Вплив сімейного виховання на розвиток дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Дубенський коледж

Рівненського державного гуманітарного університету

Курсова робота

На тему:

Особливості впливу сімейного середовища на дитину

студентки ІV курсу, групи Б

Дубенського коледжу РДГУ

спеціальність 5.010102

«Початкове навчання»

Яловенко Наталії Василівни

Науковий керівник:

Власюк Г.Л.

Дубно - 2010 р.

Зміст

Вступ

Розділ І. Сім'я - соціальний інститут формування особистості

1.1 Сім'я як специфічна педагогічна система

1.2 Основи сімейного виховання. Виховний потенціал родини

1.3 Особливості виховання дітей в українській родині

1.4 Сімейне виховання в зарубіжних країнах

Розділ ІІ. Вплив сімейного виховання на розвиток дитини

2.1 Проблеми сімейного виховання. Типові помилки батьків

2.2 Методика сімейного виховання

2.3 Важкі діти в сім'ї, їх виховання

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Сімейне виховання має величезне значення у вихованні, освіті і становленні будь-якої людини. Можна сказати, що це фундамент на якому будуватиметься все подальше життя. І від того наскільки твердий цей фундамент залежить дуже багато чого в долі людини.

Відомо, що кожна родина складає колектив рівноправних членів суспільства, батьки і діти відрізняються тим, що перші керують сім'єю, а другі виховуються в сім'ї.

Якщо у родині є старші і молодші діти, між ними встановлюється досвід любові і дружби в найрізноманітніших формах. Життя такої родини представляє дитині можливість вправлятися в різних видах людських відносин. Перед ними проходять такі життєві задачі, що єдиній дитині недоступна: любов до старшого брата і любов до молодшого брата - це зовсім різні почуття. Ми вже не говоримо, що у великій родині на кожнім кроці, навіть у грі, дитина звикає бути в колективі. Усе це дуже важливо для виховання. Бувають і інші випадки неповної родини. Дуже болісно відбивається на вихованні дитини те, що батьки не живуть разом, якщо вони розійшлися. Часто діти стають предметом сварки між батьками, які відкрито один одного ненавидять і не приховують цього від дітей. Необхідно рекомендувати тим батькам, щоб або залишали один одного, або щоб у своїй сварці, у своїх розбіжностях вони більше думали про дітей. Які завгодно невзгоди можна вирішити більш делікатно. Якщо батьки по-справжньому люблять своїх дітей і хочуть їх виховати якнайкраще, вони будуть намагатися свої взаємні невзгоди не доводити до розриву і тим самим не ставити дітей у скрутний стан.

Наступне питання, на яке потрібно звернути увагу - це питання про мету виховання. У деяких родинах може спостерігатися повна бездумність у цьому питанні: просто живуть поруч батьки і діти, і батьки сподіваються на те, що все само собою вийде. У батьків немає ні ясної мети, ні визначеної програми. Звичайно, у такому випадку і результати будуть завжди випадкові і часто такі батьки потім дивуються, чому це в них виросли погані діти. Ніяку справу не можна гарно зробити, якщо невідомо, чого хочеш досягти.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Особливості впливу сімейного середовища на дитину».

Об'єкт дослідження - процес сімейного виховання дітей.

Предмет дослідження - зміст виховання дітей в сім'ї.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні проблеми сімейного виховання.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) вивчити теоретичні аспекти сімейного виховання в психолого-педагогічній науці;

2) з'ясувати особливості виховання дітей в українській родині;

3) визначити проблеми сімейного виховання, типові помилки батьків;

4) висвітлити загальні внутрісімейні психологічні фактори, що мають виховне значення.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: вивчення та наліз літературних джерел, анкетування, бесіда, спостереження, порівняння.

Структура дослідження. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків. Список використаної літератури включає 15 найменувань.

Робота викладена на 54 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Сім'я - соціальний інститут формування особистості

1.1 Сім'я як специфічна педагогічна система

Сім'я, родина - це група людей, яка складається з чоловіка та жінки, їх дітей (власних чи прийомних) та інших близьких родичів, що живуть разом; соціальний осередок, який найтісніше об'єднує людей на основі шлюбних і кровних зв'язків.

Сім'я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. У процесі розвитку людської цивілізації вона набула функцій, які в єдності забезпечують повноцінність її існування, саморозвиток та життєдіяльність як соціального інституту. Основними функціями сучасної сім'ї є економічна, репродуктивна, виховна, реактивна, комунікативна, регулятивна.

Економічна функція забезпечує статус сім'ї як повноправної виробничо-господарської одиниці і є необхідною умовою добробуту, фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів.

Репродуктивна функція сім'ї забезпечує відтворення й продовження людського роду, фізичне й духовне поновлення суспільства.

Виховна функція - полягає у передачі дітям дорослими членами сім'ї соціального досвіду, забезпечення їх входження в систему суспільних відносин. Родина передає своїм нащадкам знання, уміння, навички, норми, цінності, необхідні для самостійного життя в суспільстві.

