї набирали в iсторiї культури рiзного характеру, мали рiзнi наслiдки.
Учень старогрецького фiлософа Платона Арiстотель не погодився з певними концепцiями вчителя й зауважив з цього приводу: "Платон мiй друг, та iстина дорожча". Отже вчителi та учнi в фiлософiї, друзi в життi можуть дотримуватись протилежних, або вiдмiнних фiлософських концепцiй. Протистояння в фiлософiї не завжди було коректним. Чи можна в такому випадку стверджувати, що фiлософiя є наука? Чи не є вона чимось занадто особистим, iндивiдуальним, таким, що не пiдлягає узагальненню?
Ми звикли, що наука дає чiткi вiдповiдi на чiтко поставленi питання. Якщо такi питання однаковi, або однотипнi, то й вiдповiдi будуть такими ж. Таблиця множення в математицi, валентнiсть елементiв в хiмiї, константи фiзики - це те, що не змiнюється i не залежить вiд позицiї спостерiгача та рiвня його розумiння природного свiту. З перших рокiв навчання така об'єктивнiсть i незалежнiсть природничих знань вiд позицii того, хто вивчае природу, стає синонiмом науки й науковостi. Фiлософiя, як виявляється, такої незалежностi вiд позицiї дослiдника чи автора концепцiї не має. На однi й тi ж питання вона може дати рiзнi вiдповiдi.
Та зачекаймо. В самих "точних" науках не все вже так й однозначно. Пригадаймо, що є Евклiдова й не Евклiдова геометрiя. Рiзниця мiж цими поважними науками в тому, що в них рiзнi вихiднi позицiї. Центральним постулатом першої теорiї є уявлення, що паралельнi прямi, скiльки б ми їх не продовжували, нiде не перетнуться. Вихiдним постулатом другої теорiї /автор Лобачевський/ є твердження /знов таки уявне/, що паралельнi прямi за деяких умов обов'язково перетнуться. Отже, для будь-якої теорiї, для її результатiв та висновкiв визначальними будуть вихiднi положення, постулати. Саме вiд них залежить i характер теорiї та висновки, результати. Тому, що фiлософiя є наукою, в якiй є можливiсть основну, вихiдну позицiю формувати кiлькома способами, точнiше є можливiсть обирати рiзнi вихiднi позицiї, й з'явилось все розмаїття свiтової фiлософської культури. Пригадаймо особливостi об'єкту, який вiдображається в свiтоглядi. В свiтоглядi вiдображено в надзвичайно складному спiввiдношеннi чотири основнi об'єкти: людина, суспiльство, природа та Бог. Якщо свiтогляд аналiзувати, виходячи з того, що людина є головна цiннiсть, своєрiдне ядро, центр реальностi, то формується один з варiантiв антропоцентричної фiлософiї (людиноцентричної).
Коли за основу свiтобачення взяти Бога, то формується теоцентрична фiлософська концепцiя. Варiантом такої фiлософiї є сучасний неотомiзм.
В iсторiї фiлософської культури не поодинокi випадки, коли суспiльство розглядається як центр свiтоглядової позицiї. Вже вiд суспiльства залежить i сама людина, й перетворена людством природа. В такому випадку формується соцiоцентрична фiлософiя, конкретним проявом якої є марксизм.
Коли свiтоглядова позицiя формується на основi уявлень про природу як першооснову всього iснуючого, а людину i людство розглядають як пасивний фактор, що виник внаслiдок розвитку природи, то виникають природоценричнi фiлософськiї теорiї. Це погляди Ж.Ж Руссо, росiйська соцiологiчна думка в цiй школi представлена Сеченовим. За природоцентризмом закрiпилась назва "матерiалiзм". Матерiалiзм на протязi всього перiоду свого iснування основу всього iснуючого вбачав в найпростiших субстанцiйних елементах природи. Для Демокрiта це недiлимий атом, для матерiалiстiв ХХ ст. це елементарнi чакстiвки, що рухаються за законами квантової механiки. Розумiючи, що i елементарнi часттівки не межа дiлимостi, фiзики висунули гiпотезу iснування кваркiв. Для матерiалiзму характерна слiдуюча позицiя: є деяке щось, котре виступає основою всiх проявiв реальностi. Це щось iснуе незалежно вiд свiдомостi людини, людиною вiдображається, а зветься це щось матерiєю. Матерiальна субстанцiя конституюється у всiх проявах реальностi вiд атома до вищих проявiв духовностi. Природоцентричний напрям в фiлософiї ми будемо вiдповiдно до традицiї в нашому курсi iменувати матерiалiзмом.
Iсторiя фiлософiї багата на ситуацiї, коли в основу свiтоглядової позицiї бралась духовнiсть. Часом це була духовнiсть iндивiда. В такому випадку формувалась суб'єктивно-iдеалiстична фiлософська концепцiя. Часом духовнiсть розглядалась як щось об'єктивне, незалежно вiд людини iснуюче (скажiмо, Свiтовий Дух Гегеля). При такому варiантi формувалась об'єктивно iдеалiстична теорiя. I в першому, i в другому випадку це "духоцентричнiсть" свiтоглядової позицiї. За традицiєю цей напрямок фiлософської культури отримав назву "iдеалiзму". В нашому посібнику ми будемо надалi притримуватись в найменуваннi "духоцентризму" традицiйної термiнологiї. До iдеалiзму в радянськiй фiлософськiй культурi зараховували i теоцентричну фiлософiю. Всi iншi напрямки фiлософствування зараховувались в табiр матерiалiзму послiдовного, коли вiн вiдповiдав всім канонам марксизму, або непослiдовного, коли в матерiалiстичнiй концепцiї щось не вiдповiдало уявленням певних iдеологiв вiд фiлософiї про "чистоту марксистської теорiї".
Подiл всiєї фiлософської культури на "переважно" матерiалiстичну та "переважно" iдеалiстичну має свою основу i вiдiграв свою роль в розвитку фiлософiї. Зауваження "переважно" вживається тому, що в чистому виглядi "рафiнованого" матерiалiзму чи iдеалiзму практично не iснує. А коли окремi школи намагались досягти такої "чистоти", то в матерiалiзмi це вело до вульгаризацiї, а в iдеалiзмi до мiстики. За iншими принципами фiлософiю можна подiлити на гуманiстичну i антигуманістичну, натурфiлософську та сцiентичну, релiгiйну та наукову i т.д. Та немає жодних пiдстав стверджувати, що одна група фiлософських концепцiй, а в нiй лише одна теорiя є послiдовно науковою, а вся решта то бiльш, або менш помилковi фiлософськi конструкцiї.
