Спільна робота школи та сім’ї у вихованні обдарованих дітей

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

1. СПІЛЬНА РОБОТА ШКОЛИ І СІМ'Ї ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1 Історико-педагогічний аналіз проблеми співпраці школи та сім'ї

1.2 Теоретико-методологічні засади спільної роботи школи та сім'ї

2. НАПРЯМИ СПІЛЬНОЇ РОБОТИ ШКОЛИ ТА СІМ'Ї У ВИХОВАННІ ОБДАРОВАНИХ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

2.1 Психолого-педагогічна характеристика категорії обдарованих дітей

2.2 Вивчення сімей учнів, їх виховного потенціалу

2.3 Організація педагогічного всеобучу батьків обдарованих дітей з метою формування їх педагогічної культури

2.4 Корекція виховної діяльності сімей з різним типом сімейного благополуччя

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку педагогічної теорії і практики однією із актуальних проблем діяльності початкової школи є робота з обдарованими учнями. Особливий інтерес до цієї проблеми пояснюється суспільними потребами в розвитку неординарної та творчої особистості, здатної нестандартно мислити та самостійно і активно приймати адекватні рішення. Саме високо обдаровані люди здатні зробити свій найбільший внесок у розвиток суспільства, його соціальний, науковий та технічний прогрес. Про це йдеться у низі державних документів, серед яких: Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ столітті, Концепція національного виховання, Закон України «Про освіту» [23; 30; 42].

Раннє виявлення обдарованих і талановитих дітей, їх навчання і виховання складає одну з головних проблем вдосконалення системи освіти. У наукових джерелах простежуєиться думка, що обдаровані діти не потребують допомоги дорослих, особливої уваги та керівництва їх діяльністю. Проте не слід забувати, що такі діти найбільш чутливі до оцінки їх діяльності, поведінки і мислення, вони сприйнятливіші до сенсорних стимулів і краще розуміють відносини і зв'язки.

Важливою умовою ефективної навчально-виховної роботи з обдарованими дітьми є співробітництво школи і сім'ї, спрямоване на формування високого рівня педагогічної культури батьків. Особливості взаємин школи із сім'ями учнів регламентуються державними документами. Так, в Законі України «Про освіту» визначені основі права і обов'язки батьків щодо виховання дітей, зокрема, відзначено, що на батьків покладено однакову відповідальність за виховання і розвиток дитини. А стаття 50 цього документу називає батьків у числі рівноправних учасників цього процесу [28, 14], оскільки без допомоги батьків педагогічному колективу важко домогтися значних успіхів у навчанні та вихованні обдарованих дітей.

Проте, іноді в шкільному та сімейному вихованні немає узгодженості. Це ускладнює процес формування свідомості та поведінки дітей. Тісна співдружність школи та сім'ї допомагає забезпечити єдність вимог і виховних впливів.

Як свідчить досвід, тісний взаємозв'язок школи та сім'ї може розвиватися завдяки педагогічній освіті батьків і залученню їх до виховної роботи. Школа і сім'я покликані спільними зусиллями сприяти всебічному розвиткові підростаючих поколінь.

Практика переконує, що сьогодні багато батьків у вихованні обдарованих дітей допускаються суттєвих недоліків. Так, окремі батьки намагаються задовольнити всі дитячі примхи, усувають їх від праці. У таких сім'ях діти не беруть участі навіть в нескладній домашній роботі. Це негативно позначається на їхньому навчанні, ставленні до своїх однокласників, на власній самооцінці. Нерідко в сімейному вихованні обдарованих дітей трапляються й інші крайнощі - надмірна суворість та опіка, придушення самостійності дітей, що є недопустимим у роботі з такою категорією дітей.

Зазначені недоліки сімейного виховання обдарованих дітей пояснюються недостатньою освіченістю батьків та браком у них необхідного досвіду виховання. Допомогти батькам відшукати правильні підходи у вихованні - одне із провідних завдань сучасної початкової школи.

Окремі аспекти роботи з обдарованими учнями початкових класів досліджуються уже протягом тривалого часу.

Так, теоретичні питання обдарованості досліджували В. Ананьєв, А. Брушлинський, П. Гальперін, О. Ковальов, Г. Костюк, Н. Лейтес, А. Леонтьєв, В. Мясіщєв, С. Рубінштейн, Б. Тєплов та ін.

Проте, практично відсутні наукові доробки присвячені дослідженню специфіки співпраці початкової школи та сім'ї у роботі з обдарованими дітьми.

Таким чином, актуальність проблеми, недостатня її теоретична і методична розробка зумовили вибір теми дипломної роботи «Спільна робота школи та сім'ї у вихованні обдарованих дітей».

Об'єкт дослідження - спільна робота школи та сім'ї.

Предмет дослідження - напрями спільної роботи школи та сім'ї у вихованні обдарованих учнів початкової школи.

Мета дослідження - визначити та теоретично обґрунтувати напрями співпраці школи та сім'ї у вихованні обдарованих учнів початкових класів.

Відповідно до об'єкта, предмета і мети дослідження визначені такі завдання:

1. Дослідити проблему співпраці школи та сім'ї в історико-педагогічному контексті.

2. Обґрунтувати теоретико-методологічні засади організації спільної роботи школи та сім'ї.

3. З'ясувати психолого-педагогічні особливості категорії обдарованих дітей.

4. Визначити та обґрунтувати напрями спільної роботи початкової школи з батьками обдарованих дітей.

Методи дослідження:

- теоретичні - аналіз, синтез, узагальнення, класифікація і систематизація теоретичних даних;

- емпіричні - педагогічні спостереження, бесіди, анкетування;

- методи обробки результатів дослідження - кількісний та якісний аналіз.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (81 найменування), 4 додатків на 5 сторінках. Ілюстративний матеріал подано в 1 таблиці та на 1 рисунку. Основний зміст роботи викладено на 79 сторінках.