Реактивна функція - це взаємна фізична, матеріальна, морально-психологічна підтримка членів родини з метою збереження їх здоров'я, життєвого тонусу; дотримання режиму праці і відпочинку, харчування, особистої гігієни тощо; захист сім'ї і кожного з її членів від усіх негараздів і бід.

Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім'ї у спілкуванні. Від характеру внутрісімейного спілкування, морально-психологічного клімату сім'ї залежить моральне і психічне здоров'я людини, її емоційна культура.

Регулятивна функція забезпечує систему регулювання взаємовідносин між членами сім'ї, в тому числі первинний соціальний контроль діяльності всіх членів сім'ї та реалізацію влади й авторитету батьків. У демократичній сім'ї регулятивна функція здійснюється здебільшого за допомогою моральних норм, особистого авторитету членів родини і, в першу чергу, авторитету батьків. Вона виявляється і у взаємодії всіх членів родини з суспільством, соціальними інститутами, виконанні громадянських обов'язків та здійсненні прав і свобод.

Виховання дітей - одна з найважливіших функцій родини. Вона забезпечує належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й духовного розвитку дитини, становлення особистості.

Родинне виховання - це виховання дітей в сім'ї батьками, родичами, опікунами або особами, що замінюють батьків.

Специфічною особливістю родинного виховання є те, що воно здійснюється в контексті життя самої сім'ї, на основі внутріродинних стосунків, трудових та опікунських обов'язків і родинно-побутової культури. Його визначальна роль обумовлена глибинним впливом на весь комплекс фізичного і духовного життя дитини.

За словами В.О. Сухомлинського: «Сім'я - перше джерело, з якого починається велика ріка почуттів і переконань».

Метою родинного виховання є формування якостей і властивостей особистості, які допомагають гідно долати труднощі й перепони, що трапляються на життєвому шляху. Досвід численних поколінь засвідчує, що до таких якостей й властивостей належить фізичне здоров'я, розвинутий інтелект, працьовитість, моральність, духовність, готовність до сімейного життя. Саме вони й складають головну мету родинного виховання.

Зміст виховання в родині обумовлений метою виховання в демократичному суспільстві і специфікою родинного виховання. Тому його складовими компонентами є відомі напрями виховання - фізичне, інтелектуальне, моральне, трудове, художньо-естетичне, екологічне, статеве.

Фізичне виховання виступає сьогодні на перший план, бо пріоритет здоров'я є найвищим. У сім'ї фізичне виховання дітей забезпечується створенням здорового способу життя, правильною організацією розпорядку дня, заняттями спортом, загартуванням організму.

Інтелектуальне виховання передбачає зацікавлену участь батьків у розвитку пізнавальних інтересів, здібностей, нахилів і талантів дітей; формуванні свідомого ставлення до знань і постійного їх оновлення, прагненні до освіти й творчого самовдосконалення.

Моральне виховання в сім'ї плекає гуманістичні основи особистості: любов, повагу, співпереживання, милосердя, доброту, совість, чесність, порядність, справедливість, гідність, обов'язок.

У родині зберігається і шанується рідна мова, свобода, незалежність, єдність роду, народу, демократизм стосунків, самостійність та ініціативність. У сім'ї формуються всі складові справжнього громадянства. Вона є першою спільнотою дитини, що виховує суспільні якості, вчить проявляти свою особистість відповідно до суспільних вимог, для спільного добра. Родина виховує члена суспільства, національно свідомого громадянина.

Трудове виховання в українській родині закладає основи майбутнього життя дітей. Воно забезпечує розуміння праці як вищої цінності людини і суспільства, повагу до людей праці, формує працьовитість, господарність, бережливе ставлення до суспільної і приватної власності, природних багатств, готовність до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

Художньо-естетичне виховання в сім'ї закладає основи естетичної культури дітей. У родині відбувається перше естетичне сприйняття прекрасного в природі і навколишній дійсності; формуються естетичні смаки і почуття; створюються умови для оволодіння надбаннями національного мистецтва, музики, побуту, ремесел тощо; виховується потреба створювати навколо себе прекрасне; розвиваються таланти і обдарування дітей.

Методи сімейного виховання - це способи, шляхи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив батьків на свідомість і поведінку дітей. Вони не вирізняються від розглянутих вище загальних методів виховання, але мають свою специфіку: надзвичайно важливу роль у вихованні дітей відіграє особистий приклад батьків, їх авторитет; вплив на дитину є більш індивідуалізованим і здебільшого ґрунтується на конкретних вчинках.

Всіма батьками використовуються: переконання (пояснення, настанова, порада, розповідь, навіювання та інші); вправи і привчання, організація різних доручень і обов'язків дітей, режиму їх навчання, праці та відпочинку; заохочення (похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива), покарання (позбавлення задоволень, відмова від дружби). Сімейна педагогіка обережно підходить до покарання дітей і не схвалює методів, які шкодять фізичному і психічному здоров'ю дитини і принижують людську гідність.

Вибір методів залежить від педагогічної культури родини, її уявлення про цінності, розуміння мети виховання, ролі батьків у становленні особистості дитини, стилю взаємин в сім'ї та іншого. Тому методи несуть на собі яскравий відбиток виховних пріоритетів родини: одна хоче виховати покірність, і тому її методи спрямовані на те, щоб дитина безвідмовно виконувала вимоги дорослих; інша вважає більш важливим виховання самостійності, вияв ініціативи і, природно, знаходить для цього відповідні методи.

