Соціально-педагогічні аспекти забезпечення правового захисту неповнолітніх

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-педагогічні аспекти забезпечення правового захисту неповнолітніх

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Соціального- правовий захист учнів загальноосвітньої школи: законодавче забезпечення

1.2 Основні принципи соціально-педагогічного забезпечення правового захисту неповнолітніх

1.3 Соціально-педагогічні аспекти діяльності сучасної школи по захисту прав неповнолітніх

РОЗДІЛ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИХ АСПЕКТІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ НЕПОВНОЛІТНІХ

2.1 Правова культура неповнолітніх як умова їх соціально-правового захисту

2.2 Експериментальне дослідження проблеми

2.3 Методичні рекомендації організації соціально-педагогічного забезпечення правового захисту неповнолітніх

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Вступ

Сучасний період побудови правової суверенної Української держави потребує суттєвого підвищення правосвідомості громадян, їх правової культури, законослухняності, подолання явищ правового нігілізму тощо.

У Засадах державної політики України в галузі прав людини, затверджених постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 575-ХIV, підвищення рівня правової культури і правосвідомості людини та громадянина, формування поваги до закону і визначення механізму захисту їх прав, значення діяльності в цій галузі піднято до рівня основних напрямів державної політики.

Особливо гостро постає питання про позицію та роль школи в обранні пріоритетів соціальної політики України взагалі та особливо політики щодо захисту соціальних прав дітей.

Захист прав дитини відноситься до соціальної сфери, де інтереси індивіда, суспільства та держави тісно переплітаються. Саме тому захист соціальних прав дітей в своїй основі має бути провідною функцією діяльності всіх освітньо - виховних закладів і соціально-педагогічних інституцій. Крім того, необхідно поруч із стійким розвитком законотворчості щодо прав дітей та молоді розглядати їх у якості головного пріоритету у процесі прийняття політичних рішень на рівні місцевих владних структур.

З огляду на це актуальним є теоретичне осмислення і пошук практичних підходів до особливостей формування соціально-правової освіти особистості; пошук нових форм, методів і технологій вирішення соціально-педагогічних завдань з цієї проблеми; з'ясування умов, факторів роботи у соціально-правовій освіті з орієнтацією на розвиток високої правової культури всіх учасників педагогічного процесу - вчителів, учнів, батьків, вихователів.

Над проблемою соціально-правового захисту дитини, зокрема над дослідженням її теоретичених аспектів, плідно працювали і продовжують працювати сьогодні Л. Волинець, З. Галковська, Н. Малярова, М.Несміянова, Л.Осипова та ін. Деякі напрями, що стосуються виявлення соціально-педагогічних умов щодо реалізації прав дитини, знайшли своє відображення у працях Т. Бойченка, О. Вакуленко, М. Голубчикова, О. Гончаренко, О. Деребіна, Т. Пантюхіної, Г. Столярова, Л. Сущенко та ін.

Сімейно-правові аспекти цієї проблеми розглядаються в дослідженнях Г. Бевз, А. Капської, І. Миговича, І. Пєша, В. Сагарди, П. Синютка й ін., а правові аспекти - досліджували Л. Кузьменко, В. Оксамитний, В. Оржеховська, М. Подберезький, М. Фіцула та ін.

Аналіз соціально-педагогічної та юридичної літератури дозволив з'ясувати, що сьогодні особливо гострою є проблема соціально-правового захисту неповнолітніх, зокрема учнів середніх і старших класів загальноосвітньої школи, оскільки недостатній рівень теоретичної та практичної розробленості цієї проблеми у соціальній педагогіці позначається негативно на якості соціально-правової діяльності сучасних вчителів - предметників, класних керівників. Саме це й посприяло вибору теми нашого дипломного дослідження: «Соціально-педагогічні аспекти забезпечення правового захисту неповнолітніх».

Об'єкт дослідження правовий захист учнів у загальноосвітній школі.

Предмет дослідження аспекти соціально-педагогічної діяльності щодо правового захисту неповнолітніх у сучасній загальноосвітній школі.

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність соціально-педагогічних умов щодо забезпечення правового захисту неповнолітніх у загальноосвітній школі.

Гіпотеза дослідження полягає у тому, що загальноосвітня школа як соціальний інститут має достатньо можливостей у плані забезпечення та захисту прав школярів, які можуть бути реалізовані за умови, якщо:

- основою соціально-педагогічної діяльності школи стане реалізація на практиці суб'єкт-суб'єктних відносин у процесі захисту прав і свобод учнів і гуманний напрям організації освітньо-виховного процесу, а також розвиток особистісно-творчого потенціалу педагогів та учнів, який стимулює збагачення їхньої соціально-правової культури.

Визначено наступні завдання дослідження:

1. Розкрити соціально-педагогічні засади правового захисту особистості та проаналізувати міжнародне і державне законодавство з метою визначення соціально - правової бази для забезпечення загальноосвітньою школою захисту прав неповнолітніх.

2. Обґрунтувати соціально-педагогічні умови оптимального забезпечення та реалізації правового захисту неповнолітніх у загальноосвітній школі.

3. Експериментально перевірити обґрунтовані напрями та зміст соціально-педагогічного впливу на право виховне становлення неповнолітніх.

4. На основі матеріалів дослідження розробити методичні рекомендації щодо оптимізації соціально-педагогічних аспектів забезпечення правового захисту неповнолітніх.

Методи дослідження: теоретичні методи: аналіз соціально-педагогічної, філософської, психологічної, правової літератури з даної проблеми; вивчення та узагальнення соціально-педагогічного досвіду роботи щодо захисту прав дітей у школах різного типу; емпіричні: спостереження, бесіди, анкетування.