1. СПІЛЬНА РОБОТА ШКОЛИ ТА СІМ'Ї ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1 Історико-педагогічний аналіз проблеми співпраці школи та сім'ї

Аналіз науково-педагогічної літератури показав, що проблема співпраці школи та сім'ї не є новою і вивчається уже впродовж тривалого часу видатними педагогами та вчителями-практиками. Як показали результати нашого дослідження, одним з перших педагогів, які займалися докладною розробкою питань співпраці сім'ї і школи був відомий чеський педагог Я. Коменський [38, 143]. За переконанням вченого, саме сім'я повинна готувати дитину до подальшого навчання в школі. У своїх педагогічних доробках Я. Коменський для дітей від народження до шести років визначав материнську школу, під якою мав на увазі не суспільну установу, а своєрідну форму виховання. Зокрема материнській школі педагог присвятив значний розділ своєї «Великої дидактики» і спеціальний твір під назвою «Материнська школа» [38, 150]. Цьому рівню виховання він надавав дуже великого значення, розглядаючи його як першу і найважливішу частину всієї розробленої ним системи виховання і становлення підростаючого покоління. На думку вченого, у материнській школі повинні закладатися основи фізичного, етичного і розумового розвитку дітей. При цьому, Я. Коменський нагадував, що фізичні і духовні сили дитини розвиваються поступово. Він закликав батьків досвідченіше піклуватися з найбільшою ретельністю про здоров'я своєї дитини і давав конкретні вказівки щодо догляду за малюком, а саме: яким повинне бути його харчування, одяг, режим. Дуже важливою була вимога Я. Коменського до годування немовлят неодмінно молоком матері. Окрім того, сім'я має забезпечити дітям як можна більше рухів давати їм можливість бігати, гратися, пустувати. Він вимагав, щоб батьки не заважали дитячій грі, а самі брали в ній участь, направляючи дітей в правильне русло.

До засобів морального виховання на думку Я. Коменського належать розумні повчання і вправи дітей в позитивних, з точки зору моральності, вчинках, а також позитивний приклад дорослих. У той час як в практиці виховання дітей в сім'ї широко застосовувалися фізичні покарання, він пропонував впливати на дітей у разі їх поганої поведінки або провини передусім умовлянням і осудом, вдаючись до покарань лише в самих крайніх випадках.

У області розумового виховання Я. Коменський ставив перед материнською школою завдання сприяти накопиченню дітьми за допомогою органів чуттів можливо більшого запасу конкретних уявлень про навколишній світ, розвивати їх мислення і мову, з тим щоб підготувати їх до подальшого систематичного навчання в школі [38, 111].

Педагог приділяв багато уваги підготовці дітей до школи рідної мови. Він рекомендував батькам завчасно збуджувати у дитини любов і інтерес до школи, високо підіймати в його очах авторитет майбутнього вчителя. З цією метою він радив роз'яснювати дітям, як важливо вчитися в школі, познайомивши їх з учителем ще до початку занять. Вчення Я. Коменського про материнську школу являє собою першу спробу створити теорію і методику виховання, визначити мету, зміст, основні завдання і методи, запропонувати ретельно продуману і чітко організовану систему роботи з маленькими дітьми відповідно до їх вікових можливостей.

«Материнська школа» фактично була першою в світі програмою виховання дітей в сім'ї. У ній висвітлені основні напрями виховної роботи: фізичне, моральне, розумове, трудове і естетичне виховання, розвиток мови і підготовка до школи [77, 111].

Відомий французький педагог, Ж. Руссо, звертаючись до батьків і вихователів, закликав їх розвивати в дитині природність, прищеплювати почуття свободи і незалежності, прагнення до праці, поважати в ньому особистість і всі корисні розумні схильності [37, 119].

Якщо дитина плаче, Ж. Руссо пропонував батькам і вихователям не вдаватися до загроз, а, навпаки, терпляче і настирливо вивчати дійсні причини дитячого плачу. Він справедливо попереджав, що дитячі сльози при відсутності належного розуміння потреб, якими вони викликаються, і внаслідок безмірних послуг батьків можуть породжувати щось що суперечить моралі і природі.

Ж. Руссо рекомендує поволі впливати на дітей, керувати ними, не ущемляючи їх свободи і не застосовуючи заходів прямого силування, і разом з тим виявляти наполегливість, вимогливість, не поспішати із задоволенням небажаних і химерних дитячих прохань. Цього батьки можуть навчитися спілкуючись з вчителем своєї дитини. Адже вчитель проводить більше часу з дітьми і йому легше зрозуміти чого дитини хоче і до чого прагне [37, 98].

На думку видатного швейцарського педагога-демократа, одного з основоположників народної школи Й. Песталоцці, щоб уникнути прорахунків виховання, слід якнайраніше прилучати дітей до праці, до книжки, до самостійної пізнавальної діяльності, до самостійного мислення. Усе, що може дитина зробити сама, все, що їй під силу, вона повинна робити. «Найкраща допомога - зроби сам», - каже народна приповідка. Але приклад мають подати самі батьки, як відомо діти наслідують дорослих.

За переконанням вченого, проводячи бесіди з батьками, вчителі та керівники шкіл мають спиратися на наукові праці з фізіології людини, педагогіки, психології [37, 75].

Ще здавна відомо, що заохочувати дитину до навчання мають не лише вчителі, а й батьки. Коли вони будуть діяти злагоджено і цілеспрямовано то дитина буде ще більше прагнути досягти високого рівня знань і пізнавати навколишній світ. Надаючи виняткового значення сім'ї у підготовці дитини до життя, К. Ушинський не вважав родинне виховання особистою справою батьків. Він розглядав його як суспільний обов'язок кожного з них. Найпершим обов'язком сім'ї є виховання особистості, корисної для суспільства. У статті «Про моральний елемент у руському вихованні» [77, 113] К. Ушинський розглядає виховання дітей в селянських і дворянських сім'ях. Говорячи про виховання в родинах селян, він дещо ідеалізує це виховання, покладаючи, зокрема, свої надії у цій справі на виховну діяльність держави і церкви. Розкриваючи негативні сторони дворянського родинного виховання, педагог робить цілком правильні критичні висновки.

Так, К. Ушинський пише, що про батьків цих сімей не можна сказати, нібито вони не займаються вихованням своїх дітей. «Навпаки, - підкреслює К. Ушинський, - в більшій частині дворянських сімей виховання становить головну турботу батьків, мету їхнього життя, перед якою часто схиляються всі інші цілі і мотиви» [77, 114].

Отже, батьки є для своїх дітей завжди і в усьому зразком - вони повинні бути винятково тактовними, справедливими, щирими, чесними, витриманими. Адже діти люблять наслідувати дорослих. Найкращою вихователькою в родині К.Ушинський вважав матір. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу. К.Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти.