Різноманітними є засоби вирішення виховних завдань в сім'ї. Серед них: слово, фольклор, праця, домашній побут, духовний і моральний клімат родини, символи, атрибути, реліквії сім'ї та інше. Важливе місце у вихованні дітей у сучасній родині мають зайняти трудові, моральні, естетичні та інші народні звичаї і традиції. Святкування сім'ями дат народного календаря, що включає дати і події, які мають як вселюдський, так і національний характер: День пам'яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів, День перемоги, День матері, Новий рік, Різдво, Великдень, Вербна неділя, Трійця, Івана Купала, Свято зажинок і обжинок, Свято знань, День сім'ї та Національної незалежності. Дати родинного календаря: день родини, дні народження кожного члена сім'ї, сімейні ювілеї, роковини подружнього життя за участю дітей і онуків. Ці заходи сприятимуть єдності поколінь, міцності родини, засвоєнню кращих традицій українського народу, зростанню національної свідомості, самоповаги і поваги до інших народів.

Сім'я є моделлю суспільства на конкретному історичному етапі розвитку, відображає його моральні та духовні особливості. Сім'я -- невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язані родинними зв'язками з подружжям.

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління. 3 перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки і діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління - формування всебічно розвиненої особистості, сім'я, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання. Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить віл створення в ній належних умов і головна умова сімейного виховання -- міцний фундамент сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання. Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки -- вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. Не меншим є й вплив батька, особливо, коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей. Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов'язків, активні в громадському житті Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість. Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів -- батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників -- дідусів і бабусь. Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому.

Виховання дітей в сім'ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об'єктивні (неповна сім'я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб'єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об'єктивних причин є неповна сім'я, яка з'являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років смертність чоловіків більш як утричі вища, ніж жіноча, а у віковій групі 30-34 роки -- в чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко -- батько) виховує дітей сама. У неповній сім'ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім'ї. Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім'ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з'являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей. Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічно неспроможні, педагогічно пасивні та антипедагогічні.

Перша група -- сім'ї, в яких батьки намагаються виявити певну активність у вихованні дітей, проте роблять це невміло. Їх виховний вплив непослідовний, педагогічно необґрунтований. Найчастіше вони керуються власним досвідом, якого набули, коли свого часу їх виховували батьки (авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або вседозволеність, потурання примхам). Друга група -- сім'ї, які не виявляють особливої активності у вихованій дітей, тобто педагогічно пасивні. Вони з об'єктивних (хвороба, зайнятість, часта відсутність) або суб'єктивних (відсутність єдиної точки зору на виховання, розлад між батьками, часті конфлікти та ін.) причин не можуть належним чином виховувати дітей. У таких сім'ях стосунки між батьками напружені, конфліктні. За сімейними негараздами вони не знаходять часу для виховання дітей, втрачають контроль за ними. Третя група -- сім'ї, що характеризуються антипедагогічними, аморальними умовами виховання дітей. У таких сім'ях панує дух неповаги до правил моралі та вимог законів. Батьки своєю поведінкою (пияцтво, злодійство, розпуста тощо) створюють у сім'ї антипедагогічну обстановку., намагаються виправдати відхилення від норм поведінки у своїх дітей, протиставляють вимогам школи свої сімейні вимоги.

У сучасних умовах склався ще один тип сімей, що потребують особливої уваги з боку школи. -- сім'ї, в яких батьки займаються бізнесом. Вони забезпечують дитину всім, про що тільки вона може мріяти. Однак на виховання їм бракує часу, тому вони передоручають цю справу гувернанткам. У школу й зі школи дітей возять на іномарках. Батьки не дозволяють їм гратися у дворі з однолітками, підбирають для них друзів лише зі свого кола. Витрачання грошей дітьми ніхто не контролює. Для них у сім'ї не існує слова «не можна», тому вони ігнорують і шкільну дисципліну. Батьки ж трактують її як посягання на свободу їх дитини.

Сім'я функціонує на основі спільного побуту, економічного, морально-психологічного укладу, виховання дітей, взаємної відповідальності. Вона забезпечує соціалізацію людини, самореалізацію особистості, захист від проблем, сприяє формуванню особистості з усталеною поведінкою.

Життєдіяльність сім'ї реалізується через основні її функції: матеріально-економічну (бюджет сім'ї, організація споживчої діяльності, участь у суспільному виробництві, набуття професії, відновлення втрачених на виробництві сил); житлово-побутову (забезпеченість житлом, ведення домашнього господарства, організація побуту); репродуктивну (продовження людського роду); комунікативну (створення сприятливого сімейного мікроклімату, внутрісімейне спілкування, взаємостосунки сім'ї з мікро- і макросередовищем, контакт із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом), виховну (формування особистості дитини, передача їй соціального досвіду); релактивну (організація вільного часу та відпочинку).