Практичне значення дослідження полягає у спробі розробити конкретні організаційно - методичних порад вчителям щодо оптимізації забезпечення соціально-педагогічних аспектів правового захисту неповнолітніх.

База дослідження: ЗОШ. педагогічний неповнолітній загальноосвітній

Апробація дослідження: про результати дослідження доповідали на методичних семінарах загальноосвітньої школи.

Структура роботи: дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Соціально - правовий захист учнів загальноосвітньої школи: законодавче забезпечення

Аналізуючи динаміку розвитку дитини як соціального суб'єкта, дитина стала цікавити доросле суспільство, як щось відмінне від нього та таке, що має самостійну цінність, відносно недавно, десь біля двох століть тому. До цього дитина вважалась нижчим створінням, повністю залежним від дорослих [ 31 , 218].

До середньовіччя дитину сприймали як таку ж дорослу людину, лише маленьку. Про це свідчать література, мистецтво, архітектура попередніх століть. Сама християнська традиція виходила з ідеї гріховної природи дитини, тобто дитина з самого початку свого життя несла у собі, крім залежності від дорослого, ще й почуття вини, покори, слухняності. Суспільство ставило дитину в дуже жорсткі умови: дитинство закінчувалось з моменту визначення самостійності з позиції природи [10, 18].

Сьогодні ж формування особистості дитини і відповідного стилю її правомірної поведінки ґрунтується на таких головних засадах, як:

1) необхідність належного рівня розумового розвитку, здатності

сприймати, застосовувати, оцінювати відповідні норми і вчинки;

2) відповідний емоційний розвиток особистості;

3) нагромадження певного власного життєвого досвіду щодо оцінки особистих вчинків і дій інших людей, розвиток відповідної самооцінки;

4) навколишнє соціальне середовище, яке дає дитині конкретні зразки правомірної й асоціальної поведінки.

- На основі аналізу соціально-педагогічної теорії ми стверджуємо, що формування універсальних правових норм щодо захисту дітей і молоді пов'язане з проведенням широкомасштабних заходів із створення юридичної бази захисту прав і свобод людини з перших років існування Організації Об'єднаних Націй.

Проблема прав людини має пріоритетне значення в діяльності таких організацій як ООН і ЮНЕСКО: вони прийняли більше ста документів (декларації, конвенції, пакти й рекомендації) із цієї проблеми. Однак головним є те, що ООН вперше у світовій історії розробила документи, в яких визначено основні положення про права й свободу людини, що стали міжнародними стандартами. Зокрема, ООН оголосила період з 1995 по 2005 роки десятиріччям освіти в галузі прав людини.

На сучасному етапі Україна також є учасником міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист і гарантування прав та інтересів неповнолітніх, на досягнення їх повного добробуту. В першу чергу це стосується Конвенції про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року, Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту й розвитку дітей (1990 рік, Міжнародний пакт про інвалідів, Конвенція ВООЗ і МОП, що регламентують захист здоров'я дітей, моральних цінностей, праці підлітків, їхніх прав і свобод.

Ці документи більше містять юридичних норм, чітких визначень та вимог щодо приведення законодавств країн, що підписали Конвенцію, у відповідність із її основними положеннями.

У своїй законотворчій діяльності щодо особливого захисту, підтримки й допомоги дітям Україна виходить із гуманістичних принципів і вимог Конвенції про права дитини.

У Конвенції [ 33] сформульовано основні міркування сучасного людства з урахуванням того, що дитина потребує соціально-правового захисту. Основними положеннями конвенції є:

1) визнання, що дитина, через її фізичну та розумову незрілість вимагає спеціальної охорони й турботи, включаючи належний правовий захист, як до так і після народження;

2) визнання необхідності зростання дитини в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові й розуміння;

3) визнання необхідності забезпечення умов для виконання сім'єю своїх функцій і обов'язків відносно розвитку й благополуччя всіх її членів, а особливо дітей;

4) визнання існування в усіх країнах світу таких дітей, які живуть у винятково важких і неадекватних для їх гармонійного розвитку соціальних умовах, що вимагає до них особливої уваги [ 33 ].

Конвенція проголошує дитину повноцінною й повноправною особистістю, самостійним суб'єктом права. Визначаючи права дітей, які відображають весь комплекс цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція встановлює і правові норми відповідальності держави, створює спеціальний механізм контролю і надає йому високе повноваження.

Конвенція затверджує ряд важливих соціальних правових принципів, головним із них є визнання дитини “повноцінною й повноправною особистістю”. Тому цей документ необхідно розглядати не як ідеологічне або політичне явище, а як проголошення унікальних цілей, цінностей та норм цивілізованого суспільства, поза і крім якого неможлива не тільки свобода, добро й справедливість, а й виживання людства.

З цією метою законодавчу базу України, на нашу думку, слід проаналізувати під новим кутом зору. Йдеться про правові обов'язки та відповідальність неповнолітніх. При цьому особливу увагу слід звернути на обов'язки особистості неповнолітнього, головним видом діяльності якого є навчання. Адже, вимагаючи розширення прав, їх реалізації у нових умовах, необхідно чітко визначити, які саме нові обов'язки бере на себе окрема людина, сім'я, установа, держава.

Обов'язок держави полягає в тому, аби забезпечити особистості нормальні умов життєдіяльності, насамперед життя та розвитку. Держава на законодавчій основі здійснює свій конституційний обов'язок щодо захисту прав і свобод громадян, а найбільшою мірою стосовно неповнолітніх [33 , 70-72].

Головну координуючу функцію з питань захисту прав дитини покладено на Комітет у справах жінок, материнства і дитинства при Президентові України, створений Указом Президента України від 8 квітня 1995 року. Серед його основних завдань є одне особливо актуальне - розроблення пропозицій щодо поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, вивчення та втілення в життя кращого вітчизняного та світового досвіду у сфері підтримки сім'ї, материнства й дитинства.