Видатний педагог висловив багато цікавих думок і з приводу того, як саме треба виховувати дітей в сім'ї. К. Ушинський вважав, що батьки обов'язково повинні добре знати своїх дітей, їхні можливості і нахили. В цьому питанні батькам може дуже допомогти педагогічна література. Він дуже чітко підкреслює, чим же повинні керуватися батьки у вихованні власних дітей. Виховати справжню людину можна тільки поєднуючи розумове, моральне, трудове та естетичне виховання [3, 115].

К. Ушинський звертає увагу батьків і на необхідність виховувати у дітей з раннього віку міцні, сталі навички. У творі «Людина як предмет виховання» підкреслюється велике практичне значення виховання добрих навичок. Педагог називає їх моральним капіталом, який безнастанно зростає і процентами від якого людина користується все своє життя. Він пише, як саме батьки можуть виховати в дітях добрі навички. На його думку це треба робити не механічно, а поступово, шляхом систематичних вправ, з урахуванням вікових особливостей дітей. Особливу увагу батьків К. Ушинський звертав на виховання у дітей навичок культурної поведінки. Однак, виховуючи у дітей ці навички, педагог радив стежити за тим, щоб моральні правила, ставши звичною нормою поведінки дитини, не приглушували живої душі, щирості й безпосередності. К.Ушинський давав батькам конкретні поради і з приводу того, як викорінювати погані звички. Для цього потрібно знати причини виникнення поганих звичок у дітей, а потім уже займатися їх усуненням [77, 130].

Важливі думки висловлював К. Ушинський і з приводу того, як треба здійснювати естетичне виховання в сім'ї. Необхідно з раннього дитинства пробуджувати в дітях любов до прекрасного - читати їм дитячі книжки, виводити на природу, показувати різні картинки, навчати різноманітних пісеньок. Але для цього, підкреслював педагог, потрібно, щоб самі батьки були естетично освіченими людьми [77, 120].

Великого значення надавав cпівпраці школи та сім'ї польський вчений М. Барановський, який, зокрема, писав: «Школа і дім повинні як найчастіше порозумітися і нараджуватися над станом здоров`я дітвори, над завданням виховання домового і шкільного, над засобами виховання, над працею дітвори і т.д. До того послужать безпосередні відносини родичів з учителями, шкільні повідомлення і взагалі кореспонденція між домом і школою, шкільні торжества, порушування цієї справи в письмах, відчути дбалість учителів і про дім родинний» [4, 14].

Проблема сім'ї і школи зайняла особливе місце в теоретико-педагогічних працях А. Макаренка другої половини 30-х років. Питанням сімейного виховання він присвятив «Книгу для батьків».

«Виховання є процес соціальний в самому широкому значенні, - нагадує А. Макаренко в першому розділі «Книги для батьків». - Виховує все: люди, речі, явища, але передусім і більше усього - люди. З них на першому місці - батьки і педагоги». «Діти - «квіти життя», - проти цієї відомої метафори А. Макаренко не заперечує. Але він застерігає від уподібнення «кольорів життя» розкішному декоративному букету, яким милуються, випускаючи сентиментальні ахи і охи. «Ні, наші діти зовсім не такі квіти... - переконано вигукує А. Макаренко, - це не букет, це прекрасний яблуневий сад... Важко, звичайно, не милуватися таким садом, важко йому не радіти, але ще важче не працювати в такому саду». І тому, закінчує свою думку А. Макаренко, «давайте будемо садівниками» [56, 6].

«Книга для батьків» - твір своєрідного, незвичайного жанру. Це одночасно і педагогічний трактат і художнє оповідання. Публіцистичні і науково-теоретичні розділи зміняються розгорненими розповідями або невеликими зарисовками, що грають роль художніх ілюстрацій до тих або інших педагогічних проблем.

Але було б невірно розглядати «Книгу для батьків» як деяке зведення педагогічних правил, як підручник, що пропонує вичерпні відповіді на завиванні складні питання сімейного виховання. «… Важко сподіватися, - говорив Макаренко на одній із зустрічей зі своїми читачами, - що по книзі можна навчитися виховувати, але навчитися мислити, увійти в сферу думок про виховання, мені здається, можна. Я тільки на те і розраховував, що ця книга допоможе читачам самим, на прикладах, задуматися над питаннями виховання і прийти до тих або інших рішень» [56, 6].

«Сім`я - перше джерело, з якого починається велика ріка почуттів і переконань» - так зазначав В. Сухомлинський. На його думку, «справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім`я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності» [62, 72].

В. Сухомлинський застерігав батьків та вчителів: «Пам'ятайте, що пустун, у якого про все є власна думка, на все свій погляд, - то ваше щастя; а безвільний, як тінь, вихованець, у якого власні думки вибиті з голови вашими сильними засобами впливу, який беззастережно в усьому підкоряється вам, - то нещастя ваше». Сильні і вольові засоби впливу батьків, що ламають волю дитини, роблять її безвільною, безініціативною, байдужою і нерідко безсердечною та жорстокою людиною, готовою переступити через біду ближнього в ім'я власних гараздів [75, 94].

«Які книги зібрані у вашій хатній бібліотеці? Яку службу вони несуть? Чи вони є просто прикрасою і натяком на високий культурний рівень сім'ї? Чи читаєте ви, батьки, книги разом з дітьми? Чи обговорюєте з ними прочитані книги? - замислитися над цими питаннями мають усі батьки», зазначав В. Сухомлинський. Сімейне зібрання книг педагог називав «Золотою бібліотекою Дитинства і Юності» і заповідав: «Найживотворніше джерело, яке живить родинний струмок культури, - книга. Най безціннішим духовним багатством кожної родини є сімейна бібліотека. Стало традицією передавати бібліотеку в спадщину - батьки передають книжки синам і дочкам як най безцінніший скарб. Книга, яка ввійшла в духовне життя сім'ї, - то ніби промінь, який освітлює майбутнє і батькам, і дітям» [75, 111].

Г. Щукіна у своїх дослідженнях зазначає, що ставлення школяра до навчання перебуває у прямій залежності від пізнавального інтересу. Він є головним мотивом діяльності підлітків у сучасній школі. Пізнавальний інтерес, що передбачав «цікавість, допитливість і постійну, невичерпну жадобу знань і являє собою природженої якості». Він - наслідок формування особистості і залежить «не тільки від речей, а й від людей, що його спрямовують, виховують, коригують». Серед цих людей першими вихователями є батьки. Цілеспрямована діяльність сім'ї сприятиме тому, що пізнавальний інтерес стане не тільки переважаючим мотивом навчальної діяльності дітей, а й на вищому етапі - стійкою рисою їхнього характеру. І чим раніше батьки прагнутимуть сформувати цю рису в своїх дітях, тим реальніші будуть їхні шанси досягти успіху [55, 94].