Сім'я є різновіковим колективом. Структура її багато в чому залежить від звичаїв, культурних і національних традицій, моральних та правових норм. У межах її формується система стосунків між старшими та молодшими, батьками і дітьми, що визначає психологічний клімат в сім'ї. Тут формується світогляд дитини, ставлення до навколишнього світу. Спільне ведення домашнього господарства впливає на рівень матеріальної забезпеченості, можливості самореалізації особистості, її смаки, уподобання, ціннісні орієнтації, культуру. У сім'ї дитина набуває вмінь і навичок в різних сферах суспільного життя, насамперед, навичок людського спілкування. Поступово в неї формується досвід сімейного життя, ставлення до родини.

Сучасні сім'ї різноманітні, і від того, в якій саме живе дитина, залежить, яким змістом наповнюється процес формування її особистості. Умовно сім'ї поділяють на благополучні та неблагополучні. Благополучна сім'я - сім'я з високим рівнем внутрішньо сімейної моральності, духовності, координації та кооперації, взаємної підтримки та взаємодопомоги, з раціональними способами вирішення сімейних проблем. Неблагополучна сім'я - сім'я, яка через об'єктивні або суб'єктивні причини втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній виникають несприятливі умови для виховання дитини.

Захистити дітей від сімейного неблагополуччя може система регулювання сімейного виховання. Організацію допомоги батькам, якщо вони мають бажання нею скористатися, здійснюють вчитель, школа на основі формування стосунків співробітництва, взаємодопомоги, взаєморозуміння.

Отже, педагогічне середовище розвитку дитини створюється в процесі сімейного виховання, залежить від типу сім'ї. Розуміння цього педагогами сприяє поглибленню зв'язків з нею, пошуку можливостей щодо корекції сімейного виховання, підвищення педагогічної культури батьків, захисту дитини від несприятливого впливу неблагонадійної сім'ї.

1.2 Основи сімейного виховання. Виховний потенціал родини

Традиційно головним інститутом виховання є сім'я, родина. Те, що дитина в дитячі роки здобуває в родині, вона зберігає протягом усього наступного життя. Важливість родини як інституту виховання обумовлена тим, що в ній дитина знаходиться протягом значної частини свого життя, і по тривалості свого впливу на особистість жоден з інститутів виховання не може зрівнятися з родиною. У ній закладаються основи особистості дитини, і до надходження в школу вона уже більш ніж наполовину сформувалася як особистість.

Родина може виступати в якості як позитивного, так і негативного фактора виховання. І разом з тим ніякий інший соціальний інститут не може потенційно нанести стільки шкоди у вихованні дітей, скільки може зробити родина. Родина - це особливого роду колектив, що грає у вихованні основну, довгострокову і найважливішу роль. У тривожних матерів часто виростають тривожні діти; честолюбні батьки нерідко так придушують своїх дітей, що це приводить до появи в них комплексу неповноцінності; нестриманий батько, що виходить із себе по найменшому приводі, нерідко, сам того не відаючи, формує подібний же тип поводження у своїх дітей і т.д.

У зв'язку з особливою виховною роллю родини виникає питання про те, як зробити так, щоб максимізувати позитивні і звести до мінімуму негативні впливи родини на виховання дитини. Для цього необхідно точно визначити внутрісімейні соціально-психологічні фактори, що мають виховне значення. Саме в родині дитина одержує перший життєвий досвід, робить перші спостереження й учиться як поводитися в різних ситуаціях.

Дуже важливо, щоб те, чому батьки учать дитину, підкріплювалося конкретними прикладами, щоб вона бачила, що в дорослих теорія не розходиться з практикою. Головне у вихованні маленької людини - досягнення щиросердечного єднання, морального зв'язку батьків з дитиною. Батькам ні в якому разі не варто пускати процес виховання на самоплив. Конфліктна ситуація між батьками - різні підходи до виховання дітей. Перша задача батьків - знайти загальне рішення, переконати один одного. Якщо прийдеться іти на компроміс, то обов'язково задовольнити основні вимоги сторін. Коли один батько приймає рішення, він обов'язково повинний пам'ятати про позицію другого. Друга задача - зробити так, щоб дитина не бачила протиріч у позиціях батьків, тобто обговорювати ці питання краще без неї. Виховання дитини складається з численних форм взаємодії і народжується в спільному житті в родині. Батьки, приймаючи рішення, повинні на перше місце ставити не власні погляди, а те, що буде більш корисним для дитини.

Дитина може прийматися батьками такою, яка вона є (безумовна любов). Можливо, батьки люблять її, коли дитина відповідає їх сподіванням, коли добре учиться і поводиться, але якщо дитина не задовольняє тим потребам, то дитина як би відкидається, відношення міняється в гіршу сторону. Це приносить значні труднощі, дитина не упевнена в батьках, вона не почуває тієї емоційної безпеки, що повинна бути із самого дитинства (обумовлена любов). Дитина може взагалі не прийматися батьками. Вона їм байдужа і може навіть відкидатися ними (наприклад, родина алкоголіків). Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди упевнені у своїй правоті? Чи можна назвати гарними тих батьків, що перебувають у постійних тривожних сумнівах, губляться при зіткненні з чимось новим у поводженні дитини? І підвищена батьківська впевненість, і зайва тривожність не сприяють успішному батьківству. Майбутні батьки задумуються про те, як краще сформулювати для самих себе мету роботи з виховання своєї дитини. Мета і мотив виховання дитини - це щаслива, повноцінна, творча, корисна людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути спрямоване сімейне виховання. Зв'язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини - усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер.