Той чи iнший фiлософ, взявши за вихiдну позицiю фiлософствування людину, Бога, суспiльство чи природу, далi може розбудувати теорiю за всiма правилами логiки, може не допустити жодної похибки, але i сама фiлософська теорiя та її свiтоглядовi результати будуть значно вiдрiзнятись вiд всiх iнших й по-iншому будуть орiєнтувати людину на дiяльнiсть.
Крiм цього, фiлософська теорiя може значно вiдрiзнятись й в силу того, як той чи iнший автор трактує суть своєї вихiдної позицiї, тобто суть одного з елементiв свiтоглядового вiдображення. Вiзьмем для прикладу й розглянем антропоцентричний напрям фiлософiї. Змiст конкретної концепцiї залежить вiд того, як розкривається та розумiється сутнiсть людини, або ведуча сторона в цiй же сутностi. Українська класична фiлософська традицiя гуманiстичної спрямованостi, котру започаткував Г.С. Сковорода як "Фiлософiю серця", в основу людини та її сутностi бере духовнiсть, мораль, релiгiйне ставлення до вищих моральних принципiв. Все це виводить український кордоцентризм /так зараз iнколи iменують "Фiлософiю серця"/ на найбiльш послiдовно гуманiстичний напрям фiлософствування. Антропоцентризм нiмецького фiлософа Феербаха має всi ознаки класичного нiмецького стилю. Тут розум, рацiональне виходить на перший план. I навiть "фiлософiя кохання" рацiонально обгрунтована, точнiше, рацiонально обумовлена. Австрiйський фiлософ Фрейд головним в людинi вважає iнстинктивну дiяльнiсть, що обумовлена природними чинниками. Природне походження людини в цiй концепцiї переважає i над соцiальним, i над духовним. Фрейд створюе оригiнальну теорiю, що знаходить багато прибiчникiв i не менше критикiв.
Якщо в центр фiлософської теорiї поставити волю - одну з властивостей людської духовностi, - як - то свого часу зробив нiмецький фiлософ ХХ ст. Нiцше, то формується дуже суперечлива фiлософська концепцiя, де присутнi i елементи гуманiзму. Та з нiцшеанства певним чином випливає i людиноненависництво, яке частково припало до смаку нiмецьким фашистам.
Своєрiднi та оригiнальнi теорiї екзистенцiалiзму, персоналiзму. Цi теорiї теж беруть за основу фiлософствування людину (з їх точки зору) - ведучу сторону людської сутностi.
Отже, виходить, що антропоцентризм це не обов'язково гуманiзм i не обов'язково альтруiстична фiлософська позицiя чи вiдповiдний свiтогляд. Справа в тому, що та як трактувати в самiй людськiй сутностi.
Характер тiєї чи iншої фiлософської концепцiї залежить не лише вiд вихiдних позицiй даної теорiї. Кожна фiлософська теорiя певним чином залежить i вiд методу, який вона застосовує. Коли людина орiєнтується в свiтi, то вона фiксує два його стани. Реальнiсть постiйно змiнюється, трансформується, перебуває в русi. Ця властивiсть буття вiдобразилась в дiалектичному методi, який дозволяє вивчати пластичнi, трансформативнi об'єкти та процеси. Поряд з цим в реальностi iснує й спокiй, стабiльнiсть, стiйкiсть. Метафiзичний метод увiбрав у себе досвiд вивчення всього того, що знаходиться саме в такому станi.
Коли та чи iнша система свiтогляду починає надавати перевагу одному з цих методiв, вона набирає рис дiалектичностi або метафiзичностi. Скажiмо, марксизм привласнив собi назву дiалектичного матерiалiзму на тiй основi, що фiлософiю Енгельс розумiв як науку про всезагальнi закони розвитку природи, суспiльства та мислення. Той же марксизм критикував своїх матерiалiстичних попередникiв за метафiзичнiсть. Про вплив методу на ту чи iншу теоретичну систему свiтогляду мова йтиме дещо пiзнiше. Зараз зазначимо лише сам факт такого впливу.
Окрiм змiстовної та методологiчної сторони, фiлософськi теорiї вiдрiзняються глибиною та способом розгляду свiтоглядових проблем. А це в свою чергу залежить вiд рiвня розвитку духовної культури взагалi та розвитку науково-пiзнавальної дiяльностi зокрема. За визначенням великого нiмецького фiлософа Гегеля, фiлософiя є "дзеркалом епохи". Тобто, вона вiдображає рiвень розвитку суспiльно-полiтичного життя, рiвень загальної культури. До цього треба додати, що в свiтоглядi вiдображена iсторична доля народу. Фiлософiя вбирає в себе досягнення тiєї культури, в руслi якої формуються теоретичнi основи свiтоглядової концепцiї.
Недарма за окремими фiлософськими теорiями закрiпилось їх нацiональне походження, їх зв'язок з конкретною нацiональною культурою, скажiмо, французький матерiалiзм 18 ст., нiмецька класична фiлософiя, американська фiлософiя неоконсерватизму 20 ст. i тому подiбне.
Завершуючи наше перше знайомство з тим, що таке фiлософiя, ми прийшли до висновку, що цим термiном називається деяка кiлькiсть теорiй. Отже, фiлософiя - це не одна наука. Ми приступили до вивчення величезного пласту духовної культури, який має всi ознаки окремої форми суспiльної свiдомостi.
Визначення:
Філософія є формою суспiльної свiдомостi, що розглядає та дослiджує пiзнавальне, морально-етичне, цiннiсне, практично-перетворююче ставлення людини до дiйсностi та формує систему узагальнених поглядiв на свiт i мiсце в ньому людини. Як форма суспiльної свiдомостi фiлософiя складається з великої кiлькостi теорiй, що на теоретичному рiвнi вирiшують свiтоглядовi проблеми. Кожна конкретна фiлософська теорiя являє з себе теоретичне оформлення певного типу свiтогляду.
Пропонований курс лекцiй розрахований на знайомство з основними теоретичними проблемами фiлософiї, що будуть розглянутi в руслi української гуманiстичної фiлософської традицiї.
1.4 Українська гуманiстична фiлософська традицiя
Користуючись викладеним методом, спробуймо проаналiзувати нашу українську фiлософську культуру, той напрям фiлософствування, що склався в Українi як ведучий.