Таким чином, проблема співпраці сім'ї та школи досліджується уже впродовж тривалого часу в працях педагогів класиків і не втрачає своєї актуальності сьогодні.

1.2 Теоретико-методологічні засади співпраці школи та сім'ї

Співпраця школи з сім'єю, опора на родинні традиції набуває сьогодні нового педагогічного змісту та особливої актуальності. Адже об'єктивна необхідність взаємодії школи і сім'ї у розвитку особистості молодшого школяра має глибокі соціальні й психолого-педагогічні основи. Вона зумовлена сутністю самого процесу виховання і розвитку, який пов'язаний з безпосереднім сприйманням особистістю як організованих, так і випадкових зовнішніх впливів.

Впродовж багатьох віків людей хвилювала проблема становлення особистості. Відомий філософ Гельвецій відзначав, що люди не народжуються, а стають тими, ким вони є. Першоосновою розвитку дитини як особистості є виховання в сім'ї. Якщо сім'я зацікавлена у вихованні особистості, то виховний влив школи посилюється, якщо ж такий союз слабкий або не склався взагалі, то позитивний вплив школи значно зменшується [39, 11].

Школа і сім'я - два суспільних інститути, на яких покладено обов'язок виховувати особистість. Визнаючи школу провідною ланкою у розвитку особистості треба зазначити, що без єдності зусиль з сім'єю, ефективність цього процесу буде низькою. Адже саме сім'я найбільше впливає на її всебічний розвиток: укладом спільного життя, побутом, працею, традиціями, звичаями. Саме в сім'ї дитина засвоює такі загальнолюдські поняття, як добро і зло, правда і кривда, корисне і шкідливе, тобто її морально-етичні принципи на яких споконвіку ґрунтується педагогічний досвід народу [48, 33].

Сім'я завжди була і залишається природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом матеріальної і емоційної підтримки, необхідної для розвитку її членів, особливо дітей, засобом збереження і передачі культурних цінностей від покоління до покоління.

Сім'я - один із головних виховних інститутів, значення якого у формуванні особистості дитини важко переоцінити. Лише в сім'ї, під керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у всіх його складностях і багатогранних проявах, тут проходить її громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки.

Здійснюючи родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного становлення та розвитку особистості, забезпечують дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім'ї починається дорога і до школи. У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до захисту рідної землі, патріотичних почуттів [39, 12].

Сьогодення вплинуло на зміст взаємодії батьків з дітьми. Ринкові відносини, вільний вибір галузі діяльності сприяють посиленню потреби особистості у додатковій освіті та професійному самовизначенні. З огляду на це загострюється увага та зацікавленість батьків до шкільної діяльності дітей.

Виховання і навчання цілеспрямовано впливають на розвиток особистості, вони постають як свідома, підпорядкована певній меті діяльність, результати якої мають передбачуваний характер. Педагоги та батьки мають керувати розвитком юної особистості. Це і є одним із шляхів оптимізації взаємодії школи і сім'ї у розвитку особистості школяра.

Значення батьківського авторитету, роль педагогічного колективу та всієї системи освіти є найважливішою необхідністю у навчально-виховному процесі сучасної початкової школи. Щоб змінити на краще стан моральності нашого суспільства, необхідно пам'ятати, що вихованість наших учнів результат копіткої щоденної роботи, а також тих реальних між людських стосунків, у які включається дитина з перших днів свого життя і активним учасником яких вона залишається усі наступні роки.

Дані досліджень засвідчують, що не на стільки виховує сам виховний процес, як спеціально організована дорослими діяльність, а ті щоденні, конкретні взаємини, під час яких дитина день за днем вбирає і активно переосмислює людські цінності і орієнтації, способи поведінки, сутність ставлень до явищ життя і до самої себе. Як відомо, здоровою і щасливою дитина може вирости тільки у дружній і щасливій сім'ї, де панує любов і взаєморозуміння. Провідна роль у родинному вихованні належить, звичайно, батькам та рідній (материнській) мові. Родина відіграє у вихованні дітей колосальну роль. У сім'ї відбувається формування характеру кожної людини, її особистісних рис і національної свідомості. Саме тут з молоком матері закладаються основи становлення особистості. Оптимальне досягнення реалізації навчальних і освітніх завдань початкової школи прийде через забезпечення гармонії родинно-шкільного виховання молодших школярів [61, 75].

Стосовно педагогічних здібностей батьків, то до найважливіших із них варто мабуть, віднести вміння належно організовувати комунікативну діяльність, налагоджувати внутрішньо-сімейні взаємини і, найголовніше, встановлювати правильні стосунки з дітьми.

Отже, зрозуміло, що в умовах сім'ї дітей виховують не лише батько й мати, але й інші члени сім'ї. Тому що сім'я, як первинний колектив суспільства в цілому впливає на формування і розвиток дітей.

Більшість батьків у нашій країні добре розуміє свою відповідальність за виховання своїх дітей і приділяє їм багато часу і уваги. Проте ще багато таких батьків, які намагаються перекласти всю відповідальність за виховання своїх дітей на плечі учителів, на жаль, ще немало. Тим часом давно відомо, що якість виховання і навчання дітей залежить не тільки від учителів. Адже більшу частину свого часу діти проводять дома, в сім'ї. Тому багато залежить від того, як школярі виконують домашні завдання, як виховується у них любов до праці, як проводять вони своє дозвілля, з ким товаришують. Батьків необхідно націлювати на те, що ефективність виховання значною мірою залежить від дружного і погодженого виховного впливу на них сім'ї і школи, батьків і учителів [64, 119].

Вчені надають великого значення такому засобу розвитку характеру, як наслідування. Про це мають завжди пам'ятати дорослі - батьки, вихователі, вчителі, які хочуть того чи ні, але виступають для дітей взірцями поведінки. Батькам також важливо використовувати виховний вплив на дітей через літературних героїв, персонажів кінофільмів, постаті видатних діячів науки, техніки, культури.