У педагогічній діяльності абсолютної норми не існує. У батьківській праці, як у всякому іншому, можливі і помилки, і сумніву, і тимчасові невдачі, поразки. Виховання в родині - це те ж життя. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні і неповторні. Наприклад, якщо батьки в усьому досконалі, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саму головну батьківську задачу - виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового. У кожній родині об'єктивно складається визначена система виховання. Під системою виховання розуміються мета виховання, формулювання його задач, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, облік того, що можна і чого не можна допустити у відношенні дитини.

Можуть бути виділені 4 тактики виховання в родині й відповідаючі їм 4 типи сімейних взаємин, що є і передумовою, і результатом їхнього виникнення: диктат, опіка, «невтручання» і співробітництво. Диктат у родині виявляється в систематичному придушенні одними членами сімейства ініціативи і почуття власного достоїнства в інших його членів. Опіка в родині - це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, обгороджують її від яких-небудь турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Система міжособистісних відносин у родині, що будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою «невтручання». Співробітництво як тип взаємин у родині припускає опосередкованість міжособистісних відносин у родині загальними цілями і задачами спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації переборюється егоїстичний індивідуалізм дитини. Родина, де ведучим типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом. Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна. Причому, якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя і безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки і безпеки внутрішнього, емоційного і психологічного світу людини.

Батьківська любов - джерело і гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного і щиросердечного здоров'я. Саме тому першою й основною задачею батьків є створення в дитини впевненості в тому, що його люблять і про нього піклуються. Сама природна і сама необхідна з всіх обов'язків батьків - це відноситися до дитини в будь-якому віці любовно й уважно. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові і можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові. Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що його люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму, себелюбності. Навпаки - ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, що в однаковому ступені може бути рекомендовано всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. Основа для збереження контакту - щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини. Коли говориться про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого один з одним. Як будувати педагогічний діалог? Головне у встановленні діалогу - це спільне устремління до загальних цілей, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку спільних дій. Першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до рішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, у відомому змісті її творцем. Коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її плани, настає справжній діалог. Ще важливо тримати рівність позицій - тобто визнання активної ролі дитини в процесі її виховання. Людина - завжди активний суб'єкт самовиховання. Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно учитися бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило, психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Батьки повинні усвідомлювати, що кожна негативна оцінка особистості дитини і властивих їй якостей характеру типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ родила, упертюх, негідник!», якою б справедливою по суті вона не була, якою б ситуацією не викликалася, наносить серйозну шкода контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у всій складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини.

1.3 Особливості виховання дітей в українській родині

В Україні завжди приділяли не аби якого значення вихованню дітей. Найбільш значущими вважали такі якості, як доброта, справедливість, любов до свого народу, батьківщини, працелюбність тощо.

З раннього віку дітей залучали до національних ремесел. Навчали різьблення, бондарства, гончарної справи, лозоплетіння, килимарства, вишивання, плетіння, розпису, виготовлення з природного матеріалу посуду, іграшок, прикрас тощо. Всі ці вироби були відомими далеко за межами України. При цьому переслідувалися два важливих завдання: навчити ремесла і виховати любов до праці (праця - потреба, а не тягар), що і досі залишається провідним компонентом виховання підростаючого покоління.

Людина, яка уміла і любила трудитися цінувала свою і чужу працю користувалася загальною повагою. Наприклад, гарною вважалася та дівчина, яка була ще й трудівницею. Педагогічний досвід, накопичений століттями і збережений українським народом як одне з самих величніших духовних багатств, є неоцінимим в сімейному вихованні дітей. Народ споконвіку прагнув одухотворити працю за допомогою художніх засобів, прикрасити побут і облагородити взаємини між людьми. Цим і зумовлено основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання: навчити жити за законами краси і благородства.

Практика родинного виховання по залученню дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій народ опоетизовує природу, любов і ніжність, людяність і добро, а також з ладок-потішок, дитячої іграшки і казки. В українському фольклорі чимало дитячих пісень, які привчають дітей виконувати ігрові і танцювальні рухи під мелодію пісні. Такий спосіб заохочення дітей до пісні й танцю передається з покоління в покоління.

Народний фольклор - це основа основ виховання дітей, універсальна педагогічна система, в якій тисячоліття народного досвіду вже відібрали самі природні і необхідні форми розвитку мови, музикальних здібностей, логічного і образного мислення, трудових навичок, естетичних та моральних ідеалів. І вони не просто відібрані, як сума методичних прийомів, вони ніби вплетені в художню форму.

Фольклор (народна мудрість) - це художня педагогіка! Це саме та система естетичного виховання дітей за допомогою літератури й мистецтва (слова, музика, танці), яку лише намагаються розробити деякі експериментальні студії і школи мистецтв, і яка часом здається елітарною, недоступною для всіх. А тут в фольклорі все це давно започатковано.

