Розвиток творчого мислення старшокласників в системі інноваційного навчання при вивченні теми "Україна в умовах незалежності"

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КРИВОРІЗЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра історії України

«

РОЗВИТОК ТВОРЧОГО МИСЛЕННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ В СИСТЕМІ ІННОВАЦІЙНОГО НАВЧАННЯ ПРИ ВИВЧЕННІ ТЕМИ «УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

Кваліфікаційна робота

студентки історичного факультету

денної форми навчання

освітньо-кваліфікаційного рівня

«спеціаліст» Шкурко Марини Юріївни

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Товстоляк Надія Миколаївна

Кривий Ріг - 2012



Зміст

Вступ

Розділ 1. Огляд історіографії та джерельної бази дослідження

1.1 Історіографія проблеми

1.2 Джерельна база дослідження

Розділ 2. Україна в умовах незалежності (1991 - 1996 рр.)

2.1 Політичні перетворення в Україні в 90-ті роки XX століття

2.2 Соціокультурні перетворення в Україні в 90-х роках XX століття

Розділ 3. Теоретичні аспекти розвитку творчого мислення старшокласників в системі інноваційного навчання в школі

3.1 Творче мислення як комплексний психолого-педагогічний процес

3.2 Психолого - педагогічні особливості та умови розвитку творчого мислення в системі інноваційного навчання в старшій школі

3.3 Дидактичні та методичні умови розвитку творчого мислення учнів на уроках історії з теми «Державотворчі процеси в перші роки незалежності»

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Актуальність Час становлення України як самостійної держави ознаменував собою нову віху в історії українського народу, визначальними рисами якої є зміцнення реального суверенітету, демократизація суспільного життя, перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, забезпечення міжнаціонального і соціального миру в суспільстві.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв'язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Також особливої актуальності в сучасності набула проблема формування в учнів досвіду творчої самостійної діяльності. Це цілком закономірна соціальна потреба, оскільки суспільству необхідна інтелектуальна, компетентна особистість, здатна критично мислити, творчо діяти, застосовувати набуті знання в нестандартних ситуаціях, неординарно розв'язувати проблеми чи створювати щось нове.

Завдання формування творчої, всебічно розвиненої особистості є одним із провідних серед поставлених перед середньою загальноосвітньою школою у зв'язку з модернізацією змісту освіти. Сучасне суспільство висуває нові вимоги перед освітою. Зокрема, вони полягають у відмові від системи традиційного навчання та введенні в навчальний процес системи інноваційного навчання. Власне, на це орієнтує вчителя - словесника й діюча програма з історії України: «Потрібно навчити учнів творчо мислити, творчо діяти. Під час вивчення історії учитель не вимагає нагромадження знань та вмінь, а розробляє такі методичні технології, в основі яких закладено постійне збагачення учнів творчим досвідом, формування у них механізму самоорганізації саморозвитку».

Актуальність дослідження визначається і тим, що завдяки творчому мисленню учні зможуть краще зрозуміти та засвоїти тему «Україна в умовах незалежності», зрозуміти процес переходу до принципово нового політичного і соціокультурного стану в Україні.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування педагогічних умов розвитку творчого мислення старшокласників в системі інноваційного навчання при вивченні теми « Україна в умовах незалежності».

Виходячи з мети нами поставлені наступні завдання:

проаналізувати наукову історичну, психолого-педагогічну і методичну літературу з проблеми дослідження;

дослідити процес суспільно-політичних перетворень в Україні в 90-х роках ХХ ст.;

охарактеризувати розвиток творчого мислення старшокласників в системі інноваційного навчання;

визначити дидактичні та методичні умови розвитку творчого мислення учнів на уроках історії з теми «Державотворчі процеси в перші роки незалежності»

Об'єктом кваліфікаційної роботи виступає процес навчання в основній школі. історія творчий мислення політичний

Предметом дослідження є методичні умови розвиток творчого мислення старшокласників в системі інноваційного навчання при вивчені теми «Україна в умовах незалежності»

Методи:

загальнонаукові: аналізу і синтезу, систематизація, узагальнення.

історичні: вивчення та аналізу наукової історичної літератури, історико-хронологічний, порівняльно-історичний, біографічний;

педагогічні: теоретичні (вивчення і аналіз науково - методичної літератури, практичного досвіду вчителів історії), емпіричні (спостереження і аналіз уроків.)

Джерелознавчу базу дослідження складають наступні документи: Декларація про державний суверенітет України, спогади українських політичних діячів про встановлення української незалежності С. Волковецького, І. Плющ, А. Коваленко, Л. Кравчука, В. Литвина, Л. Кучми.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1991 по 1996 роки.

Географічний регіон дослідження - сучасна територія незалежної України.

Апробація: дослідження відбулося на підсумковій студентсько-науковій конференції 21 березня 2012р.

Практичне значення одержаних результатів: результати дослідження можуть бути використані вчителями історії загальноосвітніх шкіл, студентами - практикантами педагогічних вузів для оптимізації навчального процесу на уроках історії.

Структура дослідження. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до них, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.



Розділ 1. Огляд історіографії та джерельної бази дослідження

1.1 Історіографія проблеми

Здобуття незалежності нашою державою в 1991 році започаткувало етап особливо бурхливого розвитку вітчизняної історичної науки. Та у своїй переважній більшості дослідження були спрямовані на розкриття малодосліджених сторінок української історії початку ХХ століття. На початку

90-х років розгляд поточної історії держави через незначний часовий проміжок її існування та досить мінливу політичну ситуацію залишався поза увагою дослідників, а характерною особливістю поодиноких праць досліджуваного періоду стала спорідненість їх проблематики з політологічною наукою. До того ж в умовах формування багатопартійної системи досить актуальними в перші п'ять років існування незалежної держави стали дослідження з історії суспільно-політичної думки і політичних вчень в Україні та державотворення на українських теренах впродовж століть.

Питанням формування сучасної української державності кінця XX - початку XXI ст. присвячено чимало наукових праць, опублікованих в останні роки.