За останні роки конкретна законодавча та інша нормотворча діяльність в Україні була спрямована на те, щоб реально поліпшити становище дітей загалом і максимально реалізувати положення Конвенції ООН про права дитини. Тому проводиться систематична робота щодо поліпшення законодавства, спрямованого на захист прав та інтересів дітей, охорону їх фізичного й духовного здоров'я.

Зокрема, істотне значення має і прийнятий новий Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року [37 ]; Кримінальний Кодекс України від 05 квітня 2001 року [34 ], «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 року із змінами та доповненнями [ 18 ]; «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 року [ 25 ]; «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року [ 21 ]; «Про попередження насильства в сім'ї» від 15 листопада 2001 року [ 22 ], «Про позашкільну освіту» від 20 грудня 2001 року [ 26 ]; Укази Президента України «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки» від 25 грудня 2000 року, «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми “Діти України” на період до 2005 року» від 24 січня 2001 року [ 16 ]; Постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства» від 03 серпня 2000 року [ 14 ], «Про затвердження Програми розвитку позашкільних навчальних закладів на 2002-2008 роки» від 28 березня 2002 року та інші.

Особливої уваги, на нашу думку, заслуговує Закон України «Про охорону дитинства», який вперше дає визначення, а тим самим визнає існування в Україні різних категорій важких неповнолітніх: бездоглядних дітей, дітей-інвалідів, дітей-біженців, неповної, багатодітної і прийомної сімей тощо.

У цьому контексті головними завданнями законодавства про охорону дитинства визнано:

1) розширення соціально-правових гарантій дітей,

2) забезпечення фізичного, інтелектуального розвитку молодого покоління,

3) створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав і законних інтересів дітей в Україні [21].

Не менш важливою для теми нашого дипломного дослідження є Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», в якій визначається мета, завдання, принципи, сутність, значення, головні напрями та механізм формування та реалізації державної молодіжної політики на сучасному етапі розвитку України.

Декларація, заснована на ідеях гуманізму та демократії суспільства, відповідає вимогам міжнародних документів щодо правового захисту молоді. Зупинимось більш детально на аналізі провідних принципів сучасної молодіжної політики, задекларованих цим важливим документом.

Першим принципом державної молодіжної політики є повага до поглядів молоді та її переконань. Цей принцип повинен стати головним щодо організації всієї системи освіти та виховання в Україні і насамперед - усіх форм навчальної й виховної діяльності загальноосвітньої школи.

У Декларації підкреслюється необхідність правового та соціального захисту, перш за все, неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18 років (стаття 4, частина ІІ) [ 14 ]. Зазначається, що одним із головних напрямів молодіжної політики є забезпечення правового захисту молоді (стаття 6, частина ІІІ) [ 14 ].

Беручи цей документ за основу, можна зробити висновок, що для повноцінного соціального становлення та розвитку сучасної молоді, необхідно створити належні умови для:

А) її самореалізації, самоствердження, саморозвитку;

Б) реалізації суспільних та власних ( вітальних, ціннісних, духовних тощо)потреб;

В) активної діяльності самої молоді щодо задоволення цих потреб;

Г) поваги до молоді;

Д) координації зусиль усього оточуючого середовища.

Зрозуміло, що названі документи повинні стати провідними в організації навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі, оскільки саме вона є сьогодні найважливішим фактором соціалізації підростаючого покоління.

Навчання в школі є провідним видом діяльності неповнолітніх, тому вчителі - предметники, класні керівники, шкільні психологи та соціальні педагоги повинні керуватися статтями названої Декларації з метою ефективного здійснення соціально-правового захисту учнів у школі. А для цього обов'язком соціального педагога, організатора з виховної роботи, насамперед, повинно бути інформування дітей, їхніх батьків, класних керівників, керівництва школи про прийняття названих законодавчих актів і максимальна його реалізація в умовах навчального закладу.

Важливим у дослідженні проблеми дипломної роботи є аналіз Сімейного Кодексу України [ 37 ], який визначає засади шлюбу, особистісні немайнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистісних немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

Дитина в цьому Законі розглядається як особливий суб'єкт права. Мета Кодексу: зміцнення сім'ї, утвердження почуття обов'язку між всіма членами сім'ї, побудови сімейних відносин на паритетних засадах, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку [ 37].

Права та обов'язки матері, батька і дитини за даним законодавчим актом ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану (розділ ІІІ, глава 12, статті 121, 122, 125 ) [ 37 ].

У Кодексі наголошується рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою (стаття 141) [ 37], регулюються питання власності всіх членів сім'ї на майно (глава 14) [там само, 119-120].

В розділі ІV діючого Закону йдеться про влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, та підкреслюється, що умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування, контролює орган опіки та піклування (стаття 246) [ 37 ].

Водночас педагогам загальноосвітніх навчальних закладів необхідно постійно виявляти серед підлітків певну групу дітей, що потребують соціального захисту та, згідно даного законодавства, звертатися за підтримкою у відповідні організації, де фахівці повинні здійснювати кваліфіковану соціально-правову допомогу.

Продовжуючи аналіз юридичного забезпечення проблеми соціально-правового захисту неповнолітніх, доцільно зупинитись на Законі «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», прийнятому Верховною Радою України [19].

На основі цього закону мають вирішуватися питання соціального захисту неповнолітніх, забезпечення їх фізичного, розумового і духовного розвитку та здорового, повноцінного способу життя.

Цей Закон базується на Конституції України та Конвенції ООН про права дитини. Основна ідея цього закону - соціальний захист і профілактика правопорушень серед неповнолітніх.