Українська народна педагогіка протягом тисячоліть розробила розмаїття форм і методів естетичного, художнього виховання. Причому це не лише для обраних, обдарованих, а й для всіх дітей. Науковці доводять, що за роки життя дитина пізнає більше, ніж за наступний період. Ні одна система виховання, крім фольклорного, не бере за основу той самий "критичний період розвитку дитини", в якому "відбувається закладання звукової інформації". Це вирішується на все життя. А тому багато залежить від того, якою буде ця сама перша "звукова інформація".

На чому виховується дитина з перших днів життя: на віковому педагогічному досвіді українського народу, чи на певних педагогічних експериментах, у яких "кроликами" стають свої ж діти. Фольклор у цьому відношенні незамінний. У всякому випадку, до цього часу не знайдено рівноцінного йому замінника. До фольклорного виховання ми звертаємося як до того природного і органічного, що встановлює екологічну рівновагу природи й людини.

Все розпочинається з пестування -- колискових пісень, пестушок і потішок. Древньогрецьке слово "убаюкувати" означає не лише "умовляти", а й "замовляти". Колискові пісні - це заговори, обереги, засновані на магічній силі впливу слова й музики, на їх уміннях заспокоювати, оберігати, охороняти. Фольклорні тексти пісень дуже давні; вони передаються від покоління до покоління завдяки стійким українським традиціям.

Фольклор має й практичне значення: адже "ладушки", "сорока-воровка" - це найкращий спосіб розвитку координації рухів, тобто своєрідна дитяча гімнастика (українська дитяча народна аеробіка), а скоромовки - засіб розвитку мови, ліквідація її природних недоліків (українська народна логопедія), де все базується на ритмі, на поетичному слові. Непомітно і ненав'язливо - вже до двох-трьох років дитина стає на шлях самостійного мовлення.

Мова - наша жива історія. Через мову можливо проаналізувати наш віковий шлях: у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання, злети й падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме завдяки мові сприймається усна народна творчість, осягається сутність творів прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної творчості. Отже, мова відбиває етнічну культуру народу, його побут, звичаї, і є засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ громадськості, патріотичних почуттів. Ось чому перше слово дитина має почути і вимовити рідною мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню себе як представника української нації. Любов до мови свого народу можна сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні дитини з рідними, близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля.

У формах усної народної творчості українського народу потішках, забавлянках, піснях втілюється дбайливе, чуйне ставлення дорослих до дітей. Очевидно, українська народна педагогіка, як синтез любові й мудрості старших поколінь, і породила особливо захоплюючу форму збагачення життєвого досвіду дитини - різного роду ігри. Полегшуючи в такий спосіб оволодіння рідним словом, традиціями, що склалися історично, українська народна педагогіка легко й природно дає змогу ввести гру, ігрові моменти в повсякдення дітей, зробити її життєво необхідною. Нині це джерело доступно донесене до дітей мелодійністю української мови, елементами історії, етнографії.

Українська народна педагогіка має чіткі правила мовного етикету. Основна її вимога - ввічливість, статечність, пристойність, уважність та чемність. "Красиве слово - золотий ключ", - говорить народна мудрість. Але поетична вишуканість, звукова чи змістовна, ніколи не буває у фольклорі самоціллю.

Фольклор як народне прикладне мистецтво має практичне значення: поняття користі й краси в ньому нероздільні. Так в народних билинах при змалюванні спорядження богатирів майже завжди підкреслюється, що шовкові підпруги, булані стремена, золоті пряжки - це не лише окраса, а й міцність багатирської упряжі: підпруги шовкові не рвуться, булані стремена не гнуться, золоті пряжки не ржавіють ("Ілля Муромець"). Як бачимо, українська народна педагогіка має багато засобів, методів та прийомів естетичного виховання в сім'ї. Вміле їх використання в сімейному вихованні дає змогу навчити дитину бачити й відчувати прекрасне, розуміти й цінити твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості.

Визначний вплив на розвиток естетичних смаків відіграють родинні взаємини в сім'ї і відношення старших до дитини. Баченню законів краси сприяють й ніжна, щира мамина пісня над колискою, материнська ласкава усмішка до дитини; приваблива іграшка, що її дарує дитині батько; чарівна бабусина казка, яка вчить добру й злу, формує поняття про красу життя й буденні недоречності, які трапляються на життєвому шляху; цікава дідусева розповідь, чи гумор; чарівна прогулянка, захоплююча гра з сестрою чи братом відкривають веселкову красу навколишнього світу.

Багато естетичних переживань дітей обумовлюються спілкуванням їх з природою. Вплив природи посилюється, якщо ці переживання підтримуються співпереживаннями з дорослими, близькими людьми. Висадження квітів та догляд за ними створюють емоційні переживання дітей і формують поняття, що прекрасне може й повинна створювати сама людина.