Зокрема, в курсах вітчизняної історії, видрукованих науковцями Інституту історії України НАН за редакцією В. А. Смолія, С. В. Кульчицький підготував розділ присвячений утвердженню незалежної держави. [ 46 ] У книзі В. М. Литвина «Украина: политика, власть» значну увагу приділено аналізу першого періоду встановленні незалежної України - президенству Л. Кравчука. [ 51 ]

Авторський колектив книги «Україна: друга половина XX ст. Нариси історії», яка вийшла у 1997р., за редакцією П. П. Панченко характеризує різні аспекти державотворення, економічні та духовні процеси у житті українського суспільства. [ 63 ]

У 1995р. найвпливовіший у сучасній Україні журнал «Політична думка» видав монографію «Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств.» Колектив авторів під керівництвом В. І. Полохала розглянув у ній закономірності розвитку суспільств на перехідному етапі від тоталітаризму до демократії, від командної до ринкової економіки. У книзі глибоко аналізуються українські реалії. [ 68 ]

У вітчизняній історіографії до вивчення проблем становлення політичної системи незалежної України неодноразово звертався у своїх працях В. Литвин. В монографії «Політична арена України: Дійові особи та виконавці» [ 50 ] автор докладно дослідив основні складові політичного життя перших років незалежності, проаналізував стратегію і тактику політичних керманичів держави, розкрив суть і особливості відносин Президента Л. Кравчука з головами урядів та Верховною Радою на початку 90-х років. В наступній праці «Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.)» [ 49 ] історик зосередив увагу переважно на створенні атрибутів державності, розкрив політичне протиборство напередодні та після парламентських і президентських виборів 1994, 1998-1999 років. Питання трансформації системи виконавчої влади та місцевого самоврядування в зазначеній праці висвітлені оглядово і тому не можуть претендувати на повноту викладення.

Слід згадати і серію книг під загальною назвою «Україна крізь віки, які вийшли у видавництві. Альтернативи.» Ці науково популярні книги підбивають підсумки десятирічного розвитку України як незалежної держави і охоплюють всі основні сфери життя українського суспільства.

Г. Касьянов, відомий фахівець з історії України XX - XXI ст., завідувач відділом новітньої історії та політики Інституту історії України у своїй книзі «Україна 1991-2007: нариси новітньої історії» подає широку панораму фактів та подій історії України після здобуття незалежності, а саме: зрушення в політичній системі, становлення структур державної влади, побудова нації, проблеми прав людини, масштабні зміни в економіці, соціальній сфері, в моделях соціальної поведінки. [ 37 ]

Аргументований аналіз найпомітніших аспектів становлення вітчизняної зовнішньої та внутрішньої політики, розвитку дипломатії, поступової інтеграції України у міжнародне співтовариство викладений у збірнику наукових праць Інституту історії НАН України.

Кінець 1990-х р.р. та початок XXI століття характеризувався вступом нових східноєвропейських країн до НАТО. П. Демчук підготував дослідження про міжнародні відносини та проблеми Євроантлантичної інтеграції, в т.ч. - роль у цих процесах України. [ 25 ] Аналітично - статистично інформація про діяльність різноманітних міжнародних організацій, які мають вплив на сучасну Україну - ООН, Міжнародного валютного фонду міститься в дослідженні Л. Верещак. [ 13 ] Корисна та цікава інформація про українців, які працюють за кордоном, та іноземців, які працюють в Україні, а також рівень міжнародних стосунків України з Європейськими країнами та роль у цьому нового покоління українських емігрантів представлено в книзі О. Малиновської. [ 53 ]

Нині інформація є найдорожчим і найважливішим чинником у міжнародній політиці. Хто володіє інформацією - той і найкраще контролює міжнародні процеси, керує ними в потрібному напрямку. Україна як складова світової міжнародної системи відіграє певну роль у посиленому в останні роки процесі глобалізації світу та посідає важливе місце в системі інформаційної комунікації.

Можливо, недоступними широкому колу читачів, але відтак не менш важливими та корисними для розгляду й вивчення тієї чи іншої наукової проблеми є дисертації. Адже дисертаційні дослідження вміщають в себе гарно опрацьовані, деталізовані, документально підтверджені матеріали, висновки та пропозиції. Про міжнародні договори України, міжнародні інвестиційні ресурси та фактори їх ефективного використання в Україні, міжнародні розрахунки України та перспективи їх розвитку йдеться в дисертаційних дослідженнях Г. Галущенко, В. Дідика, Л. Вірван. [ 18, 29, 14 ]

Своєрідними першоджерелами є підручники і навчальні посібники. Багато в чому від цих книг залежить оформлення поглядів та переконань нинішнього студентства. У 2003 році вийшло нове видання підручника для вищих навчальних закладів, в якому висвітлюється міжнародна політика 1990-х рр. XX ст. У книзі значну увагу приділено участі України в світових дипломатичних подіях. Навчальний посібник про міжнародні зв'язки України на сучасному етапі підготували в 2005р. дослідники М. Василенко та С. Василенко [ 12 ]

Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів, який підготував колектив авторів А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, М. Ю. Козицький, С. В. Кульчицький, В. М. Литвин висвітлює питання формування української національної ідеї. В ньому викладено проблеми, пов'язані з періодом радянської доби, розглянуто період після проголошення та утворення державної незалежності України. Автори максимально врахували сучасні наукові погляди та оцінки історичних подій та осіб. [ 22, 42, 49 ]

Слід згадати і монографічне видання Національного інституту стратегічних досліджень, яке було підготовлено авторським колективом науковців, на чолі з директором Інституту Ю. Рубаном. Видання містить аналітичні оцінки комплексних досліджень процесів суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України [ 84 ].

Одним із шляхів саме наукової інтеграції у світове співтовариство є проведення різноманітних міжнародних конференцій, семінарів, круглих столів. Завдяки цим публічним зібранням йде живе безпосереднє спілкування між людьми багатьох країн, на основі яких видаються збірки наукових праць, матеріали конференцій.