Головною цiннiстю, що є центром свiтогляду українства, вихiдною позицiєю поглядiв на свiт в Українi, завжди була людина. Мова йде про людину, що сформована в послiдовно гуманiстичному дусi. Гуманiзм українства є реальним наслiдком долi самого народу, що вiковiчно живе на степових просторах, котрi є перехрестям дорiг Старого Свiту. Надзвичайно суперечливi умови життя народу: благодатнi природно - клiматичнi умови, в яких людина "як у Бога за пазухою", i найтяжчi соцiально - полiтичнi випробування на протязi тисячолiтньої iсторiї. Отже, особливiсть українського гуманiстичного свiтогляду в тому, що вiн сформований в екстремальних соцiальних ситуацiях при сприятливих для землеробства умовах. Другою особливiстю українського погляду на свiт є те, що українець не вiдривається вiд рiдної природи. Українська природа для українця ненька, джерело щастя, високе натхнення.
Можна трактувати еднiсть українства з природою краю як залишок язичества, що так поетично зобразила свого часу Леся Українка, як iсторичний перегук української фiлософської парадигми з індiйською, як український генiй, що передчував екологiчнi проблеми i т.д. Але заперечувати зв'язок української духовностi, українського гуманiзму з природою свого краю, це йти проти здорового глузду рядового українця, проти свiтовiдчуття виразникiв української духовностi, починаючи з Т. Шевченка i кiнчаючи Л. Костенко, В. Стусом та iншими представниками рiзних сфер української культури. Фiлософське узагальнення цiєї властивостi українського свiторозумiння ми знаходимо в роботах Г. Сковороди, М. Костомарова та Д. Чижевського.
Якщо зв'язок українського свiтосприйняття, української ментальностi з природою рiдного краю лежить, так би мовити, "на поверхнi", то український гуманiзм - явище глибинне. Ця сторона української духовностi своїм корiнням входить в товщу тисячолiть, i вона не проаналiзована грунтовно. Якщо ж спробувати проаналiзувати гуманiстичну спрямованiсть українського менталiтету, то її витоки слiд шукати в геополiтичному положеннi України. Центр Європи з родючим степом та лiсостепом приваблював цiлi народи i в добу великих переселень i значно пiзнiше. Сюди тяглись не лише грабiжники з мечем, хоча цi в першу чергу. Праця на українськiй землi давала бiльше, анiж тяжкий бойовий похiд в безвiсть за примхливою вдачею. Тому, коли по українськiй територiї прокочувались вали сарматiв, скiфiв, булгар, угрiв i бог вiсть ще кого, то на родючих ланах прикипали тi представники свiтової людностi, що землi та працi на нiй вiддавали перевагу над звабою грабунку в подальших скитання по свiту. Працелюбнiсть українства йде не тiльки безпосередньо вiд землi, а це ще й своерiдна генетична селекцiя працелюбiв з усього того, що колись проходило по нашiй благословеннiй Українi.
Якщо ж говорити про писану iсторiю, то тут ми бачимо постiйнi торговi зв'язки нашого краю зi свiтом. По-перше грецькi та римськi торговi колонiї. Потiм складнi стосунки з Вiзантiєю, з нею не тiльки воювали, а й постiйно торгували. Згодом венецiанцi, турки, татари не лише вороги, а й сусiди, частина яких осiдає на українських землях. Постiйна iсторична iн'єкцiя працелюбного генофонду до українства мала й ще одну сторону. Україна пiдтримувала сталi зв'язки з усiм навколишнiм свiтом, основою яких був український хлiб. Торгiвля хлiбом - це особливий вид контактiв серед людностi. Хлiботорговець - завжди життєдавець. Певною мiрою звiдси i йде висока цiна людського життя в українськiй духовностi. Попри все треба жити, а щоб жити треба робити хлiб. Той, хто йшов торгувати хлiбом до сусiдiв, нiколи не йшов вiйною. Зрозумiло, що збройно хлiб можна вiдняти. Дають же хлiб сусiдовi, як правило, через торгову операцiю, а виходить через специфічно людський, а не хижацький спосiб стосункiв.
Одже, гуманiстична риса масової свiдомостi тiєї людностi, що коли б то не було населяла нашу територiю, постiйно пiдкрiплювалась способом життя українського хлiбороба. I це ще не все. Iсторично склалося так, що український етнос, окрiм порiвняно невеликого часу Києворуської імперiї, нiколи не був iнiцiатором чи базою загарбницьких воєн. Україна нiколи не була регiоном, котрий провокував кровопролитнi вiйни мiж народами регiону. Щоправда, люднiсть, яка населяла нашу територiю в рiзнi часи, повинна була вмiти вправно володiти зброєю, бо бажаючих заволодiти українськими землями завжди було багато. Та участь в збройних конфлiктах, в якi українство втягувалось Сходом, Пiвднем чи Заходом, суттєво не впливала на формування духовностi, свiтоглядової позицiї українства.
Дослiджуючи українську ментальнiсть, М. Костомаров найбiльш рельєфно видiляє демократизм духовностi та суспiльного життя українства. Демократiя в соцiальних стосунках та в полiтичному життi пiдтримує гуманiстичнi тенденцiї в духовному свiтi українства i для своєї реалiзацiї вимагає гуманiзму.
Таким чином гуманiстична риса української духовностi, української ментальностi - не випадкове явище, не модна iдеологiя епохи, не релiгiя (бодай i найпрогресивнiша), що запозичена в сусiднього народу, не творiння елiтарно мислячої меншостi, а суть самої української самосвiдомостi.
В iсторiї свiтової культури гуманiзм формувався не у всiх вогнищах культури. Особливо в часи середньовiччя Україна була одним з тих небагатьох регiонiв людської всезагальної спiльностi, де гуманiстична традицiя стала важливим елементом суспiльного життя. Демократизм тiєї ж козацької державностi виростав не з чисто релігiйної iдеологiї свого часу i не на авторитарному свiторозумiннi широкого європейського загалу. Можливо, в цьому i є частка якогось перебiльшення, але принагiдно можна висловити припущення, що Україна той осередок Старого Свiту, який жив гуманiстичними тенденцiями в стосунках з iншими народами навiть в часи, найлихiшi для Європи. На тлi такого менталiтету, на царинi української духовностi починає складатись класична гуманiстична традицiя української фiлософської культури.
Українська фiлософська концепцiя є варiантом антропоцентричного фiлософського спрямування. Головна цiннiсть, яка стоїть в центрi українського погляду на свiт, є людина. Мова йде про людину, якостi якої сформованi в послiдовно гуманiстичному дусi. Українськiй фiлософськiй культурi, починаючи вiд її витокiв, притаманний саме гуманiстичний спосiб осмислення буття, що випливає з української ментальностi. Формується цей напрямок фiлософствування в Українi в творчостi Г.С. Сковороди. Як ми пам'ятаємо, вiн назвав свою концепцiю "Фiлософiєю серця". В сучаснiй українськiй фiлософськiй лiтературi концепцiю Сковороди iменують як "кордоцентричну". В чому суть сковородинського кордоцентризму?