Бачене дитина завжди намагається передати в малюнках. Малювати люблять всі діти, і суть не в тому, як малює дитина, а в тому, яку насолоду вона від цього одержує. Дітям вкарбовуються в пам'ять ті картини, вишивки, рушники, які висять вдома на стіні. Це сприяє зацікавленню дітей творами образотворчого мистецтва. Добре, якщо в сім'ї люблять хорошу музику, люблять співати; якщо родина відвідує календарні свята, обрядові свята, приймає в них участь, залучаючи до цього й своїх дітей. Пісням, танцям, музиці народна педагогіка завжди приділяла велику увагу, покладала великі надії на їх виховне значення. І роль сім'ї, роль батьків в цьому питанні дуже значна. Отже, виховання дітей - це найбільш приємна батьківська функція, і естетичне виховання в сім'ї є його складовою частиною. Тож вміле використання в сімейному вихованні засобів, прийомів, методів української народної педагогіки дає змогу дитині жити й творити за законами краси.

1.4 Сімейне виховання в зарубіжних країнах

Традиційна японська сім'я - це мати, батько та двоє дітей. Раніше сімейні ролі були чітко визначені - батько забезпечує сім'ю всім необхідним, мати дбає про сімейний затишок. Батько вважався головою сім'ї і всі члени родини мали йому коритися і у всьому слухатися. Проте такий розподіл речей зазнав деяких змін - жінки дедалі більше прагнуть поєднувати виховання дітей та роботу. Хоча про рівноцінне рівноправ'я ще не йдеться. До чоловіка прийнято звертатися «сюдзин», що в перекладі означає «головна людина», «хазяїн». Японське прислів'я звучить так: « Чоловік не повинен заходити на кухню». Одне з найбільших національних свят в Японії - це День хлопчиків, коли в небо запускають зображення різнокольорових коропів. Ця риба здатна довго плисти проти течії, а тому, на думку японців, символізує шлях майбутнього чоловіка, здатного подолати всі життєві негаразди. Життя чоловіка в Японії поглинає фірма, в якій він працює. Батько може брати участь у вихованні дитини, проте це відбувається рідко. Наприклад, на прогулянці батько з'являється лише у вихідні, коли вся сім'я гуляє у парку чи їде відпочивати на природу. Якщо погода дощова, то місцями сімейного відпочинку стають торгові центри, де є ігрові кімнати. Традиційно в сім'ях батькові відводиться авторитарна роль. Він є охоронцем порядку, рідко бере участь в щоденних турботах про дітей. Влад чоловіка-батька в сім'ї була закріплена законодавчо аж до середини ХХ ст. Проте влада означала не лише привілеї, а й відповідальність. Голова домашнього господарства відповідав за його економічний добробут, а також за поведінку інших членів сім'ї. він здійснював суворий повсякденний контроль за сімейною власністю, проведенням сільськогосподарських та інших робіт, до його обов'язків також належало вшановування померлих, проведення різноманітних ритуалів на їхню честь.

В Японії мами беруть із собою своїх маленьких дітей, куди б вони не йшли. Вони носять їх у спеціальних сумках - кенгуру або у спеціальних «вставках-кишенях». Для цього навіть верхній одяг змінено - наприклад, пальто, куртки та плащі мають два капюшони. Це не якась сучасна забаганка, а вияв однієї з найдавніших культурних традицій Японії. Вихованням дитини займається мати. «Амае» - саме так називають матерів в Японії. Цьому слову дуже складно підібрати аналогічне в українській мові. Воно означає залежність дитини від матері, яку дитина сприймає як щось дуже бажане. При народженні акушерка відрізає шматочок пуповини, засушує його та кладе в дерев'яну коробочку, на якій позолоченими літерами викарбуване ім'я матері та дата народження дитини. Це символ зв'язку матері та дитини. В Японії надзвичайно рідко можна побачити дитину, яка плаче. Мати намагається зробити так, щоб у дитини просто не було приводу плакати. Перший рік дитина залишається ніби частиною тіла матері, яка цілими днями носить її на собі, вночі кладе спати разом із собою і годує груддю, лишень дитина виявить таке бажання. Через те, що немовлята постійно «на матері», вони починають говорити значно швидше, ніж ходити. Адже мати постійно розмовляє з дитиною, пояснює їй, що вона робить, жартує з нею, співає пісеньок, багаторазово повторює слова, які малюкові необхідно запам'ятати у першу чергу, і рано чи пізно він починає їх повторювати. Також через те, що дитина із самого малечку привчається спати у вертикальному і часто незручному положенні, в дорослому віці японці можуть спокійно дрімати під час тривалих переїздів у метро чи в автобусах, засипають на нудних заходах, концертах. Вигляд сплячої людини з широко відкритим ротом нікого не шокує і не вважається непристойним. Це є однією з національних особливостей. Дитині нічого не забороняють, вона чує лише попередження «небезпечно», «погано», «брудний». Але якщо дитина все-таки постраждала (попеклася чи боляче вдарилася), мати вважає себе винною у цьому і просить у дитини вибачення за те, що не вберегла. Коли дитина починає ходити, її також не залишають без нагляду. Матері організовують дитячі ігри, в яких самі приймають активну участь.