У Законі вперше визначається поняття «профілактика правопорушень серед неповнолітніх», що витлумачується як соціально-правова, психолого-педагогічна діяльність органів і служб у справах неповнолітніх, спеціальних установ для неповнолітніх. Ця діяльність спрямована на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню неповнолітніми правопорушень (стаття 3) [ 19 ].

Профілактика правопорушень серед неповнолітніх передбачає:

1) диференційований підхід у вихованні,

2) створення умов для нормальної життєдіяльності неповнолітніх,

3) попереджувальну діяльність органів і служб,

4) координацію зусиль державної влади, громадськості, сім'ї у цій роботі.

Важливим документом також, що регламентує діяльність соціальних інститутів, є Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в України» від 23 березня 2000 року [25 ], в якому визначено загальні засади створення різноманітних умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України.

Основна ідея Закону - молоді необхідно допомогти навчитися користуватися своїми правами; створити умови та гарантії для самовираження, для праці, гармонійного розвитку; надавати підтримку і поважати їхні інтереси; спиратися у їхньому становищі на позитивне у соціумі.

В даному законодавчому акті підкреслюється, що за практичною соціальною допомогою кожен може звертатися до соціальних служб для молоді, які здійснюють, крім матеріальної, ще й необхідні заходи щодо молоді з метою запобігання та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі (правопорушення, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, проституція тощо) (стаття 6).

У цьому ж контексті спрацьовує й Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 року [ 24 ], який вперше дає визначення соціальної роботи, розкриває її мету, завдання, зміст, засоби здійснення, вперше дає визначення поняттям «обслуговування», «супровід», «реабілітація», уточнює поняття «профілактика» з точки зору теорії соціальної роботи, вперше вводить в обіг поняття «соціальне інспектування», у тому числі й сім'ї.

Закон також визначає основні напрями державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю і закріплює те, що об'єктами соціальної роботи є не лише діти та молодь, а й члени їх сімей, таким чином здійснює реалізацію підходу до соціально-педагогічної роботи з неблагополучними сім'ями, реалізацію державної сімейної політики у сфері соціальної роботи. Це дозволяє визначити перспективні напрями державної політики у сфері соціальної роботи з неблагополучними сім'ями.

Згідно основного Закону України - Конституціїї - надання медичної допомоги дітям є безкоштовним (стаття 49) [ 34 ], проте внаслідок відсутності повноцінного фінансування галузі, ця вимога виконується не завжди, особливо щодо медикаментозного забезпечення планового лікування.

Відповідно до статей 60, 62 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» медична допомога неповнолітнім забезпечується лікувально-профілактичними й оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров'я, а також надаються путівки до державних дитячих санаторіїв безоплатно [34].

Про здоров'я своїх дітей зобов'язані піклуватися батьки. У разі невиконання цього обов'язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров'ю дитини, батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, а дитина має бути передана під опіку або піклування інших осіб чи, відповідно до її віку, на виховання до державного закладу.

В «Основах законодавства України про охорону здоров'я» не зафіксовано положення про обов'язок лікарів негайно повідомляти відповідні правоохоронні органи про випадки з дітьми, на перший погляд, нещасні, а насправді закономірні або й навмисні. В інших країнах невиконання такого професійного обов'язку лікарями (вчителями) призводить до позбавлення права фахівця надалі займатися цим видом професійної діяльності.

З метою збереження генофонду народу України, запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров'я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення чинників, які шкідливо впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організовує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

З цією метою у школі проводяться обстеження дітей щодо виявлення та профілактики генетичних захворювань, консультації спеціалістів-генетиків та інші.

Особливої уваги набувають проблеми, пов'язані зі СНІДом та ВІЛ-інфекцією. Державою прийнято рішення відкрити безкоштовні анонімні центри з питань виявлення захворювань на СНІД та ВІЛ-інфекції.

Таким чином, законодавством України про охорону здоров'я врегульовано найважливіші аспекти охорони, відновлення здоров'я та лікування дітей та молоді.

В межах загальноосвітньої школи та поза навчальних закладів освіти соціальний педагог з метою профілактики таких захворювань як ВІЛ-інфекція, СНІД та інші може використовувати різні форми роботи: проводити тренінги, впроваджувати сучасні методики. До навчальних закладів запрошуються агітбригади, молодіжні театри, студії, проводяться акції, музичні марафони, конкурси стінгазет та інше.

Наступним важливим законодавчим актом, в якому визначені основні напрями державної політики стосовно неповнолітніх є Постанова «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року», яка була прийнята Указом Президента України від 24 січня 2001 року [16].

Національна програма „Діти України” - це комплексний документ, в якому відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини, визначено основні напрями державної політики стосовно дітей та заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, установами, організаціями, суспільними інститутами [там само, 79].

Мета програми:

1)створення умов для фізичного, інтелектуального і духовного розвитку дітей;

2)забезпечення їх соціального захисту, здорового розвитку та належного виховання (в тому числі й у дитячих будинках сімейного типу, прийомних сім'ях);

3)удосконалення механізмів соціальної підтримки дітей, які перебувають у скрутних та надзвичайних умовах;

4) урегулювання дитячої праці.

Програму «Діти України» доповнено окремими положеннями Національної програми планування сім'ї, програми «Освіта», комплексної програми щодо дітей-інвалідів, регіональних програмам «Захист генетичного фонду України», «Діти Чорнобиля», «Чисте повітря».

Ці програми передбачають організаційні заходи щодо забезпечення прав та потреб неповнолітніх і потребують законодавчого закріплення з метою визнання загальнообов'язкового значення й гарантованого захисту дитини.