Важливими чинниками формування української державності слід вважати вплив іноземних держав на державницькі та державотворчі процеси в Україні. Найбільшу увагу викликають два головні напрямки співпраці, які повною мірою і впливають на перспективи розвитку процесів українського державотворення. Одним із них залишається зв'язок із країнами - сусідами із колишніми союзниками республіками, насамперед, із Росією.

Головним міжнародним чинником, який впливає на більшість процесів у нашій державі, сьогодні залишається північний сусід України - Російська Федерація. Питання впливу Росії на українську політику та економіку постійно фігурує у різноманітних книгах, телевізійних і радіопередачах, на шпальтах газет.

Перерахувати всю літературу з цього питання проблематично, тому відзначимо лише деякі наукові праці, які були опубліковані в останні роки. Ще підчас розпаду СРСР стало зрозуміло, що українсько - російські взаємини зазнають значних змін. Рада національної безпеки і оброни України та Національний Інститут стратегічних досліджень України підготували книгу про стосунки України та Росії, їх стратегічне партнерство та можливі конфлікти. Значний внесок у висвітлення сучасних українсько - російських стосунків вніс другий президент України Л. Д. Кучма. У 2004 р. він підготував книгу «Україна - не Росія» [ 43 ].

Дослідники інституту історії України НАН України підготували та відали збірник наукових праць, присвячених впливу російського чинника на сучасну українську політику. Згодом у цій же науковій установі було видано цікаву книгу про новітній український державотворчий процес і російсько - українські стосунки в 1991-2003 роках. Один із провідних українських істориків, доктор історичних наук, професор С. Кульчицький підготував книгу зі своїми роздумами про стосунки України та Росії на сучасному етапі. [ 42 ] В ній він проаналізував як позитивні, так і негативні результати співпраці між Україною та Росією в останні роки.

Політолог, дослідник О. Гринів у 1997 р. підготував дослідження, присвячене етнополітичному аналізу стосунків між Україною та Росією в 1990-ті роки [ 19 ]. Автор вважає, що між Україною та Росією в той час було значне протистояння через розбіжності в поглядах на подальші стосунки після розпаду СРСР.

Жоден історик, який розглядав ті чи інші аспекти життя українського суспільства 90-х років, не оминув увагою питання становлення політичної системи України, заснування інституту президентства, критичного соціально - економічного стану незалежної держави на початку 90-х років ХХ століття, формування курсу зовнішньої політики. Ряд колективних праць українських істориків стисло і досить змістовно характеризують політичну та соціально - економічну ситуацію в Україні в 90-х роках ХХ століття. Тематично охоплюючи майже всі сфери становлення та утвердження держави, втім недостатньо вивчені питання державного будівництва.

Цікаво розглянути деякі дисертаційні дослідження, що торкаються взаємозв'язків України та США та присвячені різноманітним проблемам історичного, економічного, юридичного характеру. Зокрема, дисертаційне дослідження О. Бойка присвячене порівняльному аналізові інституту президенства в Україні та США, в якому автор припускає, що саме під впливом США в Україні був прийнятий Інститут президенства в 1991 р. [ 7 ]

Польща залишається одним із найголовніших партнерів України в Європі, вона активно підтримує курс України на Євроантлантичну інтеграцію. Чимало статей про підтримку Польщею проявів української державності було вміщено у виданнях семінарів «Україна - Польща: важкі питання», які видавалися з середини 1990-х років [ 81 ]. Відомості про україно - польські взаємини та їх перспективи містяться у збірнику наукових праць Національного педагогічного ін-ту ім. М. Драгоманова [ 82 ], в дослідженні Центру українознавства Київського національного університету ім. Т. Шевченка

В колективній монографії «Становлення владних структур в Україні» автори спробували зв'язати еволюцію владних інститутів із загальним ходом соціальної та політичної історії України [ 16 ]. Характерною особливістю праць, що вийшли з-під пера дослідників сучасності з середини 90-х років, стала нова тенденція висвітлення історії політичного життя крізь призму політичної біографії державних діячів. До цього в середовищі радянських істориків, за винятком поодиноких праць, зовсім неосвоєною цариною був жанр політичної біографії перших осіб, які знаходились при владі. Досить неоднозначне ставлення в українській історіографії склалося до перших осіб незалежної держави. Одна за одною виходять дослідження політичної біографії першого та другого президентів.

В дослідженні Н. Михальченка та В. Андрущенка [ 58 ], яке присвячено періоду президентства Л. Кравчука, значна увага приділена іміджмейкерським технологіям президентської кампанії Л. Кравчука, при цьому автори відзначають правильно обрану тактику як один із факторів, що сприяв перемозі останнього у виборах 1991 року. Втім, розглядаючи процес суперництва законодавчої та виконавчої гілок влади та Президента і Прем'єра Л. Кучми, дослідники не уникнули суб'єктивного ставлення. При цьому діяльність Л. Кравчука загалом має позитивну оцінку, а його наступника Л. Кучми - негативне забарвлення.

Запропонований нами історіографічний огляд наукових праць, навчальних посібників та підручників, монографій та статей охоплює широкий спектр актуальних питань розвитку зовнішньої та внутрішньої політики України в умовах незалежності.

1.2 Джерельна база дослідження

Історія проголошення та становлення незалежної України ще чекає своїх дослідників. у науковій літературі останнього десятиліття для висвітлення цього періоду автори послуговуються здебільшого не архівними джерелами, з архівних документів використовуються лише документи Цк кПу, які з осені 1991 р. зберігаються в ЦдаГо України [ 71 ] і це зрозуміло: не всі документи 90-х років ХХ століття встигли «відкластися» на полицях сховищ державних архівів.

Декларація про державний суверенітет України - один з унікальних документів ЦдаВо з фонду Верховної Ради України і у цій справі, що має заголовок «Закони та Постанови, прийняті на першій сесії Верховної Ради української РСР дванадцятого скликання, оригінали» та об'єднує документи з 15 травня по 26 липня 1990 р., і у інших справах фонду містяться документальні свідчення перших кроків до незалежності.