Батьки виховують дітей не лише словом, переконанням, а й своїм власним прикладом, своєю поведінкою. Вони впливають на дітей тоді, коли вони тільки вступають в життя і вперше починають пізнавати навколишній світ. Тому виховний вплив батьків буває особливо сильним. Адже перші дитячі враження - це найяскравіші враження. Вони зберігаються часто на все життя. При цьому зберігаються, на жаль, не тільки позитивні, а негативні навички і звички. Якщо батьки навчать свою дитину в перші роки її життя обманювати товаришів, старших, то вона і в зрілому віці буде неправдивою.

Діти, особливо на ранніх ступенях свого розвитку, намагаються повторювати вчинки і дії дорослих, що їх оточують. Пояснюється це тим, що в них ще нема достатніх знань і життєвого досвіду. В силу цього вони й намагаються наслідувати дорослих і насамперед своїх батьків.

Ось чому поведінка батьків - це основний вирішальний засіб виховання дітей в сім'ї. Якщо батьки прагнуть виховати своїх дітей правдивими і чесними, а самі в їх присутності говорять неправду, то ефективність їх виховного впливу значно знизиться. Якщо батько або мати намагаються виховати в своїх дітей такі якості, як дисциплінованість і організованість, ввічливість і повагу до старших, а самі не мають цих якостей, то їх виховна робота не дасть потрібних наслідків [64, 59].

Відомо, що сім'я - той основний осередок, де відбувається формування особистості дитини. Вплив сім'ї на дитину домінуючий унікальний, а багато в чому й незамінний. В сім'ї особистість формується в природних умовах, вихователі тут - найближчі й найдорожчі для дитини люди, з якими вона постійно спілкується і яким повністю довіряє. «Саме в сім'ї беруть початок світогляд, ідейні й моральні переконання, етичні й естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, дитина вперше прилучається до рідної мови, історії та культури свого народу, його традицій, звичаїв, обрядів, усього укладу життя» [64].

Адже тільки в соціальному оточенні людина засвоює зразки поведінки й наслідує їх: спочатку під зовнішнім контролем, до якого відносяться батьки, школа та громадськість, а потім це може стати й основою саморегуляції особистості як такої.

Школі, безумовно, належить головна і вирішальна роль у вихованні і навчанні молодого покоління. Адже вона озброює школярів глибокими і різносторонніми знаннями. Без школи не можна стати культурною людиною. Інтелектуальний розвиток, який дає учням школа, ґрунтується на глибокому науковому розумінні ними законів природи і суспільства.

Одним із шляхів оптимізації взаємодії двох провідних інституцій виховання є підвищення провідної ролі школи у розвитку особистості молодшого школяра. Це сприятиме озброєнню учнів глибоким багажем знань, виробленню практичних навиків та вмінь [32, 18].

Проте школа - не єдине місце, де виховується і навчається молоде покоління. Діти здобувають освіту, виховуються і навчаються не лише в школі. Їх розвиток продовжується і поза стінами школи і насамперед - у сім'ї. На яку височінь не була б піднесена шкільна справа в нашій країні, школа сама, без допомоги батьків, не може успішно здійснювати виховання і навчання молодого покоління.

Правильне виховання сприяє інтелектуальному, творчому розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчителі і батьки правильно організовують навчальну діяльність, сприяючи самостійному вирішенню творчих задач. Адже інтелектуально-творчий розвиток особистості учнів є одним із найважливіших завдань взаємодії сім'ї і школи в організації навчально-виховного процесу.

Оптимізація взаємодії школи і сім'ї - необхідна умова успішного виховання і навчання дітей. Там, де вчителі і батьки виступають єдиним фронтом, там звичайно краще поставлена навчально-виховна робота школи і правильно організовано виховання дітей у сім'ї.

Звичайно, дітей треба вчити розрізняти добро і зло, формувати в них критичне, непримиренне ставлення до тих, хто керується антигуманними поглядами та нормами моралі. Однак формування у дитини правильної життєвої позиції, активної протидії злу можливе на основі виховання у неї передусім поваги до людей, вміння самостійно зрозуміти добо, відрізнити його від злого, негідного. Джерелом людського життя є родина. З прадавніх часів люди усвідомлювали значущість родини для всебічного розвитку особистості.

В освітньому просторі склалися різноманітні форми зв'язку школи і сім'ї. Найбільш поширеними способами їх оптимізації є:

- відвідування класним керівником і учителями батьків учнів;

- відвідування батьками школи;

- проведення класних і загально-шкільних зборів;

- шкільні конференції батьків щодо обміну досвідом сімейного виховання;

- «дні відкритих дверей», або «батьківські дні»;

- батьківські комітети при школи [54, 18].

Особливий тягар по забезпеченню реальних зв'язків з сім'єю лягає на плечі класовода. Свою діяльність він організовує через класний батьківський комітет, батьківські збори, а також через вчителів, які працюють в даному класі. Важливою частиною практичної діяльності класовода є відвідування учнів вдома, вивчення умов, в яких вони проживають, передбачення небажаних результатів. Традиційною функцією класовода залишається просвітницька: багато сімей потребують педагогічної поради, професійної підтримки. Адже непрофесійна робота з батьками підриває авторитет педагога і школи. Батьки будуть добиватися співпраці тоді, коли будуть бачити зацікавленість класовода долею їхніх дітей [32, 19].

Проблема взаємодії школи і сім'ї, на наш погляд, належить до найскладніших і найважчих. Оскільки взаємозалежність педагогічних явищ і процесів у наші дні дедалі ускладнюється, завдання, які висуває життя перед школою, стають настільки складними, що без високої педагогічної культури всього суспільства і, насамперед, сім'ї зусилля вчителів, якими б значними вони не були, виявляються недостатньо ефективними. Аналогічні проблеми стоять і перед сім'єю. Тому що всі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, вкорінюються і у сім'ю особливо на тлі сучасних суспільно-економічних контрастів. Формування правильних взаємин і розвиток особистості залежить насамперед від того, якими людьми постають перед дитиною мати й батько, як пізнаються людські стосунки і суспільне оточення.

Один з найважливіших професійних обов'язків учителя - організація співпраці з батьками учнів. Більш того завдання складається в організації такої співпраці, яка б не тільки йшла в одному напрямку з його цілями, завданнями і діями, але і доповнювала їх.