На жаль, в Національній програмі «Діти України» питанням законодавчого забезпечення захисту інтересів і прав дитини присвячено лише один невеликий розділ, а головну увагу зосереджено на інших, хоча і не менш важливих, організаційних заходах: поліпшенню здоров'я, зниженню дитячої захворюваності та смертності; дитячому харчуванню; поліпшенню умов розвитку, вихованню й освіті дітей; поліпшенню умов виховання дітей у сім'ї; поліпшенню умов життя дітей, які перебувають в особливо складних і надзвичайних умовах.

Такий підхід, на нашу думку, не зовсім відповідає виконанню завдань Національної програми. Закони повинні бути основою в діяльності державних органів, юридичних і фізичних осіб, а не навпаки [ 16].

Ще одним, важливим для нашого дипломного дослідження законодавчим документом є Закон України «Про освіту», прийнятий у 1996 році [ 20 ], який закріплює право дитини на освіту, проголошене у статтях 28, 29 Конвенції ООН про права дитини [33, 17-18], а також у Загальній декларації прав дитини [ 12 ], Міжнародному пакті про економічні та соціальні права [26, 247-253], набув закріплення в ст.53 Конституції України [ 34 ] та інших законодавчих актах, утверджує основні принципи освіти і передбачає державні стандарти освіти.

Наступні Закони України були прийняті з метою уточнення, доповнення, з'ясування деяких моментів у цій сфері. Насамперед, це - Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року зі змінами, внесеними згідно із Законом від 06 квітня 2005 року [ 20 ].

Основними завданнями цього Закону є державне забезпечення безоплатності повної середньої освіти, нормативно-правової бази щодо обов'язковості повної середньої освіти, визначення структури та змісту середньої освіти, повноважень органів управління системою загальної середньої освіти, визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлено відповідальність за порушення законодавства про загальну середню освіту (стаття 2) [ 20 ].

Слід підкреслити, що держава гарантує безоплатність повної середньої освіти в усіх типах загальноосвітніх та інших закладах системи загальної середньої освіти, але знімає з себе відповідальність за здобуття повної загальної освіти дітьми та покладає її «на їхніх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, - на осіб, які їх замінюють, або навчальні заклади, де вони виховуються» (стаття 6). Згідно цього законодавства, «злісне ухилення батьків від виконання обов'язків щодо здобуття їх неповнолітніми дітьми повної загальної середньої освіти може бути підставою для позбавлення їх батьківських прав» (стаття 47, розділ Х).

З метою визначення державної політики у сфері позашкільної освіти, її правових соціально-економічних, організаційних, освітніх та виховних засад, було прийнято Закон України «Про позашкільну освіту» від 20 грудня 2001 року [ 20 , 444-458].

В цьому Законі наголошується на необхідності забезпечення прав громадян України на здобуття позашкільної освіти, визначаються основні засади державної політики щодо позашкільної освіти. Дотримуючись цього Закону (стаття 28) державні, комунальні і приватні позашкільні навчальні заклади можуть надавати платні послуги з певних видів діяльності після отримання відповідних ліцензій. Слід звернути увагу на те, що платні послуги не можуть надаватися замість або в межах освітньої діяльності, визначеної навчальними планами і програмами [ 20 ].

Проте в українському законодавстві простежуються відхилення від міжнародного стандарту. Наприклад, в законодавстві України не враховано такі важливі складові права на освіту, які передбачені Конвенцією, це - зобов'язання держави вживати заходів щодо сприяння регулярному відвіданню шкіл і зменшенню кількості учнів, які залишили школу (п.1 стаття 28) [ 16 , 17].

Наразі в українському законодавстві відсутні такі норми, які закріплюють зобов'язання держави щодо прийняття всіх необхідних заходів для забезпечення шкільної дисципліни методами, заснованими на повазі людської гідності дитини, та такими, які відповідають положенням Конвенції про права дитини (стаття 28, п.2) [ 33 , 17]; відсутнє також у нашому законодавстві і посилання на те, що освіта має бути спрямованою на виховання поваги до прав людини й принципів Статуту ООН (стаття 29, п.1) [ 33].

Зміст українського законодавства дає підстави стверджувати, що стосовно неповнолітніх, воно базується на гуманних принципах, закріплених у Конвенції ООН про права дитини та інших міжнародних актах. Вдосконалення державного законодавства, спрямованого на захист прав та інтересів дітей, охорону їх фізичного й духовного здоров'я, свідчить про проведення систематичної науково-дослідної роботи та можливого адаптування міжнародного досвіду з питань захисту прав дитини в українському законодавстві.

Однак ситуація у соціально-правовій сфері охорони прав дитинства в Україні потребує істотних змін, оскільки ще не врегульований чіткий механізм забезпечення реалізації та контролю за виконанням окремих норм законодавства про права дитини у плані загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров'я, розвитку, навчання; гарантування дитині збереження власного імені.

Діюче законодавство, в тому числі Сімейний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Виправно-трудовий кодекси та інші акти захищають дітей і підлітків від злочинного впливу дорослих людей, які можуть втягувати неповнолітніх в антигромадську діяльність, виготовляють і розповсюджують порнографічну продукцію і видання, що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту.

Однак ще не врегульовані механізми захисту дитини від усіх форм експлуатації та жорстокої поведінки стосовно дітей (образа, груба форма поводження з дитиною, психічне, фізичне чи сексуальне насилля над дитиною) (стаття 19, 32, 34, 35, 36, 37 п.1 Конвенції ООН про права дитини) [33].

У той же час спостерігаються факти жорстокого ставлення до дітей, некоректні прийоми виховання, психічне й фізичне насильство проявляється і в сім'ях, і, що особливо насторожує, в освітньо - виховних закладах.