Оригінали всіх цих документів, а також їх проекти, підготовчі матеріали, протоколи і стенограми засідань, на яких вони обговорювалися, прийняті на постійне зберігання до ЦДА ВО України і є важливим джерелом для вивчення історії України на шляху від республіки до держави. [ 27 ]

Також дуже важливим джерелом для нашої теми є Акт проголошення незалежності України, як один з основних етапів розбудови держави і права в Україні. З цього джерела нам стає очевидно, що за Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів. Ним проголошувалося, що територія України є неподільною і недоторканою та закріплювалося, що з моменту проголошення незалежності на території України мають чинність виключно Конституція та закони України. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава - Україна.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 року республіканський референдум. За його допомогою потрібно було нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, які заявляли, що народ, буцімто, не підтримує Акт про незалежність. [ 2 ]

Цікаво, що День Незалежності України уперше було відзначено 16 липня 1991 року. У липні 1990-го Верховна Рада Української РСР прийняла ухвалу Декларації про державний суверенітет України та постанову «Про День проголошення незалежності України». У цьому документі зазначено, що день 16 липня вважається Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначається як державне загальнонародне свято України. 18 червня 1991 року були внесені зміни до ст. 73 Кодексу законів про працю Української РСР, після чого в переліку святкових днів з'явився запис: «16 липня - День Незалежності України».

Після 24 серпня 1991 року виникла потреба змінити дату святкування цього Дня. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову, відповідно до якої 24 серпня відтоді вважається Днем Незалежності України.

Цінною для нашої роботи є спогади очевидців. Одним з очевидців даного періоду був Леонід Кравчук. Президентство Кравчука з 1991-го по 1994-й роки припало на найскладніший для незалежної України період. Свої перші кроки країна робила на чолі з чоловіком, який значну частину життя був експертом з радянської пропаганди. З його спогадів ми можемо краще зрозуміти ті зміни які відбувалися у період незалежності «То був об'єктивний час об'єктивних дій, суб'єктивних оцінок. І по при все, ми зробили те, про що мріяв народ наш український народ. І сьгодні, коли я розмовляю сам із собою, я кажу собі: «Це щастя, це велика відповідальність: доля так визначила, що я повинен був прийняти таке рішення, яке я прийняв; і що були, можливо, дії більш зважені, більш точні, але не було альтернативи тому, щоб Україна стала незалежною державою, щоб народ одержав волю, щоб народ став, принаймі, на дорогу демократії, до цивілізованого життя, щоб народ повірив у свої сили, в свої можливості господарювати на своїй власній землі.» А дуже потаємна мрія моя, бо завжди, коли дивлюся - я живу за містом - прекрасна природа, ну прекрасно просто, і вода, і ліс, і пташки, і солов'ї співають, дуже б хотілося побачити Україну багатою, демократичною, а людей щасливими. Дуже хотілося б... Знаю, що це поки що мрія, але аби ми діяли більш організовано і відповідально перед Украіною, перед народом то, можливо, якусь частину тої мрії я зміг би попобачити.» [ 40 ]

Також не можна оминути увагою спогади Івана Плюща, який яскраво розповідає про роль Леоніда Кравчука: «Особливо хотілось би відзначити роль Леоніда Макаровича Кравчука - у той час Голови Верховної Ради України та членів Президії. Вони засвідчать, що зробити це тоді було непросто і нелегко.

Але я глибоко переконаний, що кожний, хто стояв біля витоків незалежності, безпосередньо брав участь у її проголошенні, пишається сьогодні своєю причетністю до цієї історичної події.» [ 67 ]

Не менш яскравими є спогади Степана Волковецького який в своїх спогадах приділив більше уваги Акту проголошення незалежної України «В цьому доленосному для України документі був закладений не тільки фундамент держави, але й майбутні проблеми. Комуністи не хотіли відновлення української держави, як це було зроблено у Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджані, Вірменії, бо це б означало будівництво національної держави, продовження державотворчих традицій. Комуністи погодилися на таку державу, де б їм було добре жити й продовжувати керувати, лише іншим способом, через владу й гроші. Але яке значення має спосіб? То чи треба дивуватися, що через двадцять років незалежності перший Президент України Л. Кравчук заявив, що в Україні побудована кланово-олігархічна система влади. Це справді так. Стверджую, що це почалося саме з цього історичного документа. І пов'язане з розумінням більшістю комуністів суті української держави не з точки зору національних традицій, а з точки зору власних інтересів.» [ 89 ]

Джерельна база є дуже головним елементом для моєї роботи. Завдяки документам прийнятим в роки незалежності та спогадів політичних діячів, які стояли при владі на той момент, ми можемо краще зрозуміти період України в роки незалежності.

Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати те, що стан розроблення зазначеної теми в сучасній історіографії широко поданий навчальною літературою, якій більшою мірою притаманний позитивістський підхід до дослідження проблеми, а саме - наповнення її фактологічним матеріалом, що на сьогодні відходить у минуле.

Науковий доробок дослідників історії державотворення хронологічно

можна розділити на два періоди:

І. Праці, видані між 1991-2003 роками, що тематично охоплюють дослідження української незалежної держави.

ІІ. Праці, що видані після 2004 року, містять також і аналіз подій

«помаранчевої революції».

Перші дослідження історії незалежної України кінця ХХ століття з'явились у формі підручників та поодиноких монографій. Лише з підготовкою до святкування п'ятої та десятої річниць проголошення незалежності України відбувається сплеск досліджень з історії української держави періоду 1990 -2001 рр.

Особливо значний масив робіт з'являється з наближенням другої ювілейної дати, що було викликано значним часовим відрізком існування держави, який дозволяв дати оцінку пройденому шляху в економічній, внутрішньо та зовнішньополітичній сферах діяльності держави.