У систему відносин «вчитель-батьки обдарованих дітей» вчитель залучається об'єктивною необхідністю, самими умовами здійснення педагогічного процесу. Ця система відносин може існувати і функціонувати навіть без безпосереднього контакту її учасників, бо їх зв'язує учень як об'єкт взаємного впливу. Об'єктивна потреба співпраці вчителя і батьків учнів, що диктується єдністю цілей і завдань навчання і виховання, не означає непотрібності свідомих зусиль по організації цієї співпраці.

Відносини в системі «вчитель-батьки обдарованих дітей» являють собою важливий педагогічний чинник, що сильно впливає на моральне життя учнів, які сприймають ці відносини як норму навіть в тому випадку, коли останні і не є нормальними [54, 19].

Практика школи показує, що система реальних відносин «вчитель - батьки учнів» не завжди виконує свої функції. У цих відносинах нерідко зустрічаються такі недоліки:

- відсутність яких-небудь контактів в педагогічному впливі на дитину;

- вчитель іноді має невизначене уявлення про батьків учня, а батьки знають про вчителя тільки зі слів дитини;

- взаємне або одностороннє невдоволення один одним, мовчазне або відкрите несхвалення дій один одного, недовір'я і зневага аж до яскраво вираженої неприязні, часом перехідної у взаємні образи і приниження людської гідності, в гострий конфлікт, в який неминуче залучаються і діти, і який, внаслідок цього, не може не надавати руйнівної дії на педагогічний процес.

Відповідальність за моральні відносини, що складаються в системі «вчитель-батьки» лягає на вчителя як на ведучу сторону, професіонально зобов'язану.

Природно, що здійснення ведучої ролі педагога в організації оптимальних відносин з батьками учнів являє собою іноді значну трудність.

По-перше, тому, що вчитель, крім морального авторитету, не має ніяких інших впливів.

По-друге, йому доводиться налагоджувати доцільні контакти з будь-якими батьками, незалежно від їх особистих якостей і особливостей, незалежно від того, чи бажають цих контактів батьки чи ні.

Протиріччя між вчителем і батьками учнів породжуються різними причинами. Проте у демократичному суспільстві такі протиріччя практично виключені, бо мета і завдання школи, носієм яких виступає вчитель, співпадають з інтересами батьків учнів, що є соціальною передумовою для їх співпраці.

І все-таки протиріччя між вчителем і батьками учнів мають місце і в сучасній школі, хоч вони і носять інший характер. Зупинимося на короткій характеристиці деяких з них [61]:

1. Протиріччя, зумовлені труднощами і складностями процесу навчання і виховання, мають місце навіть тоді, коли використані, здавалося б, всі необхідні методи і засоби, а також значні зусилля сторін. Ці специфічні труднощі педагогічного процесу суб'єктивно сторонами можуть і не враховуватися, однак при несприятливому результаті сторони можуть перекладати провину один на одного за погане навчання і виховання дитини і нестачу уваги до неї.

Непомірність претензій, що пред'являються сторонами в загальній формі один до одного без урахування конкретної обстановки і можливостей, внаслідок практичної їх нездійсненності викликає незадоволення, нерозуміння і невдячність, хоч сторони, можливо, і роблять все, що в їх силах.

Потрібно мати на увазі і залежність процесу навчання і виховання від безлічі інших чинників, дія яких не пов'язана ні з впливом вчителя, ні з впливом батьків, в тому числі і природні завдатки, вплив яких не можна ні перебільшувати, ні зменшувати.

2. Причиною протиріч між вчителем і батьками учнів, зумовлених відмінністю в типі відносин школи і сім'ї до дитини, може бути також відмінність в типі відносин до дитини, які випливають з якісної відмінності таких інститутів, як школа і сім'я, що виступають абсолютно різними соціально-психологічними групами з різними функціями і відносинами. Протиріччя ці природні, оскільки представники цих різних груп починають взаємодіяти між собою, але зберігають відносно учня звичні для своєї групи зв'язки.

Вказані протиріччя особливо загострюються, якщо вчитель дивиться на свою діяльність тільки як на службу, і встановлює з батьками учнів лише офіційні, ділові відносини. Але офіційний підхід до навчання і виховання дітей (особливо в скрутних ситуаціях) безперечно вступить в суперечність з іншим до дитини з боку батьків - з людським підходом. І це зрозуміло. Увага і турбота батьків про дитину не служба, а моральна потреба. Батьків хвилює все, що пов'язано з їх дитиною: її успіхи і невдачі це їх гордість і сором, радість і страждання, тобто важлива частина їх життя. Вони повні любові до дитини навіть в стані розгубленості і безсилля, коли у них «опускаються» руки, і тому внутрішньо не можуть погодитися з сухим відношенням вчителя до їх дитини.

Вчителеві ж, в свою чергу, ці переживання батьків і їх претензії можуть здатися надмірними.

Так, через різний за своєю природою підхід до учня може виникнути невдоволення сторін, якщо вчитель не зуміє зрозуміти переживання і побоювання батьків за долю своєї дитини і врахувати їх в своїй діяльності. Іншому вчителеві буває важко зрозуміти, що навіть звичайне запрошення в школу викликає в сім'ї цілий переполох - батьки хвилюються і уявно перебирають можливі варіанти розмови з вчителем частіше неприємні для них за змістом, живуть в очікуванні переживання болю і сорому.

3. Протиріччя, пов'язані з різним рівнем педагогічної підготовки сторін. Суперечність відносно вчителя з батьками учнів може виникнути як наслідок різного рівня їх педагогічної підготовки. Для однієї з сторін процес навчання і виховання професія, для іншої - ні. Різна компетентність у розумінні мети, завдань і методів навчання і виховання породжує часте розходження у поглядах, створює зі сторони більш обізнаного в питаннях педагогіки вчителя спокусу командувати, повчати, неуважно відноситися до думки батьків, прагнення бути безперечним авторитетом в справах навчання і виховання.

Звичайно таке «педагогічне чванство» вчителя поєднується з відсутністю такту. Деяким вчителям навіть здається, що чим в більш незручне положення вони поставлять батьків учня своїм зауваженням, тим краще для справи (вони, неначе б, сильніше відчують відповідальність за своїх дітей). Тому по відношенню до такого вчителя у батьків виникає неприязнь і небажання зустрічатися з ним.