Японка не намагається стверджувати свою владу над дитиною, оскільки, на їхню думку, це призводить до відчуження. Мати не сперечається з бажаннями та волею дитини, своє незадоволення показує не прямо, а опосередковано: дає зрозуміти, наскільки сильно її засмучує неприпустима поведінка дитини. У разі виникнення конфлікту японські мами не відгороджуються від дітей, а, навпаки, прагнуть поглибити емоційний контакт. Діти настільки обожнюють своїх мам, що відчувають почуття провини, коли їх засмучують. Зазвичай японська мати сидить вдома з дитиною, доки тій не виповнюється 3 роки і її віддають до дитсадка. Звичайно, в Японії є яслі, проте жінку, яка працює і віддала дитину у яслі вважають егоїстичною, це не схвалюється.

Японці вважають, що дитину необхідно обіймати та брати на руки якомога частіше. Батьки завжди готові надати дитині «амаеру» - оточити піклуванням, любити. Особливість японської мовної культури - не виявляти все словами. Тому японці дуже сприйнятливі до настрою та відчувають справжню думку співрозмовника інтуїтивно. Виховують передусім особистим прикладом. Незадоволення батьків діти просто відчувають. Карають виразними поглядами, несхвальним мовчанням. Специфічно японським є такий прийом виховання як «майго» (загублена дитина). Коли дитині набридає бути весь час біля матері і вона починає виявляти цікавість та самостійність, її ніхто не зупиняє, а надають можливість загубитися. Всі оточуючі добре знають про цей трюк і допомагають майго знайтися. Допомагають спокійно, без поліції та нервового зриву, мати десь поряд і оточуючі її бачать. Вони допомагають дитині зорієнтуватися, але при цьому відчути, як це погано стати майго, загубити своє амае і яке це щастя все ж «знайтися». Повторних спроб піти від матері дитина, як правило не робить.

Дітей вчать дотримуватися суспільних норм поведінки - вдячність, вибачення, повага до старших, неприпустимість комусь заважати, поводити себе як всі. Бути не як всі, приваблювати до себе увагу - непристойно. Використовують позитивні приклади, а не негативні. В Японії дітей не порівнюють одне з одним. Наприклад, вихователь ніколи не скаже батькам, що їхня дитина погано малює чи краще за інших бігає. Виокремлювати когось не прийнято. Конкуренція відсутня навіть у спортивних змаганнях. «Не виокремлюйся» - один з принципів японського життя. Основною метою діяльності японського дитячого садка є не навчання, а виховання вміння поводити себе в колективі. У подальшому житті дитині доведеться постійно перебувати в якійсь групі і це вміння буде необхідним. Дітей вчать аналізувати конфлікти, що виникли під час ігор. При цьому необхідно намагатися уникнути суперництва, оскільки перемога одного може означати «втрату обличчя» іншого. В сварки дітей не прийнято втручатися. Японці є прихильниками раннього розвитку дитини. У різному віці виховання фокусується на різних проблемах: 1 рік - пробудження впевненості у собі; 2 роки - прикладна творчість, ручна праця; 3 роки - виховання обов'язків; 4 роки - добро і зло; 5 років - виховання лідерських якостей (самостійність, вміння складати плани та виконувати їх).

До 5-ти років до дитини ставляться як до «короля», з 5-ти до 15-ти років - як до «раба», а після 15-ти - «як до рівного». Вважається, що п'ятнадцятирічний підліток - це вже доросла людина, яка чітко знає свої обов'язки та сумлінно підкоряється правилам. Хлопчики і дівчата виховуються по-різному. У синові бачать майбутню опору сім'ї. Його навчають долати труднощі. Дівчат готують до домашньої праці. Японці ніколи не підвищують голосу на дітей, не читають нотації, не вдаються до тілесних покарань. Найбільш тяжким моральним покаранням є відсторонення від дому чи протиставлення дитини якійсь групі. Акцент у вихованні робиться на повазі до людей та тварин, симпатії та шляхетності у ставленні до інших, пошукові істини, здатності відчувати прекрасне та високе, володіти самоконтролем, зберігати природу, вносити свій внесок у розвиток суспільства. В Японії проводиться цілий ряд свят для дітей, які дозволяють формувати у них відчуття причетності до традицій своєї країни.

Різниця у підходах до виховання дітей у різних народів. Англійці починають займатися зі своїми дітлахами співом та плаванням вже у віці всього декількох місяців. Американці вважають дикістю лупцювання дітей, а за залишення малюка без догляду у США навіть передбачена адміністративна відповідальність. І хоч мета в батьків усіх національностей одна: виховати зі свого маляти достойну людину, методи в усіх різні.

Різниця у підходах до виховання дітей закладена навіть у самій назві цього «процесу». Аристократичні англійці кажуть «tо bring up a child», запальні італійці - «allevare un bambino», прагматичні німці - «Kinder grossziehen», росіяни - «воспитать ребенка», а ми, українці, кажемо «виховати дитину». Тобто для нас ростити свого малюка означає оберігати його від усіх негараздів, «ховати» від недоброго ока, важкої татової руки, насмішок друзів та шкільних невдач. Ми прагнемо захистити його від усього світу, накрити своїм материнським крилом, і нам байдуже, хто і що про це думає.