Поява монографічних досліджень, що грунтовно розкривають різні аспекти державотворення, за винятком поодиноких праць, присвячені лише окремим питанням становлення державності України, що не формує цілісної картини досліджуваної теми, оскільки внаслідок низки причин вони були обмеженими хронологічними чи тематичними рамками власного дослідження.

Таким чином, проблематика становлення і розвитку української держави останнього десятиліття в досліджуваному нами аспекті залишається актуальною.



Розділ 2. Україна в умовах незалежності (1991 - 1996 рр.)

2.1 Політичні перетворення в Україні в 90-ті роки XX століття

У сучасній вітчизняній і західній політології не бракує оцінок того складного періоду, який почався в середині 80-х років в наслідок перебудовчих процесів. Відомий бізнесмен і громадський діяч Дж. Сорос впевнений, що у колишніх республіках Радянського Союзу відбувається перехід від закритого суспільства до відкритого, перетворення тоталітарного суспільства на плюралістичне. Він виокремлює дві альтернативи: або цей регіон інтегрується у відкриту систему Європи, або розпадається на дрібніші замкнуті одиниці, що експлуатуватимуть постулати націоналізму. [30, с. 163]

На початку 1990-х років українське суспільство перебувало на гребені великого оптимізму стосовно свого майбутнього. Це був час, коли панувала впевненість, що Україна разом із незалежністю одержала шанс на процвітання в сучасному світі. Ця віра мала важливе політичне значення, оскільки стала потужною стабілізуючою силою. Ідея державності і демократизації наповнює зміст політичного процесу, починає сприяти конкретним перетворенням, просуванню українського суспільства у глобальну життєву систему світу. Це не тільки те, що безпосередньо оточує людину, сукупність предметів суспільних відносин, серед яких проходить її життя. Це також система ієрархічно значущих для неї стосунків та обставин у теперішньому і майбутньому світі в цілому. [40, с. 9-11]

Аналіз політичних перетворень в Україні в роки незалежності ускладнюється відсутністю єдиного методологічного підходу. На рубежі 1980-1990-х рр. у політичній науці домінували так звані тразитологічні підходи. Ключова їх ідея полягала в тому, що постсоціалістичні країни здійснюють перехід від тоталітарних держав з командно-адміністративною економікою до демократичних держав з ринковою економікою, а період, який вони переживають, отримав назву перехідного. [29, с.86]

Жорсткіші оцінки дають вітчизняні дослідники. І це не дивно, оскільки вони самі перебувають у бурхливому потоці соціальних змін, а не є спостерігачами ззовні. Звідси - песимістичні уявлення про процеси, які відбуваються у власній країні. Так, одні вважають, що в результаті суперечливих і непродуманих економічних і політичних реформ, розриву горизонтальних зв'язків, відбувся непередбачений стрибок униз - від тоталітаризму до анархії й хаосу. [58, с.104]

Інші переконані, що основою нинішнього етапу політичних змін є перехід від комуністично - тоталітарної політичної системи до неототалітарної посткомуністичної. «Що стосується України, суть трансформації політичної влади в ній після розпаду колишнього СРСР, можна зрозуміти лише в контексті відносно безболісного, навіть органічного для правлячої політичної еліти переходу від комуністично-номенклатурного тоталітаризму до посткомуністично - номенклатурного неототалітаризму». [38, с. 4]

Розглядаючи політичні події початку 90-х років варто підкреслити, що найчутливішим барометром, який визначав зміну українського електорату, було погіршення економічної ситуації в республіці. Особливих сподівань на її покращення населення не мало. За даними соціологів, у Києві в травні 1990 року, чекали поглиблення негативних тенденцій 77,3% опитаних. Саме наростання кризових явищ спричинило втрату довіри до партійно-державної еліти. Відтак, з огляду на ситуацію, досить легко було на хвилі критики завоювати політичні дивіденди.

У 1990 роках для вітчизняних політиків достатнім було поставити розвиток України в світовий контекст, засвоїти загальні схеми переходу до сучасного ринку й демократії і оголосити відповідні гасла про перетворення в республіці. Разом із тотальною критикою минулого і запереченням старої cистеми, це відкрило багатьом шлях до влади.

Розглядаючи наступний етап політичних змін в Україні можна зазначити про вужчий аспект проблеми - про динаміку політичних процесів у країні на початку 90-х років. Політична ситуація, що змінилася у багатьох республіках, у тому числі в Україні, вимагала адекватних дій політичних лідерів. Залишити все як було у структурі економічних і політичних зв'язків між республіками і центром було неможливо. Тому в листопаді 1990 року на сесії Верховної ради СРСР керівники республік висловилися за розширення їх суверенних прав і проти диктату центру.

Республіки вимагали суттєвих змін у взаєминах із центром. Відтак, був запропонований проект Договору про Союз Суверенних Республік. Його планувалося підписати 20 серпня. Але, як відомо, воно зірвалося із-за опереточного путчу, здійсненого консервативними силами, які спробували постати на перешкоді цивілізованому і в цілому поступальному руху до певного політичного консенсусу між республіками. [76, с. 42]

Звичайно ж, розглядаючи ці несподівані чи прогнозовані процеси, потрібно враховувати конкретні політичні реалії, які склалися задовго до осені 1990 року. Адже Союз РСР почав розвалюватися вже тоді, коли союзні республіки перестали вносити платежі у держбюджет СРСР, коли проголосили про верховенство республіканських законів над союзними і почали зневажати союзне законодавство. Особливо стрімким і незворотним став цей процес після схвалення союзними республіками декларацій про державний суверенітет (23 червня 1990 р. в Молдові, 12 липня 1990 р. в Росії, 16 липня 1990 р. в Україні, 27 липня 1990 р. в Біларусі). Таким чином, центробіжні процеси були зумовлені не лише національними почуттями, але й іншими, позанаціональними причинами. [54, с. 20]