4. Іноді протиріччя виникають під впливом різної інформованості сторін про дитину, на основі якої вчитель і батьки по-різному судять про неї. І це зрозуміло: батькам більше відомо про життя дитини поза школою, вчителеві - шкільне життя, успішність і поведінка на уроках.

Природно, що інформація будь-кого з сторін, взята нарізно, є неповною, і тому недостатньою для справедливої, об'єктивної оцінки учня і його ставлення до навчання, до товаришів, до навколишнього світу загалом.

5. Неадекватне встановлення вимог сторін. Батьки учнів ставлять до вчителя іноді найвищі вимоги і не пробачають йому навіть тих помилок і проступків, які можуть пробачити багатьом іншим, в тому числі і собі. Здається, що в цій підвищеній вимогливості до вчителя криється несправедливість - вчитель така ж людина, як і всі, і йому також є притаманним все людське. Це не зовсім так. Високий рівень вимог, що встановлюються батьками учнів до вчителя, свідчить про особливу, високу повагу до нього, про розуміння його незвичайного становища - становища Вчителя [61, 109].

Є немало й інших обставин, що створюють труднощі у відносинах між вчителем і батьками учнів. До них, зокрема, відносяться: нестача часу у вчителя, внаслідок чого він не в змозі іноді підійти до кожного з батьків практично, врахувати всі його індивідуальні особливості і внесок в справу навчання і виховання своєї дитини. Іноді і у батьків дитини не вистачає часу, щоб проконтролювати всю роботу дитини і поговорити з вчителями. Не завжди буває легко зрозуміти і чітко розрізнити обов'язки сторін, що і породжує часом взаємні докори і претензії.

Як бачимо, протиріччя між вчителем і батьками учнів, які перешкоджають встановленню педагогічно доцільних контактів між ними, мають як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Природно, що деякі з них можна пом'якшити, інші відповідним образом відрегулювати.

Одним із засобів такого регулювання є педагогічна мораль, яка передбачає виявлення і формулювання таких вимог до поведінки вчителя, які були б педагогічно доцільними і необхідними при встановленні контактів з батьками учнів. Всі ці вимоги витікають із завдань виховання підростаючого покоління і навчально-виховного процесу школи. Назвемо головні з них.

Принципом, що визначає основний напрям в діяльності і поведінці вчителя, в його відносинах з батьками учнів, є вимога: турбота про організацію педагогічної співпраці з батьками учнів.

Зміст цього принципу розкривається в сукупності моральних норм, а саме:

- відчувати моральну відповідальність перед батьками учнів за навчання і виховання їх дітей;

- активно і постійно шукати педагогічні контакти з батьками (а не тільки тоді, коли необхідна їх допомога);

- не ображати батьківських почуттів недбалою і необґрунтованою оцінкою здібностей дітей і їх поведінки;

- сприяти підвищенню авторитету батьків в очах дітей, уміти бачити і показувати дітям найбільш цінні якості їх батьків і самому цінити ці якості;

- тактовно і обґрунтовано ставити необхідні вимоги до батьків учнів, не перекладаючи при цьому на них своїх обов'язків;

- нести певну відповідальність за педагогічні погляди батьків учнів і прагнути до їх вдосконалення;

- терпляче вислухувати критичні зауваження батьків на адресу вчителя, рахуватися з ними [61, 160].

Кожну з названих норм можна розкрити в ряді більш конкретних її вимог. Зупинимося на цьому детальніше.

Вчитель і батьки учня - дві сторони, разом і взаємно відповідальні за виховання дитини перед суспільством. Вчитель як професіонал зобов'язаний активно шукати педагогічні контакти з батьками учнів.

Навчально-виховний процес вимагає всебічної інформації про дитину і обліку її в роботі вчителя. Так само в житті учня є сторони, які прямують, регулюються і контролюються тільки батьками або переважно ними. Отже, без подолання різнобою у вимогах до дитини між сторонами оцінка поведінки учня не може бути справедливою.

Контакти вчителя з батьками повинні бути постійними і диктуватися не надзвичайними випадками і вимогами покарати дитину («вжити заходів»), а прагненням вчителя побільше дізнатися про дитину, порадитися про його навчання і виховання, навіть порадіти з батьками за нього, подумати про перспективи виховання.

Педагогічна мораль засуджує вчителя, який не бажає встановлювати контакти з батьками учнів. Причини такої його орієнтації можуть бути різні. Наприклад, надмірна упевненість в своїх педагогічних можливостях («обійдемося і без батьків»), невіра в батьків як помічників в справі виховання («що вони там розуміють»), байдужість до своєї справи взагалі («до чого мені все це»), відсутність свідомості і почуття моральної відповідальності перед батьками учнів («яке їм діло до моєї роботи») та інші.

Як бачимо, мотиви переважно суб'єктивні і педагогічною мораллю виправдані бути не можуть.

Навчальний процес знаходиться під постійним контролем і оцінкою з боку батьків учнів. Самі діти, іноді мимовільно, приносять додому інформацію про навчально-виховний процес, яка то тішить і заспокоює батьків, то засмучує і насторожує.

Ось наприклад, син приходить додому сяючий: «А я сьогодні відповідав по математиці і Тетяна Олександрівна сказала, що у мене справи набагато краще». «А нам сьогодні дроби пояснювали, знаєш, як цікаво! Хочеш, покажу?» З цієї навіть невеликої інформації батьки розуміють: «У школі все добре, цікаво, напевно, вчитель хороший».

Інша думка складається в сім'ї, коли дитина похмуро пояснює: «Учителька порвала мій зошит за бруд. А я старався, як тільки міг». Інший, прийшовши з школи, просто мовчить - в школі нічого цікавого не було, розказувати нічого, потім питає у матері: «Що таке лахи?» Після пояснення матері дитина знову задумується, а потім говорить: «Учителька сказала Жені, що викине його з класу з усіма його лахами».

Ось чому педагогічна мораль пред'являє до вчителя вимогу: «не ображати батьківських почуттів». А це потрібно робити ще в початкових класах, тому що тільки там закладаються перші уявлення батьків про школу, про вчителя і про весь педагогічний колектив. Адже буває, не встигне мати зайти в вчительську, як на неї «накидаються» з одного боку: «Ваша дівчинка страшно ледащо!» А з іншого кричать: «А-а, Марійчина мама, ну нарешті. Добре, що зайшли, я уже сам мав намір вас викликати: розмовляє ваша дівчинка на уроках!»