До останнього часу не було окреслено досить серйозної відповідальності дорослих членів сім'ї за порушення прав дитини на недоторканність особи, посягання на честь і гідність, а також забезпечення захисту інтересів і прав дітей під час збройного конфлікту та стихійного лиха.

Таким чином, практична реалізація прав неповнолітніх у загальноосвітній школі включає в себе, перш за все, такі умови:

1) необхідність забезпечення соціально-психологічних умов розвитку дитини в школі, які б сприяли становленню її особистості та індивідуальності;

2) необхідність оволодіння дітьми науковими знаннями у системі загальнолюдських цінностей;

3) необхідність організації процесу виховання у школі, заснованого на практичному, осмисленому дотриманні прав дитини, затвердженого Конвенцією ООН і Конституцією України.

Слід підкреслити, що створення належних умов для всебічного розвитку школярів, реалізації соціально-правового захисту дітей у школі неможливо без дії законодавчо визначених норм, правил і положень усіма державними органами й соціальними інституціями, з якими контактують неповнолітні.

1.2 Основні принципи соціально-педагогічного забезпечення правового захисту неповнолітніх

Важливими принципами реалізації правового захисту неповнолітніх у сучасній загальноосвітній школі є принципи гуманізації та демократизації, які забезпечують сприятливий мікроклімат, співробітництво та гуманізацію взаємин між педагогами і вихованцями. Саме з-за таких умов реалізується і принцип наступності у правовому захисті.

Для ефективного здійснення правового захисту школярів велике значення відіграє принцип родинно-шкільної гармонії (Стельмахович М.Г.).

Для забезпечення благодійного впливу мікросередовища на дитину школа детально вивчає його виховні можливості, об'єкти, на основі яких можна розширити мережу різнопланової діяльності школярів. Зрозуміло, що школа за собою залишає координаційну функцію. На цій основі здійснюється принцип цілісності правового захисту, який означає, що моделюючи проект програми правового захисту особистості, необхідно досягти гармонійної взаємодії всіх елементів як у рамках навчального процесу, так і у виховній діяльності.

На основі принципу науковості розвивається кожне цивілізоване суспільство. Закономірно, що цей принцип є провідним в організації правового захисту шкільної молоді. Мова йде про ефективне формування у підростаючого покоління прагнення до глибокого засвоєння правових знань, розвитку умінь і навичок застосування цих знань у повсякденному житті, набуття досвіду дослідження та проведення експерименту з правових проблем і пропаганду правової освіти. Будь-який плодотворний вплив на окремий індивідуум зокрема, і в цілому на народ, повинен відповідати вимогам часу, враховувати рівень розвитку окремої людини і той рівень культури, на якому перебуває весь народ, що й передбачає принцип культурної відповідності. Мистецтво є важливим засобом формування емоційної сфери особистості, її морально-правових відносин.

Л. Кузьменко, визначає основні аспекти соціально-правової освіти які вмотивовуються педагогічними принципами, що органічно вписуються у структуру знань сучасних учнів:

1. Гуманізація, що полягає у ставленні до людини як до найвищої соціальної цінності, сприянні соціалізації дитини, подоланні відчуженості у відносинах педагогів та вихованців.

2. Систематичність і послідовність при засвоєнні правових норм, їх усвідомленні, формуванні соціального досвіду школярів.

3. Безперервність і наступність виховних впливів вчителів на школяра.

4. Диференціація та індивідуалізація виховання з урахуванням як різниці в інтелектуальній, емоційно-вольовій сферах, так і особливостей психічного та фізичного розвитку учнів.

5. Співробітництво, спільна діяльність педагогів та учнів, які стають активним суб'єктом самовиховання.

6. Опора на позитивне в особистості вихованця.

7. Оптимізація що потребує вибору таких форм, методів, засобів діяльності, які б давали найкращі за даних умов результати при раціональних витратах сил, часу тощо [ 29 , 80].

При цьому автор одночасно привертає увагу до того, що основними умовами для реалізації цих принципів є:

1. соціально-правова робота має здійснюватися протягом усього періоду навчання дитини в школі;

2. виховання учнів є інтегративним, тобто має включати в себе моральні, правові, трудові, екологічні чинники;

3. успішність вирішення проблеми обумовлюється не лише освітою вихованців, але й створенням реальних соціальних (у межах держави) та педагогічних (у школі, сім'ї) умов для реалізації учнями морально-правових знань;

4. результативність морально-правового виховання залежить від єдності і наступності виховних впливів;

5. робота має здійснюватися з урахуванням реального рівня правових знань учнів;

6. ефективність соціально-педагогічних умов по формуванню правової культури значною мірою визначається рівнем кваліфікації, виховними можливостями педагогічного колективу [ 29 ].

Безперечно, засвоєння соціально-правових знань потребує врахування вікових особливостей учнів, а також розкриття змісту правових норм стосовно конкретного віку.

Дуже важливо при здійсненні соціально-правової освіти дотримуватись певних принципів роботи з учнями. Проаналізувавши принципи правового виховання, правової освіти, які пропонують Г. Васянович [9], Л. Кузьменко [29], М. Подберезьський [43], можна зробити висновок, що знання педагогами специфічних принципів соціально-правового виховання дає змогу добирати оптимальний зміст, ефективні методи і форми роботи з метою формування соціально-правової свідомості учнів, вироблення у них навичок і звичок соціально-правомірної поведінки.

Навчально-виховна соціально-правова діяльність школи повинна бути спрямованою на формування правосвідомості підростаючого покоління. Так, вказуючи на кінцевий результат правового виховання, один із дослідників даної проблеми М. Фіцула наголошує, що мета досягнута, якщо діти знатимуть основні принципи законодавства і керуватимуться ними в своєму житті, виходячи з глибокої переконаності в їх правильності і необхідності [51,5].