Всі ці центробіжні тенденції закінчилися підписанням біловезької угоди лідерами трьох провідних республік Союзу. Останнім часом дослідники дедалі частіше називають цю угоду «біловезьким розлученням». Інколи висловлюються міркування, мовляв це розлучення було необхідне Л. Кравчуку, аби створити антинародний режим і утримувати його за допомогою обіцянок «допомоги Заходу». Такий аргумент навів, зокрема, в одному з інтерв'ю політичний оглядач радіостанції «Свобода» В. Малинкович. [52, с. 44]

Однак життя виявилося складнішим, ніж будь-які узагальнення і схеми. Біловезька угода виглядає потрібною і корисною самій Україні, хоч в часи першого Президента це досить часто ігнорувалося з огляду на кон'юнктурні міркування. [76, ст. 83]

Досі нерозв'язаною залишається дилема стосовно того, чим є ця угода - таємною змовою керівників трьох республік чи закономірний розвиток політичних реалій. Дослідник В. Колесник впевнений, що створення СНД було правомірним, закономірним і кращим за будь-який інший варіант, оскільки унеможливив розвиток подій за югославським сценарієм. Разом з тим він вважає, що під час створення СНД було допущено суттєві прорахунки. Більш ніж некоректно діяли лідери Бєларусі, Росії та України стосовно інших союзних республік. Цей же автор підкреслює, що інші дослідники, зокрема В. Литвин, роблять висновок, мовляв «розвал» Союзу став результатом змови лідерів трьох республік, котрі переймалися передусім власними інтересами. Думається, таке звинувачення не зовсім коректне, бо той же В. Литвин буквально через рік після згаданих подій писав: «За таких умов Біловезьку угоду, можливо, треба розглядати як визнання політичних реалій. Союз на той час практично припинив своє існування. Однак з точки зору норм Закону, процедури, це були неконституційні дії. Якщо ми хочемо створити правову державу не лише на словах, про це потрібно говорити. Зрозуміло: СРСР себе пережив, центр необхідно ліквідувати, Горбачов став гальмом на шляху реформ. Так чому б не обговорити це гласно, відкрито, а не таємно, порадившись із Бушем. Можна зрозуміти декабристів, які таємно готувалися вийти на Сенатську площу, але ніяк не можна зрозуміти лідерів трьох республік». [39, с. 19]

Можна вважати, що політичних лідерів Білорусії, Росії й України як раз зрозуміти можна, враховуючи їх номенклатурне минуле, перед партійною дисципліною, ієрархізацією, а також постійний страх втрати високого становища, репресій, зради найближчих соратників тощо. Ось чому на кінець 1991 року політично визрілі події було реалізовано у досить загадковій суб'єктивній формі діяльності президента Росії й колишніх політичних лідерів України й Бєларусії.

Цей процес, безумовно, підштовхнув події кінця серпня 1991 року, які підвели риску під епохою, що уявлялася творцями як перебудова суспільства на основі соціалізму. З середини 1991 року перебудова поступилася місцем національному самовизначенню республік, розпаду СРСР, радикальним закликам і заміні старих суспільних структур новими стосунками власності, державними і політичними інституціями. [64, с. 72]

У той же час, якими б значущими для України не був би розпад Союзу і утворення СНД, все ж здобуття нею незалежності затьмарило всі інші політичні події - хоч спочатку це не вповні усвідомлювалося, переважала звичайна ейфорія від досягнення суверенітету. Всеукраїнський референдум 1 грудня дав легітимне обгрунтування проголошенню Верховною Радою 24 серпня 1991 року України незалежною державою. Важливість цього референдуму для історії України важко переоцінити, оскільки вперше в нашій країні конституційним, мирним шляхом була проголошена незалежність. Окремі політичні діячі у нас, і за кордоном прагнуть применшити значення цієї події, зводячи наступні кроки уряду України до рівня «звичайного авантюризму». Під цим слід розуміти ніщо інше, як буцімто відмову української нації у праві будувати власну державу на власний розсуд.

Потрібно погодитися з думкою більшості дослідників про те, що проголошення незалежності України було історично об'єктивним результатом, підштовхнутим серпневим путчем 1991 року в Москві. З кон'юнктурно-політичних позицій - це було реакцією на московські події. Тому суспільна думка і політичний істеблішмент спочатку не усвідомив масштабів завдання створення в Україні якісно нового суспільства. Відсутні були також наукові концепції, економічні передумови, у масовій свідомості домінували старі цінності. Тому перші спроби прилаштувати адміністративно - державну економіку до ринкової поклали початок дезінтеграції єдиного господарського простору, оскільки це не грунтувалося на економічних законах. [62, с.54]

Але якими б все-таки не були перші результати досягнення Україною незалежності, потрібно підкреслити головне: політичні трансформації в країні відбулися цивілізовано, без крові. Втім, в останньому окремі дослідники вбачають не лише позитивні, але й негативні моменти. Зокрема, один із них відзначає: «Кінцевий етап народження незалежності був безкровний, безболісний і нереволюційний. Здавалося, потрібно було б сказати, що це чудесно: хоч цього разу ми досягли незалежності без жертв. Але чи справді це добре? Згаданий процес не вимагав тотальної зміни політичної, адміністративної, економічної верхівки. Саме завдяки цьому постає головна проблема України: як нам здійснювати тотальні зміни чи, можливо, навіть мутацію нашого суспільного устрою з такою великою інерцією роздумів, процедур, механізмів, які виросли на недержавних основах і які ми зберегли як колоніальний спадок?» [49, с. 36] На мій погляд, автор знаходить до певної міри ілюзорний вихід із ситуації, що склалася. На його думку, створення нової держави можливе, якщо ми знайдемо, скажімо, десять тисяч людей, котрі були б адміністративно компетентними, відданими державі, з добрими знаннями про зовнішній світ і нові економічні механізми. Звичайно ж, одним умінням, компетентністю та ентузіазмом важко зрушити з місця Левіафан, що розрісся - колишнього партійно - державного монстра.