В противагу європейськiй фiлософськiй рацiоналiстичнiй традицiї 17 - 19 ст. , котра в основу сутностi людини клала її здатнiсть до мислення, а знання, розум, мислення, освiченiсть виводились на чiльне мiсце в самiй людинi, Сковорода ведучою стороною людської сутностi вважає "серце". По сутi справи мова йде про морально-етичну сторону людської сутностi, про духовне начало в людинi, котре iдентифiкується з Божим. Бiблiя теж вважає, що основа високоморальної поведiнки в людинi закладена в її серцi. (Конкретно про це буде йти мова в наступних темах).
Фiлософський кордоцентризм. Сковороди є українським варiантом, українською модифiкацiєю гуманiзму. Лiнiю Сковороди в осягненнi буття продовжує великий український фiлософ Юркевич (в його роботах назва "фiлософiя серця" зберiгається).
Гуманiстична традицiя українського фiлософствування (киiвська школа) знайшла свою реалiзацiю в доказi наявностi природних прав людини. Це було здiйснено в Київському унiверситетi 1896 року. Зауважимо, що європейська політична культура пiдiйшла до осягнення природних прав людини в серединi 20 столiття. Українську гуманiстичну традицiю продовжують розвивати Бердяєв та Шестов/Шварцман/. Творчiсть цих мислителiв виявилась спiвзвучною сучасному французькому гуманiстичному екзистенцiалiзму.
Гуманiстичнi мотиви в українськiй фiлософськiй культурi не зникають навiть в перiод панування офiцiйного марксизму-ленiнiзму/ фактично тоталiтарної iдеологiї сталiнiзму/ . Творчiсть П.В. Копнiна, В.I. Шинкарука та iнших вiдразу ж пiсля настання хрущовської вiдлиги показала, що потяг до аналiзу людини та людського в українськiй свiтоглядовiй спрямованостi явище не випадкове. Українська фiлософська традицiя певною мiрою вбирала в себе кращi свiтоглядовi теорiї Заходу. На перше мiсце в сучаснiй фiлософськiй лiтературi варто поставити роботу колективу пiд керiвництвом I.В. Бичко, котрий фактично зробив порiвняльний аналiз французького екзистенцiалiзму та українського кордоцентризму. Українська гуманiстична фiлософiя, дослiджуючи основнi проблеми, що створюють фундамент свiтової фiлософської культури, має свою специфiку, надану їй українською ментальнiстю.
В руслi українського гуманiзму i буде розглядатись фiлософiя як наука в пропонованому курсi.
РОЗДІД 2 ч.І. БУТТЯ
2.1 Поняття буття та структура об'єктивної реальностi
В попереднiй темi ми ознайомились з предметом фiлософської науки та об'єктом її дослiдження. Предметом фiлософської науки є свiтоглядове вiдношення людина - свiт, тобто, тi закономiрностi, котрi забезпечують свiдоме визначення людини в оточуючому середовищi. Об'єктом фiлософського дослiдження виступає свiт, в якому живе людина, та й сама людина.
Завдання даної теми бiльш глибоко розкрити саме об'єкт фiлософського дослiдження. Коли мова в нас пiде про людину, про свiт, в якому вона живе, а головне - про ставлення людини до самої себе та до дiйсностi, в якiй розгортається її життя, то перш за все треба знати про що буде йти мова, ставлення до чого буде розглядатись. А йдеться тут про всю реальнiсть, в якiй людина та всi складовi об'єктивної дiйсностi є лише елементами самої системи.
Постає питання, а чи можна все це розмаїття i людської, i позалюдської дiйсностi охопити якимось поняттям, дати всьому наявному багатству форм деяку загальну характеристику.
Вивчення будь-якого об'єкту розпочинається з розкриття його властивостей, з розгляду його рис. Розглянувши властивостi ми дiзнаємось, що саме вивчаємо, а потiм поведем пошук закономiрностей функцiонування та розвитку предмету нашої допитливостi.
Яка ж в об'єктi фiлософського осмислення загальна риса, властивiсть, сторона, спiльна ознака, що притаманна i неосяжному космiчному простору, i людинi на планетi Земля, i її духовностi - свiдомостi, - а разом з тим й такому феномену як Бог? В iсторiї людської культури природа, думка, Дух, Бог трактуються дуже часто як явища не сумiснi. Та нам треба знайти щось спiльне i в таких несумiсних явищах. I така спiльнiсть є. В чому вона?
Справа в тому, що всi цi об'єкти iснують. Саме iснування всього того, чого може торкнутися людська думка: природного й фантастичного, реального й вигаданого, рацiонального й мiстичного, iдеального й грубо матерiального i об'єднує все те, що вмiщає в себе фiлософське поняття Буття.
Це поняття є основним, вихiдним поняттям кожної фiлософської концепцiї. Вiд того, що саме в буттi визначається первинним, з нашої точки зору, головною цiннiстю, залежить вся подальша теоретична конструкцiя тiєї чи iншої фiлософської системи.
Категорiя буття на перший погляд здається не такою вже й складною. Все, що iснує в реальнiй дiйсностi разом зi мною, ото i є буття. Та варто хоч трiшечки заглибитись в проблему й поставити собi питання, "а що ж воно є?", як вiдразу на свiдомiсть, на наш розум навалюється таке громаддя зовсiм не простих питань, така Говерла знаного й незнаного, що з'являється бажання вiдгородитись, вiдмахнутись вiд складностi свiтоглядних проблем, зустрiч з якими неоднозначна, зваблива, навiть трагiчна (трагедiйна). В повсякденному життi людина не торкається проблем буття. Коли ж хтось хоче осягнути його суть, то треба перейти в зовсiм iнший духовний регiстр, в iнший духовний стан, в якому людина не знаходиться повсякчасно. Необхiдно вийти з стану повсякденностi, з необхiдностi спiлкування з масою буденних справ, людських буденних клопотiв i увiйти в контакт з вiчним й нетлінним, в стан мобiлiзацiї своїх духовних сил, наявних наукових, побутових знань, понять, уявлень. Зустрiч з буттям є своерiдним екзаменом на зрiлiсть людської духовностi. До осягненя категорiї буття треба пiдготувати свiй розум, свою духовнiсть так, як вiруючий готуеться до урочистого спiлкування з Богом в найвищi релiгiйнi свята. Для осягнення категорiї буття потрiбна й смiливiсть, бо заглядає людина в безодню всесвiту, в безодню своеї iсторiї, в безодню свого буття й небуття.
Для того, щоб прояснити все це, розглянемо випадок не осягнення, а, можливо, дотику до буття однієї людини.