1.3 Соціально-педагогічні аспекти діяльності сучасної школи що до захисту прав неповнолітніх

На основі аналізу соціально-педагогічної літератури та практичного досвіду функціонування сучасної школи ми стверджуємо, що ефективність соціально-педагогічної діяльності по захисту прав учнів загальноосвітньої школи забезпечується системою взаємозв'язаних підходів до неї.

Так, зокрема, діяльнісний підхід передбачає вираження особистості неповнолітнього як повноправного члена суспільства, повноцінної особистості через ставлення його до суспільних явищ і подій, до інших людей, держави, рідного краю, праці, природи, науки, мистецтва, релігії, до всіх надбань, які виробило людство.

Науковий підхід до правового забезпечення неповнолітнього передбачає інтеграцію собі психологічного та педагогічного аспектів, забезпечує відповідність особистісного розвитку людини її віковим та індивідуальним особливостям, соціальним вимогам, які ставить до неї суспільство, розробку методики навчання та виховання, виявлення результативності виховного впливу.

Людина є складною системою знань, ставлень, поглядів, ідеалів, переконань тощо. Тому і формування її як особистості має здійснюватися як цілеспрямований, поетапний процес, що становить цілісну систему, тобто сукупність закономірно побудованих, динамічно зв'язаних компонентів (явищ, процесів, впливів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Системний підхід у правовому захисті неповнолітнього охоплює всі головні сторони навчання і виховання - від постановки цілей і конструювання навчально-виховного процесу до перевірки його ефективності та результативності.

Системність цього процесу забезпечує логічне поєднання і діалектичний зв'язок таких головних компонентів як:

- мети, яка є основою соціально-правового захисту, має суспільний характер, тобто соціальне замовлення і відзначається універсальністю та чіткою конкретизованістю;

- об'єкта і суб'єкта процесу;

- умов, які забезпечують ефективність реалізації процесу правового захисту;

- змісту - комплексу думок, факторів, напрямів захисту;

- форм і методів правового захисту, тобто способів досягнення прогнозованих цілей і завдань;

- результативності правового захисту.

Із системності соціально-правового захисту неповнолітніх логічно випливає суб'єктно-об'єктний підхід, який забезпечує взаємозв'язок вихователя і вихованців як в індивідуальній, так і в груповій і колективній формах діяльності.

Велике значення в організації правового захисту підростаючого покоління має поєднання загальнолюдського та національного підходів до нього.

В центрі уваги всієї навчально-виховної діяльності мусить бути людина. Саме людинознавчий підхід забезпечує демократизацію та гуманізацію шкільного життя, народження нового типу відносин між педагогом і школярем, які ґрунтуються на взаємній повазі, довірі, співпраці, любові. “Учительська професія - це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється...”, - писав В.О.Сухомлинський (“Що таке покликання до праці вчителя? Як воно формується? // Вибр.тв.: В 5т.- К.:Рад.школа, 1976.- Т.2.- С.421.).

В основі особистісного підходу до правового захисту лежить формула “від дитини до дитини”, тобто повинні бути враховані індивідуальні особливості кожного учня, що відповідно забезпечить всебічний вплив на дитину, глибоке знання її душі, рівень особистісної сформованості.

Ефективність реалізації будь-якої системи, в тому числі й системи правового захисту неповнолітніх, забезпечує технологічний підхід, який є досить популярним у зарубіжній педагогіці, і передбачає конструювання, проектування способу організації освітньо-виховного процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі, моделювання правового захисту.

У процесі дослідження ми з'ясували також основні завдання, які повинна вирішити сучасна школа стосовно правового захисту школярів.

1. Формування в індивіда поваги до законів та норм моралі, правоохоронних органів, правильної правової орієнтації; формування переконаності у необхідності права для суспільства та його членів; підготовка неповнолітніх до свідомого вибору соціально-правомірних варіантів поведінки, озброєння системою соціально-правових знань.

Орієнтуючись на формування соціально-правового світогляду школярів, важливо надавати їм правові знання, які б регулювали поведінку особистості: законності обраної мети, правомірності шляхів і засобів її досягнення, справедливості, нетерпимості до порушників норм права, відповідальності. Без таких знань основними регуляторами поведінки можуть бути емоції (страх, обурення, гнів), які ведуть до ситуативної поведінки, яка може стати неправомірною [ 17 , 68].

2. Формування в учнів активної життєвої позиції у соціально-правовій сфері, участь у боротьбі з правопорушеннями, звички дотримуватися чинного законодавства, володіти почуттям особистої відповідальності за свою поведінку, розуміння невідворотності покарання за порушення правових норм; формування в молоді глибокого розуміння своїх юридичних, моральних прав та обов'язків. А це, у свою чергу, передбачає розуміння неповнолітніми ролі і суті держави та права, значення держави і права, знання основних законів країни, принципу єдності прав, свобод, обов'язків і відповідальності [ 43 ].

3. Подолання у свідомості окремих неповнолітніх та молоді помилкових правових поглядів і переконань, негативних звичок у поведінці, які сформувалися внаслідок недостатньо орієнтованого виховання; формування внутрішньої потреби щодо захисту суспільних та особистісних інтересів від злочинних зазіхань.

Малюнок 1. Модель соціально-правової освіти неповнолітніх:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таким чином, можна виокремити основні етапи процесу соціально-правової просвіти - по-перше, формування правових знань; по-друге, перетворення знань у переконання.

Для виявлення рівня й ефективності соціально-правових знань ми визначили такі критерії: глибина та міцність правових знань; повага до соціального права; переконаність та впевненість у значущості та справедливості соціальних норм права; інтерес до вивчення соціального права; непримиренність до правопорушень; соціально-правова активність - готовність щодо корисної діяльності у сфері соціально-правового регулювання [ 43 , 154].