У більшості робіт вітчизняних політологів головна увага приділяється внутрішньополітичному значенню здобуття незалежності. І меншою мірою усвідомлюється зовнішньополітична значимість того, що відбулося. Можна зрозуміти наших дослідників, які перебувають в центрі своєрідного політичного потоку, адже значне видно здалеку. Воно передусім помітне з огляду на те, що незалежна Україна змінила всю геополітичну карту Європи. На думку З. Бжезинського, «її поява - одна з трьох найважливіших геополітичних подій ХХ століття. Перша подія - розпад в 1918 році Австро - Угорської імперії. Друга - розподіл Європи 1945 року на два блоки. Появу незалежної України можна вважати третьою подією, оскільки вона ознаменувала крах Російської імперії. Це більше, аніж кінець останньої імперії в Європі. Ця подія, у свою чергу, зумовлює цілу низку інших важливих політичних змін». [5, с. 69]

Зрозуміло, справа не лише у геополітичних змінах, адже в Україні поки що дислокується ядерна зброя, вона володіє могутнім людським потенціалом, значними ресурсами, високорозвинутими виробничими силами. Загалом, за ефективного використання цього потенціалу Україна могла б перетворитися на сильного конкурента для країн європейського континенту. На жаль, за кілька років незалежності ми умудрилися розгубити стільки, скільки не набули за найближчі десятиліття.

Отож, 1991 рік виявився етапним, переломним в історії України, бо саме цього року Верховна Рада схвалила Акт про державну незалежність України, а референдум 1 грудня 1991 року легітимізував рішення вищого законодавчого органу країни. [2]

Відзначимо ще дві дуже суттєві політичні події, які вирішальним чином вплинули на політичні зміни у нашому суспільстві. По-перше, консолідувалися полярні політичні сили, які були об'єднані спільною метою - утвердити державну незалежність країни. Заради неї вперше після появи розмаїтих політичних рухів став можливим консенсус, оскільки всі прагнули зайняти місце у рядах патріотів, при цьому представники окремих політичних рухів і партій переслідували свої далекосяжні цілі.

По-друге, в Україні була заборонена діяльність комуністичної партії. Марксизм-ленінізм став суто декларативною ідеологією для партійної еліти, тому, коли з'явилися перші ознаки небезпеки, партійні лідери раніше інших відмовилися від цієї ідеології й від «зовнішньої партії».

Наприкінці 1991 року на виборах першого Президента України значна частина виборців підтримала поміркованого Л. Кравчука. Головну увагу він приділяв питанням зовнішньої політики, у внутрішніх же справах явно прагнув не форсувати подій, займаючи вичікувальну позицію. Що стосується представницьких органів влади, Президент тримався лінії обмежених кроків. При цьому «ми зіткнулися з досить цікавою особливістю пострадянського політичного розвитку: з крахом могутньої складової виконавчої влади - апарату КПРС - КПУ - політичні інтереси традиційних груп економічного панування радянського зразка (директорату, «аграрників» та ін.) змістилися головним чином у систему Рад. Президентські й урядові структури сприймаються нами як елемент бюрократичного контролю. Аби його уникнути, прихильники Рад прагнули до якомога більшого поглинання виконавчих органів. Спротив же останніх стає рушійною силою реалізації принципу розподілу влад. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме бюрократія, а не представницькі органи опиняються в ролі захисника найголовнішого принципу конституційної теорії - розмежування гілок державної влади». [79, с. 9]

Дещо пізніше виконавча влада почала вимагати особливих повноважень, які і було їй надано. Однак Верховна Рада залишила за собою право призупиняти будь-який урядовий акт. Таким чином, українські парламентарії вирішили, за образним висловлюванням відомого мислителя К. Поппера, фундаментальну проблему будь-якої політики - проблему «контролю над контролерами». [37, с. 164]

На середину 1993 року націонал-демократичні і комуністичні сили під впливом економічної кризи, що загострювалася, знову зайняли свої місця по різні боки барикад. Як і пів року тому, більшість політиків знову розглядали головне питання суспільного життя через формулу протистояння комуністів та антикомуністів. Причому націонал-демократичний рух опинився в кризовому стані. Його представники розділилися на два табори - стосовно ставлення до проблем розбудови суверенної держави. Одні вважали, що, не зважаючи на проголошення незалежності, комуністи залишилися при владі. Отже, необхідно просуватися до демократичних перетворень у політичній та інших царинах суспільного життя. Інші були переконані, що самостійна держава - це надцінність і головне завдання полягає в тому, щоб не допустити реставрації імперії, а реформи можуть почекати. [83 с. 267]

У даній політичній ситуації дослідники виокремлюють слідуючі особливості українського політикуму: по-перше, вони зумовлюються певною безпомічністю багатьох політиків і аж ніяк не рідкісною істеричністю опозиції. Вони сприймають події виключно у «двоколірному» вимірі. Особливостями нинішнього політикуму є різні, нерідко - полярні сприйняття й тлумачення загальноприйнятих цінностей людства. Третьою характерною рисою українського політикуму є прагнення організувати політичне життя за допомогою чергових гасел без урахування соціально-історичної ситуації в країні. [15, с. 32]

У цій складній політичній ситуації виникли й інші проблеми: загострилося становище в Криму, Верховна Рада практично заблокувала процес приєднання держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, катастрофічно втрачалася довіра громадян України до політичної системи в цілому і до політичних лідерів зокрема - про що свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України. Маси відчули себе вкотре обдуреними, засобом в руках політиків з далекосяжними цілями. Відтак, суттєво змінилося ставлення до політичних лідерів і до їх партій - від доброзичливо-критичного до різко негативного.