Одного разу на вiдпочинку під час вiдпустки на мальовничому березi української невеликої рiчки Синюхи зiбрався чималий гурт задоволених життям i собою, ще далеко нестарих, але досвiдчених людей. Клалося на вечiр, велитенська дiжа розпеченого Ярила поступово ховалась за пагорб по той бiк рiчки, покритий золотою ще не скошеною пшеницею. Мальовничий краєвид й урочистiсть моменту згасання дня вплинули на настрiй вiдпочиваючих. I ось молода, красива щаслива мати двох пiдростаючих легенiв не втрималась й промовила:" Боже мiй, невже ж так станеться, що ось ця краса буде, а мене й Костi /це її чоловiк/ не буде? Як неможливо про це навiть думати!" Вiд емоцiйного напруження при зiткненнi двох станiв реальностi буття й небуття, в якому сконцентрована вiдвiчна фiлософська проблема, у всього товариства мурашки побiгли поза спинами, не всi витримали всю силу безмежної краси i також безмежної трагедiйностi буття людини. Дехто почав ховати своє збентеження, свiй страх за дрiб'язковi зваби життєвих подробиць.
Цей факт iлюструє конкретнiсть буття однієй людини, але в тiсному зв'язку з природою, планетою, зiркою, з космосом. Все оце Я i Не Я в складному поєднаннi конкретних i загальних проявiв оточуючої дiйсностi, в абстрактному розумiннi всеєдностi кожної митi часу, в розвитку реальної дiйсностi й буде вiдображено в фiлософськiй категорiї Буття. В наведеному прикладi обставини пiдвели людину до контакту з фiлософською проблемою. Так буває не щодня i нечасто. Для того, щоб такi контакти були науковими, свiдомими й плiдними та виваженими, фiлософська думка мусить працювати над такими проблемами постiйно, вдумливо, натхненно, але розважливо.
Людське ставлення до категорiї буття досить влучно розкрив сучасний нiмецький фiлософ М. Хайдеггер. Вiн говорить, що буття є те найближче для людини, яке лишається для неї найдальшим. Ця хайдеггерiвська вiддаленiсть певним чином пояснюється великим ступенем узагальнення, межею масштабiв людського мислення, i не кожен здатен дістатись до тiєї межi, а діставшись, втриматись на нiй, щоб огледiтись й усвiдомити її велич. При такому ступенi загальностi не можна не вичленити окремi сторони буття, окремi сфери, окремi прояви людського й природного iснування.
Як завжди в подiбних випадках доцiльним буде абстрактний аналiз буття, його розчленування. Спочатку визначимо тi складовi буття, що йдуть вiд свiтоглядного самовизначення людини . Тобто визначимо в буттi Я й не Я. Так ми матимемо кiлька складових буття.
1. Вiдокремимо буття речей, тiл, процесiв, якi ми визначаєм як природнi. Iснує буття природи як цiлiсної цистеми та окремих її складових. Природа iснує об'єктивно, однак для людини об'єктивне iснування природи практично нiколи не є абсолютним фактом, бо людина не мислить себе без природи, а природу без людини може уявити лише на рiвнi досить високої абстракцiї. Ранiше вже наводився приклад, як складно людинi вiдторгнути себе вiд природного свiту.
2. Не дивлячись на всю складнiсть такого вiдокремлення, людське буття повинно бути розглянуте як феномен " самостiйний" . Та його розглядати вiдокремленим вiд природи ще важче. Тому розрiзняємо буття людини соме по собi, буття людини в природному свiтi, буття людини в суспiльному середовищi, буття людини в системi олюдненої природи. При цьому деякi сторони людського буття "самого по собi" треба теж видiляти з метою бiльш глибокого аналiзу. Мова iде про людську духовнiсть.
3. Звiдси третьою складовою фiлософського поняття буття визначаємо буття духовне, або iдеальне буття. В ньому ми розрiзняємо буття суб'єктивної духовностi, тобто буття духовностi iндівида. Крiм цього мусить бути вiдокремлена об'єктивна духовнiсть як позаiндивiдуальна.
4. З буттям людської духовностi в нероздiльному зв'язку знаходиться буття Бога. Ранiше вже зазначалось, що люди або визнають Боже буття, або не визнають його. В залежностi вiд цього формуеться певний тип свiтогляду. Боже буття розглядається нами як самостiйний феномен, що iснує як сторона чи самодостатня риса людського середовища. Боже буття є своєрiдний мiсток, скреп, принцип гармонiзацiї природного, соцiального та духовного в людинi , воно існує лише в людині. В цьому його суть i в цьому його "призначення".
5. Нарештi буття соцiальне, яке в свою чергу подiляється на буття iндивiдуальне в людському середовищi й буття суспiльне як специфiчне системне буття взаємодiючих iндивiдiв.
Першу операцiю "розчленування" буття ми вже виконали. Це найпростiше розчленування, що йде вiд свiтоглядового самовизначення людини. В подальшому вивченнi фiлософiї ми будемо користуватися цим способом розчленування буття, коли із свiтоглядових позицiй вивчатимемо людину, природу, суспiльство, духовнiсть, Бога. Та фiлософська категорiя буття це своєрiдний результат довготривалої роботи людського розуму, що намагався й намагається охопити всю iснуючу реальнiсть єдиним поняттям. Потреба формування такого поняття буде розкрита пiзнiше, коли стане зрозумiло, що буття єдине.
В традицiйнiй радянськiй фiлософiї категорiя буття хоч i була у вжитку, але їй не надавалось належного значення. В матерiалiстичнiй фiлософiї, а саме тiльки така фiлософiя й визнавалсь в радянськi часи, вихiдною, основоположню категорiєю вважаеться матерiя. Протилежна фiлософська концепцiя - iдеалiзм вiддає перевагу iдеї, свiтовому Духу чи просто надприроднiй силi -Богу. Але i перша i друга концепцiї визнають iснування як матерiї, так й iдеї, матерiального та iдеального. Вся дискусiя мiж цими фiлософськими теорiями зводиться до походження свiту. Однi стверджують, що матерiальний свiт вiчний, незнищуваний i несотворимий, а свiдомiсть, духовнiсть, iдеальне сформувались в процесi розвитку матерiального свiту. Протилежна сторона стверджуе, що вiчно iснуе лише духовне, iдеальне, надприродне, а матерiальне, природа є результатом розвитку iдеальної субстанцiї.
Дискусiя про походження свiту має лише одне реальне значення. Iдеалiзм дає можливiсть вiдстояти бiблейну легенду про створення свiту Богом, а звiдси довести реальнiсть iснування Бога як надприродної iстоти. В противагу iдеалiзму матерiалiзм стверджує, що нiчого окрiм природи та її проявiв реально не iснує. Iдеальне є феномен, породжений розвитком природи, розвитком людства, а звiдси Бог породжений людьми в їх уявi. Коли так, то Бога немаае, вiн проста вигадка, фантазiя. В цьому суть дискусiї.