Ми згодні з позицією спеціалістів Українського державного центру соціальних служб для молоді, що процес формування правосвідомості доцільно розглядати, виходячи з її основних структурних компонентів, відповідно до яких і повинні моделюватися умови для соціально-правової та виховної роботи у школі:

А) знання;

Б) ставлення до правових норм, законів;

В) готовність до правомірної поведінки [ 43 , 84].

Результативність соціально-правової освіти неповнолітніх значною мірою обумовлюється наявністю у школі необхідних організаційно-педагогічних умов. Серед них можна назвати такі:

А) формування творчого, кваліфікованого педагогічного колективу;

Б) випереджаюче науково-методичне забезпечення соціально-виховного процесу;

В) створення системи виховної роботи, яка характеризується єдністю мети, завдань, принципів, змісту, форм, методів досягнення мети;

Г) згуртування учнівського колективу;

Д) створення відповідного мікроклімату, комфортних морально-психологічних умов;

Е) забезпечення матеріальних умов для різноманітної позаурочної діяльності школярів;

Є) особистий приклад вчителів та вихователів їх ставлення один до одного, до вихованців, до роботи, дотримання єдності слів та вчинків [46, 80].

Таким чином, цілеспрямована робота з метою розвитку у школярів почуття гідності, усвідомлення ними своїх соціальних прав та місця у суспільстві, а також можливостей реалізації своїх прав і свобод, набуття знань про залежність ступеню реалізації власних прав від змоги здійснення прав іншою людиною, про взаємозв'язок реалізації прав людини із суспільною системою, в якій вона живе, знання про механізми захисту прав людини сприятимуть успішній соціалізації випускників школи [ 46 , 81].

Головним провідником знань для учнів у школі є вчитель. Тому, в першу чергу, доцільно надати належну соціально-правову інформацію вчителям.

Викладене вище дозволяє зробити висновок, що правильне визначення напрямів реалізації заходів державної соціальної політики щодо дітей неможливе без належно організованого інформаційно-правового забезпечення як учнів, так і вчителів.

Подача соціально-правової інформації повинна відбуватися з врахуванням вікових особливостей дітей. Чітке усвідомлення дітьми після закінчення школи своїх прав і способів їх захисту, володіння інформацією щодо державних органів, куди можна звернутися за допомогою, можливих труднощів та шляхів їх подолання у рамках чинного законодавства може стати гарантом їхньої успішної соціалізації.

Неповнолітнього вводять до загальноприйнятих, узаконених рамок. У юридичній науці це визначається як “система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки”, які виражають волю домінуючої у суспільстві частини населення, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і дотримання яких забезпечується цілеспрямованою діяльністю держави [ 51 , 492]. Але педагогічну науку цікавить це визначення з боку означення суб'єктивних прав особи, тобто закріплених у юридичних нормах меж її можливої поведінки щодо інших суб'єктів права [51 ].

Таким чином, узагальнення основних соціально-педагогічних аспектів правового захисту учнів загальноосвітньої школи дозволяє нам стверджувати, що організація соціально-правового захисту школярів повинна здійснюватися за такими напрямами:

1. Загальноосвітній, у ході якого створюються умови для інтелектуального розвитку особистості завдяки наданню правових знань, які б поглиблювали наукові соціальні знання про суспільство, особу, сім'ю, сфери життєдіяльності.

2. Соціально-профілактичний, що передбачає виявлення несприятливих психобіологічних умов, психолого-педагогічних чинників, які зумовлюють відхилення у психічному й соціальному розвиткові дітей, підлітків, молоді, їхній поведінці, стані здоров'я тощо. З цією метою здійснюється включення різних соціальних інституцій у процес виховання, надання соціально-педагогічної допомоги дітям які потребують цього.

3. Охоронно-захисний (психолого-педагогічний), який передбачає соціально-педагогічну охорону і захист дітей (на противагу існуючій системі каральних заходів) - неповнолітніх з відхиленням у поведінці; дітей і підлітків, які відчули на собі жорстокість, насильство; соціально-правову психолого-педагогічну підтримку дітей з неповних родин; формування правового ставлення до своїх батьківських функцій у розведених осіб і батьків, які не були в шлюбі; надання соціально-правової допомоги сиротам, інвалідам, а також сім'ям інвалідів, що мають неповнолітніх дітей, малозабезпеченим сім'ям групи ризику; надання юридичних, психолого-педагогічних консультацій тощо.

При цьому основними завданнями загальноосвітньої школи, як ми вже зазначали вище, щодо соціально-правового захисту дітей є: інформаційно-правова допомога дітям з питань їхніх прав і обов'язків; задоволення культурних потреб і потреб дозвілля; організація соціально значущої діяльності з урахуванням їхніх нагальних потреб та інтересів з метою створення умов для самореалізації і профілактики правопорушень, усунення гострих конфліктних ситуацій; соціальне навчання дітей, що сприяє засвоєнню ними норм життя в умовах суспільства з ринковими відносинами, демократичними правами і свободами; соціальна психолого-педагогічна і юридична підтримка дітей групи ризику, спрямована на подолання кризових ситуацій, труднощів у їхній соціальній адаптації, вирішенні специфічних проблем; психолого-педагогічна та юридична допомога і консультування дітей та батьків, педагогічного колективу школи; соціально-медична допомога дітям-інвалідам, матеріальна, соціально-педагогічна підтримка дітей-сиріт і сімей, які мають дітей-інвалідів.

РОЗДІЛ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИХ АСПЕКТІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ НЕПОВНОЛІТНІХ

2.1 Правова культура неповнолітніх як умова їх соціально-правового захисту