Звичайно, вчитель зобов'язаний давати дітям об'єктивну, в тому числі і негативну характеристику, якщо учень заслужив. Але вона принесе користь і буде правильно, по-діловому сприйнята тільки в тому випадку, якщо батьки упевнені у доброзичливому відношенні вчителя до їх дитини. Більше того вчитель повинен нести батькам не тільки погану інформацію про дітей, бо в кожній дитині є і щось хороше. Довгий перелік всіх, нехай навіть об'єктивних нестач учня, сприймається батьками як вияв неприязні до їх сина або дочки, і вони внутрішньо не виправдовують вчителя, який не може сказати про дитину нічого хорошого.

Не можна також виправдати і дратівливу форму звернення до батьків учнів в зв'язку з якимись недоліками або промахами в їх поведінці [56, 77].

Набагато ефективніше в педагогічному значенні звучить шаноблива форма звернення до батьків учнів: «Запитай будь ласка тата, коли йому зручніше зустрітися зі мною - хочу про дещо з ним порадитись».

Коли класний керівник-вчитель добре знає батьків учнів, уміє зрозуміти їх почуття, упевнено, шанобливо, без недоречного начальницького тону, з глибоким знанням справи говорить про їх дитину, цим самим створює собі однодумців, вірних друзів в такій нелегкій і непростій справі, як виховання дітей.

Моральна вимога - виховувати у дітей повага до їх батьків - має велику педагогічну і соціальну цінність.

Виховувати повагу до батьків - значить залучати дітей до важливої сторони моральності - поваги до старших, допомагати дітям побачити в своїх близьких такі якості, якими вони можуть гордитися. Педагог повинен зацікавити учнів життям і долею близьких, спонукати задуматися про те, з якими цікавими і шановними людьми вони живуть. Щирий інтерес до життя батьків учнів підіймає авторитет вчителя і як вихователя. І батьки будуть вдячні йому за таку орієнтацію їх дітей.

Іноді сприяти підняттю авторитету батьків буває нелегко, часто з вини самих батьків, у яких чомусь склалися напружені відносини зі своїми дітьми.

Вчитель, що зумів вплинути на зростання авторитету батьків в очах дітей, підіймає і свій авторитет: батьки щиро підтримують такого педагога у всіх його починах.

Буває і навпаки. Вчитель, який не керується тут даною етичною нормою іноді здійснює дії, що підривають авторитет батьків в очах дітей, робить це мимохідь, необдумано, іноді внаслідок звички. Ось приклади. Учень нагрубив учителю. Обурений педагог, не обтяжуючи себе в цей момент ніякими етичними нормами, відповідає грубіяну так:

«Ти ці штучки залиш для своєї матері! А я тобі не дозволю!» Побачивши на першокласникові несвіжий комірець, учителька помічає мимохідь: «Щось твоя мама погано стежить за тобою». Третьокласнику, який, на думку класовода, не дуже добре одягнутий, він говорить: «Що ж тобі батьки не можуть купити костюм?» [35, 155].

Відомо, що значною перешкодою у вихованні дітей є прихильність деяких батьків застарілим поглядам, педагогічна неписьменність, а то й зневага своїми обов'язками по відношенню до дітей. Значну частину моральної відповідальності за неправильні педагогічні погляди і поведінку батьків учнів несе вчитель. Педагогічна мораль зобов'язує його активно сприяти формуванню педагогічної культури батьків учнів, показувати те зло, яке наносить справі виховання їхня педагогічна неграмотність. Ця вимога диктується міркуваннями співпраці і створення сприятливих умов для виховання, коли всі суб'єкти педагогічного впливу на дитину об'єднані правильними, педагогічно доцільними установками і поглядами.

Але, виховуючи у дітей повагу до своїх батьків, вчитель зобов'язаний керуватися моральними вимогами, тобто вчити поважати лише те, що є гідним поваги.

Важливо донести це положення і до розуміння батьків, які зобов'язані ставити перед собою високі вимоги і повинні знати, що діти не можуть їх поважати лише за те, що вони батьки. Для поваги необхідні реальні цінності і гідність - інтелектуальні, етичні і т.д.

Практика кращих вчителів показує: авторитет, заснований на несправедливості, - фікція, яка розлітається при першому ж серйозному випробуванні. Вчитель зобов'язаний підтримувати тільки праву сторону. У іншому випадку неминучі соціальні і педагогічні втрати. Так, якщо в шкільні роки учень пересвідчиться, що поняття «авторитет» і «справедливість» можуть і не співпадати, то не виключено, що згодом він піддасть сумніву реальність і цінність і того і іншого.

Щоб успішно боротися з неправильними педагогічними поглядами батьків, вчитель повинен уміти правильно оцінювати їх відношення до своїх дітей, їх роль в навчанні і вихованні. Треба стерегтися при цьому поширеної помилки, коли про батьків судять тільки по їх дітях: вчителеві може здаватися, що батьки успішних учнів виконують свій обов'язок, а невстигаючих, недисциплінованих - ні. Важливо уміти правильно визначати і вимоги до батьків в їх відношенні до дітей, уміти знаходити доцільну форму презентації такої вимоги, яка не кривдила б батьків. Не менш важливим є навчити тат і мам виконувати вимоги, що поставлені перед ними. Вчитель повинен стерегтися спокуси -- хоч би частину своїх обов'язків перекладати на плечі батьків або ставити перед ними незрозумілі і нездійсненні завдання.

Конкретні форми впливу на батьків учнів багато в чому залежать від педагогічної майстерності, чуйності і етичної культури того або іншого вчителя, від уміння сприймати ним критику.

Критика менше образить вчителя у випадку, якщо він сам організує батьків на висловлювання критичних зауважень в свою адресу, переконавши їх в тому, що йому просто необхідно знати їх думку, знати, чи правильно розуміють його учні і батьки, які він допускає, з їх точки зору, помилки, побачені ними зі сторони, для того щоб їх усунути. У таких умовах критика набуває конкретного, ділового і необразливого характеру. Якщо ж критика батьків неправильна по суті або несправедлива, то вчитель і в цьому випадку зобов'язаний її вислухати і тактовно роз'яснити батькам, в чому вони неправі. Хоч вимогливий до себе вчитель завжди знайде і в помилковій критиці щось таке, що йому потрібно брати до уваги. Нехай хоч би те, що він, поступаючи правильно, виявився невірно зрозумілим іншими людьми [61, 115].