Навiть Ульянов-Ленiн, котрого радянськi марксисти поважають як фiлософа, згоджувався з тим, що поза межами основного питання фiлософiї проблема первинностi матерiї чи iдеї втрачае свою актуалість, абсолютгість.
Фiлософiя є теоретичним свiтоглядом. Зрозумiло, що для наукової орiєнтацiї людини, тобто для створення науково обгрунтованого свiторозумiння, важливо знати походження i природи, i свiдомостi. Та все ж принципово свiтоглядово першорядним є не проблема походження реальностi, а проблема її сутi. Походження реальностi це допомiжний засiб пiзнання сутi. I матерiалiзм й iдеалiзм не задовольняються з'ясуванням походження реальностi, бо так чи iнакше суть можна зрозумiти лише вивчаючи властивостi предмета нашої допитливостi. Звiдси починати формування наукового свiторозумiння треба не з походження реальностi, а з вивчення її властивостей. Саме так ми розпочинаемо вивчати буття. З позицiй пiзнання буття як складної, але цiлiсної системи в ньому можна видiлити, побачити рiзнi властивостi, форми iснування, за iншою термiнологiєю, способи iснування. Та як би ми не називали цi складовi буття, для людини це будуть форми його прояву. Тобто те, що ми в буттi, в реальностi спостерiгаємо, вивчаємо, осмислюємо. В фiлософськiй лiтературi є декiлька понятiйних синонiмiв для характеристики буття: спосiб iснування, сторона буття, властивiсть буття. Кожен з них має свiй вiдтiнок, але для того, хто лише розпочинає вивчати фiлософiю, доцiльна така орiєнтацiя. Мова йде про властивостi реального свiту, тi властивостi, якi людина здатна сприйняти, вiдчути, охопити, тобто все те, що для людини є явищем. Буття людинi, як свiдомiй iстотi, "являється", входить в її духовнiсть, розум через органи чуття, а тому для людини iснує як форма його (буття) прояву.
Отже коли йдеться про буття, то з чим ми маємо справу?
Спробуймо визначитись. Мова йде про Космос, Сонце, Землю, Людину, людську духовнiсть та про Бога. А як ми можемо стверджувати, що все це є? Дуже просто. Космос ми спостерiгаємо за допомогою астрономiчних приладiв. Сонце, землю, людей ми просто бачимо. А Бога? Нi Бога ми не бачимо, ми в нього вiримо, або протилежна позицiя - не вiримо, бо не бачимо. Отже, е об'єкти буття незримi для нашого чуття. Та, крiм Бога, є ще багато дечого, чого ми не бачимо, але в iснуваннi чого ми впевненi. Тобто, визнаем його iснуючим. Хто бачив закон Ома? Не дiю цього закону в приладi чи в технiчнiй системi, а сам закон як такий. Хто бачив чи чув Добро як таке, Зло як таке. Не злi та добрi вчинки, а саме Добро i Зло. Тут йдеться про iдеальнi поняття, а значить про буття iдеальних об'ектiв та про ту реальнiсть, що криється за ними.
В масовiй свiдомостi утверджується впевненiсть, що свiтiв, подiбно нашому (не фiзично подiбних, а структурно системних), iснує безлiч.
Отже, в буттi iснує те, що ми сприймаємо органами чуття, є також те, чого ми не бачимо й не чуємо, але в iснуваннi чого впевненi на пiдставi опосередкованих свiдчень. Прояв дiї закону Ома нам показують в школi на фiзичному приладi. Крiм того, є ще й те, iснування чого ми теоретично можемо довести, але контактувати з ним безпосередньо чи через прилад не можемо.
А тепер помiркуємо ще так. До недавнього часу людство нiякого уявленя про iснування квазарiв не мало, але чи дiяли квазари в космосi? Звичайно дiяли. А зараз в реальнiй дiйсностi ближнього й дальнього космосу, реальнiй дiйсностi нашої планети є щось таке, про iснування чого ми просто й гадки не маємо. Звичайно, такi об'єкти та їх прояви iснують. А фiлософiї треба осягнути в категорiї буття все - i те, що дано нам у вiдчуттях i те, що дається тiльки розуму, абстрактному мисленню, i те що ми можемо змалювати лише в уявi, i навiть те, про що ми й гадки не маємо зараз i не матимемо ще досить довгий час.
Ще I.Кант дiлив буття на двi частини. Буття для нас , тобто ту реальну дiйснiсть, з якою ми контактуємо, на яку ми впливаємо, яка на нас впливає, взаємодiя з якою нам зрозумiла. Друга частина буття - це буття в собi . Мова йде про ту частину об'єктивної реальностi, яка iснує, можливо, в тому чи iншому планi на людину впливає, але про цю сторону буття ми нiчого не можемо сказати, окрiм того, що гiпотетично вона є.
Фiлософськi концепцiї гносеологiчного оптимiзму стверджують, що в процесi пiзнання оточуючої дiйсностi людина все буття в собi в решті решт перетворить в буття для нас. Та для такого оптимiзму мало пiдстав. Чим бiльше людина пiзнає буття, тим бiльше впевнюється, що непiзнаного значно бiльше, нiж пiзнаного. Отже, коли йде мова про буття, то ми вивчаємо лише ту його складову, яка є буттям для нас . Про буття в собi ми можемо лише говорити, що можливо його властивостi, бодай найзагальнiшi, якось схожi, збiгаються з властивостями буття для нас. Природоцентричнi фiлософськi концепцiї при характеристицi матерiї як вихiдної фiлософської категорiї акцентують увагу на розглядi структурної першооснови буття: атома, елементарної часточки, кварка, i т.д. Так чи iнакше, цi концепцiї зводять поняття матерiї до тих чи iнших фiзичних проявiв реальностi.
Безперспективнiсть чисто фiзичного пiдходу до розгляду сутностi буття тим очевиднiша, чим бiльше ми звертаємо увагу на буття людської духовностi. Духовнiсть як феномен явище iснуюче, бутiйне, але явище не фiзичне з науково-природничої точки зору. Це змушує нас пiдiйматись на такий рiвень абстракцiї, на такий ступiнь узагальнення, яккий булв би спiвмiрний поняттю iснування.