Зміна ставлення до політичних лідерів у гірший бік можна було спрогнозувати, враховуючи катастрофічне погіршення економічної ситуації. Біда полягала в іншому: до середини 1993 року Україна «не визначилася з концептуальними підвалинами подальшого суспільного розвитку, що не дає змоги владним структурам розробити і здійснити ефективні соціально-економічні перетворення. Причин тут, як мінімум, дві. Перша - у слабкій теоретичній розробці і недостатньому спілкуванні стосовно існуючого в світі досвіду переходу від авторитарно - бюрократичних режимів до ефективних форм демократії й господарювання. Друга - пропорція політичних сил у вищих органах влади, передусім у Верховній Раді, які невповні репрезентують інтереси населення України і не дають змоги виробити і прийняти визначальні принципи концепції розвитку держави». Згадані фактори настійливо вимагали динамічніших змін у різних сферах суспільного життя. [85, с. 108]

Головною політичною подією 1994 року стали вибори нової Верховної Ради України. Результати виборів не лише відбили загальну радикалізацію суспільних настроїв, але й розкололи парламент на два непримиренних табори з дуже слабким центром. Ця обставина практично унеможливила прийняття конституційних рішень. Що стосується президента, йому потрібно було встановити контроль за роботою Кабінету Міністрів і його органами на місцях.

Подальший розвиток політичного процесу в Україні залежатиме від того, які сили почнуть визначати політичний клімат в країні, як вони будуть представлені у її вищому законодавчому органі, на підтримку яких із цих сил може розраховувати у своїй діяльності глава держави. Загалом, динамічна рівновага різних політичних сил сформувала осердя українського політикуму, а політична структурування українського суспільства покликала до життя і структурування Верховної Ради. [46, с. 52]

Після виборів, як правильно вважали політологи, основні внутрішньополітичні питання зосередилися навколо взаємин президента і парламентської більшості. На відкриту боротьбу проти президента ліва більшість не наважувалася, однак виявила спротив, коли глава держави вніс на розгляд Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Постала своєрідна дилема: ви з Президентом - за президентську диктатуру; чи ви з комуністами - за радянську владу. «Ця дилема хибна вже хоча б тому, що президентський Закон «Про державну владу і місцеве самоуправління в Україні» є нічим не іншим, як старою радянською системою управління, жодним чином не адаптованою до сучасних умов - коли ні ради, ані будь-які інші органи влади на місцях не становили собою нічого, крім підпорядкованої центральній виконавчій владі ланки в бюрократичному механізмі». [68, с. 131]

За нинішньої політичної ситуації краще за все виходити з усвідомлення принципу розподілу влади як рівноваги соціальних сил, передумов політичної свободи та концепції соціального консенсусу.

Якщо узагальнити основні результати аналізованого періоду, можна зробити скоріше песимістичний, ніж оптимістичний висновок про незадовільне становище в різних сферах суспільного життя. Передусім - це нечіткість, непослідовність, половинчатість реформаційного курсу в економіці; неоптимальна пропорція між мірою власної автономії і мірою взаємної інтеграції країн СНД; недооцінка ролі держави, управлінських структур, хоч особливості української промисловості спонукають до необхідності активного застосування методів державної регульованої економіки. «Специфіка сучасного стану політичної влади в Україні, - писали на початку 1993 року вітчизняні політологи, - полягає, по-перше, в сильній дифузії джерел влади; по-друге, в розмежуванні влади і відповідальності її носіїв за наслідки своєї діяльності; по-третє, у загостренні непорозуміння між владними структурами і громадськістю; по-четверте, у запеклій боротьбі як між горизонтальними й вертикальними структурами влади». Автори цілком справедливо підкреслювали, що очікувана динаміка політичних процесів після здобуття Україною незалежності не відбувалася через об'єктивні й суб'єктивні фактори. «Не визначившись із власним баченням шляхів розвитку, писали вони, Україна не могла стати на шлях динамічних і ефективних соціально-економічних перетворень, які б мали цілісний характер. Її дії нерідко були наслідком «сліпого» запозичення чужого досвіду, або тією чи іншою мірою змушеного слідування за перебігом подій у сусідній Росії. Звідси непослідовність і безсистемність практичних дій, ефект тупцювання на місці, розгубленість частини керівництва. Така політика значно поглибила об'єктивну складність перехідного періоду, спровокувала різке погіршення становища у суспільстві, особливо у царині економіки, зубожіння людей, зумовила у багатьох напрямках сповзання від кризового стану до катастрофи». [42, с. 48]

Разом з тим не можна змальовувати лише у чорних тонах політичні реалії аналізованого етапу. Справедливості ради слід відзначити, що у цей період в країні мали місце спроби створити соціально - політичні інститути за європейським цивілізованим зразком, поступово набувала професіоналізму Верховна Рада, було запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Однак відсутність системного підходу до формування політичних структур призвело до протистояння різних гілок влади і, врешті решт, до кризи влади в цілому. Це виявилося в очевидній неефективності владних структур, неузгодженості й протистоянні їх дій, втраті авторитету у населення. Під тиском цих факторів Верховна Рада прийняла рішення про дострокові вибори 1994 як парламенту, так і Президента. [67, с. 3]

Нині перед Верховною Радою і Президентом України постало два головних завдання. По-перше, необхідно чітко визначити стратегічні орієнтири соціально-економічного розвитку; по-друге, важливо створити діючу, структуровану систему влади.

В цілому ж обрано курс на радикалізацію політичного та економічного розвитку країни. Президент запропонував піти шляхом прискорення ринкових перетворень в економіці. Однак успіх економічних реформ ставиться у безпосередню залежність від докорінної реорганізації державно-політичної системи. Тому не випадково найсерйознішим кроком Президента стала підготовка його командою проекту Закону про владу.

Центральною і найсуперечливішою ланкою у даному проекті Закону, безумовно, стало питання про співвідношення виконавчої і законодавчої влади. Спочатку взяли гору емоції, коли парламентарії відчули себе упослідженими. Однак емоції - не доказ, не аргумент на обгрунтування необхідності зміцнення владних структур. Тому пізніше почався грунтовний аналіз президентського проекту. Зрозуміло, що його команда деякі положення зумисно сформувала надто жорстко і не на користь законодавців, аби мати «запас міцності», роблячи певні поступки. Проте, подібна тактика досить скоро була розгадана і парламентарії, у свою чергу, зайняли жорстку позицію. Загалом, почалася конфронтація між законодавчою і виконавчою гілками влади яка ні до чого доброго призвести не може.