Характерною рисою всього iснуючого можна вважати перш за все дискретнiсть, тобто вiдокремлення окремих елементiв буття, дякуючи чому ми й можемо фiксувати в оточуючому середовищi якiсь його властивостi. Ми встановлюємо iснування чогось вiдокремленого вiд всього iншого iснуючого. Далi при розглядi конкретних дискретних об'єктiв, предметiв, процесiв, думок, iдей i т. д. вiдкривається можливiсть дослiджувати конкретнi їх характеристики. Коли ми говоримо про дискретний об'єкт, то вiдразу ж видiляємо його з - помiж iнших об'єктiв i всього iншого iснуючого.
Таке видiлення речей, певне їх розташування одних стосовно других вiдразу ж пiдводить нас до розумiння ще однієї властивостi буття - простору. Дискретнi об'єкти iснують просторово. Iснуванню об'єкту передує його неiснування, а пiсля iснування реальнiстю стає його небуття, про що вже йшлося. Отже, є ще одна характеристика дискретних об'єктiв - вони є процесом, що йде вiд неiснування через iснування до неiснування. Звiдси буття реальностi є процес, що вимагає вiдокремлення такої риси, як час.
Якщо говорити про буття, як про процес, то в такому аспектi його не можна розглядати iнакше, як в станi руху. Рух - це властивiсть буття, яка виступає як спосiб iснування всього розмаїття реальностi. Рухаючись, дискретнi об'єкти обов'язково взаємодiють один з одним, утворюючи простi та складнi системи. Взаємодiя виступає однією з глобальних характеристик буття. Такою ж глобальною характеристикою, що по сутi є способом iснування буття, треба визнати i вiдображення.
Як пiдсумок, пiдкреслимо, що найбiльш загальними характеристиками буття, суттєвими для людини, є: iснування, дискретнiсть, простiр, рух, час, взаємодiя та вiдображення.
2.2 ДИСКРЕТНIСТЬ Поняття дискретностi. Роль дискретностi в розумiннi реальностi. Структура об'єктивної реальност
Розгляд основних властивостей буття найдоцiльнiше розпочати з такої його характеристики як дискретнiсть, або перервнiсть, котру ми усвiдомлюєм, як властивiсть реальної дiйсностi.
Перервнiсть (дискретнiсть) буття (термiни вживаються як синонiми) розкриває певну локалiзацiю складових частин реальної дiйсностi або певних станiв розвитку, або елементiв складних систем, що i є власне буттям. Дискретнiсть вказує на вiдносну самостiйнiсть окремих об'єктiв, на дiлимiсть складних систем на бiльш простi складовi, що iснують в межах цiлого. Перервнiсть обумовлює саму можливiсть iснування складної системи. Локалiзацiя елементiв системи є необхiдною умовою виконання цим елементом специфiчних своїх функцiй в межах цiлого. В складних системах тiльки завдяки дискретностi елементiв можлива взаємодiя окремих частин.
Перервнiсть є своєрiдна "зернистiсть" буття, що базується на його внутрiшнiй диференцiацiї. Дискретнiсть можна проiлюструвати такими фiзичними складовими реального буття, як елементарнi часточки, ядра атомiв, атоми, молекули, кристали, живi органiзми, планети, зорянi системи. В суспiльствi iндивiди, нацiї, класи, держави i т.д.. В свiдомостi людини: окремi уявлення, поняття, судження, конкретнi умовисновки, гiпотези, теорiї.
Бiльше того, унiверсальнiсть дискретностi тiльки й дає можливiсть пiзнавати оточуючу дiйснiсть, видiляючи з неї виокремленi об'єкти. Дискретнiсть дає можливiсть будь-якому об'єкту буття бути самим собою; "не розчинятись" в оточуючому середовищi, що безперервно рухається, змiнюється, трансформується. Перервнiсть в рухомому буттi фiксує такi прояви буття, як спокiй, стабiльнiсть, стiйкiсть.
В процесах, в розвитку перервнiсть (дискретнiсть) виступає як вiдносна обмеженiсть окремих стадiй, станiв розвитку чи руху взагалi, є об'єктивною основою для виокремлення та спiвставлення окремих етапiв процесу.
В природничих науках проблемою дискретностi найактивнiше займаються фiзика, математика та ще кiбернетика. Прикладами фiзичної дискретностi вже iлюструвалось саме поняття, яке ми зараз розглядаємо. В математицi дискретною є всяка кiнцева множина та всяка логiчно безмежна множина, елементи якої можна розташувати у виглядi послiдовного натурального ряду. Розвиток кiбернетики та пов'язаних з нею галузей знання стимулює розробку багаточисельних напрямкiв “дискретної" математики. Це пов'язано з появою все бiльшої кiлькостi науково-технiчних та економiчних завдань, котрi можуть бути вирiшенi лише по " дискретнiй" схемi. При моделюваннi на електронно - обчислювальнiй технiцi будь-яких, навiть "безперервних" процесiв, використовуються дискретнi схеми. Уявлення про дискретнiсть процесiв управлiння i побудови систем управлiння є одним з провідних принципiв кiбернетики.
Разом з тим пiзнання дискретностi фiлософiєю iсторично вiдбувалось в єдностi з пiзнанням безперервностi буття. Безперервнiсть, буття це реальнiсть, яка iснує лише через взаємодiю, взаємозв'язок дискретних об'єктiв.
Дискретнiсть є унiверсальною властивiстю реальностi. Розглядаючи iншi властивостi буття, людина в першу чергу звертає увагу на якiсть дискретних об'єктiв. Лише через дискретнiсть щось має просторове виокремлення. Перервнiсть процесiв вiдокремлює часовi етапи розвитку. Рухаються, взаємодiють, вiдображаються виокремленi дискретнi об'єкти буття.
Iнша справа , що в буттi "немає пустоти". Ранiше стверджували, що "природа пустоти не терпить". Буттю протистоїть небуття, а не "iснування нiчого". Виходячи з того, що буття є заповненням реальностi якимось iснуванням, було зроблено висновок про неперервнiсть матерiального свiту, як то вважалось в радянськiй фiлософськiй традицiї, та й в матерiалiстичнiй фiлософiї взагалi. За неперервнiстю буття закрiпився термiн континуальнiсть, але в нашому курсi буде вживатись зрозумiлiший читачевi термiн неперервнiсть.
Неперервнiсть буття - це надзвичайно складна взаємодiя дискретних об'єктiв, де "цiльна упаковка" реальних систем рiзного типу органiзацiї переплiтається iз взаємопроникненням рiзнорідних об'єктiв буття. Реальнiстю буття є i процеси, де перервнiсть i неперервнiсть нiби "зливаються в єдностi". Ця ситуацiя аналiзувалась ще Зеноном в апорiях. Повне "злиття" дискретностi в деяку неперервнiсть є фактичним бiблійним хаосом, який зараз фiзика знайшла в буттi вакууму на вiдстанi 10^-33 см. , про що мова пiде пiзнiше.
Упорядкованiсть буття реалiзується через дискретнiсть. Використовуючи матеріалiстичну традицiю, можна було б по аналогiї так промоделювати зв'язок дискретностi й неперервностi: дискретнiсть "первинна в органiзованому свiтi". Неперервнiсть - "вторинна властивiсть буття". Тобто неперервнiсть є форма органiзацiї дискретно оформленого буття як цiлого. Безмежне розмаїття дискретних об'єктiв буття ставить питання про його класифiкацiю за рiвнями структурної органiзацiї. I тут нам не обiйтись без даних природничих наук.
Найнижчим структурним рiвнем буття, вiдомим людству на сьогоднi, є гiпотетичнi, так званi "кварки". Їх ймовiрне iснування доведено теоретично, але практична фiзика ще не має iнструментiв та методiв їх вивчення.
Другим рiвнем буття є елементарнi частточки. Його природа вже вивчена досить досконало. Вiдкритi закони руху елементарних частiвок - квантова теорiя. За певних умов елементарнi часточки створюють атоми. Атомно-молекулярний структурний рiвень досконало вивчено вже давно.
Атоми й молекули створюють макротiла, або макроструктурний рiвень буття. До нього належать як найдрiбнiшi пiщинки, так i зорянi системи, галактики. Ймовiрно iснує й метагалактичний структурний рiвень буття, але про нього, окрiм загального припущення, сучаснiй науцi мало що вiдомо.
Окремо слiд видiлити за принципом системно-структурної органiзацiї такий макросвiт, як жива природа, а ще складнiшим рiвнем буття за органiзацiєю буде людство.
Все, про що йшлося, торкається рiвня складностi дискретних об'єктiв в природному свiтi. За таким же принципом, по рiвню складностi структурується й iдеальний свiт, де є рiвень уявлень, рiвень суджень, рiвень понять, рiвень умовисновкiв та рiвень гiпотез i теорiй.
Таким чином ми маємо класифiкацiю буття за принципом рiзного рiвня складностi дискретних об'єктiв. При подальшому розглядi iнших сторiн буття ми спиратимемось на дискретнiсть як на фундаментальну характерну його рису, що пов'язана з такими ж фундаментальними формами, сторонами, рисами. Лише дискретнiсть буття дає нам можливiсть розкрити такi його прояви, як простiр та час.
2.3-4 ПРОСТIР ТА ЧАС
В iсторiї фiлософської культури пiзнанню простору та часу завжди вiдводилось достатньо уваги й наполегливостi. Скажiмо, Арiстотель розумiв простiр як "мiсце", де повинно знаходитись щось. Мiсце за Арiстотелем суттева властивiсть:" Те, що мiсце є щось, це ясно iз взаємодiї перестановки речей: де зараз є вода, там пiсля її виходу знаходиться повiтря, а iнодi це ж саме мiсце займає iнше тiло; само ж воно здається чужим для всього, що укорiнюється в ньому та змiнюється" (Аристотель. Физика. Соч. в IУ-х томах, М. 1981. т. 3, с.123.) До мiсця як до своєї сутi (в Арiстотеля до сили) тягнеться будь-яий предмет. Вода тече вниз, дим піднімається догори i т.д. Арiстотелiвське розумiння простору довго трималось як незаперечне. Слiдуючою найбiльш впливовою думкою про простiр було уявлення Ньютона, котрий вважає простiр "порожньою" формою, щось на зразок "безмежної коробки" без стiнок, в якiй взагалi немає "нiчого". I це "нiчого" заповнюється механiчними тiлами, якi взаємодiють мiж собою за законами механiки. Можна сказати, що таке розумiння простору з сучасної точки зору було кроком назад в порiвняннi з арiстотелiвським, бо в Арiстотеля простiр є мiсце, є "щось" , а в Ньютона простiр " нiщо" .
Подобные документы
Філософія та її роль у суспільстві: Антична, Середніх віків, Відродження, Нового часу. Діалектика як вчення про розвиток та проблема людини і буття. Поняття свідомості, процесу пізнання та освоєння людиною світу. Виробництво і політичне життя суспільства.
курс лекций [339,2 K], добавлен 11.12.2010Зміст поняття "Філософія", її специфіка та шлахи її розвитку. Філософія як світогляд. Міфологія, релігія, філософія і наука. Напрямки філософської думки. Система образів і понять, які розкривають відношення людини до світу. Горизонти філософського пошуку.
дипломная работа [20,5 K], добавлен 28.02.2009Джерела та філософія проблеми буття. Питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Перша філософська концепція буття. Філософська система Гегеля. Філософія постмодерну. Структура буття та світу людини.
контрольная работа [34,2 K], добавлен 20.12.2012Розгляд класифікації світогляду людини по мірі довідності (релігія, філософія), змісту ідей (лібералізм, соціалізм), епохам (феодальний, капіталістичний). Аналіз проблеми буття у філософії Стародавньої Греції за вченням Парменіда, Платона, Аристотеля.
реферат [33,5 K], добавлен 14.03.2010Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю як визначне рішення основного питання філософії, думки великих мислителів стародавності. Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу в філософії початку XX ст. Буття людини і буття світу.
реферат [38,2 K], добавлен 02.12.2010Проблема нескінченносі і вічності буття - питання філософської науки усіх часів. Категорія буття, її сенс і специфіка. Основи форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність. Буття людини, його основні форми. Специфіка і особливості людського буття.
контрольная работа [22,7 K], добавлен 14.03.2008Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення. Уявлення про філософські категорії, їх зв'язок з практикою. Філософія як основа світогляду. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального. Питання філософії по І. Канту.
шпаргалка [113,1 K], добавлен 10.08.2011Світогляд: сутність і форми. Основні філософські проблеми і напрямки. Мілетська школа та піфагоризм. Діалектика Геракліта, античний атомізм. Сократ та філософія Платона. Вчення Ф. Бекона про пізнання і науку. Рене Декарт - основоположник раціоналізму.
шпаргалка [133,9 K], добавлен 21.11.2009Проблеми філософії, специфіка філософського знання. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Українська філософія XIX - початку XX століть. Філософське розуміння суспільства. Діалектика та її альтернативи. Проблема людини в філософії.
шпаргалка [179,5 K], добавлен 01.07.2009Техніка та історія людства. Філософія техніки: історія становлення, предмет вивчення. Техніка як філософське поняття. Головні проблеми досліджень у філософії техніки. Проблема оцінки техніки. Мета і функція техніки-перетворювання природи та світу людини.
реферат [34,4 K], добавлен 12.11.2008
